Зараз навіть неможливо представити, що на мітинг у Бахмуті може зібратися 5-10 тисяч осіб, а такий мітинг був і організували його у тому числі члени дискусійно-політичного клубу “Пошук” у лютому 1990 року. Клуб “Пошук” вважається першим неформальним об’єднанням, яке ще за часів срср, а потім після здобуття незалежності, формувало у місті суспільну думку.

Детальніше про про те, як воно утворилося, які результати мало, чого досягли його лідери – розказує голова ГО “Бахмат”, керівник Костянтинівської організації Спілки краєзнавців України, журналіст Володимир Березін.

Цим інтерв’ю ми розпочинаємо дослідження розвитку громадянського суспільства у Бахмутській громаді. Опитування про найвизначніші події, що вплинули на розвиток громадськості, яке ми провели серед лідерів суспільної думки, показало, що корені демократичних перетворень у сучасному лежать саме в період формування незалежності. Щоб більше зрозуміти процеси, які на той момент відбувалися у суспільстві та в сьогоденні використати позитивний досвід, у цьому матеріалі ми поставили питання одному з лідерів демократичного руху – Володимиру Березіну.

Які Ви можете пригадати ініціативи у місті до набуття Україною незалежності?

Ви маєте на увазі ініціативи до 1991 року? Тому що справжня незалежність торкнулася нашого краю далеко не у 1991 році, вона, насправді, реально почалася в 2014 році. Нам постійно говорили, ну що ви про українство говорите, в нас є греки, євреї, вірмени, росіяни, не треба замикатися на українцях. Так і вбивалася тут Україна. До 2014 року становище, практично, мало чим відрізнялося від того, що було до 1991 року.

Перше, що створилося до набуття Незалежності щодо українськості, це — Товариство української мови, його зробив журналіст газети “Вперед” Іван Бірчак десь у 1988 році. Доречи, пізніше людина з нашого кола Валерій Данілевський створив організацію греків України.

Потім ми на базі ДК “Машинобудівник” створили такий майданчик — дискусійно-політичний клуб “Пошук”. Він почав функціонувати у 1989 році. Це була дійсно історична подія, як ми зараз бачимо, тому що завдяки цьому люди змогли самовиразитися, зрозуміти що відбувається у країні.

Насправді при радянській владі ми мало відкрито дискутували на політичні теми, тому що боялися, а тут як прорвало. Джерел інформації було мало, лише телебачення, а газети запізнювалися колосально, бо все постійно змінювалося. До нас приїжджали, наприклад, люди зі страйку шахтарів, тобто якісь люди зсередини. Ясно, що не було довіри до телебачення. Нові люди і нові ідеї – все вітало у повітрі. Тоді почався “Взгляд”, ми надивилися і почали самі збиратися.

Як показала історія, більше людей таким чином почали критично мислити. На той час ми не збиралися поєднуватися до якихось партій.

Це була ваша ініціатива збиратися? Ким Ви тоді працювали на заводі “Победа труда”?

Мені вже був 31 рік. Я у 26 років на машзаводі “Перемога праці” був начальником Бюро, фактично це заступник головного інженера. Користувався авторитетом на підприємці. Потім я перейшов у Госприємку, а О. Рева був начальником цеху, я приймав у нього продукцію. Мене в 1990 році разом з О. Ревою і ще приблизно двадцять колег висунули в кандидати в депутати.

У 1989 році, коли ми створювали “Пошук”, я зайняв нішу зелених. Було передчуття, що щось таке грохне. Якщо Чорнобиль грохнув, то може ще щось трапитись, і ми повинні постійно готуватись.

Іван Онуфрієвич Бірчак казав, що під час гкчп був список з десяти людей, яких хотіли заарештувати, йому був дзвінок з кдб. Тобто ви все одно були на контролі, вам погрожували? Як місцева політична еліта ставилася до існування “Пошуку” та його учасників?

Говорили, що у москві є списки, навіть вже замовили наручники на цілий вагон, щоб таких, як ми зібрати і покидати в катівні. Коли сталося гкчп, ми розуміли, що це проти нас і ми вже вороги системи. А. Андрєєв (один з членів клубу) говорив начебто кгбісти показували йому ці списки.

До мене після створення Політклубу (знали, що це я як активна людина збираю всіх) на роботу приходили начальник кдб з нашим парторгом. кдбіст спитав: “Що ви там робите? Ви знаєте, що серед вас є вбивця?”. Справа у тому, що ми запросили до клубу члена “Меморіалу” Георгія Жужменко. Він сидів 28 років. Говорив, що вперше був заарештований у 14 років після арешту батька. Потім він вбив наглядача і йому продовжили термін. Жужменко  їздив зустрічався з “Меморіалом”, зустрічався з Сахаровим. Ми знали про Жужменко, бо він сам розказав. Парторг тоді сказав: “Березін, тобі що робити нічого? Давай ми тобі бабу знайдемо!”. Я відповів, ми збираємося раз на тиждень в середу замість футболу, які проблеми?

Чи була взаємодія з органами влади?

Перші вибори для нас були вибори 1989 року у верховну раду срср. Ми тоді зверталися до горкому партії, бо бачили, що в нас є прекрасні люди, які можуть представляти інтереси міста. А нам дали – швачку-мотористку Ірину Хлопоніну. В горком партії дали вказівку – “робочі жінки”. Конкурентка в неї також була дівчина-залізничниця з дебальцевського депо.

У 1990-му році ми вже не прогавили та висунули Івана Бірчака, він би переміг, якщо б не було підтасовки.

Яку ціль Ви ставили, коли заснували “Пошук”?

В нас було Положення, там була ціль і завдання. “Пошук” працював як клуб по інтересах у палаці культури, та загалом ми зробили його загальноміським. Тоді вся система була заводська, чи інститутська, тобто при якійсь організації, підприємстві. Це впливало на ситуацію.

Дискусійні клуби у той час створювалися по політичній лінії. Перший такий клуб створив В. Мирошниченко у рамках комсомольської організації на підприємстві в інституті ВНІІ “Соль”. Я до нього приходив, вони раз на місяць збиралися.

Яким чином була організована робота клубу?

Ми збиралися раз на тиждень, так ми бачили динаміку подій. Все інше було на підприємствах у курілках, по кухнях. А ми зробили не формальну структуру. Я мешкав у гуртожитку через дорогу, мені було дуже легко, я в тапочках приходив.

Ми на засіданні затверджували питання на наступну середу, на зустрічі завжди був гість. Іноді приїжджали люди. Наприклад, у нас Яворівський був.

Голова був Олександр Лабенський, я був секретар. Я був ИТРовец, кандидат в партію. Лабенський був слюсаром — це була ідеальна кандитура. 

Ми звісно більше в ДК засідали, та були й виходи. У нас був зруйнований Храм Всіх Святих, його зруйнували начебто тому, що священик співпрацював з німцями, та це не правда. Його після війни піддавали тортурам, потім репресували. На відбудову храму прийшов новий священик Отець Костянтин. Ми приходили йому допомагати, він нам “стіл накривав” — компот з бутербродами. Речі там у храмі толкали.

Скільки людей брали участь у роботі клубу?

Я, Іван Бірчак, Анатолій Андрєєв, Олександр Лабенський, Костянтин Чайкін, Віктор Гаврющенко, В’ячеслав Мирошниченко, Георгій Жужменко, Анатолій Тонконоженко, Володимир Ісаєв, Сергій Чечуй, Олексій Ярутов, родина Попових і др. Багато людей вже повмирали. Був такий Череп, Галя Олійникова.  З людей, що відстоювали Україну, були такі потужні крім Бірчака фігури як Василь Суярко. Він підписав маніфест Демократичної партії у 1988 році, надрукований у “Літературній Україні”, коли тут ще ніхто нічого не розумів.

В нас був один з активістів клубу “Пошуку”, він потім став депутатом і його син депутат зараз – Юрій Чепурін. Він працював на заводі “Перемога праці”. Ми знали, що він чесна людина, хоч і комуніст. Ми з ним разом їздили у москву зустрічалися з Андрієм Дмитровичем Сахаровим.

У більшості невеличких міст Донеччини українські спільноти були представлені декількома особами. Це були або осередки “Руху” або осередки “Просвіти”. А в нас було активних десь 15 осіб.

Олексій і Сергій Гончарови брати постійно разом були. Обидва працювали на заводі “Перемога праці” наладчиками.

В нас був ще Василь Махненко. У 1991-му році, коли почався путч, він підійшов до нашого “Білого дому” і прилюдно спалив свій партійний квиток. Він став юристом, переїхав у Київ став професійним адвокатом.Борис Синіцин – офіцер у відставці, потужна людина, соціал-демократ. До нас приходив Микола Афанасійович Буряк, Валентин Полікарпович Замковий. Нам цікаво було своє місто відкривати, з цікавими людьми зустрічатися. Ми запрошували на зустріч членів Горкому партії: Валентина Суткового, Петра Тутова.

Чому так мало було жінок?

Жінки займалися родиною. Чоловіки замість футболу приходили. Мало було вільних жінок. Була Ніна Петрівна Голенко, навіть вірша склала про політклуб. Її син з Києва нам постійно по “Руху” передавав літературу. Маргарита Кулакова до нас приходила. Все ж, ми ризикували, тому жінок краще було не підставляти. Хоча іноді політклубовці приходили з дружинами.

У вас була стратегія?

Загальна стратегія — демократизація Бахмута, щоб люди впливали на всі процеси. Закладалися засади для створення громадських організацій. Тактику — ми розробляли на кожне завдання.

Які результати роботи політ клубу Ви можете назвати?

Багато хто пішов в депутати у місцеву раду, щоб там продовжувати діяльність, в тому числі і я. Ми проводили мітинги, демонстрації антикомуністичні.

Телебачення ми почали робити з Лабенським, багато програм зробили.

Завдяки мітингам, що ми провели перед місцевими виборами у 1990-му році у перший склад міськради не потрапив жоден член Горкому партії, це взагалі був нонсенс. Щойно вони були у владі і тут бах – люди їх прокинули. Це дійсно удар такий був.

Ми отримали що хотіли – ми реалізувалися. Я вважаю, ми підняли рівень громадянського суспільства. Якщо б “Пошуку” не було, ми б були на рівні Часів Яру, де був тільки Лук’янов. КГБісти говорили: “15 людей, а перевернули все місто”.

Яким чином діяльність політклубу, ваші ініціативи були пов’язані з подіями, які загалом відбувалися в Україні та срср?

Ясна річ, що ми не були відокремлені від загального політичного руху. Спочатку нас не називали демократи чи рухівці. Ми всі були неформали. Тому що в нас було не формальне об’єднання. Потім стали всі демократи, а потім прихильники українського руху. Ми всі закликали до участі у референдумі за незалежність, працювали над проведенням місцевого референдуму за повернення історичної назви місту, ми повернули історичні назви вулиць – Соборна, Благовєщенська. Цей рух був по всьому срср, а потім Україні.

У той період було відчуття можливостей, які зараз треба використовувати. Сьогодні ми переможці, що буде завтра ми не знаємо. Тоді на мітингу, коли Андрєєв зачитував резолюцію мітингу, він неочікуване для всіх сказав: “Горком партії у відставку, хто за?”. Всі руки підняли. Такого ніде не було, щоб проголосували за відставку Горкому партії, коли він ще діяв, кдб ще було.

Публікація про чисельний мітинг з газети “Вперед” / фото з відкритих джерел

І теж саме було з путчем у 1991-му. Я був депутатом на той час. Путч був у понеділок, а в середу призначили сесію міської ради. Я прийшов на сесію і мені підходили руки жали якісь директори, які раніше особливо не віталися. До цього ми були в очах загалу і міської влади – неформали у рваних шкарпетках і тут за один два дні, все змінилося. Вони дивилися на нас знизу у верх! Путч показав, що “Пошук” працював не даремно, неформали у рваних шкарпетках перемогли!

Тоді я вийшов і сказав: “Прошу провести референдум для повернення місту його історичної назви”. Це було дуже ситуативно. Я наполягав на тому, що треба писати не перейменування, а повернення. Рева сказав: “Давайте демократично спросимо людей”. Всі одноголосно проголосували за референдум. Вони боялися, що будуть репресії до комуністів, як — у москві. Все перевернулося – нас тоді боялися. Через три дні зрозуміли, що путч, це там десь у москві, а тут всі комуняки залишилися.

Головний тоді по культурі в міськраді директор музею Татаринов зробив суд наді мною, зібрав депутатську комісію і цькував мене за цю ідею, влаштував шалену кампанію проти повернення історичної назви. Перед самим референдумом взагалі організували провокацію в газеті “Вперед”: надрукували – “Ми 60 бойовиків за повернення місту історичної назви, як тільки все відбудеться, ми будемо знімати пам’ятники, пам’ятні дошки …”.

Те що я тоді пробив референдум – це взагалі не могло відбутися при інших умовах. Бо у міськраді прихильників цієї ідеї був лише я і Боря Синіцин.

А скільки було депутатів у міськраді у 1991 році?

Здається 230 осіб. В мене був округ – декілька багатоповерхівок по вулиці Ювілейній. Я тоді під час кампанії ходив по квартирам розказував свою програму. Стукав, знайомився, вже тоді я казав, що у моїй програмі повернення історичної назви місту, проведення громадських зборів, вже тоді я займався формуванням громадянського суспільства.  

В бюлетені замість “Ви за повернення історичної назви?” написали: “Ви за перейменування міста у Бахмут?”. Багато людей, які не знали історію не розуміли у чому річ. Тим паче, що в нас голосували за це і Соледар і Часів Яр і села, яких це не стосувалося. Насправді, “За” проголосували 20,4 відсотки. Я вважаю, що в нас не було шансу перемогти, та ми провели колосальну роботу, познайомили людей з історією міста. Один з головних ініціаторів та учасників кампанії поет Віктор Шендрік тоді дуже засмутився, що ми програли.

Вже після референдуму колишній перший секретар горкому кпу Акімов вимагав на сесії міськради стягнути з мене всі витрати за проведення референдуму. Треба згадати, що місцевий референдум проводили разом із всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. Я це знав, закликаючи міськраду призначити референдум. В першу чергу, наполягав на опробуванні демократичної процедури залучення мешканців до ухвалення рішень. Виявилося, що витрати були лише на публікацію бюлетенів – 300 рублів. Ми фактично безкоштовно провели всім мешканцям урок історії!

А чому у 1994 році клуб перестав існувати?

Ми були всі вже кожен у своїх рамках. У мене був “Бахмат” (громадська організація) і я зробив офіс в палаці культури “Машинобудівників”.

Все ж таки Рева спочатку вів дуже об’єднюючу політику, він нікого не відштовхував. І для нас вже не треба було політклубу, ми в міськраді зустрічалися на круглих столах, проводили громадські слухання. Там постійно щось відбувалося.

У 1987 році я дав собі клятву, що комуністична партія, срср – для мене не є святиня, ленін – не є святиня, а до цього воно було. А що ж для мене святиня? Святиня – це мій край, який я знаю, люблю. Якщо Бахмут – для нас святиня, то треба йти в депутати. В. Суярко був член міськвиконкому, потім був О. Лабенський, потім став я. До 2002 року ми були в середині.

Чому команда «Бахмату» перестала активно діяти у місті після 2002 року?

2002 рік — це був рубікон. Під час виборів була шалена підтасовка, використовували адмінресурс: кандидатів в депутати, яких ніхто не знав обрали на округах, що було дивно. Нашу делегатку, власницю першого приватного готелю Ностальгія, вона також випускала свою газету, не було обрано. Весь мікрорайон біля ринку, там де була “Ностальгія”, її гарно знав, а сюди поставили директорку Палацу культури.

Тоді ще “Партії Регіонів” не було, працювала партія “За Єдину Україну” — За “ЇДУ”. Я в комісіях вчителям говорив: “Що ви робите?!”. Їм по сто доларів давали. Я не міг на це дивитися. Ясна річ, що там пішло бабло. Почався час Клюєвих.

До цього все було щиро і не за гроші.

Примітка. Публікація підготована в рамках проекту “Разом сильніше”, що реалізується ГО “Бахмутська Фортеця” за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Читайте також:

• Як виглядав Часів Яр до війни: підбірка з 12 фотографій
• Бахмутський краєзнавець Ігор Корнацький розповів історію міського прапора та його значення
• Солеваріння та аматорські спроби: як створювали герб Часів Яру

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Від 17 серпня пропагандисти поширюють інфографіку з нібито результатами того, якою мовою українці найчастіше здійснюють пошук у Google. Згідно з нею, 80% “гуглять” російською та 20% українською.

Однак, це – фейк. Результат перевірки однієї фрази не може відображати загальну тенденцію. Також, пошук запиту відбувався у 2022 році, що станом на 2024 рік є неактуальним.

Мова та російська пропаганда

Пошук зображення через Google lens показав, що фейкова світлина вже понад два роки періодично з’являється у російських Telegram-каналах, медіа, форумах, забороненій соцмережі vkontakte та на інших пропагандистських ресурсах. Згідно з пошуком, допис із картинкою вперше був опублікований 2 травня 2022 року на російській блог-платформі live journal від імені користувача “весна героев”. Відтак фейк неодноразово “мігрував” часом, востаннє з’явившись в інфопросторі 17 серпня 2024 року.
Згідно з результатами Google Trends, саме у 2022 році запит “купити квитки” збігався із тими, що поширюють пропагандисти. Однак станом на 2024, коли фейк продовжує активно поширюватись, дані змінились: пошук фрази українською мовою переважає вдвічі.

Результати пошуку єдиної фрази не може підкріплювати тезу про те, що лише 80% українців “гуглять” російською мовою. Використання цього нібито аргументу є когнітивною хибою – надгенералізація, або ще його називають узагальненням, коли висновки базуються лише на малій  вибірці чи події, що відбулася лише раз. Особливо, коли фраза “купити квиток” згідно з річним звітом Google не є однією з найпопулярніших у 2022 році. Компанія Google не публікувала інформації про те, якою мовою найчастіше здійснювали пошук українці у 2022 році. Існують лише незалежні дослідження на основі аналізу ключових слів, які теж не можуть відображати загальну тенденцію. 

Автори ворожих медіаресурсів зумисне поширюють один і той же фейк протягом років в різні періоди. Крім чергових спроб висміяти українців через мову, вони намагаються видати брехню за дійсність. Ефект ілюзії правди – ще одна когнітивна хиба, якою користуються пропагандисти. Повторювана протягом різних періодів часу інформація, з часом нашому мозку видається правдивою. Навіть якщо текст не містить жодного доказу. 

Тема мови часто порушується українцями в соцмережах. Публікуючи фейки на цю тему, пропагандисти намагаються маніпулювати громадською думкою та викликати конфлікт між українцями. Відтак завжди важливо перевіряти канали надходження інформації та джерела, особливо, якщо тема потенційно може підживлювати ворожнечу.

Читайте також:

• Фейк: Зеленський порушив конституцію Італії, атакувавши територію рф
• Фейк: “ХарківПрайд” закликає до ЛГБТК+ події, використавши ідею про “ЗСУшника-гея” та “натурала-ухилянта”
• Фейк: МОЗ переобладнає єдину дитячу лікарню в Краматорську на військовий шпиталь

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ворожа пропаганда вкотре звинувачує Україну в розробці “брудної бомби”. Таку інформацію ширять російські ЗМІ ще з 2022 року. У 2024 році про наявність бомби стверджує начальник радіаційних, хімічних та біологічних військ  рф ігор кирилов.

Чому ця інформація не є достовірною — пояснює редакція Бахмут.IN.UA.

Що таке “брудна бомба”?

Департамент охорони здоров’я штату Нью-Йорк в США визначає брудну бомбу як “бомба, яка поєднує звичайні вибухові речовини, такі як динаміт, з радіоактивними матеріалами у твердій, рідкій або газоподібній формі”. Мета такої бомби — не тільки спричинити вибух, але й розпилити радіоактивні речовини на великій площі, що може забруднити навколишнє середовище і створити серйозну загрозу для здоров’я людей.

Головною метою “брудної бомби” більше є створення паніки, хаосу та економічних збитків, ніж прямого масового ураження. Хоча радіоактивне забруднення може бути небезпечним, кількість радіації, яка вивільняється під час вибуху, зазвичай не настільки велика, щоб викликати негайну смерть у великої кількості людей. Однак такий вибух може викликати серйозні проблеми з точки зору очищення території та довготривалого впливу на здоров’я.

“З воєнної точки зору немає жодного сенсу застосовувати “брудну бомбу”. Це не принесе великих втрат супротивнику, може лише змусити його залишити певний район. Застосування “брудної бомби” – це типовий теракт з метою залякування та шантажу”, — заявляв в інтерв’ю BBC професор інституту міжнародних відносин КНУ ім.Т. Шевченка, експерт з нерозповсюдження ядерної зброї Сергій Галака.

Росіяни заявляють, що українці мають “брудну бомбу”

У російському пропагандистському Telegram каналі “МАЙ ДНР” опублікували заяву начальника російського РХБЗ ігоря кирилова, який заявив про нібито наявність в України “брудної бомби”. Цей варіант інфоприводу про “брудну бомбу” публікується як ствердження: в України вона є.

Першоджерело цієї публікації — допис Телеграм-каналу Zvezdanews, який промаркований як “ексклюзив”. Кирилов же заявив журналістці своє припущення про те, що Україна має цю саму бомбу.

Докази відсутності “брудної бомби” на території України

У листопаді 2022 року Україна запросила на свої секретні об’єкти експертів  МАГАТЕ, котрі в підсумку не знайшли жодних ознак намірів України створити та застосувати бомбу.

Хоча розслідування МАГАТЕ не підтвердило наявність ядерної діяльності на секретних об’єктах ще у 2022 році, воєначальник кирилов у 2024 році говорить про те, що МАГАТЕ ніяк не перевіряє ознаки створення бомби:

«При этом вызывает определённую настороженность тот факт, что о вероятном наличии у киевского режима так называемой “грязной бомбы” говорится весьма спокойно, не созывается срочное заседание Совбеза ООН, не начинает работу мониторинговая миссия МАГАТЭ. Хочется надеяться на то, что всё это будет сделано в ближайшее время. В противном случае есть примерно 0% гарантии того, что украинский режим “грязную” бомбу применить не решится и что западные спонсоры при этом не скажут, что это “в рамках правил ведения войны за территориальную целостность”».

Тобто перш ніж заявляти про нібито байдужість МАГАТЕ до таких звинувачень, кирилов не був обізнаний у тому, що перевірка експертів була проведена ще у 2022 році. Це може свідчити або про його некомпетентність, або про те, що він діяв виключно в рамках пропаганди. Аби росіяни повірили не лише в брехню про ядерну зброю в Україні, а у те, що всі міжнародні організації у змові проти рф і підтримують “застосування” Україною бомби.

Попередні звинувачення російських воєначальників

Начальник військ радіаційного, хімічного та біологічного захисту рф ігор кирилов ще у 2022 році говорив, що нібито Київ уже завершує створення “брудної бомби”.

Також ексміністр оборони рф сергій шойгу стверджував, що у випадку застосування ядерної зброї, звинувачуватиме саме Київ.

Читайте також:

• Фейк: Зеленський порушив конституцію Італії, атакувавши територію рф;
• Фейк: “ХарківПрайд” закликає до ЛГБТК+ події, використавши ідею про “ЗСУшника-гея” та “натурала-ухилянта”
• Фейк: Ольга Фреймут заявила, що зневажає ухилянтів

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!