Днями на угорському телебаченні вийшла прем’єра документального фільму «Пункт незламності — Бахмут». Режисер стрічки Олександр Качура знімав його близько трьох місяців, однак далеко не всі кадри ввійшли в сюжет. Як знімали фільм, що думає про Бахмут режисер та чому діти Бахмута не потрапили в кадр — читайте в матеріалі.

Олександр Качура — український режисер, чоловік багато разів їздив до Бахмута, щоб знімати фільм, допомагати військовим волонтеркою, а  журналістам – зазнімкувати все, що відбувалося в місті.

Про зйомки фільму

“З березня після початку широкомасштабного вторгнення я їздив в Бахмут, у грудні перед Новим роком прожив в Бахмуті майже 4 дні, потім ще приїжджав. Ми мешкали в пожежній частині, підвалі, довгий час перебували в покинутому домі. Відчули на собі абсолютно всі цикли, все життя, яке там проживають місцеві. Були також й у військових. Звісно, не можна сказати, що я бачив все в Бахмуті, тому, що ми не знімали вуличних боїв, але часто потрапляли під сильні обстріли. На моїх очах горіли квартири, вдалося зняти навіть, коли росіяни вночі обстрілювали фосфором місто”, — розповідає режисер.

Олександр Качура за роботою. Фото: Фейсбук

Олександр Качура запевняє, все що пережите він намагався помістити у фільм. Думка зняти документальну стрічку про Бахмут з’явилася, коли режисер зрозумів, що любительські кадри переросли в щось більше. При перегляді знятого виявилося, що окремі ролики почали складатися в цілісний пазл — так й народилася документальна стрічка «Пункт незламності — Бахмут».

“Була й агресія від місцевих під час зйомок фільму, казали, що ми знімаємо, а потім туди прилітає. Казали, що ми наживаємося на їхньому горі. Потім починаєш питати їх“А хто стріляє?”, відповідають, що не бачать хто стріляє, бо сидять в підвалі, але запевняють, що Україна. Як? Сама по собі? ”, — каже режисер.

“Братья-руські”

На думку Олександра Качури, проблему складає ще й те, що багато з тих, хто залишився,  не бачать небезпеки в росіянах.

“Вони кажуть, це ж наші “братья-руські”, що вони нас вб’ють чи що?”. Немов російські кулі пролітають мимо або не вбивають місцевих. У багатьох в голові саме так. Але є інша частина, це патріоти нашої країни, Сил опору й вони залишатимуться в місті до моменту, поки над містом майорітиме прапор України”. Деяким їхати нікуди або станом здоров’я вони не витримають евакуацію, — каже режисер.

За словами чоловіка, ситуація в Бахмуті постійно погіршується, але в місті все одно залишаються родини з дітьми, таку реальність для українця важко сприйняти.

“До нашого фільму не потрапили кадри з дітьми, тому що за європейським законодавством, у нас до речі теж таке є, але в Україні на це забивають великий цвях,  – для зйомок дитини  треба отримати дозвіл від батьків, і бажано письмовий, щоб потім не мати проблем в судах. Такі кадри були, зокрема, це діти, які сиділи в підвалі під обстрілами. Чому батьки так роблять, чому не хочуть їхати — для мене це велика загадка. Є досвід вже людей на Забахмутці та в окупованому Соледарі, там дітей окупанти вивезли примусово в свої фільтраційні табори”, — розповідає режисер фільму.

З місцевими дітьми Олександр Качура востаннє спілкувався на початку січня 2023 року, тоді малим бахмутянам на пункті Незламності роздали подарунки. 

“Діти, як діти, вони привикають до всього. Бігають, граються, але дивно на це все дивитися, коли тут бігає дитина, а в кварталі від тебе прилітають міни й горять будинки, і на це спокійно дивиться його мама. Це дикість, я не розумію, чому люди до такого моменту дотягують”, — ділиться враженнями Олександр.

Люди на вулицях Бахмута

Олександр Качура з бахмутянином. Фото: Фейсбук

В Бахмуті на вулиці люди, які залишилися стараються не виходити зайвий раз на вулицю, щоб не потрапити під обстріл. Попри те, майже щодня на вулицях міста бахмутяни отримують поранення. Загалом від початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року по 10 березня 2023 року вже 765 бахмутян отримали допомогу стаціонарну або ж амбулаторну внаслідок поранень. 164 особи померло внаслідок російської агресії.

“Якось на вулиці до мене підійшов чоловік, він хитався й погано стояв на ногах, потім запитав мене, чи я військовий. Далі знімає шапку і я бачу, що людина поранена, ми його відвезли до Пункту Незламності. Власне, чому фільм називається так, тому що особисто для мене Бахмут — це найбільший Пункт Незламності. Там багато людей, всі разом, всі в перемішку, всі намагаються вижити, але ніхто не здається. Це не просто палатка з генератором”, — запевняє режисер.

Прем’єра на угорському телебаченні

Угорщина, а саме проросійський уряд Віктора Орбана пропагує відкриті антиукраїнські настрої. Неодноразово, Орбан висловлювався на користь росії, в самій ж країні є лише один  опозиційний телеканал ATV, саме тому Олександр Качура вирішив спільно з командою угорського ATV зробити цю стрічку та оголосити прем’єрний показ в Угорщині. Переклад сценарію та озвучку зробила співавторка книг про війну – “Шмаття війни. Донбас” та “Шмаття війни 2. Крим” Ілдіко Епер’єсі.

“До речі, одна з небагатьох журналістів, яка попри тиск влади пише правду про події в Україні. І я вдячний їй за це. Для того, щоб проросійських поглядів у населення було менше, якраз треба показувати те, що відбувається насправді, якусь альтернативу. Я вже практично рік працюю з журналістами, це люди з усього світу, але я не бачив людей на фронті з Угорщини за останній час. 

Це факт, їх тут нема, тому все, що відбувається тут на Донбасі — в Угорщині показують очима російських воєнкорів. Їх (ред. журналістів з Угорщини) не всіх пускають, бо це провладні канали й фінансуються вони владою Орбана, тобто росією. Крім того, цих людей важко назвати журналістами, бо вони пишуть всяку муть, з цих причин їх тут й нема. Мені хочеться, щоб люди там побачили ковток свіжого повітря, не те, що там показують про Вагнера, а що насправді відбувається всередині цієї Незламної Фортеці — Бахмут”, — резюмує Олександр Качура.

Фото: особистий архів героя

Читайте також: Схід та Захід разом: як франківчанин Григорій Березовський допомагає Бахмуту

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Аліна Андрєєва — відома культурна діячка в Часів Ярі. З 2000 року жінка започаткувала театр моди Sharm, який був відомий не лише в Часів Ярі, а й за межами Донеччини. У колективі театру були діти й молодь: вони створювали колекції одягу, давали концерти, проводили покази мод і театралізованих вистав. Після початку війни робота театру моди перейшла в онлайн-режим.

Про історію театру моди та нове життя в Луцьку Аліна Андрєєва розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Театр моди в Часів Ярі

Аліна Андрєєва заснувала театр моди Sharm у 2000 році. Спочатку театр працював на базі Палацу культури Часовоярського вогнетривкого комбінату, а з 2021 року його взяло на баланс місто. Роботу продовжували в будинку культури Часовоярської громади.

Жінка розповідає, що разом зі своїми вихованцями вона об’їздила майже всю Донецьку область. Колектив був знаний і улюблений для багатьох закладів культури, різних заходів міського й обласного рівнів. Часто театр моди Sharm виступав і в Бахмуті.

“До війни колектив виступав фактично у всіх містах Донецької області. Також були виступи і за межами регіону. Наприклад, ми кілька разів були в “Артеку”, де презентували Донецьку область. Виступали і на день народження “Артека”, на кінофестивалях, на відкритті міжнародних змін, куди з’їжджалися діти-іноземці. Ми приїжджали зі своїми костюмами, з нашою концертною програмою, і давали величезний концерт.

Також ми були частими гостями в Бахмуті. Давали концерти до Дня міста, брали участь в урочистій ході. Разом з бахмутськими колективами, переважно з Палацу культури Мартинова, ми їздили давати концерти й до Дня міста в Соледарі”, — ділиться в розмові пані Аліна.

Коли почалась повномасштабна війна, Аліна Андрєєва була вимушена виїхати з Часів Яру. Через раніше перенесену операцію керівниця театру не змогла вивезти колекції, надбані роками. Вони так і залишились у Часів Ярі.

“Наприкінці січня мені зробили операцію, і місяць після цього мені потрібно було лежати вдома і особливо нікуди не ходити. Лише в березні я почала потихеньку виходити з дому, але все одно нічого тяжкого підіймати мені було не можна. Деякий час я ходила в гуманітарний штаб у 13-й школі, ми там плели сітки. Але згодом я виїхала, бо мені потрібно було до лікаря. Тоді автобуси з Часів Яру особливо не ходили, переважно весь транспорт на евакуацію їздив з Бахмута. Тому я найняла приватного перевізника і з ним виїхала до Дніпра, а потім до доньки в Луцьк. Поїхати з Луцька назад мене вже діти не відпустили. Тому костюми залишились у будинку культури, і ще одна частина колекції в моїй квартирі. Все пропало”, — розповіла Аліна Андрєєва.

Наразі театр моди продовжує жити, але вже в онлайн-форматі. Керівниця театру підтримує зв’язок зі своїми вихованцями, адже в колективі завжди була тепла дружня атмосфера. Героїня каже, що вони були як одна велика родина. Багато дітей доєднувалися до театру ще з дитячого садка, тому й мають такий тісний зв’язок.

“Звісно ми підтримуємо зв’язок, телефонуємо один одному, проводимо якісь онлайн-заходи. Наприклад, якісь онлайн-вітання, діти вірші готують. Також я пишу майстер-класи з рукоділля і відправляю дітям в нашу групу. А вони вже вдома працюють, якщо є якісь питання, то телефонують мені. Іноді й самі діти ініціюють якісь майстер-класи. Наприклад, бачать у соцмережах, що я провела якийсь майстер-клас у Луцьку, і теж просять його провести. Можна сказати, театр продовжує жити, але в онлайн-форматі. Так ми вже третій рік спілкуємося”, — розповідає керівниця театру.

Нове життя у Луцьку і майстер-класи для ВПО

Наразі Аліна Андрєєва продовжує свою творчу діяльність в Луцьку. Тут вона познайомилась з переселенкою Оленою Ярошук, яка раніше мешкала під Маріуполем. Разом вони створили мистецький простір “Рукодвійки”, де проводять різноманітні майстер-класи для ВПО і місцевих жителів. На цих заходах їм вдається створювати й коло спілкування для ВПО.

“Перший рік життя в Луцьку я більше звикала до нових умов, практично нікого тут не знала. А в 2023 році дізналася про громадську організацію “Старт у нове життя”. Прийшла до них, і вони якраз тоді в’язали теплий прапор до міжнародної акції “Нитка єднання”. Тоді цей прапор потрапив у Книгу рекордів України. До його створення долучились і деякі діти з нашого театру моди. Вони надсилали нам жовто-блакитні шматочки, і ми приєднували їх до цього прапора. Більша частина учасників цієї акції були якраз переселенці”, — розповіла Аліна Андрєєва.

Зараз пані Аліна щовихідних проводить майстер-класи для жінок. Окрім звичайного рукоділля, переселенки долучаються і до акцій підтримки поранених військових і недоношених дітей з перинатальних центрів.

“Під час в’язання теплого прапора нам допомагала Тетяна з благодійного фонду “Робимо добро дітям” — надавала нам нитки, які їй надсилали з Америки як гуманітарну допомогу. І після цієї акції Тетяна пустила нас з Оленою до себе в офіс. Тепер ми там збираємось у вихідні і навчаємо жінок в’язати гачком. Переважно до нас приходять переселенки, але й жінки з Луцької громади теж інколи відвідують наші майстер-класи. Разом ми не лише займаємось рукоділлям, а й спілкуємось, чого дуже не вистачає якраз переселенкам. Нещодавно у нас був майстер-клас із виготовлення іграшки з текстилю, на минулих вихідних ми плели мандали, це було і як терапія.

Також ми займаємось суспільно важливою роботою. Наприклад, нещодавно до нас приходила волонтерська організація “Швейна рота”. Разом ми наповнювали подушки, в’язали кофти для поранених хлопців. Зараз приєднались до акції допомоги недоношеним дітям. Для них ми плетемо іграшки, які потім відправляємо до перинатальних центрів. А вдома і я, і Оленка плетемо кікімори для військових”, — розповідає переселенка Аліна Андрєєва.

Працює Аліна Андрєєва в Луцьку на волонтерських засадах.

Читайте також:

• “Гра, яка об’єднує серця Донеччини”: історія створення настільної гри про рідний край
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• “Хочу, щоб ВПО відчували підтримку”: як бахмутянка Анна Яхонтова змінює життя переселенців на Закарпатті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Валерія Білінець з Краматорського управління поліції отримала міжнародну відзнаку від Асоціації жінок-поліцейських. Дівчина каже — не очікувала і була приємно вражена. На її думку, вона не робить нічого особливого — лише виконує свою роботу. Та робота Валерії дуже непроста: вона допомагає евакуювати людей з Донеччини, виїздить на місця обстрілів, заспокоює та дбає про цивільних.

Людей на евакуацію було стільки, що не встигали їх рахувати

Валерія народилася в Лимані. Обрала шлях у поліції з дитинства: дідусь працював у цій самій сфері. Тож вагатися не довелося, хоча, каже співрозмовниця, у неї є також освіта за спеціальністю залізничника. Працювати в поліції Валерія почала у 2018 році.

“У 2018 році все було відносно спокійно. Лінія фронту на той час проходила далеко від нас. Вибухи було чутно десь дуже здалеку. Ми тоді навіть не уявляли, що може розпочатися повномасштабна війна і якою вона буде”, — пригадує Валерія.

У колективі Валерії було багато жінок, проте з початком повномасштабного вторгнення ситуація змінилася. Керівництво ухвалило рішення евакуювати жінок, однак Валерія вирішила залишитися. У місті почалися перші обстріли, перші поранені, згадує дівчина.

Вона почала евакуювати цивільних, а також розвозила поранених до лікарень. Інспекторка каже, що особисто намагалася попри все триматися зважено.

“На початку війни було дуже важко, бо ніхто не розумів, як усе має відбуватися. Людей було багато на евакуацію, ми не встигали їх рахувати, всі були у стресі, на емоціях. Морально було важко. Часто доводилося по кілька разів пояснювати, що потрібно робити, куди їхати. Ми заспокоювали всіх, звісно. Я розуміла: якщо я буду панікувати, то це відчуття передасться людям. Тому я залишалася максимально спокійною і зібраною. Було важко морально, бо ми розуміли, що ворог може підійти ближче, й нам самим доведеться евакуюватися”, — каже Валерія Білінець.

Рідне місто Валерії — Лиман — навесні 2022 року окупували росіяни. Вже у жовтні українські війська деокупували місто. У звільненому Лимані Валерія одружилася зі своїм коханим. Вона продовжує працювати в групі “Білий Янгол”, яка евакуює цивільних із зони бойових дій.

“Зараз все набагато легше для людей у плані евакуації, також нам дуже допомагають волонтери. Люди розуміють, куди їдуть, і зважено ухвалюють це рішення. Проте бувають випадки, коли після обстрілів кількість заявок на евакуацію різко зростає, а потім зменшується”, — розповідає інспекторка групи “Білий Янгол”.

Попри це, дзвінків на день поліція все одно отримує багато — люди телефонують із різних питань: дізнаються про можливість виїхати, про умови, зручні локації тощо. Загалом, каже інспекторка, люди довіряють поліції, адже саме вона допомагає на місцях обстрілів, щодня рятує цивільних, вивозячи їх до безпечних регіонів — навіть під обстрілами.

Виїжджаємо на евакуацію навіть у найнебезпечніші точки

“Наші екіпажі постійно потрапляють під обстріли — ворог нас не любить. Але ми виїжджаємо на евакуацію навіть у найнебезпечніші точки. Ми завжди пояснюємо людям, що якщо ухвалене рішення про евакуацію з населеного пункту, то потрібно виїжджати — не чекати, поки почнеться справжнє пекло й навіть зателефонувати буде неможливо”, — наголошує Валерія.

Вона додає: найважче у її роботі — це виклики на місця прильотів, де є не лише поранені, а й загиблі, бо допомогти їм уже неможливо. Саме тому вона особливо наголошує на важливості евакуації, особливо для родин із дітьми.

“Я кажу батькам, що не хочу приїхати до них і побачити родину в неповному складі. Ми хочемо бачити всіх наших людей цілими й неушкодженими”, — додає Валерія.

На запитання, що є найприємнішим у її роботі, інспекторка відповідає: це щира вдячність евакуйованих, це діти, які після місяців у підвалах нарешті можуть гратися в безпечніших регіонах України й мати дитинство.

У квітні 2025 року Валерія Білінець отримала відзнаку від Міжнародної асоціації жінок-поліцейських (МАЖП):

“Я зовсім не очікувала її, була приємно вражена. Спочатку взагалі не зрозуміла, як саме я її отримала. Я просто роблю свою роботу. Я прийняла присягу на вірність українському народові. Сказати, що я роблю щось неймовірне — не можу. Я виконую те, що повинна робити під час війни, як і всі наші підрозділи. Це наша робота — хтось має її робити”.

Читайте також:

• Що думають про “мир з росією” мешканці Краматорська та Добропілля. Відео
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!