Днями на угорському телебаченні вийшла прем’єра документального фільму «Пункт незламності — Бахмут». Режисер стрічки Олександр Качура знімав його близько трьох місяців, однак далеко не всі кадри ввійшли в сюжет. Як знімали фільм, що думає про Бахмут режисер та чому діти Бахмута не потрапили в кадр — читайте в матеріалі.

Олександр Качура — український режисер, чоловік багато разів їздив до Бахмута, щоб знімати фільм, допомагати військовим волонтеркою, а  журналістам – зазнімкувати все, що відбувалося в місті.

Про зйомки фільму

“З березня після початку широкомасштабного вторгнення я їздив в Бахмут, у грудні перед Новим роком прожив в Бахмуті майже 4 дні, потім ще приїжджав. Ми мешкали в пожежній частині, підвалі, довгий час перебували в покинутому домі. Відчули на собі абсолютно всі цикли, все життя, яке там проживають місцеві. Були також й у військових. Звісно, не можна сказати, що я бачив все в Бахмуті, тому, що ми не знімали вуличних боїв, але часто потрапляли під сильні обстріли. На моїх очах горіли квартири, вдалося зняти навіть, коли росіяни вночі обстрілювали фосфором місто”, — розповідає режисер.

Олександр Качура за роботою. Фото: Фейсбук

Олександр Качура запевняє, все що пережите він намагався помістити у фільм. Думка зняти документальну стрічку про Бахмут з’явилася, коли режисер зрозумів, що любительські кадри переросли в щось більше. При перегляді знятого виявилося, що окремі ролики почали складатися в цілісний пазл — так й народилася документальна стрічка «Пункт незламності — Бахмут».

“Була й агресія від місцевих під час зйомок фільму, казали, що ми знімаємо, а потім туди прилітає. Казали, що ми наживаємося на їхньому горі. Потім починаєш питати їх“А хто стріляє?”, відповідають, що не бачать хто стріляє, бо сидять в підвалі, але запевняють, що Україна. Як? Сама по собі? ”, — каже режисер.

“Братья-руські”

На думку Олександра Качури, проблему складає ще й те, що багато з тих, хто залишився,  не бачать небезпеки в росіянах.

“Вони кажуть, це ж наші “братья-руські”, що вони нас вб’ють чи що?”. Немов російські кулі пролітають мимо або не вбивають місцевих. У багатьох в голові саме так. Але є інша частина, це патріоти нашої країни, Сил опору й вони залишатимуться в місті до моменту, поки над містом майорітиме прапор України”. Деяким їхати нікуди або станом здоров’я вони не витримають евакуацію, — каже режисер.

За словами чоловіка, ситуація в Бахмуті постійно погіршується, але в місті все одно залишаються родини з дітьми, таку реальність для українця важко сприйняти.

“До нашого фільму не потрапили кадри з дітьми, тому що за європейським законодавством, у нас до речі теж таке є, але в Україні на це забивають великий цвях,  – для зйомок дитини  треба отримати дозвіл від батьків, і бажано письмовий, щоб потім не мати проблем в судах. Такі кадри були, зокрема, це діти, які сиділи в підвалі під обстрілами. Чому батьки так роблять, чому не хочуть їхати — для мене це велика загадка. Є досвід вже людей на Забахмутці та в окупованому Соледарі, там дітей окупанти вивезли примусово в свої фільтраційні табори”, — розповідає режисер фільму.

З місцевими дітьми Олександр Качура востаннє спілкувався на початку січня 2023 року, тоді малим бахмутянам на пункті Незламності роздали подарунки. 

“Діти, як діти, вони привикають до всього. Бігають, граються, але дивно на це все дивитися, коли тут бігає дитина, а в кварталі від тебе прилітають міни й горять будинки, і на це спокійно дивиться його мама. Це дикість, я не розумію, чому люди до такого моменту дотягують”, — ділиться враженнями Олександр.

Люди на вулицях Бахмута

Олександр Качура з бахмутянином. Фото: Фейсбук

В Бахмуті на вулиці люди, які залишилися стараються не виходити зайвий раз на вулицю, щоб не потрапити під обстріл. Попри те, майже щодня на вулицях міста бахмутяни отримують поранення. Загалом від початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року по 10 березня 2023 року вже 765 бахмутян отримали допомогу стаціонарну або ж амбулаторну внаслідок поранень. 164 особи померло внаслідок російської агресії.

“Якось на вулиці до мене підійшов чоловік, він хитався й погано стояв на ногах, потім запитав мене, чи я військовий. Далі знімає шапку і я бачу, що людина поранена, ми його відвезли до Пункту Незламності. Власне, чому фільм називається так, тому що особисто для мене Бахмут — це найбільший Пункт Незламності. Там багато людей, всі разом, всі в перемішку, всі намагаються вижити, але ніхто не здається. Це не просто палатка з генератором”, — запевняє режисер.

Прем’єра на угорському телебаченні

Угорщина, а саме проросійський уряд Віктора Орбана пропагує відкриті антиукраїнські настрої. Неодноразово, Орбан висловлювався на користь росії, в самій ж країні є лише один  опозиційний телеканал ATV, саме тому Олександр Качура вирішив спільно з командою угорського ATV зробити цю стрічку та оголосити прем’єрний показ в Угорщині. Переклад сценарію та озвучку зробила співавторка книг про війну – “Шмаття війни. Донбас” та “Шмаття війни 2. Крим” Ілдіко Епер’єсі.

“До речі, одна з небагатьох журналістів, яка попри тиск влади пише правду про події в Україні. І я вдячний їй за це. Для того, щоб проросійських поглядів у населення було менше, якраз треба показувати те, що відбувається насправді, якусь альтернативу. Я вже практично рік працюю з журналістами, це люди з усього світу, але я не бачив людей на фронті з Угорщини за останній час. 

Це факт, їх тут нема, тому все, що відбувається тут на Донбасі — в Угорщині показують очима російських воєнкорів. Їх (ред. журналістів з Угорщини) не всіх пускають, бо це провладні канали й фінансуються вони владою Орбана, тобто росією. Крім того, цих людей важко назвати журналістами, бо вони пишуть всяку муть, з цих причин їх тут й нема. Мені хочеться, щоб люди там побачили ковток свіжого повітря, не те, що там показують про Вагнера, а що насправді відбувається всередині цієї Незламної Фортеці — Бахмут”, — резюмує Олександр Качура.

Фото: особистий архів героя

Читайте також: Схід та Захід разом: як франківчанин Григорій Березовський допомагає Бахмуту

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександра дбайливо спілкується з гостями, розраховує відвідувачів, наливає каву у чашку. Вона не тільки бариста за стійкою, а ще і власниця, і прибиральниця, і адміністраторка. Її кав’ярня в Києві — це нова точка Б. Та сама, з якої починається шлях, коли точку А — Бахмут — стерли з мапи війною. У 22 роки вона відкрила свою справу, щоб знову відчути опору під ногами. І щоб люди, які, як і вона, втратили дім, змогли знайти ковток звичного життя у чашці капучино, у домашньому торті та у людях довкола.

Історію бахмутянки Олександри Колягіної та її кав’ярні читайте в матеріалі.

“Моя точка Б”: історія

З Олександрою ми спілкуємося після обіду, але по той бік телефону чутно голоси гостей кав’ярні — дівчина паралельно й готує каву, й розмовляє з нами. Часу у неї зараз обмаль, адже все робиться своїми силами. У новому закладі дівчина працює сама, інколи допомагає мама.

Олександра розповідає, що народилася та виросла в Бахмуті, а її улюбленим місцем тут був парк. Зараз, у центрі столиці, Олександра часто ходить у парк Тараса Шевченка — каже, він їй нагадує дім. Останній раз в Бахмуті дівчина була 20 лютого, і тоді вона не знала, що це буде її останній раз, коли вона бачила місто цілим. 

Бахмутянка додає — з дитинства мріяла стати лікарем, навіть пішла навчатися у школу з поглибленим вивченням біології, але не склалося. У 2020 році вона вступила до Київського університету харчових технологій вже на магістра, за спеціальністю “Харчові технології”.

“Я дуже сильно марила, що я буду лікарем, дерматологом, але так, по іронії долі, вийшло, що я не змогла скласти на достатню кількість балів математику. І в останню мить я подала заявку в Київський університет, де я згодом і навчалася”, — розповідає дівчина.

Київ Олександра полюбила ще давно, а вперше з ним познайомилися вимушено у 2014 році, коли Бахмут окупували вперше і родина дівчини була змушена покинути дім. Евакуювалися тоді до столиці.

“Я ще маленькою було, років 12 здається, але вже тоді я сказала, що я буду тут жити, бо мені дуже сильно запав Київ в душу. І так вийшло, що я вступила в університет, комфортно себе почуваю в Києві. Звісно, трішки втомлює метушня, але я дуже люблю це місто”, – каже героїня.

Олександра каже: в останні роки, коли вона навчалася в Києві, почала помічати, як швидко розвивався Бахмут, як багато бізнесів намагалися впровадити щось новеньке у місті. Багато з цих закладів не відкрилися через війну. 

“Перед повномасштабним вторгненням було багато новин, що почнеться війна. Казали, 16 лютого може все початися, а я в той час була вдома, тому вирішила почекати й не їхати до столиці. Нічого не відбулося. Тоді 20 лютого я взяла квиток до Києва, і це був найтяжчий мій від’їзд з Бахмута. Чомусь мені було дуже тяжко їхати, пів дороги я плакала. Я ще такого не відчувала. Тоді я не знала, що це останній раз, коли буду вдома”.

Так й сталося. Весною 2022 року родина Олександри евакуювалася на Дніпропетровщину. Тоді люди вірили — перечекають й повернуться додому. Сама дівчина поїхала на Хмельниччину, де її на 4 місяці прихистила подруга, бо в Києві було надто небезпечно. Тоді бахмутянка захопилася випічкою.

“Для мене це була медитація, віддушена від всіх цих подій, які відбувалися. Я почала працювати в кондитерському цеху. А зараз вже у моїй кав’ярні я самостійно роблю десерти з мамою. Але, напевно, Наполеон – це перша моя особлива випічка, бо ми дуже багато їх робили з подругою, щоб якось зайняти свій час. Передавали торти для людей, щоб потішити чимось смачним” – пригадує бахмутянка.

Як бахмутянка відкрила кав’ярню у Києві

У 2023-му Олександра вперше серйозно задумалася про власну кав’ярню. Конкретного плану ще не було — лише відчуття, що хочеться створити щось своє, тепле, про дім. Рішення прийшло неочікувано. Якось у стрічці TikTok вона натрапила на історію жінки з Ірпеня, яка виграла державний грант і відкрила заклад на честь свого рідного міста.

Олександра згадує, що саме тоді відчула, що хоче зробити щось схоже для людей з Донеччини й Луганщини. Для тих, хто, як і вона, втратив дім і опинився у великому місті без нічого, з валізою й тривогою. Хотілось створити куточок, який нагадає: тебе тут чекають. Ти не сам.

Вона самостійно написала бізнес-план і подалась на грант. У розмові каже: не очікувала, що виграє, але кошти надійшли на баланс. Та вже в процесі вона зрозуміла, що це не її варіант, тож відмовилася від гранту. Далі Олександра шукала інвесторів, трохи позичала, багато ризикувала. І вже у травні 2025 року її кав’ярня “Моя точка Б” відкрилася.

“Чому така назва? Багато хто думає, що “Б” — це про Бахмут, і це частково так. Але для мене це дещо інше. Коли ти виїжджаєш з дому, то потрапляєш у точку А. Це невідомість, де немає опори. Усе тимчасове, усе може зникнути. Я бачила це по своїх батьках. Вони не мали стабільності, лиш переїзди, сумніви, страх. Я хотіла створити точку Б. Ту, куди приходиш і знаєш, що тебе тут чекають. Тут затишно, тут тепло. Тут можна видихнути.  Бо багато людей, які є переселенцями, вважають і думають, і їм так здається, що вони нікому не потрібні. Але це куточок, де ми кожному дуже сильно раді, ми хочемо вас побачити, зігрітися теплом, затишком дому. Тут вас завжди чекають”.

Попри те, що кав’ярня працює трохи понад місяць, у неї вже є свої улюбленці. Гості найчастіше замовляють меренговий рулет, лимонний чизкейк, фундучне печиво й, звісно, торт “Червоний оксамит”. Саме його Олександра радить спробувати в першу чергу.

У “Моїй точці Б” щоразу щось особливе. Тут не тільки п’ють каву, сюди ще приносять книжки, пов’язані з Донеччиною, лишають теплі слова, діляться спогадами. Заклад став своєрідним місцем зустрічі для тих, хто носить у серці Схід. Або хоче дізнатися про нього більше.

Знайти “Мою точку Б” можна у Києві, на вулиці Саксаганського, 70/16. Заклад працює з понеділка по п’ятницю з 08:00 до 20:00, у суботу — з 09:00 до 21:00. Неділя — вихідний.

До теми:

• Шматочок Бахмута у Львові: як бахмутянка відкрила сирний бізнес у місті Лева
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!