“Наша ціль — повернути жертв теракту”: дружина військовополоненого про трагедію в Оленівці

Семаковська Тетяна 12:00, 21 Березня 2024
Ілюстрація Бахмут IN.UA

“Я б воліла ніколи не виходити в публічний простір, якби мій чоловік не опинився там, де він є зараз. Я б не хотіла говорити з журналістами, виступати перед натовпами. Я б не давала інтерв’ю, не писала статті, як це я роблю вже близько року. Складно постійно це згадувати, що відбувалося, як відбувалося, де… Але найскладніше те, коли в журналістів, людей відсутня емпатія. Влітку минулого року мене питали, чи впевнена я, що Сергій досі живий. Я вважаю ці питання абсолютно недоречними, тому що я знаю, що він живий”.

Це слова Марії Алєксєєвич — дружини полоненого військового, який за наказом вищого командування вийшов з Азовсталі, а потім опинився в бараці Оленівки.

Примітка. Після майже двох років теракту в Оленівці доля 120 людей залишається невідомою. Марія каже, що всіх розкидали по різних колоніях на території росії, тож зараз головна ціль спільноти — це повернути жертв теракту, тих, які отримали поранення та вижили. Відомо, що загалом налічували 59 важкопоранених українців.

Азовсталь

Марія родом з Хмельниччини, зі своїм майбутнім чоловіком вона познайомилася через Facebook, у 2018 році. Обоє навчалися на психологів, жили в одному місті.

“Коли ми вперше зустрілися, Сергій мене припідняв та міцно обійняв, і тоді я зрозуміла, що це саме та людина, яка мені потрібна. Це трішки складно пояснити, тому що на той момент ми були не дуже довго знайомі”, — пригадує Марія.

Сергій її зачепив добротою — він допомагав тваринам, а ще випромінював впевненість, рішучість. У перший рік знайомства пара почала жити разом. Сергій якось приніс бездомного кота, він й досі живе з Марією. Ім’я чотирилапого дівчина не розкриває, каже — це дуже особисте.

Сергій з улюбленцем / фото надані героїнею

Пара не раз розмовляла про можливе вторгнення. Дівчина пригадує, що в 2021 році вони навіть планували переїхати жити до Маріуполя, але Сергій відмовив їх від цієї ідеї — начебто передчував, що станеться з містом. Нагадаємо, що у лютому 2022 року почали з’являтися перші дати ймовірного російського вторгнення.

“Якщо говорити про Маріуполь, то навіть звільнені з полону захисники, оборонці Маріуполя говорили, що місто було не підготовлено. Хоча вони намагалися підготуватися, просили допомоги і підтримки, але, на жаль, їм це не надавалося”, — говорить Марія.

Азовсталь
Азовсталь, 2022 рік, росіяни бомблять Маріуполь / фото Маріупольська міська рада

Коли почалася повномасштабна війна, чоловік Марії доєднався до захисту. Потім опинився на Азовсталі, у Маріуполі. Жодні новини він не розповідав, тому дівчина сама слідкувала за всім, що відбувається, а по телефону пара постійно підтримувала одне одного. Останній раз вона говорила з чоловіком 13 травня 2022 року, за кілька днів до початку виходу. Про вихід з Азовсталі наших військових, за наказом командування, дівчина так само дізналася з новин. Місцеперебування свого чоловіка вона не знала, а потім стався теракт в Оленівці.

“Я не знала, чи Сергій вийшов з Азовсталі насправді. І тільки 19 травня 2022 року я побачила відео на російських ресурсах, вже в колонії в Оленівці, і серед військових я побачила Сергія”, — каже дівчина.

У січні 2023 року, за кілька місяців після теракту (коли була розформована місія ООН, яка мала би розслідувати факти вбивства і поранення військовополонених під час теракту в Оленівці в ніч на 29 липня 2022 року), жінки почали формувати Спільноту Родин Оленівки.

“До того часу ми ще не знали, що саме нам робити. Тобто кожен родич постраждалого бійця під час теракту потім самостійно звертався як до представників влади, так і до міжнародних організацій. Це не давало абсолютно ніякого результату. Тема теракту в Оленівці з кожним місяцем починала згасати, не цікавилися ні пораненими, ні страченими бійцями”, — пояснює у коментарі Марія.

Вона додає, що рідні військових знають — за кілька днів до теракту полонених відвели в окремий ангар в Оленівці. Росіяни ретельно планували вбивство.

Наша ціль — повернути жертв теракту в Оленівці

Марія з плакатом на акції підтримки полонених / фото надане героїнею
Марія з плакатом на акції підтримки полонених / фото надане героїнею

Масштабна ціль — це домогтися міжнародного розслідування теракту та вшанування пам’яті вбитих захисників. Жодної інформації про тих, хто залишився в полоні, немає. Червоний Хрест, який мав би забезпечувати належні умови, не спілкувався з цими полоненими.

Марія згадує, що за кілька днів після теракту до неї зателефонував представник МКЧХ, аби сказати, що вони нічого не знають про її чоловіка — на цьому “корисна” комунікація завершилася. Єдину інформацію, яку дізналася Марія, вона отримала від побратима Сергія, який вийшов з полону.

“Червоний Хрест не виконує свої обов’язки. Він мав бути присутній, коли наші військові виходили з Азовсталі, щоб їх офіційно підтвердити як військовополонених, щоб, умовно кажучи, вони ніде не загубилися на території росії, або щоб з ними нічого не сталося… Рік статус мого чоловіка не могли підтвердити.

Якщо говорити про те, що відбувалося і відбувається в російських тюрмах, то це просто жах. Міжнародний комітет Червоного Христа має відвідувати колонії, але вони цього не роблять. Вони робили такі заяви, що нібито там відвідували колонії, але вони не розголошують деталі, а ще кажуть, що постійно спілкуються з родичами. Зі мною говорили лічені рази”, — говорить Марія.

Вона пояснює, що спільнота хоче налагодити контакт з органами влади на вищому керівництві. Якщо говорити вплив, то жінки мають надію на МЗС — тут головне завдання стала співпраця із міжнародною спільнотою, залучення до акцій підтримки полонених діаспори та іноземців.

Поки тема Оленівки звучатиме — буде можливість повернути полонених додому живими. Раніше у обміні наших військових вже брали участь Саудівська Аравія, Туреччина. Марія розмірковує, що ці країни й надалі можуть допомагати з обміном за підтримки нашого МЗС. Міністерство наразі не достатньо комунікує з родинами полонених, але зрушення вже є.

Російські військові в полоні

Оленівка (2)
Жінки чекають повернення своїх рідних додому / фото надане героїнею

Минулого року у мережі опублікували фото умов, в яких знаходяться російські військовополонені на території України. Охайні чисті кімнати, гаряча їжа, душові кабіни та туалети — все це різко контрастує з тими умовами, в яких перебувають українські полонені.

Ми запитали Марію, чи, на її думку, такі умови мають бути забезпечені російським полоненим:

“Я не знаю, як це може бути не добре. Ми маємо виконувати норми Женевської Конвенції про поводження з військовополоненими. Єдине, що я вважаю, що ми не маємо додатково покращувати їм умови. Наприклад, те, що стосується якихось свят, що вони можуть спілкуватись вільно по телефону зі своїми рідними в той час, як українським військовополоненим цього не дають. Я вважаю, це трішки занадто. Але те, що загалом умови утримання в них відповідають всім нормам Міжнародного гуманітарного права, це, звичайно, добре”.

Нагадаємо, що більшість наших полонених не отримують листи від рідних, їм не дозволяють спілкуватися. Марія додає, що, попри невідомість, вона бачить велику підтримку від людей — як всередині країни, так й поза її межами. Жінки щодня говорять про Оленівку, і дівчина не приховує, що це важко. Важко тримати цю тему в інформпросторі.

***

Марія Алєксєєвич
Марія Алєксєєвич на заході ОБСЄ / фото надане героїнею

Якби не стався теракт в Оленівці, якби мій чоловік не був полоненим, я би не виходила в публічний простір. Я б не давала інтерв’ю, не писала статті, як це я роблю вже близько року.

І це тяжко, по-перше, морально буває складно постійно це згадувати, тобто, що відбувалося, як відбувалося, але найскладніше те, коли в людей відсутня емпатія. У мене, наприклад, було таке питання влітку минулого року: “Чи впевнена я, що Сергій досі живий?”.

Я вважаю ці питання абсолютно недоречними, тому що я знаю, що Сергій живий. Я не маю про нього зараз інформації, але я її шукаю, я намагаюся робити від себе все можливе для того, щоб повернути його додому живим з полону.

Є дуже приватні питання, яких б краще ніколи не ставили. Питали: “Чи сниться вам Сергій?”, “А в якому контексті він вам сниться?” або “Чи відчуваємо ми з Сергієм одне одного зараз?” Ці питання, я вважаю, недоречними теж, тому що, по-перше, це особисте, по-друге, це, може, грубо скажу, але це трішки тупі питання.

Я не знаю, що зараз відчуває Сергій — я знаю тільки те, що він перебуває в полоні, і що, я надіюся, він тримається. Я вірю в це.

Марія Алєксєєвич разом з іншими жінками щодня нагадує про Оленівку — нещодавно дівчина виступила в ОБСЄ, де розповідала про українських полонених. Щодня голос, який лунає про жертв та полонених Оленівки, робить їх видимими.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Тут дуже сумно”: фотограф зі Швеції про війну, місто Лиман та Україну

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 18:15, 15 Листопада 2024

Йєнс Олоф Лестеін — фотограф зі Швеції, який приїхав до України для роботи над новим проєктом, що присвячений війні та життю в прифронтових містах.

Детальніше про те, як сприймає війну громадянин Швеції, які враження у нього склалися під час роботи в прифронтових зонах та про перспективи України на міжнародній арені, дивіться у відеорепортажі Бахмут IN.UA.

Громадянин Швеції про війну в Україні

Йєнс Олоф Лестеін Він в Україну приїжджає не вперше, однак вперше працює в прифронтовому місті. Це дозволило йому зіставити нинішню ситуацію в Україні та те, що він бачив раніше — війну на території Югославії.

За словами чоловіка, йому досить складно порівнювати ці війни.

Вони мають схожі характеристики. Це війни сусідніх народів. У одних більше зброї, ніж у інших. Утім, ця війна набагато масштабніша. росія — це ядерна держава. Сербія була сильною, але не мала ядерної зброї“, — каже фотограф.

Він також додав, що в Югославії працював протягом 5-6 років, а в Україні в умовах війни — лише декілька десятків днів.

Фотограф також розповів про власний проєкт. За його словами, це буде розповідь про життя в умовах конфлікту на крайньому сході Європи (в Україні) та на крайньому заході (у Північній Ірналдії).

Між цими конфліктами є певна схожість. Як приклад, в обох них беруть участь великі імперські держави: росія тут та Англія на заході. Вони пригнічують сусідні народи: українців тут й ірландців або ірландців-католиків там. Тут у вас гаряча війна, а там все поступово налагоджується“, — каже Йєнс Олоф Лестеін 

Більше про життя фотографа зі Швеції, його думки про війну й Україну гостей, дивіться у нашому репортажі за посиланням на платформі YouTube.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Місто “Щедрика”: як живе прифронтовий історичний музей в Покровську

Семаковська Тетяна 14:00, 5 Листопада 2024

Покровськ — місто на Донеччині, де композитор Микола Леонтович провів 4 роки та де написав українську колядку “Щедрик” (адаптована англійською як Carol of the Bells), яка на Різдво лунає по всьому світі. Сьогодні Покровськ знаходиться за кілька кілометрів від російської армії — тут гримлять вибухи, а з міста евакуюють людей. Релокуються також підприємства, школи, музеї. Один з таких — це Покровський історичний музей, експонати якого з початком повномасштабного вторгнення рятувала вся команда. Як живе музей сьогодні, чи вдалося врятувати колекцію та як з ним пов’язаний Микола Леонтович?

Редакція поговорила з Ангеліною Рожковою, директоркою музею.

Музей у перші дні війни

Покровський історичний музей, квітень 2023 рік / фото КЗ “Покровський історичний музей”

На початку вторгнення стало зрозуміло, що росіяни не просто хочуть окупувати території, але й знищити все, що там цінне. Музеї не стали винятком — окупанти розкрадали експонати, били по історичним будівлям, тож музеї України першою чергою рятували цінне майно. Покровський історичний музей у перші дні війни оцифровував архіви та вивозив найцінніші речі з будівлі. Зі зрозумілих причин — місце перебування колекцій з Покровського історичного музею не розголошується. Вся команда музею у перший місяць залишилась працювати та вчилась робити це у нових умовах: швидко реагувати на тривогу, ховатися за дві стіни.

“Ми готувались, звичайно, але не до таких подій. Інструкції були розроблені, навчання працівники пройшли. Нашим головним завданням було убезпечення предметів й фондово-облікової документації — це архівні книги, у яких зберігається вся інформація про музейні предмети. Частина цих книг вже була оцифрована, ми з командою дооцифрували решту”, — пояснює у коментарі Ангеліна Рожкова.

У музеї зняли всі експозиції, які знаходились поруч з вікнами, а працівники шукали матеріали, які б убезпечили колекції. Для цього використовували спеціальну базальтову вогнезахисну тканину, допомогали з цим донори та громадський сектор. Одним з перших, хто прийшов на допомогу Покровському музею, був Леонід Марущак, керівник проєкту “Музей відкрито на_ремонт”. Він допоміг врятувати сотні цінних експонатів з прифронтових територій.

“Діяли так, щоб убезпечити предмети, якщо неподалік нашого музею буде попадання ворожих ракет. Вікна закрили OSB (ред. спеціальні плити, які захищають скло) — думали, що це їх убезпечить. Якщо не збереже вікна, то хоча б створить додатковий захист для предметів, які були в музеї. Все це відбувалось протягом першого півріччя 2022 року”, — говорить директорка музею.

Леонтович та Покровськ

Покровський історичний музей зараз зачинений для відвідувачів, однак він продовжує роботу, зокрема з оцифрування — цьому команда навчилась дистанційно, а техніку для цифровізації надали благодійники. Важливе місце в колекції музею займала експозиція Миколи Леонтовича. Композитор жив у Покровську чотири роки, який ще до 1934 року був пристанційним селищем Гришине.

Саме тут був написаний легендарний “Щедрик”. У Покровському музеї зберігались два персональні предмети Леонтовича: сухарниця, яка зроблена руками батька Леонтовича (це дерев’яна таріль, подібна на хлібницю, на яку кладуть печиво, хліб тощо) та шахова дошка. Ластівку зображено також на гербі та прапорі Покровська. За словами директорки музею, наразі й сухарниця, й шахова дошка вивезені до безпечних місць. Решту предметів експозиції — це ті, які ілюстрували період, коли жив композитор.

Експозиція Миколи Леонтовича в Покровську / фото Вікіпедія

“Ми розглядаємо дуже знаковим те, що саме ластівка, про яку співається у “Щедрику”, зображена у нас на сухарці. У нас мало меморіальних предметів, які належали Леонтовичу — це, власне, сухарниця та шахова дошка, — говорить Ангеліна Рожкова.

З 2016 року в Покровську почали популяризувати постать Леонтовича: у місті працювала музична школа, названа на його честь, створювали мистецькі акції. Покровськ перетворювали на культурний центр Донеччини.

Проєкти музею

Станція Гришине, 1917 рік / архівне фото

“Мені здається, не залишилось жодної людини в місті, яка б не знала, що цей композитор пов’язаний з Покровськом. У нашому місті був створений перший робочий хор залізничників, заснував його Микола Леонтович. У той момент, коли це ще було пристанційне селище Гришине, там не було ні бруківки, ні освітлення. Але вже був такий міцний культурний фундамент: духовий оркестр, робітничий хор”, — пояснює очільниця музею.

У 2021 році була ідея зробити музей у будівлі залізничного училища в Покровську, де, власне, і працював Леонтович — ця будівля збереглася в автентичному вигляді. Через російське вторгнення реалізувати проєкт не вдалося, хоча музейники вже шукали шляхи для втілення та навіть подавали заявку на створення концепції до Українського культурного фонду та інших інституцій.

Колишнє залізничне училище в Покровську / фото ua.trip-impressions

“Ми зберегли будівлю в оцифрованому вигляді. У цьому нам допомогли німецькі колеги, які дали кошти на оцифрування історичної будівлі колишнього залізничного училища. Музею надіслали обладнання, ми пройшли навчання за підтримки Покровської МВА. Навчитись оцифровувати самостійно реально, якщо мати обладнання, тому що 3-Д сканер — це дороговартісна техніка”, — говорить пані Ангеліна.

Також у місті оцифрували ще кілька будівель, які збереглися з кінця дев’ятнадцятого та початку двадцятого століття. Музей також наповнює Реєстр Музейного Фонду — йдеться про постійне оцифрування предметів, у чому допомагають ґрантові проєкти. Навіть самостійно музейники намагаються фільмувати важливі для історії об’єкти. Окремим проєктом музею є “Щоденник пам’яті”, де збирають свідчення про загиблих військових та цивільних. Це важливо робити, щоб не перетворювати число загиблих у суху статистику.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Тут дуже сумно”: фотограф зі Швеції про війну, місто Лиман та Україну

Йєнс Олоф Лестеін — фотограф зі Швеції, який приїхав до України для роботи над новим проєктом, що присвячений війні та життю в прифронтових містах. Детальніше […]

18:15, 15.11.2024 Скопіч Дмитро

Місто “Щедрика”: як живе прифронтовий історичний музей в Покровську

Покровськ — місто на Донеччині, де композитор Микола Леонтович провів 4 роки та де написав українську колядку “Щедрик” (адаптована англійською як Carol of the Bells), […]

“Так воскресне і Бахмут”: відеорепортаж з виставки бахмутського майстра з писанкарства Дмитра Денисенка

Дмитро Денисенко — відомий бахмутянин та майстер народної творчості з писанкарства. Він започаткував Музей писанкарства та розвитку народних ремесел, експонати з якого нещодавно представили у […]

18:20, 25.10.2024 Скопіч Дмитро

“Все, що відбувається — це нормальна реакція на ненормальну війну”: психолог з Костянтинівки про життя та власну діяльність

Андрій Кузнєцов — спеціалізований психолог з Костянтинівки, який наразі проживає у Львові. Чоловік є частиною спільноти місцевого театру імпровізації, де люди можуть передавати власні емоції […]

18:15, 18.10.2024 Скопіч Дмитро

Кожен має допомагати фронту: сім думок військових про війну, мобілізацію та цивільних

Як військові сприймають мобілізацію? Як ставляться до зросійщення? Що думають про відповідальність кожного українця в цій війні? “Характер” – медіа, що працює з усіма аспектами […]