“Я б воліла ніколи не виходити в публічний простір, якби мій чоловік не опинився там, де він є зараз. Я б не хотіла говорити з журналістами, виступати перед натовпами. Я б не давала інтерв’ю, не писала статті, як це я роблю вже близько року. Складно постійно це згадувати, що відбувалося, як відбувалося, де… Але найскладніше те, коли в журналістів, людей відсутня емпатія. Влітку минулого року мене питали, чи впевнена я, що Сергій досі живий. Я вважаю ці питання абсолютно недоречними, тому що я знаю, що він живий”.

Це слова Марії Алєксєєвич — дружини полоненого військового, який за наказом вищого командування вийшов з Азовсталі, а потім опинився в бараці Оленівки.

Примітка. Після майже двох років теракту в Оленівці доля 120 людей залишається невідомою. Марія каже, що всіх розкидали по різних колоніях на території росії, тож зараз головна ціль спільноти — це повернути жертв теракту, тих, які отримали поранення та вижили. Відомо, що загалом налічували 59 важкопоранених українців.

Азовсталь

Марія родом з Хмельниччини, зі своїм майбутнім чоловіком вона познайомилася через Facebook, у 2018 році. Обоє навчалися на психологів, жили в одному місті.

“Коли ми вперше зустрілися, Сергій мене припідняв та міцно обійняв, і тоді я зрозуміла, що це саме та людина, яка мені потрібна. Це трішки складно пояснити, тому що на той момент ми були не дуже довго знайомі”, — пригадує Марія.

Сергій її зачепив добротою — він допомагав тваринам, а ще випромінював впевненість, рішучість. У перший рік знайомства пара почала жити разом. Сергій якось приніс бездомного кота, він й досі живе з Марією. Ім’я чотирилапого дівчина не розкриває, каже — це дуже особисте.

Пара не раз розмовляла про можливе вторгнення. Дівчина пригадує, що в 2021 році вони навіть планували переїхати жити до Маріуполя, але Сергій відмовив їх від цієї ідеї — начебто передчував, що станеться з містом. Нагадаємо, що у лютому 2022 року почали з’являтися перші дати ймовірного російського вторгнення.

“Якщо говорити про Маріуполь, то навіть звільнені з полону захисники, оборонці Маріуполя говорили, що місто було не підготовлено. Хоча вони намагалися підготуватися, просили допомоги і підтримки, але, на жаль, їм це не надавалося”, — говорить Марія.

Коли почалася повномасштабна війна, чоловік Марії доєднався до захисту. Потім опинився на Азовсталі, у Маріуполі. Жодні новини він не розповідав, тому дівчина сама слідкувала за всім, що відбувається, а по телефону пара постійно підтримувала одне одного. Останній раз вона говорила з чоловіком 13 травня 2022 року, за кілька днів до початку виходу. Про вихід з Азовсталі наших військових, за наказом командування, дівчина так само дізналася з новин. Місцеперебування свого чоловіка вона не знала, а потім стався теракт в Оленівці.

“Я не знала, чи Сергій вийшов з Азовсталі насправді. І тільки 19 травня 2022 року я побачила відео на російських ресурсах, вже в колонії в Оленівці, і серед військових я побачила Сергія”, — каже дівчина.

У січні 2023 року, за кілька місяців після теракту (коли була розформована місія ООН, яка мала би розслідувати факти вбивства і поранення військовополонених під час теракту в Оленівці в ніч на 29 липня 2022 року), жінки почали формувати Спільноту Родин Оленівки.

“До того часу ми ще не знали, що саме нам робити. Тобто кожен родич постраждалого бійця під час теракту потім самостійно звертався як до представників влади, так і до міжнародних організацій. Це не давало абсолютно ніякого результату. Тема теракту в Оленівці з кожним місяцем починала згасати, не цікавилися ні пораненими, ні страченими бійцями”, — пояснює у коментарі Марія.

Вона додає, що рідні військових знають — за кілька днів до теракту полонених відвели в окремий ангар в Оленівці. Росіяни ретельно планували вбивство.

Наша ціль — повернути жертв теракту в Оленівці

Масштабна ціль — це домогтися міжнародного розслідування теракту та вшанування пам’яті вбитих захисників. Жодної інформації про тих, хто залишився в полоні, немає. Червоний Хрест, який мав би забезпечувати належні умови, не спілкувався з цими полоненими.

Марія згадує, що за кілька днів після теракту до неї зателефонував представник МКЧХ, аби сказати, що вони нічого не знають про її чоловіка — на цьому “корисна” комунікація завершилася. Єдину інформацію, яку дізналася Марія, вона отримала від побратима Сергія, який вийшов з полону.

“Червоний Хрест не виконує свої обов’язки. Він мав бути присутній, коли наші військові виходили з Азовсталі, щоб їх офіційно підтвердити як військовополонених, щоб, умовно кажучи, вони ніде не загубилися на території росії, або щоб з ними нічого не сталося… Рік статус мого чоловіка не могли підтвердити.

Якщо говорити про те, що відбувалося і відбувається в російських тюрмах, то це просто жах. Міжнародний комітет Червоного Христа має відвідувати колонії, але вони цього не роблять. Вони робили такі заяви, що нібито там відвідували колонії, але вони не розголошують деталі, а ще кажуть, що постійно спілкуються з родичами. Зі мною говорили лічені рази”, — говорить Марія.

Вона пояснює, що спільнота хоче налагодити контакт з органами влади на вищому керівництві. Якщо говорити вплив, то жінки мають надію на МЗС — тут головне завдання стала співпраця із міжнародною спільнотою, залучення до акцій підтримки полонених діаспори та іноземців.

Поки тема Оленівки звучатиме — буде можливість повернути полонених додому живими. Раніше у обміні наших військових вже брали участь Саудівська Аравія, Туреччина. Марія розмірковує, що ці країни й надалі можуть допомагати з обміном за підтримки нашого МЗС. Міністерство наразі не достатньо комунікує з родинами полонених, але зрушення вже є.

Російські військові в полоні

Минулого року у мережі опублікували фото умов, в яких знаходяться російські військовополонені на території України. Охайні чисті кімнати, гаряча їжа, душові кабіни та туалети — все це різко контрастує з тими умовами, в яких перебувають українські полонені.

Ми запитали Марію, чи, на її думку, такі умови мають бути забезпечені російським полоненим:

“Я не знаю, як це може бути не добре. Ми маємо виконувати норми Женевської Конвенції про поводження з військовополоненими. Єдине, що я вважаю, що ми не маємо додатково покращувати їм умови. Наприклад, те, що стосується якихось свят, що вони можуть спілкуватись вільно по телефону зі своїми рідними в той час, як українським військовополоненим цього не дають. Я вважаю, це трішки занадто. Але те, що загалом умови утримання в них відповідають всім нормам Міжнародного гуманітарного права, це, звичайно, добре”.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Olenivka Families Community (@olenivka.community)

Нагадаємо, що більшість наших полонених не отримують листи від рідних, їм не дозволяють спілкуватися. Марія додає, що, попри невідомість, вона бачить велику підтримку від людей — як всередині країни, так й поза її межами. Жінки щодня говорять про Оленівку, і дівчина не приховує, що це важко. Важко тримати цю тему в інформпросторі.

***

Якби не стався теракт в Оленівці, якби мій чоловік не був полоненим, я би не виходила в публічний простір. Я б не давала інтерв’ю, не писала статті, як це я роблю вже близько року.

І це тяжко, по-перше, морально буває складно постійно це згадувати, тобто, що відбувалося, як відбувалося, але найскладніше те, коли в людей відсутня емпатія. У мене, наприклад, було таке питання влітку минулого року: “Чи впевнена я, що Сергій досі живий?”.

Я вважаю ці питання абсолютно недоречними, тому що я знаю, що Сергій живий. Я не маю про нього зараз інформації, але я її шукаю, я намагаюся робити від себе все можливе для того, щоб повернути його додому живим з полону.

Є дуже приватні питання, яких б краще ніколи не ставили. Питали: “Чи сниться вам Сергій?”, “А в якому контексті він вам сниться?” або “Чи відчуваємо ми з Сергієм одне одного зараз?” Ці питання, я вважаю, недоречними теж, тому що, по-перше, це особисте, по-друге, це, може, грубо скажу, але це трішки тупі питання.

Я не знаю, що зараз відчуває Сергій — я знаю тільки те, що він перебуває в полоні, і що, я надіюся, він тримається. Я вірю в це.

Марія Алєксєєвич разом з іншими жінками щодня нагадує про Оленівку — нещодавно дівчина виступила в ОБСЄ, де розповідала про українських полонених. Щодня голос, який лунає про жертв та полонених Оленівки, робить їх видимими.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Бахмут IN.UA (@bahmutin.ua)

Читайте також:

• “Спочатку кажуть, що загинув, а потім пропонують поговорити”: історії родин загиблих та поранених в Оленівці
• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вікторія Канаєва — переселенка з Бахмута. У 2022 році вона виїхала з рідного міста і оселилася на Київщині в місті Ірпінь. Втративши домівку, жінка почала адаптуватися на новому місці. Цю адаптацію вона знайшла в допомозі іншим. Спочатку це була група для обʼєднання ВПО, потім інформаційна робота з місцевою депутаткою, а зараз — допомога дітям із зон бойових дій та робота в Раді ВПО.

Про переїзд з Бахмута, адаптацію на новому місці та допомогу іншим Вікторія Канаєва розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про життя в Бахмуті

Вікторія Канаєва — корінна бахмутянка. Звідси були родом її батьки та вона сама. Тут жінка здобула і освіту — закінчила Артемівський індустріальний технікум.

У Бахмуті пані Вікторія створила власну родину — вийшла заміж та народила доньку і сина. Працювала у сфері торгівлі, була керуючою мережі магазинів.

“З Бахмутом повʼязані найтепліші спогади: там пройшло моє дитинство, там я вперше закохалася, народила дітей. Усе моє життя повʼязане з цим містом. Якщо згадувати про найулюбленіші місця, то ми дуже любили гуляти на Посьолку, де була алея троянд, часто ходили в кінотеатр “Перемога”, – згадує бахмутянка.

Виїхати з Бахмута родина вирішила на початку квітня. Пані Вікторія згадує, що рішення ухвалювали, бачачи як масово люди їдуть з міста. Та й обстріли ставали все ближчими.

“Всі сусіди почали виїжджати, почалася паніка. Звісно і обстріли посилювалися. Тому ми і вирішили виїжджати. Тим паче з нами в місті була онука, і не хотілося, щоб дитина бачила все це”, — згадує жінка.

Спочатку родина переїхала до Дніпра. Там пробули чотири дні і вирушили на Київщину, де проживали родичі. Доньці пані Вікторії знайомі запропонували квартиру в Броварах, де перший місяць родина жила разом. Та потім решта сімʼї перебралася до Ірпеня.

Адаптація через допомогу іншим

Переїзд дався непросто. В Ірпені у пані Вікторії не було близького кола спілкування, і багато інших переселенців опинилися в такій самій ситуації.

Спілкуючись із ВПО, вона дедалі частіше чула одні й ті ж запитання: куди звертатися по допомогу, як оформити документи, де отримати інформацію про житло, медицину чи освіту дітей.

Тоді бахмутянка вирішила створити Telegram-групу “ВПО Ірпінь Буча”, яка сьогодні об’єднує понад 700 людей.

“Бувало таке, що йду і бачу, як сидить людина і плаче. Я підходжу і запитую: “У вас щось трапилося? “. А людина каже: “У мене дім розбило”, і починає ділитися своєю історією. А я кажу: “Я така ж сама”. І я зрозуміла, що нам всім треба десь спілкуватися. Тому створила групу “ВПО Ірпінь Буча”. Як тільки з кимось знайомилася, дізнавалася що він ВПО, то давала посилання на групу і так ми обʼєднувалися”, — розповіла Вікторія Канаєва.

Групу для ВПО жінка веде і досі. Ця спільнота стала не лише джерелом корисної інформації, а й простором для знайомств, взаємної підтримки та спільного дозвілля. Для самої пані Вікторії це також стало важливою частиною адаптації на новому місці.

“Завдяки цій групі люди починали товаришувати або проводити разом дозвілля. Ходили на прогулянки разом. Наприклад, писали: “Ходімо сьогодні ввечері в парк попʼємо чаю зі смаколиками”. Особисто мені ця спільнота дуже допомогла в адаптації. І я думаю, що й іншим теж. Бо якщо ця група досі працює, там спілкуються люди, значить вона їм потрібна”, — каже Вікторія Канаєва.

Пізніше Вікторія Канаєва долучилася до роботи з місцевою депутаткою, допомагаючи проводити консультації для ВПО та постраждалих мешканців громади. Людям роз’яснювали питання щодо пошкодженого і знищеного майна, модульного житла, освіти дітей та інших можливостей.

“Кожного четверга ми проводили прийом у міській раді та консультували людей. Приходили і місцеві жителі, які постраждали внаслідок війни, і ВПО. Зокрема, роз’яснювали як подати заяву про знищене чи пошкоджене майно в “Дії”, розповідали про житло в модульних містечках. Також для ВПО була актуальною інформація про дошкільні і шкільні навчальні заклади, оскільки було багато родин, які просто не знали куди влаштувати свою дитину”, — розповіла переселенка.

Допомога жінкам і дітям

В Ірпені пані Вікторія зайнялася активною громадською роботою. По-перше, разом з донькою заснували власну ГО “Незламна”. Першочергово надавали допомогу жінкам. Головними цілями роботи мати і донька визначили захист прав жінок та досягнення гендерної рівності, надання допомоги жінкам, які постраждали внаслідок війни, та розвиток інклюзивного суспільства.

“Ми опікувалися жінками-ВПО і жінками з інвалідністю. Для них ми робили різні заходи, переважно терапевтичні, щоб жінки розвантажувалися”, — розповідає Вікторія Канаєва.

Сьогодні пані Вікторія працює консультанткою з розвитку батьківських навичок у благодійному фонді Save Ukraine. Її робота пов’язана з дітьми раннього віку та їхніми батьками.

Особливе місце займає група для дітей 3-4 років та їхніх батьків, яку жінка веде разом із психологинею. Це група за програмою СМВМ — психосоматичної медицини та догляду за собою, адаптованої для маленьких дітей. Програма допомагає дітям у доступній для їхнього віку формі знайомитися зі способами заспокоєння, розслаблення та саморегуляції. Заняття поєднують рух, дихальні вправи, медитацію, керовані образи, тілесні практики та творчі завдання.

Діти вчаться зупинятися, слухати себе, помічати напруження та поступово повертатися до спокійного стану. Паралельно з цим на заняттях є творчі та пізнавальні активності: аплікації, ліплення, малювання, ігри на комунікацію, вивчення кольорів, спільні кулінарні заняття.

“Для мене важливо, щоб дитина не просто виконала вправу, а відчула: я можу заспокоїтися, мама поруч, мене розуміють, зі мною все гаразд”, — каже Вікторія Канаєва.

Робота в Раді ВПО та мрія про власний дім

Сьогодні пані Вікторія також є членкинею Ради ВПО в Ірпені. Разом із колегами вона працює над створенням окремого інформаційного ресурсу для переселенців на сайті Ірпінської міської ради. Це має бути своєрідна дорожня карта з корисними контактами, порадами та інформацією, куди звертатися з різними питаннями.

Попри активну роботу та допомогу іншим, у пані Вікторії залишається власне невирішене питання — житло. Її родина, як в багато інших бахмутян, втратила дім через війну. Нині вони орендують житло, але його вартість постійно зростає. Тому головна мрія жінки — мати власний дім і нарешті відчути стабільність.

“У нас, як і в багатьох бахмутян, одна мрія — мати власне житло. Хочеться не просто допомагати іншим будувати життя заново, а й самій нарешті мати місце, яке можна назвати домом”, — підсумувала бахмутянка.

Читайте також:

“Я завжди представляюся: “Аліса з Краматорська”: історія доннечанки, яка повернулася з Німеччини в Україну

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 17 років Аліса виїхала з Краматорська через повномасштабне вторгнення. Разом із мамою вона дісталася Німеччини, де могла залишитися, навчатися та будувати нове життя. Але вже за два місяці дівчина вирішила повернутися в Україну. Сьогодні Алісі 22, вона живе й працює в Києві, має власну творчу волонтерську команду та організовує події про Донеччину.

Про рішення повернутися, зв’язок із Краматорськом, пошуки дому та життя після вимушеного переїзду Аліса розповіла Бахмут IN.UA.

“Весь схід був моїм домом”: яким Аліса пам’ятає життя у Краматорську

Аліса народилася у Краматорську й прожила там усе дитинство. З рідним містом пов’язані її школа, друзі та родина, але власне відчуття дому для неї завжди було трохи ширшим за одне місто, ділиться у розмові дівчина. У дитинстві її родина багато подорожувала Донеччиною та Кримом. До 2014 року майже кожне літо вони їздили до моря в Крим. Після його окупації маршрут змінився — були Бердянськ, Білосарайська коса, Святогірськ. Змінилися й інші звичні напрямки: замість Донецька родина почала частіше їздити до Харкова. Для Аліси це були не просто точки на карті, а простір, у якому минало її дитинство.

“Я народилася і проживала все своє життя в Краматорську. Живучи там, я об’їздила Донеччину, Крим, тому що кожного літа ми їздили на море. Буквально весь схід був моїм таким домом”, — з теплотою згадує співрозмовниця.

Зараз Аліса живе у Києві. Тут у неї робота, друзі та команда, разом з якою вона займається культурними проєктами. Та коли дівчина говорить про себе, Краматорськ досі залишається однією з перших речей, які вона називає і з чим себе ідентифікує.

У 17 років довелося залишити Краматорськ

На початку повномасштабного вторгнення Алісі було 17. Її будинок розташовувався неподалік краматорського аеропорту, і вже в перші тижні бойові дії наблизилися до дому. Одного разу вибух стався неподалік квартири. У цей момент там перебувала мама Аліси, вона прибирала та заклеювала вікна. Жінка не постраждала.

Рішення про евакуацію значною мірою ухвалювала саме мама. Аліса згадує: тоді вона ще була неповнолітньою і водночас розуміла, що мама не захоче виїжджати без неї. Тому вони вирішили залишати місто разом. Спочатку планували їхати потягом із Краматорська. Вони приїхали на вокзал і чекали на евакуаційний рейс, але атмосфера була настільки напруженою, що зрештою повернулися додому та почали шукати інший шлях.

“Мама дуже сильно переживала. Ми стояли на вокзалі годину чи дві, чекаючи на евакуаційні потяги, але це було настільки напружено й нервово, що ми розвернулися та поїхали назад. Почали думати про інші варіанти — як нам виїхати швидше і безпечніше”, — пригадує Аліса.

Зрештою з Краматорська вони автомобілем дісталися Дніпра. Звідти евакуаційним потягом поїхали до Львова, а потім рушили за кордон. Той період Аліса досі згадує як хаотичний і важкий. Люди масово залишали свої міста, знайомі й родичі роз’їжджалися різними країнами, а майбутнє було абсолютно незрозумілим.

Сама Аліса тоді щиро вірила, що це ненадовго.

“Ми почали, якщо можна так сказати, розкидатися по світу, і тоді ніхто не знав, чого очікувати. Я всім казала, що, звичайно, це все закінчиться через два-три тижні. Я була тією людиною, яка вірила в це дуже щиро. Але це не закінчилося”, — каже Аліса.

Німеччина могла стати новим життям, але Аліса хотіла додому

Країну для евакуації родина обирала передусім з міркувань безпеки. У Німеччині жили знайомі українці, які погодилися прийняти Алісу з мамою. За словами дівчини, ставлення до них було теплим. Їй пропонували можливості для навчання та подальшої інтеграції. Аліса продовжувала дистанційно закінчувати 11 клас, знала англійську та навіть почала самостійно вивчати німецьку.

Вона згадує, що вже за два місяці почала розуміти окремі фрази й потроху говорити німецькою. Тож, якби Аліса вирішила залишитися, адаптація, на її думку, могла б пройти досить легко.

Проблема була в іншому, зізнається в розмові дівчина — залишатися вона не хотіла.

“Мені не сподобалося існування в іншій країні й не сподобалася перспектива життя там, тому що в мене в голові було тільки бажання повернутися додому. Я хотіла знову бути в Україні, бути серед своїх. Я просто не уявляю свого життя за кордоном і серед іншої культури”, — каже Аліса.

У Німеччині вона прожила близько двох місяців. Коли їй виповнилося 18 років, рішення про власне майбутнє вона вже могла ухвалювати самостійно. Тож, у травні 2022 року дівчина повертається в Україну.

“Мам, я тут не залишусь”: чому Аліса обрала Київ

Повертатися безпосередньо до Краматорська Аліса не планувала, розуміючи, що там буде небезпечно. Ще з 2019 року вона мріяла навчатися у Києві, а її старша сестра на той момент уже близько двох років жила у столиці. Тому після повернення з Німеччини вибір міста для неї був майже очевидним.

“Пригадую, що я я постійно казала: “Мам, я тут (ред. в Німеччині) не залишусь. Мам, я поїду тільки в Київ. Я не хочу тут навчатися, я не хочу тут залишатися”. Мені насправді пропонували все: казали, що буде і робота, і навчання, і університет. У 2022 році для українців було багато можливостей, щоб ми могли почуватися в безпеці та інтегруватися, але я все одно хотіла повернутися”, — згадує дівчина у розмові.

У Києві Аліса оселилася разом зі старшою сестрою, вступила до університету, а згодом почала працювати За чотири роки столиця стала містом, у якому вона навчилася будувати самостійне доросле життя.

Цього року Аліса вже закінчила бакалаврат. Від магістратури поки вирішила зробити перерву: поєднувати навчання з роботою, повітряними тривогами, відключеннями світла та постійними змінами між очним і дистанційним форматами було складно. До навчання вона хоче повернутися, коли відчує, що має для цього достатньо сил.

Фотоальбоми та щоденники: що Аліса забирала з Краматорська

У розмові ми торкнулися і теми речей, які вдалося забрати з собою. Дівчина каже, що коли родина евакуювалася у 2022 році, вона не збиралася так, ніби залишає місто на роки. Взяла документи, ноутбук, валізу та речі, які могли знадобитися найближчим часом. Пізніше, вже живучи у Києві, вона поступово почала перевозити речі з Краматорська. Серед них були одяг, техніка та навіть телевізор, але найціннішим виявилося зовсім інше.

“Напевно, найцінніше, що я хотіла забрати і що зараз є для мене найціннішим із того життя, — це фотоальбоми. Треба було ще в перший день забрати всі фотографії, записнички, книги, щоденники. Нещодавно я сказала мамі, що треба вивозити всі документи, які в нас колись були, навіть якісь непотрібні,  просто щоб усе, що пов’язує нас із містом, залишилося”, — розповідає дівчина.

З часом ці речі набули для Аліси іншого значення. Це вже не просто старі документи чи фотографії, а матеріальні свідчення життя, яке було в Краматорську до повномасштабної війни. Одна з дитячих фотографій Аліси тепер навіть подорожує Україною, її передали для виставки, присвяченої Донеччині.

“Я завжди представляюся: Аліса з Краматорська”

Близьких друзів та родичів у Краматорську в Аліси майже не залишилося. Більшість виїхали у перші роки повномасштабної війни. Проте зв’язок із містом нікуди не зник. Він просто набув іншої форми. Аліса називає його культурним.

У Києві вона створила благодійну творчу команду, яка організовує культурні події. Серед них, заходи, присвячені Донеччині та Донецьку. Подібну подію команда проводила й у Львові, де говорила про історію регіону та міфи, які досі існують між сходом і заходом України. Аліса ділиться, їй важливо, щоб про Донеччину говорили не лише в контексті війни.

“Я постійно всім розказую про Краматорськ і дуже люблю асоціювати себе з ним. Я завжди всім представляюся, що я саме Аліса з Краматорська. Це такі маленькі зв’язки з містом, які допомагають тобі триматися: ти знаєш, що ці люди є, вони рухаються далі й так само, як і ти, сумують за своїм місцем”, — пояснює дівчина.

Сьогодні значну частину її кола спілкування в Києві також складають люди з Донеччини, з Краматорська, Слов’янська, Бахмута та Дружківки. Це середовище, каже Аліса, допомагає зберігати відчуття зв’язку з регіоном навіть за сотні кілометрів від нього. А ще дає можливість розповідати іншим про Донеччину такою, якою вона була й залишається для людей, що там виросли. Це усвідомлення — тішить.

“Знаєте, дуже багато людей дізналися про Донеччину тільки після війни, хоча про Краматорськ і Донеччину повинні були знати й до війни. Навіть про наші міста до 2014 року. Вони мали і мають великий потенціал, якщо туди повернуться люди”, — каже героїня.

Київ став місцем для життя, але не став домом

За ці роки Київ дав Алісі багато того, чого вона шукала, коли поверталася в Україну. Тут вона здобула освіту, знайшла роботу, друзів і людей, разом із якими реалізовує культурні проєкти. Проте назвати столицю домом вона досі не може. І, якщо говорити щиро, то не впевнена, що колись зможе:

“Київ став для мене містом, де я можу реалізовуватися, шукати роботу, але в мене немає відчуття, що я хочу називати Київ своїм домом. Тому що дім у мене один. Поки тут є робота, друзі й моя творча команда, це місто, в якому хочеться залишатися, але “домом” я, напевно, не зможу його назвати ніколи”.

Водночас життя у столиці останнім часом також стало важчим через останні щоденні російські атаки на Київ. Аліса розповідає, що постійне відчуття небезпеки впливає і на роботу, і на зустрічі з друзями, і на звичайні плани. Однак попри це вона продовжує працювати й розвивати свою команду.

Її історія, як і історії тисячі внутрішньо-переміщених осіб, які були змушені залишити дім не по своїй волі, сьогодні ніби існує між двома містами. Краматорськом, який вона продовжує називати домом, і Києвом, у якому вже побудувала значну частину свого дорослого життя.

“ВПО теж не мають забувати, що вони є один в одного”

Евакуація з Донеччини триває і зараз. Лише за вересень звідти виїхали 18 тисяч людей. Говорячи про людей, які лише зараз залишають Донеччину, Аліса не намагається давати універсальних порад. Вона розуміє, що її власний досвід відрізняється: у 2022 році їй було 17, вона мала підтримку родини, а після повернення змогла навчатися, знайти роботу та поступово стати фінансово самостійною. Для інших родин починати життя в новому місці може бути значно складніше.

Саме тому найважливішою Аліса вважає спільноту. Радить шукати в нових містах людей із Краматорська, Бахмута, Костянтинівки, Донецька та інших міст Донеччини, знайомитися, допомагати одне одному з роботою та просто залишатися поруч:

“Я хочу, щоб люди об’єднувалися, дружили між собою, знаходили спільноти тих, хто теж переїхав. Там ви можете підтримувати одне одного, тому що розумієте одне одного. Я просто хочу, щоб про ВПО не забували, а ВПО теж не забували, що вони є один в одного”.

Сама Аліса сьогодні уже не потребує постійної допомоги, як каже вона сама, вона працює й забезпечує себе. Проте відчуття крихкості нового життя нікуди повністю не зникло. Вона теж думає про те, що буде, якщо втратить роботу або не зможе платити за квартиру. Адже звичного варіанта, просто повернутися додому, у неї немає.

І хоча фізично вона зараз далеко від Краматорська, у її житті місто залишається присутнім: у старих фотоальбомах, нових друзях із Донеччини, культурних подіях і простій фразі, якою вона продовжує знайомитися з людьми: “Привіт, я Аліса з Краматорська”.

До теми:

Працювала в бахмутському дитсадку, а тепер навчає дітей танцям у Краматорську: історія хореографки Альони Стрющенко

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!