Слов’янськ до повномасштабної війни мав славу міста-курорта, сюди часто приїздили туристи. На жаль, той же Слов’янськ, був першим містом у 2014 році, яке захопили проросійські бойовики. Окупація тривала кілька місяців, а потім територію звільнили й почали відроджувати крок за кроком. Саме тоді п’ятеро небайдужих товаришок вирішили, що зможуть зробити щось корисне для покращення життя громади. Ініціювала цю ідею Євгенія Алфімова, а інші жінки її підтримали. Вони почали облагороджувати місто, спочатку прибрали сквер, налагодили допомогу першим переселенцям, а далі зайнялися розвитком дозвілля для дітей.

Про те, як фонду вдається успішно працювати у прифронтовому місті розказує голова правління БФ Тетяна Деревʼянко. Немалу роль тут відіграла підтримка Слов’янської робочої групи з безпеки та соціальної згуртованості, такі Мережі робочих груп функціонують майже по всій Донецькій області та значно покращують життя громад, навіть, якщо ті в евакуації.

Слов’янськ після 2014

Слов’янськ у 2014 році був одним із перших міст Донеччини, яке зустріло війну. Під час тимчасової окупації звідси виїхало багато людей. А потім одне за одним почали повертатися, серед них була й наша героїня.

“Спочатку було лише 5 жіночок. Це люди, які вже були самодостатні, кожен мав щось своє: хто бізнес, хто якось поважне напрацювання, досвід. Саме вони вирішили, що треба щось робити, відновлювати місто після окупації, почали зі скверу”, — розказує пані Тетяна.

У 2014 році сквером це місце було важко назвати. То був шматок землі, який привалили мотлохом, обрізками дерев та іншим непотребом. Очолювати осередок жінок-змінотворців взялася Євгенія Алфімова, вона стала його головою, духовним наставником. Крім того, жінка є однією з лідерок Мережі робочих груп Донеччини, завдяки якій для активних мешканців проводять тренінги, різноманітні навчання тощо.

Саме з облаштування скверу почалася успішна робота в громаді БФ “Слов’янська мрія”, а офіційно жінки заснували фонд у 2015 році. З часом на території скверу з’явилися дитячий майданчик з гойдалками, артоб’єкти, нові лавочки, алея Сім’ї. Зараз тут можна побачити також трояндову й бузкову алеї. До речі, саме тут у 2016 році членкині фонду запропонували прикрасити дерево писанками та крашанками, які збирали всім містом. Тоді встановили найвище досягнення за кількістю писанок, яке потрапило до книги рекордів України.

До повномасштабної війни благодійний фонд допомагав багатьом категоріям мешканців/-ок міста, у тому числі дітям Слов’янська. У 2019 році “Слов’янська мрія” виграла грант, коштом якого було виготовлено і встановлено перший у місті дитячий інклюзивний майданчик. Тут дуже допомогла співпраця з робочою групою, яка підтримувала ініціативу та посприяла її реалізації. У 2022 році було розроблено і затверджено проєкт усього скверу, як інклюзивного простору.

Чималу роль у цьому відіграла довіра донорів та місцевої влади й бізнесу, які були впевнені у правильній реалізації коштів. У новому парку акцент робили на безбар’єрність, аби батьки дітей з інвалідністю мали можливість проходити сюди з малечею гратися, гуляти та просто знайомитися.

Як “Слов’янська мрія” працює під час війни?

Ще до початку війни благодійники проводили різні масові заходи з залученням активної громадськості, у мирному Слов’янську організували декілька фестивалів, зокрема “ВАРЕНИК-ФЕСТ”. Коли почалося повномасштабне вторгнення жінки власноруч готували їжу, пекли пиріжки, а потім передавали її теробороні. Чимало членів та членкинь організації були вимушені виїхати з міста через небезпеку, але частина людей ще залишилась тут.

Особливу увагу фонд завжди приділяв діткам, які з різних причин не могли евакуюватися. До Слов’янської малечі ще встигла приїхати письменниця Вікторія Амеліна та Марко Родарі — італійський клоун, онук письменника Джанні Родарі, також запрошували багато інших талановитих людей. У 2022 році фонд, завдяки підтримці донорів, роздавав всім потребуючим харчі та гігієну. Через Мережу робочих груп дізнавались про потреби мешканців/-нок, які залишилися в місті. Переважно, це були старші люди чи самотні. Також багато дітей досі проживають у Слов’янську.

Для людей, які не мали можливості самостійно прийти по гумдопомогу, волонтери/-ки доставляли пакунки прямо додому. Організувати видачу вдалося за підтримки робочої групи, яка посприяла цьому. Гуманітарну допомогу надавали протягом усієї весни. Загалом протягом року видали більш ніж 10 тисяч продуктових/гігієнічних наборів.

Паралельно з видачею, організували й психоемоційну підтримку мешканців. До міста запрошували інструкторів/-ок, аби ті проводили антистресові програми.

“Таке навчання допомагає людям впоратися із проблемами, — каже пані Тетяна, — адже в місті проживають багато переселенців із Бахмута, Ізюма, Лиману, Святогірську”.

У 2023 році донори сфокусувалися на згуртуванні громади. Власне, робоча група Слов’янська до повномасштабної війни працювала саме в напрямку розвитку, тому це було логічне повернення до пріоритетів. Робоча група є відкритою до участі всіх мешканців/-нок, те ж саме завдяки тому, що у неї входять різні фахівці вдається гармонічно розвивати громаду в різних сферах. До Нового Року у співпраці із робочою групою малечі організували свято та роздали подарунки.

“Всі знають, що дитина переймає емоційний стан батьків. Тобто, вона може почуватися у безпеці, навіть коли війна, якщо її дорослі створюють відповідні умови”, — пояснює пані Тетяна.

За словами співрозмовниці, сьогодні ще тисячі цивільних залишаються у Слов’янську, серед них багато дітей. Щоб забезпечити їм якомога комфортніше дитинство, з огляду на ті умови, в яких живуть діти, у фонді багато працюють з психоемоційною складовою батьків, яка напряму впливає на стан дитини.

Зараз у місті не функціонують школи офлайн, тож фонд став єдиним місцем, де діти можуть зібратися разом вживу. Головна умова, якої дотримуються членкині — максимальна безпека. Наприклад, не дозволено збирати багато осіб в одному місці, також щоразу під час повітряної тривоги дітей забирають батьки.

“Ми надаємо дітям досвід і наповнюємо їх дитинство діями, які допомогають згадати радість від спілкування. Щоб вони розуміли, що вони Творці, які мають змогу наповнювати своє життя, попри все знаннями, навичками для життя, святами та новими знайомствами. Моя думка, що всіх дітей треба з таких територій евакуювати. Але зараз в Україні взагалі немає безпечних місць. Крім того, є родини, які не можуть з певних причин виїхати. Навіть усвідомлення, що “Слов’янська мрія” працює і туди можна прийти — це віра, що поганий час закінчиться і далі буде все гаразд. Наша “Слов’янська мрія” підтримує оцю впевненість”, — розмірковує пані Тетяна.

Додамо, що в співпраці з Мережею робочих груп Благодійний фонд втілив кілька ініціатив серед них “Розмалюємо світ разом”, коли й діти й дорослі розмальовували стіну поряд зі Слов’янським бульваром; “Молодь офлайн”, у межах цього проєкту юне покоління збирали на форум для спілкування, а також волонтерський пікнік “Осінній ярмарок майстрів” у 2023 році.

Жінки не збираються зупинятися та продовжують працювати. Завдяки підтримці Мережі робочих груп вони змогли втілити в життя громади ідеї, які покращують якість життя мешканців та демонструють, що навіть в умовах війни активні люди здатні об’єднатися й працювати разом, переймаючи найкращий досвід одне одного, зазначає пані Тетяна.

Примітка. Матеріал створено в межах ініціативи “Спільноти в безпеці”, яку втілює Агенція Розвитку Вугледара за сприяння Програми розвитку ООН (UNDP) в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту “EU4Recovery – Розширення можливостей громад в Україні”.

Читайте також:

• Як Пласт виховує самозарадність: розповідає голова краматорського осередку
• Українка пояснила, чому потрібно ходити на мітинги закордоном
• “Дітям треба було вчити мову”: як у Польщі заснували українську школу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

На Полтавщині працює команда волонтерок, які шиють адаптивний одяг для поранених військових. Це різні види речей та нижня білизна на липучках, які є зручними для носіння у період реабілітації та післяопераційного відновлення, в тому числі й людям з ампутаціями. Працюють волонтерки власним коштом за підтримки небайдужих, а свій одяг передають у стабілізаційні пункти і лікарні, зокрема і для воїнів, які виконують бойові завдання на Донеччині.

З чого починався та як працює Миргородський громадський колектив “Шиття без меж”, розповіла волонтерка Ірина Ковіта.

Ідея виникла після курсів шиття

У місті Миргород на Полтавщині працює команда швачок, які шиють адаптивний одяг для військових. Працюють волонтерки вже рік. Розпочали свою роботу після курсів шиття.

“Я вела курси крою та шиття, і по закінченні курсу дівчатка хотіли продовження. Я сказала: “Є потреба в білизні для військових, якщо хочете, можемо шити білизну”. Всі погодились і так ми вже рік шиємо адаптивний одяг”, — розповіла Ірина Ковіта.

Загалом у команді є 10 волонтерок. Кожна з них займається своїм процесом — хтось кроїть вироби, хтось їх шиє, а хтось пере і прасує вже готовий одяг.

“У нас є жіночка, яка забирає готові вироби, пере і прасує, щоб вони вже чисті відправлялись. Я і ще одна жінка кроїмо, робимо заготовки. А решта семеро жінок шиють. Весь процес у нас розділений, як на фабриці. Хтось якісь деталі робить, хтось потім все разом зшиває, липучки пришиває, а хтось потім забирає прати. Весь процес розділений серед команди, щоб воно було максимально швидко. Кожен робить свій функціонал”, — розповідає волонтерка.

Половина з команди — це жінки, які залишились після курсів. Решта приєднались пізніше. Свою команду волонтерки назвали Миргородським громадським колективом “Шиття без меж”. Вони об’єднані прагненням допомагати військовим, а також мають певний терапевтичний ефект від роботи. Адже більшість волонтерок — це дружини і матері військових. Деякі з них — жінки, що втратили чоловіка або сина на війні.

“Це не тільки допомога військовим, це дещо більше. Це об’єднаний колектив, який спілкується і поза межами роботи. Це ще й допомога жінкам: хтось втратив сина, хтось чоловіка… і ця робота — це ще така собі група моральної підтримки, де ти можеш і допомагати іншим, і отримати підтримку серед таких жінок, як ти”, — каже Ірина Ковіта.

Що таке адаптивний одяг і кому він потрібен?

Основний вид виробів, які виготовляє миргородський колектив “Шиття без меж” — це адаптивний одяг для поранених військових. В асортименті є штани, шорти, футболки, лонгсліви та нижня білизна. Весь цей одяг на липучках, тому його комфортно одягати пораненим, в тому числі з ампутаціями та лежачим хворим.

“Це звичайний одяг, але він адапований під різні види поранень, ампутації ніг чи рук. Ми робимо розрізи по бокових швах або по плечових швах, робимо туди вставочки і пришиваємо липучки. Тому цей одяг можна вдягати і знімати з пораненого з максимальним комфортом. Робимо ми одяг двостороннім. Наприклад, якщо у людина ліва нога ціла, а права частково або повністю ампутована, то ми все одно робимо штани і на праву, і на ліву сторону, щоб вони розстібалися з двох боків. Тому що, як зазвичай показує практика, таким людям підійматися і натягувати на іншу здорову ногу штани не дуже зручно. Також цей одяг зроблений для максимального комфорту лежачих людей. У таких випадках під пораненого підстилається нижня частина одягу, зверху накривається іншою і защеплюється на липучки”, — розповідає Ірина Ковіта.

Своїм одягом волонтерки забезпечують стабілізаційні пункти і медичні заклади, де військові проходять лікування. Також закривають особисті запити від людей, чиї рідні постраждали на фронті. На сьогодні команда має сформований перелік місць, куди відправляють свої вироби. Серед них і ті, де проходять лікування бійці з Донеччини.

Також в асортименті є подушки, які адаптовані для людей з пораненнями.

“Це подушки у формі кісточок, вони дуже комфортні. Завдяки своїй формі їх легко покласти під руку, ногу, шию”, — каже Ірина Ковіта.

За словами Ірини Ковіти, попит на адаптивний одяг великий. Щотижня волонтерки відправляють близько 30-40 одиниць одягу.

“У нас був випадок, що нам телефонують і кажуть: “Дайте хоч три штуки, хоч чотири, хоч п’ять, все що є у вас, надішліть, будь ласка, терміново, бо вісім хлопців лежать роздягнені”. Бо неможливо вдягти звичайний одяг, якщо, наприклад, нога у спицях. Що ж ти туди натягнеш? Тому в нас був такий період, коли швидко доводилось все відшивати і відправляти, бо хлопців не було як одягнути для перевезення в лікарню”, — згадує волонтерка.

Де беруть тканину та чи приймають допомогу від людей?

Ірина Ковіта каже, що колектив має потребу в тканині. Адже адаптивний одяг хоч і має великий попит, його переважно не перуть після операцій, а викидають.

Через великий попит є і великі витрати тканини й фурнітури. Закуповують їх волонтерки власним коштом за донати небайдужих людей.

“Раз ми відкривали банку, назбирали приблизно 65 тисяч з хвостиком. На всі ці кошти ми закупили тканину і липучку. Все це коштовно зараз, на жаль. Також кидали запит, що люди можуть надіслати нам тканину. Тоді дуже багато людей відгукнулись, але ми вже все відшили. Зараз у нас є свої постачальники, але тканина дуже швидко розходиться. Наприклад, нам допомагала місцева швейна фабрика, віддавали свої залишки. В рулоні було 66 метрів і ми його за два понеділка скроїли, рулона немає”, — розповідає Ірина Ковіта.

Волонтерки також приймають звичайний одяг, переробляючи його в адаптивний. Однак беруть у роботу лише одяг у гарному стані, зношені речі чи з секонд-хенду не приймають. Кажуть, що для захисників роблять лише якісний одяг, який не зіпсується при першому ж використанні.

“Нам з Полтави надсилали величезні коробки одягу. Це був новий одяг, мабуть якісь залишки з гуманітарної допомоги. І ми адаптували його: розрізали футболки по плечових швах, розрізали штани, шорти і пришивали туди готові вставки і липучку. Тому також можна, якщо у людей є якісь речі, навіть хай це не нові, але в гарному стані, то ми можемо їх взяти й адаптувати для поранених”, — каже волонтерка.

Як допомогти Миргородському громадському колективу “Шиття без меж”

Зараз волонтеркам дуже потрібна тканина, бажано бавовняна. Підходить будь яка, навіть з візерунками. Також можна надіслати одяг у гарному стані для подальшої адаптації.

Якщо ви бажаєте допомогти волонтеркам, відправляйте тканини та одяг за адресою: місто Миргород, відділення “Нової пошти” №2 або №1 (вантажне). Посилку відправляйте на ім’я Ірини Ковіти, телефон: +380 (50) 511 2531.

Також можете відправляти Укрпоштою за індексом 37604.

Крім цього, волонтерки збирають кошти на тканину для адаптивної білизни. Долучайтесь, надсилаючи кошти в конверт ПриватБанку (номер картки конверта: 5168 7521 3793 1260).

Читайте також:

• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію
• Чаї, душі та білизна: як волонтери ГО “Бахмут Український” допомагають армії

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Наталя Босак — переселенка з Донеччини, яка на початку повномасштабного вторгнення евакуювалася в Німеччину. В цій країні Європейського Союзу розпочалося нове життя — від навчання німецької для роботи провізором до регулярної допомоги ЗСУ. І важливою частиною цього темпу став біг.

Про свої спогади про Бахмут, благодійні забіги та допомогу армії Наталя Босак розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про життя в Бахмуті та евакуацію

Наталя Босак — переселенка, яка народилася в Сіверську. Це місто вона пам’ятає, як маленьку та затишну локацію на Донеччині, де “всі один одного знають і допомагають”. Спочатку вона закінчила медичне училище й працювала в місцевій лікарні, а згодом вступила до Національного фармацевтичного університету в Харкові.

За фахом провізор, вона працювала в аптеках Сіверська, а з 2012 року — в Бахмуті. До повномасштабної війни протягом п’яти років була завідувачкою аптеки “Арніка” біля поліклініки.

Бахмут для жінки став домом та частиною особистої історії: перші побачення в кінотеатрі “Побєда”, прогулянки парком, зустрічі з друзями під час новорічних свят.

Війну героїня зустріла в Бахмуті.

“На початку повномасштабної війни я була вдома, працювала. Чоловік з перших днів долучився до війська, пішов воювати, пішов добровольцем. Я продовжувала працювати“, — пригадує Наталя Босак.

Через війну жінка почала відчувати сильний страх за родину. Його пік, за словами жінки, припав на кінець березня. Саме тоді вона у компанії доньки, мами та тітки виїхали за кордон.

Зараз вони проживають у Німеччині. Героїня каже, що німці дуже допомагають, однак адаптація була складною через мову, менталітет і відсутність знайомого оточення. Вона навчається на спеціалізованому курсі німецької мови для провізорів (рівень С1). Попри нове життя за кордоном, жінка мріє повернутися в Україну:

“Це наша земля, це наше повітря, це наша атмосфера. Навіть під звуки вибухів у Лук’янівці в Києві я спала краще, ніж у Німеччині. Бо це — мій дім“, — резюмує співрозмовниця.

Перші благодійні забіги — спосіб бути ближчою до ЗСУ

Наталя Босак зізнається, що шукала спосіб підтримати чоловіка та українське військо. Саме тоді вона побачила оголошення від організації “Гуркіт”, котра збирала гроші для 109 бригади ЗСУ, в якій воював чоловік героїні.

“Це був першій мій забіг на 5 кілометрів. Дуже важко, коли ти не можеш вплинути ситуацію та змінити якісь події, які відбуваються навколо. Проте, забіги — це моє “я можу“, — додає біженка з Бахмута в Німеччині.

З того часу Наталя Босак активно долучається до благодійних забігів, намагаючись підтримати українських захисників та захисниць.

Найважчим забігом, за словами героїні, став той, який пройшов наприкінці серпня на День пам’яті загиблих військових. Тоді учасники мали роздруковані імена загиблих, про яких вони хотіли нагадати світові.

“Я бігла з ім’ям чоловіка моєї найкращої подруги на ім’я Андрій Лаврушко, який загинув під час виконання бойових дій. Залишилося двоє маленьких діток, п’ять рочків, хлопчик і дівчинка. Вони також сумують за татом. Це такий був дуже важливий для мене забіг і водночас дуже важкий. Я перші, мабуть, 15 хвилин просто плакала, тому що дуже важко було стримати емоції. Усі кроки давалися дуже важко, особливо із розумінням того, що ти був на похоронах та кожен день підтримуєш подругу“, — пригадує жінка.

Загалом Наталя Босак активно долучається до діяльності різних гуманітарних та благодійних організацій. Лише за останній час вона брала участь в:

• бігозбір “Спека-2025”, де партнери автоматично донатять за кожен подоланий кілометр;
• забіг “Чисте небо” на підтримку 1020-го зенітно-ракетного полку, де служить її чоловік;
• відкриття зборів на авто та спорядження для його підрозділу;
• участь у заходах української організації Viche в Берліні — маршах, протестах, акціях до 24 лютого та Дня Незалежності.

Тренування та фізична підготовка

Жінка бігає ще зі школи, нині — майже щодня. Каже, що для участі у благодійних забігах не потрібно бути професійним спортсменом, адже організатори продумують одразу декілька маршрутів: від 400 метрів та до 10 кілометрів.

Наталя Босак рекомендує базові речі — підтримувати власне тіло в тонусі:

“Саме елементарне – зарядка, маленькі пробіжки та обов’язково ставити собі такі цілі одразу на 5-10 кілометрів достатньо і кілометр пробігти. Головне — це відчути себе залученим. З таких маленьких справ і буде наша Україна“, — додає співрозмовниця.

Читайте також:

• Теплі спогади про дім: історія переселенки Світлани Харіної, яка оживляє локації Бахмута через ШІ
• “Моя мотивація — в можливості представляти Бахмут”: історія школярки Анни Павленко, яка очолила раду лідерів учнівського самоврядування Донеччини
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!