Слов’янськ до повномасштабної війни мав славу міста-курорта, сюди часто приїздили туристи. На жаль, той же Слов’янськ, був першим містом у 2014 році, яке захопили проросійські бойовики. Окупація тривала кілька місяців, а потім територію звільнили й почали відроджувати крок за кроком. Саме тоді п’ятеро небайдужих товаришок вирішили, що зможуть зробити щось корисне для покращення життя громади. Ініціювала цю ідею Євгенія Алфімова, а інші жінки її підтримали. Вони почали облагороджувати місто, спочатку прибрали сквер, налагодили допомогу першим переселенцям, а далі зайнялися розвитком дозвілля для дітей.

Про те, як фонду вдається успішно працювати у прифронтовому місті розказує голова правління БФ Тетяна Деревʼянко. Немалу роль тут відіграла підтримка Слов’янської робочої групи з безпеки та соціальної згуртованості, такі Мережі робочих груп функціонують майже по всій Донецькій області та значно покращують життя громад, навіть, якщо ті в евакуації.

Слов’янськ після 2014

Слов’янськ у 2014 році був одним із перших міст Донеччини, яке зустріло війну. Під час тимчасової окупації звідси виїхало багато людей. А потім одне за одним почали повертатися, серед них була й наша героїня.

“Спочатку було лише 5 жіночок. Це люди, які вже були самодостатні, кожен мав щось своє: хто бізнес, хто якось поважне напрацювання, досвід. Саме вони вирішили, що треба щось робити, відновлювати місто після окупації, почали зі скверу”, — розказує пані Тетяна.

У 2014 році сквером це місце було важко назвати. То був шматок землі, який привалили мотлохом, обрізками дерев та іншим непотребом. Очолювати осередок жінок-змінотворців взялася Євгенія Алфімова, вона стала його головою, духовним наставником. Крім того, жінка є однією з лідерок Мережі робочих груп Донеччини, завдяки якій для активних мешканців проводять тренінги, різноманітні навчання тощо.

Саме з облаштування скверу почалася успішна робота в громаді БФ “Слов’янська мрія”, а офіційно жінки заснували фонд у 2015 році. З часом на території скверу з’явилися дитячий майданчик з гойдалками, артоб’єкти, нові лавочки, алея Сім’ї. Зараз тут можна побачити також трояндову й бузкову алеї. До речі, саме тут у 2016 році членкині фонду запропонували прикрасити дерево писанками та крашанками, які збирали всім містом. Тоді встановили найвище досягнення за кількістю писанок, яке потрапило до книги рекордів України.

До повномасштабної війни благодійний фонд допомагав багатьом категоріям мешканців/-ок міста, у тому числі дітям Слов’янська. У 2019 році “Слов’янська мрія” виграла грант, коштом якого було виготовлено і встановлено перший у місті дитячий інклюзивний майданчик. Тут дуже допомогла співпраця з робочою групою, яка підтримувала ініціативу та посприяла її реалізації. У 2022 році було розроблено і затверджено проєкт усього скверу, як інклюзивного простору.

Чималу роль у цьому відіграла довіра донорів та місцевої влади й бізнесу, які були впевнені у правильній реалізації коштів. У новому парку акцент робили на безбар’єрність, аби батьки дітей з інвалідністю мали можливість проходити сюди з малечею гратися, гуляти та просто знайомитися.

Як “Слов’янська мрія” працює під час війни?

Ще до початку війни благодійники проводили різні масові заходи з залученням активної громадськості, у мирному Слов’янську організували декілька фестивалів, зокрема “ВАРЕНИК-ФЕСТ”. Коли почалося повномасштабне вторгнення жінки власноруч готували їжу, пекли пиріжки, а потім передавали її теробороні. Чимало членів та членкинь організації були вимушені виїхати з міста через небезпеку, але частина людей ще залишилась тут.

Особливу увагу фонд завжди приділяв діткам, які з різних причин не могли евакуюватися. До Слов’янської малечі ще встигла приїхати письменниця Вікторія Амеліна та Марко Родарі — італійський клоун, онук письменника Джанні Родарі, також запрошували багато інших талановитих людей. У 2022 році фонд, завдяки підтримці донорів, роздавав всім потребуючим харчі та гігієну. Через Мережу робочих груп дізнавались про потреби мешканців/-нок, які залишилися в місті. Переважно, це були старші люди чи самотні. Також багато дітей досі проживають у Слов’янську.

Для людей, які не мали можливості самостійно прийти по гумдопомогу, волонтери/-ки доставляли пакунки прямо додому. Організувати видачу вдалося за підтримки робочої групи, яка посприяла цьому. Гуманітарну допомогу надавали протягом усієї весни. Загалом протягом року видали більш ніж 10 тисяч продуктових/гігієнічних наборів.

Паралельно з видачею, організували й психоемоційну підтримку мешканців. До міста запрошували інструкторів/-ок, аби ті проводили антистресові програми.

“Таке навчання допомагає людям впоратися із проблемами, — каже пані Тетяна, — адже в місті проживають багато переселенців із Бахмута, Ізюма, Лиману, Святогірську”.

У 2023 році донори сфокусувалися на згуртуванні громади. Власне, робоча група Слов’янська до повномасштабної війни працювала саме в напрямку розвитку, тому це було логічне повернення до пріоритетів. Робоча група є відкритою до участі всіх мешканців/-нок, те ж саме завдяки тому, що у неї входять різні фахівці вдається гармонічно розвивати громаду в різних сферах. До Нового Року у співпраці із робочою групою малечі організували свято та роздали подарунки.

“Всі знають, що дитина переймає емоційний стан батьків. Тобто, вона може почуватися у безпеці, навіть коли війна, якщо її дорослі створюють відповідні умови”, — пояснює пані Тетяна.

За словами співрозмовниці, сьогодні ще тисячі цивільних залишаються у Слов’янську, серед них багато дітей. Щоб забезпечити їм якомога комфортніше дитинство, з огляду на ті умови, в яких живуть діти, у фонді багато працюють з психоемоційною складовою батьків, яка напряму впливає на стан дитини.

Зараз у місті не функціонують школи офлайн, тож фонд став єдиним місцем, де діти можуть зібратися разом вживу. Головна умова, якої дотримуються членкині — максимальна безпека. Наприклад, не дозволено збирати багато осіб в одному місці, також щоразу під час повітряної тривоги дітей забирають батьки.

“Ми надаємо дітям досвід і наповнюємо їх дитинство діями, які допомогають згадати радість від спілкування. Щоб вони розуміли, що вони Творці, які мають змогу наповнювати своє життя, попри все знаннями, навичками для життя, святами та новими знайомствами. Моя думка, що всіх дітей треба з таких територій евакуювати. Але зараз в Україні взагалі немає безпечних місць. Крім того, є родини, які не можуть з певних причин виїхати. Навіть усвідомлення, що “Слов’янська мрія” працює і туди можна прийти — це віра, що поганий час закінчиться і далі буде все гаразд. Наша “Слов’янська мрія” підтримує оцю впевненість”, — розмірковує пані Тетяна.

Додамо, що в співпраці з Мережею робочих груп Благодійний фонд втілив кілька ініціатив серед них “Розмалюємо світ разом”, коли й діти й дорослі розмальовували стіну поряд зі Слов’янським бульваром; “Молодь офлайн”, у межах цього проєкту юне покоління збирали на форум для спілкування, а також волонтерський пікнік “Осінній ярмарок майстрів” у 2023 році.

Жінки не збираються зупинятися та продовжують працювати. Завдяки підтримці Мережі робочих груп вони змогли втілити в життя громади ідеї, які покращують якість життя мешканців та демонструють, що навіть в умовах війни активні люди здатні об’єднатися й працювати разом, переймаючи найкращий досвід одне одного, зазначає пані Тетяна.

Примітка. Матеріал створено в межах ініціативи “Спільноти в безпеці”, яку втілює Агенція Розвитку Вугледара за сприяння Програми розвитку ООН (UNDP) в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту “EU4Recovery – Розширення можливостей громад в Україні”.

Читайте також:

• Як Пласт виховує самозарадність: розповідає голова краматорського осередку
• Українка пояснила, чому потрібно ходити на мітинги закордоном
• “Дітям треба було вчити мову”: як у Польщі заснували українську школу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Програма міжнародного обміну студентами Erasmus+ — це не лише можливість здобути європейську освіту, а й шанс стати справжнім амбасадором своєї країни за кордоном. Студентка з Бахмута Анастасія Щекодіна завжди мріяла про навчання за обміном. На третьому курсі дівчина наважилася подати документи та пройшла відбір до університету в естонському місті Тарту.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з бахмутянкою про те, як проходить адаптація в Естонії, чим європейська освіта відрізняється від української та як іноземці реагують на правду про війну в Україні та знищений Бахмут.

Від мрії до реальності: як бахмутянка долучилася до програми Еразмус+

Про можливості навчання за кордоном Анастасія Щекодіна дізналася ще на першому курсі під час ознайомчих заходів в університеті. Проте, щоб морально підготуватися до такого кроку, їй знадобився час. На третьому курсі за активної підтримки батьків дівчина подала заявку — і пройшла з першого разу.

Часто студентів відлякує бюрократія, проте бахмутянка запевняє, що процес є цілком підйомним.

“Коли ти бачиш всі ці документи, дійсно стає страшно. І я розумію студентів, які відмовляються від цієї можливості, тому що думають, що вони їх не зберуть. Але якщо на факультеті хороший координатор мобільності, то він буде з усім допомагати. Також студенти, які вже були на Еразмусі раніше, координують і допомагають“, — ділиться досвідом Анастасія.

Рівень англійської мови вона підтвердила без складних міжнародних іспитів — за допомогою документа “Language Assessment”, який заповнила її викладачка з університету. Що стосується конкуренції, то загалом по українському вишу вона була надзвичайно високою, проте на конкретному факультеті дівчини бажаючих виявилося мало, що зіграло їй на руку.

Оформлення документів з естонською стороною пройшло дуже швидко. Естонія — максимально діджиталізована країна, тому весь електронний документообіг з координаторами зайняв близько двох тижнів.

Поїздка та перші враження від Естонії

Анастасія приїхала до студентського гуртожитку в місті Тарту. За її словами, умови проживання там новіші та чистіші за українські реалії. Але найбільшим культурним шоком стала не архітектура, а поведінка місцевих та іноземних студентів.

У перший же день до неї вибігла знайомитися сусідка з Німеччини, яка одразу почала її обіймати та щиро розпитувати про життя. Для українки, яка звикла до більш закритої поведінки людей в умовах війни, така швидка комунікація стала незвичним досвідом. Проте проблем із пошуком друзів не було: студентські гуртожитки постійно організовують заходи для соціалізації.

Мовного бар’єра дівчина не відчула. Молодь в Естонії чудово володіє англійською, як і працівники банків чи інших установ. Проте Анастасія помітила цікаву деталь: старше покоління естонців часто переходить на російську, особливо тоді, коли розуміє, що перед ними стоїть українець.

“Коли я в поліції отримувала дозвіл на проживання і тимчасовий захист, вони побачили, що я українка, і автоматично перейшли на російську. Вони навіть не продовжували говорити зі мною англійською. Але я продовжувала говорити з ними українською, і, в принципі, вони мене розуміли“, — розповідає студентка.

Єдиним серйозним психологічним випробуванням для дівчини стали розмови у місцевому суспільстві про можливий напад росії на країни Балтії. Усвідомлення того, що вона перебуває у чужій країні і не знає, куди бігти у разі небезпеки, викликало тривогу.

Що іноземці знають про війну

Студентам за кордоном часто доводиться виконувати просвітницьку місію. Анастасія зіткнулася з тим, що деякі європейці не до кінця розуміють українські реалії.

“Зі мною жила француженка. Вона думала, що ми не можемо пересуватися вільно по країні, що ми сидимо в одному місці і ніде не рухаємося. Я пояснювала, що в нас таке саме життя: люди працюють, діти ходять в школу, в садочки, ми навчаємось. Просто є обстріли, і ми ховаємось. Для неї також було дивно, що чоловіки після 25 років військовозобов’язані і не можуть виїжджати“, — згадує бахмутянка.

Дівчина зазначає, що часто доводилося розвіювати й міфи про те, що українська та російська мови — це одне й те саме, а також пояснювати, що Україна — це незалежна держава. Окремою темою для розмов було рідне місто студентки. Зазвичай європейці не знають, де знаходиться Бахмут, тому дівчина показувала Донеччину на карті.

“Я кожному з них говорила, що я була вимушена виїхати зі свого міста, тому що росня його окупувала і знищила повністю. Їм дуже шкода, вони завжди нас підтримують словами. Але мені здається, вони до кінця не можуть повірити, що у 21 столітті якась країна може прийти і знищити місто“, — зазначає Анастасія.

Відпочинок від сирен та відмінності в освіті

Перебування в Естонії дозволило студентці морально відновитися після життя в умовах постійних повітряних тривог. Оскільки її родина та друзі перебували у відносно безпечних регіонах України, балансувати між навчанням та моніторингом новин було простіше.

“Я по собі побачила, що дуже емоційно відпочила, бо я там не боялася, що вночі мені прийдеться десь вставати чи якась тривога буде“, — зізнається дівчина.

Відмінності Анастасія Щекодіна помітила й в освітньому процесі. На відміну від України, в Естонії головний акцент робиться на лекційний матеріал, частину з якого студентам надають виключно у відеоформаті для самостійного опрацювання. Ще однією суттєвою відмінністю є постійна командна робота: майже всі практичні завдання та семестрові проєкти в естонському виші виконуються виключно у групах. Крім того, європейські викладачі більш вимогливі до дисципліни та суворо контролюють відвідуваність. Для студентів існує чітко визначена кількість дозволених пропусків, перевищення якої гарантовано призведе до проблем із закриттям предмета.

Поради для студентів з Донеччини

Анастасія переконана, що програма міжнародного обміну — це не лише про академічні знання, а й про розширення світогляду, нові культури та корисний нетворкінг. Студентам, які бояться спробувати, вона радить просто почати діяти.”Коли ти починаєш збирати документи, ти вже перестаєш боятися, тому що ти розумієш, що це не так складно, як здається. Я б ще порадила тим, хто боїться їхати на довгий період, звернути увагу на короткострокову мобільність або безкоштовні волонтерські програми. Ти їдеш на тиждень-два, пробуєш себе в європейському середовищі, і тоді з’являється натхнення поїхати на довгостроковий Еразмус“, — підсумовує студентка.

Читайте також:

Від Бахмута до Массачусетсу: як 17-річний Богдан виграв навчання за $166 000 і здійснив свою “американську мрію” завдяки Ukraine Global Scholars

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вікторія Шопіна родом з Луганської області. Вона була підлітком, коли почалась війна на сході України. З 2014 року дівчина була вимушена жити в орендованому житлі в різних містах України. У 2026 році дівчина придбала власну квартиру в Ужгороді у забудовника, який релокувався з окупованого Мелітополя.

Своїм досвідом придбання житла і порадами Вікторія Шопіна поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Чому обрала Ужгород для придбання житла

Вікторія Шопіна родом з міста Щастя, що в Луганській області. У 2014 році, коли почалась війна на сході України, вона була підлітком. З рідного міста дівчина виїхала до Полтави, де вступила на навчання. Потім жила у різних містах України — Києві, Харкові, Львові.

З початком повномасштабного вторгення Вікторія Шопіна почала розглядати варіант переїзду в Ужгород. Зараз вона працює маркетологинею в компанії, яка реалізує проєкти будівництва житла в різних містах України, в тому числі й Ужгороді. Саме у компанії, де вона працює, пані Вікторія придбала житло. Нерухомість придбала власним коштом у розтермінування від забудовника.

“Наразі я працюю із забудовником, вони також переселенці, але з Мелітополя. І я побачила, що вони дуже круто будують, роблять проєкти з реновації. Тому й вирішила саме у свого забудовника придбати житло в Ужгороді. До нинішнього часу в мене не було власного житла, лише в батьків є своє нерухомість. Придбала я його власним коштом у розтермінування від забудовника. Держпрограмами для купівлі житла я не користувалась, осільки в мене була можливість придбати його одразу”, — зазначила Вікторія Шопіна.

Переселенка зазначає, що обрати саме Ужгород вона вирішила з кількох причин. Серед головних — безпека, довіра до забудовника і близькість до кордону.

“Найголовніше для мене, як переселенки, — це безпека. Ужгород ніколи не обстрілювався і, дай Боже, так і буде надалі. Також це безпека й в іншому форматі — я знаю забудовника і впевнена, що вони добудують, зроблять реновацію на 100%, а не кинуть об’єкт. Тобто, мої кошти не підуть кудись не туди. І, напевно, ще дуже приваблює те, що Ужгород близько до Європи, тому що я люблю подорожувати”, — зазначає Вікторія Шопіна.

Дівчина придбала житло в будівлі, яка є одним із проєктом реновації. Забудовник відновлює будівлю колишнього машинобудівного заводу під апартаменти.

Поради щодо придбання житла: яку суму потрібно мати і як обрати

Назвати конкретну суму, яка необхідна для купівлі житла в Ужгороді, Вікторія Шопіна не може. Каже, що це дуже індивідуальний показник, який залежить від потреб покупця.

“Я купила економну нерухомість, там вхідна сума була 650 доларів за квадратний метр. Це тільки штукатурка, без ремонту. Якщо ми кажемо про щось більше — комфорт-клас, бізнес-клас — то там вже 800 доларів за квадратний метр і вище. Ще додатково треба розраховувати суму на ремонт та людей, які його зроблять. Також я зекономила на тому, що купувала житло сама, без рієлтора. Точні розцінки на це я знаю, про це треба дізнаватися конкретно в агенції або рієлтора, з яким ви хочете працювати. Але, я думаю, там комісія може бути 5-10% від вартості нерухомості”, — зазначає пані Вікторія.

Дівчина придбала апартаменти в розтермінування на два роки. Її щомісячний платіж складає 30 тисяч гривень, що більше, ніж ціна за орендоване житло. Попри це, в купівлі власного житла Вікторія бачить переваги, тому й готова переплачувати.

“У кожного різні думки щодо купівлі житла. Якщо хтось не хоче в Україні нерухомість, бо боїться вкладати кошти під час війни, то в цьому випадку, мабуть, краще орендувати. А якщо в мене є ціль придбати житло, то я це зроблю. В будь-якому випадку це інвестиція. У мене розтермінування виходить 30 тисяч на місяць. Якщо орендувати квартиру в Ужгороді, то це десь 15-18 тисяч, бо там зараз дуже високі ціни. Я вирішила вкластися в житло, бо, за моїми підрахунками, десь через 2-4 роки розтермінування відійде з мого життя, і я вже не буду нікому нічого платити. Звісно, якщо б розтермінування було тисяч 60 на місяць, тоді б я задумалася, чи зможу я це виплатити, зробити ремонт і при цьому мати кошти на їжу, розваги та інше. Але мене умови влаштували, тому я й обрала купівлю житла”, — каже дівчина.

При виборі житла Вікторія Шопіна радить ретельно відбирати забудовника, якщо бажаєте придбати житло в новобудові, а також обирати його в тому сегменті, на який маєте кошти.

“По-перше, якщо ви хочете житло в новобудові, то звертайте увагу на забудовника: хто ці люди, які об’єкти в них вже збудовані, завжди перевіряйте документацію. Також зважайте на власні можливості і ресурси. Якщо у вас є кошти на бюджетну, економну нерухомість, то роздивляйтеся тільки економ-сегмент. А якщо є гроші на щось більше, то можете розглядати й більш дорожчі варіанти”, — зазначає Вікторія Шопіна.

Раніше редакція розповідала історію переселенки з Харкова, яка отримала житло в іпотеку від Держмолодьжитло. Її досвід та поради в нашому матеріалі.

Примітка. Медіа Бахмут IN.UA висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики”, що втілюється Internews International у партнерстві з громадською організацією “Media Development Foundation” (MDF). Медіа Бахмут IN.UA зберігає повну редакційну незалежність, а надана інформація не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Internews International або MDF.

Читайте також:

• ВПО пропонують безкоштовне житло на Чернігіщині: які умови
• Житло для ВПО в Гощі: Бахмутська житлова управляюча компанія отримала документацію для будівництва
• Доступне житло для ВПО: які програми діють в Україні

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!