Слов’янськ до повномасштабної війни мав славу міста-курорта, сюди часто приїздили туристи. На жаль, той же Слов’янськ, був першим містом у 2014 році, яке захопили проросійські бойовики. Окупація тривала кілька місяців, а потім територію звільнили й почали відроджувати крок за кроком. Саме тоді п’ятеро небайдужих товаришок вирішили, що зможуть зробити щось корисне для покращення життя громади. Ініціювала цю ідею Євгенія Алфімова, а інші жінки її підтримали. Вони почали облагороджувати місто, спочатку прибрали сквер, налагодили допомогу першим переселенцям, а далі зайнялися розвитком дозвілля для дітей.

Про те, як фонду вдається успішно працювати у прифронтовому місті розказує голова правління БФ Тетяна Деревʼянко. Немалу роль тут відіграла підтримка Слов’янської робочої групи з безпеки та соціальної згуртованості, такі Мережі робочих груп функціонують майже по всій Донецькій області та значно покращують життя громад, навіть, якщо ті в евакуації.

Слов’янськ після 2014

Слов’янськ у 2014 році був одним із перших міст Донеччини, яке зустріло війну. Під час тимчасової окупації звідси виїхало багато людей. А потім одне за одним почали повертатися, серед них була й наша героїня.

“Спочатку було лише 5 жіночок. Це люди, які вже були самодостатні, кожен мав щось своє: хто бізнес, хто якось поважне напрацювання, досвід. Саме вони вирішили, що треба щось робити, відновлювати місто після окупації, почали зі скверу”, — розказує пані Тетяна.

У 2014 році сквером це місце було важко назвати. То був шматок землі, який привалили мотлохом, обрізками дерев та іншим непотребом. Очолювати осередок жінок-змінотворців взялася Євгенія Алфімова, вона стала його головою, духовним наставником. Крім того, жінка є однією з лідерок Мережі робочих груп Донеччини, завдяки якій для активних мешканців проводять тренінги, різноманітні навчання тощо.

Саме з облаштування скверу почалася успішна робота в громаді БФ “Слов’янська мрія”, а офіційно жінки заснували фонд у 2015 році. З часом на території скверу з’явилися дитячий майданчик з гойдалками, артоб’єкти, нові лавочки, алея Сім’ї. Зараз тут можна побачити також трояндову й бузкову алеї. До речі, саме тут у 2016 році членкині фонду запропонували прикрасити дерево писанками та крашанками, які збирали всім містом. Тоді встановили найвище досягнення за кількістю писанок, яке потрапило до книги рекордів України.

До повномасштабної війни благодійний фонд допомагав багатьом категоріям мешканців/-ок міста, у тому числі дітям Слов’янська. У 2019 році “Слов’янська мрія” виграла грант, коштом якого було виготовлено і встановлено перший у місті дитячий інклюзивний майданчик. Тут дуже допомогла співпраця з робочою групою, яка підтримувала ініціативу та посприяла її реалізації. У 2022 році було розроблено і затверджено проєкт усього скверу, як інклюзивного простору.

Чималу роль у цьому відіграла довіра донорів та місцевої влади й бізнесу, які були впевнені у правильній реалізації коштів. У новому парку акцент робили на безбар’єрність, аби батьки дітей з інвалідністю мали можливість проходити сюди з малечею гратися, гуляти та просто знайомитися.

Як “Слов’янська мрія” працює під час війни?

Ще до початку війни благодійники проводили різні масові заходи з залученням активної громадськості, у мирному Слов’янську організували декілька фестивалів, зокрема “ВАРЕНИК-ФЕСТ”. Коли почалося повномасштабне вторгнення жінки власноруч готували їжу, пекли пиріжки, а потім передавали її теробороні. Чимало членів та членкинь організації були вимушені виїхати з міста через небезпеку, але частина людей ще залишилась тут.

Особливу увагу фонд завжди приділяв діткам, які з різних причин не могли евакуюватися. До Слов’янської малечі ще встигла приїхати письменниця Вікторія Амеліна та Марко Родарі — італійський клоун, онук письменника Джанні Родарі, також запрошували багато інших талановитих людей. У 2022 році фонд, завдяки підтримці донорів, роздавав всім потребуючим харчі та гігієну. Через Мережу робочих груп дізнавались про потреби мешканців/-нок, які залишилися в місті. Переважно, це були старші люди чи самотні. Також багато дітей досі проживають у Слов’янську.

Для людей, які не мали можливості самостійно прийти по гумдопомогу, волонтери/-ки доставляли пакунки прямо додому. Організувати видачу вдалося за підтримки робочої групи, яка посприяла цьому. Гуманітарну допомогу надавали протягом усієї весни. Загалом протягом року видали більш ніж 10 тисяч продуктових/гігієнічних наборів.

Паралельно з видачею, організували й психоемоційну підтримку мешканців. До міста запрошували інструкторів/-ок, аби ті проводили антистресові програми.

“Таке навчання допомагає людям впоратися із проблемами, — каже пані Тетяна, — адже в місті проживають багато переселенців із Бахмута, Ізюма, Лиману, Святогірську”.

У 2023 році донори сфокусувалися на згуртуванні громади. Власне, робоча група Слов’янська до повномасштабної війни працювала саме в напрямку розвитку, тому це було логічне повернення до пріоритетів. Робоча група є відкритою до участі всіх мешканців/-нок, те ж саме завдяки тому, що у неї входять різні фахівці вдається гармонічно розвивати громаду в різних сферах. До Нового Року у співпраці із робочою групою малечі організували свято та роздали подарунки.

“Всі знають, що дитина переймає емоційний стан батьків. Тобто, вона може почуватися у безпеці, навіть коли війна, якщо її дорослі створюють відповідні умови”, — пояснює пані Тетяна.

За словами співрозмовниці, сьогодні ще тисячі цивільних залишаються у Слов’янську, серед них багато дітей. Щоб забезпечити їм якомога комфортніше дитинство, з огляду на ті умови, в яких живуть діти, у фонді багато працюють з психоемоційною складовою батьків, яка напряму впливає на стан дитини.

Зараз у місті не функціонують школи офлайн, тож фонд став єдиним місцем, де діти можуть зібратися разом вживу. Головна умова, якої дотримуються членкині — максимальна безпека. Наприклад, не дозволено збирати багато осіб в одному місці, також щоразу під час повітряної тривоги дітей забирають батьки.

“Ми надаємо дітям досвід і наповнюємо їх дитинство діями, які допомогають згадати радість від спілкування. Щоб вони розуміли, що вони Творці, які мають змогу наповнювати своє життя, попри все знаннями, навичками для життя, святами та новими знайомствами. Моя думка, що всіх дітей треба з таких територій евакуювати. Але зараз в Україні взагалі немає безпечних місць. Крім того, є родини, які не можуть з певних причин виїхати. Навіть усвідомлення, що “Слов’янська мрія” працює і туди можна прийти — це віра, що поганий час закінчиться і далі буде все гаразд. Наша “Слов’янська мрія” підтримує оцю впевненість”, — розмірковує пані Тетяна.

Додамо, що в співпраці з Мережею робочих груп Благодійний фонд втілив кілька ініціатив серед них “Розмалюємо світ разом”, коли й діти й дорослі розмальовували стіну поряд зі Слов’янським бульваром; “Молодь офлайн”, у межах цього проєкту юне покоління збирали на форум для спілкування, а також волонтерський пікнік “Осінній ярмарок майстрів” у 2023 році.

Жінки не збираються зупинятися та продовжують працювати. Завдяки підтримці Мережі робочих груп вони змогли втілити в життя громади ідеї, які покращують якість життя мешканців та демонструють, що навіть в умовах війни активні люди здатні об’єднатися й працювати разом, переймаючи найкращий досвід одне одного, зазначає пані Тетяна.

Примітка. Матеріал створено в межах ініціативи “Спільноти в безпеці”, яку втілює Агенція Розвитку Вугледара за сприяння Програми розвитку ООН (UNDP) в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту “EU4Recovery – Розширення можливостей громад в Україні”.

Читайте також:

• Як Пласт виховує самозарадність: розповідає голова краматорського осередку
• Українка пояснила, чому потрібно ходити на мітинги закордоном
• “Дітям треба було вчити мову”: як у Польщі заснували українську школу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександра дбайливо спілкується з гостями, розраховує відвідувачів, наливає каву у чашку. Вона не тільки бариста за стійкою, а ще і власниця, і прибиральниця, і адміністраторка. Її кав’ярня в Києві — це нова точка Б. Та сама, з якої починається шлях, коли точку А — Бахмут — стерли з мапи війною. У 22 роки вона відкрила свою справу, щоб знову відчути опору під ногами. І щоб люди, які, як і вона, втратили дім, змогли знайти ковток звичного життя у чашці капучино, у домашньому торті та у людях довкола.

Історію бахмутянки Олександри Колягіної та її кав’ярні читайте в матеріалі.

“Моя точка Б”: історія

З Олександрою ми спілкуємося після обіду, але по той бік телефону чутно голоси гостей кав’ярні — дівчина паралельно й готує каву, й розмовляє з нами. Часу у неї зараз обмаль, адже все робиться своїми силами. У новому закладі дівчина працює сама, інколи допомагає мама.

Олександра розповідає, що народилася та виросла в Бахмуті, а її улюбленим місцем тут був парк. Зараз, у центрі столиці, Олександра часто ходить у парк Тараса Шевченка — каже, він їй нагадує дім. Останній раз в Бахмуті дівчина була 20 лютого, і тоді вона не знала, що це буде її останній раз, коли вона бачила місто цілим. 

Бахмутянка додає — з дитинства мріяла стати лікарем, навіть пішла навчатися у школу з поглибленим вивченням біології, але не склалося. У 2020 році вона вступила до Київського університету харчових технологій вже на магістра, за спеціальністю “Харчові технології”.

“Я дуже сильно марила, що я буду лікарем, дерматологом, але так, по іронії долі, вийшло, що я не змогла скласти на достатню кількість балів математику. І в останню мить я подала заявку в Київський університет, де я згодом і навчалася”, — розповідає дівчина.

Київ Олександра полюбила ще давно, а вперше з ним познайомилися вимушено у 2014 році, коли Бахмут окупували вперше і родина дівчини була змушена покинути дім. Евакуювалися тоді до столиці.

“Я ще маленькою було, років 12 здається, але вже тоді я сказала, що я буду тут жити, бо мені дуже сильно запав Київ в душу. І так вийшло, що я вступила в університет, комфортно себе почуваю в Києві. Звісно, трішки втомлює метушня, але я дуже люблю це місто”, – каже героїня.

Олександра каже: в останні роки, коли вона навчалася в Києві, почала помічати, як швидко розвивався Бахмут, як багато бізнесів намагалися впровадити щось новеньке у місті. Багато з цих закладів не відкрилися через війну. 

“Перед повномасштабним вторгненням було багато новин, що почнеться війна. Казали, 16 лютого може все початися, а я в той час була вдома, тому вирішила почекати й не їхати до столиці. Нічого не відбулося. Тоді 20 лютого я взяла квиток до Києва, і це був найтяжчий мій від’їзд з Бахмута. Чомусь мені було дуже тяжко їхати, пів дороги я плакала. Я ще такого не відчувала. Тоді я не знала, що це останній раз, коли буду вдома”.

Так й сталося. Весною 2022 року родина Олександри евакуювалася на Дніпропетровщину. Тоді люди вірили — перечекають й повернуться додому. Сама дівчина поїхала на Хмельниччину, де її на 4 місяці прихистила подруга, бо в Києві було надто небезпечно. Тоді бахмутянка захопилася випічкою.

“Для мене це була медитація, віддушена від всіх цих подій, які відбувалися. Я почала працювати в кондитерському цеху. А зараз вже у моїй кав’ярні я самостійно роблю десерти з мамою. Але, напевно, Наполеон – це перша моя особлива випічка, бо ми дуже багато їх робили з подругою, щоб якось зайняти свій час. Передавали торти для людей, щоб потішити чимось смачним” – пригадує бахмутянка.

Як бахмутянка відкрила кав’ярню у Києві

У 2023-му Олександра вперше серйозно задумалася про власну кав’ярню. Конкретного плану ще не було — лише відчуття, що хочеться створити щось своє, тепле, про дім. Рішення прийшло неочікувано. Якось у стрічці TikTok вона натрапила на історію жінки з Ірпеня, яка виграла державний грант і відкрила заклад на честь свого рідного міста.

Олександра згадує, що саме тоді відчула, що хоче зробити щось схоже для людей з Донеччини й Луганщини. Для тих, хто, як і вона, втратив дім і опинився у великому місті без нічого, з валізою й тривогою. Хотілось створити куточок, який нагадає: тебе тут чекають. Ти не сам.

Вона самостійно написала бізнес-план і подалась на грант. У розмові каже: не очікувала, що виграє, але кошти надійшли на баланс. Та вже в процесі вона зрозуміла, що це не її варіант, тож відмовилася від гранту. Далі Олександра шукала інвесторів, трохи позичала, багато ризикувала. І вже у травні 2025 року її кав’ярня “Моя точка Б” відкрилася.

“Чому така назва? Багато хто думає, що “Б” — це про Бахмут, і це частково так. Але для мене це дещо інше. Коли ти виїжджаєш з дому, то потрапляєш у точку А. Це невідомість, де немає опори. Усе тимчасове, усе може зникнути. Я бачила це по своїх батьках. Вони не мали стабільності, лиш переїзди, сумніви, страх. Я хотіла створити точку Б. Ту, куди приходиш і знаєш, що тебе тут чекають. Тут затишно, тут тепло. Тут можна видихнути.  Бо багато людей, які є переселенцями, вважають і думають, і їм так здається, що вони нікому не потрібні. Але це куточок, де ми кожному дуже сильно раді, ми хочемо вас побачити, зігрітися теплом, затишком дому. Тут вас завжди чекають”.

Попри те, що кав’ярня працює трохи понад місяць, у неї вже є свої улюбленці. Гості найчастіше замовляють меренговий рулет, лимонний чизкейк, фундучне печиво й, звісно, торт “Червоний оксамит”. Саме його Олександра радить спробувати в першу чергу.

У “Моїй точці Б” щоразу щось особливе. Тут не тільки п’ють каву, сюди ще приносять книжки, пов’язані з Донеччиною, лишають теплі слова, діляться спогадами. Заклад став своєрідним місцем зустрічі для тих, хто носить у серці Схід. Або хоче дізнатися про нього більше.

Знайти “Мою точку Б” можна у Києві, на вулиці Саксаганського, 70/16. Заклад працює з понеділка по п’ятницю з 08:00 до 20:00, у суботу — з 09:00 до 21:00. Неділя — вихідний.

До теми:

• Шматочок Бахмута у Львові: як бахмутянка відкрила сирний бізнес у місті Лева
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!