Бахмутянин Олег Романенко адвокат за професією, з родиною евакуювався до Львівщини, коли обстріли міста почали частішати. Щоб не наражати рідних на небезпеку Олег вирішив виїжджати. Про те, чому адаптація не є важкою для бахмутянина, про традиції Львівщини, її релігійний уклад та поради для ВПО від бахмутянина — читайте в матеріалі.

Не відчував дискомфорту, бо їхав в свою країну

Олег Романенко — корінний бахмутянин, в Бахмуті народився його батько, дід та прадід. В рідному місті він мав власний адвокатський офіс на вулиці Миру й напрацьовану роками базу клієнтів, викладав в університеті право і історію.

“Евакуювався я першого квітня, а другого квітня ми вже були в місті Львові і зі Львова приїхали в мальовниче село Іванівці, це неподалік від міста Жидачів. Дуже важко нам давалося рішення виїжджати, спочатку намагалися пристосуватися до тих обставин, які виникли. Обладнали в підвалі свого під’їзду укриття, зносили туди речі, харчі, воду, інструменти. 

Але коли почали прилітати вже удари поруч з місцевим відділом РАЦС та редакцією газети «События», ми зрозуміли, що це вже зовсім інший фактор війни. Ми евакуювалися за допомогою місцевого перевізника, знайшли оголошення в Інтернет, заплатили за кожного по 3 000 грн. і поїхали”, — згадує евакуацію пан Олег.

Пан Олег в місті Жидачів. Фото: особистий архів героя

Про адаптацію герой згадує з легкістю, каже, що не відчував особливого тиску та дискомфорту, адже він не виїжджав за межі України. До повномасштабного вторгнення чоловік багато подорожував Україною у відрядженнях, тож такий досвід став помічним під час евакуації.

“Я їхав зі спокійною душею, не відчував психологічного дискомфорту. Житло нам надала родина, яку ми взагалі не знали. Ми знали про їх існування, а вони знали про наше, але особисто знайомі не були. У нас є спільні друзі, і коли постало питання куди їхати, то нам запропонували їхати саме сюди. За досвідом військових подій 2014 року, я знав, що саме безпечне місто під час війни в частині життєзабезпечення є село, де є криниця, піч на дровах і туалет. Коли ми прибули на Львівщину були дуже вражені тим, як нас прийняли місцеві люди. 

Нас зустріли у Львові власним транспортом, привезли в свою квартиру, нагодували, дали ще з собою. Далі відвезли в село Іванівці поруч з Жидачевим, поселили нас в теплий і затишний будинок. Тут великий, доглянутий, гарний дім, все комфортно. До нашого приїзду господарі готувались”, — розповідає бахмутянин. 

Нове помешкання й город з бульбою

Пан Олег разом з громадою. Фото: особистий архів героя

Олег Романенко з теплотою розповідає про новий тимчасовий дім. Каже, що цікавими для нього та родини стали місцеві традиції та звичаї, які поширені у цьому регіоні.  Відтак, ділиться спостереженнями герой, місцеві постійно вітаються одне з одним навіть при вході в громадський транспорт й при виході дякують водію та бажають щасливої дороги. Вразила героя і побожність регіону, особливо святкові звичаї на Великдень та Різдво. Останнє свято запам’яталося герою маленькими колядниками та вертепами, які на Святвечір стукають у двері, щоб сповістити про народження Христа.  Колядують і дорослі, є колядники «на церкву».

“Перший день зранку на новому місті ми прокинулися від стуку в двері, звичайно, що були стривожені, відкриваємо, а там чоловік незнайомий. Каже мені: “Слава Ісусу Христу, я ваш сусід, приніс яєць Вам та яблука”. Я був дуже розгублений тоді, дякував, запрошував в дім, але він пішов. 

Перші два місяці відчувалося, що ми попали в близьке до себе оточення. Всі наші сусіди щось приносили, пропонували допомогу, запрошували до себе в гості, питали чи не потребуємо ми чогось. Сусід в селі на Галичині – це майже рідня. Ми з першого дня почали ходити до сільської церкви УГКЦ, вона єдина в селі, старовинна, дерев’яна, 17 століття, познайомилися з місцевим священником отцем Володимиром. Це дуже інтелігентна та приємна людина, душою вболіває за парафію і людей. Доречі раніше служив на Донеччині. Він оголосив після служби Божої, що в селі є переселенці з Бахмута , всі люди підходили й віталися”, — пригадує пан Олег.

Церква в селі Жидачів. Фото: Вікіпедія

Церква в селі це і духовний центр і волонтерський осередок. Отець багато працює з молоддю і дітьми, опікується допомогою для військових на Сході і парафіяльною школою, благоустроєм. Бахмутянин каже, що за місяць родина познайомилася майже з усім селом: 

“Може ми ще когось не знаємо, але нас знає все село, бо ми єдині переміщені особи. Ще й з Бахмута”

Родина Романенків полюбила місто Жидачів, воно дуже старовинне й багате культурно, каже чоловік. Майже одразу пан Олег відвідав місцеву бібліотеку, музей, як це робив раніше в Бахмуті, герой запевняє, що саме — це місце є культурним осередком місцевості. 

“В Жидачеві особливі люди, окраса Львівщини, я про це можу стверджувати, бо я вже об’їздив всю Львівщину, Франківщину і Закарпаття. Вони неймовірні за людськими чеснотами, найголовнішими з яких є чемність і побожність. Ми в дуже зручному місті живемо, через село проходить траса на Львів, Стрий, Калуш, тож ми дуже мобільні в частині подорожей”, — каже бахмутянин.

Пан Олег. Фото: особистий архів героя

Пан Олег, у розмові наголошує, що він по життю є активною людиною, тож сидіти без справи не зміг. Бахмутянин бере участь у культурному житті міста Жидачів, виступає на лекціях і приймає участь в семінарах у Львові, Хусті, відвідує мистецькі заходи в Ужгороді. Крім цього, на плечах пана Олега господарство, родина має город, допомагає й сусідам за потреби.

“Я в захваті від Львівщини, так, вони трохи відрізняються від нас, але не сильно. Побожні, дуже відкриті на добро, йдеш вулицею й незнайомі люди з тобою вітаються: “Слава Ісусу Христу” відповідають “Слава навіки Богу”, «Дай Боже щастя» відповідають «Дай Боже і Вам»! На кожному куточку стоять каплички з Божою Матінкою, жінки хрестяться, чоловіки знімають капелюшки. В крамницях продавчині привітні і усміхнені, відразу відгукуються на будь-яке прохання. Ми з перших днів почали садити бульбу, так вони називають картоплю, городину садили. Ми ж хотіли показати, так як на Донбасі у нас роблять”, — наголошує бахмутянин.

Бахмутяни в Жидачеві й поради для українців

Пан Олег з громадою. Фото: особистий архів героя

З позитивного окремо, чоловік підкреслює доступність до держструктур та волонтерську допомогу для ВПО на базі гумштабів, а також від організації “Карітас”

“Ми маємо налагоджену систему сповіщення, тобто якщо є якась допомога від «Карітас» або німецької, французької чи угорської неурядових організацій, проходить повідомлення на телефон. Або оголошення на Фейсбук. Це дуже зручно. В місті Жидачів я вже зустрів декількох бахмутян, ми підтримуємо зв’язок, телефонуємо один одному, підтримуємо й зустрічаємося”, — каже пан Олег.

Бахмутянин відповів й на питання про непорозуміння, які можуть виникнути перед ВПО, каже що головне поважати один одного, поважати спосіб життя людей, які вас прихистили, їх погляди і традиції.Також важливо брати участь в соціальному житті громади, відвідувати заходи, на які тебе запрошують, тут їх дуже багато.

“Тут ріже вухо російська мова. Ніхто не вимагає, щоб ми одразу вживали місцевий діалект, але на українську, будь ласка, переходьте. Йде вулицею людина розмовляє по телефону голосно щей свариться, звичайно люди звертають увагу, не хамлять, але інколи можуть зробити зауваження: “Пан, прошу — це нечемно”. Взагалі оце слово чемно, чемність у них дуже часто у вжитку. Люди, повсякчас вживають слово “прошу”, дуже часто”, — каже пан Олег. 

Жидачівський замок. Фото: Вікіпедія

Взагалі в побуті відсутня лайка. Як і наявність п’яниць на вулиці чи жебраків. Бахмутянин пригадує, що до початку повномасштабної війни він декілька разів був у Львові, чоловік дуже вдячний, що він рік прожив в селі й за цей час пізнав уклад галицького села. За час життя на Львівщині бахмутянин не зіштовхувався жодного разу зі стереотипами про поділ на “бандерівців” та “східняків”, якими звикла апелювати російська пропаганда.

“Субота й неділя — це дні коли всі йдуть до церкви. Потім всі спілкуються, ходять один до одного в гості. От коли, були удари й не було світла, вони просто готували пампушки, пляцки, пиріжки і йшли один до одного в гості, спілкуються, вони дуже відкриті до співчуття, допомоги один одному”, — ділиться міркуваннями пан Олег.

На Львівщині бахмутянин продовжує працювати за професією, зараз робота у дистанційному режимі, в основному запити до адвоката йдуть від військових.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Як донеччанка Лілія Усік стала першою українкою в Берлінському парламенті: шлях довжиною в 12 років

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина втратила домівку і бізнес та була вимушена поїхати в еміграцію. Подружжя разом з сином Олександром спочатку поїхали до Польщі, де працювали на підприємстві з вирощування грибів, а зараз проживають у Німеччині. За кордоном вони також почали вести сімейний відеоблог, де розповідають про свою буденність.

Про життя в Бахмуті, виїзд за кордон та плани повернення в Україну редакції Бахмут IN.UA розповіли Віктор та Олександр Вороненки.

Життя в Бахмуті

Віктор Вороненко родом з Бахмута. Тут він починав свій робочий шлях та створив родину. Чоловік працював на місцевих підприємствах,зокрема, на алебастровій шахті, а після цього — на автокрані.

Він згадує, що в 90-ті роки ситуація була нестабільною, зарплати ставали меншими, тому Віктор вирішив працювати на себе: займався ремонтом автомобілів, а згодом, за рекомендацією знайомого агронома, спробував себе у вирощуванні саджанців.

Спочатку чоловік не сприймав цю справу серйозно, бо не знав, як і куди подіти вирощені саджанці. Але коли вже в перший рік робити підприємець зміг продати все вирощене, то вирішив розширювати справу.

“Я ж взагалі не мав поняття, що таке саджанці. Спершу посадив і виростив 4 тисячі саджанців колоновидної яблуні. А потім думав куди ж це все подіти. Ночами не спав, думав: “Це ж так багато 4 тисячі саджанців, як його все продати?”. А потім осінь прийшла і їх розібрали. Так я й почав далі працювати. Спочатку 4, потім 6, а потім до 18 тисяч саджанців я вирощував. Я не вивозив їх продавати на базар, люди самі приїжджали та забирали оптом. Починав я з 30 соток землі і дійшов до гектара”, — розповів бахмутянин.

Вирощував саджанці чоловік неподалік свого будинку, на вулиці Ювілейній. Там росли яблуні, шипшина, троянди. Загалом цій справі бахмутянин присвятив близько 30 років життя.

Повномасштабна війна та еміграція

Повномасштабна війна застала родину Вороненко в Бахмуті. У рідному місті вони прожили до квітня, а потім вирішили виїхати на Хмельниччину.

“18 лютого ми були в Лазурному, на Херсонщині. Якраз тоді вже були розмови про можливу війну… 20 лютого поїхали в Бахмут. 24 лютого о 4 ранку я почув перший вибух. Сім’я тоді спала, я не став їх будити. А потім о 7 ранку знову вибух, ми увімкнули телевізор і все дізнались. У Бахмуті ми були до квітня. Тесть залишався на окупованій Херсонщині, а у Хмельницькій області в нього була пуста квартира. Тому дружина запропонувала їхати туди”, — розповів Віктор Вороненко.

Зібравши всі речі, родина поїхала на Хмельниччину. Після цього пан Віктор ще раз приїздив у Бахмут у травні. Більше до рідного міста родина не поверталась.

“Ми коли виїжджали, то думали, що на тиждень, ну може на місяць. А виявилось, що на роки. Я ще раз приїжджав у Бахмут у травні, забрав деякі інструменти та прибрав на городі. Ще знайшов людей, заплатив їм. П’ять днів прибирались і я поїхав”, — розповідає чоловік.

Два роки родина Вороненко жила у Хмельницькій області. Через брак роботи сім’я вирішила їхати за кордон.

Життя в Польщі і Німеччині

У 2024 році подружжя Вороненко разом з сином Олександром виїхали в Польщу. Тут вони влаштувались на підприємство з вирощення грибів. Кажуть, що умови роботи тяжкі, але працювали, щоб заробити кошти.

“По приїзду до Польщі ми влаштувались на підприємтсво, збирали гриби. Як потім нам розповіли, найгірші роботи — це м’ясо, риба та гриби. Та оскільки ми звикли вдома нормально працювати, то не скаржились на умови. Щоправда, було тяжко. Наприклад, підйом о 5 ранку. Тоді сину було 17 років і він все одно зранку підіймався і щодня ходив на працю. О 6 ранку ти йдеш у теплиці і ріжеш гриби, це все триває до 14:00-15:00. Далі зрізані гриби треба запакувати і відправити. Точного часу, коли ти можеш піти додому, не кажуть. Ти вільний тоді, коли все зроблено”, — розповів Віктор Вороненко.

Попри важкі умови праці, родина працювала інколи й без вихідних. Адже мають мету — заробити гроші на нове житло. Та згодом бахмутяни вирішили виїжджати в Німеччину. Причиною цього рішення стало зростання цін у Польщі та неможливість знайти нову роботу.

“На тій роботі вийшов невеликий конфлікт і син звільнився. Один працювати там я не хотів, тому вирішили шукати нову роботу. Але куди? На заводи в три зміни дитина не хоче, дружина теж. На поля мене не беруть, бо 62 роки. А ще й ціни почали зростати. Виходить, що ми наче й заробляємо, але ці кошти йдуть на квартиру та проживання. Тому ми вирішили їхати в Німеччину”, — розповів пан Віктор.

У Німеччині родина мешкає вже чотири місяці. Та процес інтеграції тут, з їх досвіду, набагато важчий. Даються взнаки бюрократичні процеси і складна мова.

“Тут дуже складна бюрократія. Все вирішується письмово, через листи. Та й сама процедура оформлення тут складна, кажуть, що у 2022 році тут було набагато легше. Наприклад, я коли подавав заяву, то ти маєш відповісти на 60 питань. Були серед них і дуже цікаві. Ось у мене питали чи не вагітний я. І на всі питання ти маєш відповісти. Навіть побутові питання тут вирішуються через листи. У нас у квартирі стоїть котел для опалення, але його ніяк не увімкнуть. Приходили кілька разів фотографували і все пишуть на пошту, що приїдуть і все зроблять. У Польщі було набагато легше. В тому числі й з мовним питанням. Якщо в Польщі ти хоч щось міг зрозуміти, то тут взагалі нічого”, — каже Олександр Вороненко.

Родина бахмутян добре відгукується про ставлення іноземців до українців. Кажуть, що і про Бахмут тут знають, і допомагають. Є в Європі і можливості для розвитку молоді, але для цього потрібно вчити мову.

“У Польщі до нас дуже добре ставились, особливо польки, які були бригадирками. На прощання вони навіть обіймали нас. А в Німеччині ми нещодавно познайомились з місцевою жінкою. Вона запитала в нас звідки ми, а коли дізналась, що з Бахмута, то співчувала нам. І каже, що до росіян тут погано ставляться. Загалом за весь час ми не стикалися з негативним ставленням від іноземців”, — зазначають батько і син.

Про плани на майбутнє

Зараз родина Вороненко будує плани на повернення в Україну. Вдома хочуть відновити колишню справу з вирощування саджанців.

“У Польщі ми не мали часу на відпочинок, працювали без вихідних, а в Німеччині не можемо знайти роботу. Дуже складно без знання мови. А сидіти на соціальній допомозі не хочеться, дуже нудно просто сидіти у квартирі і нічого не робити. Тому плануємо перезимувати в Німеччині і повертатись в Україну. Де ми осядемо, ще не знаємо, адже все життя прожили в Бахмуті і нас тягне туди. Спершу поїдемо на Хмельниччину. Я вже й шипшину замовив, щоб посіяти, також хочу десь 2 тисячі троянд виростити. Плани є”, — каже Віктор Вороненко.

А Олександр Вороненко планує навчатися. Він мріє стати медиком.

“До 6 класу я навчався в нашій бахмутській школі №18. А коли почався коронавірус, вступив до приватної школи в Харкові. Цьогоріч я закінчив навчання. НМТ не здавав, бо працював. Зараз готуюся до нього і планую здавати наступного року. Хочу вступати до навчального закладу і мрію стати медиком”, — розповів юнак.

Зараз родина також веде відеоблог на Youtube, де розповідає про своє життя. Вести влог вони планують і по поверненню в Україну. Хочуть показувати свій шлях відновлення власної справи.

Читайте також:

• “До глини не можна йти з сумом чи поганими думками”: історії кераміки Анни Полосухіної
• В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво
• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!