Через повномасштабне вторгнення рф в Україні піддалися бомбардуванню тисячі кілометрів заповідної землі. Термобарична зброя на кшталт російського “Сонцепека” вщент випалювала ґрунти. Деякі природні процеси, які запустилися внаслідок бойових дій, вже стали незворотніми. Про вплив великої війни на ґрунти та загалом екосистему Бахмута редакція поговорила з екологами, громадськими активістами та працівниками аграрної сфери.

Довоєнні екологічні проблеми ускладнила війна

Громадський активіст, волонтер, а в минулому депутат Володимир Березін розповідає, що в Бахмуті були проблеми ще до початку війни. Зокрема, витік в річки шахтних вод, які забруднюють воду важкими металами і як наслідок роблять її небезпечною. 

Володимир Березін. Фото: Фейсбук

“У нас на Донеччині фактично флора й фауна були пошкоджені ще до 14 року, але війна тільки ускладнила загальне становище. Ці родзинки, які залишилися – мова йде за заповідники та природоохоронні зони — це дуже умовно. Зараз багато процесів в екосистемі вже невідворотні”, — вважає Володимир Березін.

Чоловік додає, що головним чинником, який впливає на навколишнє середовище Донеччини, зокрема й Бахмута, є вугільні шахти, з яких витікають шахтні води з високим вмістом солі. Своєю чергою, ці води окислюють ґрунти та засолюють місцеві водойми.

Так річка Бахмута виглядала до російського вторгнення. Фото: Фейсбук

“Наші джерела є небезпечними через це, вони вбивають як природу, так й людей. Наведу приклад: в місцевості поблизу Горлівки є джерело, з якого починається річка Бахмутка.  Ми досліджували його, там з-під землі б’ють джерела чорної мазутистої води. Це є велика проблема, яка існувала ще до війни, але війна все ускладнила й доклалася до вбивства місцевої природи”, — зазначає Володимир Березін.

Активіст розповідає й про місцевий Микитівський ртутний комбінат, відходи з якого змиваються у водойми та ґрунти. Своєю чергою, це викликає підвищення показника важких металів, калію та свинцю.

“Якщо до війни люди хоча б якось управляли всім цим становищем, банально робили загороди, які б відмежовували вкид у водойми небезпечних речовин, то зараз під час війни це неможливо. Це все йде у поля, для корму худобі. Не можна сказати, що у нас була ідеальна чиста природа й раптово прийшла війна та все зруйнувала. Природа не завжди може відновлюватися. Запущено механізм вбивства природи”, — каже Володимир Березін.

Наслідки війни — пошкоджені ґрунти та втрачені ліси Донеччини

Галина Олійникова. Фото: Фейсбук

Бахмутська екологиня Галина Олійникова вважає, що серйозною проблемою для Бахмута після закінчення війни стане довге відновлення ґрунтів.

“Всі поля взриті, понівечені пострілами та вибухами. Довгий час буде розмінування, далі випари всіх газів. Це важкі метали, тож земля буде забруднена. Знадобиться час на відновлення”, — каже екологиня.

Галина Олійникова наголошує, що проблемою стануть й втрачені ліси під час ведення бойових дій. Тут мова йде не стільки за Бахмут, скільки за всю Донеччину. Екологиня зазначає, що ще з 2014 року близько половини лісів на Донеччині вигоріли.

“Проблема в тому, що наш регіон взагалі малозаліснений і здебільшого ці ліси були штучно насаджені. Тепер, щоб їх поновити, потрібні десятиріччя”, — говорить вона.

У 2019 році пані Галина разом з колегами проводили виїзні експедиції, в ході яких дослідили Кременецький ліс. На цій території вже близько двох років намагаються засаджувати землю, спалену ще у 2014 році новими деревами, але саджанці не приймаються.

Галина Олійникова. Фото: Фейсбук

“Відбуваються зміни клімату, потепління – й рослини не приживаються. На пісковиках дуже важко висадити рослини, щоб вони прижилися. Це колосальний обсяг роботи”, — пояснює екологиня.

Якщо ліси не вдасться відновити, Донеччину очікує нова проблема — це вітри. Своєю чергою вони призведуть до ерозії ґрунтів, а далі – зникнення води та зменшення кількості опадів.

“Ці зміни клімату будуть відчутні на наших землях, вони й до того були. Ми це спостерігали останні роки. У нас спекотне літо, досить теплі зими, немає снігу й не було дощів. Тепер з цими всіма факторами може бути ще гірше. Це подібно до маховика, який все більше і більше розхитується, поки люди не зупиняться”, — наголошує екологиня.

Річки та водойми спіткають теж невтішні наслідки, через витік шахтових вод — річки будуть ще більше забруднені важкими металами. Забруднена вода буде не тільки в Бахмуті, через Сіверський Донець вона потрапить в басейн Дону, а той своєю чергою в Азовське море, від цього постраждає й сама росія.

“Росії не шкода ні людей, ні довкілля. У них одна ціль — просто зруйнувати Україну, а яким чином це робити, їм це не цікаво”, — вважає пані Галина.

Що кажуть фермери?

Полуниця вирощена на органічних добривах в Бахмутському районі. Фото: “Бахмут. IN. UA”

Депутатка Бахмутської міської ради і керівниця сільськогосподарського підприємництва в Клиновому, пані Валентина, раніше очолювала велике господарство. В Клиновому були сучасні теплиці, нове обладнання та необхідне устаткування. Все це не встигли вивезти до окупації, село 8 років було в сірій зоні й люди надалі вірили, що їхню місцевість не зачеплять.

В Клиновому працювали молоді аграрії, сюди люди вкладали чимало коштів, проте в результаті у них забрали й землю й врожай, який вони не встигли зібрати.

“Зараз про стан теплиць ми нічого не знаємо. 1 липня 2022 року в Клинове зайшли “вагнерівці”. Поки село не окупували, ми мали змогу спостерігати, теплиці були пошкоджені, були прильоти, але теплиця стояла”, — каже пані Валентина.

Вона додає, що поля в Клиновому не були засмічені внаслідок прильотів, їх там було мало. Після 2014 року поля розмінували й продовжили засівати. Кращим становищем стало після того, як фермерам вдалося погасити кредит, який брали на ділянку. Після цього гроші почали вкладати безпосередньо в сам врожай, добрива й нові технології, а також захист для рослин. 

“Фермери не встигли зібрати врожай. В лютому, коли ми їхали автобусом попри поля, люди казали: “Така пшениця гарна”, — пригадує очільниця підприємства.

Зараз Клинове окуповане, але попри те, пані Валентина запевняє, що після деокупації всі планують повертатися додому відроджувати справу й аграрництво до довоєнного рівня. Принаймні, на це сподіваються, каже депутатка.

Олександр Хайнус, фермер Часовоярської. Фото: особистий архів героя

Олександр Хайнус, фермер Часовоярської громади також вважає, що після закінчення бойових дій аграріям вдасться відновити свою справу. 

Олександру важко визначити, як швидко ґрунту вдасться відновити урожайність, адже наразі на багатьох колишніх фермерських господарствах тривають бойові дії, а опісля буде довга робота з розмінування. 

На думку Олександра Хайнуса, зараз держава не сприяє допомозі фермерам, які або працюють в надскладних умовах, або взагалі втратили свій бізнес. Їм доводиться платити такі ж податки, як й працюючим господарствам, тож збитки фермерів, зокрема й в Бахмутській громаді, дуже високі. Аграрії змушені самотужки долати труднощі. 

Думка еколога

Олексій Василюк — український еколог. Фото: Фейсбук

Олексій Василюк — український еколог і зоолог, співробітник відділу моніторингу та охорони тваринного світу Інституту зоології НАН України вважає, що ґрунти в Бахмуті потребуватимуть сотні років, щоб відновитися й стати придатними для безпечного вирощування врожаю. Водночас екологу важко назвати точну кількість  років, через які відновиться земля.

“Почнемо з найпростішого, наприклад, будівництво фортифікацій, елементарних окопів. Частина ґрунту в одних місцях викопана, в інших ні, власне ґрунт засипаний іншою глиною, тобто він фактично похоронений, бо він вже не на поверхні землі більше. Десь щось горіло, є якісь забруднення, але найбільш поширено — вибухи боєприпасів”, — каже еколог.

За його словами, там, де відбувається вибух боєприпасу, утворюється воронка, відповідно ґрунту там не лишається, натомість є підстилаюча порода. В результаті вибуху уламки розкидаються навколо. Своєю чергою на ґрунти відбувається термічний, фізичний та хімічний впливи.

“Потрібно розуміти, що фактично будь-який боєприпас — це вибухова речовина в металевій оболонці. Половина цієї речовини потрапляє у новостворену воронку, адже вибух має сферичну форму, а половина боєприпасу потрапила назовні. Серед цих речовин кожен боєприпас має дуже різний хімічний склад: важкі метали, сірка, а отже й різний вплив на ґрунт. Всі дрібні організми, які живуть в ґрунті, дуже швидко гинуть саме через цю сірку”, — пояснює еколог.

Земля, контактуючи з росою, туманом, дощем чи снігом створює  випаровування. Ця вода контактує з сіркою. Як наслідок утворюється сірчана кислота і всі дрібні організми в ній згорають. Це дуже важливий момент, каже еколог, адже ґрунт — це не просто хімічна речовина певного кольору.

Російська вогнеметна система «Солнцепек». Таку зброю окупанти використовували на території Донеччини. Фото: Генштаб

“Ґрунт — це дуже складна екосистема, у якій живуть мільярди живих організмів, які не побачиш неозброєним оком. Всі ці організми підтримують безконечний процес, коли рослинні залишки розкладаються і стають ґрунтом. Якщо цих організмів не буде, ґрунт не буде ні створюватися, ні підтримуватися. Цей процес дуже тривалий: за рік може утворитися максимум 1-2 міліметри родючого шару ґрунту за умови, що там все гаразд”, — пояснює тонкощі екосистеми  Олексій Василюк.

Еколог доповнює думку бахмутської фахівчині Галини Олійникової про те, що на Донеччині є проблема з сильними вітрами, які спричиняють ерозію ґрунтів.

“Рослини, які у нас зараз залишилися — це залишок того, що у нас накопичувалося дев’ять тисяч років на льодовику, який розтанув”, — пояснює фахівець.

Вплив на аграрну сферу

Поля соняшника. Донеччина. Фото: Вікіпедія

В Україні сільське господарство — одна з провідних галузей. Донеччина була важливою ланкою, яка забезпечувала продаж та експорт сільськогосподарських продуктів. Чималу частину землі в Донецькому регіоні займали пшениця та соняшник. Для багатьох аграріїв війна зупинила бізнес, чимало фермерів втратили поля. Ті ж, які залишилися, намагаються бодай якось працювати.

“Виходячи з того, наскільки для нас важливі ґрунти для сільського господарства — їх утворити можна тільки природною степовою рослинністю, з якою є проблеми на Донеччині. Те, що зруйновано в частині ґрунтів – наше покоління не дочекається, поки воно відновиться. Це одна з трагедій війни”, — каже український еколог Олексій Василюк.

Є й інша серйозна проблема — це забруднення ґрунтів речовинами, пояснює фахівець. Розглядати забруднення можна за  трьома критеріями:

1. Чи довго вони зберігаються?
2. Чи шкідливі вони для людини?
3. Чи здатні ці речовини якимось чином мігрувати в людський організм?

“Наприклад, деякі важкі метали здатні мігрувати в рослини, а ми ці рослини їмо. Уявіть: у нас є город, на якому були вибухи. Я не подумав, закидав лопатою воронку й посадив там помідори. Ці помідори я потім їстиму разом з важкими металами. Якщо ми беремо до прикладу Донеччину, то на цій території й так достатньо важких металів. Це не тільки проблема цього регіону, промисловість багато де створила фонове забруднення”, — наголошує еколог.

Відновлення ґрунту

Процес розмінування. Фото: Фейсбук

Сьогодні часто в інформпросторі звучать тези, що Україна може скористатися досвідом В’єтнаму, щоб відновити пошкоджену війною землю. Пан Олексій не вивчав досвід В’єтнаму докладно, але має про нього інформацію, щоб провести певні паралелі.

“В’єтнам рахував кількість воронок, оцінював кількість того, що потрапляло в довкілля, щоб зрозуміти обсяг шкоди. Вони оцінили, скільки саме було воронок на території, де власне велися бойові дії, і від цієї цифри відштовхувалися, виставляючи репарації”, — пояснює фахівець, наголошуючи, що такий досвід може бути корисний для України.

Навіть, якщо війна закінчиться сьогодні — ми не отримаємо доступ до природи відразу, наголошує фахівець. Після закінчення бойових дій Україну ще чекає тривалий період розмінування. Ґрунти, які зазнавали пошкодження внаслідок бойових дій, не будуть придатні для вирощування городини.

Вирви від снарядів у Бахмуті, фото за 7 січня. Фото: Maxar Technologies в Twitter

“Люди не готові це почути ще. Попри те, держава ж відповідає за безпеку людей. Раціонально було б провести інформаційну кампанію та пояснити людям ситуацію, слідкувати за безпекою ґрунтів. Це можуть робити й наші партнери. Наприклад, є країни, які не хочуть давати нам озброєння, або вже дали все, що можна. Втім, вони можуть допомогти в іншому. Ні одна країна, ні одна міжнародна організація ще не допомагала з оцінкою якості ґрунтів. Це дорогі аналізи, але можливо, можна хоча б частково допомогти”, — розмірковує Олексій Василюк.

Еколог наводить приклад людей, які повернулися в Чорнобиль і ведуть життя там. Це було свідоме рішення громадян. Коли цей досвід буде повторюватися в майбутньому, потрібно, щоб людям, фермерам зокрема, пояснювали, чи дійсно безпечна їхня ділянка для вирощування врожаю. Цим, на думку Олексія, може займатися Держспоживслужба.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: “Ізоляція” — як живе та чим зараз займається культурна платформа, заснована на Донеччині“

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина втратила домівку і бізнес та була вимушена поїхати в еміграцію. Подружжя разом з сином Олександром спочатку поїхали до Польщі, де працювали на підприємстві з вирощування грибів, а зараз проживають у Німеччині. За кордоном вони також почали вести сімейний відеоблог, де розповідають про свою буденність.

Про життя в Бахмуті, виїзд за кордон та плани повернення в Україну редакції Бахмут IN.UA розповіли Віктор та Олександр Вороненки.

Життя в Бахмуті

Віктор Вороненко родом з Бахмута. Тут він починав свій робочий шлях та створив родину. Чоловік працював на місцевих підприємствах,зокрема, на алебастровій шахті, а після цього — на автокрані.

Він згадує, що в 90-ті роки ситуація була нестабільною, зарплати ставали меншими, тому Віктор вирішив працювати на себе: займався ремонтом автомобілів, а згодом, за рекомендацією знайомого агронома, спробував себе у вирощуванні саджанців.

Спочатку чоловік не сприймав цю справу серйозно, бо не знав, як і куди подіти вирощені саджанці. Але коли вже в перший рік робити підприємець зміг продати все вирощене, то вирішив розширювати справу.

“Я ж взагалі не мав поняття, що таке саджанці. Спершу посадив і виростив 4 тисячі саджанців колоновидної яблуні. А потім думав куди ж це все подіти. Ночами не спав, думав: “Це ж так багато 4 тисячі саджанців, як його все продати?”. А потім осінь прийшла і їх розібрали. Так я й почав далі працювати. Спочатку 4, потім 6, а потім до 18 тисяч саджанців я вирощував. Я не вивозив їх продавати на базар, люди самі приїжджали та забирали оптом. Починав я з 30 соток землі і дійшов до гектара”, — розповів бахмутянин.

Вирощував саджанці чоловік неподалік свого будинку, на вулиці Ювілейній. Там росли яблуні, шипшина, троянди. Загалом цій справі бахмутянин присвятив близько 30 років життя.

Повномасштабна війна та еміграція

Повномасштабна війна застала родину Вороненко в Бахмуті. У рідному місті вони прожили до квітня, а потім вирішили виїхати на Хмельниччину.

“18 лютого ми були в Лазурному, на Херсонщині. Якраз тоді вже були розмови про можливу війну… 20 лютого поїхали в Бахмут. 24 лютого о 4 ранку я почув перший вибух. Сім’я тоді спала, я не став їх будити. А потім о 7 ранку знову вибух, ми увімкнули телевізор і все дізнались. У Бахмуті ми були до квітня. Тесть залишався на окупованій Херсонщині, а у Хмельницькій області в нього була пуста квартира. Тому дружина запропонувала їхати туди”, — розповів Віктор Вороненко.

Зібравши всі речі, родина поїхала на Хмельниччину. Після цього пан Віктор ще раз приїздив у Бахмут у травні. Більше до рідного міста родина не поверталась.

“Ми коли виїжджали, то думали, що на тиждень, ну може на місяць. А виявилось, що на роки. Я ще раз приїжджав у Бахмут у травні, забрав деякі інструменти та прибрав на городі. Ще знайшов людей, заплатив їм. П’ять днів прибирались і я поїхав”, — розповідає чоловік.

Два роки родина Вороненко жила у Хмельницькій області. Через брак роботи сім’я вирішила їхати за кордон.

Життя в Польщі і Німеччині

У 2024 році подружжя Вороненко разом з сином Олександром виїхали в Польщу. Тут вони влаштувались на підприємство з вирощення грибів. Кажуть, що умови роботи тяжкі, але працювали, щоб заробити кошти.

“По приїзду до Польщі ми влаштувались на підприємтсво, збирали гриби. Як потім нам розповіли, найгірші роботи — це м’ясо, риба та гриби. Та оскільки ми звикли вдома нормально працювати, то не скаржились на умови. Щоправда, було тяжко. Наприклад, підйом о 5 ранку. Тоді сину було 17 років і він все одно зранку підіймався і щодня ходив на працю. О 6 ранку ти йдеш у теплиці і ріжеш гриби, це все триває до 14:00-15:00. Далі зрізані гриби треба запакувати і відправити. Точного часу, коли ти можеш піти додому, не кажуть. Ти вільний тоді, коли все зроблено”, — розповів Віктор Вороненко.

Попри важкі умови праці, родина працювала інколи й без вихідних. Адже мають мету — заробити гроші на нове житло. Та згодом бахмутяни вирішили виїжджати в Німеччину. Причиною цього рішення стало зростання цін у Польщі та неможливість знайти нову роботу.

“На тій роботі вийшов невеликий конфлікт і син звільнився. Один працювати там я не хотів, тому вирішили шукати нову роботу. Але куди? На заводи в три зміни дитина не хоче, дружина теж. На поля мене не беруть, бо 62 роки. А ще й ціни почали зростати. Виходить, що ми наче й заробляємо, але ці кошти йдуть на квартиру та проживання. Тому ми вирішили їхати в Німеччину”, — розповів пан Віктор.

У Німеччині родина мешкає вже чотири місяці. Та процес інтеграції тут, з їх досвіду, набагато важчий. Даються взнаки бюрократичні процеси і складна мова.

“Тут дуже складна бюрократія. Все вирішується письмово, через листи. Та й сама процедура оформлення тут складна, кажуть, що у 2022 році тут було набагато легше. Наприклад, я коли подавав заяву, то ти маєш відповісти на 60 питань. Були серед них і дуже цікаві. Ось у мене питали чи не вагітний я. І на всі питання ти маєш відповісти. Навіть побутові питання тут вирішуються через листи. У нас у квартирі стоїть котел для опалення, але його ніяк не увімкнуть. Приходили кілька разів фотографували і все пишуть на пошту, що приїдуть і все зроблять. У Польщі було набагато легше. В тому числі й з мовним питанням. Якщо в Польщі ти хоч щось міг зрозуміти, то тут взагалі нічого”, — каже Олександр Вороненко.

Родина бахмутян добре відгукується про ставлення іноземців до українців. Кажуть, що і про Бахмут тут знають, і допомагають. Є в Європі і можливості для розвитку молоді, але для цього потрібно вчити мову.

“У Польщі до нас дуже добре ставились, особливо польки, які були бригадирками. На прощання вони навіть обіймали нас. А в Німеччині ми нещодавно познайомились з місцевою жінкою. Вона запитала в нас звідки ми, а коли дізналась, що з Бахмута, то співчувала нам. І каже, що до росіян тут погано ставляться. Загалом за весь час ми не стикалися з негативним ставленням від іноземців”, — зазначають батько і син.

Про плани на майбутнє

Зараз родина Вороненко будує плани на повернення в Україну. Вдома хочуть відновити колишню справу з вирощування саджанців.

“У Польщі ми не мали часу на відпочинок, працювали без вихідних, а в Німеччині не можемо знайти роботу. Дуже складно без знання мови. А сидіти на соціальній допомозі не хочеться, дуже нудно просто сидіти у квартирі і нічого не робити. Тому плануємо перезимувати в Німеччині і повертатись в Україну. Де ми осядемо, ще не знаємо, адже все життя прожили в Бахмуті і нас тягне туди. Спершу поїдемо на Хмельниччину. Я вже й шипшину замовив, щоб посіяти, також хочу десь 2 тисячі троянд виростити. Плани є”, — каже Віктор Вороненко.

А Олександр Вороненко планує навчатися. Він мріє стати медиком.

“До 6 класу я навчався в нашій бахмутській школі №18. А коли почався коронавірус, вступив до приватної школи в Харкові. Цьогоріч я закінчив навчання. НМТ не здавав, бо працював. Зараз готуюся до нього і планую здавати наступного року. Хочу вступати до навчального закладу і мрію стати медиком”, — розповів юнак.

Зараз родина також веде відеоблог на Youtube, де розповідає про своє життя. Вести влог вони планують і по поверненню в Україну. Хочуть показувати свій шлях відновлення власної справи.

Читайте також:

• “До глини не можна йти з сумом чи поганими думками”: історії кераміки Анни Полосухіної
• В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво
• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!