Через повномасштабне вторгнення рф в Україні піддалися бомбардуванню тисячі кілометрів заповідної землі. Термобарична зброя на кшталт російського “Сонцепека” вщент випалювала ґрунти. Деякі природні процеси, які запустилися внаслідок бойових дій, вже стали незворотніми. Про вплив великої війни на ґрунти та загалом екосистему Бахмута редакція поговорила з екологами, громадськими активістами та працівниками аграрної сфери.

Довоєнні екологічні проблеми ускладнила війна

Громадський активіст, волонтер, а в минулому депутат Володимир Березін розповідає, що в Бахмуті були проблеми ще до початку війни. Зокрема, витік в річки шахтних вод, які забруднюють воду важкими металами і як наслідок роблять її небезпечною. 

Володимир Березін. Фото: Фейсбук

“У нас на Донеччині фактично флора й фауна були пошкоджені ще до 14 року, але війна тільки ускладнила загальне становище. Ці родзинки, які залишилися – мова йде за заповідники та природоохоронні зони — це дуже умовно. Зараз багато процесів в екосистемі вже невідворотні”, — вважає Володимир Березін.

Чоловік додає, що головним чинником, який впливає на навколишнє середовище Донеччини, зокрема й Бахмута, є вугільні шахти, з яких витікають шахтні води з високим вмістом солі. Своєю чергою, ці води окислюють ґрунти та засолюють місцеві водойми.

Так річка Бахмута виглядала до російського вторгнення. Фото: Фейсбук

“Наші джерела є небезпечними через це, вони вбивають як природу, так й людей. Наведу приклад: в місцевості поблизу Горлівки є джерело, з якого починається річка Бахмутка.  Ми досліджували його, там з-під землі б’ють джерела чорної мазутистої води. Це є велика проблема, яка існувала ще до війни, але війна все ускладнила й доклалася до вбивства місцевої природи”, — зазначає Володимир Березін.

Активіст розповідає й про місцевий Микитівський ртутний комбінат, відходи з якого змиваються у водойми та ґрунти. Своєю чергою, це викликає підвищення показника важких металів, калію та свинцю.

“Якщо до війни люди хоча б якось управляли всім цим становищем, банально робили загороди, які б відмежовували вкид у водойми небезпечних речовин, то зараз під час війни це неможливо. Це все йде у поля, для корму худобі. Не можна сказати, що у нас була ідеальна чиста природа й раптово прийшла війна та все зруйнувала. Природа не завжди може відновлюватися. Запущено механізм вбивства природи”, — каже Володимир Березін.

Наслідки війни — пошкоджені ґрунти та втрачені ліси Донеччини

Галина Олійникова. Фото: Фейсбук

Бахмутська екологиня Галина Олійникова вважає, що серйозною проблемою для Бахмута після закінчення війни стане довге відновлення ґрунтів.

“Всі поля взриті, понівечені пострілами та вибухами. Довгий час буде розмінування, далі випари всіх газів. Це важкі метали, тож земля буде забруднена. Знадобиться час на відновлення”, — каже екологиня.

Галина Олійникова наголошує, що проблемою стануть й втрачені ліси під час ведення бойових дій. Тут мова йде не стільки за Бахмут, скільки за всю Донеччину. Екологиня зазначає, що ще з 2014 року близько половини лісів на Донеччині вигоріли.

“Проблема в тому, що наш регіон взагалі малозаліснений і здебільшого ці ліси були штучно насаджені. Тепер, щоб їх поновити, потрібні десятиріччя”, — говорить вона.

У 2019 році пані Галина разом з колегами проводили виїзні експедиції, в ході яких дослідили Кременецький ліс. На цій території вже близько двох років намагаються засаджувати землю, спалену ще у 2014 році новими деревами, але саджанці не приймаються.

Галина Олійникова. Фото: Фейсбук

“Відбуваються зміни клімату, потепління – й рослини не приживаються. На пісковиках дуже важко висадити рослини, щоб вони прижилися. Це колосальний обсяг роботи”, — пояснює екологиня.

Якщо ліси не вдасться відновити, Донеччину очікує нова проблема — це вітри. Своєю чергою вони призведуть до ерозії ґрунтів, а далі – зникнення води та зменшення кількості опадів.

“Ці зміни клімату будуть відчутні на наших землях, вони й до того були. Ми це спостерігали останні роки. У нас спекотне літо, досить теплі зими, немає снігу й не було дощів. Тепер з цими всіма факторами може бути ще гірше. Це подібно до маховика, який все більше і більше розхитується, поки люди не зупиняться”, — наголошує екологиня.

Річки та водойми спіткають теж невтішні наслідки, через витік шахтових вод — річки будуть ще більше забруднені важкими металами. Забруднена вода буде не тільки в Бахмуті, через Сіверський Донець вона потрапить в басейн Дону, а той своєю чергою в Азовське море, від цього постраждає й сама росія.

“Росії не шкода ні людей, ні довкілля. У них одна ціль — просто зруйнувати Україну, а яким чином це робити, їм це не цікаво”, — вважає пані Галина.

Що кажуть фермери?

Полуниця вирощена на органічних добривах в Бахмутському районі. Фото: “Бахмут. IN. UA”

Депутатка Бахмутської міської ради і керівниця сільськогосподарського підприємництва в Клиновому, пані Валентина, раніше очолювала велике господарство. В Клиновому були сучасні теплиці, нове обладнання та необхідне устаткування. Все це не встигли вивезти до окупації, село 8 років було в сірій зоні й люди надалі вірили, що їхню місцевість не зачеплять.

В Клиновому працювали молоді аграрії, сюди люди вкладали чимало коштів, проте в результаті у них забрали й землю й врожай, який вони не встигли зібрати.

“Зараз про стан теплиць ми нічого не знаємо. 1 липня 2022 року в Клинове зайшли “вагнерівці”. Поки село не окупували, ми мали змогу спостерігати, теплиці були пошкоджені, були прильоти, але теплиця стояла”, — каже пані Валентина.

Вона додає, що поля в Клиновому не були засмічені внаслідок прильотів, їх там було мало. Після 2014 року поля розмінували й продовжили засівати. Кращим становищем стало після того, як фермерам вдалося погасити кредит, який брали на ділянку. Після цього гроші почали вкладати безпосередньо в сам врожай, добрива й нові технології, а також захист для рослин. 

“Фермери не встигли зібрати врожай. В лютому, коли ми їхали автобусом попри поля, люди казали: “Така пшениця гарна”, — пригадує очільниця підприємства.

Зараз Клинове окуповане, але попри те, пані Валентина запевняє, що після деокупації всі планують повертатися додому відроджувати справу й аграрництво до довоєнного рівня. Принаймні, на це сподіваються, каже депутатка.

Олександр Хайнус, фермер Часовоярської. Фото: особистий архів героя

Олександр Хайнус, фермер Часовоярської громади також вважає, що після закінчення бойових дій аграріям вдасться відновити свою справу. 

Олександру важко визначити, як швидко ґрунту вдасться відновити урожайність, адже наразі на багатьох колишніх фермерських господарствах тривають бойові дії, а опісля буде довга робота з розмінування. 

На думку Олександра Хайнуса, зараз держава не сприяє допомозі фермерам, які або працюють в надскладних умовах, або взагалі втратили свій бізнес. Їм доводиться платити такі ж податки, як й працюючим господарствам, тож збитки фермерів, зокрема й в Бахмутській громаді, дуже високі. Аграрії змушені самотужки долати труднощі. 

Думка еколога

Олексій Василюк — український еколог. Фото: Фейсбук

Олексій Василюк — український еколог і зоолог, співробітник відділу моніторингу та охорони тваринного світу Інституту зоології НАН України вважає, що ґрунти в Бахмуті потребуватимуть сотні років, щоб відновитися й стати придатними для безпечного вирощування врожаю. Водночас екологу важко назвати точну кількість  років, через які відновиться земля.

“Почнемо з найпростішого, наприклад, будівництво фортифікацій, елементарних окопів. Частина ґрунту в одних місцях викопана, в інших ні, власне ґрунт засипаний іншою глиною, тобто він фактично похоронений, бо він вже не на поверхні землі більше. Десь щось горіло, є якісь забруднення, але найбільш поширено — вибухи боєприпасів”, — каже еколог.

За його словами, там, де відбувається вибух боєприпасу, утворюється воронка, відповідно ґрунту там не лишається, натомість є підстилаюча порода. В результаті вибуху уламки розкидаються навколо. Своєю чергою на ґрунти відбувається термічний, фізичний та хімічний впливи.

“Потрібно розуміти, що фактично будь-який боєприпас — це вибухова речовина в металевій оболонці. Половина цієї речовини потрапляє у новостворену воронку, адже вибух має сферичну форму, а половина боєприпасу потрапила назовні. Серед цих речовин кожен боєприпас має дуже різний хімічний склад: важкі метали, сірка, а отже й різний вплив на ґрунт. Всі дрібні організми, які живуть в ґрунті, дуже швидко гинуть саме через цю сірку”, — пояснює еколог.

Земля, контактуючи з росою, туманом, дощем чи снігом створює  випаровування. Ця вода контактує з сіркою. Як наслідок утворюється сірчана кислота і всі дрібні організми в ній згорають. Це дуже важливий момент, каже еколог, адже ґрунт — це не просто хімічна речовина певного кольору.

Російська вогнеметна система «Солнцепек». Таку зброю окупанти використовували на території Донеччини. Фото: Генштаб

“Ґрунт — це дуже складна екосистема, у якій живуть мільярди живих організмів, які не побачиш неозброєним оком. Всі ці організми підтримують безконечний процес, коли рослинні залишки розкладаються і стають ґрунтом. Якщо цих організмів не буде, ґрунт не буде ні створюватися, ні підтримуватися. Цей процес дуже тривалий: за рік може утворитися максимум 1-2 міліметри родючого шару ґрунту за умови, що там все гаразд”, — пояснює тонкощі екосистеми  Олексій Василюк.

Еколог доповнює думку бахмутської фахівчині Галини Олійникової про те, що на Донеччині є проблема з сильними вітрами, які спричиняють ерозію ґрунтів.

“Рослини, які у нас зараз залишилися — це залишок того, що у нас накопичувалося дев’ять тисяч років на льодовику, який розтанув”, — пояснює фахівець.

Вплив на аграрну сферу

Поля соняшника. Донеччина. Фото: Вікіпедія

В Україні сільське господарство — одна з провідних галузей. Донеччина була важливою ланкою, яка забезпечувала продаж та експорт сільськогосподарських продуктів. Чималу частину землі в Донецькому регіоні займали пшениця та соняшник. Для багатьох аграріїв війна зупинила бізнес, чимало фермерів втратили поля. Ті ж, які залишилися, намагаються бодай якось працювати.

“Виходячи з того, наскільки для нас важливі ґрунти для сільського господарства — їх утворити можна тільки природною степовою рослинністю, з якою є проблеми на Донеччині. Те, що зруйновано в частині ґрунтів – наше покоління не дочекається, поки воно відновиться. Це одна з трагедій війни”, — каже український еколог Олексій Василюк.

Є й інша серйозна проблема — це забруднення ґрунтів речовинами, пояснює фахівець. Розглядати забруднення можна за  трьома критеріями:

1. Чи довго вони зберігаються?
2. Чи шкідливі вони для людини?
3. Чи здатні ці речовини якимось чином мігрувати в людський організм?

“Наприклад, деякі важкі метали здатні мігрувати в рослини, а ми ці рослини їмо. Уявіть: у нас є город, на якому були вибухи. Я не подумав, закидав лопатою воронку й посадив там помідори. Ці помідори я потім їстиму разом з важкими металами. Якщо ми беремо до прикладу Донеччину, то на цій території й так достатньо важких металів. Це не тільки проблема цього регіону, промисловість багато де створила фонове забруднення”, — наголошує еколог.

Відновлення ґрунту

Процес розмінування. Фото: Фейсбук

Сьогодні часто в інформпросторі звучать тези, що Україна може скористатися досвідом В’єтнаму, щоб відновити пошкоджену війною землю. Пан Олексій не вивчав досвід В’єтнаму докладно, але має про нього інформацію, щоб провести певні паралелі.

“В’єтнам рахував кількість воронок, оцінював кількість того, що потрапляло в довкілля, щоб зрозуміти обсяг шкоди. Вони оцінили, скільки саме було воронок на території, де власне велися бойові дії, і від цієї цифри відштовхувалися, виставляючи репарації”, — пояснює фахівець, наголошуючи, що такий досвід може бути корисний для України.

Навіть, якщо війна закінчиться сьогодні — ми не отримаємо доступ до природи відразу, наголошує фахівець. Після закінчення бойових дій Україну ще чекає тривалий період розмінування. Ґрунти, які зазнавали пошкодження внаслідок бойових дій, не будуть придатні для вирощування городини.

Вирви від снарядів у Бахмуті, фото за 7 січня. Фото: Maxar Technologies в Twitter

“Люди не готові це почути ще. Попри те, держава ж відповідає за безпеку людей. Раціонально було б провести інформаційну кампанію та пояснити людям ситуацію, слідкувати за безпекою ґрунтів. Це можуть робити й наші партнери. Наприклад, є країни, які не хочуть давати нам озброєння, або вже дали все, що можна. Втім, вони можуть допомогти в іншому. Ні одна країна, ні одна міжнародна організація ще не допомагала з оцінкою якості ґрунтів. Це дорогі аналізи, але можливо, можна хоча б частково допомогти”, — розмірковує Олексій Василюк.

Еколог наводить приклад людей, які повернулися в Чорнобиль і ведуть життя там. Це було свідоме рішення громадян. Коли цей досвід буде повторюватися в майбутньому, потрібно, щоб людям, фермерам зокрема, пояснювали, чи дійсно безпечна їхня ділянка для вирощування врожаю. Цим, на думку Олексія, може займатися Держспоживслужба.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: “Ізоляція” — як живе та чим зараз займається культурна платформа, заснована на Донеччині“

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Кирилу Пономаренку 18 років, він родом з Бахмута. Юнак відомий в бахмутській учнівській спільноті як лідер та ініціатор проєктів для молоді. Почалось все з 7 класу, коли Кирило вирішив самостійно написати і зняти виставу до Дня Святого Миколая. Заручившись підтримкою педагогів, Кирило Пономаренко згодом став Президентом учнівського самоврядування Бахмута і разом з однолітками втілювали різні проєкти. Зараз Кирило студент і готується представляти Донецьку область на міжнародному рівні.

Про своє лідерство в учнівському самоврядуванні, реалізовані проєкти та плани на майбутнє Кирило Пономаренко розповів редакції Бахмут IN.UA.

Історія Кирила Пономаренка

Кирило все своє дитинство провів у рідному місті, навчався у школі №7. У березні 2022 року, коли хлопцю було 14 років, його родина була змушена евакуюватися. Виїхати вирішили до Вінниці, де Кирило проживає і дотепер. 

Хлопець каже, що продовжує любити своє рідне місто і плекає про нього теплі спогади.

“Я не можу нічого поганого сказати про Бахмут, тому що маю про нього тільки позитивні емоції і теплі спогади. Це неймовірне, зручне місто. Місто можливостей, яке розвивалося б, якщо не війна. Я вважаю, що це дійсно було місто європейського стандарту”, — згадує Кирило.

Попри переїзд школяр продовжував навчатися у своїй рідній Бахмутській школі №7, хоч і перехід на онлайн-навчання був непростим. Адже саме у стінах цього навчального закладу Кирило робив свої перші кроки як лідер: брав участь у різноманітних конкурсах, олімпіадах, святах і виставах. Перший поштовх до створення чогось нового хлопець відчув у 7 класі.

“Це було перед Святим Миколаєм. Тоді я цікавився відеозйомкою, монтажем і якось сидів та подумав: “Треба зробити якусь святкову сценку в школі”. Хотів спробувати себе як режисер, актор і відеооператор. Це відбулось просто в моменті, у мене виникла ідея написати сценарій до Дня Святого Миколая. Я подзвонив до своєї класної керівниці, запропонував це і вона погодилась. Я так загорівся ідеєю, що буквально за один вечір написав сценарій. Звичайно, він потребував великої координації, адже він був написаний трохи незв’язно, незрозуміло, але я в такий спосіб вчився, опановував нові навички”, — розповів Кирило Пономаренко.

Цю роботу юнак вважає своїм першим лідерським проєктом, адже саме тоді він зміг об’єднати однолітків, щоб реалізувати свій задум.

“Це взагалі був перший досвід, коли я вперше об’єднав таку велику кількість людей до дії і ми змогли разом це зробити. Знімали це у школі. Там була велика гримерка з костюмами, ми переодягалися в різні образи і грали як справжні актори. Так моя спонтанна ідея виросла у справжню дитячу театральну виставу. І це для мене тоді було найкрутіше, що я зміг зробити”, — згадує хлопець.

Перелаштування діяльності і президентство

До війни Кирило разом з однолітками зняли ще не одну виставу до різних свят. Було багато планів на майбутні заходи, але почалась повномасштабна війна. За словами Кирила, він тоді відчув, що все те, що робив до цього, в один момент стало непотрібним.

“Кому тепер потрібні мої сценки?” — думав хлопець.

У цей момент школярів підтримала педагогиня-організаторка, яка запропонувала шкільному самоврядуванню змінити формат діяльності.

“Десь через тиждень чи два після початку війни наша педагогиня-організаторка написала, що потрібно підтримувати військових. І от тоді я почав оживати, я зрозумів, що моє самоврядування продовжується, але воно переросло в новий етап. Тому ми підлаштувалися під сьогодення: підтримували воїнів, волонтерські акції, писали листи тощо”, — каже Кирило Пономаренко.

Окрім підтримки воїнів, школярі зрозуміли, що потрібно підтримувати і своїх однолітків. Тому започаткували проєкти “Евакуація” та “Сам собі психолог”.

“Проєкт “Сам собі психолог” був створений для того, щоб стабілізувати емоційний і фізичний стан людини. Бо деякі люди бояться йти до психологів, розповідати іншим про свої проблеми чи переживання. І цей проєкт направлений на те, що ти можеш включити відео, помедитувати і отримати розуміння, що життя продовжується. Ми робили відео, щоб рятувати людей від переживань, втоми, смутку, і вони дійсно допомагають. Проєкт “Евакуація” був створений, щоб показати, що самоврядування і учні навіть в умовах війни залишаються разом. Ми робили репортажі з Фінляндії, Вінниці, Дніпра, Німеччини, Полтави, Києва, Закарпаття, Австрії, Італії. І це дійсно класно. Адже ти пізнаєш світ онлайн і бачиш, як люди продовжують жити і реалізовувати себе в інших країнах, традиціях та культурах”, — розповів Кирило.

Крім активної діяльності у школі, Кирило також навчався в Бахмутському міському Центрі дітей та юнацтва. Якось викладачка запропонувала хлопцю подати свою кандидатуру на посаду Президента учнівському самоврядування Бахмута.

“Я одразу ж почав підготовку до виборів: треба було зробити презентацію і захистити її. Ми виходили в Google Meet, нас слухали онлайн, і це було доволі важко через технічні моменти. Але ми це зробили і мене обрали Президентом учнівського самоврядування Бахмута. І я ніколи не шкодував про це, адже здобув новий досвід. Ця посада навчила мене тримати себе в руках, я став більш дисциплінованим, відповідальним, навчився комунікації з людьми. Оскільки ти постійно виходиш на якісь форуми, представляєш місто, захищаєш інтереси самоврядування, навчальних закладів. Ця посада дає такий досвід, який, я вважаю, знадобиться кожному, хто хоче себе реалізувати в житті”, — каже бахмутянин.

На посаді Президента учнівського самоврядування Кирило Пономаренко був два роки. Його термін спливає наприкінці грудня 2025 року. Також він був очільником Донецької обласної ради лідерів учнівського самоврядування, і в листопаді 2025 року склав повноваження.

За цей час команда школярів під лідерством Кирила встигла реалізувати не один проєкт, пов’язаний з волонтерством і творчістю. Головною метою їх проєктів було об’єднання бахмутян.

“Один з найголовніших проєктів, якими пишаємось я та моя команда — це, напевно, проєкт “Бахмутська сім’я”. Історія цього проєкту доволі цікава. Спочатку він був створений на базі школи, просто як шкільний проєкт. Ніхто навіть не думав про те, що він вийде за межі школи. Але згодом до нього почали приєднуватись інші школи, групуватися учні, вчителі. Так великою бахмутською родиною ми почали створювати спільні ініціативи. Цей проєкт стає майданчиком для реалізації будь-кого, хто потрапляє до нашої сім’ї. Він може реалізувати свою ідею, отримавши підтримку”, — розповів Кирило.

У межах проєкту “Бахмутська сім’я” школярі за підтримки учнівської громади реалізують свої ідеї та проводять творчі конкурси. Один з таких — “Бахмутобачення”, який є аналогом всесвітньо відомого “Євробачення”. Конкурс об’єднує талановитих дітей та підлітків Бахмута, які можуть показати свої таланти на велику аудиторію.

Президент учнівського самоврядування каже, що найголовнішим викликом у роботі для нього є війна. Адже дистанційний формат навчання не дає в повній мірі реалізувати задумане. Нелегкою є і комунікація зі школярами, адже до кожного потрібно знайти підхід.

“Напевно, найголовніший виклик — це дистанційне навчання, оскільки ми не можемо реалізувати ті проєкти, які задумали. Бо ти онлайн, не маєш певних ресурсів і втрачається живий зв’язок. Тому деякі проєкти в голові з’являлися, але ми розуміємо, що в умовах дистанційної роботи ми це не можемо зробити. Звісно, впливають і відключення світла, і постійні тривоги. А ще особисто для мене було складно працювати з новою командою, бо вона була сформована раніше, а я просто очолив її. Тому було важливо знайти підхід, адже у кожного свої погляди. Сотні людей, думок, пропозицій, і моя мета, як очільника — об’єднати всіх і зробити так, щоб вони не сварилися і вірили в себе. Як лідер, я помітив, що дуже важливо надихати інших, у важливий момент говорити: “Ти все зможеш, ми в тебе віримо, ти вже переможець сам для себе”, — ділиться юнак.

Кирило Пономаренко представлятиме Донеччину на міжнародному рівні

Кирило Пономаренко вже завершив навчання у школі. 9 класів він вчився у своїй рідній школі №7, а 10-11 класи — у школі №24. Своє навчання юнак продовжив у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса.

Будучи студентом, бахмутянин продовжує активну громадську діяльність. Нещодавно його обрали представником Донеччини на Міжнародній асоціації позашкільної освіти. Він братиме участь у конференціях, доповідях, спільних проєктах з лідерами інших регіонів. Також, за можливості, Кирило представлятиме освіту Донеччини європейським партнерам.

“Мій головний меседж — це те, що Донеччина була, є і буде Україною і вона не чекає “освободітєлєй”. Я хочу, щоб мої колеги із заходу та центру України розуміли, що донеччани не чекають росію, а намагаються робити все для відбудови вільної та єдиної України. Також, звісно, запланована активна робота, втілення креативних ідей, деякі з яких ми вже запланували, але поки тримаємо в таємниці”, — каже хлопець.

У планах Кирила Пономаренка — пов’язати своє життя з економікою та політикою. В цьому йому, як він вважає, допоможе лідерський досвід, який він здобув під час шкільного життя. Дітям і підліткам він радить пробувати свої сили в учнівському самоврядуванні, адже це цінний досвід для подальшого життя.

“Ви це робите не для когось, а для себе. Беручи участь у конкурсах чи шкільних проєктах, ви розвиваєте свої навички, вміння. І це не для “галочки” у школі, а для себе. Спочатку я теж боявся. Якщо, наприклад, подивитися наші старі відео, то я дуже боявся камери. Але потім зрозумів, що я живу для себе і я це роблю, щоб бути активним. Ніколи не бійтеся і робити помилки, адже навіть вони — це досвід. Використовуйте всі можливості, які у вас є, щоб голосно заявити про себе і проявити свої таланти чи лідерські якості”, — порадив Кирило Пономаренко.

Не забуває бахмутянин і про Донецьку обласну раду лідерів учнівського самоврядування. Він буде координатором нового складу ради і допомагатиме школярам своїм досвідом. До речі, очолила раду школярка Анна Павленко з Бахмута. Раніше редакція публікувала її історію.

Читайте також:

• Бахмутський школяр виборов грант на навчання, представляючи Донеччину на всеукраїнському рівні
• “Ми не росія, але ми й не Україна більше”. Історія Анастасії, яка виїхала з окупованої Горлівки в перший день великої війни
• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анастасія народилася й виросла в довоєнній Горлівці — місті, яке колись жило й розвивалося, а після окупації занурилося в тінь, страх і виживання. У 13 років вона вперше побачила, як світ навколо руйнується, а у 22 — як цей світ остаточно зникає під російськими прапорами. Її історія — про дитинство, яке закінчилося на війні, про втрати, про дорогу з окупації через Росію та про вибір, який давав шанс вижити.

Горлівка. Дитинство, яке обірвалося

Анастасія народилася та виросла в Горлівці, де дівчина прожила 17 років. До 2022 року тут жила вся родина дівчини, після початку повномасштабної війни з міста виїхала сама Анастасія та її мама. Горлівка для нашої героїні — місто дитинства та юнацьких спогадів. До 2014 року, каже дівчина, це місто було жвавим та стрімко розвивалося: концерти, футбольні матчі, ковзанка, цирк — такою наповненою подіями була довоєнна Горлівка. А ще звідси існувало зручне сполучення з іншими містами Донеччини — їздили й у сам Донецьк, були програми для оздоровлення дітей від міста, пригадує героїня.

“Горлівка була відома тим, що в нас було дуже багато різної індустрії, в тому числі і хімічної. Наприклад, це завод “Стирол”, куди у пошуках роботи приїздило багато людей з інших міст. Також в нас постійно щось покращувалося, розвивалося, перебудовувалося, будувалося щось нове. Просто тому, що була можливість, були ресурси, було бажання в нашої влади — принаймні тої, яку я пам’ятаю перед війною”, — каже дівчина.

Найулюбленіше місце нашої героїні була площа біля КСКЦ — це культурно-спортивний комерційний центр в Горлівці. Тут збиралась молодь міста, тут жило життя. Неподалік площі стояли дитячі атракціони, а це був великий майданчик, де Анастасія навчилася кататися на роликах і зустрічалася з друзями. Коли прийшов 2014 рік, зустрічі залишилися, але життя тоді різко змінилося. 

“Я була дитиною, коли все почалося, а почалося все з того, що викрали Володимира Рибака, потім його знайшли мертвим. На той момент мені було 13 років — я не дуже розуміла, що відбувається взагалі, і я не дуже слідкувала за цим, але я пам’ятаю, що почалися якісь проросійські голосування: “за” чи “проти” цієї “днр” умовної. Пам’ятаю, що в школі говорили про це доволі багато, тому що, ну, діти, звісно, знаєте, вони як папужки — повторюють те, що кажуть вдома. І звісно, що був якийсь такий дискурс, розмови про ось цей референдум клятий. Але зрозуміла, що щось не так, коли мама відправила мене і мою старшу сестру 25 червня до родичів на Львівщину. Мама сказала тоді, що ми поїдемо буквально на пару тижнів, а повернулися ми 1 жовтня”, — пригадує Анастасія.

Близько трьох місяців Анастасія не була вдома, і за цей час новини вона могла дізнаватися лише з телебачення, адже зв’язок на захопленій Донеччині росіяни глушили, й з батьками дівчина розмовляла лише кілька разів на тиждень. 

“Я розуміла, що щось дуже сильно не так. Пам’ятаю, у липні ми дивилися новини, коли показали, як розбомбили центр Горлівки. Було багато загиблих, показували кадри з мого міста… Хочеш, не хочеш, ти все одно дорослішаєш, і коли повертаєшся вже в рідне місто — ти вже не дитина. Розумієш, чому твої однокласники виїжджають й не повертаються, або чому якісь незрозумілі чоловічки ходять в пікселі”, — пригадує дівчина.

Водночас, як каже Анастасія, у перші два роки від початку війни 2014 у Горлівці ходили й українські гривні, й російський рубль. Тобто, якщо порівнювати дві окупації, у 2014 та 2022, то остання була агресивнішою, тоді як перша — більш “м’якою” та поступовою.

Як змінилась освіта в Горлівці після 2014 року?

Школи в Горлівці продовжували роботу за новою програмою з російськими елементами, але з перервами, бо були періоди під час активних військових дій, коли заклади закривалися. Одним з таких періодів стала зима 2015 року. Анастасія пригадує, що вона не ходила в школу пару тижнів. 

“Школа тоді закрилася, тому що було небезпечно, і якщо зараз є, наприклад, повітряна тривога, то в наші часи її не було, і повітряною тривогою служило те, що ти чуєш свист над головою, і тоді треба падати і закривати шию — це була буквально єдина можливість вберегтися”, — розповідає дівчина.

Коли школа Анастасії знову запрацювала, дітей там стало значно менше, адже батьки вивозили своїх синів та дочок на безпечніші території. З чотирьох класів на паралелі утворилися два класи, пригадує дівчина. Нових вчителів у її школі, зокрема завезених з росії, не було, бо, власне, не було потреби їх наймати. 

“Я рада, що у нас залишилися старі викладачі, як, наприклад, моя вчителька з історії. Вона намагалася пропхати в днрівський предмет “Історія рідного краю” якомога більше історії України, яка стосувалася Донеччини, за що я їй дуже сильно вдячна, бо завдяки їй я змогла підготуватися до ЗНО та скласти іспит”, — розповідає дівчина.

Шкільна програма змінилася кардинально, згадує Анастасія. У якийсь момент у її класі залишилося лише 2 години української мови на тиждень і 2 години української літератури. Коли дівчина перейшла в 11 клас, норма української мови скоротилася до пів години на тиждень. 

“Тобто, це якісь мінімальні крихти української мови, української літератури. Звичайно, що не було історії України. Була історія отєчества, як вони це називали — це історія росії, знову ж таки. Пригадую, що активно просували російську пропаганду, особливо щодо Дня Перемоги на 9 травня. Було звеличення Дня Перемоги коштом того, що от, росія, совєтський союз, ми всіх перемогли й так далі. І це було огидно для мене, бо у мене проукраїнська родина була завжди, і я намагалася протестувати якимись маленькими вчинками, хоча це було дуже небезпечно. Наприклад, на парад 9 травня я вийти відмовилась. Я розумію, що якби я це робила зараз, в цій війні, то я би довго не прожила. Але та окупація була інша, менш організована, аніж вона є зараз”, — пояснює співрозмовниця.

Анастасія не має закінченої середньої освіти за стандартами “днр”, а “днрівський” паспорт дівчина отримувати відмовилася. Але хоча б якісь документи їй були потрібні, інакше жити вона не змогла б, тому героїня оформила так звану адресну довідку, яка б підтверджувала її проживання в Горлівці. 

“Без неї мене не пропускали би до родини. Мене би просто відвертали назад, тому що в мене був новий український паспорт, і там не було вказано, де я зареєстрована, а просто зазначено, що місце проживання не з’ясоване. Я була зобов’язана отримати в Донецьку “днрівську” довідку про те, що я дійсно проживаю, народилася та зареєстрована в Горлівці, щоб я могла туди мати право проїхати. Знаю, що ті діти, які мали намір вчитися, наприклад, в Донецьку, або навіть в Горлівських вишах, то вони мали отримувати “днрівські” документи”.

Окремо ми говоримо про психологічний тиск, з яким можуть стикатися люди, які живуть під окупацією. Зокрема, ті українці, які з тих чи інших причин не можуть покинути свій дім та підтримують Україну з ТОТ. Анастасія каже, що сама відчувала певну ізольованість від суспільства, у якому лишалась, але їй, якщо так можна сказати, пощастило, бо оточення дівчини мало такі ж погляди.

Горлівка після 2014 року

Після 2014 року місто стрімко згасало. Дівчина пригадує, що коли вона повернулася до міста, то помітила, як сильно схудли її мама й тато. У перші пів року окупації у Горлівці був брак продуктів. Крім того, були затримки зарплат. 

“Якщо описувати двома словами, як змінилося життя в Горлівці, то це вмирання і стагнація, бо той розвиток, який був у нас до війни, пішов коту під хвіст, оцей відкат назад дуже сильно відчувався. У нас закрилася майже вся індустрія, багато людей втратили роботу й виїхали, відчувалася сірість та спустошеність”, — каже Анастасія.

Особливо героїня помітила це, коли почала виїжджати до Бахмуту, тому що вона здобувала освіту в українській школі екстерном. Різниця між жвавим Бахмутом й стагнуючою Горлівкою впадала в око. Анастасія тим часом готувалася до вступу в український університет, в Харків. За її словами, коли вона переїхала в Харків й почала навчання, то повертатися в Горлівку, в якій колись було майже 400 тисяч населення, можна було порівняти з поверненням у вимируще село.

Водночас героїня розповідає, що до повномасштабної війни життя в окупованій Горлівці було важким, але стабільним: родина мала житло й роботу, тому не планувала виїжджати. Востаннє в Горлівку Анастасія приїхала на свята у грудні 2021 року й залишалася до самого 24 лютого 2022-го — виїхати планувала за кілька днів до початку вторгнення, але через війну була змушена тікати через росію, бо інших варіантів не було. Цей шлях був довгим та складним.  

Первинний план, через Харків, зірвався, тому разом із партнером вона терміново прокладала новий маршрут через росію, бо це був єдиний спосіб вибратися й не застрягнути в окупації назавжди. Після перетину кордону вона залишилася фактично без зв’язку та доступу до грошей: українські картки в росії не працювали, а з собою було лише близько 10 тисяч рублів готівкою.

Під час переходу через російський кордон вона пережила сильний стрес через агресивну поведінку прикордонників, які повторювали пропагандистські наративи про “Київ за два дні”. Вона стримувала себе, щоб не сказати нічого зайвого у ці моменти:

“Я буквально настільки сильно вкусила свого язика, що я кровила в роті, тому що я розуміла, що якщо я зараз щось ляпну, то не факт, що мене повернуть в Горлівку взагалі…”, — каже Анастасія.

Після цього вона їхала через ростов і волгоград, але її рейси постійно затримували через “погоду”, хоча було сонячно. Вона залишилася без інтернету, без можливості оплатити щось, із панікою за близьких у Харкові та Горлівці. Дівчина намагалася купити російську картку, але не змогла її активувати через відсутність необхідних документів.

Лише випадкова дівчина з аеропорту дала їй можливість подзвонити партнеру через FaceTime. Він придбав їй нові квитки й допоміг знайти варіант дістатися москви потягом. Проте навіть там рейси знову затримували, і героїня була на межі емоційного зриву, думаючи, що взагалі не зможе вирватися з рф.

Зрештою Анастасії вдалося сісти на літак до Німеччини. Лише вже там, 26 лютого, вона вперше за всі ці дні змогла вийти на зв’язок із мамою й дізнатися, що відбувається в Україні.

Для українців, які хочуть виїхати

Героїня підтримує зв’язок із рідними, зазначає: нинішня окупація набагато жорсткіша, ніж у 2014–2021 роках. У місті значно більше російських військових, всюди російські символи, людей примушують отримувати російські паспорти для роботи, банківських карток та виживання.

Побутові умови стали складнішими: постійні перебої з водою й електрикою, вода подається за графіком, людям доводиться набирати запаси у ванни й миски. Ціни виросли до російського рівня, що не відповідає місцевим зарплатам.

Для українців, які перебувають на окупованих територіях й замислюються про виїзд, Анастасія радить виїжджати з окупованих територій не через “правильність”, а через власний досвід і розуміння реалій життя під окупацією. 

Багато людей стримує страх перед повним перезапуском життя, адже після виїзду потрібно будувати все з нуля, “по малесеньких цеглинках”. Попри це, героїня переконана: залишатися небезпечно, бо на окупованих територіях у найближчі роки не буде нормального життя — лише виживання, нестача всього необхідного та постійна загроза смерті.

Нагадаємо, що жителям Донецької області, які опинилися в окупації, можуть допомогти з виїздом в Україну. Цим займається благодійний фонд Save Ukraine. Для виїзду з окупації звертайтесь на гарячу лінію Save Ukraine за телефоном: 0800 333 129.

Підтримку евакуйованим надають і після приїзду до України. Зокрема, дітям і дорослим надають місце у центрі “Надії та Відновлення”. Тут вони можуть отримати гуманітарну, соціальну, медичну допомогу та визначитися з подальшими діями.

У центрі можна жити до трьох місяців. За цей час діти гарантовано пройдуть медичне обстеження, отримають допомогу педагогів та психологів. А дорослі зможуть оформити виплати ВПО, отримати юридичну та кар’єрну консультації.

Евакуйовані також можуть отримати допомогу з пошуком житла або можливість поселитися в модульних будинках.

До теми:

“Я не хотів бути частиною російської системи”: історія донеччанина В’ячеслава Муністера, який повернувся до України після 11 років окупації

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!