Війна з перших вуст: добірка інтерв’ю з військовими ЗСУ та бійцями ТрО

Семаковська Тетяна 18:10, 14 Березня 2024
Військовий з позивним “Грузин” / фото з особистого архіву героя

14 березня в Україні відзначають День українського добровольця. Це свято з’явилося у 2017 році, щоб вшанувати мужність та незламність військових, які першими пішли захищати Україну

Редакція Бахмут IN.UA створила підбірку інтерв’ю з захисниками Бахмута.

Життя українських військових

“Грузин” був пов’язаний з війною ще з 2014 року, але не офіційно. Він дійшов зі 111-м батальйоном “Київська Русь” до Парасковіївки, допомагаючи військовим. Боєць зізнався, що коли йшов на війну 25 лютого, був впевнений, що загине у перший місяць, але для нього головне було забрати з собою хоча б кілька окупантів.

Тобі я ще вірив, що армія ворога могутня й нездоланна, але буквально за три тижні я зрозумів, що ця армія не така страшна. Тоді з’явилася надія, що ми звільнимо всю Україну від загарбника,

“Грузин” // український військовий

Детальніше про службу “Грузина”, українські наступи й закон 8271 за посиланням.

Історія кохання Сергія

329610703 958810968616322 4182941139429088398 n 84203
Сергій захищає Бахмут / фото з особистого архіву героя

Інший військовий на ім’я Сергій взагалі став відомим, адже потрапив на фото, яке облетіло майже всі українські й навіть закордонні медіа. На ньому захисник стоїть в окопі, коли навколо нього вода та болото. В таких умовах оборонцям доводиться воювати й влаштовувати свій побут.

Ми були там десять днів, то ще якось, але останні п’ять днів там було нереально холодно. Ми добу тряслися, там повністю болото, ми не могли зняти взуття, тому що там в будь-яку секунду могло розвернутися таке, що нічого не встигнеш. Ночували у взуття, ноги в багнюці — отак й спали, в броніку,

Сергій // український військовий

Сергій пішов в армію добровольцем. Раніше чоловік служив в армії, але військового досвіду не мав. До того, захисник мав прибутковий бізнес по ремонту автомобілів. До слова, навички, які він опанував до війни, дуже виручали побратимів Сергія з технікою.

На жаль, на початку 2023 року, Сергій отримав серйозне поранення на Бахмутському напрямку, поблизу Лисичанська під час мінометного обстрілу. За словами його дружини Олени, військового ззаду накрила міна, яка посікла осколками майже все тіло. Ще через час пройшов ще один ворожий обстріл, через що Сергій отримав контузію.

Більш детальна розповідь історії кохання Сергія та його дружини Олени за посиланням.

“Будемо жити, як сучасний Ізраіль”

329609344 3007535119553350 5369786047840719558 n d76a4
“Завуч” на фронті / фото з особистого архіву героя

Олександр Бєлов — військовий Збройних сил України, з позивним “Завуч”. До повномасштабного вторгнення наш герой працював вчителем історії та заступником директора з виховної роботи в Бахмутській загальноосвітній школі №7.

Олександр не вірив, що розпочнеться війна, адже зараз XXI століття — епоха демократії та цифрових технологій. Зараз же історик запевняє, що тепер вона не закінчиться ще дуже довго:

Я, як історик, можу сказати, що війна не закінчиться. Війна має закінчитись коли наша армія дійде до Москви, але нам це не потрібно. Наша мета вигнати ворога за межі кордону 1991 року й потім відбудовувати нову армію. Я гадаю ми будемо жити як сучасний Ізраїль,

Олександр Бєлов // український військовий

Бахмутянин з позивним “Завуч” про будні війни та думки на фронті.

Чому в армію не треба брати невмотивованих

329637548 1114684192690797 6312133040275897137 n ba7f4
Військовий Руслан / фото з особистого архіву героя

Руслан Петренко — мешканець Часів Яру, який зараз обіймає посаду головного сержанту мінометного взводу. Чоловік мав можливість скористатися законним правом не йти в армію, але вирішив захищати рідний край. Військовий сумлінно виконує власні обов’язки, навіть попри проблеми зі здоров’ям та одну перенесену операцію на хребті.

Військовий з Часів Яру вважає, що на фронт повинні йти вмотивовані чоловіки, а не ті, кому видали повістки, як покарання. Це погана ідея:

В моєму розумінні такі люди не повинні бути в армії. Ось, наприклад, є 10 людей військових, вони повинні виконувати якесь бойове завдання. П’ятеро з нас адекватні й знають, що їм робити. Ще двоє зовсім не хочуть бути в цьому окопі, третій буде якийсь алкоголік або наркоман, на жаль так буває, а решта зовсім не розуміють, що вони вже на війні. Я розраховую на всіх людей, але ці п’ятеро будуть для нас тягарем,

Руслан Петренко // український військовий

 “Я знаю друзів, які повернуться назад, навіть у вщент розбитий Бахмут”: військовий про службу в ТРО та фронтові будні.

Військовий, який пішов за сином

329615032 936546347501112 8862803098739363707 n 58554
Андрій Шостак з дружиною / фото з особистого архіву героя

Донеччанин Андрій Шостак ще з 2014 року активно волонтерив разом з дружиною Ангеліною. Сьогодні пан Андрій захищає Україну на фронті. В лави ЗСУ чоловік вступив в липні 2022 року, бо не міг залишатися осторонь, зважаючи на те, що його син Михайло пішов добровольцем до війська в перший день відкритої агресії росії.

Я бажаю побратимам, щоб їхні родини були в безпеці. Щоб їх оберігав Господь. Я бажаю побратимам, щоб всі їхні плани стосовно нашої Перемоги втілилися, а ми всі з Перемогою та зі щитом повернулися до своїх родин та відбудували квітучу Україну,

Андрій Шостак // український військовий

“Бажаю побратимам, щоб їхні рідні були в безпеці”: військовий про початок війни на Донбасі, волонтерство й Старлінки.

Військові та домашні тварини

329615036 591188309522485 1066375836708097046 n cd933
Оборонець Бахмута / фото з особистого архіву героя

Бахмутянка Оля Литовченко була однією з перших волонтерок Бахмутського товариства захисту тварин “Лада”. У цю справу її привів син Сергій, який завжди прагнув допомагати тваринам, тож до справи долучив й маму. Сьогодні бахмутянин боронить Україну, але все одно встигає допомагати чотирилапим.

До військових прибилася собачка, дуже боялася вибухів, але трималася поруч, не хотіла нікуди йти. Ми забирали тварин і намагалися їх прилаштувати. Сергій постійно телефонує й питає чи є якась допомога. Він не залишає цю справу, тому що любов до тварин — вона нікуди не зникає. Я не знаю, як йому вдається поєднувати волонтерство і службу, мені здається він взагалі не спить. Він підгодовує тварин, намагається їм допомогти,

Оля Литовченко // волонтерка

За словами жінки, про своє рішення піти саме в підрозділ Бахмутського ТРО Сергій не пожалів. Розповідає, що не хлопець не мав раніше військового досвіду, тож не знав чи може потрапити до лінійних підрозділів.

“На фронті любов до тварин не зникає”: як бахмутянин встигає служити в ТРО та допомагати тваринам.

Вертепи та ЗСУ

Андрій Тимчак з дружиною / фото з Facebook

Андрій Тимчак родом зі Званівки — чоловік відомий на Батьківщині громадський діяч, зараз служить в ЗСУ та захищає Україну. До того, як Андрій пішов в ЗСУ, він займався організацією вертепів у Званівці. На питання про те, чому герой вирішив піти в ЗСУ, чоловік відповідає, що це був — позов з глибини душі.

Вертеп — це не просто так, як багато хто думає, це — не просто театралізована дія. В принципі виглядає так, але насправді там є глибший сенс. Проаналізувавши вертепи, які є в нас в Україні — то видно неозброєним оком, що в цей задум має три світи. Це належить до християнської культури. Раніше світ ділився на три частини — Яв-Прав-Нав. Ми живемо в Яві, матеріальному світі, але прагнемо потрапити в рай, ніхто не хоче опускатися в нищий світ, тобто пекло. Так от у вертепах, є представники з усіх трьох світів,

Андрій Тимчак // громадський діяч

Перший сценарій вертепу написав в електричці: бахмутянин про різдвяні традиції українців та службу в ЗСУ.

“Молитися потрібно завжди, особливо на війні”: історія імама Саіда Ісмагілова

329603666 861732531608691 4297951729510593479 n f08d6
Саід Ісмагілов / фото з особистого архіву героя

Саід Ісмагілов за національністю татарин. Раніше чоловік був імамом, головою мусульманської громади в Донецьку, а зараз займається волонтерством та вивозить з-під Бахмута поранених і цивільних. В перший день повномасштабної війни в Україні, коли до ТРО стояли черги з добровольців, чоловіки та жінки пішли захищати свою країну. Саід був у їхньому числі:

У мене була така сама особиста причина піти на війну, як і у всіх людей. Ворог прийшов, він бомбить обстрілює, вбиває наших людей. Щоб врятувати наше життя, нашу свободу, наше право бути українцями, й в тому числі вільно сповідувати свою релігію — я тут,

Саід Ісмагілов // волонтер

Щодо того, що росія використовує для своєї пропаганди релігія, яку росіяни перекривлюють на свій лад, благословляючи вбивства й війни, чоловік запевняє, що там завжди церква була під ФСБ.

Росія завжди віру й релігію використовувала для своїх імперських інтересів та амбіцій, так було завжди. В цьому плані нічого не змінилося, всі священнослужителі в росії: християнські, мусульманські, вони підконтрольні ФСБ, якщо не їхні працівники. Вони виконують ті накази, які вони отримують. Якщо путін каже, що треба схвалювати війну і казати, що це правильно — вони будуть так казати,

Саід Ісмагілов // волонтер

Читайте також

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Поки не поверну свій Сіверськ, війська не покину”: історія військової Лілії Ярошевської

Валентина Твердохліб 12:00, 29 Липня 2026
лілія ярошевська

Лілія Ярошевська на позивний “Мамба” — військова з Сіверська. До повномасштабної війни вона жила звичайним цивільним життям і волонтерила. У травні 2024 року долучилася до лав Національної гвардії України. Рішенню стати до війська передували втрати дому і рідних, які принесла російська армія. Зараз Лілія Ярошевська займається медичною евакуацією поранених військових. Служба стала для неї не просто черговим етапом, а цілим життям. У планах Лілії — воювати до перемоги і звільнення Донеччини.

У розмові з Бахмут IN.UA Лілія Ярошевська поділилася спогадами про рідний Сіверськ, розповіла про службу та творчість, яка пов’язана з домом.

Спогади про Сіверськ

Лілія Ярошевська родом із Сіверська. Тут вона народилася і виросла, закінчила місцеву школу. Після школи мріяла вступити до Бахмута на перукаря, але не вийшло. Помер тато, тому Лілія не хотіла залишати матір одну і вступила на навчання до місцевого училища.

За словами військової, найщасливіші миті її життя пройшли саме в Сіверську. Найтепліші спогади — з дитинства.

“Моє дитинство минуло серед неймовірних донецьких краєвидів. Річка, бабуся, в якої були корови, купа дітей. Тоді була свобода, навіть повітря пахло свободою, не було якихось турбот. Школа, літо, канікули, дитинство — це те, що я зберегла у своїй пам’яті. Хоч фізично міста немає, але воно живе в кожному з нас у спогадах”, — каже Лілія Ярошевська.

Та врізався у пам’ять жінки і зранений Сіверськ. У травні 2023 року Лілія востаннє була вдома і бачила зруйноване місто. Тоді вона прибрала подвір’я свого дому, щоб у її будинку з комфортом могли жити військові, які боронять місто.

“Коли мама з бабусею виїжджали, то залишили ключі від будинку сусіду. І мама сказала, щоб віддав ключі військовим, якщо їм треба буде заїхати. Ми ж розуміли, що хлопцям десь жити треба, вони ж не будуть жити десь у полі чи в посадці. Якісь умови їм треба, щоб відпочити після окопів. Востаннє я приїжджала додому 31 травня 2023 року, щоб поприбирати. Мені було дуже соромно, що там трава була… Це зараз, звісно, смішно, але на той момент мені прям щиро було соромно перед хлопцями. Що зараз вони заїдуть до мене в будинок, а там просто бруд, купа сміття, трави. Тому я їздила волонтерити і заразом вирішила прибирати. Пам’ятаю, що вже вибухи було чути, а я травичку рву”, — згадує Лілія Ярошевська.

Про життя до повномасштабної війни

Лілії Ярошевській 33 роки. До повномасштабної війни вона жила звичайним цивільним життям і будувала плани на майбутнє.

“Планувала вийти заміж, народити дітей. Можливо, придбати собі якесь житло. Просто жити своє цивільне життя”, — каже Лілія.

Лілія Ярошевська / фото надане героїнею

З 2019 року Лілія Ярошевська стала волонтерити. Цим вона займалась і після повномасштабної війни. На деякий час жінка виїжджала в Чехію, але й там продовжувала волонтерську роботу і допомагала Україні.

Про службу в Нацгвардії

У 2024 році Лілія вирішила долучитися до війська. Вона зізнається, що це рішення далося нелегко, але було обдуманим. Передувало йому кілька болючих втрат, яких родині завдала росія.

“Насправді рішення давалось мені дуже важко, але це було свідоме рішення. Я йшла до нього десь півтора року, обдумувала все. Але, мабуть, зрозуміла, що не можу стояти осторонь. На той момент я втратила трьох людей з родини: загинули двоє братів і маленький племінник. Ще один племінник потрапив у полон. І, мабуть, це дало великий пинок, прямо величезний “пєндаль”. Хоч я вже на той момент активно волонтерила і їздила ближче до лінії бойового зіткнення, до мене прийшло розуміння, що “Ліля, досить бути просто волонтером, це вже все, пройдений етап”. Я зрозуміла, що треба робити щось більше”, — згадує про своє рішення військовослужбовиця.

Лілія Ярошевська стала військовослужбовицею / фото надане героїнею

8 травня 2024 року Лілія Ярошевська підписала контракт і вступила до лав Національної гвардії України. Тут вона служить і дотепер. Разом з нею у лавах Нацгвардії служать і всі її рідні, які можуть тримати зброю в руках і не мають фізичних обмежень.

У війську Лілія Ярошевська перебуває на посаді санінструкторки та є медикинею евакуаційної групи. Також вона займається документацією поранених військових. Каже, що медиків особливо не вистачає на фронті, тому і знайшла себе в цьому напрямку.

“Взагалі я на посаді санінструктора. По факту виконую роботу діловода, бо дівчат тут дуже бережуть і не відпускають кудись ближче, в кілзону. Документообіг поранених — це дуже великий об’єм роботи, де потрібно систематизувати інформацію про все лікування, направлення на ВЛК, рішення ВЛК, довідки про обставини поранення. Це дуже важлива робота для хлопців, які були поранені. І також я медик евакуаційної групи, їжджу на еваки. Багато хто зараз говорить про піхоту, про службу в НРК, про зв’язківців. Це, звісно, дуже важливо, але медиків теж критично не вистачає. Тому знайшла себе тут”, — розповідає військовослужбовиця.

Лілія Ярошевська на службі / фото надане героїнею

На питання “Що найважчим є для неї у службі”, військова, не задумуючись, відповідає:

“Очі поранених хлопців. При еваках ти завжди дивишся їм в очі, і розумієш, що вони пережили. Ти знаєш, що в тебе є там хтось загиблий, твій побратим, і ти знаєш, що вони там були, все це бачили. Ти боїшся кожен раз запитати щось зайве, щоб, не дай Боже, не травмувати людину психологічно. Тому бачити ці очі — це найважче. Неважко фізично, неважко надати допомогу, неважко якось врятувати людину. Важко морально”, — каже Лілія Ярошевська.

Вірші і пісня про Сіверськ

Є в житті Лілії Ярошевської і творчість. Вона пише вірші. Захоплення поезією в неї з’явилося зі шкільних років. Десь у 5 класі дітям дали завдання написати вірш. Маленька Лілія тоді написала вірш про Україну.

Зараз для Лілії вірші — це спосіб вилити свої спогади, відрефлексувати події. А ще — це можливість не дати своєму серцю зачерствіти на війні.

“У бойових умовах твоя творчість — це крик душі. Я не пишу щось спеціально, аби було, ні. Для мене це як щит. Єдиний щит, який дозволяє моєму серцю не зачерствіти повністю в умовах бойових дій, коли ти стаєш уже не таким м’яким. Бо ти і по-іншому ставишся до смерті, до поранень, вчишся не приймати це близько до серця. А от саме ця творчість — то такий собі бар’єр, щоб не закам’яніти зовсім”, — розповідає Лілія.

Якось після однієї з евакуацій військова вирішила написати пісню про своє життя. Натомість вийшло написати вірш про рідний Сіверськ, оскільки для неї досі є важкою тема втрати дому. Потім за допомогою штучного інтелекту свій вірш Лілія поклала на музику і зробила з нього пісню.

“В один момент мене так накрило, я почала писати і думаю: “А чому б не написати про себе?”. Закарбувати трошки свого життя, покласти його на риму і створити з неї пісню. Я хотіла передати не просто хроніку війни, а те, що відчуваю саме я. Жінка, яка пройшла волонтерство, яка їздила на лінію бойової зіткнення, допомагала хлопцям, потім пішла служити в армію, стала медиком. Через свій біль за своє місто, через духовні шрами якось воно все і вийшло”, — розповідає Лілія Ярошевська.

Рідна Донеччина на патчі, він завжди з військовою / фото надане героїнею

Тема Сіверська часто є у творчості Лілії Ярошевської.

***

Мій любий Сіверськ, рідний дім,
на твойому тілі зараз рани
Та в нас болить душа за тин, на сердці величезні шрами
Тримайся, милий, як ніколи
До тебе ми крізь всесвіт полетим
Відбудовувати будем знову,
Садок, лікарню, кожен дім.
Болить душа за тих, хто там, бо виїхало нас багато,
Але запам’ятай, малий, на нашій вулиці ще буде свято
Та хочу я звернутись до кацапів
Не буде вам спокою на землі
За кожного схороненого сина й брата, ви будьте прокляті на всі віки.
За кожну дівчину, яку ви вбили, за мати, бабцю й дідуся…
Немає вам прощення в цьому світі,
Та і на тому його теж нема…

***

Про мотивацію служити далі

Лілія Ярошевська каже, що служба у війську для неї — це не просто черговий етап життя, а і є саме життя. Тому вона націлена воювати до перемоги України. Її мета — звільнити для нащадків Донеччину, щоб вони могли її відбудувати та писати свою українську історію.

“Я неодноразово казала, що не піду з війська, поки не буде кордонів 1991-го року. Поки я не поверну свій Сіверськ, поки кожна родина не повернеться до себе додому. Для мене служба — це життя. І я не хочу, щоб мої діти… Мені 33 роки, в мене немає дітей, я незаміжня, і я зараз покладаю своє життя, щоб наші нащадки навіть не знали російської мовуи, бо вони нас знищують. У мене рідний брат був російськомовний, якого вбили в Бучі. Про що говорити? Вони знищують нас, як українську націю. Тому війна — це тяжкі роки, покладені на майбутнє наших дітей. Я сподіваюся, що я, все ж таки, вийду заміж, народжу дитину, і моя дитина повернеться в мій Сіверськ, піде на могилку до мого батька, і якось відбудує це все. Дуже хочеться в це вірити”, — ділиться думками Лілія Ярошевська.

Лілія Ярошевська у Ямполі / фото надане героїнею

Тим, хто не служить у війську, Лілія радить зберігати свою українську історію, поширювати історію української Донеччини. Щоб у майбутньому ніхто не зміг її переписати на свій лад.

“Щоб там не було, це наше минуле. Це історія, яку в майбутньому, так як роблять ці п*д*ри, можуть переписати. Тому однозначно про кожну людину, про кожного загиблого хлопця, про кожне зруйноване місто, про кожну подію треба писати і закарбовувати нашу історію Донеччини. Тому я прошу кожну людину з Донецької області зберігати історичні факти, щоб у майбутньому це все не стерлося і не переписалося. Нам дуже треба створювати історію нашої Донеччини. Дуже хотілося б, щоб це робили ті, хто має на це час. Бо поки ми тут відбиваємо ворога, у нас фізично немає на це часу”, — підсумовує Лілія Ярошевська.

Лілія Ярошевська на Донеччині / фото надане героїнею

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як переселенка з Павлограда пережила втрату дому і знайшла нове натхнення на Київщині

Валентина Твердохліб 12:00, 27 Липня 2026
лідія ларікова

Лідія Ларікова — поетеса з Павлограда. Вірші вона почала писати ще зі шкільного віку. За своє життя видала п’ять збірок. Окрім захоплення віршами, пані Лідія пропагує активний спосіб життя: подорожі і походи в гори. Наприкінці 2025 року поетеса виїхала з рідного Павлограда до Києва, де мешкає родина її доньки. Минулого місяця будинок пані Лідії зруйнувало внаслідок російського обстрілу. Попри втрату дому, поетеса налагоджує життя в Києві — відновила заняття творчістю та їздить у локальні подорожі Київщиною.

Своєю історією Лідія Ларікова поділилася з редакцією Бахмут IN.UA.

Лідія Ларікова: як стала писати вірші

Пані Лідія Ларікова має великий досвід роботи на різних посадах. У юності працювала комсоргом на швейній фабриці, 14 років працювала водійкою на 10-й автобазі Павлограда — розвозила хліб, м’ясну продукцію і пошту. Також мала досвід роботи на управлінських посадах — працювала заступницею генерального директора, виконавчою директоркою, комерційною директоркою.

У вільний від роботи час пані Лідія займалася творчістю. Ще зі шкільних років вона була активною дівчиною, яка любила цікаві поїздки. Її вони надихали на написання віршів. Коли Лідія Ларікова навчалася у середній школі, її талант до віршів помітила вчителька і дала поштовх до публікації своїх творів на загал.

“Я любила подорожувати ще з шостого класу. Нас зі школи возили весь час на екскурсії в Київ, Чернігів. Тоді ще кораблі ходили з Дніпропетровська на Київ. І от ми кожен рік навесні їздили Київ дивитися, восени теж їздили в різні місця. Це завдяки нашим учителям Кочерезької середньої школи. Всі ці поїздки надихали мене на вірші, і коли вчителька взяла мій зошит і перечитала їх, то повезла мене у Павлоград, в письменницький дім до Світличної Ганни Павлівни, яка зараз відома на всю Україну. Вчителька сказала: “Ось у мене є така учениця, подивіться її вірші, оцініть, якось може допоможіть”. Вона мене у п’ятницю привезла, а вже наступної середи мої вірші надрукували на розворот у “Світло жовтня”, — розповіла Лідія Ларікова.

Лідія Ларікова читає вірші біля пам’ятника Шевченку / фото надане героїнею

Отримавши підтримку від педагогині та поетеси Ганни Світличної, дівчинка стала друкувати свої вірші в місцевій газеті та розвивати поетичний талант.

У свої 70 років Лідія Ларікова має 5 поетичних збірок. Писати вірші поетеса продовжує і сьогодні. У планах друк нових книг, але поки для цього немає можливості.

На вірші поетеси кладуть музику і виконують пісні / фото надане героїнею

Що стало поштовхом до подорожей

Пані Лідія є активною подорожувальницею. Вона відвідала десятки країн і підкорювала гори. Кожну свою подорож жінка фільмувала на камеру, в її архіві є 46 фотоальбомів з різних місць.

Ще з дитинства Лідія Ларікова вела активний спосіб життя. Та кардинально змінити свій світогляд їй допомогла подорож до Гуамської ущелини у 1986 році. Цьому передувало велике потрясіння та хвороба. Повернувшись з поїздки і подолавши хворобу, пані Лідія стала по-іншому ставитись до свого життя, цінувати кожен момент та не відмовлятися від можливостей.

“Лікарі знайшли в мене онкологічне захворювання. Потрібна була операція. Але моя старша сестра порадила поїхати до Гуамської ущелини і звернутися до старожилів. Я й поїхала. Три доби там провела, пила воду з водоспадів, радили пити її прямо з долонь. І коли я приїхала додому, то мені операцію не робили. Лікарі зробили УЗД і були дуже здивовані, що хвороби не було. Ця ситуація була першим поштовхом, щоб змінити свій світогляд. Я зрозуміла, що життя таке швидкоплинне, і що не треба прив’язуватись до чогось матеріального, бо його з собою не забереш”, — розповіла Лідія Ларікова.

Після цього в пані Лідії були десятки подорожей. Сьогодні вона згадує Шарм-еш-Шейх, Марса-Алам, Польщу. Та найбільше їй запам’яталися поїздки на Кавказ і підкорювання гір. До скелелазіння її підштовхнула старша сестра Раїса, яка завжди у групі шла першою.

“На Кавказ їздила чотири рази з весни і до осені, в мене там сестра жила. На Ельбрусі була 14 разів, на Приельбруссі була 12 разів. Ми з сестрою піднімалися на Ельбрус, вона завжди йде перша або друга. Вона у нас така кріпка, я завдяки їй майже весь Кавказ обходила. На плато Лаго-Наки була, мабуть, разів шість. Це місце чим цікаве — що це високо в горах і там цвітуть квіти, яких внизу вже немає. А на самому плато вони так рясно квітнуть, їх там просто море”, — згадує подорожувальниця.

За словами пані Лідії, вона дуже легка на підйом і їй вистачає всього 40 хвилин, щоб зібратися в нову поїздку. Від пропозицій друзів поїхати кудись і побачити щось нове вона ніколи не відмовляється.

“Мені, наприклад, вистачає 40 хвилин, щоб якби мені позвонили і сказали: “Чекаємо тебе з валізою, хочемо поїхати туди. Їдеш?”. Ну зрозуміло, що їду. Коли я жила у Павлограді, в мене завжди стояла складена валіза, куди, в разі чого, треба було покласти купальник, шапочку і капці. Я завжди була готова до спонтанних поїздок”, — розповідає Лідія Ларікова.

Пані Лідія у Золотоворітському сквері Києва / фото надане героїнею

Переїзд до Києва і адаптація на новому місці

Сьогодні пані Лідія живе в Києві. Сюди її перевезла донька, яка тут мешкає з чоловіком і дітьми. Рішення про переїзд ухвалили наприкінці 2025 року, коли почастішали обстріли в Павлограді.

“У мене повилітали вікна один раз, потім другий. А наприкінці минулого року до мене приїхала погостювати одна із онучок з Польщі. І потрапила під обстріл. Вона злякалася так, що почала заїкатися. Як все закінчилося, схопила валізу, свою собаку, і на таксі до Дніпра, а вже звідти в Польщу. А я стала дзвонити в Київ до дочки, кажу: “Онука поїхала, так і не побула в мене навіть, так душа болить”. А донька каже: “Мамо, збирай речі. Все, що тобі необхідно, щоб у машину влізло, і виїжджай”, — згадує Лідія Ларікова.

У Києві пані Лідія живе вже 8 місяців. Перший час вона мешкала у доньки, а зараз — в орендованій квартирі. Адаптація на новому місці триває і досі. Жінка сумує за домом, але поступово звикає до нового життя в Києві. Пережити тугу їй дозволяє зміна поглядів на життя.

“У мене вдома була бібліотека з понад двома тисячами книг. Я всього одну тисячу взяла з собою, а решту залишила. Ще у мене було 130 вазонів квітів. Я дуже люблю квіти, плакала за ними. А потім я дослухалася поради мого знайомого лікаря-хірурга з Дніпра. Він мені каже: “Йди в ліс, на озеро, в парки, всі квіти там для тебе”. І я так перелаштувалася, думаю: “А це ж справді так”. А ще був випадок, коли я купила собі маленький горщечок квітів. Йду через парк і розумію, що мені немає де його ставити. То я підійшла до людини, яка мені сподобалась, і просто подарувала ці квіти їй”, — розповіла Лідія Ларікова.

Лідія Ларікова з домашнім улюбленцем доньки / фото надане героїнею

Переїзд не став перепоною для активностей. Пані Лідія їздить у маленькі подорожі Київщиною. Була вже в Ірпені, Бучі, Мощуні, Гостомелі. Також прогулюється до озера неподалік дому. Там або просто гуляє, або ловить рибу. Такі миттєвості, за словами поетеси, повернули їй жагу до написання віршів.

“Гуляю, дивлюся нові місця, роблю фотографії і потім пишу вірші. За вечір можу сісти і написати 4-6 віршів. Тобто, потроху звикаю до нового життя. Якщо одразу після переїзду зовсім не могла писати, то тепер натхнення повертається”, — каже Лідія Ларікова.

Жінка відвідує музеї на Київщині / фото надане героїнею

Також пані Лідія бере участь у роботі маріупольського театру, який переїхав у Київ. Вона потрапила туди за рекомендацією своїх знайомих із Маріуполя. Жінка пішла до центру “ЯМаріуполь” у Києві і розповіла про свою діяльність. Тепер Лідія Ларікова проводить поетичні читання в межах театру. Щоразу їй задають окрему тему і поетеса робить підбірку віршів, які потім читає на загал. Також пані Лідія відвідує різні локації в Києві, де виступає маріупольський театр.

Лідія Ларікова з митцями в День вишиванки / фото надане героїнею

Як допомогти Лідії Ларіковій

Минулого місяця будинок пані Лідії був зруйнований внаслідок обстрілу. Жінка втратила дім. Це стало великим потрясінням для неї, але поетеса рада, що їй вдалося зберегти життя.

Лідія Ларікова мешкає в Києві / фото надане героїнею

Небайдужі люди можуть допомогти Лідії Ларіковій, придбавши одну з її книг. Замовити їх можна за телефоном: +380 (50) 787 5601. Зібрані від продажу книг пані Лідія планує витратити або на проживання, або для друку нових книг.

Також поетеса шукає можливості для друку своїх збірок у Києві. Якщо ви маєте можливість або пропозиції, теж телефонуйте за номером, вказаним вище.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

лілія ярошевська
Історії

“Поки не поверну свій Сіверськ, війська не покину”: історія військової Лілії Ярошевської

Лілія Ярошевська на позивний “Мамба” — військова з Сіверська. До повномасштабної війни вона жила звичайним цивільним життям і волонтерила. У травні 2024 року долучилася до […]

лідія ларікова

Як переселенка з Павлограда пережила втрату дому і знайшла нове натхнення на Київщині

Лідія Ларікова — поетеса з Павлограда. Вірші вона почала писати ще зі шкільного віку. За своє життя видала п’ять збірок. Окрім захоплення віршами, пані Лідія […]

бахмутянка
Історії

“У нас було не просто місто, а культурний куточок на сході”: бахмутянка про життя в Києві та пам’ять про рідне місто

Олена Никифорова — юна бахмутянка, яка мешкає у Києві. Тут вона отримала диплом магістра та працює у сфері комунікацій: поєднує посаду PR- та SMM-менеджерки. За […]

Історії

“На першому чергуванні боялася, що впаду від вигляду крові”: історія нашої журналістки, яка стала інструкторкою з тактичної медицини

Рік тому, вранці, наша колега Марія, яка працювала журналісткою у редакції, написала про те, що йде у військо. Марія була розслідувачкою — вона точно знала, […]

марія єфремова
Історії

“Коли суперниця саме з росії, мені хочеться взяти і втерти їй ніс”: інтерв’ю з чемпіонкою Європи Марією Єфремовою

Бахмутянка Марія Єфремова — чемпіонка Європи з вільної боротьби. У квітні 2026 року 19-річна спортсменка дебютувала на дорослому чемпіонаті Європи, де виборола золоту медаль. А […]