14 березня в Україні відзначають День українського добровольця. Це свято з’явилося у 2017 році, щоб вшанувати мужність та незламність військових, які першими пішли захищати Україну

Редакція Бахмут IN.UA створила підбірку інтерв’ю з захисниками Бахмута.

Життя українських військових

“Грузин” був пов’язаний з війною ще з 2014 року, але не офіційно. Він дійшов зі 111-м батальйоном “Київська Русь” до Парасковіївки, допомагаючи військовим. Боєць зізнався, що коли йшов на війну 25 лютого, був впевнений, що загине у перший місяць, але для нього головне було забрати з собою хоча б кілька окупантів.

Детальніше про службу “Грузина”, українські наступи й закон 8271 за посиланням.

Історія кохання Сергія

Інший військовий на ім’я Сергій взагалі став відомим, адже потрапив на фото, яке облетіло майже всі українські й навіть закордонні медіа. На ньому захисник стоїть в окопі, коли навколо нього вода та болото. В таких умовах оборонцям доводиться воювати й влаштовувати свій побут.

Сергій пішов в армію добровольцем. Раніше чоловік служив в армії, але військового досвіду не мав. До того, захисник мав прибутковий бізнес по ремонту автомобілів. До слова, навички, які він опанував до війни, дуже виручали побратимів Сергія з технікою.

На жаль, на початку 2023 року, Сергій отримав серйозне поранення на Бахмутському напрямку, поблизу Лисичанська під час мінометного обстрілу. За словами його дружини Олени, військового ззаду накрила міна, яка посікла осколками майже все тіло. Ще через час пройшов ще один ворожий обстріл, через що Сергій отримав контузію.

Більш детальна розповідь історії кохання Сергія та його дружини Олени за посиланням.

“Будемо жити, як сучасний Ізраіль”

Олександр Бєлов — військовий Збройних сил України, з позивним “Завуч”. До повномасштабного вторгнення наш герой працював вчителем історії та заступником директора з виховної роботи в Бахмутській загальноосвітній школі №7.

Олександр не вірив, що розпочнеться війна, адже зараз XXI століття — епоха демократії та цифрових технологій. Зараз же історик запевняє, що тепер вона не закінчиться ще дуже довго:

Бахмутянин з позивним “Завуч” про будні війни та думки на фронті.

Чому в армію не треба брати невмотивованих

Руслан Петренко — мешканець Часів Яру, який зараз обіймає посаду головного сержанту мінометного взводу. Чоловік мав можливість скористатися законним правом не йти в армію, але вирішив захищати рідний край. Військовий сумлінно виконує власні обов’язки, навіть попри проблеми зі здоров’ям та одну перенесену операцію на хребті.

Військовий з Часів Яру вважає, що на фронт повинні йти вмотивовані чоловіки, а не ті, кому видали повістки, як покарання. Це погана ідея:

 “Я знаю друзів, які повернуться назад, навіть у вщент розбитий Бахмут”: військовий про службу в ТРО та фронтові будні.

Військовий, який пішов за сином

Донеччанин Андрій Шостак ще з 2014 року активно волонтерив разом з дружиною Ангеліною. Сьогодні пан Андрій захищає Україну на фронті. В лави ЗСУ чоловік вступив в липні 2022 року, бо не міг залишатися осторонь, зважаючи на те, що його син Михайло пішов добровольцем до війська в перший день відкритої агресії росії.

“Бажаю побратимам, щоб їхні рідні були в безпеці”: військовий про початок війни на Донбасі, волонтерство й Старлінки.

Військові та домашні тварини

Бахмутянка Оля Литовченко була однією з перших волонтерок Бахмутського товариства захисту тварин “Лада”. У цю справу її привів син Сергій, який завжди прагнув допомагати тваринам, тож до справи долучив й маму. Сьогодні бахмутянин боронить Україну, але все одно встигає допомагати чотирилапим.

За словами жінки, про своє рішення піти саме в підрозділ Бахмутського ТРО Сергій не пожалів. Розповідає, що не хлопець не мав раніше військового досвіду, тож не знав чи може потрапити до лінійних підрозділів.

“На фронті любов до тварин не зникає”: як бахмутянин встигає служити в ТРО та допомагати тваринам.

Вертепи та ЗСУ

Андрій Тимчак родом зі Званівки — чоловік відомий на Батьківщині громадський діяч, зараз служить в ЗСУ та захищає Україну. До того, як Андрій пішов в ЗСУ, він займався організацією вертепів у Званівці. На питання про те, чому герой вирішив піти в ЗСУ, чоловік відповідає, що це був — позов з глибини душі.

Перший сценарій вертепу написав в електричці: бахмутянин про різдвяні традиції українців та службу в ЗСУ.

“Молитися потрібно завжди, особливо на війні”: історія імама Саіда Ісмагілова

Саід Ісмагілов за національністю татарин. Раніше чоловік був імамом, головою мусульманської громади в Донецьку, а зараз займається волонтерством та вивозить з-під Бахмута поранених і цивільних. В перший день повномасштабної війни в Україні, коли до ТРО стояли черги з добровольців, чоловіки та жінки пішли захищати свою країну. Саід був у їхньому числі:

Щодо того, що росія використовує для своєї пропаганди релігія, яку росіяни перекривлюють на свій лад, благословляючи вбивства й війни, чоловік запевняє, що там завжди церква була під ФСБ.

Читайте також: 

• Армія+: Міноборони розробляє інноваційний застосунок для військових
• Грошова допомога для військових та рідних загиблих: як отримати бахмутянам
• Безплатно та з комфортом: де військовим полікувати зуби в Києві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вікторія Шопіна родом з Луганської області. Вона була підлітком, коли почалась війна на сході України. З 2014 року дівчина була вимушена жити в орендованому житлі в різних містах України. У 2026 році дівчина придбала власну квартиру в Ужгороді у забудовника, який релокувався з окупованого Мелітополя.

Своїм досвідом придбання житла і порадами Вікторія Шопіна поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Чому обрала Ужгород для придбання житла

Вікторія Шопіна родом з міста Щастя, що в Луганській області. У 2014 році, коли почалась війна на сході України, вона була підлітком. З рідного міста дівчина виїхала до Полтави, де вступила на навчання. Потім жила у різних містах України — Києві, Харкові, Львові.

З початком повномасштабного вторгення Вікторія Шопіна почала розглядати варіант переїзду в Ужгород. Зараз вона працює маркетологинею в компанії, яка реалізує проєкти будівництва житла в різних містах України, в тому числі й Ужгороді. Саме у компанії, де вона працює, пані Вікторія придбала житло. Нерухомість придбала власним коштом у розтермінування від забудовника.

“Наразі я працюю із забудовником, вони також переселенці, але з Мелітополя. І я побачила, що вони дуже круто будують, роблять проєкти з реновації. Тому й вирішила саме у свого забудовника придбати житло в Ужгороді. До нинішнього часу в мене не було власного житла, лише в батьків є своє нерухомість. Придбала я його власним коштом у розтермінування від забудовника. Держпрограмами для купівлі житла я не користувалась, осільки в мене була можливість придбати його одразу”, — зазначила Вікторія Шопіна.

Переселенка зазначає, що обрати саме Ужгород вона вирішила з кількох причин. Серед головних — безпека, довіра до забудовника і близькість до кордону.

“Найголовніше для мене, як переселенки, — це безпека. Ужгород ніколи не обстрілювався і, дай Боже, так і буде надалі. Також це безпека й в іншому форматі — я знаю забудовника і впевнена, що вони добудують, зроблять реновацію на 100%, а не кинуть об’єкт. Тобто, мої кошти не підуть кудись не туди. І, напевно, ще дуже приваблює те, що Ужгород близько до Європи, тому що я люблю подорожувати”, — зазначає Вікторія Шопіна.

Дівчина придбала житло в будівлі, яка є одним із проєктом реновації. Забудовник відновлює будівлю колишнього машинобудівного заводу під апартаменти.

Поради щодо придбання житла: яку суму потрібно мати і як обрати

Назвати конкретну суму, яка необхідна для купівлі житла в Ужгороді, Вікторія Шопіна не може. Каже, що це дуже індивідуальний показник, який залежить від потреб покупця.

“Я купила економну нерухомість, там вхідна сума була 650 доларів за квадратний метр. Це тільки штукатурка, без ремонту. Якщо ми кажемо про щось більше — комфорт-клас, бізнес-клас — то там вже 800 доларів за квадратний метр і вище. Ще додатково треба розраховувати суму на ремонт та людей, які його зроблять. Також я зекономила на тому, що купувала житло сама, без рієлтора. Точні розцінки на це я знаю, про це треба дізнаватися конкретно в агенції або рієлтора, з яким ви хочете працювати. Але, я думаю, там комісія може бути 5-10% від вартості нерухомості”, — зазначає пані Вікторія.

Дівчина придбала апартаменти в розтермінування на два роки. Її щомісячний платіж складає 30 тисяч гривень, що більше, ніж ціна за орендоване житло. Попри це, в купівлі власного житла Вікторія бачить переваги, тому й готова переплачувати.

“У кожного різні думки щодо купівлі житла. Якщо хтось не хоче в Україні нерухомість, бо боїться вкладати кошти під час війни, то в цьому випадку, мабуть, краще орендувати. А якщо в мене є ціль придбати житло, то я це зроблю. В будь-якому випадку це інвестиція. У мене розтермінування виходить 30 тисяч на місяць. Якщо орендувати квартиру в Ужгороді, то це десь 15-18 тисяч, бо там зараз дуже високі ціни. Я вирішила вкластися в житло, бо, за моїми підрахунками, десь через 2-4 роки розтермінування відійде з мого життя, і я вже не буду нікому нічого платити. Звісно, якщо б розтермінування було тисяч 60 на місяць, тоді б я задумалася, чи зможу я це виплатити, зробити ремонт і при цьому мати кошти на їжу, розваги та інше. Але мене умови влаштували, тому я й обрала купівлю житла”, — каже дівчина.

При виборі житла Вікторія Шопіна радить ретельно відбирати забудовника, якщо бажаєте придбати житло в новобудові, а також обирати його в тому сегменті, на який маєте кошти.

“По-перше, якщо ви хочете житло в новобудові, то звертайте увагу на забудовника: хто ці люди, які об’єкти в них вже збудовані, завжди перевіряйте документацію. Також зважайте на власні можливості і ресурси. Якщо у вас є кошти на бюджетну, економну нерухомість, то роздивляйтеся тільки економ-сегмент. А якщо є гроші на щось більше, то можете розглядати й більш дорожчі варіанти”, — зазначає Вікторія Шопіна.

Раніше редакція розповідала історію переселенки з Харкова, яка отримала житло в іпотеку від Держмолодьжитло. Її досвід та поради в нашому матеріалі.

Читайте також:

• ВПО пропонують безкоштовне житло на Чернігіщині: які умови
• Житло для ВПО в Гощі: Бахмутська житлова управляюча компанія отримала документацію для будівництва
• Доступне житло для ВПО: які програми діють в Україні

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Маленький “епіцентр” нашого села”, “магазин, в якому було все і навіть більше”, “там було завжди все свіже і смачненьке” — так мешканці Бахмутського району згадують магазин “Журавушка”, що працював у селі Переїзне. Цю крамницю у 2007 році відкрили подружжя Журавльових. Працював магазин до літа 2022 року. Власники продовжували роботу до останнього, підтримуючи своїх земляків. Роботу довелося зупинити через наближення лінії фронту та часті обстріли.

Про роботу “Журавушки” та відновлення бізнесу на новому місці редакції Бахмут IN.UA розповіла його власниця — Людмила Журавльова.

Як “Журавушка” працювала під час війни

“Журавушка” — це сімейний бізнес подружжя Журавльових з села Переїзне Бахмутського району. Під такою назвою працювали чотири магазини в різних населених пунктах — Переїзному, Федорівці, Соледарі і Сіверську. Першим магазином була “Журавушка” у Переїзному — рідному селі родини. Він відкрився у 2007 році.

Працювала “Журавушка” до 2022 року. Власниця магазину, Людмила Журавльова, до останнього привозила сюди продукти і підтримувала роботу бізнесу. Не зупиняло підприємицю ні відсутність світла, ні складність доставки товару.

Зачинити магазин і виїхати з рідного села Людмила Журавльова вирішила після пережитих обстрілів.

“Я виїжджала у серпні 2022 року. У червні я ще працювала. Без світла, без нічого, працювала сама. Поки була така можливість, я робила все для тих людей, хто там залишався. Хоч світла вже й не було, доставки товару, в принципі, були. Одна фірма залишалася, яка до нас доїжджала. Зачинити магазин і виїхати остаточно я вирішила після прильоту. Взагалі я була під обстрілами двічі. Коли перший раз прилетіло, то вікна повилітали. Другий раз прилетіла ракета навпроти магазину і зруйнувало будинок, я тоді якраз була на роботі. Від пережитого стресу я вирішила, що все — залишатися більше я тут не можу, там було небезпечно”, — згадує пані Людмила.

За роки роботи “Журавушка” здобула велику довіру людей. І сьогодні мешканці Бахмутського району з теплотою згадують свій улюблений магазин. Його власниця каже, що особливого секрету успіху не має. Вона лише дуже любила свою роботу і намагалася прислухатися до своїх клієнтів. Цим, на її думку, вона і заслужила таку довіру.

“По-перше, я завжди до людей ставилася з розумінням, прислухалася, коли говорили, що їм треба. Я намагалася зробити так, щоб прийшов у магазин, і тут є все, що потрібно. У нас питали: “А у вас є те?” Ми відповідали: “Є”. А коли відповідали: “Немає”, то наступного разу воно в мене вже було. Я намагалася, щоб товар був різний на різну категорію людей, щоб всі наші клієнти знали, що коли вони йдуть у “Журавушку”, то вони будуть впевнені, що в нас все є. І по-друге, це ж моя робота. Я дуже люблю цим займатися, мені це подобається, тому і старалась завжди зробити все якнайкраще”, — розповідає Людмила Журавльова.

Чи змогли відновити “Журавушку” після переїзду?

Бізнес, який родина Журавльових будувала на Донеччині, зруйновано. Поки була можливість, сім’я встигла вивезти частину обладнання на Дніпропетровщину, куди і переїхали.

“Ми розуміли, що треба було кудись все вивозити. Спочатку один магазин вивезли з поличками. А ще ж треба було вивезти холодильники хоча б кудись. Виїжджати було нікуди, а речей було багато. Це ж чотири магазини: скільки холодильних вітрин, скільки всякого обладнання… Треба було терміново кудись вивозити, щоб не втратити. Наші друзі були у Дніпропетровській області, у місті Перещепино, і там продавався магазин. Купувати нам було ні за що, тому ми взяли його в оренду. Туди ми і перевезли все, що вдалося вивезти”, — каже Людмила Журавльова.

У липні 2022 року родина остаточно переїхала в Перещепине. А вже за кілька тижнів, 13 серпня, вони відкрили тут перший магазин. Назву не змінювали, крамниця так само називається “Журавушка”. Людмила Журавльова каже, що свідомо не змінювала назву, бо таким чином вона хоче зберегти зв’язок із домом. У цьому магазині підприємиця розмістила вивіску, банери і обладнання з Донеччини, а наповнила його таким асортиментом, який був у колишніх магазинах.

“Вирішили не змінювати нашу назву, бо це продовження нашого сімейного бізнесу. Ми вивезли всі вивіски “Журавушки”, банери, на яких зображені наші діти у вишиванках. Я зробила все так, як робила це вдома, так само завезла великий асортимент. Звісно, морально це було дуже важко, бо менталітети різні. У кожний район приїжджаєш, і тут все по-різному, хоча, начебто, ми всі однакові. А потреби, виявляється, зовсім інші. Наприклад, майонез “МакМай” всі прекрасно знали і любили в Донецькій області, а тут його ніхто не знає. Тому довелося пристосовуватися до інших потреб”, — розповідає власниця “Журавушки”.

Відновити власну справу вдалося і не без допомоги людей, з якими раніше співпрацювали на Донеччині.

“Найскладніше було морально, тому що це переїзд: ти втратив все, ти не знаєш, куди рухатися і до кого йти, де брати товар. І тут нам допомогло те, що у нас була дуже хороша репутація щодо нашого бізнесу. Ми дуже добре працювали з усіма фірмами і залишилися контакти супервайзерів, агентів. І були такі моменти, що нам допомогли. Наприклад, хлопці з фірми “Славутич” розповідали іншим, що “Журавушка” — це дійсно нормальні люди і їм можна довіряти. А вже сьогодні, за роки роботи, місцеві вже і самі знають нашу “Журавушку”. Приємно, що і тут ми змогли здобути довіру людей”, — каже Людмила Журавльова.

Власниця бізнесу зазначає, що робота з відновлення бізнесу допомогла їй не опустити руки після втрати дому і переїзду. А особливо цінним для неї є те, що на новому місці знаходяться ті, хто знав “Журавушку” ще на Донеччині.

“Дуже цікаві історії були, які мені наші працівниці розповіли. Бувало, що під’їжджали люди і запитували: “А що це за “Журавушка”?” Випадково не з Донецької області?” — І це так приємно, що нас згадують”, — каже підприємиця.

Магазин у Перещепиному не єдиний, який на новому місці відкрила родина Журавльових. У них вже є чотири магазини у Дніпропетровській області: три в Перещепиному, і ще один у Підгородньому. Таким чином, сім’я змогла відновити свій бізнес на новому місці.

Читайте також:

• “Я їхала до людей”: шлях бахмутянки Катерини Попович від Донеччини до Карпат
• “Мрію поїхати до Японії і стати йокодзуна”: історія 11-річного сумоїста з Бахмута Владислава Ставицького
• “Хочеться зберігати теплі спогади про місто”: як Олексій Халтурін створив фотопроєкт пам’яті про довоєнний Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!