«Я переселенка, маю статус ВПО. Ще два місяці тому я жахалась цього статусу, не хотіла реєструватись, брати запропоновану гуманітарну допомогу. «Є люди, яким набагато важче – їм нікуди повертатися!» – саме такою була моя відповідь на будь-яку пропозицію допомоги», – починає свою розповідь мешканка Бахмута, вчителька Марина Жванія.
Я виїхала, бо думка про те, що ще трохи і я не зможу цього зробити, вганяла мене в істерику. Зараз я вже змирилася із своїм теперішнім статусом, тому дуже хочу допомогти тим людям, які ще вагаються.
На своєму прикладі я хочу запевнити всіх, що світ не без добрих людей! Зараз головне зберегти життя та психологічне здоров’я!
Як і у багатьох моїх знайомих, мій мозок відмовлявся вірити, що дім я лишаю на довго. Тимчасове помешкання ми почали шукати майже на всі кошти, що у нас були, бо ж «головне, щоб було зручно, тимпаче це не на довго». Ми дзвонили ріелторам, дивились жахливі помешкання за великі гроші, нервували. Нарешті – знайшли! Чоловік запропонував нам будинок у місті Дніпро без зайвих комісій та передоплати за 6000 грн. Остаточну відповідь ми мали сказати вечором. Така зустріч гріла душу, бо ж людина пішла нам на зустріч.
Але доля вирішила інакше і тепер ми розуміємо, що нам дуже пощастило. Родичі запропонували нам квартиру у місті Кам’янському Дніпропетровської області за дуже символічну плату. Ми погодилися, бо все ж таки точної дати повернення додому ми не знали, а крім оплати за житло ще ж треба щось їсти.
Трохи пізніше, після жахливих подій в нашому Бахмуті, я вмовила виїхати батьків! Часу на пошуки житла майже не було. Поки погодилися – треба вивозити! За один день ми знайшли будиночок у селі Курилівка, недалечко від нас за 1500 грн. Так – не хороми! Але день прибирання, оснащення предметами побуту і можна жити. Як каже моя мама «Головне, що тихо і не стріляють!» До речі, виїхали вони з котом та собакою.
Моя сестра оселилася у місті Львів. Двоюрідна сестра допомогла знайти квартиру також за символічну плату. До того ж люди, які здавали помешкання і тимчасово жили в селі, ще й намагалися допомагати продуктами харчування. Зараз сестра шукає інше житло, бо в цю квартиру (вони про це знали заздалегідь) повертаються власники. І тут знову на допомогу прийшла подруга, з якою я познайомилася у 2014 році на фоні подій в нашій країні. Ірочка, (це подруга львів’янка) одразу почала шукати помешкання і, навіть, запропонувала варіант.
Тож коли я чую «ми ніде не потрібні», «нас ненавидять, бо ми з Донбасу», «в мене немає 20 000 грн. на квартиру», тощо, – я не можу погодитись! Погані люди є всюди! Але, якщо ставитися до людей по людськи, не вимагати, а просити допомоги, пам’ятати, що звичайні люди з тих міст, в яких відносно безпечно, нам нічого не винні, мати терпіння і намагатися щось зробити самому, то можна спокійно дожити до перемоги!
Я насправді не можу похизуватися тим, що мені все легко дається по життю! Навпаки – дуже важко! Моя історія не про те, як мені щастить! Моя історія про те, що не потрібно вішати руки при першій невдачі, і, навіть, при другій не варто! Згадайте тих, кому ви потрібні живі та здорові і зробіть все, щоб зберегти своє життя!!!
