Військова капеланка Мейра Беспьорстова, яку в Бахмуті знають більше за волонтерською діяльністю, нещодавно поділилася гарною новиною про своє одруження з військовослужбовцем Олександром Беспьорстовим. Ми поговорили з родиною про ймовірну окупацію Бахмута та силу молитви за улюблене місто.

Пара розказала, що вони познайомилися у соцмережі Фейсбук, наразі обидва проходять військову службу, тільки мають різні ролі. Жінка підтримує дух військових, Олександр боронить Україну зі зброєю в руках. Чоловік каже, що у цій війні сили йому дають люди, яких він обороняє. Наразі військовий знаходиться на лікарняному – відновлюється після поранення. 

Герой каже, що йому дуже пощастило, адже він знаходячись в п’яти метрах він місця ураження постраждав менше, ніж його побратими, які були в межах 20-25 метрів. Чоловік і дружина впевнені, що вижити йому допоміг оберіг.

Шлях до капеланства Мейри

Мейра з кішкою. Фото: особистий архів героїні

Жінка зазначає, про цю роботу вона мріяла ще з 2015 року, коли разом з волонтерами “Бахмута Українського” відвідувала поранених у травматології Центральної лікарні, підтримувала їх психологічно та молилася за кожного. Тоді героїня ще була християнкою.

“В Бахмуті я займалася волонтерством, але я покинула місто, відповідно трохи змінила свій профіль. До повномасштабного вторгнення я займалась соціологією, роботи було багато, я сильно виснажилася. Читала молитви за Бахмут. Жінці набагато важче стати капеланкою, ніж чоловіку, багато хто питає: “А ти жінка, а чому так”. Хоча серед жінок також було багато пророчиць”, — розповідає Мейра.

Жінка додає, що вже в 2015 для волонтерів проводили курси першої психологічної допомоги. Ці знання неодноразово допомогли пані Мейрі, згодом їй телефонуватимуть військові із різними проблемами, капеланка вміє слухати та підтримувати людей. Був випадок, пригадує жінка, коли військовий розмовляв з нею 5 годин, у чоловіка загинув побратим. Олександр додає, що капелан у війську виконує насамперед роль психолога. Кожна людина індивідуальна, тож до кожного треба знайти персональний підхід, щоб справді допомогти людині, запевняє військовий.

Молодша донька пані Мейри з первістком. Фото: особистий архів героїні

“Чоловікові набагато легше туди прийти (ред.капеланство), бо на жінці є багато всього, вона може мати маленьких дітей. У мене вже діти дорослі. Якщо діти ще маленькі, то жінці важко, краще залишитися з дитиною й бути матір’ю, бути капеланом для своєї дитини. Це дуже важка робота, потрібно також працювати і над собою, мати велике серце та бажання допомагати людям”, — каже співрозмовниця.

Бог оберігає Бахмут

Мейра розповідає, що вона вже давно молиться за Бахмут, поки була можливість молилась й по 10 годин на добу Жінка вважає, що місто може залишитися українським і духовні зусилля, які докладають люди до цього діють часом не менше автоматних куль. 

“Я молюся проти окупації Бахмута, за нас моляться в Ізраїлі та Грузії. Було таке, що місто почали сильно обстрілювати, в цей час ми молились з молитовницями з Дніпра читали псалом 59 ( його треба прочитати 30 раз проти обстрілів). Через годину стало легше”, — пригадує капеланка про силу молитви.

Для тих, хто хоче молитися за Бахмут, капеланка радить читати 82-й Псалом – це оберіг. Також можна читати 70-й Псалом проти окупації міста, 59 та ще багато воєнних псалмів.

За словами Мейри молитва — це дуже сильний оберіг, жінка сама переконалася  в цьому, адже було багато випадків, коли молитва рятувала життя.

Чи вдасться ЗСУ втримати Бахмут?

Олександр з котом Сьомою, пара любить тварин. Фото: Фейсбук

Олександр вважає, що сьогодні Бахмут — це точка неповернення.

“росіянам треба щось взяти, якась перемога, навіть незначна, але щоб кричати про це гучно”, — каже чоловік, додаючи що Бахмут вистоїть.

Герой підкреслює, що Бахмут тримається важкими зусиллям, бували такі випадки, коли доводилося вступали в ближній бій з вагнерівцями, або ті закидували наші позиції гранатами. 

Щодо забезпечення чоловік каже, що велику роль відіграють волонтери, які купують необхідну техніку. На війні важливо мати хороші дрони, які стають очами військових вночі та вдень, ці дрони зберігають життя. Однак, часто буває й таке, що купують дешевші БПЛА, які не мають потрібної дальності і просто стають іграшкою в умовах війни, а не зброєю для коригування вогню.

Чи є гріхом вбивство ворога?

Росія викривлює релігію та використовує її для пропаганди війни, водночас неодноразово росіяни звинувачували самих українців у війні.

“Терорист повинен бути вбитий, якщо до тебе прийшли вбивати — ти повинен дати відсіч. Цьому вчить й Біблія, я можу навіть показати, де це написано, якщо хтось буде казати, що не можна брати зброю до рук. Дуже багато хлопців мені телефонували ще в 2015 році, вони вважали, що вони вбивці. Вони не вбивці, вони захисники, які вбивають терористів й захищаються свої сім’ї”, — каже капеланка.

Мейра вважає, що Всевишній може використовувати для покарання росії різні способи, якщо її час вже настав.

Інформаційна війна проти ЗСУ 

Мейра та Олександр разом з котом Сьомою. Фото: Фейсбук

За останній рік повномасштабного вторгнення, росія штурмує не тільки території, але й інтернет-простори. Щодня в соцмережі вкидаються маси фейкових новин та повідомлень, не мало серед цього контенту й несправжніх новин про ЗСУ. Їх російська пропаганда намагається виставити мародерами, злочинцями чи людьми, які привселюдно спалюють Коран. 

Військовий Олександр Беспьорстов вважає, що українцям слід уважніше ставитися до новин та використовувати критичне мислення, перед тим як сприймати новину за істину.

“У нас є велика частина населення, яка не аналізує інформацію, вони вірять всьому, що показують по телевізору. Я теж можу сказати одне слово правду й 50 слів неправди, через це, що є якась частина правди, люди можуть не перевіряти все інше”, — каже військовий.

Як повинна закінчитися війна?

До Олександра прийшла місцева собака, чоловік пише, що тварина завітала поспілкуватися з військовими. Фото: Фейсбук

І Мейра й Олександр запевняють, сьогоднішня війна має закінчитися виходом на кордони 1991 року.

“Наша задача — вийти на кордони 1991 або 2014 року, в обох випадках вони однакові. Росіяни не заспокояться, вони можуть запускати з тої сторони ракети та що завгодно робити. росію треба поставити на місце, будь-яка імперія вона апріорі розвалюється, вона існує до того моменту, поки вона привласнює чужі території. Як тільки вона це не робить, вона з’їдає саме себе зсередини. Нам треба викинути їх зі своєї території, далі вони будуть жерти самі себе”, — вважає військовий.

Олександр додає, що Україні також треба подбати про те, щоб повністю прибрати зі влади людей з проросійською позицією, зокрема й екснардепів ОПЗЖ, які зараз принишкли або переховуються. Нагадаємо, ми писали нардепа від забороненої партії ОПЗЖ Федора Христенко, який після початку повномасштабної війни зник з України, а його автопарк зафіксували у Варшаві.

Мейра наголошує, що історичну справедливість має відновити не тільки Україна, але й Молдова, Грузія, Чечня, Фінляндія та Японія, території, яких також окупувала країна-агресорка.

Фото: “Бахмут. IN.UA”

Читайте також: Місія українців у Франції нести правду: історія волонтерки Тетяни Кобилянської

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!