Московський патріархат вперто намагався підпорядкувати під себе українську церкву. Однак, повномасштабна війна змусила трансформуватися чимало релігійних громад в Україні. Десятки парафій перейшли від московського патріархату до ПЦУ. Чи готовий Бахмут до такого рішення?

Редакція «Бахмут. IN.UA» вирішила дізнатися думки бахмутян щодо того, чи є місце російській церкві в українському Бахмуті?

Олег Романенко — бахмутянин, наголошує, що в Бахмуті не було монополії на духовне життя

З паном Олегом розмову починаємо з питання про вплив церков, які підпорядковувалися московському патріархату, на громаду Бахмута. 

Олег Романенко. Фото: особистий архів героя

«Я не є парафіянином церков УПЦ (МП) в Бахмуті, тому я буду дуже обережно відповідати на ваші питання, щоби не образити почуття віруючих УПЦ (МП) серед яких багато бахмутян і серед яких є чимало істинно воцерковлених людей. Я не маю на увазі «захожан», які є в будь-якій церкві, що відвідують богослужіння лише на Різдво та Пасху і стають кумами під горілку після хрестин немовлят. А саме віруючих. Давайте визначимось одразу – монополії на духовне життя бахмутян УПЦ (МП) ніколи не існувало, в Бахмуті», — каже пан Олег.

Бахмутянин зауважує, що в Бахмуті функціонували  дуже потужні релігійні громади. Мова йде про євангельських християн-баптистів, Свідків Ієгови, громади мусульман, ПЦУ та римо-католиків. Попри те, домінуючою церквою була УПЦ (МП).

«Щодо впливу на проросійські погляди бахмутян, він на мою думку був саме безпосередній. Але вплив цей був не прямий, агресивно-пропагандиський, а опосередкований, лагідний. Що саме я маю на увазі? Літургія у всіх церквах УПЦ (МП) Бахмута Миколаївській, Всіхсвятській, Свято-Георгіївській, дерев’яній Іоанна Златоустого, Свято-Благовіщенській правилась церковно – слов’янською, а проповідь проголошувалась російською», — розмірковує пан Олег.

Бахмутянин наводить наступні  приклади. Відтак, в проповідях і на іконах побутували російські святі:

Святі мученики Царська сім’я Миколи II. Фото: з відкритих джерел

• Олександр Невський;
• Сергій Радонежський;
• Іоанн Кронштадтський;
• Оптинські старці;
• благовірний князь Дмитро Донськой;
• Серафім Саровський;
• Тихон Задонський;
• Іов Московський;
• святі мученики Царська сім’я Миколи II.

«Молись на вибір кожному, не схибиш, все одно московитські святі. Все це безумовно відкладається на підсвідомість. Паломницькі подорожі до Матронушки Московської або Ксенії Петербуржської, Дівєєвський монастир, всі дороги ведуть до «росії-матушки», яка має начебто особливу духовність, шлях «святої Русі». І створюється уявлення про єдиний духовний простір по обидва боки кордону, про «розділених» духовних братів — православних», — каже бахмутянин.

Історичний чинник, який впливав на релігійну громаду Бахмута

Казанська Ікона Божої Матері. Фото: з відкритих джерел

Пан Олег зараз в евакуації на Львівщині, бахмутянин часто відвідує місцеві храми,  у розмові чоловік розповідає про релігійний чинник, який мав вплив на громадське життя в Бахмуті:

«Цей релігійний чинник, зокрема православний, вже став колись у 17 столітті для козаків фатальним, коли на противагу пропонованого м’якому васалітету мусульманської Туреччини чи протестантської Швеції козацькі маси в 1654 році воліли перед козацькою старшиною в Переяславі піти «под високую руку царя православного», одновірця. Так і опинились в «братских обьятиях». В церковній лавці будь-якої бахмутській церкви УПЦ (МП) все на російській мові, завжди безліч акафістів чи житій російських святих чи угодників – очі розбігаються. І батюшка тобі порадить помолитися саме Казанській іконі Божої Матері, яка дуже швидко допомагає».

Як бахмутських священників змушували їздити до окупованих територій?

Російський військовий в окупованій Горлівці. Фото: Reuters

За словами пана Олега, Бахмутський благочинний округ належить до Горлівсько-Словянської єпархії, яка об’єднує парафії і монастирі на території північних районів Донецької області і Бахмуті, в тому числі тимчасово окупованих районів. 

Мова йде, зокрема, про кафедральне місто Горлівка — це резиденція правлячого єпископа Митрофана, члена Міжсоборної присутності Російської Православної Церкви. Митрофан фактично постійно перебуваючи на тимчасово окупованій території в м. Горлівка керував єпархією і священством, і бахмутськими священиками зокрема, каже пан Олег.

Читайте також: Перейменування вулиць, пов’язаних з російськими діячами в Бахмуті: чи на часі це питання? (Оновлено)

Митрополит Митрофан. Фото: з відкритих джерел

Крім того, в Бахмутському слідчому ізоляторі діє храм на честь ікони Божої Матері «Суручниця грішних», саме туди почергово їздили правити службу священники з окупованої території. Сам єпископ призначав наради в єпархії, тобто окупованій Горлівці і бахмутські священники вимушені були їздити через блокпости на окуповану територію.

«Як вони себе при цьому почували? На мою думку це робилось навмисно. Щоб показати – і там і тут однакові віруючи, православні. Нічого страшного за блокпостом (читай за порєбріком) не відбувається. Митрополит Митрофан впевнений, що УПЦ МП не ділить віруючих на своїх і чужих. Вважає своєю паствою людей по обидві сторони конфлікту. І не проводить межу між сепаратистами – «ополченцями» та українськими військовими», — наголошує бахмутянин.

УПЦ (МП) дуже консервативна за своєю суттю, влада правлячого архієрея над парафіяльним священником безмежна. За будь-яку мізерну провину, не кажучи вже про дії чи висловлювання проти волі, чи позиції єпископа – заборона в служінні позбавлення парафії. А для священника це кінець всьому, оскільки він фактично позбавлений права на професію. Багато хто з них окрім духовної семінарії будь-якої світської освіти немає.

Але має матушку і четверо дітей. Тому якщо єпископ промосковських поглядів, від парафіяльного священника важко очікувати відкритих проукраїнських поглядів або обговорення з паствою про зміну юрисдикції. А як налаштований священник – так налаштована і громада, бо авторитет священник вагомий і проти нього ніхто не піде, пояснює пан Олег.

Олександр Дяченко — фотохудожник, запевняє, що російської пропаганди в церкві Бахмута не було

Свято-Миколаївська церква. Фото: з відкритих джерел

Олександр Дяченко мешканець Бахмута, чоловіка впізнають за його талановитими фоторепортажами. Пан Олександр був прихожанином Свято-Миколаївської церкви, який підпорядковувався московському патріархату. Однак, каже бахмутянин жодної російської пропаганди у церкві не було. Натомість чоловік отримав тут велику підтримку після втрати дружини. 

«В цьому храмі я був хрещений, ще коли був немовлям. Тут я провів свою дружину в останню путь, це було ще до повномасштабної війни. В цьому храмі у мене сформувалася родина церковна, яка мене прийняла й мені допомогла триматися душевно. За московський патріархат там хіба що московська мова нагадувала. Потрібно розуміти, що люди різні, як й в суспільстві, так й в церкві. Зустрічалися москвофіли, так само як й в соціумі. Ніякої московської громади там ніколи не було й не звучало», — каже бахмутянин.

Чоловік позитивно відгукується стосовно протоієрея церкви, каже, що для багатьох бахмутян, які відвідували Свято-Миколаївську церкву — це була рідна людина. Співрозмовник наголошує, що силами протоієрея в Бахмуті побудували Недільну школу (ред. зараз вона згоріла) де діти мали змогу навчатися. 

Читайте також: Бахмут чи Артемівськ: як правильно називати місто-фортецю

Вихід українських церков з під московського патріархату чоловік підтримує. Таке рішення для Свято-Миколаївської церкви бахмутян обговорював й з настоятелем ще до війни, але громада, як й багато інших, не обдумала це спільно. 

Фотохудожник Олександр Дяченко наголошує, що церква має переходити під українське підпорядкування, але у конкретному випадку зі Свято-Миколаївським храмом — віряни віддані своєму настоятелю, тож перехід має бути зроблений так, щоб голова храму продовжив очолювати його.

Анжеліка Бороздіна — бахмутянка, говорить, що вплив московського патріархату був помітний

Анжеліка Бороздіна. Фото: Фейсбук

Бахмутянка Анжеліка Бороздіна відвідувала один із храмів в Бахмуті, який підпорядковувався московському патріархату. Пані Анжеліка згадує, що в церкві священник не згадував, хто конкретно напав на Україну в 2014 році, а замість виборів президента просив, щоб віряни прийшли привітати його з Днем народження. Після цих подій пані Анжеліна почала відвідувати храм ПЦУ, різницю бахмутянка відчула одразу. 

«Там ніхто не звертає увагу, в якому одязі ти прийшов. Ти прийшов до Бога — це головне, а не те, як ти одягнутий в храм», — зазначає героїня.

Зараз пані Анжела в евакуації, героїня оселися в Броварах. Проте, зазначає співрозмовниця навіть тут, є проблеми з московським патріархатом. Відтак, на все містечко є тільки одна церква ПЦУ. Героїня вважає, що до українців важливо доносити інформацію про діяльність храмів. Наприклад, ПЦУ з початку повномасштабного вторгнення допомагає переселенцям, видає гумдопомогу, а от УПЦ МП цього не робить. 

«Люди навіть не знають від кого вони беруть допомогу, вони приходять, отримують якісь речі, ліки чи їжу та йдуть геть. Вони не усвідомлюють, що їм допомагає саме українська церква. Я вважаю, що нам ще потрібна роз’яснювальна робота з населенням», — каже пані Анжеліка.

Чи доцільно заборонити УПЦ МП?

російський диктатор сталін. Фото: Вікіпедія

Кажуть, що історія циклічна, й справді чимало речей у нас повторюються. У СРСР раніше пробували заборонити релігію, але бажаного результату рішення не дало. Бо релігія стала підпільною, а саме суспільство не стало атеїстичним. 

Читайте також: «Храм — це не стіни, а люди»: отець Олексій про життя людей у Свято-Георгіївському храмі

Вже під час Другої світової сталін легалізував РПЦ у 1943 році й зробив з неї маріонетку для своїх цілей. Така лояльна та керована церква стала зручним інструментом. Однак, сьогоднішня РПЦ виконує в росії ту ж саму роль. Згодом російський диктатор насильно приєднав Греко-католицьку церкву до РПЦ у 1946 році, після чого греко-католики також пішли у підпілля. Зараз кількість вірян цієї парафії становить близько 5 мільйонів.

Заборона УПЦ МП може мати не такі наслідки, як їх уявляють в суспільстві, про це застерігав зверхник греко-католиків Святослав Шевчук: 

«Якщо ви хочете увіковічнити Московський патріархат в Україні – забороніть його».

Бахмутянин Олег Романенко вважає, що майбутнього у УПЦ (МП) в Україні немає, але існувати вона буде, адже якась частина віруючих у них все ж залишиться. Крім того, є регіони в яких її вплив залишається дуже суттєвим, наприклад Харківщина, Закарпаття та Донеччина, каже пан Олег. 

Чи може йти мова про відновлення УПЦ(МП) у Бахмуті після окупації?

На думку пана Олега тут все залежить, від волі громади. Якщо вона проголосує за зміну юрисдикції парафії та її перехід до Православної церкви України тоді діяльність релігійної громади УПЦ(МП) буде припинено. Є й інший шлях, як приклад пан Олег наводить ймовірність того, що Верховна Рада прийме закон про повну заборону діяльності УПЦ(МП) в Україні. Втім, як зауважує бахмутянин, поки для цього бракує політичної волі. 

Бахмутянин ділиться власним прикладом, який став для нього рушійною силою, щоб перейти до ПЦУ:

«У День пам’яті та примирення 8 травня 2015 року, у Верховній Раді тривало засідання. Виступав тогочасний президент Петро Порошенко, під час промови він оголосив прізвища 21 громадянина, яким присвоїли звання Героя України, 10 із них – посмертно. Митрополит Онуфрій не підвівся під час зачитування імен Героїв України, зокрема й загиблих в АТО, і демонстративно сидів.  Під час оголошення прізвищ у залі встали всі присутні депутати, запрошені гості у тому числі і священики УПЦ КП, Української Греко-католицької церкви, Римо-католицької церкви, мусульмани, Армянської апостольської церкви і лише митрополит Онуфрій сидів. Я був шокований цим. І я собі сказав – це не моя церква»

Що будуть робити із майном, яке належить УПЦ МП? Пояснення юриста

У такому стані священники московського патріархату залишили Києво-Печерську Лавру. Фото: Олександр Ткаченко

Релігійні організації, каже пан Олег, мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, які надаються їм на договірних засадах. Відтак, будівлі і майно, які є державною власністю передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим – Уряду Республіки Крим.

Існує також Типовий договір про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю. Однак, згідно з законом договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України.

Законодавцем також передбачено порядок почергового користування культовими будівлями та майном двома або більше релігійними громадами. Якщо простими словами, це означає, що — культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою.

Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою. Законом України передбачено лише користування землею, а от самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається. 

Зараз відбувається парад прийняття обласними та міськими радами рішень про припинення права УПЦ (МП) користуватися земельними ділянками, припинення договорів оренди нерухомого майна. Вочевидь для цього склалися всі соціальні і політичні передумови. 

Держава зміцнює національну безпеку у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій під час війни.  Тобто рішення про припинення в Бахмуті релігійним організаціям УПЦ (МП) користуватися земельними ділянками або орендованим у держави майном можуть прийняти лише депутати відповідним рішенням.

Мотлох, залишений представниками МП. Фото: Олександр Ткаченко

Автоматично право користування земельними ділянками до ПЦУ не переходить. Вивозити церковне майно священники УПЦ (МП) можуть лише те, що належить їм особисто і то, лише за умови що вони це можуть довести документально. Тобто мати документи на право власності. Все рухоме майно релігійної організації (ікони, богослужбові книги, церковне начиння, мощі, меблі) за Статутом належить конкретній релігійній громаді і ніяким чином не може належати всій УПЦ (МП) як частині Російської православної церкви на території України, що вважає себе самоврядною. 

В кожному окремому випадку треба читати Статут релігійної громади, яким передбачений порядок розпоряджатися майном громади. Одноосібно священник розпоряджатися майном релігійної громади не має права. Є парафіяльна рада, її голова, скарбник парафії, вони повинні дбати про церковне майно. Але з огляду на авторитарні порядки, які панують всередині УПЦ (МП) відбувається вочевидь навпаки.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Психолог Андрій Кузнєцов розповів про те, як зберігати психологічну стійкість серед постійних викликів і тривоги війни. Його рекомендації допоможуть бахмутянам знайти баланс між надією та конкретними діями для покращення емоційного стану.

Редакція Бахмут.IN.UA зібрала основні поради психолога.

Як покращити самопочуття під час війни

Головним наративом для бахмутян у 2023 році стало повернення додому та отримання компенсацій за зруйновані оселі. Люди покладалися на швидкі успіхи в контрнаступі, що давало їм надію та зменшувало тривогу.

Однак з часом, коли очікування не справджувалися, люди впадали у відчай. Потім з’являвся новий інформаційний привід, і надія поверталася. Такі емоційні гойдалки лише виснажували бахмутян.

Ключі до стійкості 

Психолог Кузнєцов радить зосереджуватися на тому, що можна зробити вже зараз для покращення свого становища. Це допоможе знизити стрес і реалістичніше планувати майбутнє. Важливо також збалансувати надію з конкретними діями для формування стійкості.

“У таких емоційних гойдалках люди тільки більше виснажували себе.  Ніхто не може заборонити людині надіятись і вірити у краще майбутнє, перемогу і повернення додому. Але, якщо ці думки залишаються лише думками, то вони з часом перетворюються на переконання, що все станеться само собою і не потрібно докладати власних зусиль”, – пояснює фахівець.. 

Водночас  однією зі складових стійкості, тобто здатності відновлюватися і протистояти труднощам, і є вміння бачити реальність та нові виклики, концентруючись на цьому, що зараз можна зробити, щоб покращити своє становище. Звісно, спираючись на власний досвід та ресурси, які є поруч.

Тому важливо робити те, на що зараз можете вплинути, завдяки цьому ви покращуєте свій емоційний стан, знижуєте рівень стресу і більш реалістично плануєте майбутнє. 

Читайте також:

• Сімейні та групові: де переселенцям у столиці отримати безплатні консультації психолога
• Як батькам жити в постійній тривозі за своїх дітей: поради психологині Ганни Сердюкової
• Як покращити стан свого ментального здоров’я: поради від психолога

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Малі громади, села та великі міста поповнилися новими мешканцями з різних регіонів України. Внутрішньо переміщені особи змушені заново починати життя, однак, подекуди цей і без того важкий процес ускладнюють конфлікти з приймаючими громадами та неможливість порозумітися.

Як громадам та ВПО знайти спільну мову одне з одним, які проблеми ВПО стоять на шляху адаптації та як її пришвидшити — читайте в матеріалі редакції “Бахмут. IN.UA”. Експерткою цього матеріалу стала психологиня Тетяна Назаренко.

Питання: Скільки триває психологічна адаптація ВПО у новій громаді?

Відповідь: За словами психологині, немає універсального терміну та часу, після якого людину  можна вважати адаптованою. Так само як немає універсальної пігулки від болю, все індивідуально. Одна людина може адаптуватися за кілька місяців, а іншій не вистачить й року.

“Ми маємо розуміти, що адаптація — це процес, а не кінцевий результат. Він може йти швидко, а може, навпаки, дуже повільно. Це залежить від різних факторів, зокрема, й  зовнішніх. Якщо людина, яка все життя прожила в місті, переїхала в село, то можливостей там може бути менше. Натомість, якщо людина опинилася в місті, то  матиме більше  шансів для розвитку, як-от роботу чи житло”, — пояснює Тетяна Назаренко.

Також важливими факторами є внутрішні, фінансові, емоційні та соціальні ресурси.

Питання: Які є етапи інтеграції в приймаючу громаду?

Відповідь: “Якщо вимушений переїзд ми розглядатимемо з точки зору концепції стадій переживання горя, то переїзд — це власне і є горе, бо йдеться про втрату домівки, звичайного побуту, минулого рівня життя, роботи, соціального статусу тощо. Людина буде проживати ці процеси не обов’язково лінійно (концепція свідчить про послідовність стадій – заперечення, гнів, торг, депресія та прийняття, – авт.),  етапи можуть чергуватися”, — наголошує фахівчиня.

Під час інтеграції  в громаду ВПО можуть відчувати:

• сум,
• тривогу,
• депресію,
• травматичний стрес,
• інші  реакції, які  потребують лікарської допомоги.

Попри це людина може відчувати і позитивні емоції: почуття надії, згуртованість, посттравматичне зростання.

Посттравматичне зростання — це переосмислення людиною свого життя під  впливом важких обставин, яке призводить до  позитивних змін —  відкриття нових можливостей, розвитку талантів, переоцінки життєвих цінностей. 

“Цей стан характеризується відчуттям особистої сили: “Я це подолав, у мене є сили залишити сум позаду та почати нове життя”. Це і є позитивні зміни”, — пояснює психологиня.

Питання: як можна полегшити процес адаптації для ВПО?

Відповідь: Приймаюча громада може зробити свій внесок в адаптацію ВПО. Насамперед йдеться про  інформування переселенців. Важливо продемонструвати, що люди готові допомагати один одному.

“Людина має користуватися як власними ресурсами (такими як  навички життєстійкості та психологічного відновлення), так і зовнішніми з боку приймаючої громади, що  також може позитивно впливати на  процес інтегрування. Мова йде про інформування: де знайти роботу, житло, медичну допомогу  та практичну  гуманітарну допомогу вразливим верствам населення – жінкам з дітьми, вагітним, багатодітним родинам, чи людям з особливими потребами”, — каже психологиня.

Також ВПО допоможе  врегулювання  та спрощення бюрократичних процедур.

Питання: як діяти, коли людина неочікувано реагує на подію, наприклад, проявляє агресію чи сміється, коли говорить про травму?

Відповідь: Тетяна Назаренко радить всім пройти курси першої психологічної допомоги.Ці знання значно спростять ваше життя та допоможуть правильно комунікувати з людиною, яка пережила травматичну подію. 

За посиланням ви знайдете безоплатні курси психологічної допомоги на Prometheus. Також базові навички можна знайти на платформі EdEra, цей курс розроблений з ініціативи Олени Зеленської.

“Кожна ситуація індивідуальна. На жаль, немає якоїсь універсальної поради для таких випадків. Я раджу людям дивитися на реакцію співрозмовника, його поведінку. Насправді в більшості випадків ми розуміємо, що саме відбувається з людиною й здогадуємось, як правильно вчинити: помовчати, висловити підтримку, обійняти, якщо це доречно (ред. спитайте в особи, чи можна це зробити, це стосується будь-яких фізичних контактів), взяти за руку, залишити наодинці. Можна спитати прямо: “Хочеш, я зараз посиджу з тобою, поговорю, помовчу?”. Це питання цілком нормальне. Людина сама скаже, що вона зараз хоче. Важливо комунікувати”, — пояснює фахівчиня.

Питання: Що можна порадити людині, поруч з якою почали жити ВПО? Часом сусіди можуть боятися навіть познайомитися, бо не знають, з чого почати розмову. Як встановити перший контакт? Чого не можна робити? Як людині з приймаючої громади реагувати на те, що ВПО не хочуть знайомитися? Чому так може відбуватися?

Відповідь: Зверніть увагу, що під час спілкування з внутрішньо переміщеною особою варто:

• Не примушувати розповідати  про пережиті травматичні події. Якщо ж людина виявила бажання розповісти сама, важливо вміти слухати. 
• Уникати будь-якої оцінки почутого, не  говорити, як би ви вчинили в тій, чи іншій ситуації.
• Не говорити фраз на кшталт: “Радій, що ти взагалі вижив”, “Добре, що ти в безпеці”, “Не сумуй, ти переїхав, в тебе все є”.
• Якщо людина почала розповідати вам про своє горе, не починати говорити про своє. Мірятися проблемами не доречно. 
• Не розповідати почуте стороннім особам задля уникнення осуду чи пліток.
• Уникати порожніх обіцянок та підбадьорень, запевнень у тому, що “все буде добре”. 
• Якщо ви приймаюча сторона, не думайте, що варто вирішувати всі питання за людину: ви можете підтримувати, але не відбирати у людині її самостійність.

“Безперечно,  людям важко, але важливо розуміти свою роль. Ви, як приймаюча сторона, маєте допомагати пристосуватися до нового життя, але саме людина має це робити”, — говорить психологиня Тетяна Назаренко.

Якщо людина не хоче з Вами знайомитися, не слід сприймати це негативно. Адже, це особисте бажання особи,  слід ставитися один до одного з повагою. Також слід проговорити, на яку допомогу може розраховувати людина, яка прибула в громаду, навіть якщо зараз вона не хоче знайомитися чи говорити. Дайте зрозуміти, що допомога завжди доступна для неї, які і подальше спілкування.

Питання: Як мешканцям громад, які стають транзитними, прийняти цей факт і не перестати допомагати новим людям?

Відповідь: Психологиня наголошує, що людям з приймаючої громади важливо отримувати психологічну допомогу. Особливо в тих населених пунктах, які стають для ВПО транзитними.

Яка це може бути психологічна допомога? 

• Тренінги життєстійкості (це спеціальний комплекс вправ, які формують  ефективні взаємостосунки, що базуються на підтримці і довірі).
• Тренінги психологічної розрядки (комплекс вправ, який допомагає опанувати та керувати своїми емоціями). 
• Інтервізійні групи, де учасники можуть як “рівний-рівному” обговорити складні для себе питання.

Це зменшить стресове навантаження для приймаючої громади, яка організовує допомогу.

“Людям, які приймають переселенців, важливо зрозуміти свою важливу місію, мету. Адже у них може бути дві думки: негативна (“Нами користуються, нас не цінують”), й позитивна (“Наша місія полягає в тому, щоб стати для людини на якийсь час прихистком, щоб людина могла стати на ноги”). Це абсолютно полярні твердження.Одне гнітюче й руйнівне, а інше позитивне. Самому ці твердження важко сформувати, але з допомогою психологів — можливо”, — говорить Тетяна Назаренко.

Питання: Деякі ВПО скаржаться, що їх заселяють в оселі без води чи туалету, але мешканці приймаючої громади не розуміють, як їм реагувати на це, бо вони самі живуть у таких умовах і звикли до такого рівня комфорту. Як вирішувати такі ситуації без сварок та образ?

Відповідь: Питання комфорту після травматичного переїзду важливе, однак, кожен з нас по-різному його трактує. Для когось комфортом стане спільне ліжко в гуртожитку та тепла їжа,  іншому ж  потрібна окрема кімната з душем, ванною та кухнею. Обидва варіанти абсолютно нормальні, але приймаючій громаді потрібно розуміти, що вона не винна в тому, що не може задовольнити особисті потреби всіх людей.

“Треба розуміти, що всі люди несуть із собою різну культуру, різні умови для життя. Плюс варто пам’ятати, що люди, які переселяються, травмовані,  переживають великий стрес. Своєю чергою приймаюча громада може зіштовхнутися з агресією чи нерозумінням, або ж якраз із незадоволенням наданими умовами. Тут важливо навчитися формувати позитивне твердження: про себе проговорити, що ви надали ту допомогу, яку змогли. Не потрібно ображатися, або агресувати у відповідь. Усвідомте, що ви надали допомогу, а чи користуватися нею, чи ні — це вибір людини. Так ви відійдете від позиції жертви”, — каже Тетяна Назаренко.

Питання: Мовне питання часто стає приводом для конфліктів. Що робити ВПО, якщо їм  дорікають за російську мову, але вони наразі  не готові вчити або говорити українською? Як зробити так, щоб уникнути конфлікту ? Що робити у такому випадку громаді, для якої російська мова сприймається ворожою? 

Відповідь: Мова часто стає приводом для конфліктів серед ВПО та приймаючих громад, повністю уникнути сварок вкрай важко, але усвідомити механізм, який допоможе обом сторонам знайти спільну мову — варто.

“Це питання складне та болюче, особливо для тих людей, які все життя розмовляли російською. Приймаюча громада повинна зрозуміти, що навіть якщо людина спілкується російською, це не означає, що вона прихильниця рф.  ВПО знаходяться в стресі, тож перехід на українську для них може сприйматися як зміна ідентичності. Ті люди, які перейшли на українську, виконали величезну роботу над собою. Як психолог скажу, що агресивна реакція на російськомовне населення не матиме результату. Тобто, від цього більше людей не почне розмовляти українською. 

Але що тоді може зробити приймаюча громада? Створити україномовне середовище:  навіть якщо людина говорить російською,відповідайте українською, не зліться, створюйте україномовні осередки для дітей та дорослих у громаді. Лагідна українізація працює найкраще”, — пояснює психологиня.

Питання: Як правильно реагувати громаді на відверті розмови ВПО, зокрема про  втрату дому чи близької людини? Часом ВПО говорять про  втрату матеріальних цінностей з таким самим болем, ніби йдеться про втрату життя. Як правильно реагувати? 

Відповідь: Ми ще не раз будемо стикатися з тим, що в нашому житті з’являтимуться люди, які втратили все: дім, рідних, роботу й душевний спокій. Часто в таких ситуаціях хочеться визнати, що ваше особисте горе більше й гірше, але така поведінка є деструктивною.

“Проживання горя для кожної людини суб’єктивне. Звичайно, немає нічого дорожчого за життя, втім суб’єктивно втрату домівки, житла чи роботи людина проживає, як власне поранення чи смерть. Люди проживають це горе, бо це важлива частина їхнього життя. Найкраще тут не мірятися  горем. В цій війні так чи інакше постраждали всі, напевно  залишилося дуже мало людей, які нікого не втратили. Ми всі заслуговуємо на підтримку, повагу та співчуття. Водночас злитися  в таких ситуаціях теж нормально. Саме біль втрати провокує емоцію злості”, — каже Тетяна Назаренко.

Питання: Що робити у випадку, коли мешканець  приймаючої громади поділився житлом/одягом, ВПО це прийняла, але  не подякувала або ж відреагувала на так, як очікувала цього людина? Як такий конфлікт вирішити? Як правильно допомогти та як правильно допомогу прийняти?

Відповідь: Часом наші очікування не співпадають з реальністю, це призводить до розчарування. Щоб уникнути цього відчуття, варто розглядати одразу кілька варіантів ситуації.

“Найкраще у таких ситуаціях всім поводитися, як дорослі люди. Коли ви пропонуєте допомогу друзям, вони прямо кажуть: “Так, я це візьму”, або “Дякую, мені це не потрібно”. Комунікація — один із головних факторів порозуміння.  ВПО варто  казати прямо, що їм наразі ця допомога не потрібна, а приймаюча сторона має бути готовою отримати відмову”, — пояснює фахівчиня.

Люди, які на вашу думку не так відреагували на допомогу, можуть бути у різному психологічному стані, однак, їх почуття – не ваша відповідальність. 

Питання: Часто між ВПО та приймаючою громадою виникає умовний поділ на “ми” і “вони” ? Чому так стається  та як з цим працювати?

Відповідь: У людської  психіки є  особливість, згуртовуватися відповідно до одного травматичного досвіду. Саме це  створює поділ на “ми” та “вони”.

“Це нормальна ситуація після травматичної події. Серед військових є такий самий процес з 2014 року: подекуди вони ділять людей на тих, хто був на війні, й тих, хто не мав цього досвіду. Люди в травмі хочуть об’єднатися з такими самими людьми. Є така ірраціональна думка, що люди, які пережили однакові події, розуміють один одного. Що робити приймаючій громаді? Надати всю необхідну інформацію щодо сервісів які є,  також дуже добре на об’єднання громади працюють спільні заходи, осередки: гуртки для жінок, чоловіків та дітей за інтересами. Не потрібно концентруватися на тому, що нас роз’єднує. Варто навпаки робити якомога більше заходів, які допоможуть згуртуватися. Це може бути волонтерство, риболовля, ігри тощо”, — резюмує психологиня Тетяна Назаренко.

Читайте також:

• Без громадського транспорту й роботи: чому переселенцям у селах не так легко адаптуватися до нових умов
• Двічі переселенка та вчителька з Бахмута: розповідаємо історію Яни Баришевої
• Бахмутяни відкрили перше незалежне медіа у Вільногірську: відеорепортаж

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!