«Забой» став культовим журналом, який вніс велику частку саме в український Бахмут. Його творили звичайні працівники заводів, без відповідної освіти, але з великим бажанням вони несли українізацію в маси. Про те як створили україномовний журнал «Забой» можна почитати у першій частині.
Як уродженець Констянтинівки Фелікс Ковальський повпливав на розвиток «Забою» розповідає видання «Спільне», автор Андрій Мовчан
Від клубу хіміків до творчого осередку
Одним з ентузіастів журналу «Забой» став Фелікс Ковалевський, який народився у Костянтинівці. Ковалевський очолював локальний клуб хіміків та почав вести активну просвітницьку діяльність серед працівників заводів. Починали Фелікс з простого, видавав бібліотечні книги та роздавав газети. В той час, їх читали одиниці, однак приблизно за п’ять років відбулася «культурна революція».
Якщо, в 1921 році газети читали одиниці, то в 1926 — вже кілька тисяч. Клуб розвивався швидкими темпами. При клубі діяли різноманітні творчі та спортивні гуртки, а згодом запрацювало й кіно. Фелікс Ковалевський у Костянтинівці створив потужний осередок письменників «забойців», серед яких Василь Гайворонський, котрий згодом, в часи українізації журналу, стане його співредактором. Цікаво, що перші шість років «Забой» був на 95% російськомовним. Річ в тому, що редакторський склад частково був сформований із росіян, й переважно викладали саме російську мову, тож мало людей були грамотними в українському письмі.
Україномовна поезія «забойця» із Горлівки у випуску журналу №5, травень 1928 року
Не тільки в Костянтинівці був схожий клуб, схожі процеси стрімко розвивалася й в інших куточках Донбасу. Журнал «Забой» у цьому відігравав велику роль. У 1927 році український письменник Лев Скрипник із Ясинуватої, племінник народного комісара освіти Миколи Скрипника, так описував зміни на Донбасі:
«Дванадцять років тому я був у Донбасі — в Сталині тепер, а тоді Юзівському районі. Тоді на шахтах панувала поножовщина й темрява. Шахтарів не було. Була „шахтарня”. Ця „шахтарня“, виснажена надмірною працею, завжди напівголодна, маючи найменшу нагоду піячила, бешкетувала. Книжки? Про книжки нічого тоді не знали. Книжки читали лише штайгери, інженери, конторники та ще невеличке число шахтарів. […] більшість до книжок ставилась із призирством. […] Тепер Донбас сучасний. Сталино — ячейка пролетписьменників Донбасу „Забой”. Артемівське — „Забой”. Луганське — „Забой”. Маріуполь — „Забой”. А літгуртки при копальнях? […] Пишуть і забойщики, і електрики, і слюсарі, і службовці. Але що має велике значіння, так це те, що не тільки пишуть. Ні! Крім цього, ведеться ще серйозна учба. Вивчають теорію літератури. Вивчають українських поетів, російських класиків […] і навіть не віриться іноді, що сидиш на зборах літгуртка при копальні, а не десь у будинку преси чи в будинку імени [Василя Елана] Блакитного».
Популярність поезії про заводи та фабрики
Передовиця «Забою», березень 1931 року
В період, коли київські та харківські письменники експериментували із новими сюжетами про велике місто, то письменники Донбасу вподобали поетику життя гігантських заводів і фабрик.
Читайте також: Бахмут чи Артемівськ: як правильно називати місто-фортецю
Індустрія в творах донбаських письменників — це не залізо, а могутня динамічна стихія. У їхніх поезіях відчувається, що людина здатна приборкувати стихії та перетворювати світ навколо себе, така тенденція відслідковується у літераторів Донбасу 1920-х-1930-х років. Власне, саме це робить літературу «забойців» унікальною.
Як Іван Ле українізував «Забой» в Бахмуті?
Іван Ле. Фото: з відкритих джерел
У 1929 році до Бахмуту переїжджає вже відомий на той час український письменник Іван Ле, майбутній редактор журналу «Забою». Це був доволі спірний персонаж, але він чимало зробив для українізації журналу.
«В історичних романах Іван Ле висловлював ненависть до всього польського й національного, прославляв велику дружбу українців і росіян. Композиційно його романи слабкі. Історичної цінності не мають: фактичний матеріал переплутаний, нема об’єктивності. Це антиукраїнський письменник. Під маркою пролетарського інтернаціоналізму проповідував російський шовінізм», — так характеризує творчість Івана Ле письменник Володимир Голобородько.
Іван Ле приїхав в Бахмут, щоб очолити оновлену редакцію журналу «Забой», який мав бути майже повністю україномовний. Загалом, число матеріалів українською у кожному з випусків сягала 70%-80%. Разом із Ле до Бахмута приїхав інший письменник — Іван Микитенко, який мав очолити й українізувати літературну спілку «Забой». Перший україномовний номер «Забою» вийшов у вересні 1929 року.
Нова версія журналу «Забой» значно відрізнялася від попередніх. В цей час покращився дизайн обкладинок, верстка, зростає кількість ілюстрацій. Авторами публікацій ставали, як україномовні письменники, так і ті «забойці», хто раніше писали російською. До речі, деякі твори потім перекладали на російську мову, але зі згоди автора публікації.
Фото: видання «Спільне»
Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео
А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!
