росія роками намагається нав’язати міфи про неукраїнську Донеччину. Однак, саме Донеччина, а зокрема Бахмут в свій час був центром українізації всього Донбасу. Посприяв цьому локальний журнал «Забой».

Як журнал повпливав на громаду Бахмута, хто його створив та навіщо розповідає видання «Спільне», автор Андрій Мовчан

Вулиці Бахмута в 1929 році

На дворі був 1929 рік. В тогочасному Бахмуті, тоді ще Артемівську марширують комсомольці, чоловіки  тримають в руках прапори та агітаційні плакати зі проукраїнськими гаслами, але мета цієї акції не звична — популяризація українських книжок. 

Окрім прапорів та плакатів демонстрація несе макети українських книжок:

• роман «Вуркагани» авторства Івана Микитенка;
• роман «На-гора» Миколи Ледянка;
• роман «Голубі ешелони» Петра Панча. 

Микола Скрипник по центру. Фото: з відкритих джерел

На вулицях Бахмута шумно, люди метушаться, гомонять. Такі унікальні кадри зафіксували в місті. Фактично, ця демонстрація стала початком політики українізації на Донбасі. Згадку про ті події описує тогочасний ідейний натхненник українізації Микола Скрипник, котрий сам був родом з міста Ясинувата Бахмутського повіту:

«Колись багато товаришів вважали, що Донбас — це не Україна, а робітники Донбасу здебільшого не українці. Виявляється тепер, що це цілком неправильно; серед гірняків 3/4, цебто близько 70% робітників, українців. До нових заводів, копалень ідуть нові тисячі, десятки й сотні тисяч робітників із села. Треба, щоб основні кадри донбасівського кваліфікованого пролетаріату оволоділи українською мовою, українською книжкою, українською культурою для того, аби мати можливість впливати на ці нові робітничі шари. Українська книжка, бібліотеки, український театр, українська газета допоможуть донбасівцям оволодіти українською мовою і придбати собі знання української культури». 

Тут потрібно зауважити, що Микола Скрипник з 1927 року до 1933 року був народним комісаром освіти УСРР.  Його погляди аж ніяк не збігалися із радянською владою. Відтак, завдяки йому завершили українізації преси, а ще викладання в школі популяризували саме українською. Він постійно наголошував, що українська культура є самостійною й незалежною від російської. Скрипник згодом звільнили з посади за його проукраїнську позицію.

Читайте також: Бахмут: історія назви міста-фортеці

Однак повертаючись до теми, за сприяння українських діячів Донбас отримав й популяризував українські газети, бібліотеки й театри. Одним з головних журналів, який висвітлював українську культуру  став бахмутський літературний журнал «Забой», а разом з ним  однойменна спілка пролетарських письменників. До речі, вона також була створена в Бахмуті.

Що таке «Забой», та хто його створив?

Журнал «Забой». Фото: з відкритих джерел

Журнал «Забой» заснували в Бахмуті два російських письменники Михайло Солонімський та Євген Шварц. Обоє чоловіків переїхали до України на заробітки, спланували влаштуватися на роботу в соляну копальню ім. Карла Лібкнехта.

В той час в Бахмутської громади вже була ідея створити літературний журнал, але приїзд гостей з росії остаточно дав цьому процесу рух. Бахмутські газетярі із видання «Всеросійська кочегарка» вірили, що завдяки гостям з росії вони зможуть отримати важливі звязки, щоб заручить видання підтримкою.

Перший номер  «Забой» журналу вийшов у вересні 1929 року. У журналі почали друкувати твори Володимира Короленка, Максима Горького, Анатолія Луначарського, Володимира Винниченко, Івана Микитенка, Олександра Копиленка, Павла Тичини, Тодось Осьмачка, Лев Скрипника.

Тираж цього журналу 32 тисячі примірників, однак українських авторів майже не було. Власне, й сама редакція визнавала ваду відірваності від місцевого контексту:

«…щодо літературної частини. Найбільший недолік у ній — відсутність відображення життя донецького пролетаря. Чому це сталось? Та тому, що оповідання написані столичними письменниками, замало знайомими з місцевим життям. Значить, це лихо легко виправити. Потрібно, щоб у наступних номерах “Забою” на першому місці були твори наших донецьких письменників із робітників».

Як розв’язували проблему із відсутністю українських авторів? 

Через те, що в журналі не було місцевих авторів в 1924 році створили письменницьку організацію Донбасу, яка отримала таку ж назву «Забой». Туди вже ввійшли місцеві: 

• Олексій Селивановський;
• Борис Горбатов;
• Порфирій Трейдуб;
• Арсеній Заходяченко;
• Фелікс Ковалевський та багато інших. 

Згодом, літературні осередки «Забою» почали з’являтися на копальнях та заводах цілої Донеччини. Спільноти були у Костянтинівці, Краматорську, Кадіївці, Горлівці, Лисичанському, Маріуполі, Луганському, а літературу творили звичайні робітники. Так були певні проблеми із грамотністю, але люди хотіли творити, мали запал та ентузіазм. Журнал розвивався з блискавичною швидкістю, великий внесок у це зробив Фелікс Ковалевський.

Фото: Вільне Радіо

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Симон Петлюра — видатний український державний діяч, який беззаперечно очолює топ борців за незалежність України. Більшовики настільки боялися прізвища Петлюри, що називали абсолютно всіх свідомих українців петлюрівцями (навіть якщо ті не визнавали Петлюру), або й взагалі не погоджувалися з його світосприйняттям. Хто такий Петлюра насправді, чому його виключили з семінарії та за, що оголосили молодого студента в розшук?

Редакція Бахмут IN.UA розповідає про життя відомого українця.

Симон Петлюра: коротка біографія

Семен Петлюра народився в багатодітній родині передмісті Полтави 22 травня 1879 року, тож він вже змалку звик до життя гуртом. Потім батьки віддали хлопчика навчатися в 13 років у церковнопарафіяльну школу. 

Симон продовжив науку у Полтавській духовній семінарії, до речі звідти його виключили за так званий “мазепинський дух”. Справа була така, що в семінарії влаштовували концерт, на ньому виступав композитор Микола Лисенко, на заході зіграли кантату “Б’ють пороги”, а вона була заборонена. Лиха додало ще й те, що на зустріч прийшов ректор духовної семінарії Іван Пічета, який почав звинувачувати Лисенка у “мазепинстві”. 

Нагадаємо, що радянська культура вселила українцям версію, начебто Мазепа був зрадником. На захист композитора виступив юний Симон.  Вже з юнацтва хлопець не міг тримати язик за зубами, й завжди відстоював свою думку, за що поплатився партою в семінарії, але зберіг честь та гідність.

Петлюра в ролі журналіста й втікача

Мало хто знає, що Петлюра не тільки політичний й громадський діяч, а ще й журналіст. Крім журналістики молодик мав ще одного кумира — ним став Микола Міхновський, його промова надихнула юнака вступити до лав Революційної української партії.

В 1901 році, Петлюра умудрився, будучи виключеним із Полтавської духовної семінарії взяти участь у Всеукраїнському студентському з’їзді, представляючи ту ж громаду духовної семінарії. Через рік Симона оголошують в розшук за організацію мітингів, загалом студентське життя молодика точно не було нудним. Щоб врятуватися від арешту Петлюра восени 1902 року виїхав на Кубань. Чим би займалася звичайна людина, яка переховується від поліції?

Радше за все переховувалася, але це точно не історія Петлюри. Він живучи в Кубані починає досліджувати документи Кубанського війська, а потім по них пише наукові статті. Привернувши до себе увагу жандармів — Симону довелося тікати знову, вибір падає на Львів, тут молодик продовжує писати. Доля усміхнулася Симону після оголошення амністії у 1908—1910. В цей період Петлюра проживав у Петербурзі. 

Як українець вчив москву поважати Україну та Шевченка

Симон Петлюра / фото з відкритих джерел

Сміливості Петлюрі було не позичати, живучи у Петербурзі, він брав активну участь в українському русі, зумів навіть домовитись про запровадження в радянському журналі “Мир” українського відділу. На той час, це було нечувано.

Петлюра окрім всього, ще виступав під час відзначення 50-річчя роковин смерті Тараса Шевченка в залі Дворянського зібрання на Михайлівській площі. Був присутній на похованні товариша, авіатора Лева Мацієвича, поклав вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці.

Під час Першої світової війни своє ставлення до війни виклав у статті-відозві “Війна й українці”. Петлюра писав, що українці лояльно виконують свій обов’язок перед Російською державою та висловлював надію, що в майбутньому ставлення влади до українського питання зміниться.

Петлюра та українізація армії

Пам’ятник Симону Петлюрі у Вінниці / фото Вікіпедія

Після початку революції Симон Петлюра увійшов до Центральної Ради, а потім його обрали на посаду Генерального секретаря з військових справ. В чому була задача Симона? На меті була українізація армії. 

Петлюра так звернувся до своїх військ: 

Як радянська влада вбила Петлюру та чому досі його боїться москва

У жовтні 1924 року, після поразки УНР, Петлюра оселився в Парижі, де організував видання тижневика “Тризуб“ і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР. Крім цього, Петлюра виконував інше завдання — лякав радянську владу.

За свідченнями очевидців на засіданні ЦК РКП(б) у 1922 році Ленін сказав:

Симон Петлюра був убитий радянським агентом 25 травня 1926 року. Про те, що знищення Петлюри було саме операцією радянських спецслужб, свідчив працівник КДБ Петро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він казав про це під час виступу в Конгресі США. До сьогодні Симон Петлюра в росії демонізується, окупанти його бояться навіть після смерті.

Автор тексту історик, краєзнавець Микита Безмен.

Авторка ілюстрації художниця Маша Вишедська.

Читайте також:

• “На війні немає оцінок, тут ти або загинув або вижив. Третій варіант — стати трьохсотим”: історія ветерана АТО
• Історія в кожному камінчику: цікаві факти про дореволюційні будівлі Бахмута
• Ким був Василь Стус для Донеччини: розповідь бахмутського історика Микити Безмена

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Нещодавно на Венеційському кінофестивалі показали документальний фільм “росіяни на війні” режисерки анастасії трофімової. Фільм одразу викликав широкий резонанс у суспільстві. Розберімось, що не так з цим фільмом і навіщо він був створений.

“росіяни на війні”

Примітка. анастасія трофімова — російсько-канадська режисерка, яка працювала в російській пропагандистській корпорації Russia Today. Фільм “росіяни на війні” спричинив масові протести української громади в Канаді. Адже таким чином режисерка займалась відбілюванням окупаційних військ.

Ця стрічка однобоко розповідає про російсько-українську війну з погляду російської сторони.
Перший момент, який впадає — це те, що в фільмі нема насильно мобілізованих росіян, колишніх в’язнів, вагнерівців, строковиків, надмірної кількості вихідців з середньої Азії та інших категорій військовослужбовців рф, яких можна зустріти в реальному житті серед особового складу.

Такий перелік дійових осіб вже наштовхує на пропагандистську ідею “ідеальності” армії РФ. У фільмі зустрічаються ті, хто пішов воювати за гроші, але вони зображені виродками на фоні тих, хто пішов “за ідею”. Тема вибору між патріотизмом та іншим інтересом воювати є ключовим лейтмотивом. Ідейні герої фільму – справжні богатирі і захисники батьківщини, яких відносно багато на фронті за логікою фільму.

Центральна історія доведена до рівня сюрреалізму. Громадянин України з Донецька, що воює на стороні окупантів приїздить на Новий рік в москву, щоб провести дитяче свято у якості Діда Мороза, а після – повертається на фронт. Така от історія про добро і позитив. В сюжеті з’являється ще більше зворушливих історій, які підігрівають глядача до стану емоційних переживань:

• бабця, що чекала єднання з росією;
• військовий, який привозить їй гуманітарну допомогу;
• санітарка, яка знайшла свого коханого серед свошників;
• молодий хлопець-призовник і його друг, який пішов воювати з ним за компанію.

Фільм взагалі не акцентує на тому, що росія вторглася в Україну. Також не йдеться там про військові злочини. Солдати майже не скаржаться на владу і не дай Боже – на путіна. Іноді солдати можуть сказати, що їм не подобаються їхні командирі, або їм приходять виплати невчасно і це все!

Свій фільм трофімова знімала на території анексованих лнр і днр, а також у москві. Сім місяців пропагандистка трофімова провела безпосередньо з окупантами в тилу та біля лінії фронту. Яким чином туди міг би потрапити незалежний журналіст? Багато відкритих питань до режисерки і явно присутній пропагандистський контекст.

Читайте також:

• “Звільнення Бахмута”: як виглядає свобода очима росіян
• 2 роки російського терору: як рф знищує Донеччину

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!