Як бахмутський журнал «Забой» українізував Донбас? Частина І

Семаковська Тетяна 09:56, 4 Травня 2023

zhurnal Zaboj rozvorot 4faa4росія роками намагається нав’язати міфи про неукраїнську Донеччину. Однак, саме Донеччина, а зокрема Бахмут в свій час був центром українізації всього Донбасу. Посприяв цьому локальний журнал «Забой».

Як журнал повпливав на громаду Бахмута, хто його створив та навіщо розповідає видання «Спільне», автор Андрій Мовчан

Вулиці Бахмута в 1929 році

На дворі був 1929 рік. В тогочасному Бахмуті, тоді ще Артемівську марширують комсомольці, чоловіки  тримають в руках прапори та агітаційні плакати зі проукраїнськими гаслами, але мета цієї акції не звична — популяризація українських книжок. 

Окрім прапорів та плакатів демонстрація несе макети українських книжок:

  • роман «Вуркагани» авторства Івана Микитенка;
  • роман «На-гора» Миколи Ледянка;
  • роман «Голубі ешелони» Петра Панча. 

Скрипник піонер 16eba

Микола Скрипник по центру. Фото: з відкритих джерел

На вулицях Бахмута шумно, люди метушаться, гомонять. Такі унікальні кадри зафіксували в місті. Фактично, ця демонстрація стала початком політики українізації на Донбасі. Згадку про ті події описує тогочасний ідейний натхненник українізації Микола Скрипник, котрий сам був родом з міста Ясинувата Бахмутського повіту:

«Колись багато товаришів вважали, що Донбас — це не Україна, а робітники Донбасу здебільшого не українці. Виявляється тепер, що це цілком неправильно; серед гірняків 3/4, цебто близько 70% робітників, українців. До нових заводів, копалень ідуть нові тисячі, десятки й сотні тисяч робітників із села. Треба, щоб основні кадри донбасівського кваліфікованого пролетаріату оволоділи українською мовою, українською книжкою, українською культурою для того, аби мати можливість впливати на ці нові робітничі шари. Українська книжка, бібліотеки, український театр, українська газета допоможуть донбасівцям оволодіти українською мовою і придбати собі знання української культури». 

Тут потрібно зауважити, що Микола Скрипник з 1927 року до 1933 року був народним комісаром освіти УСРР.  Його погляди аж ніяк не збігалися із радянською владою. Відтак, завдяки йому завершили українізації преси, а ще викладання в школі популяризували саме українською. Він постійно наголошував, що українська культура є самостійною й незалежною від російської. Скрипник згодом звільнили з посади за його проукраїнську позицію.

Читайте також: Бахмут: історія назви міста-фортеці

Однак повертаючись до теми, за сприяння українських діячів Донбас отримав й популяризував українські газети, бібліотеки й театри. Одним з головних журналів, який висвітлював українську культуру  став бахмутський літературний журнал «Забой», а разом з ним  однойменна спілка пролетарських письменників. До речі, вона також була створена в Бахмуті.

Що таке «Забой», та хто його створив?

nefihd edae1

Журнал «Забой». Фото: з відкритих джерел

Журнал «Забой» заснували в Бахмуті два російських письменники Михайло Солонімський та Євген Шварц. Обоє чоловіків переїхали до України на заробітки, спланували влаштуватися на роботу в соляну копальню ім. Карла Лібкнехта.

В той час в Бахмутської громади вже була ідея створити літературний журнал, але приїзд гостей з росії остаточно дав цьому процесу рух. Бахмутські газетярі із видання «Всеросійська кочегарка» вірили, що завдяки гостям з росії вони зможуть отримати важливі звязки, щоб заручить видання підтримкою.

Перший номер  «Забой» журналу вийшов у вересні 1929 року. У журналі почали друкувати твори Володимира Короленка, Максима Горького, Анатолія Луначарського, Володимира Винниченко, Івана Микитенка, Олександра Копиленка, Павла Тичини, Тодось Осьмачка, Лев Скрипника.

Тираж цього журналу 32 тисячі примірників, однак українських авторів майже не було. Власне, й сама редакція визнавала ваду відірваності від місцевого контексту:

«…щодо літературної частини. Найбільший недолік у ній — відсутність відображення життя донецького пролетаря. Чому це сталось? Та тому, що оповідання написані столичними письменниками, замало знайомими з місцевим життям. Значить, це лихо легко виправити. Потрібно, щоб у наступних номерах “Забою” на першому місці були твори наших донецьких письменників із робітників».

Як розв’язували проблему із відсутністю українських авторів? 

Через те, що в журналі не було місцевих авторів в 1924 році створили письменницьку організацію Донбасу, яка отримала таку ж назву «Забой». Туди вже ввійшли місцеві: 

  • Олексій Селивановський;
  • Борис Горбатов;
  • Порфирій Трейдуб;
  • Арсеній Заходяченко;
  • Фелікс Ковалевський та багато інших. 

Згодом, літературні осередки «Забою» почали з’являтися на копальнях та заводах цілої Донеччини. Спільноти були у Костянтинівці, Краматорську, Кадіївці, Горлівці, Лисичанському, Маріуполі, Луганському, а літературу творили звичайні робітники. Так були певні проблеми із грамотністю, але люди хотіли творити, мали запал та ентузіазм. Журнал розвивався з блискавичною швидкістю, великий внесок у це зробив Фелікс Ковалевський.

Фото: Вільне Радіо

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Як росія намагалася присвоїти собі бахмутську кінорежисерку

Семаковська Тетяна 12:00, 23 Травня 2024

Кінорежисерка Лариса Шепітько родом з Бахмута, вона  не дивлячись на штучне зросійщення і радянську пропаганду Лариса Шепітько творила фільми просякнуті українським духом, але попри те росія й далі намагається присвоїти собі всі заслуги бахмутянки.

Бахмутський історик Микита Безмен розвінчує міфи про Ларису Шепітько.

Ментором бахмутянки став Олександр Довженко

Лариса Шепітько народилася 6 січня 1938 року в Бахмуті. Мати була вчителькою, а батько покинув родину, коли Лариса була маленька. Після війни родина переїхала у Львів, де Лариса закінчила середню школу. Ще дитиною Лариса випадково потрапила на зйомки фільму “Овід”, де була цілком вражена магією кіномистецтва (Овід – це радянський художній фільм 1955, який зайняв 3 місце серед лідерів прокату, зібравши 39,16 млн глядачів). 

photo 2023 07 09 22 13 56 03b88
Лариса Шепітько / фото з відкритих джерел

Лариса була зачарована і на все життя отримала мотивацію розвивати українське кіномистецтво. У 1955 році вступила до Всесоюзного державного інституту кінематографії на режисерський факультет. Куратором Лариси стає легендарний український митець – Олександр Довженко. 

Ще в студентські роки знялася в кількох фільмах як акторка, в тому числі в “Поемі про море” (1958), початій Довженком та завершеній його дружиною, Юлією Солнцевою. Картина оповідає про драму, на яку обернулося будівництво Каховської ГЕС для жителів ближнього до станції села. 

Картина отримала ряд нагород на Всесоюзному і міжнародних кінофестивалях. Олександр Довженко був посмертно відзначений ленінською премією (1959).

Перший повнометражний фільм Лариси Шепітько — дипломна робота “Спека” (1963), який розповідає про важку долю простих юнаків і дівчат, що на власному ентузіазмі відправилися освоювати Цілинні землі. Цей фільм одразу здобув міжнародну нагороду в Чехії. 

Популярність фільмів режисерки визнавали на Берлінському кінофестивалі

photo 2023 07 09 22 14 15 57567
Лариса Шепітько / фото з відкритих джерел

Популярність Шепітько приніс її другий фільм — “Крила” (1966) про долю повоєнної льотчиці Наталії Петрухіної. Одну з найкращих своїх ролей у цьому фільмі виконала саме українка Майя Булгакова, визнана в 1966 “найкращою акторкою року”.

Потім Шепітько знімає свій перший кольоровий фільм: новорічну музичну казку “О тринадцятій годині ночі” (1969), — із такими відомими акторами, як Володимир Басов, Георгій Віцин, Зіновій Гердт, Спартак Мішулін, Анатолій Папанов.

Друга (й остання) кольорова картина режисерки “Ти і я” (1972) знята за сценарієм Лариси Шепітько і Геннадія Шпаликова і присвячена їх поколінню тридцятилітніх. У Венеції режисерка була нагороджена за цю картину медаллю в конкурсі молодого кіно.

photo 2023 07 09 22 14 34 669c9
Лариса з чоловіком / фото з відкритих джерел

Міжнародна репутація Шепітько зростала, і в 1978 році її запросили увійти до журі Берлінського кінофестивалю.

Останню роботу Лариса не завершила через трагічну і раптову смерть в автокатастрофі. Роботу над фільмом “Матера” завершив чоловік Лариси Шепітько, кінорежисер Елем Клімов, який назвав картину “Прощання” (1982).

Він також зняв документальний фільм “Лариса” (1980), змонтований із фрагментів її фільмів та інтерв’ю з її колегами. Важко перелічити кількість кіно робот і премій, які Лариса Шепітько отримала за своє недовге життя. Багато робіт відомої режисерки просякнуті українським духом і розповідають про тяжку долю людей тягнучих радянське ярмо.

Автор тексту історик, краєзнавець Микита Безмен.

Авторка ілюстрації художниця Маша Вишедська.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

День музеїв: які заклади існували в Бахмуті та що з ними сталося під час війни

Семаковська Тетяна 10:00, 18 Травня 2024
Бахмутський краєзначий музей / фото з відкритих джерел

Сьогодні, 18 травня, в Україні та світі святкують День музеїв, це свято є нагадуванням про необхідність знати власну історію, поважати її та робити висновки на її основі. 

Редакція Бахмут IN.UA до цього свята підготувала матеріал про Бахмутський краєзнавчий музей та кімнату-музей писанкарства та розвитку народних ремесел, їх історію з появи й до сьогодення.

День музеїв у 2024 році

Музеї — це сховища пам’яті, де оживає минуле. Саме в таких місцях можна познайомитися історією власного краю та країни, дізнатися про особливості життя пращурів та про те, якими речами користувалися в побуті. 

Загалом, саме для того, щоб нагадати громадськості про роль музеїв у розвитку освіти та культури, у 1977 році Міжнародною радою музеїв було започатковано нині відомий Міжнародний тиждень музеїв.

Бахмутський краєзнавчий музей

Музей у минулому / архівне фото

Найбільш відомим музеєм Бахмута можна вважати саме Бахмутський краєзнавчий музей. Будинок, у якому він розмістився, був побудований на початку XX століття В.Г. Французовим, власником Бахмутського дротяно-цвяхового заводу. Він належав йому до 1917 року.

Сам музей з’явився в 1923 році, коли донецький лікар-епідеміолог та зоолог Борис Вальх ініціював таку ідею. Він також надав власні експонати у колекцію музею. Спершу  в закладі працювали лише троє людей: завідувач, сторож та техробітниця. Очолив цей музей сам Вальх.

Друга світова війна, яка сильно вплинула й на сам Бахмут, стала критичною для закладу, адже у 1941 році його спалили нацистські окупанти. Вже після війни заклад почали відновлювати та в знову відкрили у 1962 році. Майже через два десятиліття, музей отримав статус державного.

Вже за часів Незалежності, музей активно експонував понад 30 тисяч різних історичних реліквій як зі стародавніх часів, так з новітньої історії. Усього було 14 залів, 12 з яких — це основна експозиція, а ще у двох розміщували тематичні кімнати-музеї, зокрема, присвячені Миколі Чернявському та історії єврейської громади Бахмута.

Етап реконструкції / фото з відкритих джерел

До повномасштабного вторгнення краєзнавчий музей перебував у стані реконструкції, при цьому в ньому проходили виставки та просвітницькі заходи.

Вже під час війни, за словами начальниці управління культури та туризму Донецької ОВА, 60−70% бахмутських музейних колекцій вивезли в більш безпечні місця, зокрема, архіви для подальшого вивчення історії Бахмуту та Донеччини.

Сама будівля була зруйнована під час боїв у місці. 

Кімната-музей писанкарства та розвитку народних ремесел

Бахмутський міський народний Дім / фото з відкритих джерел

В Бахмуті був також більш локальний музей — Кімната-музей писанкарства та розвитку народних ремесел при Базовому комунальному закладі культури “Бахмутський міський народний Дім”, який відкрили у 2008 році. Тут експонували різні традиційні для регіону речі народного мистецтва, зокрема, які були присвячені писанкарству, гончарству, майстерству вишивки та навіть ювелірному мистецтву регіону.

Під час війни, більшу частину експонатів вдалося вивести. Сама ж будівля народного дому була зруйнована під час бойових дій у місті.

Окупанти регулярно публікують відеоролики з міста, де демонстрували нинішній стан Народного дому. На кадрах, опублікованих у листопаді 2023 року можна побачити, що від будівлі залишилася лише передня частина з колонами та оздобленим фасадом.

Народний дім у 2023 році / скриншот

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як росія намагалася присвоїти собі бахмутську кінорежисерку

Кінорежисерка Лариса Шепітько родом з Бахмута, вона  не дивлячись на штучне зросійщення і радянську пропаганду Лариса Шепітько творила фільми просякнуті українським духом, але попри те […]

День музеїв: які заклади існували в Бахмуті та що з ними сталося під час війни

Сьогодні, 18 травня, в Україні та світі святкують День музеїв, це свято є нагадуванням про необхідність знати власну історію, поважати її та робити висновки на […]

Скіфи, обереги та “буденки”: 10 маловідомих фактів про українські вишиванки

У третій четвер травня в Україні відзначають День вишиванки — традиційне, але не офіційне, свято українського народу. Цьогоріч він припадає на 16 травня. Редакція Бахмут […]

11:00, 16.05.2024 Скопіч Дмитро

Сім жінок, котрі створили інноваційні винаходи, які привласнили собі чоловіки

Багато сучасних історичних книг часто розповідають про “великих” людей в науці, які ж насправді просто викрали чужу ідею. На жаль, так часто відбувалося з винахідницями, […]

15:45, 14.05.2024 Скопіч Дмитро

Часів Яр до війни: фото мирного міста на Донеччині

Перш ніж стати епіцентром запеклих боїв російсько-української війни, Часів Яр був тихим і затишним містом  на Донбасі з багатовіковою історією та самобутньою культурною спадщиною.