У Бахмуті зруйнований або знищений практично кожний будинок, тож люди вже намагаються дізнатися як працюватиме компенсація, та на яку суму вони зможуть розраховувати. Не всі сподіваються на те, що зможуть дочекатися виплати, серед таких одинокі пенсіонери або літні люди із потребою в особливому догляді. Бахмутянка Ольга Сергієвська – одна із тих, хто вже не повернеться в Бахмут, жінка живе в геріатричному пансіонаті й сподівається тут залишитися. Євген Ткачев – волонтер із Часів Яру, який до війни заснував кілька приватних хоспісів, а Ірина Лутай – засновниця БФ «Наша Перемога», який допомагає людям похилого віку. Що об’єднує всіх цих людей? Коротко – бажання забезпечити гідну старість, а більше читайте в матеріалі.

Редакція «Бахмут.IN.UA» дізнавалася, де можуть жити літні люди переселенці в Україні. Ми оглянули приватні та державні пансіонати, поспілкувалися із мешканцями держустанов, засновниками приватних хоспісів та розпитали про труднощі, які виникають у формуванні будинків престарілих.

Проблема житла для літніх переселенців виникла з 2014 року

Євген Ткачев. Фото: Фейсбук

Волонтер з міста Часів Яр Євген Ткачев житлом для літніх людей переселенців почав займатися з 2014 року, коли почалася війна. Спочатку вивозив пенсіонерів зі Слов’янська, допомоги від держави в той час ще не було, багатьма питаннями займалася церква та її громада.

«Людей возили до різних точок, в Ізюм, Святогірськ, Покровськ, в Черкаську область, там пенсіонерів приймав санаторій, за кордон теж виїздили», — згадує волонтер.

Після Слов’янська чоловік допомагав вивозити людей з сьогодні окупованої Горлівки, Вуглегірська та Дебальцевого. Після Мінських домовленостей бойові дії на Донбасі притихли, обстріли порідшали, й слідом за цим — кількість охочих виїхати значно зменшилася, пригадує Євген Ткачев.

Як склалася доля одиноких пенсіонерів з Бахмута

«Восток SOS» допомагав евакуювати людей. Фото: з відкритих мереж

Евакуація після повномасштабного вторгнення цієї категорії населення  відбувалася за рахунок допомоги волонтерів. Крім організації ГО «Проліска», допомагали «Благодійний фонд «Янголи Спасіння»,  БО «Благодійний фонд «Восток SOS».Всі 526 осіб, якими опікувався Бахмутський Терцентр надання соціальних послуг, поступово евакуювалися до родичів або в місця розміщення переселенців в Україні і закордоном. 

На початку лютого поточного року всі отримувачі соціальної послуги вдома були евакуйовані з території Бахмутської громади, а надання соціальної послуги вдома територіальним центром було тимчасово призупинено з 15.02.2023.

Пенсіонерам, які перебували на обліку в Терцентрі, міська рада може надавати  грошову допомогу, але у виняткових випадках. Мова йде про:

• оперативне втручання;
• стаціонарне лікування; 
• лікування поранень отриманих внаслідок бойових дій;
• перебування в скрутних життєвих обставинах.

Загалом з початку повномасштабного вторгнення матеріальну допомогу отримали 489 мешканців Бахмутської громади з числа людей похилого віку та осіб з інвалідністю на загальну суму 803,9 тис.грн. Також, продовжується виплата щомісячної стипендії двом мешканкам громади, які досягли 100-річного віку, у розмірі 1,0 тис.грн на місяць.

У Бахмутській міськраді наголошують, що звернень про допомогу в наданні тимчасового житла до Бахмутської міської ради не надходило, оскільки питанням тимчасового розміщення ВПО мають займатися ОМС приймаючих громад.

Пропозиції щодо допомоги в розміщенні мешканців Бахмутської міської територіальної громади в безпечних регіонах до Бахмутської міської ради не надходили.

Мешканка Бахмута Ольга живе в геріатричному пансіонаті на Волині

Ольга Сергієвська. Фото: lutsk.rayon.in.ua

Ольга Сергієвська — бахмутянка, жінці 60 років. З червня 2022 року вона перебуває в евакуації  у Луцьку, живе тут в геріатричному пансіонаті. Багато років жінка страждає на складну недугу, тож їй необхідний догляд. Рідних, які могли б піклуватися про неї, Ольга не має, тож геріатричний пансіонат надав їй місце на безкоштовній основі. У новому місті героїні подобається.

«Мене повністю влаштовують ті умови, які мені надали в пансіонаті. Тут дуже гарно, чиста та охайна територія, повсюди квіти, є де відпочити. Влітку тут стоїть басейн, що навіть засмагати можна. Восени можна яблука, горіхи збирати та їсти. Працівники закладу дуже добре та з повагою до всіх ставляться, вони терплячі. А яка тут бібліотека гарна!», — каже пані Ольга.

Бахмутянка додає, що за час життя в геріатричному пансіонаті вона прочитала більше книг, аніж за все життя. Жінка також почала розмовляти українською мовою та знайшла час, щоб познайомитися ближче з українською культурою. До слова, програма дозвілля у підопічних пансіонату насичена: на території є спортзал, басейн, доріжки для піших прогулянок та концерти.

Побут пані Ольгу також задовольняє, вона живе в кімнаті для двох осіб, але є приміщення й на одну людину. Кожен з підопічних має ванну та туалет. У пансіонаті є розпорядок дня, якого повинні дотримуватися його мешканці. 

Є три прийоми їжі: сніданок, обід та вечеря, крім того, мешканцям пансіонату дають перекуси (кефір, йогурт, банани, яблука, цукерки, печиво). У меню щодня є м’ясо, або риба, під вечір готують сирники або молочний суп.

«Минулого року я двічі лікувалася у лікарні, незабаром лягатиму третій раз. Це все було безкоштовно. Звісно, що здоров’я не повернеш, але ставлення лікарів та персоналу просто неймовірне», — каже пані Ольга.

Жінка додає, що не у всіх геріатричних пансіонатах таке хороше ставлення до людей, вона має різних знайомих та знає й негативні випадки. Луцький геріатричний пансіонат — це взірець доброго прихистку, поки бахмутянка живе тут до кінця воєнного стану, але сподівається, що й надалі зможе залишатися у цьому пансіонаті.

Державні заклади перестали масово приймати потерпілих від війни пенсіонерів у 2017 році

Підопічні донецького волонтера. Фото: Фейсбук

В 2017 році відбулася переломна ситуація, згадує волонтер Євген Ткачев, стареньких переселенців перестали приймати під опіку. У 2014 році був сплеск активності, літніх людей приймали з радістю у санаторій, дитячих будинках. Їх годували, одягали, але через пару років ситуація значно погіршилася – людей більшало, а місця для житла було обмаль. З 2017 році Євген почав співпрацювати із гуманітарною місією «Проліска», яка допомагала населеним пунктам вздовж лінії розмежування.

«В цих селах періодично були обстріли, але самотніх літніх людей з інвалідністю держава не помічала, бо в них умовно були родичі. Наприклад, в бабці може бути син, але він вештається по тюрмах, наркоман, алкоголік або воює на боці недореспублік, але по документах він є. Тому, ці старенькі не могли розраховувати на державні будинки для престарілих, ще одна категорія втратила документи й не могла їх відновити», — розповідає Євген Ткачев.

Перші будинки для пенсіонерів-ВПО у Часів Ярі

Через постійні обстріли будинок у Часів Ярі для літніх людей довелося зачинити. Фото: з відкритих джерел, обстріл міста у листопаді 2022 року.

Через брак допомоги й безвихідь пенсіонерів, які потребували прихистку волонтер в 2017 році за власні кошти купує будинок в Часів Ярі, приводить його до ладу й заселяє перших переселенців. За тиждень новий дім був повний людей.

«Для держави цих стареньких не існує, оформлювати їхні документи дуже важко й довго. Були випадки, коли представники місцевих рад відправляли до нас таких людей, бо це було легше, аніж відправити їх в державний заклад. У нас був такий випадок, коли бабця жила в домі шість років, а перша пенсія їй була нарахована за тиждень після смерті. Вона не дочекалася. Держава не може їх прихистити, бо в них є родичі, взяти їх в будинок престарілих можуть тільки на комерційній основі в державні або муніципальні притулки», — пояснює Євген Ткачев.

В 2017 році родина Ткачевих самостійно закривала потреби стареньких: їжа, ліки, гігієна, все сім’я купляла за власний кошт. Найдорожчою витратою стали підгузки, для пенсіонерів, які не можуть самостійно пересуватися й ходити в туалет, їх доводилося використовувати дуже часто. Згодом Ткачевим почали допомагати різні організації.

На початок повномасштабного вторгнення в Часів Ярі було чотири приватних будинки, викуплені волонтером та заповнені пенсіонерами, а також дві квартири. Тут мали прихистити паралізованих осіб, які не були мобільними. Загалом на утриманні в родини було близько 60 людей. Взимку ця цифра збільшувалася, бо людей могли брати просто з вулиці через мороз, оскільки йти їм було нікуди. Коли в будинку з’являлася нова людина – родина допомагала їй пройти обстеження у лікарні, щоб особа не заразила інших мешканців прихистку. 

Філія у Сіверську для переселенців та хоспіс на Хмельниччині

Підопічні родини волонтера на Хмельниччині. Фото: Фейсбук

Після Часів Яру родина придбала три приватних будинки для пенсіонерів у Сіверську, два з них встигли привести до ладу та заселити 23 людей, перед самим вторгненням родині Ткачевих церковна громада подарувала двоповерховий котедж в селі Миколайпілля — це між Костянтинівкою та Дружківкою. Якби не війна, тут теж б знайшли притулок літні переселенці.

«Ми не знали, коли буде вторгнення, але готувалися до різних варіантів. Зробили запаси палива, генераторів, їжі на пів року, підгузків, газових балонів тощо. Але через те, що почалися обстріли Часів Яру для пенсіонерів та персоналу було небезпечно знаходитися в місті», — каже волонтер.

Євген почав шукати варіанти евакуації, частину підопічних вивезли на Хмельниччину, в Дунаєвецький район у село Сокілець. Там для людей виділили приміщення старої школи, його родина упорядковувала й заселила пенсіонерів. Дружина Євгена з сином зараз курує хоспісом, допомагають також друзі  Шевцови. Ще частина підопічних опинилися на Львівщині. 

Притулок у Часів Ярі функціонував й після війни, але виконував роль своєрідного розподільчого центру, сюди привозили пенсіонерів, а звідси доправляли їх до безпечних місць. У вересні 2022 року в притулок прилетів снаряд, він повністю перестав працювати.

Більшість тих, хто став підопічним волонтера — це важкі випадки, люди із деменцією, та психічними розладами. Для цієї категорії людей не потрібно багато, каже волонтер, — поїсти, бути в теплі, мати змогу погрітися на лавочці під сонцем, та подивитися турецький серіал. Є серед мешканців притулку й ті, хто розуміє все, що відбувається.

«Це те покоління, яке застало голодні повоєнні роки, хрущових, перебудову та бандитські 90-ті роки, тому вони більш нормально почуваються. Не потребують догляду психолога чи консультацій. Їхати кудись далі для них сенсу немає, догляду та харчування їм вистачає. Хоча пропозиції у нас є, у мене є товариш, православний священник. У нього такий хоспіс в селі під Мар’їнкою теж був, їм допомогли евакуюватися в Румунію», — пояснює співрозмовник.

Відкрити хоспіс у 2023 році легше, бо є гранти та гуманітарна допомога

Так виглядають зараз залишки хоспісу пана Євгена в Часів Ярі. Фото: Фейсбук

Зараз увага багатьох країн прикута до України, є донори та організації, які охоче допомагають із фінансуванням притулків. Крім того, почастішали й гранти та кількість гуманітарної допомоги, але водночас якщо людина хоче зробити добру справу й відкрити хоспіс для літніх людей — їй треба заважити свої сили.

«Люба громада, де є дитячий садок чи стара школа – можуть отримати мільйонні гранти, зробити ремонт. Питання фінансування також не проблема, можливостей для прихистку подібних людей – багато. Але питання в іншому, от у моєї сім’ї було багато благодійних проєктів — дитячий табір, реабілітаційний центр для алкозалежних тощо. Зі старенькими справа інакша, коли ти береш їх до себе, це, так само як усиновлення. Ти повністю відповідаєш за їх життя, треба жертвувати своїм часом, душею, емоціями заради цих людей», — каже волонтер.

За його словами, до притулку часто приїздили відвідувачі, щоб перейняти досвід роботи хоспісу, але здебільшого люди мали хибне уявлення про подібні заклади. Євген Ткачев згадує, що замість очікуваної спокійної картини, де старенькі п’ють чай, читають чи грають в настільні ігри — гості побачили, як пенсіонери із розумовими відхиленнями кидалися фекаліями. Це також специфіка роботи із літніми людьми, які страждають на різного роду відхилення, й це потрібно розуміти перед тим, як створювати прихисток. 

Чому більшість приватних прихистків не легальні?

Гуманітарна місія забезпечувала літніх ВПО продуктами та гігієною. Фото: Фейсбук

Шукати всю інформацію про гранти й можливості створення прихистків для літніх людей у своїх громадах потрібно в ОМС (ред. органи місцевого самоврядування). Втім, тут особа може спіткнутися з іншим аспектом — за словами волонтера, сьогодні в Україні не узаконенні приватні хоспіси, хоча на території Україні їх сотні.

Організація «Проліска», яка працювала з питанням біженців намагалася отримати дорожню карту (ред. в цьому випадку інструкція з поетапного відкриття хоспісу), але витративши декілька місяців детального плану так й не отримала. 

Євген Ткачев каже, що тільки на оформлення документів для створення хоспісу потрібно від 12 до 15 тисяч доларів. За еквівалентну суму, натомість можна забезпечити десяток літніх людей їжею, прихстком та гігієною.

У 2019 році Верховна Рада прийняла закон Про соціальні послуги, який регулює утримання літньої людини в хоспісах, але норми цього закону не працюють. 

«Для того, щоб я свій хоспіс зробив по всім санітарно-пожежним вимогам, я повинен купувати цей будинок не за 5 тисяч доларів, а за 20. Ви отримуєте штамп, але за рахунок сертифікації ціна різко зростає. Місцевий бюджет, до якого я повинен буду звертатися за виплатами для персоналу, не має такої суми. Держава також не виплачує, й вкінці кінців немає розуміння, хто має фінансувати. Ще один нюанс — це курси для персоналу домедичні, які він повинен проходити. Людям потрібно оплачувати дорогу, житло тощо. Це великі витрати», — ділиться волонтер.

Як доглядають зі літніми людьми в Німеччині?

Для мешканців Європи пенсія теж складний етап у житті. Фото: з відкритих джерел

Волонтерка Тетяна Панковська тривалий час живе в Німеччині, українка розповіла про особливості життя літніх людей в країні Євросоюзу. За словами жінки в Німеччині є як державні, так й приватні установи для пенсіонерів, в обох випадках вони платні. Для утримання в літньому віці працездатні особи сплачують страховку. Але страховка не покриває всіх витрат на проживання. Людина самостійно доплачує частину необхідної суми.

Також поширена практика, коли діти дбають та забезпечують свої батьків у літньому віці, це відбувається тоді, коли особа похилого віку не здатна подбати про себе фінансово. 

«У 2020 році була реформа, яка дещо змінила у цій сфері. Незалежно, чи приватний заклад, чи ні — є одна ставка, яка проплачується людиною. Є виняток, коли особа не може проплати собі проживання, чи харчування у зв’язку з малою пенсією — тоді особа може отримати додаткові фінанси коштом соцдопомоги», – каже українка.

Але перед тим, як виділити цю суму держава перевіряє, чи діти пенсіонера(ки) не мають можливості платити за неї. Якщо вони не можуть забезпечувати батьків, то надається соціальна допомога. Зауважимо, що в Україні для пенсіонерів є можливість безкоштовно проживати в пансіонатах, але за умови, що особа не має родичів чи близьких, які б за неї піклувалися.

Що пропонує держава?

Марина Лазебна. Фото: з відкритих джерел

Мінсоцполітики на час воєнного стану розробили швидку процедуру, яка дозволяє особі отримати послугу таким чином, щоб від моменту звернення й до  отримання послуги минало не більше доби, заявила Марина Лазебна, міністр Соціальної політики.

Декларують такі соціальні послуги:

• інформування, консультування, консультативний кризовий телефон;
• надання притулку, нічний притулок, короткотермінове проживання;
• екстрене (кризове) втручання;
• представництво інтересів;
• підтримане проживання осіб похилого віку та осіб з інвалідністю, бездомних осіб;
• соціальний супровід сімей або осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах;
• догляд вдома, догляд стаціонарний, денний догляд, денний догляд дітей з інвалідністю, паліативний догляд;
• соціально-психологічна реабілітація;
• транспортні послуги.

Якщо літня людина немає паспорта чи засвідчення особи можна подати тільки заяву від себе, опікуна або від уповноваженої особи органу опіки чи піклування.

Заяву на отримання допомоги можна подавати до: 

• повноваженого органу соцзахисту за місцем перебування чи реєстрації;

• безпосередньо до надавача соціальних послуг.

Рішення мають ухвалити протягом доби та протягом однієї доби приступити до надання послуг. При цьому надавач соціальних послуг допомагає відновити паспорт або інші документи, що підтверджують особу людини. 

До кола суб’єктів, які можуть виявляти осіб у складних життєвих обставинах, Уряд включив волонтерів, адже здійснюючи волонтерську діяльність, роздаючи гуманітарну допомогу, волонтери можуть виявляти осіб похилого віку, осіб з інвалідністю, які залишились вдома і потребують сторонньої допомоги.

Вам буде корисно:

• Як отримати компенсацію за зруйноване житло?
• Де бахмутяни можуть купити квартири і чому досі не дають компенсацію?

ВПО-пенсіонери в Україні стануть новим викликом

Ірина Лутай. Фото: Фейсбук

Ірина Лутай — засновниця благодійного фонду “Наша Перемога”, який допомагає літнім людям Київській області, а саме опікується дозвіллям пенсіонерів у державних закладах. Пані Ірина поділилася своїм баченням життя у хоспісах та пансіонатах, як звичайних пенсіонерів, так й ВПО.

«Людей, які прибувають у будинки для престарілих можна розділяти на умовні категорії. Є люди, які приходять, бо за ними немає кому доглядати, чи вони самотні. Крім того, вони часто потребують медичного догляду. Для таких людей перші місяці в закладі є радісні, гарною подією, люди сподіваються на краще й вірять, що життя налагодиться. Їм притаманна доброзичливість, вдячність персоналу. Зовсім інша ситуація з тими людьми, які раніше жили в родинах й опинилися в будинку з вимушених обставин. Для них переїзд в такий заклад є стресом», – пояснює пані Ірина.

Складним етапом в житті особи — є усвідомлення, що їй прийдеться залишитися  в установі до кінця життя, ділиться Ірина Лутай. Люди часто починають згадувати своє життя в молодості, яким воно було активним й цікавим.

«Спочатку люди засмучуються, а потім можуть почати проявляти агресію до всіх оточуючих. Наш фонд допомагає пенсіонерам організувати активне дозвілля: це можуть бути співи, шиття, танці тощо. Втім, важко втягнути в активність людей, які вже в стані апатії», – говорить Ірина Лутай.

Вона додає, що Україні слід рухатися до європейських стандартів догляду за літніми людьми, зокрема – це навчання та мотивація персоналу. 

Реформи, яких потребує Україна для літніх людей

Бабусині зайці – один із проєктів пані Ірини, ці іграшки виготовляють бабусі й потім передають їх на добрі справи. Конкретно ці зайчики поїхали на Донеччину, до Білих Янголів. Фото: Фейсбук

На жаль, мала зарплата — не єдина проблема працівників. Бракує курсів кваліфікації, профілактики вигорання, вони часто працюють на ентузіазмі та завдяки доброму серцю.

Також серед проблем — відсутність фінансування та ресурсів для емоційної реабілітації пенсіонерів. За словами Ірини Лутай є такі випадки, коли люди старечого віку просто доживають свій вік лежачи в постелі. Це відбувається не тому, що персонал чи керівництво закладу погане, чи байдуже, а тому, що банально в установі понад 200 осіб, а працівників обмаль й вони не встигають.

«Держава не тільки має контролювати роботу пансіонатів чи хоспісів, але й пропонувати ресурси й механізми для життя там. В установі не тільки має бути  чисто. Має бути можливість у персоналу потримати когось за руку, поговорити з кимось, відкрити чиїсь таланти. Можливо на пенсії люди мріяли малювати чи написати книгу. На це персоналу бракує часу, але це повинно бути. Це люди й у них повинна бути радість життя. Ми побачили, що практики міжнародні це передбачають й це виконується», – ділиться досвідом пані Ірина.

Коли ми говоримо за міжнародні практики, мова йде за США та Нідерланди, пояснює співрозмовниця. У цих країнах налагоджений механізм роботи, який дозволяє  пенсіонерам гідно прожити свої останні роки. Також стандарти високого рівня щодо державних установ є в Італії та Іспанії.

Читайте також: Бахмутяни літнього віку можуть отримати соцпослуги у Трускавці: які саме?

Літні люди ВПО — виклик для пансіонатів та хоспісів

Люди ВПО похилого віку стануть новим викликом для держави, який потрібно вирішувати якомога швидше. Фото: Фейсбук

Внутрішньопереміщені особи похилого віку мають додаткову складність для системи — вони пережили втрату дому, чи когось з близьких. Й переїзд для них важкий. Звісно, є винятки. Наприклад, тоді коли особа й до війни жила у хоспісі чи пансіонаті, й не мала власного житла. 

«Наразі немає програм для емоційної адаптації звичайних літніх людей, які потрапляють у хоспіси, не кажучи вже про людей, які пережили травму переміщення. У нашому випадку виручає персонал, який дуже добре виконує свою роботу та старається створити комфортні психологічні умови для людини. Але якщо розглянути можливість навчання працівників з гідною оплатою надалі — я впевнена, що в закладах подібного типу була б набагато краща ситуація із емоційною складовою підопічних. У випадку ВПО проблема така ж, але разів в 10 інтенсивніша», – розмірковує Ірина Лутай.

Вона зазначає, що поки державних програм для літніх ВПО та їхньої адаптації — немає, хоча зараз саме час це робити. В цьому має бути зацікавлена громада, й держава, резюмує Ірина Лутай.

Фото: «Бахмут.IN.UA»

У російських сюжетах про Маріуполь майже завжди одна й та сама картинка. Нові багатоповерхівки, дитячі майданчики, радісні люди, які отримують ключі від квартир. Будівельні крани, робітники у касках. Чиновники, які говорять про “відродження Донбасу”. Але про Бахмут у цих сюжетах не говорять, як й про Вугледар або Соледар. Таке відчуття, що для росіян цих міст не існує, є лише красива картинка декорацій. Редакція вирішила дослідити, як насправді відбувається відбудова на ТОТ, які міста стали приймати росіян, а які зникли з радарів контексту “відновлення”.

Ми поспілкувалися з Петром Андрющенком, Констянтином Скоркіним, Катериною Арісою та очевидицею відбудови на ТОТ — про все читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Відбудова Маріуполя: що відбувається насправді

Росіяни окупували Маріуполь весною 2022 року. Битва за місто тривала з 24 лютого по 20 травня 2022 року. З того часу минуло майже 5 років, і Маріуполь — одне з тих міст, яке постійно показують у сюжетах про відбудову. Та чи відбувається вона насправді і якою ціною, пояснює Петро Андрющенко.

Петро Андрющенко, керівник “Центру вивчення окупації”, політик і активіст, ексрадник міського голови Маріуполя

Що відбувається зараз з відбудовою на окупованій Донеччині, вона справді є, чи це картинка для їх телебачення?

Якщо мова про Донецьку область, то тут варто зазначити, що єдине, що взагалі якось відновлюється, — це місто Маріуполь. Якщо рухатись по тому, що було окуповано з 2022 року, і як це було окуповано, можна перелічувати: Маріуполь був майже знищений, потім, у нас був Бахмут, Авдіївка, Вугледар,Курахове. По суті, нічого з цього не відновлюється. Але в Маріуполі принаймні є видимість життя, тоді як інші міста стоять в руїні.

Тому якщо брати у процентному співвідношенні за кількістю зруйнованого, навіть якщо порахувати просто за об’єктами нерухомості, то це точно не відновлення. Можна до нескінченності малювати картинки, але будь-які цифри будуть це спростовувати. Тобто таке відчуття, що не було Вугледара, Авдіївки, Бахмута, Мар’їнки, ніби це просто точки на мапі. Але насправді це не так: це відверто неправильно не враховувати ці населені пункти, коли мова йде про відновлення. Всі беруть картинки з Маріуполя, і ми постійно крутимося навколо того, чи це відновлення, чи це не відновлення. А якщо подивитися на Бахмут, наприклад, чи там є відновлення на сьогоднішній день?

Чому саме Маріуполь росіяни вирішили відновлювати?

Тут все дуже просто, цинічно і прагматично. Я думаю, насправді Маріуполь спіткала б доля Бахмута, якби ми не вдарили по Кримському мосту. Станом на серпень 2022 року наші джерела підтверджували, що не було планів чи фінансів на те, щоб щось робити з Маріуполем. Але після удару по Кримському мосту, росіяни зрозуміли, що в них є велика необхідність в логістичній точці на цьому сухопутному коридорі. На той час, рух Кримським мостом був зупинений, й рухалися виключно вдовж Преазовщини. 

Примітка. Перший удар по Кримському мосту був 8 жовтня 2022 року. Унаслідок вибуху вантажівки було пошкоджено автомобільну частину та знищено кілька прольотів, що на певний час зупинило рух.

Тож, Маріуполь став дуже зручною історією, бо тут була велика кількість баз, зручна транспортна розв’язка, порт. Також місто розташовувалося достатньо віддалено від лінії фронту. Тож вони зрозуміли, що їм треба вкладатися сюди, а після цього усвідомили, чому б з цього не зробити отаку показову історію з відновленням? Ну, не дарма, це єдине місто в Україні на окупованій частині, не беручи Крим, яке відвідував путін.

Він в Донецьку навіть не був ніколи, в Горлівці, в Луганську, а в Маріуполі був. Тож росіяни збудували окремо навколо Маріуполя цю міфологію щодо відновлення, яку, насправді, і продовжують повторювати всі, іноді не занурюючись в те, що було.

Якщо подивитися на Маріуполь та інші міста Донеччини, який масштаб руйнувань і чи співвідноситься він з тим відновленням, що окупанти обіцяють людям? 

Якщо брати по Маріуполі, то майже 2,5 тисячі багатоповерхівок, непридатних для подальшої експлуатації, було визнано 1 126 навіть окупантами. Наші цифри плюс-мінус співпадають. Насправді, це дуже рідкісний випадок. Зрозуміло, що ми оцінювали, використовуючи мапи і супутникові знімки. 

Тобто, майже 50% житлового фонду з багатоповерхівок, непридатне для житла в Маріуполі. Частково його демонтували. З приватного сектора по процентах буде трохи краще, але понад 40 тисяч приватних будинків зруйновані і непридатні для подальшого існування. Я думаю, ці цифри достатньо показові, з точки зору, наскільки воно відновлене, не відновлене. 

Що тоді зробили росіяни, щоб створити цю картинку відбудови?

Вони демонтували всю руїну, яку точно не можна ніяк навіть пофарбувати, по центральних вулицях. Мені не треба довго ходити за прикладом: наприклад, мій будинок, де я мав житло, він непридатний для життя. Це 12-поверхівка, знесена ракетами. Її не існує. Потім ще там була пожежа. Але вони його розібрали повністю: зняли фасад, вікна, все таке інше, і він стоїть закинутий. Але сам будинок не такого вже страшного кольору спаленого, та з ним нічого не відбувається, бо він не знаходиться по центральній транзитній вулиці.

Те, що по центральних вулицях вони або демонтували, і люди, які не знають, що тут були будинки, вони просто ніколи не зможуть зрозуміти, що тут взагалі щось відбувалося. А частково на їх місці почали будувати іпотечне житло. Ще частину будинків вони просто пофарбували, тобто зробили фасад ззовні, всередині там нічого немає. Наприклад, якщо брати наш центральний проспект Миру, це основна артерія, я скажу, що він десь на 60% не заселений. Так, там стоять будинки ззовні наче пофарбовані, а всередині жодна людина не мешкає, тому що там спалено все, ніхто нічого не робить.

Щодо приватного сектору, там взагалі нічого не зроблено, тому що він з боку знаходиться. Тобто, дійсно, основну частину руйнування, точніше, наслідки руйнування, вони розібрали, а сміття вивезли. Величезна гора цих відходів виникла в Кальмівському районі, де все це демонтовано, кинуто. Це сміття дроблять і тепер використовують для будівництва доріг, зокрема, навколо Маріуполя, для реконструкції. Але міста нема. Тому складно зрозуміти, наскільки воно понавічене і наскільки там дійсно нічого немає насправді. Навіть понаїхавші росіяни визнають, що місто пусте. Вони бачать, що Маріуполь явно був передбачений для значно більшої кількості людей. 

А крім Маріуполя, є такі ж міста, де “навели лад”?

Тут багато можна таких прикладів приводити. Якщо рухатись далі, на північ Донецької області, у Волноваху, вони так само провели її до ладу, але там простіша ситуація, бо не було багато поверхівок, а самі бої точилися в тій частині міста, яку просто розібрали, демонтували та й все. І люди майже не залишали місто. От якщо рухатись далі, то у нас буде Бахмут, Соледар, там нуль. 

Звідки брали гроші на все це відновлення? 

Маріуполь не відновлювався за рахунок федерального бюджету, тобто уряд тут не заходив. Регіонам дали завдання, і вони за власний бюджет пішли це робити. На сьогоднішній день всі регіони в великому дефіциті бюджету, крім того, вони вже займають у державному бюджеті, і в них є рекрутинг, який витягує значну частину їхнього бюджету. В Маріуполі залишився Санкт-Петербург працювати, і Тула — це все. Більше нікого немає. Гроші закінчилися.

Є ще дуже важлива цинічна річ, навіть у нас намагаються її обходити, бо вона буде стосуватися і умовного постдеокупаційного періоду, давайте так це назвемо. Ці території, які росіяни зараз зруйнували на півночі Донецької області, не відновляться. Там немає економіки, і її там не буде, бо немає працевлаштування, і навіть не можна вигадати, що там людям робити. Тобто навіть немає сенсу її відновлювати. Якби цинічно це не прозвучало,  можна, наприклад, почати відновлювати Бахмут, спробувати заселяти — і що будуть там робити люди?

Сільського господарства як такого там немає, легкого принаймні. Проблема з водою, вугільним видобувництвом теж немає, бо це давня вже історія. Насправді, збута в Донецькій області тягнулася завжди на бюджетних плечах, здебільшого. От і все. Росіяни просто кинуть такі міста, і вони природним шляхом перетворяться на щось. Я не знаю, що ми будемо робити з такими міста, коли ми деокупуємо їх.

Але росіяни час від часу роблять заяви про інвестиції у відновлення окупованих міст Донеччини? Вони взагалі дійсності не відповідають?

Є така фраза “Обіцяти одружитися не означає одружитися”. Демографія в Донецьку йде в мінус. Навіть порівняно з Маріуполем, де вона йде в плюс. Я маю на увазі з точки зору окупації на сьогоднішній день. В Донецьку агломерацію переїжджають виключно росіяни, близькі яких воюють на фронті. Тобто, вони просто переміщуються ближче до них, це офіцерський та силовий блок.

Якщо говорити за інвестиції, вони постійно розповідають про якісь там шалені інвестиції, але на сьогоднішній день в Маріуполі будуються вже понад 60 іпотечних будинків.  Я не буду вникати, що вони не розпродаються частково, що там є частина схем, федеральні гроші, винесемо це за дужки. Але це інвестиція, це означає, що цю територію розглядають як територію потенційно можливого розвитку, давайте так скажемо. В неї є майбутнє.

А в Донецьку, починаючи з 2014 року по сьогодні, вони анонсували перший іпотечний будинок. Про що далі можна говорити. Донецька інфраструктура не зазнала таких руйнувань, як у Маріуполі. В Донецьку досі працюють нормальні трамваї, їздять тролейбуси, ми про їх якість промовчимо, але це є.

Чому тоді українці повертаються на ТОТ?

Житло і матеріальне забезпечення. Далі буде складна соціалізація, але все це неважливо порівняно з цими двома факторами. І тут накладається дуже велике питання несправедливості. Мова йде про виплату пенсії, певних соціальних виплат, які всі знають, що ходять на окуповані території. Порівняйте, наприклад, є людина 60 років. Це не стара людина, справді.

От вона знаходиться на території, наприклад, України, і має українську пенсію, і більше вона не має нічого. Вона має сама знайти, де її жити, як за це сплачувати, і як на цю пенсію себе годувати. В той самий час якась людина в Маріуполі, якій теж 60 років має своє житло,  яке збереглося, вона живе в себе вдома, має українську пенсію, і вона має російську пенсію. І їй немає потреби додатково шукати собі житло,і, умовно кажучи, додаткову соціалізацію.

Вона весь день бачить в себе у вікнах те, що вона звикла бачити. Вона живе там, де вона прожила своє життя. Уявімо, що ці дві людини спілкуються, і остання каже: “Що ти там робиш? Давай назад. Тут, в принципі, не сильно чіпляють.  Ну, так, рускі є, зато вдома”. І ці вагання, вони складні. І в кожному випадку вони будуть такі… Тому люди  повертаються, бо з ними не працює держава, нема меседжів.  

Я завжди привожу дуже простий приклад, на щастя останнім часом він трошки замовк, йдеться про Сальдо з Херсонської області. Він щодня звертається до херсонців у Херсоні, що мовляв, от ви почекайте, ми скоро прийдемо. Коли останнім часом ви чули, що хтось: президент, очільник уряду, будь-хто з урядовців, очільник Верховної Ради, чи лідери фракції Верховної Ради, звертались безпосередньо до наших людей, які знаходяться в окупації? Можете згадати такий приклад? Це відповідь.

Примітка. Володимир Сальдо — український та російський політик, проросійський колаборант. Депутат Херсонської міської ради, міський голова Херсона. Після окупації Херсона Сальдо призначили головою окупаційної адміністрації міста. У червні 2022 року отримав російське громадянство від окупаційної влади Херсона.

Ми не спілкуємось з нашими людьми тут, з окупованих територій. І не говоримо, з нашими людьми, які там, а мало б щонайменше щонатижня звертатись і розповідати, дивіться, ми зробили те, те, і те, ми б’ємо там умовно по Мелітополю для того, щоб нашвидше ви повернулись додому. Ви протримайтеся, потерпіть, ми про вас не забули, ми йдемо до вас. Умовно кажучи, такі посили потрібні з періодичністю. І так само і до ВПО. Треба по-дорослому розмовляти. Давно треба було вийти і сказати, що друзі, не повертайтесь. Що так тут тяжко, але ми робимо, що можемо зробити, ми готові з вами спілкуватись, але терпіть, ми всі маємо терпіти, не повертайтесь.

Костянтин Скоркін, журналіст, публіцист, автор “Центру Карнегі” (аналітичний центр з питань міжнародної політики)

Як би ви пояснили російську тактику, коли повністю зруйновані міста, як-от Бахмут чи Авдіївка, подаються російською пропагандою як “звільнені”?

Звісно, вони подаються як звільнені. Як вони ще можуть подавати ці міста, які вони, власне, зруйнували? Якось це потрібно пояснювати. Я вважаю, що відновлювати ці міста не будуть, тому що це економічно невигідно. Росії вигідно вкладати гроші у міста, які мають якийсь економічний потенціал. Той же приклад, Маріуполя, хоча там багато проблем, і відбудова ця відбувається показовими шляхами, але там прийнанні щось відбувається.  

Ще одна причина, що це місто-свідок військових злочинів. Саме тому росіяни так активно там щось будують, бо вони замітають сліди своїх військових злочинів, і будують щось своє на цьому місці. Це психологічно зрозуміла річ, коли злочинець (ред. росія) повертається на місце злочину. Ось, така ось справа.

Як подається на російських телеекранах ця відбудова в окупованих містах Донеччини для жителів ТОТ і для  росіян?

У росії є офіційна ідеологія визволення. Вона бере коріння з 2014 року, коли були проголошені всі псевдореспубліки “днр” та “лнр”. І тоді вони проголосили свої кордони, державні кордони у межах адміністративних українських областей Донецької та Луганської.

Як ми пам’ятаємо, у 2014-му вони не змогли тоді втриматися на всіх цих територіях — їх українські війська вибили під час АТО. Контролювали вони лише частину цих регіонів, але у їхніх так званих законах та конституціях було всюди прописано, що вони все одно претендують на інші території, що ці території є тимчасово окупованими Україною. Власне, російська ідеологія у цьому була, щоб зробити, скажімо, таку міну уповільненої дії, і, щоб потім це використовувати як привід для вторгнення, щоб допомогти “лнр” та “днр” відновити свої історичні та законні кордони.

На цьому базується їхня ідеологія визволення. Тобто це не напад росії на Україну, щоб захопити якісь землі, а це визволення території Донбасу. І саме тому будь-які руйнування, жахливі злочини, які відбувалися під час цього масштабного вторгнення, подаються так, що у всьому винна українська сторона, бо “це ми виганяємо окупантів з української землі”. Тобто, це так пояснюється для російської аудиторії. Умовно, вони показують, ось це руїни, це печально, але це тому, що неонацисти там засіли, і нам довелося їх з боями героїчної звідки-то там виганяти. Тому для більшості російського населення картинка така. А потім їм показують наступні сюжети, як відбуваються відбудови, і щасливі маріупольці, дякують що їх звільнили.

Тож, подають так, що ці території не завойовані, а визволені з-під влади “київської хунти”. Це повинно бути ніби свято для місцевих мешканців, яких звільнили від “фашистів”. Вони повинні радіти і дякувати путіну та російській владі. Ще тут є важлива зараз тенденція, яку я бачу, це масова зміна населення на окупованиї територіяї. Тобто, на місце, власне, корінних мешканців активно заселяються люди з росії. Або це такі люди, які зараз там працюють за вахтовим методом. Російська влада сама ж створює умови, коли квартири купують саме росіяни. Самі представники цієї колабораціоністської влади у Донецькій області зазначали, що 75% покупців квартир у Маріуполі – це громадяни рф, тож вони самі визнають, що цей процес відбувається. Те саме, і в органах влади, де змінюють місцеві кадри в “днр” та “лнр”, цих людей міняють на російських чиновників.

Чим мотивують росіян взагалі купляти житло на окупованих територіях? Чи розуміють вони, що це за будинки? Що там раніше мешкали маріупольці?

Про моральну сторону питання я навіть не буду говорити, бо це жах. Для людей, які купують будинки на окупованій території, цієї проблеми, власне, не існує. Це специфічні люди, які хочуть купити собі за дешево будинок біля моря. Це головна їхня мотивація.

Вони бачать для себе економічну вигоду зараз ухватити щось. Також для росіян існує пільгова іпотека. І ще один варіант, це те, що люди, які зараз їдуть на окуповані території, їдуть заробляти гроші. Як наприклад, російські чиновники, особливо це якось ніхто не приховує, що вони приїжджають на швдкі гроші. Зараз у них йде процес відновлення, так? А це, перш за все, це корупція. Вони можуть вкрасти тут більше аніж будь-де у російських регіонах. Росія влила 12 мільярдів доларів на, так звану, відбудову по всій окупованій території, це тільки Донбас. Ці цифри були у розслідуванні агенції Reuters.

Росіянка опублікувала відео, де демонструє відбудову в Маріуполі.

Це втричі більше, аніж було виділено на інфраструктурні проєкти у 20 регіонах росії. Розумієте, який це розмах фінансових потоків? І, власне, ті люди, які сидять на цьому, заробляють. Тому для них немає проблеми теж купити собі там квартиру десь у Маріуполі. Саме через те, що є великий попит від цих людей, стрімко зросли ці ціни, і у всіх великих містах Донбасу, вони перевищують довоєнні показники. 

Заробляють на ТОТ на цій відбудові лише чиновники?

Ні, це також лікарі, будівельники, це люди яких направляють туди працювати, відновлювати, все і так далі.  Їм теж підвищують оклади, і вони переходять в категорію людей, які можуть собі дозволити прикупити ще й нерухомість по Маріуполі. Багато хто з росіян їде на окуповані території через кліматичні умови. Бо люди, які там на далекій півночі заробляють великі гроші, хочуть потім жити десь у теплому місці. І якщо раніше вони обирали Крим, то зараз активно їдуть і в Маріуполь, і в Запорізьку область і так далі. 

Що відбувається тоді з українським населенням на цих територіях?

Звісно, що там залишилися люди, які зберегли лояльність Україні та мають сподівання на звільнення. Загалом, чим пізніше території були захоплені росією, тим більше там таких людей залишилося. На території, яку контролювали “днр” та “лнр” звісно, таких людей вже залишилося одиниці. Бо за той час люди намагалися будь-якими шляхами звідти вибратися.

Тому я бачу, що на ТОТ залишились ті, хто або дуже лояльні росії, або ті, хто, власне, не може кудись переїхати. Це здебільшого пенсіонери. Тут треба ще сказати, що виїзд з ТОТ за останній час став набагато складнішим. Волонтери, які раніше це робили дуже обмежені, зараз це все прикрито, і навіть активістів, які цим займалися,  їх теж арештовують і на них тиск чинять. Вїхати на ТОТ теж стало важче, фільтрація є жорсткішою. А окупанти зараз ж націоналізовують майно, і змушують людей приїздити аби підтверджувати право власності на житло.

При в’їзді на перевірці шукають все, що пов’язано з Україною. Якщо людина все ж хоче їхати, то треба мати окремий смартфон. Але бувають випадки, коли на фільтрації вам можуть спеціально переслати український прапор на фотографії або просто забирають телефон  і самі підписуються на якийсь український патріотичний паблік. Після цього кошмарять або вимагають гроші. Їм же теж треба цю статистику робити, що вони спіймали таку кількість диверсантів, які пробираються в рф. Відмови на в’їзд в рф ставлять на десятки років.

Окупаційна влада стирає всю присутність всього українського на території окупованого Донбасу. Це почалося звісно не ам, де вони закріпилися, там це відбувалося. Я знаю ситуацію по моєму рідному Луганську. Там, власне, до того доходило, що перейменували кінотеатр “Україна”, який був заснований у 60-х роках, з цією назвою. Тобто, при радянській владі він був, а при владі “лнр” він став “Русь”. 

До окупації Луганська, наприклад, ті ж процеси декомунізації та пам’яті жертв комуністичного терору, їх якась меморіалізація, відбувалися дуже повільно, але все ж таки щось було зроблене.

Але за ці роки, все це теж було знищено. Демонтовані всі пам’ятники жертв репресій, всі пам’ятники жертв Голодомору, тобто навіть те невелике, що було зроблене, теж стирається все нанівець. Замість цього впарюється знову така неорадянська ідеологія радянського Донбасу, плюс оця новітня ідеологія визволення та так званої СВО. Це те, що вбивають дітям голови в школах через такі організації, як “Время перших”, та “Юнармія”. Це ідеологічна перепрошивка, для них важливо перепаяти ідентичність людей, які там живуть. А перш за все якесь юне покоління, бо воно вже не пам’ятає, як було, і цим дітям дуже легко перепаяти мізки.

“Тія Бичхіджи”: українка, яка опинилася в окупації, очевидиця подій в Макіївці

Розкажи про свій досвід життя в окупації?

Я народилася і мешкала в місті Макіївка. На момент окупації, в 2014-му році мені було 9 років, і виїхала звідти лише, коли стала повнолітньою, у 19 років, у 23-му році. Тобто, я прожила в окупації приблизно 9 років.

За час, коли я жила в окупації, фактично перестали працювати якісь комунальні служби; вони лишалися формально. Люди багато що робили з власної ініціативи,, але нічого цього не фінансувалося. Інерційн якісь двірники виходили, прибирали вулицю, шахтарі умовно працювали, але протягом трьох років так точно не платили зарплатню. Змінилася система з грошима: з’явилися ось ці пункти обналічки, і таке явище, як люди, які займалися валютою: вони міняли гривні на рублі.

А як щодо освіти?

В 2014 році нам завезли нові підручники, оновили фонди з українських на російські за російською програмою. Вони, до речі, були датовані, саме їх друк 2015 роком, але їх нам завезли восени 2014. Тобто, росія готувалася. Але, напевно, не на той час. Почалася поступова мілітаризація, але вона була з орієнтацією на спільне радянське минуле.

Тобто, це, скоріш був, культ війни, але не культ війни російської, не культ війни абстрактної, а культ Великої Вітчизняної. І орієнтація була переважно ось на це. Це було погіршення ситуації з застарілими наративами, які в цілому там існували. Так само нас водили 9 травня на покладання квітів. Все, як було в інших містах України до 2014 року, умовно там. Конкретно російське, контакт з російськими солдатами, про російські військові подвиги, то ця інформація почала з’являтися в шкільній освіті з 2023 року. Коли, окуповані території “офіційно” приєднали до росії. Тоді освіта змінилася повністю відповідно до російських стандартів.

З приводу української мови її почали і залишали десь до 2021 року як факультатив, але вона була дієва для дітей, які вміли нею розмовляти і в цілому вивчали її в молодшій школі, бо дивилися контент нею, знали мову від народження через дитячі садочки або початкову школу. Як факультатив вона була неактуальна для дітей, які пішли в школу, коли почалася вже окупація або на 4-3 роки пізніше за старт окупації. Їм ці два 2 уроки на місяць нічого не приносили взагалі. Тобто, це було неефективно.

З 2017 року почалося, коли більш-менш сформулювалася політика всередині окупованих територій, тоді в освіті була позиція, що якби росія — це окремо, ми — це окремо, ми не росія, але росія — наші кєнти. Пізніше з’явилася політика, що ми є росія.

Як взагалі змінилися умови життя в окупації?

Закривалися магазини, якихось препаратів не вистачало в окупації, тож їх завозили з Москви або з України. Потім з’явилися люди, це не були перекупи, які самі оцінювали попит і працювали по запитам. Вони привозили їжу, косметику, одяг, наприклад, з того ж харківського ринку “Барабашово”. На додаток, вони займалися валютою, тому що до цього, вони каталися на підконтрольні території. 

З часом також погіршувався стан міста, проблем з водою ще не спостерігалось, щось робити почали в 2022 році. І там була яка позиція в цілому, це дуже важливо, напевно, зазначити, нам нічого не обіцяла росія. Її згадок уникали, всі розуміли, що це спонсорується росією, що шахти працюють на дотацію, уряд, тому що він також не може ніяк працювати, те ж саме з військом, ополченням і іншими структурами. Але про це не комунікувалося офіційно.

Я пам’ятаю, що у людей були великі очікування від місцевої влади, хоча багато хто не розумів, що так звана “днр” не є незалежною державою і не може самостійно закривати всі проблеми регіону. Людям обіцяли, що гроші залишатимуться “на Донеччині”, що росія допоможе, що життя стане кращим. Через це певний час вони ще вірили місцевій окупаційній владі.

Але з роками ця влада втратила довіру. Приблизно у 2021–2022 роках багато хто вже був розчарований у місцевих керівниках. І коли росія почала вирішувати хоча б якісь базові проблеми — ремонтувати інфраструктуру, вкладати гроші, щось робити соціально — це сприймалося людьми як доказ того, що “росія прийшла і зробила те, чого Україна не робила роками”.

Я це бачила навіть на прикладі власної сім’ї. Мої батьки дуже проросійські. У нашому місті була алея з розбитим асфальтом, яку роками ніхто не ремонтував. І коли її нарешті заасфальтували вже під російською окупацією, для багатьох це стало дуже сильним символом: мовляв, “Україна не зробила, а росія зробила”.

Так само було з водою та іншими побутовими проблемами. Росія почала щось обіцяти й частково вирішувати, і люди це запам’ятовували. При цьому вони майже ніколи не проводили паралель, що саме через росію ці проблеми взагалі виникли. Люди могли звинувачувати місцеву окупаційну владу, могли звинувачувати Україну або говорити про відсутність української влади, але росію вони майже ніколи не звинувачували. Зараз там уже з’являється певне розчарування через те, що росія допомагає недостатньо, але я не можу детально про це говорити, бо виїхала у 2023 році.

А якісь кардинальні зміни були, коли умовно “прийшла росія”

Коли росія прийшла, я не можу сказати, що почалися якісь кардинальні зміни. Більшість того, що робилося, виглядало як показові або символічні проєкти. Наприклад, на вулицях ставили каністри з водою, ремонтували або будували парки, займалися реконструкцією театрів, відкривали різні “русские центры”, завозили російські книжки в бібліотеки. Це не створювало чогось принципово нового, але людям це подавали як “росія доробляє те, що не зробила Україна”.

Навіть існували популярні розмови про те, що росіяни нібито добудують Донецьке метро. Хоча насправді всі ці недобудови так і залишилися стояти в аварійному стані.Зараз, наскільки я бачу й читаю, росія намагається створювати інфраструктуру, яка пов’язана переважно з військовими потребами. Це логістика для армії або виробництва, які можуть обслуговувати війну. Наприклад, у моєму місті обіцяли відкрити завод блочних конструкцій для швидкого будівництва багатоповерхівок. Але є відчуття, що це житло буде не для місцевих, а для росіян — військових або спеціалістів, яких завозять працювати.

Я також бачила, як на Донеччину масово завозили росіян: студентів, працівників, медиків. При цьому місцевих, які знали українську мову, навпаки, відправляли працювати ближче до окупованих територій або в новозахоплені регіони. Наприклад, моїх знайомих студентів із Донецького університету відправляли викладати російську мову дітям у Херсоні. Водночас у самому Донецьку викладати запрошували вже росіян.

Щодо життя під окупацією, труднощі були різні залежно від періоду. У перші роки після 2014-го головними проблемами були бойові дії, небезпека, невизначеність і нестача продуктів. Це тривало приблизно до 2016 року. Потім додалися фінансові проблеми та інформаційна ізоляція. А вже пізніше виникла сильна соціальна криза. Люди, які раніше не мали ні освіти, ні статусу, часто отримували владу або привілеї через участь у структурах “днр”. Це дуже впливало на атмосферу в суспільстві.

А як з роботою?

Робочих місць майже не було, а якщо вони й були — людям часто не платили зарплату. Через це багато хто намагався працювати дистанційно — або на росію, або на Україну, і жили за рахунок переказів через різні обхідні схеми та курси валют. Під час ковіду ситуація стала ще гіршою. Бракувало тестів, не було нормальної інформації про реальний стан захворюваності, лікарні були переповнені, а ліків постійно не вистачало. Медична система й до того була слабкою: медикам мало платили, багато українських ліків стали дорогими або взагалі недоступними. Після санкцій проти Росії частина препаратів перестала доходити взагалі.

“Общественное питание”, російська кухня та заборона на все українське: як на окуповані території повертають радянський рудімент 

Якість продуктів також була низькою. В окупацію часто завозили дешеві товари, які в самій росії майже не купували. Навіть гуманітарна допомога з росії була поганої якості.

Однією з найгірших проблем стала вода після 2022 року. І це я вже переживала у свідомому віці. Води або не було взагалі, або її давали раз на кілька днів на кілька годин. Це було виснажливо. Я жила на дев’ятому поверсі й носила десятки літрів води в баклажках сходами. Взимку труби промерзали, їх намагалися відігрівати вручну. Постійно були обіцянки побудувати новий водогін або відновити систему, але проблеми так і не вирішилися. Стара інфраструктура за роки окупації просто зруйнувалася, бо нею майже ніхто не займався. Труби, електрика, комунікації — усе перебувало в жахливому стані. Нова інфраструктура теж часто робилася формально, без реальної якості.

Що для вас змінилося після переїзду на підконтрольну Україні територію?

Почалися вже інші труднощі, з документами, медициною та адаптацією. У мене не було підтверджень і свідків для оформлення документів, тому я майже рік не могла отримати паспорт. Без паспорта я не могла нормально користуватися медичними послугами, бо для цього потрібна реєстрація в системі та декларація з лікарем.

Також я не до кінця розуміла, як працюють українські системи після всіх реформ, які відбулися за роки окупації. Отримання документів стало дуже складним і виснажливим процесом. Я знаю, що багатьом молодим людям, які виїжджають з окупації, ще важче. Часто вони не мають документів або підтвердження місця проживання, через що виникають проблеми з реєстрацією та статусом ВПО.

Особисто я не оформлювала статус ВПО, бо для вступу до університету він мені не був потрібен. На державні виплати я також не претендувала, тому що не підпадала під необхідні категорії, а самі виплати були дуже маленькими. Я чула про програми підтримки для молоді, яка виїжджає з окупації, зокрема про одноразові виплати, але люди кажуть, що отримати їх швидко дуже важко. Через це вони вже не сприймаються як реальна допомога “на старті”, а радше як далека перспектива.

Зараз я живу в Харкові й проходжу через процес реінтеграції вже тут. Обрала це місто, бо воно було одне з найдешевших міст для життя. Волонтери допомогли мені знайти квартиру, де я платила тільки за комунальні послуги, і я їм за це дуже вдячна. Але це була квартира в обстрілюваному районі, фактично без нормальних вікон. Найбільшою проблемою після виїзду стали документи. Якщо ти не маєш паспорта, то тебе фактично не існує для держави. Ти не можеш офіційно влаштуватися на роботу, а без цього дуже легко потрапити в експлуатацію або залежати від випадкових людей. У такій ситуації ти повністю залежиш від волонтерів, гуманітарної допомоги чи окремих чиновників.

Коли я виїхала, мені один раз зателефонували з Міністерства реінтеграції та спитали, чи потрібна мені допомога з їжею чи гуманітарними речами. Я сказала, що так, але після цього більше ніхто не виходив на зв’язок. Без документів виникали й серйозні проблеми з медициною. Деякі лікарні просто відмовлялися мене приймати. Інші погоджувалися допомогти лише “по-людськи”. Якщо потрібні були рецептурні препарати або електронний рецепт, отримати це було майже неможливо, бо я не могла підтвердити свою особу в системі.

З освітою ситуація трохи простіша — якщо є свідоцтво про народження, можна вступити до університету. Але коли людина виїжджає не заради навчання, а просто рятується, то перші місяці думаєш не про вступ, а про те, як вижити, знайти житло, роботу й хоч якось адаптуватися.

Я помітила, що підтримка дуже залежить від міста. Раніше в Харкові була сильна волонтерська система — там могли допомогти буквально всім одразу. У Києві краще працювали юридичні й психологічні ініціативи. Але після закриття гуманітарного коридору ситуація змінилася: волонтерство в Харкові стало більше орієнтуватися на військових та переселенців із прифронтових районів області. Харків перестав бути основним хабом для людей, які виїжджають з окупації. Зараз багато молоді їде одразу до Києва, і там же сконцентровано більше ресурсів допомоги.

На мою думку, людям, які виїжджають з окупації, найбільше потрібні гроші та гарантії. Коли я виїжджала, людям давали невелику виплату за перетин гуманітарного коридору, але цього недостатньо для нормального старту. Насамперед потрібні гарантії житла — або гуртожитки нормального рівня, або соціальні квартири, або компенсація оренди. Бо ціни дуже різняться залежно від міста: у Харкові одні, у Києві зовсім інші, на заході України — теж інші. І людина часто не може сама обрати, де їй опинитися після евакуації. Також дуже потрібні медичні гарантії. Люди виїжджають з окупації у поганому фізичному стані: постійний стрес, нестача ліків, погане харчування, брудна вода, холод, проблеми з опаленням — усе це серйозно підриває здоров’я.

Катерина Арісой, очільниця ГО “Плурітон”, ця організація допомагає українцям виїхати з ТОТ про те, чому люди залишаються на ТОТ

Люди, які залишаються на тимчасово окупованих територіях, здебільшого роблять це не тому, що хочуть жити під окупацією. Це їхній дім, їхнє життя, їхнє майно. У кожного є свої причини: літні родичі, за якими потрібно доглядати, страх втратити житло або відсутність грошей і можливостей почати життя заново на підконтрольній Україні території.

Багато хто розуміє, що після виїзду їх можуть чекати гуртожитки, нестабільність і складна адаптація. Деякі люди вже виїжджали раніше, але були змушені повернутися через сімейні обставини або через необхідність доглядати близьких. Є й ті, хто фізично не може виїхати. Наприклад, люди, яких переслідує окупаційна влада. Для виїзду потрібно проходити численні блокпости, де дуже ретельно перевіряють документи, телефони та особисті дані. Якщо людину підозрюють у проукраїнській позиції або хтось доніс на неї, це може стати реальною загрозою.

Окремою проблемою стала примусова паспортизація. Для того, щоб виїхати через росію або нормально жити на окупованій території, фактично змушують отримувати російський паспорт. Але навіть його зараз отримати непросто — окупаційна влада створює додаткові обмеження й бюрократію. У багатьох людей узагалі немає документів — вони були втрачені через бойові дії, затоплення після підриву Каховської ГЕС чи евакуацію. Відновлення документів — це складний і принизливий процес із перевірками та поїздками в інші міста.

Найчастіше останньою краплею для виїзду стає пряма загроза життю або здоров’ю. Особливо це стосується молодих чоловіків, яких окупаційна влада намагається примусово мобілізувати та відправити воювати проти України. Через це багато хто просто переховується й боїться виходити на вулицю.

Люди також виїжджають через постійний страх репресій. Достатньо, щоб хтось із сусідів щось сказав або доніс — після цього додому можуть прийти озброєні люди з обшуками. І навіть якщо нічого не знайдуть, людину все одно можуть затримати, катувати або просто зникнути безвісти. Такі випадки, за словами людей, непоодинокі.

Ще одна причина — втрата надії. Особливо це стосується жителів лівобережної Херсонщини, які до останнього чекали на звільнення. Багато хто розповідав, що буквально бачив через Дніпро українських військових і сподівався дочекатися деокупації вдома. Але з часом люди зрозуміли, що більше не можуть так жити, і вирішували евакуюватися.

Частина людей виїжджала принципово через небажання отримувати російський паспорт. Деякі були готові втратити житло, майно і все, що мали, тільки б не ставати громадянами Росії. При цьому окупаційна влада створювала умови, за яких без російського паспорта людина фактично не могла нормально жити: були проблеми з роботою, навчанням дітей, медициною та навіть викликом швидкої допомоги. Медична система на окупованих територіях, за словами людей, перебуває у критичному стані: бракує лікарів, обладнання та ліків, частина лікарень закрита або не працює повноцінно.

Також люди розповідають, що окупаційна влада постійно дає обіцянки про відбудову та “краще життя”. Особливо це помітно в Маріуполі. Там показово будують нові будинки й створюють картинку для пропаганди — мовляв, Росія прийшла й усе відновлює. Але люди, які мислять критично, бачать, що багато з цього робиться поспіхом лише для телевізійної картинки.

Попри гучні обіцянки, люди не бачать реальних покращень: навколо залишаються руїни, проблеми з соціальними послугами та відсутність перспектив. Через це навіть ті, хто колись ще на щось сподівався, поступово розчаровуються. Були також історії про те, що людям обіцяли житло в Росії. Дехто погоджувався через безвихідь, але на практиці їм пропонували переїзд у віддалені регіони Росії, куди мало хто насправді хотів їхати. У результаті очікування більшості не справдилися.

Водночас є люди, які вже нічого не очікують від окупаційної влади й готові втратити все, аби лише не інтегруватися в російську систему та не отримувати російський паспорт.

Історії людей, які виїхали з тимчасово окупованих територій, показують: російська “відбудова” часто існує більше як інструмент пропаганди, ніж як реальне покращення життя. За фасадами новобудов і обіцянками “кращого майбутнього” залишаються страх, руйнування інфраструктури, примусова паспортизація та відсутність базових прав. Водночас сам факт, що багато людей готові втратити житло, роботу й усе нажите, аби не інтегруватися в російську систему, свідчить: навіть після років окупації значна частина мешканців ТОТ не сприймає її як свою реальність чи майбутнє. 

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У Гощі відбулась робоча зустріч щодо реалізації житлового проєкту “Бахмут-Гоща”. Представники Бахмутської та Гощанської громад перейшли до практичного обговорення реалізації проєкту. Вже сформовано робочу групу, яка координуватиме реалізацію проєкту. На початок будівельних робіт передбачили 158 мільйонів гривень.

Звідки братимуть фінансування і хто увійшов до складу робочої групи, в коментарі редакції Бахмут IN.UA повідомив Олександр Марченко — заступник начальника Бахмутської МВА.

Проєкт “Бахмут-Гоща”: що відомо про фінансування

У Гощі на Рівненщині відбулась робоча нарада щодо реалізації проєкту будівництва житлового кварталу “Бахмут-Гоща”. Участь у ній взяли представники Бахмутської громади — заступник начальника Бахмутської МВА Олександр Марченко та директор КП “Бахмутська житлова управляюча компанія” Олександр Бондарєв.

На сьогодні з бюджету Бахмутської громади спрямовано понад 62 мільйони гривень на розробку проєктно-кошторисної документації. Ще 158 мільйонів гривень передбачено на початок будівельних робіт.

“Це закладено в програмі (ред. Програма економічного і соціального розвитку). Якщо знайдемо інші джерела, то, звісно, будемо використовувати інші джерела. Поки що такої можливості немає. У Програму економічного розвитку закладені кошти на виконання робіт. Але це тільки у програмі, а вже далі будемо вирішувати звідки брати ці кошти”, — зазначив Олександр Марченко.

Перелік першочергових робіт буде визначено після того, як їх розробить проєктувальник.

“Тільки відбувся тендер на визначення переможців на виконання проєктних робіт. Зараз переходимо до проєктування, очікуємо від проєктувальників надходження всього пакету документів. Далі будемо вирішувати, згідно з проєктом, коли розпочинати за календарним планом”, — зауважив Олександр Марченко.

Завершити проєктування першої черги будывництва планують до кінця вересня 2026 року.

За словами Олександра Марченка, вже сформовано робочу групу, яка координуватиме подальші етапи реалізації проєкту. До її складу увійшли фахівці Гощанської селищної ради, Бахмутської МВА та Бахмутської міської ради.

Що передбачає проєкт “Бахмут-Гоща”

За інформацією Бахмутської міськради, проєкт передбачає зведення житлового кварталу з три- та чотириповерховою забудовою. Він розрахований орієнтовно на 1 200 мешканців. Окрім зведення будинків заплановано облаштування дитячих і спортивних майданчиків, зон відпочинку, паркувальних місць та укриттів. У межах проєкту також запланована інтеграція елементів бахмутської ідентичності.

Згідно з плановими показниками по кварталу, в житлових будинках передбачені 174 смарт-квартири та 395 стандартних квартир, з яких:

• однокімнатні — 236 квартир;
• двокімнатні — 107 квартир;
• трикімнатні — 52 квартири.

Загальна площа нежитлових приміщень складатиме 2 600 м². Частина площ перших поверхів запланована під комерційну оренду. Споруда для керуючої компанії складатиме 500 м².

Читайте також:

• Бахмут витратить понад 1,3 млн грн на відпочинок дітей: як подати заявку на оздоровлення
• Як ВПО стати на квартирний облік в 2026 році: покрокова інструкція
• У Гостомелі планують звести житло для бахмутян: ключові факти і актуальні дані на 2026 рік

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!