Світлана Вертола — українська письменниця, дівчина пише книги для підлітків, але насправді їх читають й дорослі, бо інколи хочеться побачити бодай через книгу щось хороше та світле. Світлана сама переселенка, рідне місто героїні — Іловайськ зараз окуповане. Одна з книг авторки, це «Юна. Війна», якраз розповідає про події в 2014 році, коли почалися війна.

Світлана Вертола поділилася із редакцією «Бахмут. IN.UA» своїм баченням на книги, розповіла, як зараз себе почувають українські видавництва, що є популярним на книжковому ринку, та чому Тік-Ток корисний для підлітків?

В Україні дають шлях для розвитку молодим письменникам

Книга «Лель». Фото: видавництво Прометей

Попри те, що в країні триває повномасштабна війна, наші видавництва намагаються не тільки забезпечувати якісними книгами та новими релізами закордонних новинок, але й дають шлях для молодих авторів. Зараз, каже Світлана Вертола, значно зріс попит на українську книгу. Сама авторка полюбляє творчість Андрія Любки, каже, що його книги допомагають легше переживати довгі мандрівки.

«Ті видавництва, які в більшості спеціалізувалися на перекладній літературі, зараз більше шансів дають саме українським авторам. Ті, хто раніше спеціалізувався на нон-фікшні, як от видавництво “Лабораторія”, чи “Віхола” зараз відкривають можливості для прози. Можна надіслати рукопис на розгляд», — говорить письменниця.

До слова, книга «Лель» авторства Світлини Вертоли вийде у видавництві «Прометей», ця новинка була написана під час повномасштабної війни. В сюжеті повісті слов’янська міфологія, нею авторка надихнулася під час життя на Хмельниччині, сюди довелося евакуюватися з Києва.

«Сестра нареченого якось принесла мені книгу про традиційні слов’янські вірування, я вже не пам’ятаю її назви, але саме там я натрапила на бога Леля. Це бог кохання, який ставиться до любові, як до гри. Він закохував у себе дівчат, а потім зникав. Такий собі пікапер, але з попередніх тисячоліть. Я почала шукати про нього більше інформації, виявилося, що його могли створити штучно об’єднавши кілька богів кохання, я вирішила трішки змінити його персонажа. Перенесла його в сучасний Київ, змусила ходити на барахолки, секонди та знайти своє кохання», — згадує Світлана Вертола.

Прочитати книгу авторка радить тим, кому хочеться трохи казки у житті, а крім того «Лель» сподобається тим, хто любить Київ, його вулички та вінтажні барахолки.

Підліткова література показує правильну рольову модель

Світлана Вертола. Фото: надане героїнею

Підліткову літературу зараз читають не лише підлітки. Як каже авторка, вона стала популярною серед покоління міленіалів, молодь якій зараз орієнтовно 25 років, вона також часто обирає саме підліткові книги.

«Я скажу, те що особисто приваблює мене. Мені наразі 25, я якраз є учасником цієї категорії. На мою думку, сучасна підліткова література показує правильну рольову модель. Наведу приклад, в одному із рукописів я описала ситуацію, коли батько родини розпочав конфлікт з дружиною, бо в нього була не попрасована сорочка. Цей приклад я взяла з власної родини, бо побутовими питаннями у нас займалася мама. Редакторка порадила мені змінити цей уривок, бо ми, як письменники маємо закладати інші ролі. Ми маємо показувати, зокрема, що ділити хатні обов’язки потрібно рівноцінно. Хлопці-підлітки можуть перейняти цю модель», — пояснює співрозмовниця.

Авторка вважає, що така, на перший погляд, маленька деталь насправді додає зовсім інші сенси в книгу. А обирають книги такого формату дорослі, щоб відпочити, або ж згадати свої перші відчуття, як от перше кохання, зрада.

Як Тік-Ток просуває читання в Україні?

Світлана Вертола на Книжковому Арсеналі. Фото: скріншот 

Не завжди, коли ваша дитина гортає стрічку Тік-Току вона марно проводить час, як вважають батьки. Наприклад, саме завдяки книжковим відео в цій мережі українці активно діляться відгуками на книги, пояснює Світлана Вертола.

«На популярність книг впливає те, що з’явилася величезна кількість тематичних блогів в Інстаграмі, Тік-Тоці, є книжкові клуби. Вони розповідають про книги наскільки цікаво, що інтригують молодь різного віку й самому хочеться почитати.Такі хобі допомагають заземлитися, бо насправді, це якісний час, який ми проводимо для себе», — каже Світлана Вертола.

Майбутній книжковий ринок України, зокрема підліткової літератури письменниця бачить різностороннім, а ще хотіла б, щоб популяризували читання через рекламу в громадських місцях, в метро, торгових центрах. Але є й позитивні зміни, які вже можна бачити.

«Це стосується бібліотек, вони стають хабами, я бачила зали, де люди можуть почитати книгу, випити каву, погратися з дітьми, де юристи допомагали ВПО. Було б дуже добре, якби бібліотеки інтегрували в нашу освіту, робили їх такими сучасними, водили дітей на екскурсії. Але звісно, те, що ми бачимо зараз з книжковим ринком в Україні тішить, посприяла й заборона російськомовної літератури», — каже Світлана Вертола.

Що робити, якщо дитина не любить читати?

Книга письменниці. Фото: надані героїнею

Ми запитали Світлану Вертолу й про іншу проблему, на яку часто скаржаться батьки — це коли діти не люблять читати. Тут важливо діяти ненав’язливо, каже авторка й своїм прикладом показувати підлітку любов до книги. Гарним варіантом буде відвідати книжкові ярмарки та фестивалі. Останнім часом дітям цікаво не тільки бачити книгу, але і її автора.

«Люди дуже дивуються, коли бачать живих письменників. Важливо показати, це живе середовище. Я часто відвідую книжкові фестивалі й бачу цей захват, коли людина бачить перед собою письменника, хоче поспілкуватися», — каже Світлана Вертола.

Письменниця радить відвідувати Книжковий Арсенал, а з останніх актуальних подій планується KyivBookFest. Він пройде в столиці з 8 по 10 вересня. На заході планують презентацію книги «Юна. Війна», ухил буде на життя Іловайську.

Книжка може стати дорогою до адаптації дитини ВПО

Читання можна розглядати як своєрідну психологічну допомогу для підлітків, каже авторка. Світлана сама має двічі досвід внутрішнього переміщення, раніше вона жила в Іловайську, потім переїхала до Бучі.

«Я закінчувала школу в новому місті, наш будинок був зруйнований, це був дуже важкий виклик для мене, освоїтися на новому місці нелегко. Пам’ятаю, що мені допомогли книги, вони відволікають тебе, інколи навіть допомагають знаходити рішення», — пояснює письменниця.

Для тих дітей, які зараз переживають вимушене переміщення авторка радить почитати її книгу «Юна. Війна», вона якраз описує початок війни в Іловайську 2014 року. В сюжеті закохані підлітки Юна та Рома, хлопець залишається в окупації, а Юна їде до Києва, війна розлучає пару й ставить багато важких викликів. Ця книга опинилася у списку премії Львова – міста літератури 2023.

«Я отримувала вже багато відгуків по цій книзі саме від дітей, які пережили внутрішнє переміщення. Вона до певної міри терапевтична, бо дозволяє зрозуміти, що ти не сам. Потрібно знаходити в собі сили пережити це все, зберегти здоров’я, як фізичне, так й ментальне», — говорить Світлана Вертола.

Письменниця радить батькам заглянути на портал «БараБука», тут є багато порад, як правильно говорити з дітьми про війну, й великий вибір книг на цю тему.

Вам буде цікаво:

• Світла книга про світлий регіон: Катерина Зарембо розказує про свою книгу «Схід українського сонця. Історії Донеччини і Луганщини початку ХХІ століття»
• Чому варто обирати українську Вікіпедію замість російської: пояснення від документатора Сергія Петрова
• Поетеса з Бахмута Валерія Глущенко розповіла про перші творчі вечори, Вільний мікрофон та евакуацію
• “Хотіли, щоб люди любили своє місто”: розповідь санітара 24-ї ОМБР про вклад у громаду Світлодарська

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Програма міжнародного обміну студентами Erasmus+ — це не лише можливість здобути європейську освіту, а й шанс стати справжнім амбасадором своєї країни за кордоном. Студентка з Бахмута Анастасія Щекодіна завжди мріяла про навчання за обміном. На третьому курсі дівчина наважилася подати документи та пройшла відбір до університету в естонському місті Тарту.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з бахмутянкою про те, як проходить адаптація в Естонії, чим європейська освіта відрізняється від української та як іноземці реагують на правду про війну в Україні та знищений Бахмут.

Від мрії до реальності: як бахмутянка долучилася до програми Еразмус+

Про можливості навчання за кордоном Анастасія Щекодіна дізналася ще на першому курсі під час ознайомчих заходів в університеті. Проте, щоб морально підготуватися до такого кроку, їй знадобився час. На третьому курсі за активної підтримки батьків дівчина подала заявку — і пройшла з першого разу.

Часто студентів відлякує бюрократія, проте бахмутянка запевняє, що процес є цілком підйомним.

“Коли ти бачиш всі ці документи, дійсно стає страшно. І я розумію студентів, які відмовляються від цієї можливості, тому що думають, що вони їх не зберуть. Але якщо на факультеті хороший координатор мобільності, то він буде з усім допомагати. Також студенти, які вже були на Еразмусі раніше, координують і допомагають“, — ділиться досвідом Анастасія.

Рівень англійської мови вона підтвердила без складних міжнародних іспитів — за допомогою документа “Language Assessment”, який заповнила її викладачка з університету. Що стосується конкуренції, то загалом по українському вишу вона була надзвичайно високою, проте на конкретному факультеті дівчини бажаючих виявилося мало, що зіграло їй на руку.

Оформлення документів з естонською стороною пройшло дуже швидко. Естонія — максимально діджиталізована країна, тому весь електронний документообіг з координаторами зайняв близько двох тижнів.

Поїздка та перші враження від Естонії

Анастасія приїхала до студентського гуртожитку в місті Тарту. За її словами, умови проживання там новіші та чистіші за українські реалії. Але найбільшим культурним шоком стала не архітектура, а поведінка місцевих та іноземних студентів.

У перший же день до неї вибігла знайомитися сусідка з Німеччини, яка одразу почала її обіймати та щиро розпитувати про життя. Для українки, яка звикла до більш закритої поведінки людей в умовах війни, така швидка комунікація стала незвичним досвідом. Проте проблем із пошуком друзів не було: студентські гуртожитки постійно організовують заходи для соціалізації.

Мовного бар’єра дівчина не відчула. Молодь в Естонії чудово володіє англійською, як і працівники банків чи інших установ. Проте Анастасія помітила цікаву деталь: старше покоління естонців часто переходить на російську, особливо тоді, коли розуміє, що перед ними стоїть українець.

“Коли я в поліції отримувала дозвіл на проживання і тимчасовий захист, вони побачили, що я українка, і автоматично перейшли на російську. Вони навіть не продовжували говорити зі мною англійською. Але я продовжувала говорити з ними українською, і, в принципі, вони мене розуміли“, — розповідає студентка.

Єдиним серйозним психологічним випробуванням для дівчини стали розмови у місцевому суспільстві про можливий напад росії на країни Балтії. Усвідомлення того, що вона перебуває у чужій країні і не знає, куди бігти у разі небезпеки, викликало тривогу.

Що іноземці знають про війну

Студентам за кордоном часто доводиться виконувати просвітницьку місію. Анастасія зіткнулася з тим, що деякі європейці не до кінця розуміють українські реалії.

“Зі мною жила француженка. Вона думала, що ми не можемо пересуватися вільно по країні, що ми сидимо в одному місці і ніде не рухаємося. Я пояснювала, що в нас таке саме життя: люди працюють, діти ходять в школу, в садочки, ми навчаємось. Просто є обстріли, і ми ховаємось. Для неї також було дивно, що чоловіки після 25 років військовозобов’язані і не можуть виїжджати“, — згадує бахмутянка.

Дівчина зазначає, що часто доводилося розвіювати й міфи про те, що українська та російська мови — це одне й те саме, а також пояснювати, що Україна — це незалежна держава. Окремою темою для розмов було рідне місто студентки. Зазвичай європейці не знають, де знаходиться Бахмут, тому дівчина показувала Донеччину на карті.

“Я кожному з них говорила, що я була вимушена виїхати зі свого міста, тому що росня його окупувала і знищила повністю. Їм дуже шкода, вони завжди нас підтримують словами. Але мені здається, вони до кінця не можуть повірити, що у 21 столітті якась країна може прийти і знищити місто“, — зазначає Анастасія.

Відпочинок від сирен та відмінності в освіті

Перебування в Естонії дозволило студентці морально відновитися після життя в умовах постійних повітряних тривог. Оскільки її родина та друзі перебували у відносно безпечних регіонах України, балансувати між навчанням та моніторингом новин було простіше.

“Я по собі побачила, що дуже емоційно відпочила, бо я там не боялася, що вночі мені прийдеться десь вставати чи якась тривога буде“, — зізнається дівчина.

Відмінності Анастасія Щекодіна помітила й в освітньому процесі. На відміну від України, в Естонії головний акцент робиться на лекційний матеріал, частину з якого студентам надають виключно у відеоформаті для самостійного опрацювання. Ще однією суттєвою відмінністю є постійна командна робота: майже всі практичні завдання та семестрові проєкти в естонському виші виконуються виключно у групах. Крім того, європейські викладачі більш вимогливі до дисципліни та суворо контролюють відвідуваність. Для студентів існує чітко визначена кількість дозволених пропусків, перевищення якої гарантовано призведе до проблем із закриттям предмета.

Поради для студентів з Донеччини

Анастасія переконана, що програма міжнародного обміну — це не лише про академічні знання, а й про розширення світогляду, нові культури та корисний нетворкінг. Студентам, які бояться спробувати, вона радить просто почати діяти.”Коли ти починаєш збирати документи, ти вже перестаєш боятися, тому що ти розумієш, що це не так складно, як здається. Я б ще порадила тим, хто боїться їхати на довгий період, звернути увагу на короткострокову мобільність або безкоштовні волонтерські програми. Ти їдеш на тиждень-два, пробуєш себе в європейському середовищі, і тоді з’являється натхнення поїхати на довгостроковий Еразмус“, — підсумовує студентка.

Читайте також:

Від Бахмута до Массачусетсу: як 17-річний Богдан виграв навчання за $166 000 і здійснив свою “американську мрію” завдяки Ukraine Global Scholars

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!