VSIMDIM — це програма адаптації родин, що втратили дім через війну, її ініціювали Кирило Ярко і Тетяна Каменєва. Завдяки цьому проєкту ті, чия домівка окупована або втрачена зможуть отримати квиток у нове життя. Людям надають дім на шість місяців, за цей час допомагають знайти роботу й потім людину відпускають у самостійне життя з опорою під ногами. Як працює програма, хто може туди потрапити та як редакції «Бахмут.IN.UA» розповіла Ольга Костюченко, директорка з маркетингу «Всімдім».

Команда Vsimdim: “Тимчасове житло у класичному розумінні — це не вирішення”

Ольга Костюченко, директорка з маркетингу «Всімдім». Фото: надане героїнею

VSIMDIM, як громадська організація винила одразу після початку повномасштабного вторгнення, фінансується вона шляхом грантів та донатів. Команда проєкту — це теж переселенці, самі співзасновники, Кирило Ярко і Тетяна Каменєва, наприклад теж опинилися в статусі переселенців. Так склалося, що в команді при створенні вже були люди, які раніше мали досвід будівництва модульних будинків, пояснює Ольга.

«Ми подумали, що все що ми могли робити в той час (ред. початок повномасштабної війни) — це будувати житло й надавати його біженцям, ми почали досліджувати цю тему й зрозуміли, що на жаль, тимчасове житло у класичному розумінні — це не вирішення», — каже Ольга Костюченко.

Річ у тому, що ми звикли вважати й бачити, що тимчасове житло — це будинки-контейнери десь на околиці міст, які не мають доступу до зручної інфраструктури, з відсутністю роботи та  без можливості для людей на місці отримати психологічну підтримку.

«Фактично людей з одною великою травмою зібрали в одному місці, надали їм дах над головою, й на цьому все», — пояснює співрозмовниця.

Перед командою VSIMDIM постала нова задача – дати людям більше, ніж дах над головою

Кирило Ярко і Тетяна Каменєва, співзасновники “Всімдім”. Фото: надані героїнею

Команда архітекторів, які допомагали планувати VSIMDIM, розробили його таким чином, щоб будиночки для родин ВПО:

• виконували функцію гідного тимчасового житла;
• були розміщені точково, по 3-7 у поселенні;
• знаходилися там, де є інфраструктура (лікарні, школи, садочки, транспорт).

За словами директорки з маркетингу VSIMDIM команда вже на етапі планування будиночка зрозуміла, що цей дім має бути розміщений в невеликих містах або селах. Це важливо, щоб люди не стали заручниками ситуації, коли їх поселили в умовній глуші й вони не мають змоги ні піти на роботу, ні віддати дитину на гурток.

Отож, VSIMDIM вирішив дотримуватися концепції доступності.

«Ми зробили цю програму разом з великою командою психологів, психотерапевтів, які вже мали великий досвід адаптації українців з першої хвилі війни. Допомагала Києво-Могилянська академія, також ГО “Слова допомагають”, які долучили фахових спеціалістів», — пояснює співрозмовниця.

Пілотне поселення на старті

Модульні будиночки, у яких житимуть внутрішньо-переміщені особи. Фото: надані героїнею

На теперішній час VSIMDIM вже має пілотне поселення у селі Усівка, що на Київщині. Це невеличке поселення для чотирьох родин, ділянку для ВПО виділила місцева громада, яка є дуже дружньою, зазначає Ольга Костюченко

«Згурівська громада дуже привітна, дружна. Вона з’явилася на нашому шляху, після того, як ми почали порушувати питання адаптації та інтеграції ВПО, й взаємодія біженців з ОТГ. Ми провели великий вебінар, на якому були присутні представники різних громад з усіх куточків країни, таким чином змогли достукатися до дуже багатьох людей, які приймають рішення як взаємодіяти з ВПО та, як їх приймати?», — розповідає пані Ольга.

В конкретному випадку Згурівська громада в селі Усівка сприяє тому, щоб ВПО, які будуть жити тут, за бажанням могли залишитися й працювати та будувати своє життя вже, як члени села. 

За якими критеріями обирали родину для програми?

Вам буде цікаво

• Притулок на Полтавщині: як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку
• Одна камера — одне бажання: як волонтери дарують дітям мрію в обмін на фотокартку?
• Як донеччанка Лілія Усік стала першою українкою в Берлінському парламенті: шлях довжиною в 12 років

Допомогти всім проєкт VSIMDIM не може фізично, однак локальна допомога вже працює й матиме гарні результати. Для цього сформували портрет тих осіб, які зможуть й надалі брати участь у програмі:

• родина з 3-4 осіб, бо сам будиночок невеликий (є спальні місця, санвузол, кухня, місце для зберігання речей);
• бажано, щоб були діти, це пріоритетно, адже саме найменші українці мають почувати себе в безпеці;
• дорослі особи мають бути працездатними, це важливий критерій, бо людям будуть шукати роботу, щоб вони могли себе забезпечувати.

«Житло ми надаємо на 6 місяців, після цього людина переїжджає в орендоване житло. Але при цьому, вона може залишатися в тій ж громаді, й на тій ж роботі. Нам важливо працевлаштувати родину, щоб вона могла себе забезпечувати,  а також робити накопичення. Важливо розуміти, що у нас є постійна комунікація з родиною, ми будемо моніторити, як вони себе почувають, як проходить інтеграція, чи є проблеми, та як ми можемо їм допомогти», — каже директорка з маркетингу «Всімдім».

Підтримати  проєкт VSIMDIM можна за посиланням: https://linktr.ee/vsimdim

Заповнити анкету та стати потенційним учасником за посиланням: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSeFQc6A3uFJ_A1OlJtbrMqqjzeJwVtCzGZm5ech3ZJL3tdDpA/viewform

Нам важливо дати не рибу, а вудочку

Модульний будинок всередині. Фото: надане героїнею

У громаді, де будуть жити родини є близько 50 вакансій, тобто люди тут зможуть й жити й працювати та мати дозвілля.

«У команді ми часто кажемо, що нам важливо людині дати не рибу, а вудочку. Ми розуміємо, що людей, які не хочуть включатися в роботу, не можуть думати про майбутнє — ми не можемо їм допомогти й ефективно з ними співпрацювати», — пояснює деталі роботи Ольга Костюченко.

Вона додає, що для громади ВПО – це не тягар, а навпаки збільшення можливостей, адже багато талановитих людей з профільною освітою опинилися у статусі переселенців й зараз вони обирають, де будуть жити. Додамо, що у випадку, коли особа вирішить залишитися в новій громаді — члени команди допомагатимуть їй знайти житло під оренду, планують працювати й з громадою в селі, щоб знайомити людей й проводити культурні програми.

Це й своєрідний культурний обмін, впевнена членкиня команди Ольга Костюченко.

Директорка з маркетингу зазначає, що їхня команда планує рости та розвиватися, а слідом й масштабувати свій проєкт, адже вже є запити від громад, які готові приймати людей.

«Наша команда розуміє цю проблему (ред. вимушене переселення через війни) зсередини, бо всі ми переселенці. У нас була робота, був бізнес…Розуміючи проблему зсередини — ми можемо створювати щось важливе. Цей проєкт, ця допомога й нам самим. Рухаючись до її вирішення — ми зустріли людей з дуже великим серцем», — резюмує розмову наша героїня.

Фото: «Бахмут.IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім — перші дні вторгнення, черги до військкомату, відсутність підготовки, позиції під обстрілами та фото на пам’ять. Олександр Щекодін пройшов бої під Соледаром і Бахмутом. Своїми спогадами ветеран поділився з нами.

Бахмут: місто, яке залишилося в серці

Олександр Щекодін народився у Львові, це понад 1 200 кілометрів до Бахмута, проте життя привело його на Донеччину. Родина переїхала сюди за сімейними обставинами, коли хлопчику було лише три роки. Все дитинство та юність чоловік провів в оточенні рідних степів. Вивчився на електрика та інженера-енергетика й своє доросле життя пов’язав із цією професією та Бахмутом. Саме це місто він називає своїм домом. 

“Я Бахмут пам’ятаю, з самого раннього віку. Затишне, спокійне місто. Місто, до якого тягнуться люди. Місто душі було”, — каже Олександр.

На Донеччині чоловік зустріч і своє кохання. З майбутньою дружиною він познайомився під час навчання у Краматорську. Згадує, що дівчина запала у серце. Після завершення навчання пара вирішила разом повертатися в Бахмут та будувати тут життя.

У цих словах — не просто ностальгія, а втрата цілого світу. Олександр говорить про знайомі місця, де проводив час із друзями і дружиною, про парк у місті, солені ставки,і поїздки за місто. Його Бахмут — це простір життя, який згодом стане полем бою. Вперше війна прийшла в Бахмут в 2014 році. Ці події Олександр пам’ятає як раптові й тривожні. Війна тоді вже була поруч, але її масштаб ще не усвідомлювався. Чоловік жив поблизу військової частини і добре пригадує, як гучно було. Попри страх і невизначеність, він залишився в місті. Каже, що виїжджати тоді не думав.

Після звільнення Бахмута місто змінилося: стало більш людним, й більш проукраїнським. Сюди їхали люди з окупованих територій, і воно фактично стало регіональним центром життя. Попри досвід 2014-го, у повномасштабну війну він не вірив. 24 лютого Олександр зустрів на заправці. Саме там йому сказали, що почалася війна. Він згадує затори, перші години хаосу і те, як дуже швидко довелося приймати рішення — йти у військо:

“Пам’ятаю, як товариші мені сказали: “Почалася війна”. Я не зміг вийти з машини, просто не міг у це повірити. Заправив повний бак. Буквально через кілька годин по всьому Бахмуту стояли черги за пальними. Для мене це був шок”.

Армія

Рішення йти у військо було швидким і майже без обговорень, — пригадує чоловік. Родину він поставив перед фактом.

“З перших днів ми з товаришами пішли, і я вже був у військовій частині. Там стояла черга тоді, людей 100-150. Досвіду військового у мене не було зовсім. Навчання, насправді, теж практично не було. Багато чого доводилося купувати самостійно і вчитися вже на місці”, — пригадує чоловік.

Перший місяць Олександр з побратимами патрулював території, чергував в Бахмуті, поступово звикаючи до нової реальності. Тим часом за десяток кілометрів від Бахмута вже йшли бої, але на той час, не було усвідомлення, що місто теж у небезпеці, скоріше це відчуття було дивним, пригадує Олександр. Але коли впала Попасна, далі Лисачанськ, відчуття того, що фронт наближається, сильно змінилося. А потім були й перші позиції Олександра — його перекинули на другу лінію фронту, за 5 -7 кілометрів від першої лінії. Але навіть там обстріли були постійними.

“До нас долітало постійно, били ураганами і смерчами, касетними боєприпасами,…по два-три рази на день прилітали ракети”, — згадує Олександр типовий будній день на фронті.

Військові швидко зрозуміли, що їхнє виживання залежить від рішень на місці. Вони копали укриття самі, часто — нестандартно, наприклад, вкопувалися під дорогу “Ростов— Слов’янськ”, тоді дрони ще не були такі активні, й можна було укопатися за допомогою трактора. Саме у цих бліндажах їм вдалося укритися під час сильних російських обстрілів. Ці імпровізовані рішення рятували життя.

Бої під Бахмутом: момент, коли все змінилося

Переломним моментом для Олександра стало літо 2022 року — тоді вперше прийшло усвідомлення, що росіяни можуть захопити Бахмут. Під час однієї з атак у сторону міста прорвалися і вагнерівці, і підрозділу Олександра довелося відходити разом з пораненими. 

“У 4 годині ночі ми почули перестрілку у сусідній роті — їх сильно накрили. Вони через нас відійшли, і пішли з нами вагнерівці. Ми прийняли бій на себе. Вони (ред. вагнерівці) відрізнялися. Відчувалося, що це інший тип противника. Складно навіть описати їх — вони діяли жорсткіше, більш хаотично. Але треба зауважити, що вагнерівці були двох типів: перші — звичайні ув’язнені, а інші — це професіонали, дуже добре підготовлені”, — каже бахмутянин.

Олександр тоді був гранатометником і брав участь в організації протитанкових позицій. Це був момент, коли стало очевидно, що ситуація змінюється і місто опиняється під реальною загрозою, — каже чоловік. Був у чоловіка і вихід з оточення, тоді пригадує Олександр, він думав, що вже не повернеться, та йому вдалося вийти з кільця. Це був найважчий день. Його чоловік називає другим днем народження 10 серпня 2022 року. Коли група йшла на штурм, натомість сама потрапила під нього. Далі було оточення: на позиції зайшло 32 бійця, а у вечір Олександр вивів 300-х (ред. поранених) 12 бійців, водночас група вела бій з вагнерами.

У боях за Донеччину Олександр отримав поранення та декілька контузій, його направили на лікування і реабілітацію. Це тривалий процес, який триває і досі. Повернення до цивільного життя було дуже непросте. Найважче, пригадує ветеран, — адаптуватися до звичайного життя. У цивільному середовищі багато речей сприймаються інакше, на додаток, взнаки даються контузії. Наприклад, шум, велике скупчення людей, різкі звуки — усе це може викликати сильний дискомфорт для Олександра. Є відчуття, що ти ніби не до кінця “тут”.

“Ветеранам потрібне більше розуміння з боку суспільства. Люди мають усвідомлювати, що вони повертаються з іншим досвідом. Важливо менше тиску, більше підтримки і нормального людського ставлення, не жалості, а поваги. Головне — щоб люди розуміли, через що проходять військові. І щоб підтримка була не лише на словах”, — наголошує чоловік.

Зараз Олександр живе у Вільногірську на Дніпропетровщині. Каже, що порівняти це місто з Бахмутом не зовсім доречно, адже ці два міста дуже різні. Та Вільногірськ для нього став домом. Тут він працює на комунальному підприємстві, каже, що на роботі до нього ставляться з повагою, і зазначає, що у Вільногірську зустрічає приємних та добрих людей. 

До теми:

“Як звідси вибратися? Це пекло”: чого ми не знали про битву за Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!