VSIMDIM — це програма адаптації родин, що втратили дім через війну, її ініціювали Кирило Ярко і Тетяна Каменєва. Завдяки цьому проєкту ті, чия домівка окупована або втрачена зможуть отримати квиток у нове життя. Людям надають дім на шість місяців, за цей час допомагають знайти роботу й потім людину відпускають у самостійне життя з опорою під ногами. Як працює програма, хто може туди потрапити та як редакції «Бахмут.IN.UA» розповіла Ольга Костюченко, директорка з маркетингу «Всімдім».

Команда Vsimdim: “Тимчасове житло у класичному розумінні — це не вирішення”

Ольга Костюченко, директорка з маркетингу «Всімдім». Фото: надане героїнею

VSIMDIM, як громадська організація винила одразу після початку повномасштабного вторгнення, фінансується вона шляхом грантів та донатів. Команда проєкту — це теж переселенці, самі співзасновники, Кирило Ярко і Тетяна Каменєва, наприклад теж опинилися в статусі переселенців. Так склалося, що в команді при створенні вже були люди, які раніше мали досвід будівництва модульних будинків, пояснює Ольга.

«Ми подумали, що все що ми могли робити в той час (ред. початок повномасштабної війни) — це будувати житло й надавати його біженцям, ми почали досліджувати цю тему й зрозуміли, що на жаль, тимчасове житло у класичному розумінні — це не вирішення», — каже Ольга Костюченко.

Річ у тому, що ми звикли вважати й бачити, що тимчасове житло — це будинки-контейнери десь на околиці міст, які не мають доступу до зручної інфраструктури, з відсутністю роботи та  без можливості для людей на місці отримати психологічну підтримку.

«Фактично людей з одною великою травмою зібрали в одному місці, надали їм дах над головою, й на цьому все», — пояснює співрозмовниця.

Перед командою VSIMDIM постала нова задача – дати людям більше, ніж дах над головою

Кирило Ярко і Тетяна Каменєва, співзасновники “Всімдім”. Фото: надані героїнею

Команда архітекторів, які допомагали планувати VSIMDIM, розробили його таким чином, щоб будиночки для родин ВПО:

• виконували функцію гідного тимчасового житла;
• були розміщені точково, по 3-7 у поселенні;
• знаходилися там, де є інфраструктура (лікарні, школи, садочки, транспорт).

За словами директорки з маркетингу VSIMDIM команда вже на етапі планування будиночка зрозуміла, що цей дім має бути розміщений в невеликих містах або селах. Це важливо, щоб люди не стали заручниками ситуації, коли їх поселили в умовній глуші й вони не мають змоги ні піти на роботу, ні віддати дитину на гурток.

Отож, VSIMDIM вирішив дотримуватися концепції доступності.

«Ми зробили цю програму разом з великою командою психологів, психотерапевтів, які вже мали великий досвід адаптації українців з першої хвилі війни. Допомагала Києво-Могилянська академія, також ГО “Слова допомагають”, які долучили фахових спеціалістів», — пояснює співрозмовниця.

Пілотне поселення на старті

Модульні будиночки, у яких житимуть внутрішньо-переміщені особи. Фото: надані героїнею

На теперішній час VSIMDIM вже має пілотне поселення у селі Усівка, що на Київщині. Це невеличке поселення для чотирьох родин, ділянку для ВПО виділила місцева громада, яка є дуже дружньою, зазначає Ольга Костюченко

«Згурівська громада дуже привітна, дружна. Вона з’явилася на нашому шляху, після того, як ми почали порушувати питання адаптації та інтеграції ВПО, й взаємодія біженців з ОТГ. Ми провели великий вебінар, на якому були присутні представники різних громад з усіх куточків країни, таким чином змогли достукатися до дуже багатьох людей, які приймають рішення як взаємодіяти з ВПО та, як їх приймати?», — розповідає пані Ольга.

В конкретному випадку Згурівська громада в селі Усівка сприяє тому, щоб ВПО, які будуть жити тут, за бажанням могли залишитися й працювати та будувати своє життя вже, як члени села. 

За якими критеріями обирали родину для програми?

Вам буде цікаво

• Притулок на Полтавщині: як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку
• Одна камера — одне бажання: як волонтери дарують дітям мрію в обмін на фотокартку?
• Як донеччанка Лілія Усік стала першою українкою в Берлінському парламенті: шлях довжиною в 12 років

Допомогти всім проєкт VSIMDIM не може фізично, однак локальна допомога вже працює й матиме гарні результати. Для цього сформували портрет тих осіб, які зможуть й надалі брати участь у програмі:

• родина з 3-4 осіб, бо сам будиночок невеликий (є спальні місця, санвузол, кухня, місце для зберігання речей);
• бажано, щоб були діти, це пріоритетно, адже саме найменші українці мають почувати себе в безпеці;
• дорослі особи мають бути працездатними, це важливий критерій, бо людям будуть шукати роботу, щоб вони могли себе забезпечувати.

«Житло ми надаємо на 6 місяців, після цього людина переїжджає в орендоване житло. Але при цьому, вона може залишатися в тій ж громаді, й на тій ж роботі. Нам важливо працевлаштувати родину, щоб вона могла себе забезпечувати,  а також робити накопичення. Важливо розуміти, що у нас є постійна комунікація з родиною, ми будемо моніторити, як вони себе почувають, як проходить інтеграція, чи є проблеми, та як ми можемо їм допомогти», — каже директорка з маркетингу «Всімдім».

Підтримати  проєкт VSIMDIM можна за посиланням: https://linktr.ee/vsimdim

Заповнити анкету та стати потенційним учасником за посиланням: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSeFQc6A3uFJ_A1OlJtbrMqqjzeJwVtCzGZm5ech3ZJL3tdDpA/viewform

Нам важливо дати не рибу, а вудочку

Модульний будинок всередині. Фото: надане героїнею

У громаді, де будуть жити родини є близько 50 вакансій, тобто люди тут зможуть й жити й працювати та мати дозвілля.

«У команді ми часто кажемо, що нам важливо людині дати не рибу, а вудочку. Ми розуміємо, що людей, які не хочуть включатися в роботу, не можуть думати про майбутнє — ми не можемо їм допомогти й ефективно з ними співпрацювати», — пояснює деталі роботи Ольга Костюченко.

Вона додає, що для громади ВПО – це не тягар, а навпаки збільшення можливостей, адже багато талановитих людей з профільною освітою опинилися у статусі переселенців й зараз вони обирають, де будуть жити. Додамо, що у випадку, коли особа вирішить залишитися в новій громаді — члени команди допомагатимуть їй знайти житло під оренду, планують працювати й з громадою в селі, щоб знайомити людей й проводити культурні програми.

Це й своєрідний культурний обмін, впевнена членкиня команди Ольга Костюченко.

Директорка з маркетингу зазначає, що їхня команда планує рости та розвиватися, а слідом й масштабувати свій проєкт, адже вже є запити від громад, які готові приймати людей.

«Наша команда розуміє цю проблему (ред. вимушене переселення через війни) зсередини, бо всі ми переселенці. У нас була робота, був бізнес…Розуміючи проблему зсередини — ми можемо створювати щось важливе. Цей проєкт, ця допомога й нам самим. Рухаючись до її вирішення — ми зустріли людей з дуже великим серцем», — резюмує розмову наша героїня.

Фото: «Бахмут.IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!