Військовий Дмитро родом з Бахмута, зараз чоловік служить в першій самохідній артилерійській дивізії. До повномасштабної війни в Дмитра не було військового досвіду, він разом з родиною евакуювався, отримав статус ВПО й регулярно проходив до військкомату відмічатися. В січні 2023 року чоловіка мобілізували, зараз Дмитро захищає одні із найзапекліших напрямків: Бахмутський та Авдіївський.

Про те, як воюють вагнерівці, чому дрони важливі на війні та як захисники сприймають російську пропаганду — Дмитро розповів в інтерв’ю редакції «Бахмут IN.UA»

Перед виїздом на фронт Дмитра навчали азам керування дронами

Військовий Дмитро розмовляє з нами по той бік телефону, чоловік має спокійний та виважений голос. Зараз його підрозділ на передислокації, ще лічені дні й його разом з побратимами скерують на фронт, а зараз невеликий перепочинок.

«До війни я не мав військового досвіду. У військкомат прийшов, як ВПО-шник з Бахмута. Ходив, відмічався. В січні мене мобілізували й відправили в навчальний центр, там я пробув півтора місяця. Відучився й потрапив в артилерійський взвод, морська піхота», — розповідає Дмитро.

Підрозділ Дмитра. Фото: особистий архів героя

Чоловіка навчали українські інструктори, які мали військовий досвід з гарячих точок, зокрема й оборонці Бахмута, але оскільки їх інколи бракувало частину військових відправляли на навчання за кордон до іноземних наставників.

«Я оператор-навідник по дрону за фахом здобутим в ЗСУ, але я вже побував й навідником на САУ (ред. самохідна артилерійська установка), й безпосередньо виїжджав на бойові завдання. Так, що досвід в мене вже є», — запевняє військовий.

Деяких мобілізованих навчав вже сам Дмитро, наприклад, якщо людина не вміла користуватися новими установками.

Нагадаємо, в Україні працює спеціалізований центр Крук,Крук, який займається підготовкою пілотів-операторів квадракоптерів, які діють у зоні бойових дій. До слова випускники центру Крук працюють і на Бахмутському напрямку. Для військових — навчання безкоштовне.

Пропагандистські заяви про взяття Бахмута нас забавляють

Дмитро на фронті. Фото: особистий архів героя

Дмитро перебуває в лавах ЗСУ із січня, це останні місяці коли, вагнерівці й російська регулярна армія завзято намагаються окупувати Бахмут. Проте вони не тільки не взяли місто, але й дочекалися до українського контрнаступу. Попри те, російська пропаганда запевняє — в окупантів все йде за планом, а в Міноборони рф роздаються медалі.

Ми запитали у Дмитра, як на фронті військові реагують на пропагандистські залякування, та чи впливає це на їх психологічний стан.

«Всі ці заяви нас тільки смішать, якщо чесно. У мене багато знайомих під Бахмутом боронить. У них адекватне командування, є забезпечення й бачити це все по новинах…Так, вагнерівців значно більше за кількістю, але в цілому вони не можуть нічого зробити. Мене навчали так, що ніколи не потрібно недооцінювати ворога. У росіян є хороша техніка,  люди, у них є все, щоб нам протистояти», — каже Дмитро.

Життя аеророзвідника

Зі своїми рідними чоловік спілкується в міру можливості, але переважно зв’язок тримають часто. Дмитро каже, що він не думає про відпустку, але чоловіки, які вже відслужили рік втомилися й хотіли б трохи перепочити.

Дмитро додає, що зараз працює в аеророзвідці, тому часу на відпочинок у нього небагато. День починається о четвертій ранку й до восьмої години вечора чоловік виконує бойові задачі. Якщо пощастить може поспати.

«Найважче в роботі аеророзвідника — виявити місце з якого ми будемо спостерігати за ворогом. Командир дає визначені координати, а ми вже повинні подивитися місце звідки будемо непомітно запускати дрони. У росіян дрони небезпечніші, ніж в нас. В першу чергу, їхні Орлани (ред. БПЛА). Я особисто бачив їх, нам пощастило, що ми стояли в посадці й дрон нас не помітив, а пролетів повз. Розвідка у них також працює швидко, ворога не можна недооцінювати», — наголошує військовий.

Дрони в сучасній війні дуже важливі, наголошує Дмитро. Позитивно військовий відгукується про роботу квадрокоптера DJI Mavic 3.

«Дрони — це наші очі, без них не буде коректної роботи артилерії», — запевняє оборонець.

У вільний час аеророзвідник читає новини, зокрема бахмутські пабліки, а  під час виконання завдання фокусується тільки на поставленій цілі, щоб не відволікати думки.

Збір на автівку

Дмитру разом з його побратимами зараз  потрібна машина для виконання бойових задач. Оборонці наразі на передислокації, незабаром їх відправлять на новий напрямок, тож машина потрібна терміново.

Необхідна сума — 100 тисяч гривень

Зібрано: 62 705 гривень

Допомогти вигнати окупантів з України можна за посиланням: https://send.monobank.ua/jar/zVt4vMYJx

Фото: «Бахмут IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!