Громадська організація «Бахмутська Фортеця» в евакуації організувала для дітей Вільногірської громади пізнавальну зустріч. Дітям пояснили, чому важливо відповідально доглядати та піклуватися за тваринами, та як можна допомагати притулкам у рідному місті. Крім того, вийшла своєрідна промоція безкоштовного зниження стресу для підлітків, адже спілкування з тваринками добре впливає на психічний стан. А від батьків це не вимагає жодних коштів.

Зустріч для підлітків організували громадські діячі разом з місцевою зоозахисницею Вікторією Куксою в межах ініціативи «Нова громада – нове щасливе життя», що реалізується ГО «Бахмутська Фортеця» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». 

Притулок для тварин у Вільногірську

Опинившись у новій громаді чимало переселенців відчувають себе некомфортно, минуле життя зі спокійним побутом та роботою залишається позаду, натомість постають нові виклики. Зокрема, це інтеграція в нове суспільство. А отримати нових друзів у дорослому віці важче, ніж в юному. Проте є різні способи, які допоможуть ВПО почувати себе комфортно. Наприклад, відвідування гуртків за інтересами, спілкування з місцевими активістами чи візит до притулку для бездомних хвостатих.

Через війну сотні тварин опинилися на вулиці, деяких викинули недобросовісні власники, а ті, які й раніше не мали дому — тепер опинилися в скрутній ситуації. У Вільногірську облаштовані два притулки для бездомних тварин: один для собак, а другий для котів. Ці притулки існують декілька років, фінансуються за рахунок благодійних внесків від мешканців громади. Крім того, місцева влада виділяє гроші на стерилізацію тварин.

Вікторія Кукса волонтерить на майданчику для безпритульних собак, разом ще з трьома жінками. Вони по черзі годують, лікують, прибирають та облаштовують територію. Жінка каже, що матеріально вони забезпечені, завдяки постійній допомозі від небайдужих людей, а ось турботи та ласки для тварин дуже бракує.

«Я люблю приходити на майданчик і бачити їхні щасливі очі, то як вони біжать мені на зустріч і просто потребують ласки. Наші собаки всі вакциновані, чисті, тому ми б були дуже раді, якщо б ви, діти, інколи приходили до нас, просто погратися з собаками, погуляти з ними», – говорить Вікторія.

В Україні вже широко впроваджується практика, коли до притулків на вихідні чи в будні приходять діти з батьками. Таким чином, малечу не тільки навчають відповідальності, але й допомагають знизити рівень емоційного стресу. Для дітей під час війни вкрай важливо зберегти психологічне здоров’я, а знайомство з тваринами чи догляд за ними — чудово з цим працює.

З початком війни безпритульних тварин стало більше

Підліткам показують презентацію про притулок. Фото: ГО «Бахмутська Фортеця»

Допомога притулкам це не тільки хороша справа, але й хороша можливість інтегруватися в нову громаду для внутрішньо-переміщених осіб. Якщо ви ще знайшли нове заняття для себе — притулок для тварин може допомогти. Не варто соромитися самому запропонувати свою допомогу, якщо ви бачите, що вона необхідна. Спілкування з місцевими допоможе швидше адаптуватися та отримати своє місце в громаді.

Зоозахисниця пані Вікторія у розмові ділиться, що часто не вистачає чоловічих рук, коли треба щось полагодити чи відремонтувати. Вікторія додає, що з початком війни безпритульних тварин стало більше. Часом,  військові привозять хвостатих і просять прилаштувати, та й місцеві люди лишають щенків та котят напризволяще. Тому культура гуманного поводження з тваринами має виховуватися ще в дитячому садочку, запевняє зоозахисниця.

 

Батьки малечі та підлітків можуть наочно продемонструвати, як тварина може позитивно впливати на емоційний стан. Навіть, проста прогулянка на свіжому повітрі покращити дитині настрій та закарбує хороші емоції в пам’яті. У емоційно-скрутний період дитина може рефлексувати до приємних подій, щоб швидко підняти настрій.

Зазначимо, що громадська організація вже не перший раз проводить інформаційно-пізнавальні зустрічі для вільногірських підлітків. Так, раніше була зустріч з місцевим депутатом, який розповів про устрій та роботу органів місцевого самоврядування, дітей познайомили з українською культурою через цікавий майстер-клас по розпису писанок. 

Загалом, підліткам пояснили, чому важливо брати участь у життя свого села чи міста. Адже саме з маленьких осередків сіл і міст формується здорова й свідома країна. Дітям продемонстрували наочно інструменти впливу на владу, щоб показати, що депутати — це насамперед про покращення громади, де вони живуть.

«Я вважаю, що розказувати молоді про участь у житті громади завжди важливо. Цього разу пояснювали дітям, що турбуватися за безхатніми тваринами — це як один з проявів активної громадянської позиції. Крім того, спілкування з собаками, кішками — це така собі психотерапія та розвантаження. До того ж, у нас є досвід співпраці з нашими бахмутськими зоозахисниками щодо відстоювання інтересів не лише безпритульних тварин, а й самих волонтерів, які піклуються за своїми підопічними», — розказує Альона Щекодіна, членкиня ради ГО «Бахмутська Фортеця».

Так, завдяки активним мешканцям, зоозахисникам, членам Бахмутського товариства захисту тварин «Лада» та великій публічній кампанії ресурсами  «Бахмут IN.UA» в бахмутському в притулку для собак місцева влада відновила енергопостачання після його трирічного відключення.

Постійне висвітлення проблем на майданчику змусило місцеву владу збільшити фінансування на вакцинацію та стерилізацію тварин, зупинило підписання договору на вилов та стерилізацію безпритульних тварин з Харківською живодернею.

Як тварини стають ключем до нового життя в евакуації?

Діти під час заходу. Фото: ГО «Бахмутська Фортеця»

Громадська організація «Бахмутська Фортеця» разом з франківчанином Григорієм Березовським вже не один раз з початку повномасштабного вторгнення передавали корми для котячого притулку

Тварини, які не мають господарів потребують ласки та спілкування, ці речі їм можуть дати небайдужі люди. Крім того таке спілкування може допомогти знайти нових друзів в громаді, або ж переселенці прагнутимуть стати волонтерами та увійти в громадське життя приймаючого села чи міста. 

Під час зустрічі зоозахисниця розказала дітям про правильне поводження з вуличними собаками, нагадала про міри безпеки, та попросила приходити дітей частіше приходити на майданчик, ставати волонтерами та дарувати любов бездомним тваринам. 

Доглядаючи за тваринами як дорослі, так і діти навчаються розв’язувати проблеми, бачити нові рішення й відчувають себе потрібними у новому житті. Тож, відвідування притулку — це як один із способів адаптації й покращення емоційного стану. 

Фото: ГО «Бахмутська Фортеця»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Лариса Боєнко любить вчитися новому. Але вона ніколи не думала, що їй доведеться вчитися наново будувати своє життя. Лариса переселенка. Три роки вона проживає в Олександрівській громаді на Донеччині, де допомагає собі та іншим жінкам відновлювати внутрішню опору через творчість, спільну дію та екологічну свідомість. У громаді, що живе в постійній небезпеці через близькість фронту, вона ініціювала “Екоклуб” – простір підтримки, навчання та перетворень.

Велика Новосілка у сірій зоні

Лариса Боєнко – з Великої Новосілки. Зараз це “сіра зона” Донеччини, яка з перших днів повномасштабного російського наступу під постійними обстрілами. Один з таких обстрілів зруйнував будинок, в якому Лариса проживала з родиною, та забрав життя її чоловіка. Жінка вимушена була шукати прихисток на новому місці:

“Чому Олександрівська громада? Тут живуть батьки, є знайомі, то все ж, думаю, уже не сама буду, – розповідає Лариса про свій переїзд. – Починати все з початку страшно, але мене підтримали. Майже рік я просто адаптовувалася. Діти вже дорослі, вони студенти та живуть у Дніпрі. А у мене тут тепер свої сільські студентки”.

Сьогодні Лариса – амбасадорка мирних змін Олександрівської громади. Вона ініціювала в селі роботу Екоклубу, де проводить майстер-класи з апсайклінгу – навчає жінок-переселенок і жительок громади переробляти старі та непотрібні речі в корисні та унікальні вироби. 

Як виникла ідея проєкту

Ідея проєкту виникла, коли Лариса почала працювати в місцевому еколого-натуралістичному центрі. Згодилися також “довоєнний” досвід роботи методисткою у Центрі дитячої творчості та захоплення швацькою справою. Ініціативу підтримала громадська організація SMARTA, яка реалізує проєкт “Амбасадорки мирних змін” за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). 

В Екоклубі жінки створюють унікальні речі: старі футболки перетворюють на шорти, чоловічі сорочки – на наволочки, залишки тканин – на подушки та екоторбинки. А чоловіки, які також долучаються до майстер-класів, реставрують меблі, даючи їм друге життя.

“Якось ми з колежанкою закуповувались у магазині, і там нам на касі “пробили” пакет за дві з половиною гривні. 2.50 за пакет, який ще й шкідливий для природи, бо пластиковий? Та це ж можна самим собі шоперів нашити! Буде й оригінально, й екологічно”, – пригадує Лариса моменти практичних усвідомлень того, якою корисною є її ініціатива.  

Найактивніші дні в Екоклубі – п’ятниці. Дні, коли працює місцевий ринок, і приїжджають жінки з сусідніх сіл. І кожна така зустріч – як маленьке відкриття. 

Відновити контроль над життям

“Нам для роботи SMARTA придбала швейну та вишивальну машинки, а також оверлок. Шити на машинці я вмію, а от з вишивальною технікою ніколи не працювала. А вона ж сучасна! Інструкція італійською, ніхто нічого не розуміє. Але ми розібралися. І тепер кожна жінка, яка спочатку боялася навіть увімкнути ті машинки, сміливо і без страху працює. Це символічно. Так ми поступово відновлюємо контроль над своїм життям, – говорить Лариса. – Для мене це не просто рукоділля. Це можливість бути серед людей, створювати простір підтримки та довіри. Жінки починають вірити в себе. Вони перестають боятися нового”.

А ще майстер-класи з апсайклінгу вчать цінувати ресурси, розвивають екологічне мислення та допомагають перетворювати хобі на джерело доходу. Жінкам-переселенкам це особливо цікаво та потрібно.

Участь у проєкті “Амбасадорки мирних змін” вмотивувала Ларису змінити власне життя:

“Координаторка шукала активних переселенок у громаді. Запросила мене, і я погодилася. Ми отримали грант, закупили техніку. Але головне – я розширила коло однодумиць і зрозуміла, що можу бути корисною людям. На тренінгу мені дуже відгукнулася та запам’яталася порада тренерки: бути настільки позитивною, щоб навіть на кладовищі на пам’ятниках бачити не хрестики, а плюсики”.

Попри близькість Олександрівської громади до лінії фронту та постійну загрозу евакуації, Лариса продовжує свою справу.

“Я не знаю, що буде завтра. Але поки є сьогодні – я дію. Бо навіть маленька ініціатива здатна творити великі зміни, – переконана Лариса. – Люди в громаді стають більш екосвідомими, відкритими до нового. Спільна творчість об’єднує. Ми разом навчаємось довіряти одна одній. Жінки мають неймовірну силу трансформувати громаду. І ця сила – в діях”.

“Ніхто не хоче жити на купі бруду й сміття”: як переселенка зі Званівки навчає молодь екосвідомості

Примітка. Текст підготувала Ірина Шаталова, комунікаційна менеджерка ГО SMARTA

Читайте також:

• Як бахмутянка Катерина Арісой допомагає евакуйованим із Сумщини
• “Найважче — це приїздити на місця обстрілів, де є загиблі”: інспекторка групи “Білий Янгол” Валерія Білінець про свою роботу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді її предки приїхали з Полтавщини на Донеччину й опановували нову для себе сировину, алебастр. Спершу ним закладали тріщини в хатах, робили побутові речі, а з часом навчилися робити й витончену ліпнину, якою прикрашали оселі.

Сьогодні пані Олена прагне відродити це ремесло, як частину культурної ідентичності Бахмута. Ми поспілкувалися з майстринею та розповідаємо вам найцікавіше.

Алебастр на Донеччині: як його почали використовувати

Бахмутянка Олена Голубцова — одна з небагатьох, хто зберіг і пам’ятає традицію виготовлення виробів з алебастру. Це ремесло передавалося в її родині з покоління в покоління. Пані Олена ділиться спогадами про те, як цей матеріал, доступний і пластичний, став основою домашнього декору та навіть заробітку в тяжкі 90-ті. Предки бахмутянки опинилися на Донеччині в 1932 році —після чорноземів Полтавщини вони мусили вчитися жити у інших умовах.

“Мої предки використовували алебастр, коли будували хати, бо треба було ж замазувати ті тріщини. Вони звернули увагу на те, що він пластичний, та те, що він застигає гарно і зберігає форму”, — ділиться з нами у розмові бахмутянка.

Втім, алебастр використовували не лише для будівельних потреб. Поступово він став засобом самовираження.

“Хотілося якось відзначитися, щоб було красиво, не так, як у всіх. Бо приїжджі були, чужі люди були тут, на Донбасі. І тому гробки так прикрашали, з невеличкими детальками: квіточку, листочок клали. З одного боку це якось тріщини прикривало, з іншого це було красиво”, — каже пані Олена.

Особливий сплеск інтересу до алебастру в родині Олени відбувся наприкінці 1980-х. Тоді, в умовах кризи, ліплення з гіпсу стало можливістю підзаробити й прогодувати родину.

“Мій вітчим та моя мама вирішили, що треба заробляти гроші, бо на той момент була важка ситуація в країні. І вони придумали такий спосіб. Гіпс купляли на алебастрових комбінатах. У нас, до речі, їх два було — Артемівський і Деконський. На Деконському гіпс був трошки рудуватий, а на Артемівському біліший, але за якістю вони однакові були”, — каже співрозмовниця.

Для роботи використовували спеціальні гумові форми, а ще гіпс та воду. Все відливалося вручну, сушилося, фарбувалося, а потім вироби продавали. Популярними були дзеркала з ліпниною, а щоб зробити один такий виріб, в середньому родина витрачала два дні.

Для родини Голубцових алебастр був не просто матеріалом —це була частина ідентичності й зв’язку з новим для них краєм. Донеччину вони щиро полюбили:

“За словами бабусі, коли тільки вони переїхали сюди з Полтавщини, для них дивно було, що це степ, але вони настільки були захоплені, казали, що ми живемо на золоті. Мали на увазі якраз алебастр, з яким вони так натхненно працювали, їм це щиро подобалося”.

У сільській школі, згадує пані Олена, також діяли гуртки, де малеча працювала з гіпсом. Це були 1985-1986 роки, дітей вчили працювати з різними формами. Останній раз пані Олена практикувала саме лиття з гіпсу, коли працювала вихователем у садочку — разом з вихованцями вона зробила гіпсовий дзвінок, де діти залишали свої відбитки. Цей дзвінок став візитівкою освітнього закладу.

Пані Олена переконана, що пам’ять про таке ремесло треба зберігати, особливо вчити цього молодше покоління.

“Наш Бахмут за що пам’ятають? Шампанське, троянди, сіль. Але ж які копалини у нас були! Яка історія! Треба, щоб люди це знали”, — каже жінка.

У планах бахмутянки — проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.

Алебастрове лиття можуть визнати першим елементом нематеріальної спадщини з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!