Григорій Березовський родом з Івано-Франківська, коли почалася повномасштабна війна чоловік вирішив бути корисним – став волонтером. Герой має імпровізований штаб благодійників не тільки в Україні, але й закордоном. Як працює дистанційне волонтерство, що доставляють оборонцям Бахмута та як пасіка стала розрадою під час війни — Григорій розповів редакції в матеріалі.

Почалося все з коктейлів Молотова

До повномасштабного вторгнення Григорій займався власним бізнесом, він мав дитячі магазини та возив спортивне обладнання з Європи. З Бахмута Григорій ж возив саджанці дерев, раніше тут був одним із найбільших розсадників, крім того, чоловік має власну пасіку з бджолами. Проте, зараз підкреслює волонтер, ці справи не є в пріоритеті, адже є нагальніші потреби.

“Пасіка та сад — це речі, які в мене залишились для душі. Так я відчуваю зв’язок із землею”, — говорить українець 

Коли почалася повномасштабна війна чоловік почав шукати способи допомагати армії, у мирному житті він мав декілька підприємств, тож добре знався на налагодженні логістики, а ще мав багато друзів, які живуть за кордоном.

У соцмережі він опублікував оголошення, чоловік написав, що залишається в Україні й буде допомагати всім чим може, друзі також захотіли доєднатися. Починалося все з коктейлів Молотова, каже Григорій, друзі разом робили сотні “бандерівських смузі”, їх потім тоннами відправляли у інші міста.

На фото волонтер Григорій у подарованій шапці, а куртку чоловік придбав на секонд-хенді. Ця позитивна світлина у яскравому образі, з посмішкою каже герой, сподобалося багатьом підписникам в Фейсбуці. 

До слова, у Бахмуті та Часів Ярі чоловік має добрих друзів, потім родини бахмутян евакуювалися до Франківщини.

“В мене раніше не було досвіду волонтерства, але я себе вважаю небайдужим. Ми створили таку собі організацію, яка зараз діє в декількох країнах, зокрема в Англії, Франції, Німеччини та Канаді. Останнім часом ми більше займалися госпіталями, починаючи від медикаментів й закінчуючи необхідним обладнанням. Завжди потрібні перев’язочні матеріали, зараз із забезпеченням трішки кращі справи. Наразі ми сфокусувалися на допомозі парамедикам. В основному надаємо турнікети, транспортувальні шини, протиопікові різні спреї, також пов’язки протиопікові”, — пояснює тонкощі волонтерства Григорій Березовський.

Запити надходять напряму від госпіталів, передають речі й через відомого на Донеччині волонтера Анатолія Тарана, також допомагає багато волонтерка та громадська діячка Альона Щекодіна. Нагадаємо, що ми розповідали історію героя — ознайомитися можна за посиланням. Як каже, Григорій, з паном Анатолієм він ні разу не бачився особисто, але чоловіки згуртувалися. 

Волонтери, які допомагають адресно

Турнікети, які волонтери передали військовим. Фото: Фейсбук

Григорій наголошує, що у нього немає спеціальних реквізитів фонду для допомоги, але натомість діє адресна допомога. Це відбувається наступним чином: людина може обрати, як саме вона хоче допомогти, тваринам, дітям, госпіталям, військовим, далі зв’язується із координатором, їй пояснюють, що й де можна придбати, вона самостійно це купляє, а волонтери вже передають допомогу. 

Також можна обрати й другий спосіб, якщо ви не маєте змоги самостійно придбати допомогу, то волонтери зроблять це за вас, докладуть ваші кошти до потрібного. Це роблять й з міркувань економії, бо часто волонтери закупляють великими партіями й отримують вигідніші ціни на товар. Якщо ви хочете допомогти роботі волонтерам – пишіть на особисту сторінку Григорія Березовського.

Інвалідні візки придбані волонтерами. Фото: Фейсбук

За рік благодійництва Григорій разом з однодумцями придбав медикаменти, медичне обладнання, інвалідні візки, продукти тривалого зберігання та інше. Зараз чоловік має підприємство, яке займається спортивним обладнанням, частково його безкоштовно передають для реабілітації бійців або біженців, це різні тренажери для відновлення фізичної активності. Такі речі стають помічними після отримання різного виду травм, нагадаємо, що ми розповідали, як працює лікар-реабілітолог на Черкащині.

“У нас є люди, які надсилають одноразово кошти, хтось лайкає пости про допомогу й просуває їх чи робить репост. Для себе я вирішив ще напочатку війни, що ти або в ЗСУ або волонтериш й допомагаєш, інакшого вибору не було. Одна мудра людина мені сказала, що кожен день повинен закінчуватися питанням: “А що ти сьогодні зробив для перемоги”? Це стосується людей, які не в окопі, не на фронті. Я зрозумів, що найбільше допомога йде від тих людей, у яких рідні на фронті”, — наголошує Григорій.

Вільногірські киці отримали корм, який передав Григорій. Фото: Фейсбук

Стосовно допомоги, волонтер каже, що все відбувається хвилями, є час коли люди активніше допомагають, а є й простій. На думку волонтера українцям ще є над чим працювати, деякі люди, каже Григорій, немов живуть в іншому світі й не розуміють, що не сповна працюють на перемогу.

ВПО в Франківську

За словами Григорія Івано-Франківськ ще не зовсім добре адаптувався до переселенців. Проблеми є у двох сторін, перша, що недобросовісні власники підіймають ціни на оренду квартир, й відповідно люди не можуть собі дозволити винаймати окреме житло. Волонтер працював й над цим, допомагав заселяти людей на початку війни, виборював їм місця в гуртожитках в окремих кімнатах, а не в школах, куди селили людей.

Друга проблема, що окремі біженці не поважають уклад того чи іншого міста, гострим питанням — є мова. Люди, які відмовляють переходити на українську та намагаються просувати наратив про російську мову важко сприймаються.

“Хочеться, щоб люди старалися говорити українською. Щоб вони розуміли, що це не просто щось неважливе, бо мова — це наша ідентифікація, це має велике значення для народу. Українці завжди були толерантні, можливо навіть занадто, навіть до ворогів. Це велика біда нашого народу, це зросійщення йшло роками й звісно, що за короткий час людині важко перейти, але коли бачиш як людина старається говорити українською — душа радіє. Молодь багато переходить на українську, це тішить й гріє серце”, — каже Григорій.

Волонтер наголошує, що головне зараз Перемога, українець щиро вірить в Збройні Сили й працює разом з однодумцями, щоб пришвидшити цю подію. Доєднатися до допомоги можете кожен, головне бажання, запевняє волонтер.

Фото: Фейсбук

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: історія Олега Романенко

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Програма міжнародного обміну студентами Erasmus+ — це не лише можливість здобути європейську освіту, а й шанс стати справжнім амбасадором своєї країни за кордоном. Студентка з Бахмута Анастасія Щекодіна завжди мріяла про навчання за обміном. На третьому курсі дівчина наважилася подати документи та пройшла відбір до університету в естонському місті Тарту.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з бахмутянкою про те, як проходить адаптація в Естонії, чим європейська освіта відрізняється від української та як іноземці реагують на правду про війну в Україні та знищений Бахмут.

Від мрії до реальності: як бахмутянка долучилася до програми Еразмус+

Про можливості навчання за кордоном Анастасія Щекодіна дізналася ще на першому курсі під час ознайомчих заходів в університеті. Проте, щоб морально підготуватися до такого кроку, їй знадобився час. На третьому курсі за активної підтримки батьків дівчина подала заявку — і пройшла з першого разу.

Часто студентів відлякує бюрократія, проте бахмутянка запевняє, що процес є цілком підйомним.

“Коли ти бачиш всі ці документи, дійсно стає страшно. І я розумію студентів, які відмовляються від цієї можливості, тому що думають, що вони їх не зберуть. Але якщо на факультеті хороший координатор мобільності, то він буде з усім допомагати. Також студенти, які вже були на Еразмусі раніше, координують і допомагають“, — ділиться досвідом Анастасія.

Рівень англійської мови вона підтвердила без складних міжнародних іспитів — за допомогою документа “Language Assessment”, який заповнила її викладачка з університету. Що стосується конкуренції, то загалом по українському вишу вона була надзвичайно високою, проте на конкретному факультеті дівчини бажаючих виявилося мало, що зіграло їй на руку.

Оформлення документів з естонською стороною пройшло дуже швидко. Естонія — максимально діджиталізована країна, тому весь електронний документообіг з координаторами зайняв близько двох тижнів.

Поїздка та перші враження від Естонії

Анастасія приїхала до студентського гуртожитку в місті Тарту. За її словами, умови проживання там новіші та чистіші за українські реалії. Але найбільшим культурним шоком стала не архітектура, а поведінка місцевих та іноземних студентів.

У перший же день до неї вибігла знайомитися сусідка з Німеччини, яка одразу почала її обіймати та щиро розпитувати про життя. Для українки, яка звикла до більш закритої поведінки людей в умовах війни, така швидка комунікація стала незвичним досвідом. Проте проблем із пошуком друзів не було: студентські гуртожитки постійно організовують заходи для соціалізації.

Мовного бар’єра дівчина не відчула. Молодь в Естонії чудово володіє англійською, як і працівники банків чи інших установ. Проте Анастасія помітила цікаву деталь: старше покоління естонців часто переходить на російську, особливо тоді, коли розуміє, що перед ними стоїть українець.

“Коли я в поліції отримувала дозвіл на проживання і тимчасовий захист, вони побачили, що я українка, і автоматично перейшли на російську. Вони навіть не продовжували говорити зі мною англійською. Але я продовжувала говорити з ними українською, і, в принципі, вони мене розуміли“, — розповідає студентка.

Єдиним серйозним психологічним випробуванням для дівчини стали розмови у місцевому суспільстві про можливий напад росії на країни Балтії. Усвідомлення того, що вона перебуває у чужій країні і не знає, куди бігти у разі небезпеки, викликало тривогу.

Що іноземці знають про війну

Студентам за кордоном часто доводиться виконувати просвітницьку місію. Анастасія зіткнулася з тим, що деякі європейці не до кінця розуміють українські реалії.

“Зі мною жила француженка. Вона думала, що ми не можемо пересуватися вільно по країні, що ми сидимо в одному місці і ніде не рухаємося. Я пояснювала, що в нас таке саме життя: люди працюють, діти ходять в школу, в садочки, ми навчаємось. Просто є обстріли, і ми ховаємось. Для неї також було дивно, що чоловіки після 25 років військовозобов’язані і не можуть виїжджати“, — згадує бахмутянка.

Дівчина зазначає, що часто доводилося розвіювати й міфи про те, що українська та російська мови — це одне й те саме, а також пояснювати, що Україна — це незалежна держава. Окремою темою для розмов було рідне місто студентки. Зазвичай європейці не знають, де знаходиться Бахмут, тому дівчина показувала Донеччину на карті.

“Я кожному з них говорила, що я була вимушена виїхати зі свого міста, тому що росня його окупувала і знищила повністю. Їм дуже шкода, вони завжди нас підтримують словами. Але мені здається, вони до кінця не можуть повірити, що у 21 столітті якась країна може прийти і знищити місто“, — зазначає Анастасія.

Відпочинок від сирен та відмінності в освіті

Перебування в Естонії дозволило студентці морально відновитися після життя в умовах постійних повітряних тривог. Оскільки її родина та друзі перебували у відносно безпечних регіонах України, балансувати між навчанням та моніторингом новин було простіше.

“Я по собі побачила, що дуже емоційно відпочила, бо я там не боялася, що вночі мені прийдеться десь вставати чи якась тривога буде“, — зізнається дівчина.

Відмінності Анастасія Щекодіна помітила й в освітньому процесі. На відміну від України, в Естонії головний акцент робиться на лекційний матеріал, частину з якого студентам надають виключно у відеоформаті для самостійного опрацювання. Ще однією суттєвою відмінністю є постійна командна робота: майже всі практичні завдання та семестрові проєкти в естонському виші виконуються виключно у групах. Крім того, європейські викладачі більш вимогливі до дисципліни та суворо контролюють відвідуваність. Для студентів існує чітко визначена кількість дозволених пропусків, перевищення якої гарантовано призведе до проблем із закриттям предмета.

Поради для студентів з Донеччини

Анастасія переконана, що програма міжнародного обміну — це не лише про академічні знання, а й про розширення світогляду, нові культури та корисний нетворкінг. Студентам, які бояться спробувати, вона радить просто почати діяти.”Коли ти починаєш збирати документи, ти вже перестаєш боятися, тому що ти розумієш, що це не так складно, як здається. Я б ще порадила тим, хто боїться їхати на довгий період, звернути увагу на короткострокову мобільність або безкоштовні волонтерські програми. Ти їдеш на тиждень-два, пробуєш себе в європейському середовищі, і тоді з’являється натхнення поїхати на довгостроковий Еразмус“, — підсумовує студентка.

Читайте також:

Від Бахмута до Массачусетсу: як 17-річний Богдан виграв навчання за $166 000 і здійснив свою “американську мрію” завдяки Ukraine Global Scholars

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!