14-річна Каміла Галушка навчається в Бахмутській школі №5. Талановита донеччанка пише патріотичні вірші. Змалку дівчинка була творчою, а жагу до мистецтва почерпнула від матері.

Каміла Галушка поділилася із редакцією «Бахмут. IN.UA» своєю історією.

Навчання в Бахмуті та перші вірші

Каміла через повномасштабну війну була змушена із родиною евакуюватися до Дніпра, раніше дівчина відвідувала Бахмутську школу №5 та музшколу, практично весь свій вільний час юнка проводила в Бахмуті.

«Бахмут — я вважаю рідним містом. Ще в 4 рочки мене віддали на танці та вокал й саме з цього віку мені дуже сподобалося співати й виступати на сцені. Вірші я почала писати у 8-9 років, коли почалися перші Олімпіади й конкурси», — розповідає Каміла.

Дівчина багаторазово виступала на сцені палацу культури імені Мартинова, також брала участь у конкурах у Полтаві та Києві.

Героїня каже, що натхнення писати вірші здебільшого приходить вночі. Після перегляду новин, настрій не найкращий, але свої емоції та внутрішні переживання Каміла переносить у вірші.

«Основну думку я пишу вночі, а потім підбираю інші формулювання, слова. Вдосконалюю вірші. Рідні мене підтримують, цікавляться, коли вийде новий вірш», — ділиться тонкощами праці Каміла.

Свій перший вірш дівчина опублікувала у каналі волонтерки Інни Гайдай, й він одразу зібрав багато позитивних реакцій. Надихнула на це подруга, каже Каміла. 

Вірші Каміли

Бахмут. Фото: Олександр Сотніков

***

Люблю край Бахмутський рідненький

За те, що у мене він є.

Люблю Україну я неньку, 

Що пишно садами цвіте.

***

Я дуже люблю рідний Бахмут,

Тут затишок кожний знайшов. 

Вважаю, що через троянди  

В десяточку кращих ввійшов.

***

З’являється вільна хвилинка, 

Іду своїм містом гулять,

На березі річки Бахмутки

Приємно мені спочивать.

***

Здоров’я  всім зичу і  миру,

Нехай світом править добро!

Бажаю лишатись Людиною, 

Яким би життя не було.

***

Я мрію про мир в  Україні, 

Щоб пишно черешня цвіла, 

Щоб діти були всі щасливі 

І щоб закінчилась війна.

Мирне місто. Фото: Бахмут в Об’єктиві

Що таке Україна?
Це – червона калина
І висока тополя,
Що від вітру шумить.
Це – поля золотисті,
Чорнобривці вогнисті,
І лелека, що гордо
На даху в нас сидить.

***

Що то є Україна?
Це – пісні солов’їні.
Я їх так полюбляю
Слухати навесні.
Це – у полі криниця
І джерельна водиця,
І той ключ журавлиний,
Що у вирій летить.

***

Що таке Україна?
Це – Бахмутська дівчина
У віночку барвистім
Біля хати стоїть.
Всім маленьким серденьком
Я люблю свою неньку,
Хай молитва за неї
Аж до Бога летить

Читайте також: Поетеса з Бахмута Валерія Глущенко розповіла про перші творчі вечори, Вільний мікрофон та евакуацію

Лебідь в Бахмуті. Фото: Бахмут в Об’єктиві

Співали солов’ї, цвіла калина,
І дарувала радість нам весна.
Хто б міг подумати, що в Україну
Прийде ця клята і страшна війна.

***

Без жалю мармур хмар шматує небо,
І танки орють землю повсякчас.
Гримлять гармати, кулі б’ють невпинно,
І кров’ю заливається Донбас.

***

Летять «Шахіди» , «Камікадзе» – дрони
В усі куточки рідної землі.
Але тримають хлопці оборону!
Заради нас вони на фронт пішли…

***

Прийде весна, знов зацвіте калина ,
І заспівають дзвінко солов’ї.
Єдина! Сильна! Мирна Україна.
Підніме крила до небес свої!

***

Алея Троянд. Фото: з відкритих джерел

Додому хочу
Я прокидаюся вранці,
Мрію лише про одне :
Як хочу додому потрапити,
Як шкода, що знищено все..

***

Чому я повинна страждати
В постійних думках своїх лячних?
Коли повернуся до хати?
Чи зможу спокійно там спати?

***

Немає куди повертатись:
Завали скрізь і руїни.
Нема до кого пригортатись:
Живу тепер на чужині.

***

Чому, я не знаю, боятися
Домівки рідної стала?
Могила там рідної мати,
Чи може вже і пустая?

***

Хто право дав вам чіпати
«Домівку» матусі моєї ?
Вона ж не навмисно обрала
Той дім без вікон та дверей.

***

Вона так хотіла жити,
Навчала дітей у школі.
Як ви могли її вбити?
Крається серце від болю…

***

Скрізь кулі летять смертельні ,
Руйнують садки і школи.
І навіть на кладовищах
Земля у вирвах здорових.

***

Забрала війна матусю,
Мою дорогу, рідненьку.
За неї тепер молюся
І за Україну – неньку.

***

Бахмут цвіте. Фото: Іван Сидоров

Людина без мрії, як пташка без крил,
Або без водиці криниця.
А мрії мої додають мені сил,
І кличуть вперед таємниці.

***

Я мрію про мир і щасливе життя
На нашій квітучій Вкраїні.
Щоб кожна родина і кожне дитя
Були, як ніколи, щасливі.

***

По полю пшеничному хочу я йти,
З волошок віночок сплітати.
Веселку в долоньках своїх принести
До рідної батьківської хати.

***

І слухать вночі дзвінкий спів солов’я,
З джерельця воду чисту пити.
Хоча і маленька, але мрію я,
Щоб марно життя не прожити.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Андрій Лоза — бахмутянин, свободівець, учасник Революції 2004 року та Революції Гідності. У 2014 році він був затриманий силовиками “беркута”, а після цих буремних подій став учасником АТО.

Детальніше про життя у довоєнному Донецьку, діяльність у Бахмуті, сфабриковану справу та утримання в СІЗО, а також про майбутнє Бахмута і теперішню діяльність дивіться у відеорепортажі Романа Потапенка для Бахмут IN.UA.

Боротьба за Україну

За словами відомого активіста, його повний перехід на українську змінив його життя. Він відбувся в той час, коли відбулася “помаранчева революція”.

Бахмутянин також брав участь в Революції Гідності з 1 грудня 2013 року грудня по 19 січня 2014 року. Воно завершилось затриманням силовиками “беркута”.

Життя в СІЗО було досить складним. Саме його перебування там було за сфабрикованою справою. Воно супроводжувалось постійним насиллям.

Чоловік має великі плани. Він вже розуміє, що після війни буде брати участь у відновленні Бахмута та його подальшому розвитку.

Більше цікавинок про життя, думки та плани бахмутського активіста, дізнавайтесь у нашому репортажі за посиланням.

Читайте також:

•  “Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто
• “Прийшло усвідомлення, що Кременчук стане другим домом”: музикант з Краматорська займається творчістю у новому місті
• “Це міф, що одинокий чоловік або жінка не можуть усиновити дитину”: як в Україні діє процедура усиновлення під час війни. Розпитали експертку Олену Ремень

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Подружжя Олена і Тарас Головко познайомились на Донеччині. Тоді під час антитерористичної операції Тарас приїхав захищати Донбас. Згодом до лав військослужбовців долучилась і сама Олена. Пара разом обороняла Бахмут, а після втрати міста вони продовжують служити державі, але на інших кордонах — між Україною та Європою. 

Про бажання стати на захист рідної країни, службу під час повномасштабного вторгнення та втрату Бахмута, Олена розповіла журналістам Бахмут. IN.UA.

Бахмут – особиста сімейна фортеця

Олена Головко народилась в місті Горлівка Донецької області. Проте все життя жінка прожила в Бахмуті, яке і вважає своїм рідним місто. Тут вона закінчила школу і технікум. 

“Це місто, де народилася моя донька і місто, яке назавжди залишиться в моїй пам’яті, як моя особиста сімейна фортеця”, — каже Олена про Бахмут.

Чоловік Олени Тарас родом з російської федерації, проте все життя прожив у Волинській області. Під час АТО, каже бахмутянка, він приїхав захищати кордони рідного Донбасу. 

“Це людина, яка надала мені сил жити далі, розуміти, для чого то все. Це людина, яка є мені другом і людина, яка разом зі мною до кінця”, — каже Олена. 

2014 рік: початок війни 

У 2014 році в Україні почалась війна, росіяни окупували Горлівку, рідне місто героїні, та любов всього життя Бахмут. Тоді вже під час деокупації Бахмута до міста приїхали інструктори з Канади, які здійснювали навчання тактмеду.

На цих тренінгах Олена познайомилася з військовослужбовцями, які показали жінці, що самоідентифікація як громадянина України може відбутися і через захист своєї країни. Тоді ж вона вирішила, що теж стане на захист своєї домівки. 

“Саме у 2014 році відбулась самоідентифікація мене, як захисника. Захисника майбутнього моєї доньки, бо тоді я вже ставила собі питання: А що я залишу сама собі ? Яку країну я їй залишу? Таку, як залишили мені батьки? Я вже тоді розуміла, що щось не так і так не має бути. Тому здійснила свідомий вибір і пішла навчатися професійно військовій справі”, — розповідає жінка.

Олена зауважує, що завжди дуже хотіла і прагне досі, зробити все, щоб Україна була цивілізованим європейським суспільством для її доньки.  

Повномасштабне вторгнення: переддень 

Початок повномасштабного вторгнення Олена зустріла вдома. 23 лютого була її крайня зміна на лінії розмежування. Це був умовний кордон, пункт пропуску з тимчасово окупованої території. 

О 20:00 жінка завершила свою робочу зміну і поїхала додому. В нічний час доби Олену змінив її чоловік зі своїми побратимами. Вже тоді відчувався, пригадує героїня, той накал перед офіційним повномасштабним вторгненням. 

“Те, що відбувалося далі, то було щось фантастичне. Бо ніхто нічого не розумів, як цивільні так і військові. Перші хвилини були такі, як і в більшості людей. Почалась повномасштабна війна. Це вже друга така дата, найстрашніша у моєму житті. Коли ти розумієш, що в твоїй країні війна, біля тебе війна і ти сам учасник тієї війни”, — каже Олена. 

Перші дні “24-го лютого” 

Перше, що Олена зробила після перших сирен та вибухів, це зібрала свою на той момент ще неповнолітню доньку, взяла найнеобхідніші речі, а це документи, нагороди та ювелірні прикраси, та відправила її  в невідомість на інший кінець країни. Вже тоді вона сказала своїй доньці, що не знає, чи повернеться. 

Потім героїня перестала рахувати числа на календарі, час вимірювала місцями. На вулиці було або тепло, або холодно.

“Це такий термін часу, який ти просто проживаєш. Бо в тебе є одна ціль – вижити”, — пригадує захисниця.

Спочатку підрозділ Олени здійснював охорону умовної лінії розмежування і тримав захист міста Попасна. Пізніше була оборона Бахмута. 

Найважче було, каже, спокійно спілкуватися зі своїми друзями, а потім їхати їх забирати в останню путь. Фізична втома, каже Олена, була ні про що, її не помічаєш. Поступово звикається до вибухів, і вже чітко розрізняєш, що і на якій відстані відбулося. Сама ж оборона Бахмута стала для Олени її особистою поразкою.

“Мені завжди буде здаватися, що я щось недоробила, не змогла… Важко було зрозуміти, що людей, з якими ти служив 10 років, вже нема”, — згадує.

Наші дні 

Зараз Олена разом із чоловіком стоять на захисті кордонів з Європейським союзом. 

“Ми залишаємось в Україні, продовжуємо захищати нашу Україну, трохи на інших рубежах. Кожен зробив вибір сам за себе. Це така гордість і гордість, що ти не зрадив сам собі. Не злякався, навіть у надважких ситуаціях”, — наголошує.

Є бажання повернутися вже в деокупований Бахмут, зізнається Олена, але не жити там. Психологічно жити на кістках своїх загиблих друзів, каже, вони не зможуть.

Втрату Бахмута Олена вважає свою найбільшою особистою поразкою. Бахмутянка каже, що їй буде завжди соромно через втрату свого міста. Але, продовжує, це також є частиною нашої історії.

“Це така особиста поразка, моральна поразка, яка буде з нами до кінця життя”, — підсумувала жінка. 

Читайте також:

• Трагедія Іловайська: редакція публікує архівні світлини 2014 року
• “Прийшло усвідомлення, що Кременчук стане другим домом”: музикант з Краматорська займається творчістю у новому місті
• “У нас переворот в країні”: спогади про проголошення Дня Незалежності від горлівчанки Галини Докашенко

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!