14-річна Каміла Галушка навчається в Бахмутській школі №5. Талановита донеччанка пише патріотичні вірші. Змалку дівчинка була творчою, а жагу до мистецтва почерпнула від матері.

Каміла Галушка поділилася із редакцією «Бахмут. IN.UA» своєю історією.

Навчання в Бахмуті та перші вірші

Каміла через повномасштабну війну була змушена із родиною евакуюватися до Дніпра, раніше дівчина відвідувала Бахмутську школу №5 та музшколу, практично весь свій вільний час юнка проводила в Бахмуті.

«Бахмут — я вважаю рідним містом. Ще в 4 рочки мене віддали на танці та вокал й саме з цього віку мені дуже сподобалося співати й виступати на сцені. Вірші я почала писати у 8-9 років, коли почалися перші Олімпіади й конкурси», — розповідає Каміла.

Дівчина багаторазово виступала на сцені палацу культури імені Мартинова, також брала участь у конкурах у Полтаві та Києві.

Героїня каже, що натхнення писати вірші здебільшого приходить вночі. Після перегляду новин, настрій не найкращий, але свої емоції та внутрішні переживання Каміла переносить у вірші.

«Основну думку я пишу вночі, а потім підбираю інші формулювання, слова. Вдосконалюю вірші. Рідні мене підтримують, цікавляться, коли вийде новий вірш», — ділиться тонкощами праці Каміла.

Свій перший вірш дівчина опублікувала у каналі волонтерки Інни Гайдай, й він одразу зібрав багато позитивних реакцій. Надихнула на це подруга, каже Каміла. 

Вірші Каміли

Бахмут. Фото: Олександр Сотніков

***

Люблю край Бахмутський рідненький

За те, що у мене він є.

Люблю Україну я неньку, 

Що пишно садами цвіте.

***

Я дуже люблю рідний Бахмут,

Тут затишок кожний знайшов. 

Вважаю, що через троянди  

В десяточку кращих ввійшов.

***

З’являється вільна хвилинка, 

Іду своїм містом гулять,

На березі річки Бахмутки

Приємно мені спочивать.

***

Здоров’я  всім зичу і  миру,

Нехай світом править добро!

Бажаю лишатись Людиною, 

Яким би життя не було.

***

Я мрію про мир в  Україні, 

Щоб пишно черешня цвіла, 

Щоб діти були всі щасливі 

І щоб закінчилась війна.

Мирне місто. Фото: Бахмут в Об’єктиві

Що таке Україна?
Це – червона калина
І висока тополя,
Що від вітру шумить.
Це – поля золотисті,
Чорнобривці вогнисті,
І лелека, що гордо
На даху в нас сидить.

***

Що то є Україна?
Це – пісні солов’їні.
Я їх так полюбляю
Слухати навесні.
Це – у полі криниця
І джерельна водиця,
І той ключ журавлиний,
Що у вирій летить.

***

Що таке Україна?
Це – Бахмутська дівчина
У віночку барвистім
Біля хати стоїть.
Всім маленьким серденьком
Я люблю свою неньку,
Хай молитва за неї
Аж до Бога летить

Читайте також: Поетеса з Бахмута Валерія Глущенко розповіла про перші творчі вечори, Вільний мікрофон та евакуацію

Лебідь в Бахмуті. Фото: Бахмут в Об’єктиві

Співали солов’ї, цвіла калина,
І дарувала радість нам весна.
Хто б міг подумати, що в Україну
Прийде ця клята і страшна війна.

***

Без жалю мармур хмар шматує небо,
І танки орють землю повсякчас.
Гримлять гармати, кулі б’ють невпинно,
І кров’ю заливається Донбас.

***

Летять «Шахіди» , «Камікадзе» – дрони
В усі куточки рідної землі.
Але тримають хлопці оборону!
Заради нас вони на фронт пішли…

***

Прийде весна, знов зацвіте калина ,
І заспівають дзвінко солов’ї.
Єдина! Сильна! Мирна Україна.
Підніме крила до небес свої!

***

Алея Троянд. Фото: з відкритих джерел

Додому хочу
Я прокидаюся вранці,
Мрію лише про одне :
Як хочу додому потрапити,
Як шкода, що знищено все..

***

Чому я повинна страждати
В постійних думках своїх лячних?
Коли повернуся до хати?
Чи зможу спокійно там спати?

***

Немає куди повертатись:
Завали скрізь і руїни.
Нема до кого пригортатись:
Живу тепер на чужині.

***

Чому, я не знаю, боятися
Домівки рідної стала?
Могила там рідної мати,
Чи може вже і пустая?

***

Хто право дав вам чіпати
«Домівку» матусі моєї ?
Вона ж не навмисно обрала
Той дім без вікон та дверей.

***

Вона так хотіла жити,
Навчала дітей у школі.
Як ви могли її вбити?
Крається серце від болю…

***

Скрізь кулі летять смертельні ,
Руйнують садки і школи.
І навіть на кладовищах
Земля у вирвах здорових.

***

Забрала війна матусю,
Мою дорогу, рідненьку.
За неї тепер молюся
І за Україну – неньку.

***

Бахмут цвіте. Фото: Іван Сидоров

Людина без мрії, як пташка без крил,
Або без водиці криниця.
А мрії мої додають мені сил,
І кличуть вперед таємниці.

***

Я мрію про мир і щасливе життя
На нашій квітучій Вкраїні.
Щоб кожна родина і кожне дитя
Були, як ніколи, щасливі.

***

По полю пшеничному хочу я йти,
З волошок віночок сплітати.
Веселку в долоньках своїх принести
До рідної батьківської хати.

***

І слухать вночі дзвінкий спів солов’я,
З джерельця воду чисту пити.
Хоча і маленька, але мрію я,
Щоб марно життя не прожити.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

14 вересня Бахмут мав би відсвяткувати свій 453 день народження. Попри те, щш місто було зруйноване та окуповане російською армією, бахмутяни не впадають у відчай. Вони вшанували цей день висадивши троянди у різних куточках України, зокрема, у Дніпрі.

Редакція Бахмут IN.UA у відеорепортажі розповідає, як бахмутяни вирішили відсвяткувати День міста Бахмут в Дніпрі.

День міста Бахмута 2024

До війни Бахмут часто називали містом троянд. Саме ці квіти нагадують містянам про рідний дім, навіть якщо вони знаходяться далеко від нього.

З такими думками на одну з алей Дніпра вийшло декілька бахмутян. Вони закупили невеличкі кущі троянд та почали висаджувати їх.

“У нас усе місто було в трояндах. Ось і вирішили посадити їх тут, у вас” — каже Наталія, жителька Бахмута.

Жінка каже, що переїхала до Дніпра у зв’язку з початком повномасштабного вторгнення разом з мамою. Утім, її не стало. Вона не дочекалась повернення до рідного Бахмута. Навіть часто казала, що хоче додому. Особливо у свої останні дні.

Наталія каже, що дуже хоче повернутися до Бахмута. Однак вона розуміє, що зараз воно в руїнах.

Більше історій бахмутян дивіться у нашому репортажі за посиланням.

Читайте також:

• “Я бігаю по 8 годин у день аби нагадувати людям про Україну”: історія спортсмена з Маріуполя
• Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)
• “Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Владислав Дейнега тричі покидав свою домівку. Спочатку в рідному Донецьку, потім в Бердянську, а після 24 лютого тікати довелося і з Маріуполя. Де перед тим пробув 19 днів під час російської облоги. Зараз наш герой живе в Лондоні та на благодійних марафонах збирає кошти в підтримку військових ЗСУ.

Як йому вдалося адаптуватися у Великій Британії й чим спортсмен допомагає Україні — Владислав Дейнега поділився у розмові з редакцією Бахмут IN.UA.

Про біг і благодійні марафони

Владу 23. До Лондону хлопець переїхав майже 2 роки тому і відтоді щовихідних бігає по 30 кілометрів в день головними вулицями міста. Його обовʼязковим атрибутом є український прапор. Бігун каже, що так нагадує людям про Україну.  

“Коли я бігаю, мене часто зупиняють, бо бачать прапор. Дехто висловлює підтримку, дехто ставиться недоброзичливо, лається.. Ті, хто за Росію. А є взагалі є такі, хто питає, що це за прапор на моїх плечах. Мені прикро від такої необізнаності людей. Але я завжди все пояснюю, – і додає: —  Для мене ж, коли я надягаю прапор, це як обійми, це як постійне нагадування хто я і звідки я”, – зізнається Владислав. 

Влад заздалегідь планує свої маршрути для пробіжок. Усі їх, а також мапу міста, спортсмен вивчив напамʼять. Герой каже, що постійно обирає нові та різні напрямки, щоб краще вивчати місто. Такий вид бігу називає “freedom run”.

“Мені подобається загуглити про те чи інше місце, почитати та вивчити його історію. В результаті виходить поєднання приємного з корисним”, —  розказує спортсмен.

Влад почав бігати задовго до переїзду за кордон. Коли жив у Бердянську. Туди він виїхав ще у 2014, тікаючи разом з сімʼєю від війни з Донецька. У новому місті батьки хлопця відкрили свій бізнес з вирощування мікрозелені, яку доставляли у заклади. З початком пандемії коронавірусу громадський транспорт майже не курсував, а оскільки власного авто у сімʼї не було, Владові довелося розносити продукцію пішки. З того часу ходьба стала своєрідним хобі хлопця, а відтак перейшов на біг. Спершу це були дистанції на 10 кілометрів, а згодом відстань збільшилась до 25 кілометрів.

“Я відчуваю себе як риба у воді. Я знайшов себе у бігу. Вперше я це зрозумів, коли жив після Бердянська в Маріуполі. Я бігав там всюди, знаю кожен куточок… І тепер, коли згадую…Мені душу рве за ті місця, які зараз стерті з лиця землі. Хочеться плакати…”, —  пригадує Владислав. 

У квітні цього року донеччанин взяв участь у Лондонському марафоні на 42 кілометри. Цей пробіг вважається дуже престижним за кордоном. Для участі люди їдуть з усього світу. За словами Влада, реєструватися треба за рік до події, бо кількість учасників обмежена і потрапити до їх числа неймовірно складно. Так, минулого року бігун не встиг податися на участь, втім цьогоріч оформити заявку вдалося вчасно: допомогли волонтери з ГО “British-Ukrainian Aid”. 

“Я почав тренуватися за пів року до Марафону. У мене була своя програма, за якою я готувався. Я фінішував з часом 4 години 14 хвилин і скажу, що результатом залишився задоволений”

На час проведення забігу охочі могли донатити учаснику. Так, Владу Дейнезі вдалося зібрати майже 2700 фунтів британських стерлінгів (146 208 гривень). За правилами Марафону кожен спортсмен витрачає зібрані кошти на свій розсуд. 

Так, Влад усі гроші передав волонтерам, на закупівлю протезів для військових ЗСУ. Ідея прийшла після того, як хлопець дізнався, що разом з ним до забігу приєднаються українські морпіхи з ампутаціями Олексій Руденко та Георгій Рошка. Військові бігли аби підтримати коштами важкопоранених побратимів. 

Влад планує взяти участь у ще одному марафоні, який незабаром відбудеться у Лондоні. Зараз теж активно збирає пожертви.

Маріуполь в облозі: як Владу вдалося виїхати

Після 24-го лютого Влад та його сімʼя понад 2 тижні перебували в оточеному росіянами Маріуполі. Він розповідає, що спочатку виїжджати боялися, але вибору не було. 

“Ми жили в будинку. Без світла, води і звʼязку. В той час змогли прийняти ще 2 родини у себе. … Нікому в житті не побажаю бачити того, що бачив я, — додає: – коли виїжджали, то вже емоцій ніяких не було, було все одно, що буде…Був дійсно морально складний стан. Ми багато не брали з собою, навіть фото не взяли. Все лишилося позаду…”

Виїжджати родина вирішила в Болгарію. Разом зі знайомими на двох мікроавтобусах. Вирішили їхати через Крим, і там в районі Чонгара перетнути російський блокпост. 

“Ми збрехали їм, що їдемо в Донецьк, бо у нас там прописка, і нас пропустили. Далі ми поїхали через Росію і на Прибалтику. А звідти вже до Болгарії”, —  каже Влад. 

Уся дорога загалом зайняла 2 тижні. Ночувала сімʼя в авто. По приїзду в Болгарію почали планувати переїзд в Англію, і відтак оселилися спершу неподалік англійського Бостона, а потім перебралися в столицю. 

Адаптація в Лондоні та громадська активність 

Донеччанин ділиться, коли вперше приїхав в Лондон, то був здивований його масштабом та великою кількістю різних національностей, які живуть у місті. До цього Влад ні разу не був за кордоном. Зараз вже звик до багатьох речей. Хоча перший час відчував сильну депресію та апатію. І так було, каже, допоки не почав відвідувати мітинги та заходи в підтримку України. 

“Я можу сказати, що мене врятували українці. Якось, десь після перших 2 тижнів в Лондоні, я їхав в автобусі та побачив якесь зібрання, а потім і наші прапори. Я одразу вийшов на зупинці, підійшов до людей і розпитався. З тих самих пір там стою. Стараюся не пропускати жодну акцію. Але, було, що працював на заводі та не мав змоги прийти. Тож я в той день прям на роботі заспівав гімн, як нагадування про Україну“

Зараз Влад відомий своєю активною громадською позицією та діяльністю серед української спільноти у Лондоні. Він належить до Українського Лондонського бігового клубу. Має багато друзів, зокрема та іноземців. У планах хлопця організовувати тури містом, продовжувати розповідати та нагадувати усім про Україну. А також він мріє пожити у Києві.

Читайте також:

• “Герби, як у росії”: розпитали у геральдиста з Костянтинівки, чому кожному селу та місту потрібен свій герб
• Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)
• “Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто