Наталя Тищук родом з Єнакієво, в дитячі роки разом з батьками вона мешкала в селі Різниківка Бахмутського району. До міста їздила часто, каже співрозмовниця, адже там жили родичі. В Соледар жінка переїхала в 2010 році, тут народилися діти пані Наталії. Рідне ж місто героїні, Єнакієво — опинилось під контролем терористів з 13 квітня 2014 року, на шостий день після проголошення так званої «ДНР». На жаль, до Соледару теж добрався «русский мир», тож довелося евакуюватися. Зараз, Наталя працює, волонтерить й вважає, що головне зараз — допомагати нашій армії.
Школа в Соледарі
Коли почалася війна в 2014 році Наталя Тищук пригадує, що місто Соледар стало прихистком для сотні біженців. Вже тоді люди зі Сходу вперше втратили свої домівки. В Соледарі, каже волонтерка, організували імпровізований штаб в школі, куди зносили необхідні речі для людей небайдужі містяни. На той час донеччанка якраз працювала в навчальному закладі.
Допомога, яку пані Наталя роздавала для ВПО. Фото: Фейсбук
«Ми тоді бачили першу хвилю переселенців, коли почалася війна. З Донецька до нас почали їхати люди. В школі, тоді пригадую закликали приносити речі для них, людей приймали, допомагали із першим необхідним. Також збирали кошти на харчування дітям біженців, вони потім могли їсти у шкільній їдальні», — каже діячка.
Власне, з цього й почалася історія волонтерства, далі жінка почала брати участь в грантових програмах від ООН. В Соледарі за ініціативи героїні була створена програма «Соціальна шафа».
«Це був такий контейнер для збору речей, який стояв біля ЦНАПУ й шафи. Щоб люди не відчували себе приниженими, не рилися в ящиках на колінах, шукаючи необхідне, а могли спокійно вибрати собі те, що потрібно», — згадує Наталя Тищук.
Масштаби війни в 2014 та 2022 році кардинально інші
Наталя Тищук. Фото: Фейсбук
Війна в 2014 році та війна в 2022 році мають зовсім інші масштаби вважає героїня, й порівнювати це неможливо. В свідомості людей також змінилося чимало, українці більше допомагають.
Приблизно, з 2017 року волонтерці почав допомагати Благодійний Фонд «Чисті серцем». Це були продуктові набори, канцтовари для дітей пільгових категорій дітей. Коли ж почався коронавірус, фонд забезпечував засобами індивідуального захисту, також допомагали з технікою для шкіл громади, пригадує пані Наталя.
Територія жінок Донеччини та мовне питання
Наталя Тищук у вишиванці. Фото: Фейсбук
В Україні вже декілька років працює громадська організація «Територія жінок» — яка гуртує активних жінок разом. ГО допомагає вимушено переміщеним людям, адаптуватися до нового життя.
Зараз основне завдання жінок, впевнена волонтерка, зберегти життя дітей та вберегти їх від війни. Діти донеччанки вже ходять до місцевої Коломийської школи, мовних проблем у них не було, адже з дитинства вони розмовляли українською. Пані Наталя каже, що ще її бабуся разом зі своїми подругами співала українські пісні.
«Все село слухало тих пісень й любило, як вони заводять», пригадує пані Наталія.
Пані Наталя з донькою. Фото: Фейсбук
«Переходити на українську мову варто. Дітям це набагато легше зробити, вони швидше адаптуються, мої вже навіть знають місцеву говірку за понад рік відвідування коломийського ліцею. Дорослим перехід на українську може бути важчий, але слід пробувати», — каже співрозмовниця.
Перебуваючи в евакуації донеччанка часто бачить похорони полеглих героїв, яких привозять зі Сходу в останню путь, вона, як і всі, вшановує загиблих:
«Боляче усвідомлювати, що людина полягла поряд з твоєю домівкою — в бою за нашу Донеччину».
Жінка запевняє, дуже боляче розуміти, що в Україні гинуть талановиті, розумні та свідомі особистості, які за інших обставин мали б робити зовсім інший вклад в історію України, зокрема й культурний.
Фото: «Бахмут. IN. UA»
Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео
А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!
“Вчись, синочку, і все тобі буде”: історія військового, волонтера Олександра Дудінова з Донецька, батька двох загиблих добровольців (Оновлено)
Чоловік тривалий час жив у Донецьку, де збудував успішний бізнес і виховав двох синів — Дениса (позивний “Фантом”) та Дмитра (позивний “Адвокат”). Обох потім забрала війна у 2014 та 2022, обоє були добровольцями. У 2014 році життя Олександра змінилося — рідне місто захопили прибічники рф, а чоловіку довелося вимушено покидати Донецьк, бо так званих “ватників” вистачало.
Ми поговорили з Олександром, розпитали його про синів.
Примітка. 23 квітня 2024 року в заголовку матеріалу було помічено неточність. Прізвище головного оповідача історії Дудінов, а не Дудін. як було вказано раніше. Редакція оновлює матеріал із зазначенням помилки, згідно із Редакційною Політикою.
Примітка. Олександр Дудінов — військовий волонтер, офіцер запасу. Волонтер підрозділів бригади “Азов”, у яких воював син Денис. Очільник БО “МБФ імені Дениса Дудінова”.
“Росія для нас мать, але обійшлася з нами як найгірша мачуха”
Олександр має спокійний та розмірений тембр голосу, зараз він, як волонтер, опікується забезпеченням одного з підрозділів “Азову”.
Хрещена мама Олександра на одному з домашніх застіль сказала: “росія для нас мать, але вона з нами обійшлася, як найгірша мачуха, а Україна для нас начебто мачуха, але прийняла, й пестить немов рідних”.
Ці слова він запам’ятав на все життя.
Про російське коріння родини Олександр розповідав синам — молодшому Денису та старшому Дмитру.
Каже: важливо, аби вони дізнались про це від нього.
“Денис якось прийшов додому, це було в 3-4 класі, в Києві, бо попередні класи він закінчив у Донецьку, й каже: “Я не русский — я українець”, Я говорю: “Синку, ми всі українці, громадяни України. Наші коріння козацькі, але в паспорті у нас написано, що ми росіяни”. Денис тоді сказав: “Ну, то ви росіяни, а я, каже, українець”, — з посмішкою говорить волонтер.
Денис, молодший син Олександра, народився у Донецьку, у грудні 90-го року. Вже змалку хлопчик любив рахувати. Чоловік пригадує — у три роки його син самостійно вмів полічити всі сходинки в під’їзді, а ще мав хист до іноземних мов. Його старший брат Дмитро народився 1982 року у квітні. Обидва сини мали юридичну освіту.
“Я народився в Ленінському районі, мама народилася там й діти народилися в Ленінському районі Донецька. А потім ми кочували то в Кіровський район, то знову повернулися в Ленінський, а в 1997 році придбали квартиру в центрі міста. Дмитро ходив до 9 класу, а Денис якраз пішов до школи. Дмитро тягнувся до права і в 7 класі сказав, що мріє стати юристом. Я сказав: вчись, синочку, і все тобі буде”, — пригадує Олександр.
Обидва хлопці вчились, як батько й казав. Він не сумнівався, що сини оберуть правильний шлях. Дмитро став адвокатом і за 9 років практики не програв жодної справи, захоплювався спортом. Денис знав кілька мов, вивчав право.
“Я своїх синів виховував по дуже простій схемі. Я казав: якщо ви щось зробили погане, то я повинен знати про це перший. Головне, щоб ви не брехали”.
У 1998 році чоловік переїхав працювати до Києва, обіймав посаду в Укртелекомі. Хоча в Донецьку та Луганській області Олександр мав робочі підприємства — він перейшов на нову роботу.
“Ти ж все втрачаєш”, — казали друзі Олександра, втім він так не думав. Родина перебралася до столиці, де діти вступили на бюджет без хабарів: Дмитро до Київського національного університету — на юрфак, як і хотів. Його брат потім також пішов на юрфак.
У 2014 році Денис був учасником Майдану, хлопцю було 23 роки. Революція Гідності змінила життя родини, а Денис та Дмитро обоє вступили на захист держави у різні підрозділи:
“Денис — він був Чоловіком з дитинства, дуже талановитим і мав тонке почуття гумору. Старший також, але молодший… гумор такий англійський, це відмічали усі. Інтелектуальний гумор, це так азовці казали. Ті, хто повернувся з полону”.
“Мать, йди вже додому”
Своє перше бойове хрещення Денис пройшов на Майдані, 20 лютого 2014 року, на Інститутській, а друге у рідній Донецькій області, у Новому Світі, 29 липня 2014 року.
Напередодні бою син подзвонив Олександру та попрощався. В цей час чоловік намагався визначити напрямок руху 11 ворожих танків, які заїхали в місто. Його інформаторами стали сусідка, яка була прихильницею “русского міра”, та сліпий танкіст. Перша, завдяки своєму невігластву, вказала Олександру точний рух танків рф та кількість піхоти, а другий танкіст допоміг визначити район. Олександр, знаючи погляди сусідки, відправив її нібито зустрічати росіян.
“Сусідка по телефону каже: “Саша, тут 9 танків, а ти говорив 11”. Я кажу, так, а скільки ще? Зараз ще проїдуть, може ще більше буде. Вона тоді каже: “Саша! Люк відкрився, мне машут, я аж молодой себя почуствовала, крилья виросли”. Я тоді зрозумів, що вони точно їдуть чавити наших, й свою місію я виконав, попередив про це”, — розказує чоловік про події 2014 року.
Олександр передав інформацію до штабу “Азову”, яку виклав заступник комбата в паблік. Йшлося про те, що розвідка “Азову” знає про всі плани ворога та влаштовує окупантам засідку. Через кілька годин сусідка Олександра сказала, що бачила, як російські танки повертаються.
“Я кажу їй: так біжіть, їм помашіть і запитайте, що там у них сталося, чого повертаються? — Вона знову на хворих ногах, як стара коняка, біжить до дороги, до Старобешівської траси. Маше їм, а всі пролітають мовчки там. Руками вже не машуть. Два танки зупиняються, вилазить з нього росіянин, каже: “Мать, йди вже додому, ми повертаємося. Приказ! Укропи нас відслідили, говорять, там на нас засада”, — згадує Олександр.
Він додає, що у росіян тоді було завдання знищити “Азов” 29 липня 2014 року. Мине рівно 8 років й росіяни знищать азовців в Оленівці. Олександр впевнений, що окупанти спеціально вибрали ці дати, бо самопроголошений очільник рф схиблений на нумерології.
Старший син Олександра, Дмитро, в бою під Іловайськом отримав важкі поранення та переніс кілька складних операцій після, але медики не змогли його врятувати. 29 серпня 2014 року він помер у лікарні. Портрет бійця можна знайти на меморіалі “Стіна пам’яті полеглих за Україну” у Києві: секція 4, ряд 2, місце 1. Також Дмитру встановлено меморіальну дошку на вулиці Лисенка, 1.
“29-го серпня зранку, десь початок восьмої. Дзвінок Дениса — 5 хвилин тому брат помер у ліфті, не довезли до реанімації”, — говорить Олександр.
Другий син чоловіка брав участь у всіх боях полку “Азов” в АТО/ООС, захищав Маріуполь під час повномасштабного вторгнення. Денис загинув 20 березня 2022 року в бою від уламка ФАБ-500, знищивши 2 ворожих танки та БТР. Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.
Донецьк повернеться, але інший
Денис Дудінов та Дмитро Голіцин, захисники України / фото надане героєм
Дмитро похований на Лук’янівському військовому кладовищі у Києві. Для Дениса місця на цьому кладовищі не знайшлося, тому прах його урни стоїть в батька вдома. На питання, чи вірить Олександр, що Донецьк повернеться під контроль України — чоловік спочатку мовчить.
“Знаєте, віра на війні повинна бути. Ми цю можливість втратили. Декілька років чи десяток років тому. Я вам цього не скажу, бо я цього не бачу поки що. Ми його повернемо, але думаю, що це буде навіть не за мого життя. Донецьк ми втратили ще до того, як туди зайшли російські війська”, — пояснює чоловік, посилаючись на тогочасну владу у місті, яка в більшості була проросійською.
Попри те, каже Олександр, він вірить, що Україна матиме шанс на Донецьк. Але спершу потрібно навчитися ставитися з повагою до військових та ставати на захист держави, вважає волонтер. Олександр не приховує свого ставлення до влади — у розмові відчутно, що воно негативне. Він каже, що до війни влада не готувалася, а новий законопроєкт про мобілізацію, який мав би допомогти війську, демотивує та навпаки відкриває десятки корупційних схем.
Чоловік продовжує допомагати війську та забезпечує точкові потреби підрозділів “Азову”. Пояснює — у ремонтні підрозділи потрібні фахівці, зокрема й старшого віку, з досвідом, навіть інваліди. А от на передову потрібні молоді та здорові.
“Сьогоднішні добровольці — це люди, які здорові та свідомі духом, але не тілом. Більшість з нас воюють з хворобами, дехто без руки, без ока, з поганим зором, без відпусток, але фронт тримається на них”, — резюмує чоловік.
Перед розмовою Олександр не спав. Його голос втомлений, він бажає здоров’я та прощається.
Одеситка Олександра через війну евакуювалася у Бухарест (Румунія). Тут дівчина потроху адаптується до нового життя, але не забуває про громадянську позицію та регулярно ходить на проукраїнські мітинги. Олександра вважає, що кожен українець має бути свідомим та нагадувати світу про те, що відбувається в Україні.
Дівчина поділилася з редакцією Бахмут IN.UA думками, чому важливо відвідувати проукраїнські мітинги закордоном та як взагалі живеться українцям в інших країнах світу.
Українці в Румунії
Українці на мітингу в Бухаресті / фото надане героїнею
Бухарест — столиця Румунії, яка стала прихистком українців. Загалом в’їхати до Румунії можна з тимчасовим захистом, на короткий термін перебування або, як шукач притулку. Українці в Румунії можуть перебувати 90 днів, але за цей час варто подати заяву про надання притулку, якщо ви плануєте залишитися закордоном.
Документи для проходження румунського кордону — це звичайний закордонний або біометричний паспорти, для дітей бажано прихопити свідоцтво про народження.
Безплатне житло в Румунії зараз вже знайти дещо важче, ніж на початку війни, але це можливо. Один із центрів, який допомагає з розміщенням українців, розташований у місті Ясси. Йдеться про центр Гуманітарної та Соціальної Допомоги для Біженців CTR “Николина”. Він працює з понеділка по п’ятницю з 09:00 до 16:00. Також ви можете звернутися за телефоном: +40 (072) 470 0087.
На проукраїнські мітинги в Бухаресті приходять румуни
Мітинг в підтримку України, Бухарест / фото надане героїнею
Одеситка Олександра зараз живе в Бухаресті. Дівчина активно бере участь в проукраїнських мітингах. За її словами, існує назвала кілька основних причин, які, демонструють важливість цих заходів, а саме:
нагадати, що українці продовжують боротись за своє існування і війна не закінчилась, а росія продовжує обстрілювати наші міста, інфраструктуру та вбиває людей;
показати, що нам як і раніше необхідна підтримка від західних партнерів, зокрема зброя;
проявити солідарність, щоб українці відчували, що ті, хто в Бухаресті, не забули, що в країні війна, вони хочуть повернутися додому й допомагати;
виразити вдячність і підтримку всім, хто боронить нашу країну і допомагає;
об’єднатись і підтримати один одного, адже цього зараз дуже не вистачає.
Мені дуже приємно бачити, що на мітинги регулярно приходять румуни. Якщо вони бачать в цьому сенс, то ми теж повинні проходити хоча б через повагу до них,
Олександра // у коментарі Бахмут IN.UA
Де можна плести сітки в Бухаресті
Окрім мітингів, дівчина також допомагає плести маскувальні сітки для наших військових у “Humanity UA Hub“, який розташований за адресою Strada Acțiunii 26, București. Хаб працює щодня 14:00 до 19:00.
У них дуже багато замовлень, а ось рук не вистачає. Будь-яка підтримка важлива, головне — не залишатись осторонь,
українка // про важливість допомоги ЗСУ
Нагадаємо, що спільноту українських жінок в Бухаресті можна знайти у центрі “Мальва”.
Як організувати мітинг закордоном
Якщо ви проживаєте поза межами України, то все одно можете висловити свою солідарність та підтримку. Для цього можна організувати мітинг однодумців. Однією із платформ для сповіщення про захід є WorldForUkraine. Тут можна додати всю інформацію про акцію, але також вам потрібно узгодити зустріч із місцевою владою.
Крім того, потрібно бути готовим до ймовірних провокацій на мітингу. Якщо таке сталося, дійте за алгоритмом:
зберігайте спокій;
зверніться до поліції, аби повідомити про провокації;
Чоловік тривалий час жив у Донецьку, де збудував успішний бізнес і виховав двох синів — Дениса (позивний “Фантом”) та Дмитра (позивний “Адвокат”). Обох потім забрала […]
Одеситка Олександра через війну евакуювалася у Бухарест (Румунія). Тут дівчина потроху адаптується до нового життя, але не забуває про громадянську позицію та регулярно ходить на […]
DeepStateMAP — мапа, яку знає кожен українець. Саме за допомогою цього ресурсу багато українців слідкують за просуванням ЗСУ та ситуацією на фронті. Однак, мало хто […]
Тетяна Красько раніше мешкала у Нью-Йорку, на лінії зіткнення. Жінка звикла до постійних бойових дій ще у 2014 році, але початок повномасштабної війни змусив її […]
Громадська організація “Бахмутська фортеця” працює з 2015 року. Одна із засновниць організації бахмутянка Альона Щекодіна після повномасштабного вторгнення росії в Україну евакуювалась у Вільногірськ. У […]
