З початку повномасштабного вторгнення Франція прийняла тисячі українських біженців. Самі ж французи також доєднувалися до допомоги, відправляли до України гуманітарну допомогу та виходили на проукраїнські мітинги. Чимало у Франції є й українців, які переїхали сюди на постійне місце проживання задовго до повномасштабної війни. Саме ці люди утворили міцну діаспору, яка має важливий голос. З Франції українському Бахмуту допомагає й українка пані Тетяна, жінка живе тут вже близько 10 років, але не змогла залишитися байдужою після початку війни.

Приїхали в Україну на 6 днів та застали війну

Пані Тетяна на проукраїнському мітингу. Фото: особистий архів героїні

Волонтерка Тетяна Кобилянська разом з чоловіком проживала у Франції вже 10 років, пара виховує двох дітей, коли почалася війна Тетяна з чоловіком були з візитом в Україні, жінка не вірила, що росія може напасти на Україну. Натомість коханий волонтерки застерігав їх від поїздки. Зараз чоловік боронить Україну на Донецькому напрямку.

“Ми з чоловіком та молодшою донькою були в Україні, поїхали туди на 6 днів, щоб відсвяткувати День Народження моєї доньки, їй виповнилося 25, а чоловіку 50. В обох ювілей. Ввечері ми ще святкували, а зранку прокинулися, мені написали: “Таня, війна”. Для мене це був шок, поїхати на 6 днів туди й назад й застати війну в рідній країні…, — з гіркотою згадує українка.

Цього ж дня голова родини вивозив всю сім’ю у безпечне місце, поверталися у Францію.

“Я пам’ятаю ті великі черги, чоловіки прощалися зі своїми дружинами й дітьми на кордоні. Мій чоловік також попрощався з нами й повернувся, він домовився з поляками нас зустріли на цій стороні й допомогли поїхати далі”, — каже пані Тетяна.

Волонтерство розпочалося зі слів: “Таня, потрібно”

Допомога, яку збирала для прифронтових госпіталів волонтерка. Фото: особистий архів героїні

Приїхавши у Францію та трохи оговтавшись від шоку жінка почала допомагати українцям, згадує, що чоловік написав СМСку й сказав: “Таня, потрібно”. Тоді потрібні були дві машини, джип та бус. Такі автівки дороговартісні, тож жінка за порадою чоловіка відкрила збір.

“Я написала оголошення серед наших друзів, для мене було шоком те, що люди так відгукнулися. Ми зібрали гроші на бус. У округу, де ми живемо є дві українські футбольні команди, їх представники подзвонили до мене й запропонували закрити збір на джип”, — згадує пані Тетяна.

Так швидко вдалося придбати дві машини завдяки тому, що багато українців тут знали родину Кобилянських, разом люди ходили до церкви чи зустрічалися на вихідних.

“Я сама все везла, тоді було багато машин з України, але я їхала туди. Пригадую затор із автомобілів, десь 10 кілометрів стояло. Ми домовилися із чоловіками, які старші 60 років, щоб спокійно перевезти автомобілі, вони нас зустріли на кордоні й далі відвезли”, — розповідає волонтерка.

Із машинами було не так легко потрапити до України, каже жінка. Річ у тому, що поки одні люди купляли машини для ЗСУ, інші користуючись відсутністю мита везли розкішні іномарки для себе. Згодом, поляки почали підозріло ставитися до всіх, хто провозив машини. 

Допомога прифронтовим шпиталям

Завдяки перевізникам вдалося доставляти допомогу в Україну без витрат на логістику. Фото: особистий архів героїні

Після машин для підрозділу чоловіка, Тетяна допомогала закупляти кухонне начиння для військових, а далі розпочалася робота для медзакладів. Коли волонтерка дізнавалася про ту чи іншу потребу ЗСУ оголошувала збір

“За рік друзі і небайдужі українці  донатили на джип і бус, авто фарби, колеса, паливно-мастильні матеріали, акумулятори, побутовий інструмент, кухонне приладдя, засоби гігієни, засоби зв’язку, амуніцію, прилади нічного бачення, планшети, провізія-їжа, комп’ютери, розхідний матеріал для лікарень медикаменти”, — розповідає героїня.

Жінка разом із небайдужими українцями та французами збирає допомогу для прифронтових шпиталів. Вантаж з допомогою в Україні перехоплює волонтер Григорій Березовський, далі гумвантаж бере Анатолій Таран, й все їде до прифронтових лікарень, зокрема й в Бахмут.

Волонтерка наголошує, що зараз держава починає закривати прогалини в армії, попри те все ще є те, що потрібно закупляти волонтерам.

“Коли мій чоловік поїхав на Бахмутський напрямок, там почалися пекельні бої. Він подзвонив до мене: “Таня є потреба допомагати госпіталям на Бахмутському напрямку”, йшлося про розхідні медичні матеріали”, — каже Тетяна.

Волонтерка каже, після цього вона почала залучати ще більше людей до допомоги Україні, адже й масштаб потрібного був набагато більший, ніж раніше. Жінка розмістила оголошення про допомогу в французьких групах, дуже багато людей відгукнулися й пропонували допомогу, з теплотою згадує українка. 

Підключилися й великі асоціації, людей закликати проносити на українські мітинги розхідні медичні матеріали, потім пані Тетяна сортувала всю допомогу по ящиках й передавала перевізникам до України. Водії брали ящики не вимагаючи за них оплату, це дуже важливо, наголошує волонтерка, адже послуги перевізника недешеві.

Ставлення французів до українців

На вулицях Франції тисячі українців вийшли на підтримку України. Фото: особистий архів героїні

“Французи добре ставляться до українців, я вражена всією допомогою, яку надають нашим громадянам. Були такі випадки, коли до мене зверталися українки, які тут одружені із французами, одна з жінок разом з чоловіком купила список необхідних медикаментів”, — каже волонтерка.

Вона додає, що місцева влада на початку російського вторгнення швидко зорганізувалися, щоб допомагали тисячам біженців, які прибували сюди з України. Людям видавали продукти харчування, засоби гігієни, допомагали із оформленням документів.

Пані Тетяна додає, що попри колосальну підтримку, в Франції є й відверто проросійські люди, які намагаються просунути російську пропаганду в маси.

“На початку вони (ред. люди із проросійською позицією) боялися підходити до нас,  а зараз вже стали частіше з’являтися. Це зараз, на початку такого, повторюсь, не було”, — наголошує волонтерка.

Українка впевнена, що завдяки єднанню наших громадян по всьому світу вдається привернути увагу до російської агресії та нести правду.

“Бували такі випадки, коли до мене підходили французи й розповідали, що їм росіяни казали зовсім інші новини, ніж українці. Немов ми вигадали свою ідентичність, а також, що ми є братніми народами”, — пояснює пані Тетяна.

Жінка наголошує, сьогодні місія українців у Франції нести правдиву інформацію та допомагати нашим ЗСУ, виховувати молоде патріотичне та свідоме покоління.

Фото: “Бахмут. IN.UA”

Читайте також: Як донеччанка Лілія Усік стала першою українкою в Берлінському парламенті: шлях довжиною в 12 років

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!