З початку повномасштабного вторгнення Франція прийняла тисячі українських біженців. Самі ж французи також доєднувалися до допомоги, відправляли до України гуманітарну допомогу та виходили на проукраїнські мітинги. Чимало у Франції є й українців, які переїхали сюди на постійне місце проживання задовго до повномасштабної війни. Саме ці люди утворили міцну діаспору, яка має важливий голос. З Франції українському Бахмуту допомагає й українка пані Тетяна, жінка живе тут вже близько 10 років, але не змогла залишитися байдужою після початку війни.

Приїхали в Україну на 6 днів та застали війну

Пані Тетяна на проукраїнському мітингу. Фото: особистий архів героїні

Волонтерка Тетяна Кобилянська разом з чоловіком проживала у Франції вже 10 років, пара виховує двох дітей, коли почалася війна Тетяна з чоловіком були з візитом в Україні, жінка не вірила, що росія може напасти на Україну. Натомість коханий волонтерки застерігав їх від поїздки. Зараз чоловік боронить Україну на Донецькому напрямку.

“Ми з чоловіком та молодшою донькою були в Україні, поїхали туди на 6 днів, щоб відсвяткувати День Народження моєї доньки, їй виповнилося 25, а чоловіку 50. В обох ювілей. Ввечері ми ще святкували, а зранку прокинулися, мені написали: “Таня, війна”. Для мене це був шок, поїхати на 6 днів туди й назад й застати війну в рідній країні…, — з гіркотою згадує українка.

Цього ж дня голова родини вивозив всю сім’ю у безпечне місце, поверталися у Францію.

“Я пам’ятаю ті великі черги, чоловіки прощалися зі своїми дружинами й дітьми на кордоні. Мій чоловік також попрощався з нами й повернувся, він домовився з поляками нас зустріли на цій стороні й допомогли поїхати далі”, — каже пані Тетяна.

Волонтерство розпочалося зі слів: “Таня, потрібно”

Допомога, яку збирала для прифронтових госпіталів волонтерка. Фото: особистий архів героїні

Приїхавши у Францію та трохи оговтавшись від шоку жінка почала допомагати українцям, згадує, що чоловік написав СМСку й сказав: “Таня, потрібно”. Тоді потрібні були дві машини, джип та бус. Такі автівки дороговартісні, тож жінка за порадою чоловіка відкрила збір.

“Я написала оголошення серед наших друзів, для мене було шоком те, що люди так відгукнулися. Ми зібрали гроші на бус. У округу, де ми живемо є дві українські футбольні команди, їх представники подзвонили до мене й запропонували закрити збір на джип”, — згадує пані Тетяна.

Так швидко вдалося придбати дві машини завдяки тому, що багато українців тут знали родину Кобилянських, разом люди ходили до церкви чи зустрічалися на вихідних.

“Я сама все везла, тоді було багато машин з України, але я їхала туди. Пригадую затор із автомобілів, десь 10 кілометрів стояло. Ми домовилися із чоловіками, які старші 60 років, щоб спокійно перевезти автомобілі, вони нас зустріли на кордоні й далі відвезли”, — розповідає волонтерка.

Із машинами було не так легко потрапити до України, каже жінка. Річ у тому, що поки одні люди купляли машини для ЗСУ, інші користуючись відсутністю мита везли розкішні іномарки для себе. Згодом, поляки почали підозріло ставитися до всіх, хто провозив машини. 

Допомога прифронтовим шпиталям

Завдяки перевізникам вдалося доставляти допомогу в Україну без витрат на логістику. Фото: особистий архів героїні

Після машин для підрозділу чоловіка, Тетяна допомогала закупляти кухонне начиння для військових, а далі розпочалася робота для медзакладів. Коли волонтерка дізнавалася про ту чи іншу потребу ЗСУ оголошувала збір

“За рік друзі і небайдужі українці  донатили на джип і бус, авто фарби, колеса, паливно-мастильні матеріали, акумулятори, побутовий інструмент, кухонне приладдя, засоби гігієни, засоби зв’язку, амуніцію, прилади нічного бачення, планшети, провізія-їжа, комп’ютери, розхідний матеріал для лікарень медикаменти”, — розповідає героїня.

Жінка разом із небайдужими українцями та французами збирає допомогу для прифронтових шпиталів. Вантаж з допомогою в Україні перехоплює волонтер Григорій Березовський, далі гумвантаж бере Анатолій Таран, й все їде до прифронтових лікарень, зокрема й в Бахмут.

Волонтерка наголошує, що зараз держава починає закривати прогалини в армії, попри те все ще є те, що потрібно закупляти волонтерам.

“Коли мій чоловік поїхав на Бахмутський напрямок, там почалися пекельні бої. Він подзвонив до мене: “Таня є потреба допомагати госпіталям на Бахмутському напрямку”, йшлося про розхідні медичні матеріали”, — каже Тетяна.

Волонтерка каже, після цього вона почала залучати ще більше людей до допомоги Україні, адже й масштаб потрібного був набагато більший, ніж раніше. Жінка розмістила оголошення про допомогу в французьких групах, дуже багато людей відгукнулися й пропонували допомогу, з теплотою згадує українка. 

Підключилися й великі асоціації, людей закликати проносити на українські мітинги розхідні медичні матеріали, потім пані Тетяна сортувала всю допомогу по ящиках й передавала перевізникам до України. Водії брали ящики не вимагаючи за них оплату, це дуже важливо, наголошує волонтерка, адже послуги перевізника недешеві.

Ставлення французів до українців

На вулицях Франції тисячі українців вийшли на підтримку України. Фото: особистий архів героїні

“Французи добре ставляться до українців, я вражена всією допомогою, яку надають нашим громадянам. Були такі випадки, коли до мене зверталися українки, які тут одружені із французами, одна з жінок разом з чоловіком купила список необхідних медикаментів”, — каже волонтерка.

Вона додає, що місцева влада на початку російського вторгнення швидко зорганізувалися, щоб допомагали тисячам біженців, які прибували сюди з України. Людям видавали продукти харчування, засоби гігієни, допомагали із оформленням документів.

Пані Тетяна додає, що попри колосальну підтримку, в Франції є й відверто проросійські люди, які намагаються просунути російську пропаганду в маси.

“На початку вони (ред. люди із проросійською позицією) боялися підходити до нас,  а зараз вже стали частіше з’являтися. Це зараз, на початку такого, повторюсь, не було”, — наголошує волонтерка.

Українка впевнена, що завдяки єднанню наших громадян по всьому світу вдається привернути увагу до російської агресії та нести правду.

“Бували такі випадки, коли до мене підходили французи й розповідали, що їм росіяни казали зовсім інші новини, ніж українці. Немов ми вигадали свою ідентичність, а також, що ми є братніми народами”, — пояснює пані Тетяна.

Жінка наголошує, сьогодні місія українців у Франції нести правдиву інформацію та допомагати нашим ЗСУ, виховувати молоде патріотичне та свідоме покоління.

Фото: “Бахмут. IN.UA”

Читайте також: Як донеччанка Лілія Усік стала першою українкою в Берлінському парламенті: шлях довжиною в 12 років

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім — перші дні вторгнення, черги до військкомату, відсутність підготовки, позиції під обстрілами та фото на пам’ять. Олександр Щекодін пройшов бої під Соледаром і Бахмутом. Своїми спогадами ветеран поділився з нами.

Бахмут: місто, яке залишилося в серці

Олександр Щекодін народився у Львові, це понад 1 200 кілометрів до Бахмута, проте життя привело його на Донеччину. Родина переїхала сюди за сімейними обставинами, коли хлопчику було лише три роки. Все дитинство та юність чоловік провів в оточенні рідних степів. Вивчився на електрика та інженера-енергетика й своє доросле життя пов’язав із цією професією та Бахмутом. Саме це місто він називає своїм домом. 

“Я Бахмут пам’ятаю, з самого раннього віку. Затишне, спокійне місто. Місто, до якого тягнуться люди. Місто душі було”, — каже Олександр.

На Донеччині чоловік зустріч і своє кохання. З майбутньою дружиною він познайомився під час навчання у Краматорську. Згадує, що дівчина запала у серце. Після завершення навчання пара вирішила разом повертатися в Бахмут та будувати тут життя.

У цих словах — не просто ностальгія, а втрата цілого світу. Олександр говорить про знайомі місця, де проводив час із друзями і дружиною, про парк у місті, солені ставки,і поїздки за місто. Його Бахмут — це простір життя, який згодом стане полем бою. Вперше війна прийшла в Бахмут в 2014 році. Ці події Олександр пам’ятає як раптові й тривожні. Війна тоді вже була поруч, але її масштаб ще не усвідомлювався. Чоловік жив поблизу військової частини і добре пригадує, як гучно було. Попри страх і невизначеність, він залишився в місті. Каже, що виїжджати тоді не думав.

Після звільнення Бахмута місто змінилося: стало більш людним, й більш проукраїнським. Сюди їхали люди з окупованих територій, і воно фактично стало регіональним центром життя. Попри досвід 2014-го, у повномасштабну війну він не вірив. 24 лютого Олександр зустрів на заправці. Саме там йому сказали, що почалася війна. Він згадує затори, перші години хаосу і те, як дуже швидко довелося приймати рішення — йти у військо:

“Пам’ятаю, як товариші мені сказали: “Почалася війна”. Я не зміг вийти з машини, просто не міг у це повірити. Заправив повний бак. Буквально через кілька годин по всьому Бахмуту стояли черги за пальними. Для мене це був шок”.

Армія

Рішення йти у військо було швидким і майже без обговорень, — пригадує чоловік. Родину він поставив перед фактом.

“З перших днів ми з товаришами пішли, і я вже був у військовій частині. Там стояла черга тоді, людей 100-150. Досвіду військового у мене не було зовсім. Навчання, насправді, теж практично не було. Багато чого доводилося купувати самостійно і вчитися вже на місці”, — пригадує чоловік.

Перший місяць Олександр з побратимами патрулював території, чергував в Бахмуті, поступово звикаючи до нової реальності. Тим часом за десяток кілометрів від Бахмута вже йшли бої, але на той час, не було усвідомлення, що місто теж у небезпеці, скоріше це відчуття було дивним, пригадує Олександр. Але коли впала Попасна, далі Лисачанськ, відчуття того, що фронт наближається, сильно змінилося. А потім були й перші позиції Олександра — його перекинули на другу лінію фронту, за 5 -7 кілометрів від першої лінії. Але навіть там обстріли були постійними.

“До нас долітало постійно, били ураганами і смерчами, касетними боєприпасами,…по два-три рази на день прилітали ракети”, — згадує Олександр типовий будній день на фронті.

Військові швидко зрозуміли, що їхнє виживання залежить від рішень на місці. Вони копали укриття самі, часто — нестандартно, наприклад, вкопувалися під дорогу “Ростов— Слов’янськ”, тоді дрони ще не були такі активні, й можна було укопатися за допомогою трактора. Саме у цих бліндажах їм вдалося укритися під час сильних російських обстрілів. Ці імпровізовані рішення рятували життя.

Бої під Бахмутом: момент, коли все змінилося

Переломним моментом для Олександра стало літо 2022 року — тоді вперше прийшло усвідомлення, що росіяни можуть захопити Бахмут. Під час однієї з атак у сторону міста прорвалися і вагнерівці, і підрозділу Олександра довелося відходити разом з пораненими. 

“У 4 годині ночі ми почули перестрілку у сусідній роті — їх сильно накрили. Вони через нас відійшли, і пішли з нами вагнерівці. Ми прийняли бій на себе. Вони (ред. вагнерівці) відрізнялися. Відчувалося, що це інший тип противника. Складно навіть описати їх — вони діяли жорсткіше, більш хаотично. Але треба зауважити, що вагнерівці були двох типів: перші — звичайні ув’язнені, а інші — це професіонали, дуже добре підготовлені”, — каже бахмутянин.

Олександр тоді був гранатометником і брав участь в організації протитанкових позицій. Це був момент, коли стало очевидно, що ситуація змінюється і місто опиняється під реальною загрозою, — каже чоловік. Був у чоловіка і вихід з оточення, тоді пригадує Олександр, він думав, що вже не повернеться, та йому вдалося вийти з кільця. Це був найважчий день. Його чоловік називає другим днем народження 10 серпня 2022 року. Коли група йшла на штурм, натомість сама потрапила під нього. Далі було оточення: на позиції зайшло 32 бійця, а у вечір Олександр вивів 300-х (ред. поранених) 12 бійців, водночас група вела бій з вагнерами.

У боях за Донеччину Олександр отримав поранення та декілька контузій, його направили на лікування і реабілітацію. Це тривалий процес, який триває і досі. Повернення до цивільного життя було дуже непросте. Найважче, пригадує ветеран, — адаптуватися до звичайного життя. У цивільному середовищі багато речей сприймаються інакше, на додаток, взнаки даються контузії. Наприклад, шум, велике скупчення людей, різкі звуки — усе це може викликати сильний дискомфорт для Олександра. Є відчуття, що ти ніби не до кінця “тут”.

“Ветеранам потрібне більше розуміння з боку суспільства. Люди мають усвідомлювати, що вони повертаються з іншим досвідом. Важливо менше тиску, більше підтримки і нормального людського ставлення, не жалості, а поваги. Головне — щоб люди розуміли, через що проходять військові. І щоб підтримка була не лише на словах”, — наголошує чоловік.

Зараз Олександр живе у Вільногірську на Дніпропетровщині. Каже, що порівняти це місто з Бахмутом не зовсім доречно, адже ці два міста дуже різні. Та Вільногірськ для нього став домом. Тут він працює на комунальному підприємстві, каже, що на роботі до нього ставляться з повагою, і зазначає, що у Вільногірську зустрічає приємних та добрих людей. 

До теми:

“Як звідси вибратися? Це пекло”: чого ми не знали про битву за Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!