Як жінки боряться зі стереотипами, які “загострюються” 8 березня

Семаковська Тетяна 12:35, 8 Березня 2024
Українські жінки / ілюстрація Бахмут IN.UA

Українці звикли до ідеї того, що 8 березня — це день квітів, жіночності та весни. Втім, це лише застарілі догми. Вони несуть шкоду суспільству, бо розповсюджують стереотипи, які впливають на повсякденне життя, життєвий вибір і стосунки в суспільстві.

Редакція Бахмут IN.UA проаналізувала питання та розповідає, чому відмова від свята 8 березня — необхідний крок для українського суспільства.

Відмова від 8 березня

Українське суспільство вже дозріло до того, щоб обговорювати питання відмови від радянського свята 8 березня, яке лише закріплює гендерні стереотипи, на користь 25 лютого — Дня української жінки. Водночас, під час відкритого голосування в Дія у 2023 році виявилося, що більшість опитаних не готова відмовитись від тюльпанів та листівок з привітаннями найпрекраснішій половині людства. Такий підхід створює умови для розвитку стереотипів, які заважають людям у пошуку себе. Наприклад, з таким зіштовхнулась курсантка Василіса Глухова з Бахмута, яка наразі навчається у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності.

Я навчаюсь на рятувальника і чула дуже багато слів про те, що ти ж жінка, нащо воно тобі. На перших курсах, часто казали “вона ж дівчинка, воно їй не треба”, але згодом і це минуло,

Василіса Глухова // рятувальниця з Бахмута

Дівчина каже, що подібне відношення інколи доходило в крайнощі, особливо від старшого покоління людей, яке просто не звикло до того, що жінка може себе реалізувати на “чоловічій” роботі.

Василиса Глухова / фото з особистого архіву героїні

Фемінізм в розумінні дівчини — це про право жінки на думку, слово та можливості на рівні з чоловіками. Василиса Глухова регулярно доводить, що це можливо, а також що жінки можуть працювати у “чоловічій” професії та мати своє місце у системі.

Як виник фемінізм

photo 2023 03 06 14 28 45 64fc4
Яна Сердюк / фото з з особистого архіву героїні

Фемінізм — це рух за рівність жінок і чоловіків у всіх сферах життя. Зародження фемінізму пов’язують зі змінами, які відбулися в історії людства, зокрема, це перехід від традиційного суспільства до модернізації та індустріалізації.

У XVIII-XIX століттях в Європі та Північній Америці відбувся ряд соціальних та культурних змін, які змусили жінок вимагати більшої свободи та рівності. Вони містили в собі рух ілюмінації, розвиток капіталізму та зростання змін у громадському житті. Жінки почали вимагати прав на освіту, голосу, власності, рівності перед законом та інших, які мали чоловіки.

Коли я чую про фемінізм — відчуваю себе вдячною тій історичній спадщині, тим людям, які хотіли бути вільними від шаблонів та моделей гендерно забарвленої поведінки. Я поважаю усіх особистостей, які на той час відчули цю потребу в рівності та мали внутрішню силу, щоб обстоювати її, комунікувати про цю потребу і були готові діяти аби задовольнити цю потребу,

Яна Сердюк // студентка факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Фемінізм в Україні

Розвиток феміністичного руху в Україні почався більше ніж 100 років тому. Ми зібрали хронологію найважливіших подій, які вплинули на боротьбу жінок в нашій країні: 

  • Початок 20 століття: перші жіночі громадські організації. Найбільш відомою з них є Громада українських жінок (ГУЖ), заснована в 1907 році;
  • 1917-1920 роки: в Україні відбулась революція, що призвела до зміни соціально-політичного ландшафту країни. Жінки активно брали участь в цих подіях, що підвищило їхню свідомість та заохотило до подальшої боротьби;
  • 1920-1930 роки: епоха українського фемінізму. Жінки займалися різними справами, у тому числі й діяльністю в жіночих організаціях, таких як ГУЖ, Український жіночий союз тощо;
  • 1940-1960 роки: після Другої світової війни, СРСР заборонив жіночі громадські організації, що призвело до зменшення активності українських феміністок;
  • 1970-1980 роки: рух за рівність статей і боротьба проти дискримінації жінок на роботі та в суспільстві;
  • 1990-ті роки: у період становлення незалежної України, було засновано багато жіночих організацій, таких як Український жіночий фонд, Жіночий простір, ГО “Феміністична молодь”;
Screenshot 532 6d9b7
Херсонська феміністична хода у 2020 році / фото IPC-Херсон
  • 2000-ті роки: в Україні стало популярним поняття “гендер” і з’явилося багато досліджень, що досліджували статеві стереотипи та дискримінацію на основі статі. Було прийнято ряд законів, що гарантують рівні права для жінок та чоловіків;
  • 2014-2015 роки: українські жінки активно брали участь в революції Гідності та війні на Сході України. Багато жінок відчули на собі важливість бути активними громадянками та здобули додатковий досвід у боротьбі за свої права;
  • Сьогодення: Український фемінізм продовжує активно розвиватися. Жінки використовують соціальні мережі та інші онлайн-ресурси, щоб спілкуватися та обговорювати свої проблеми. Також, з’являються нові організації, які борються за рівність та права жінок, такі як “Феміністична хода” та “Жінки проти насильства”.

Фемінізм в Україні розвивається швидше і збігся з основними політичними перетвореннями 2000-х років. Можливо саме завдяки жінкам революції мають результат і наразі готовність воювати та виборювати свободу, на відміну від закордонного руху фемпацифізму,

Олена Тітова // викладачка соціально-гуманітарних дисциплін

Фемінізм та 8 березня

photo 2023 03 05 13 19 54 6023f
Юлія Павлова / фото з особистого архіву героїні

Кризова психологиня Юлія Павлова говорить, що в нашому суспільстві все ще присутні наративи, які прийшли до нас з СРСР й не дають можливості рухатись далі. Піком цього є 8 березня. Це свято закріплює стереотипи щодо зовнішнього вигляду жінки — вона має бути красивою та її соціальної ролі — жінка обов’язково має бути матір’ю, має одружитися. Під жіночістю передбачається й особлива поведінка — це лагідність, поступливість та інші.

Я не люблю привітання на 8 березня із днем весни й краси, інколи я чую про обов’язок жінки народити, бути красивою, готувати. Старші з моєї родини намагалися втовкти мені в голову, що мене ніхто не візьме заміж, якщо я (тут довгий список). Проте ці спроби припинилися, коли я повторила кілька разів, що я і не хочу заміж. Я ще ловлю здивовані погляди чоловіків, коли плачу за себе, або кажу, що наступна вечеря тоді моїм коштом (навіть від простих знайомих, бо вони звикли платити за дівчат),

Юлія Павлова // кризова психологиня

photo 2023 03 05 20 51 30 076c8
Олена Титова / фото з особистого архіву героїні

Викладачка пані Олена Титова розповідає, що навіть зазнавала пригнічення через свій вибір:

Мене звинувачували в недостатній жіночності, за прямолінійність у спілкуванні. Навіть тривалий час критикували за носіння джинсів, брюк та комбінезонів, бо нібито  освітянкам, то не личить.

Олена Титова // викладачка

Чому фемінізм популярний серед жінок

У сучасному світі існує багато міфів про фемінізм. Насправді фемінізм — це право вибору. Наприклад, це можливість жінкам самостійно обирати комфортний для себе одяг, зачіску, професію тощо. Феміністки носять плаття тому, що вони так хочуть, їм так подобається та вони мають на це право, як і ходити у штанях та одязі великого розміру. 

Фемінізм — це віра у рівноправність. Це ідея самовизнання і самореалізації. Якщо трактувати фемінізм як рівність прав чоловіків і жінок у забезпеченні власних потреб й самореалізації, то я вважаю себе феміністкою. Я готова відстоювати свої права і я готова допомагати іншим також не боятися говорити про свої,

Яна Сердюк // студентка факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Загалом відмовитись від 8 березня не означає вбити в собі жінку. Це означає бути такою людиною, якою ти хочеш, бути незалежно від суджень, які приписують твоїй статі. Прикладом такого може стати ситуація, з якою зіштовхнулася Яна Сердюк. За її словами, вона отримала водійське посвідчення декілька років тому. Тоді її інструктор сказав, що потрібно буде повісити на машину, на якій їздитиме дівчина, наліпку з жіночою туфлею. Вона додала, що така модель мислення людей породжує багато стереотипів та шаблонів того, як мають або не мають поводитися люди, базуючись на уявленнях про стать.

Примітка: Матеріал є результатом дослідження в рамках Інформаційного проєкту “#Я_МОЖУ_БУТИ_СОБОЮ!”. Створений за підтримкою громадських організацій “Рада жінок Донеччини”, “Альянс за громадські права” та квіткарні “Deloriya flowers”

Читайте також

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Любив тишу, людей та осінь: яким був Артем Мирошниченко. Згадуємо волонтера та активіста

Семаковська Тетяна 17:35, 6 Лютого 2025

Чоловік з задумливим поглядом у вишитій сорочці дивиться кудись в далечінь — це фото Артема Мирошниченка досі стоїть на його сторінці у Facebook. Артема знають як активіста, волонтера, людину, яка не побоялась відкрито виражати свої погляди, підтримувала й популяризувала все українське. Але, крім цього, він ще був братом, сином, другом, ідейником, який надихав інших. Артем любив ліс, любив ходити восени з мамою по гриби й любив тишу.

Редакція згадує Артема Мирошниченка у спогадах.

Для того, щоб відтворити портрет Артема, ми звернулись до брата, Сергія Мирошниченка, а також поспілкувались з його товаришкою Іриною Жданюк. Цей текст поділений на різні періоди життя Артема очима двох людей, які знали його з двох зовсім різних сторін. Далі наводимо пряму мову.

“Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате”

***

З народження я не пам’ятаю Артема, тому що я молодший за нього, він мій старший брат. Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате, зовсім звичайна родина. Між нами було чотири роки різниці, й коли я був у восьмому класі, Артем вже поїхав вчитися в технікум на лісовода. А потім додому він майже не приїжджав, лише інколи на вихідні. Мобільного тоді не було, тому й спілкувались ми рідко. Артем був завжди такий сором’язливий, особливо друзів не мав.

Артем з батьками / фото Facebook

Не те, що він відлюдник якийсь був. Ні… просто такий от був. З малого він мав велике хобі, займався моделюванням — дуже любив майструвати ці всякі конструктори літаків, мав велику колекцію різних моделей. Часто він за моделюванням проводив весь вільний час.

Ми якось не дуже часто ділились таємницями, і як це буває у юнацькому віці між братами — часто сперечались між собою, конкурували. Але потім наші стосунки змінювались.

Пам’ятаю, коли Артем приїздив з технікуму, то завжди приносив мені якісь подарунки. Навіть знав, яку музику я полюбляю. Він їздив додому через Донецьк і, заїжджаючи туди, намагався якісь приколи мені купити, наприклад аудіокасету з улюбленою групою.

А потім вже я випустився зі школи, поїхав від батьків. З 18 років додому я приїжджав рідко, інколи з мамою й татом зідзвонювалися, але вже такого тісного зв’язку не було. Якось так от доля розвела нас, що кожен майже з якогось певного часу жив окремо.

Примітка. Артем Мирошниченко народився та жив в Бахмуті, в 2003 вступив у Великоанадольський лісовий технікум у смт. Графське. Вчився на лісовода.

“Артем любив з мамою збирати гриби восени”

Артем з мамою після “тихого полювання” / фото Facebook

Артем вивчився на лісовода. Він насправді дуже любив природу, от його вона цікавила, любив тварин. Навіть у місцевому товаристві Лада він завжди возився з тими собаками. Якщо знайде собаку на вулиці, то її туди відвезе відразу.

Природа, ліс для нього, напевно, були особливими, можливо він вбачав якусь романтику в тому, щоб самому жити в лісі. А ще Артем любив осінь: коли працював у селі, то ніколи не брав відпустку літом. Все терпів до осені, щоб з мамою піти по гриби. Він це дуже любив, й мама в мене фанат цього тихого полювання.

Артем любив природу й ліс / фото Facebook

Також брат любив готувати чебуреки сам — то мама нас навчила, так. Дуже часто ми з ним згадували, як нас на літо відправляли до дідуся в Сіверськ, там була дача й наш приватний будинок.

Дідусь нам готував, а ми часто згадували його суп, з такими макаронами-ракушками. Він був томатний — не зазвичай, як всі готують, жовтий чи якийсь інший, а саме томатний. Це такий яскравий у нас спогад з дитинства був…

“У всієї нашої родини патріотична позиція”

Артем Мирошниченко / фото Facebook

Насправді у всіх нас склалося, у всієї родини, що ми всі мали проукраїнську позицію. Я своїм прикладом, й тоді ще моя дівчина, а зараз дружина показала, який напрямок треба тримати.

Ми з братом розмовляли про це. Він пояснював: якщо ти показав свою думку і бачиш, що ця думка осмислена — то немає сенсу вже показувати, що ти якийсь інший. Наш дід був ветераном війни, але ніколи не носив цю колорадську стрічку, не казав оце “можем повтарить”. На мене сильно вплинув 2008 рік — тоді в одному з інтерв’ю путін сказав, що росія сама виграла Другу світову війну… Мої друзі, більшість з Харкова, на той час були російськомовні, та і я сам так говорив – ми всі потроху перейшли на українську.

І Артем, й мої батьки колись були теж, як і я, російськомовні. Але дивлячись на всю цю ситуацію, маючи розум, аналізуючи, читаючи певну правильну літературу — до цього висновку, що потрібно було переходити на українську, не можна було не прийти.

У Бахмуті ми знайшли проукраїнські осередки, знайшли однодумців. І я думаю, що коло людей, знайомих і цікавих для Артема, ставало більшим. В 2014 році, коли Бахмут був під окупацією, ми, звісно, що переховувалися, бо мали іншу позицію. Дехто потім казав, що якби Артем не був такий гучний, він був би живий… Різне казали.

Артем Мирошниченко / фото Facebook

Після окупації міста багато людей змінили свою думку — вони вже не так чекали приходу руського міру, але прям кардинальних змін таких так і не відбулося у нас в місті. На проукраїнські рейки всі не стали. Тобто, все пройшло, на жаль, як-то кажуть, лагідною українізацією. Треба було все-таки якось більш суворо це робити.

Артем був членом Бахмуту українського. У мене моя думка, яку я не хочу озвучувати про нього. Але такий величезний плюс Бахмуту Українського — це те, що саме він зібрав під різними своїми дахами, тому що в різних містах ми збиралися, величезний гурт людей. І всі різні, всі цікаві, всі зі своєю думкою, але проукраїнською. Ми тоді дізналися, що є такі люди, що можна до них звернутися з якимось питанням і я знаю, що вони нам допоможуть.

Примітка. Брат Артема Мирошниченка військовослужбовець, який сьогодні захищає Україну. Для 204 батальйону Сергій збирає кошти на навушники та ПНБ для водія протитанкового взводу роти вогневої підтримки 204 батальйону ТРО. Підтримати збір за посиланням.

Ірина Жданюк

***

Родина Артема та родина Ірини займали проактивну позицію в Бахмуті. Вперше Артема дівчина побачила на одній з проукраїнських акцій в 2014 році. Його обличчя дівчина запам’ятала й потім не раз ще бачила.

Я думаю, це був 2014. Тобто десь після деокупації, от колись ми так видно проводили якраз такі заходи, ну, коли таке ситуація дозволяла — от мені здається, тоді ми познайомилися. Я не можу сказати, що була дуже близько знайома з Артемом. Але от мені він згадується дуже таким ввічливим, а ще його хотілося слухати.

Він надихав, мотивував молодь вивчати українську мову. Хотілося розмовляти так гарно, як він. Це, напевно, внутрішня харизма, але вона будувалась на таких опорах внутрішніх: щирості, відвертості. Люди боялися говорити відкрито про любов до Батьківщини, а Артем не боявся.

Він був щирою, не награною людиною. Він популяризував українське ще тоді, коли це не було мейнстрімом. У Бахмуті Артем ініціював ідею розмалювати фарбою частинку тротуару візерунком, як орнамент вишиванки. Це не просто така акція, де ми зібралися, поговорили і розійшлися. Для мене ця вишиванка була в такому значенні, що вона дає захист.

Знаю, кажуть, що цей візерунок, який наші предки вишивали на сорочках, якраз для того, щоб закрити всі-всі-всі криві сорочки. Це ніби для захисту людини. І в мене така теж з’явилася думка, що цей візерунок для захисту міста, такий символічний. Артем це зробив не просто на публіку, а щоб щось залишилось. Й малі діти, й старші люди звертали на цей тротуар увагу — це було таке легке та ненав’язливе знайомство з нашими традиціями.

Тротуар в Бахмуті, розфарбований у вигляді візерунка з вишитої сорочки / фото надане Іриною Жданюк

А ще Артем, як і багато свідомих людей, які народились в місті, завжди хотів щось покращувати. Інколи мені здається, що у нас, бахмутян, ця риса вбудована з народження. Я постійно бачила Артема на всіх заходах, на акціях, відкритті першої книгарні…

Коли Артема не стало, це всіх дуже вразило, було відчуття потрясіння. І поки там лікарі боролись за його життя, інші люди так одразу почали згадувати, наскільки незмінною протягом років була його позиція. Навіть я особисто трошки зневірилася поступово, а людина стільки років була незмінно в своїй позиції. І оце я особисто відзначила. Новина про його смерть стала болючою. Це була втрата для всієї спільноти Бахмута. Тому що історія знову повторюється.

Такі люди, як Артем, які мали настільки сильну, міцну позицію, і не боялися — це рідкість. В них вистачає енергії не тільки для свого життя, а й для життя спільноти. Це рідкість для будь-якого суспільства. Я часто думаю: ось скільки б ще ця людина могла б зробити, так? Такі люди – це основа громадянського суспільства. І чим менше таких людей стає, тим більше ми відкачуємось назад.

***

Артема Мирошниченка вбили в Бахмуті 5 грудня, двоє неповнолітніх побили волонтера. За однією з версій – підлітки побили його за українську мову, якою він спілкувався. Через кілька днів він помер в лікарні, не приходячи до тями, а обвинувачені у смерті активіста досі не покарані.

Ми говоримо про важливе. Ваша підтримка дає нам силу!

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Невідомо, що нас чекає завтра”: жителі Краматорська розповіли про життя у прифронтовому місті

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 18:26, 31 Січня 2025

Краматорськ — одне з найбільших міст Донецької області, зараз тут неспокійно. У місті чутно вибухи, проте місцеві реагують на них вже інакше.

Детальніше про те, як саме живе Краматорськ у 2025 році, дізнавайтеся у відеорепортажі “Донеччина в евакуації”.

Краматорськ, опитування місцевих жителів 

Краматорськ майже завжди був одним із провідних міст Донеччини. До війни в ньому мешкало понад 150 000 осіб, але зараз людей значно менше. Місто вже відчуває наближення фронту.

Все напружено. У всіх тривога. Ніхто не розуміє того, що нас чекає завтра. Але розуміємо, що нічого хорошого“, — каже один із жителів міста, на ім’я Валерій.

Він впевнений, що його рідне місто може чекати та ж доля, що й Покровськ, Торецьк чи Часів Яр.

Наразі ж місто продовжує жити та функціонувати. В ньому працюють комунальні служби, є світло та вода. Інші ж люди, яких опитала команда Бахмут IN.UA більш оптимістичні.

Ми самі з Ярового, що під Святогорськом. Ми переїхали сюди та проживаємо в Краматорську другий рік. Тут набагато тихіше. Звісно, з початку було трохи, а зараз — ні. Ми працюємо та навіть знаходимо час на відпочинок“, — каже інша жителька міста.

Більше думок жителів Краматорська та переселенців у місті дізнавайтесь у відеорепортажі нашого каналу “Донеччина в евакуації”.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Важливо

Любив тишу, людей та осінь: яким був Артем Мирошниченко. Згадуємо волонтера та активіста

Чоловік з задумливим поглядом у вишитій сорочці дивиться кудись в далечінь — це фото Артема Мирошниченка досі стоїть на його сторінці у Facebook. Артема знають […]

“Невідомо, що нас чекає завтра”: жителі Краматорська розповіли про життя у прифронтовому місті

Краматорськ — одне з найбільших міст Донецької області, зараз тут неспокійно. У місті чутно вибухи, проте місцеві реагують на них вже інакше. Детальніше про те, […]

18:26, 31.01.2025 Скопіч Дмитро

“Акція 51”: як з Галичини до Званівки примусово переселили сотні людей. Розповідь Романа Кабачія та Ярослави Пасічко (Оновлено)

Весна, 1951 рік. Молодь робітничих професій посадили в перший ешелон потягу. Не сказали, ні куди їх везуть, ні що з собою брати — так для […]

“Навіть повітря відчувалось інакше”: бахмутянка Ірина Жданюк про окупацію міста в 2014 та життя в Рівному

“Я вступила, коли Бахмут був одним, а повернулась додому в незнайоме місто”, — пригадує події в Бахмуті 2014 року героїня. Бахмутянка Ірина Жданюк зараз проживає […]

Дім, де є місце для всіх: історія бахмутянина, який будує житло заради своїх тварин

Бахмутянин Віктор Сучков зараз живе на Дніпропетровщині, у місті Самар. Чоловік евакуювався з Бахмута весною 2022 року. З собою вивіз трьох котів — пухнасті весь […]