Як жінки боряться зі стереотипами, які “загострюються” 8 березня

Семаковська Тетяна 12:35, 8 Березня 2024
Українські жінки / ілюстрація Бахмут IN.UA

Українці звикли до ідеї того, що 8 березня — це день квітів, жіночності та весни. Втім, це лише застарілі догми. Вони несуть шкоду суспільству, бо розповсюджують стереотипи, які впливають на повсякденне життя, життєвий вибір і стосунки в суспільстві.

Редакція Бахмут IN.UA проаналізувала питання та розповідає, чому відмова від свята 8 березня — необхідний крок для українського суспільства.

Відмова від 8 березня

Українське суспільство вже дозріло до того, щоб обговорювати питання відмови від радянського свята 8 березня, яке лише закріплює гендерні стереотипи, на користь 25 лютого — Дня української жінки. Водночас, під час відкритого голосування в Дія у 2023 році виявилося, що більшість опитаних не готова відмовитись від тюльпанів та листівок з привітаннями найпрекраснішій половині людства. Такий підхід створює умови для розвитку стереотипів, які заважають людям у пошуку себе. Наприклад, з таким зіштовхнулась курсантка Василіса Глухова з Бахмута, яка наразі навчається у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності.

Я навчаюсь на рятувальника і чула дуже багато слів про те, що ти ж жінка, нащо воно тобі. На перших курсах, часто казали “вона ж дівчинка, воно їй не треба”, але згодом і це минуло,

Василіса Глухова // рятувальниця з Бахмута

Дівчина каже, що подібне відношення інколи доходило в крайнощі, особливо від старшого покоління людей, яке просто не звикло до того, що жінка може себе реалізувати на “чоловічій” роботі.

Василиса Глухова / фото з особистого архіву героїні

Фемінізм в розумінні дівчини — це про право жінки на думку, слово та можливості на рівні з чоловіками. Василиса Глухова регулярно доводить, що це можливо, а також що жінки можуть працювати у “чоловічій” професії та мати своє місце у системі.

Як виник фемінізм

photo 2023 03 06 14 28 45 64fc4
Яна Сердюк / фото з з особистого архіву героїні

Фемінізм — це рух за рівність жінок і чоловіків у всіх сферах життя. Зародження фемінізму пов’язують зі змінами, які відбулися в історії людства, зокрема, це перехід від традиційного суспільства до модернізації та індустріалізації.

У XVIII-XIX століттях в Європі та Північній Америці відбувся ряд соціальних та культурних змін, які змусили жінок вимагати більшої свободи та рівності. Вони містили в собі рух ілюмінації, розвиток капіталізму та зростання змін у громадському житті. Жінки почали вимагати прав на освіту, голосу, власності, рівності перед законом та інших, які мали чоловіки.

Коли я чую про фемінізм — відчуваю себе вдячною тій історичній спадщині, тим людям, які хотіли бути вільними від шаблонів та моделей гендерно забарвленої поведінки. Я поважаю усіх особистостей, які на той час відчули цю потребу в рівності та мали внутрішню силу, щоб обстоювати її, комунікувати про цю потребу і були готові діяти аби задовольнити цю потребу,

Яна Сердюк // студентка факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Фемінізм в Україні

Розвиток феміністичного руху в Україні почався більше ніж 100 років тому. Ми зібрали хронологію найважливіших подій, які вплинули на боротьбу жінок в нашій країні: 

  • Початок 20 століття: перші жіночі громадські організації. Найбільш відомою з них є Громада українських жінок (ГУЖ), заснована в 1907 році;
  • 1917-1920 роки: в Україні відбулась революція, що призвела до зміни соціально-політичного ландшафту країни. Жінки активно брали участь в цих подіях, що підвищило їхню свідомість та заохотило до подальшої боротьби;
  • 1920-1930 роки: епоха українського фемінізму. Жінки займалися різними справами, у тому числі й діяльністю в жіночих організаціях, таких як ГУЖ, Український жіночий союз тощо;
  • 1940-1960 роки: після Другої світової війни, СРСР заборонив жіночі громадські організації, що призвело до зменшення активності українських феміністок;
  • 1970-1980 роки: рух за рівність статей і боротьба проти дискримінації жінок на роботі та в суспільстві;
  • 1990-ті роки: у період становлення незалежної України, було засновано багато жіночих організацій, таких як Український жіночий фонд, Жіночий простір, ГО “Феміністична молодь”;
Screenshot 532 6d9b7
Херсонська феміністична хода у 2020 році / фото IPC-Херсон
  • 2000-ті роки: в Україні стало популярним поняття “гендер” і з’явилося багато досліджень, що досліджували статеві стереотипи та дискримінацію на основі статі. Було прийнято ряд законів, що гарантують рівні права для жінок та чоловіків;
  • 2014-2015 роки: українські жінки активно брали участь в революції Гідності та війні на Сході України. Багато жінок відчули на собі важливість бути активними громадянками та здобули додатковий досвід у боротьбі за свої права;
  • Сьогодення: Український фемінізм продовжує активно розвиватися. Жінки використовують соціальні мережі та інші онлайн-ресурси, щоб спілкуватися та обговорювати свої проблеми. Також, з’являються нові організації, які борються за рівність та права жінок, такі як “Феміністична хода” та “Жінки проти насильства”.

Фемінізм в Україні розвивається швидше і збігся з основними політичними перетвореннями 2000-х років. Можливо саме завдяки жінкам революції мають результат і наразі готовність воювати та виборювати свободу, на відміну від закордонного руху фемпацифізму,

Олена Тітова // викладачка соціально-гуманітарних дисциплін

Фемінізм та 8 березня

photo 2023 03 05 13 19 54 6023f
Юлія Павлова / фото з особистого архіву героїні

Кризова психологиня Юлія Павлова говорить, що в нашому суспільстві все ще присутні наративи, які прийшли до нас з СРСР й не дають можливості рухатись далі. Піком цього є 8 березня. Це свято закріплює стереотипи щодо зовнішнього вигляду жінки — вона має бути красивою та її соціальної ролі — жінка обов’язково має бути матір’ю, має одружитися. Під жіночістю передбачається й особлива поведінка — це лагідність, поступливість та інші.

Я не люблю привітання на 8 березня із днем весни й краси, інколи я чую про обов’язок жінки народити, бути красивою, готувати. Старші з моєї родини намагалися втовкти мені в голову, що мене ніхто не візьме заміж, якщо я (тут довгий список). Проте ці спроби припинилися, коли я повторила кілька разів, що я і не хочу заміж. Я ще ловлю здивовані погляди чоловіків, коли плачу за себе, або кажу, що наступна вечеря тоді моїм коштом (навіть від простих знайомих, бо вони звикли платити за дівчат),

Юлія Павлова // кризова психологиня

photo 2023 03 05 20 51 30 076c8
Олена Титова / фото з особистого архіву героїні

Викладачка пані Олена Титова розповідає, що навіть зазнавала пригнічення через свій вибір:

Мене звинувачували в недостатній жіночності, за прямолінійність у спілкуванні. Навіть тривалий час критикували за носіння джинсів, брюк та комбінезонів, бо нібито  освітянкам, то не личить.

Олена Титова // викладачка

Чому фемінізм популярний серед жінок

У сучасному світі існує багато міфів про фемінізм. Насправді фемінізм — це право вибору. Наприклад, це можливість жінкам самостійно обирати комфортний для себе одяг, зачіску, професію тощо. Феміністки носять плаття тому, що вони так хочуть, їм так подобається та вони мають на це право, як і ходити у штанях та одязі великого розміру. 

Фемінізм — це віра у рівноправність. Це ідея самовизнання і самореалізації. Якщо трактувати фемінізм як рівність прав чоловіків і жінок у забезпеченні власних потреб й самореалізації, то я вважаю себе феміністкою. Я готова відстоювати свої права і я готова допомагати іншим також не боятися говорити про свої,

Яна Сердюк // студентка факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Загалом відмовитись від 8 березня не означає вбити в собі жінку. Це означає бути такою людиною, якою ти хочеш, бути незалежно від суджень, які приписують твоїй статі. Прикладом такого може стати ситуація, з якою зіштовхнулася Яна Сердюк. За її словами, вона отримала водійське посвідчення декілька років тому. Тоді її інструктор сказав, що потрібно буде повісити на машину, на якій їздитиме дівчина, наліпку з жіночою туфлею. Вона додала, що така модель мислення людей породжує багато стереотипів та шаблонів того, як мають або не мають поводитися люди, базуючись на уявленнях про стать.

Примітка: Матеріал є результатом дослідження в рамках Інформаційного проєкту “#Я_МОЖУ_БУТИ_СОБОЮ!”. Створений за підтримкою громадських організацій “Рада жінок Донеччини”, “Альянс за громадські права” та квіткарні “Deloriya flowers”

Читайте також

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Я бігаю по 8 годин у день аби нагадувати людям про Україну”: історія спортсмена з Маріуполя

Воловідник Каріна 16:20, 11 Вересня 2024
Влад з плакатом про необхідність вводу ембарго на російську нафту та газ / фото з особистого архіву героя

Владислав Дейнега тричі покидав свою домівку. Спочатку в рідному Донецьку, потім в Бердянську, а після 24 лютого тікати довелося і з Маріуполя. Де перед тим пробув 19 днів під час російської облоги. Зараз наш герой живе в Лондоні та на благодійних марафонах збирає кошти в підтримку військових ЗСУ.

Як йому вдалося адаптуватися у Великій Британії й чим спортсмен допомагає Україні — Владислав Дейнега поділився у розмові з редакцією Бахмут IN.UA.

Про біг і благодійні марафони

Владу 23. До Лондону хлопець переїхав майже 2 роки тому і відтоді щовихідних бігає по 30 кілометрів в день головними вулицями міста. Його обовʼязковим атрибутом є український прапор. Бігун каже, що так нагадує людям про Україну.  

“Коли я бігаю, мене часто зупиняють, бо бачать прапор. Дехто висловлює підтримку, дехто ставиться недоброзичливо, лається.. Ті, хто за Росію. А є взагалі є такі, хто питає, що це за прапор на моїх плечах. Мені прикро від такої необізнаності людей. Але я завжди все пояснюю, – і додає: —  Для мене ж, коли я надягаю прапор, це як обійми, це як постійне нагадування хто я і звідки я”, – зізнається Владислав. 

Влад заздалегідь планує свої маршрути для пробіжок. Усі їх, а також мапу міста, спортсмен вивчив напамʼять. Герой каже, що постійно обирає нові та різні напрямки, щоб краще вивчати місто. Такий вид бігу називає “freedom run”.

Влад у Лондоні / фото з особистого архіву героя

“Мені подобається загуглити про те чи інше місце, почитати та вивчити його історію. В результаті виходить поєднання приємного з корисним”, —  розказує спортсмен.

Влад почав бігати задовго до переїзду за кордон. Коли жив у Бердянську. Туди він виїхав ще у 2014, тікаючи разом з сімʼєю від війни з Донецька. У новому місті батьки хлопця відкрили свій бізнес з вирощування мікрозелені, яку доставляли у заклади. З початком пандемії коронавірусу громадський транспорт майже не курсував, а оскільки власного авто у сімʼї не було, Владові довелося розносити продукцію пішки. З того часу ходьба стала своєрідним хобі хлопця, а відтак перейшов на біг. Спершу це були дистанції на 10 кілометрів, а згодом відстань збільшилась до 25 кілометрів.

“Я відчуваю себе як риба у воді. Я знайшов себе у бігу. Вперше я це зрозумів, коли жив після Бердянська в Маріуполі. Я бігав там всюди, знаю кожен куточок… І тепер, коли згадую…Мені душу рве за ті місця, які зараз стерті з лиця землі. Хочеться плакати…”, —  пригадує Владислав. 

У квітні цього року донеччанин взяв участь у Лондонському марафоні на 42 кілометри. Цей пробіг вважається дуже престижним за кордоном. Для участі люди їдуть з усього світу. За словами Влада, реєструватися треба за рік до події, бо кількість учасників обмежена і потрапити до їх числа неймовірно складно. Так, минулого року бігун не встиг податися на участь, втім цьогоріч оформити заявку вдалося вчасно: допомогли волонтери з ГО “British-Ukrainian Aid”. 

“Я почав тренуватися за пів року до Марафону. У мене була своя програма, за якою я готувався. Я фінішував з часом 4 години 14 хвилин і скажу, що результатом залишився задоволений”

На час проведення забігу охочі могли донатити учаснику. Так, Владу Дейнезі вдалося зібрати майже 2700 фунтів британських стерлінгів (146 208 гривень). За правилами Марафону кожен спортсмен витрачає зібрані кошти на свій розсуд. 

Так, Влад усі гроші передав волонтерам, на закупівлю протезів для військових ЗСУ. Ідея прийшла після того, як хлопець дізнався, що разом з ним до забігу приєднаються українські морпіхи з ампутаціями Олексій Руденко та Георгій Рошка. Військові бігли аби підтримати коштами важкопоранених побратимів. 

Влад планує взяти участь у ще одному марафоні, який незабаром відбудеться у Лондоні. Зараз теж активно збирає пожертви.

Маріуполь в облозі: як Владу вдалося виїхати

Влад разом із сім’єю виїхав з Маріуполя / фото з особистого архіву героя

Після 24-го лютого Влад та його сімʼя понад 2 тижні перебували в оточеному росіянами Маріуполі. Він розповідає, що спочатку виїжджати боялися, але вибору не було. 

“Ми жили в будинку. Без світла, води і звʼязку. В той час змогли прийняти ще 2 родини у себе. … Нікому в житті не побажаю бачити того, що бачив я, — додає: – коли виїжджали, то вже емоцій ніяких не було, було все одно, що буде…Був дійсно морально складний стан. Ми багато не брали з собою, навіть фото не взяли. Все лишилося позаду…”

Виїжджати родина вирішила в Болгарію. Разом зі знайомими на двох мікроавтобусах. Вирішили їхати через Крим, і там в районі Чонгара перетнути російський блокпост. 

“Ми збрехали їм, що їдемо в Донецьк, бо у нас там прописка, і нас пропустили. Далі ми поїхали через Росію і на Прибалтику. А звідти вже до Болгарії”,   каже Влад. 

Уся дорога загалом зайняла 2 тижні. Ночувала сімʼя в авто. По приїзду в Болгарію почали планувати переїзд в Англію, і відтак оселилися спершу неподалік англійського Бостона, а потім перебралися в столицю. 

Адаптація в Лондоні та громадська активність 

Підтримка України приснутня в Лондоні / фото з особистого архіву героя

Донеччанин ділиться, коли вперше приїхав в Лондон, то був здивований його масштабом та великою кількістю різних національностей, які живуть у місті. До цього Влад ні разу не був за кордоном. Зараз вже звик до багатьох речей. Хоча перший час відчував сильну депресію та апатію. І так було, каже, допоки не почав відвідувати мітинги та заходи в підтримку України. 

Я можу сказати, що мене врятували українці. Якось, десь після перших 2 тижнів в Лондоні, я їхав в автобусі та побачив якесь зібрання, а потім і наші прапори. Я одразу вийшов на зупинці, підійшов до людей і розпитався. З тих самих пір там стою. Стараюся не пропускати жодну акцію. Але, було, що працював на заводі та не мав змоги прийти. Тож я в той день прям на роботі заспівав гімн, як нагадування про Україну

Зараз Влад відомий своєю активною громадською позицією та діяльністю серед української спільноти у Лондоні. Він належить до Українського Лондонського бігового клубу. Має багато друзів, зокрема та іноземців. У планах хлопця організовувати тури містом, продовжувати розповідати та нагадувати усім про Україну. А також він мріє пожити у Києві.

Читайте також:

“Герби, як у росії”: розпитали у геральдиста з Костянтинівки, чому кожному селу та місту потрібен свій герб

Семаковська Тетяна 15:05, 10 Вересня 2024

Едуард родом з Костянтинівки, Донецької області. Чоловік називає себе геральдистом-ентузіастом, і він створив вже понад 100 гербів різних сіл та міст Донеччини. В планах у чоловіка намалювати герб для кожного села у області. Чому це важливо робити зараз та як росіяни намагаються спекулювати на темі геральдики — Едуард розповів для Бахмут IN.UA.

Навчався на магістра хімічних технологій

Едуард народився та виріс у Костянтинівці, навчався у Донецькому національному технічному університеті і за фахом він — магістр хімічних технологій. У розмові він каже, що з дитинства мав хист до малювання, а вже у дорослому віці він знову почав малювати, тільки цього разу — герби.

Зараз герой живе у Волинській області, куди він евакуювався з родиною у 2024 році. До цього була ще одна спроба виїхати у 2022 році.

“Ми вже виїжджали з батьками всі разом. Просто їхали, їхали не знали куди. Знайомий запропонував будинок у Волинській області. Він сказав: “Приїжджайте, ну, а там якось далі буде видно”. Ну, якось так й оселилися тут, власне, батьки були тут весь час, поки повномасштабна війна”, — згадує евакуацію чоловік.

По приїзду Едуард кілька разів отримував гуманітарну допомогу. Каже, що його з родиною зустріли добре.

Проєкт “Я це Ко”

З геральдикою чоловік почав працювати ще до повномасштабної війни і навіть заснував проєкт, який назвав “Я це Костянтинівка”, а скорочено — “Я це Ко”. Тут розповідав про те, яке місто могло б бути без корупції, війни. Герой мріяв розвивати рідну громаду, але не знайшов достатньо підтримки, тому ініціативу довелося призупинити.

“Я це фотошопив по-своєму, людям подобалося. Це якось надихало — і мене, і місцевих. Звісно, що не всі мої проєкти були якимось фантастичними, але я хотів рухатися в цьому напрямку, і, можливо, колись вже почати фізично реалізовувати те, що малював, знаходити якусь підтримку, але цю підтримку я поки ще не знайшов. Та й у воєнному плані ситуація погіршувалася, тому це було не дуже актуально”, — каже Едуард.

Герби Донеччини

Вже в евакуації чоловік заново розпочав займатися геральдикою — створив профіль в Інстаграмі “Донеччина в Гербах” та почав публікувати там герби сіл та міст Донеччини. Першими були герби Костянтинівської громади, які Едуард почав ще 5 липня 2023 року. За час роботи герой створив вже близько 100 робіт, а у планах — вся Донеччина, до найменшого села.

“Часто люди самі пишуть мені у соцмережі, кажуть, герб якого населеного пункту вони хочуть бачити. Не знаю чому, але їм це стало дуже цікаво. Можливо, бо цю тему ніхто не підіймав. Вони із нетерпінням чекають свою символіку, розглядають її. А особливо, коли її не було взагалі, і вона створена з нуля”, — пояснює геральдист.

Так з’явився герб Малинівки — підписниця написала Едуарду, а він взявся шукати інформацію про село, аби створити герб. Так само й Моспино отримало свою оновлену символіку. Новий варіант гербів просять і надазовські греки, пояснює чоловік, хоча у них вже свої є.

“Надазовські греки дуже активні в цьому плані. Їм цікаво, хоча у них є свої герби. Там свого часу Олег Киричок, донецький геральдист, склав майже всім грецьким поселенням герби. Я зараз їх теж переробляю, роблю більш сучасними”, — ділиться у розмові Едуард.

Процес створення герба може забирати від одного дня й до кількох тижнів, пояснює він, адже про деякі села легко знайти інформацію в мережі, а от на інші доводиться витрачати більше часу.

“Іноді просто немає звідки взяти інформацію. Тобто населений пункт був настільки такий звичайний, що ніяких яскравих сторінок історії не має. І нема що зобразити — тоді доводиться якось викручуватися інакше. Тобто або від назви, або від якихось географічних особливостей відштовхуватися”.

На питання, що легше зробити з нуля: новий герб чи перемалювати вже наявний — Едуард ствердно відповідає “друге”, бо осучаснювати вже наявне значно важче. Одним з найскладніших гербів видався Кальміуський, каже у розмові герой.

“Я його від початку ще помітив. Він доволі яскравий, там цікавий герб, на ньому фенікс зображений. Але збагнути, що воно таке, до чого — я досі до кінця ще не зрозумів”, — зізнається чоловік.

Росіяни намагаються спекулювати на темі геральдики

За словами героя, осучаснювати геральдику варто для того, щоб, по-перше, вона виглядала сучасно і нею було не соромно користуватися населеному пункту та містянам, бо – це наші символи.

А по-друге, тому, що більшість гербів на Донеччині за основу мають французький щит, наприклад, такий має Торецьк та Дружківка, тому у своїх версіях гербів Едуард використовує іспанський.

“Для росіян це виходить якесь таке привласнення, нібито росія може претендувати на ці населені пункти, оскільки тут герб російський. Це треба було давно переробити, просто ніхто на це увагу не звертав. До речі, деякі герби, які затверджувалися за часів незалежної України, були саме на французьких щитах. І нікому до цього діла не було”, — говорить герой.

Іспанським щитом користується Польща, Литва, Німеччина та інші країни. Едуард пояснює, що коли росія приходить на окуповані землі, то складає герб населеного пункту Донеччини на французькому щиті. Наприклад, так росіяни переробили герби Макіївки та Авдіївки тощо

“І, власне, тому мене це зачепило, коли я вперше це побачив. Чомусь для росіян це важливо, а нам це тридцять років було неважливо”.

Герой ділиться, що не відмовився б потрапити в Українське геральдичне товариство, а його роботи стали офіційно-затвердженими.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Я бігаю по 8 годин у день аби нагадувати людям про Україну”: історія спортсмена з Маріуполя

Владислав Дейнега тричі покидав свою домівку. Спочатку в рідному Донецьку, потім в Бердянську, а після 24 лютого тікати довелося і з Маріуполя. Де перед тим […]

“Герби, як у росії”: розпитали у геральдиста з Костянтинівки, чому кожному селу та місту потрібен свій герб

Едуард родом з Костянтинівки, Донецької області. Чоловік називає себе геральдистом-ентузіастом, і він створив вже понад 100 гербів різних сіл та міст Донеччини. В планах у […]

Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)

Андрій Лоза — бахмутянин, свободівець, учасник Революції 2004 року та Революції Гідності. У 2014 році він був затриманий силовиками “беркута”, а після цих буремних подій […]

“Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто

Подружжя Олена і Тарас Головко познайомились на Донеччині. Тоді під час антитерористичної операції Тарас приїхав захищати Донбас. Згодом до лав військослужбовців долучилась і сама Олена. […]

“Прийшло усвідомлення, що Кременчук стане другим домом”: музикант з Краматорська займається творчістю у новому місті

Данилу 22, він народився та виріс у Краматорську, що на Донеччині. Тут все життя займався музикою: викладав гру на музичних інструментах у місцевій музичній школі […]