Майстер народної творчості з писанкарства Дмитро Денисенко до повномасштабного вторгнення викладав дітям образотворче мистецтво, займався писанкарством та гончарством – його роботи були відомі у всій Україні та брали участь у виставках. З початком повномасштабного вторгнення чоловік не евакуювався з Бахмута, а залишився допомагати рідному місту. Проте, коли ситуація загострилася, майстер з літньою мамою був змушений поїхати до Краматорська. Про те, як живе Бахмут, в якому щодня точаться пекельні бої — чоловік розповів редакції.

Думка залишатися в Бахмуті була до останнього

Дмитро Денисенко розповідає, що евакуація йому далося дуже важко, чоловік мав надію до останньої можливості залишатися в Бахмуті, але ситуація з кожним днем погіршувалася, в місті було просто небезпечно знаходитися.

“Поруч на вулиці людей щодня приїжджали й забирали після їхньої загибелі. Це сторона Колірмета, північна сторона Бахмута і там стало ще гарячіше зараз. Звісно, що емоційно евакуюватися й залишити дім було важко, але довелося це зробити”, — пригадує події пан Дмитро.

Евакуюватися чоловіку допоміг екіпаж “Білих Янголів”, насамперед митець турбувався про свою літню маму, тож вирішив не гаяти часу й виїздити.

Допомога дітям у Пункті Незламності

Пан Дмитро залишався у Бахмуті не просто так, чоловік допомагав діткам у Центрі Незламності, а паралельно ще й викладав вихованцям, адже працює педагогом.

“Я працюю в обласному палаці, тому навіть, коли в нас вже не було зв’язку, я їздив в Часів Яр й проводив заняття. До останнього намагався вести уроки. Вже в останні дні вишка в Часовому Ярі була зруйнована й взагалі вже не було мережі, використовував інтернет у Пункті Незламності, він був слабкуватий. Також я працював там із дітками, які залишилися в місті, у мене їх було близько 24”, — каже пан Дмитро.

Більшість з цих дітей, ще залишаються в Бахмуті (ред. розмова за 1 березня), каже чоловік. Він додає, що діти в місті переважно знаходяться в підвалах. В Пункти Незламності волонтери передали розмальовки, ігри та навіть ігрову приставку з телевізором. Бахмутянин допомагав діткам відволіктися від стану війни.

Побут без води, світла й тепла

Дітки в Пункті Незламності. Фото: особистий архів героя

З серпня 2022 року Бахмут живе без води й світла. Бахмутянин розповідає, що воду він набирав з джерела, возив її каністрою.

“Вже потім на Пункті Незламності можна було воду брати, з водою ми ще якось вирішували питання. А от, відсутність електрики була більшою проблемою, потрібно було якось обігріватися, робити якісь прийнятні умови для життя. Коли було холодно, по Бахмуту різалися дерева, все, що горить збиралося: починаючи від картону й закінчуючи дрібними гілками дерев. Треба було знаходити матеріали, які б горіли й могли б давати тепло”.

Світло в Бахмуті, було лише вдень, коли, власне, на вулиці було сонячно. Діти, які намагалися навчатися виконували домашні завдання при свічках. Бахмутянин зазначає, що з батьками цих дітей, ведуть роботу й волонтери й поліція:

“Був такий випадок, до Пункту Незламності приходила дівчинка 11 років. За тиждень перед моєю евакуацією, їхнього батька було вбито на сусідньому подвір’ї. Вже тоді ця родина евакуювалася, але можна уявити в якому стані. Смерть це така річ… це можна відчути тільки перебуваючи там. Дуже страшні речі, коли навколо всі гинуть. Війна — це страшна річ”

Творчий доробок майстра залишився в Бахмуті

За словами, пана Дмитра з місцевого музею намагалися вивезти частину цінних експонатів, зокрема й писанки митця. Втім, по дорозі машина потрапила в аварію, про подальшу долю частини виробів невідомо. В Бахмуті в пана Дмитра залишилося й гончарне коло й власний творчий доробок.

“Коли евакуювався брав тільки найпотрібніше, бо було обмеження на речі. Душа звісно болить, все що було здобуто, все, що було зроблено. Все обнуляється на жаль…. Маємо надію, що все повернеться в білу сторону й роботи збережуться. Поки, що ситуація не дуже обнадійлива”, — розмірковує пан Дмитро.

Плани до Великодня

Діти в Пункті Незламності разом з паном Дмитром. Фото: особистий архів героя

Попри складнощі, писанкар не втрачає силу духу, каже, що вже обговорили з керівництвом навчально закладу про проведення до свята Великодня заходу. На жаль, майстер-класи із розпису проводити технічно неможливо, бо все необхідне приладдя залишилося в Бахмуті, каже митець.

“Ми будемо планувати певний захід все ж. Намагаємося вийти на Пункт Незламності тут в Краматорську, шоб для всіх, хто знаходиться в цьому місті зробити Великодні листівки з дітьми. Потім, їх можна буде надіслати на передову для воїнів”, — ділиться планами писанкар.

Він додає, що за час вчителювання об’їхав з майстер-класами майже усю область, починаючи від Маріуполя й закінчуючи Святогірськом. Дмитро Денисенко наразі не планує їхати далі, він зупинився в Краматорську, каже що мріє повернутися в Бахмут й працювати вдома, а не в гостях.

Чоловік, як й кожен українець чекає позитивних новин з фронту, сподівається, що будуть переломні зміни весною, щиро вірить в Збройні Сили України й закликає інших до цього.

Писанкар прокоментував й питання стосовно проросійської частини населення, яку часту згадають посилаючись на Бахмут:

“Дійсно є такі випадки, й ці люди вже проявляють себе зараз, навіть на відео вони виступають. Я бачив інтерв’ю так званих “ждунів”. Їхня позиція, ну яка там позиція. Цілком, ймовірно, що вони могли бути коригувальниками вогню по Бахмуту. Я розумію, що вони були ще з 2014 року, їх ніщо не змінило й не змінить. Звісно, треба всі ці прояви фіксувати, щоб вони отримали відповідне покарання”.

Фото: особистий архів героя

Читайте також: Діти малюють те, у що вірять: історія митця Андрія Парахіна з Бахмута

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді її предки приїхали з Полтавщини на Донеччину й опановували нову для себе сировину, алебастр. Спершу ним закладали тріщини в хатах, робили побутові речі, а з часом навчилися робити й витончену ліпнину, якою прикрашали оселі.

Сьогодні пані Олена прагне відродити це ремесло, як частину культурної ідентичності Бахмута. Ми поспілкувалися з майстринею та розповідаємо вам найцікавіше.

Алебастр на Донеччині: як його почали використовувати

Бахмутянка Олена Голубцова — одна з небагатьох, хто зберіг і пам’ятає традицію виготовлення виробів з алебастру. Це ремесло передавалося в її родині з покоління в покоління. Пані Олена ділиться спогадами про те, як цей матеріал, доступний і пластичний, став основою домашнього декору та навіть заробітку в тяжкі 90-ті. Предки бахмутянки опинилися на Донеччині в 1932 році —після чорноземів Полтавщини вони мусили вчитися жити у інших умовах.

“Мої предки використовували алебастр, коли будували хати, бо треба було ж замазувати ті тріщини. Вони звернули увагу на те, що він пластичний, та те, що він застигає гарно і зберігає форму”, — ділиться з нами у розмові бахмутянка.

Втім, алебастр використовували не лише для будівельних потреб. Поступово він став засобом самовираження.

“Хотілося якось відзначитися, щоб було красиво, не так, як у всіх. Бо приїжджі були, чужі люди були тут, на Донбасі. І тому гробки так прикрашали, з невеличкими детальками: квіточку, листочок клали. З одного боку це якось тріщини прикривало, з іншого це було красиво”, — каже пані Олена.

Особливий сплеск інтересу до алебастру в родині Олени відбувся наприкінці 1980-х. Тоді, в умовах кризи, ліплення з гіпсу стало можливістю підзаробити й прогодувати родину.

“Мій вітчим та моя мама вирішили, що треба заробляти гроші, бо на той момент була важка ситуація в країні. І вони придумали такий спосіб. Гіпс купляли на алебастрових комбінатах. У нас, до речі, їх два було — Артемівський і Деконський. На Деконському гіпс був трошки рудуватий, а на Артемівському біліший, але за якістю вони однакові були”, — каже співрозмовниця.

Для роботи використовували спеціальні гумові форми, а ще гіпс та воду. Все відливалося вручну, сушилося, фарбувалося, а потім вироби продавали. Популярними були дзеркала з ліпниною, а щоб зробити один такий виріб, в середньому родина витрачала два дні.

Для родини Голубцових алебастр був не просто матеріалом —це була частина ідентичності й зв’язку з новим для них краєм. Донеччину вони щиро полюбили:

“За словами бабусі, коли тільки вони переїхали сюди з Полтавщини, для них дивно було, що це степ, але вони настільки були захоплені, казали, що ми живемо на золоті. Мали на увазі якраз алебастр, з яким вони так натхненно працювали, їм це щиро подобалося”.

У сільській школі, згадує пані Олена, також діяли гуртки, де малеча працювала з гіпсом. Це були 1985-1986 роки, дітей вчили працювати з різними формами. Останній раз пані Олена практикувала саме лиття з гіпсу, коли працювала вихователем у садочку — разом з вихованцями вона зробила гіпсовий дзвінок, де діти залишали свої відбитки. Цей дзвінок став візитівкою освітнього закладу.

Пані Олена переконана, що пам’ять про таке ремесло треба зберігати, особливо вчити цього молодше покоління.

“Наш Бахмут за що пам’ятають? Шампанське, троянди, сіль. Але ж які копалини у нас були! Яка історія! Треба, щоб люди це знали”, — каже жінка.

У планах бахмутянки — проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.

Алебастрове лиття можуть визнати першим елементом нематеріальної спадщини з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!