Майстер народної творчості з писанкарства Дмитро Денисенко до повномасштабного вторгнення викладав дітям образотворче мистецтво, займався писанкарством та гончарством – його роботи були відомі у всій Україні та брали участь у виставках. З початком повномасштабного вторгнення чоловік не евакуювався з Бахмута, а залишився допомагати рідному місту. Проте, коли ситуація загострилася, майстер з літньою мамою був змушений поїхати до Краматорська. Про те, як живе Бахмут, в якому щодня точаться пекельні бої — чоловік розповів редакції.

Думка залишатися в Бахмуті була до останнього

Дмитро Денисенко розповідає, що евакуація йому далося дуже важко, чоловік мав надію до останньої можливості залишатися в Бахмуті, але ситуація з кожним днем погіршувалася, в місті було просто небезпечно знаходитися.

“Поруч на вулиці людей щодня приїжджали й забирали після їхньої загибелі. Це сторона Колірмета, північна сторона Бахмута і там стало ще гарячіше зараз. Звісно, що емоційно евакуюватися й залишити дім було важко, але довелося це зробити”, — пригадує події пан Дмитро.

Евакуюватися чоловіку допоміг екіпаж “Білих Янголів”, насамперед митець турбувався про свою літню маму, тож вирішив не гаяти часу й виїздити.

Допомога дітям у Пункті Незламності

Пан Дмитро залишався у Бахмуті не просто так, чоловік допомагав діткам у Центрі Незламності, а паралельно ще й викладав вихованцям, адже працює педагогом.

“Я працюю в обласному палаці, тому навіть, коли в нас вже не було зв’язку, я їздив в Часів Яр й проводив заняття. До останнього намагався вести уроки. Вже в останні дні вишка в Часовому Ярі була зруйнована й взагалі вже не було мережі, використовував інтернет у Пункті Незламності, він був слабкуватий. Також я працював там із дітками, які залишилися в місті, у мене їх було близько 24”, — каже пан Дмитро.

Більшість з цих дітей, ще залишаються в Бахмуті (ред. розмова за 1 березня), каже чоловік. Він додає, що діти в місті переважно знаходяться в підвалах. В Пункти Незламності волонтери передали розмальовки, ігри та навіть ігрову приставку з телевізором. Бахмутянин допомагав діткам відволіктися від стану війни.

Побут без води, світла й тепла

Дітки в Пункті Незламності. Фото: особистий архів героя

З серпня 2022 року Бахмут живе без води й світла. Бахмутянин розповідає, що воду він набирав з джерела, возив її каністрою.

“Вже потім на Пункті Незламності можна було воду брати, з водою ми ще якось вирішували питання. А от, відсутність електрики була більшою проблемою, потрібно було якось обігріватися, робити якісь прийнятні умови для життя. Коли було холодно, по Бахмуту різалися дерева, все, що горить збиралося: починаючи від картону й закінчуючи дрібними гілками дерев. Треба було знаходити матеріали, які б горіли й могли б давати тепло”.

Світло в Бахмуті, було лише вдень, коли, власне, на вулиці було сонячно. Діти, які намагалися навчатися виконували домашні завдання при свічках. Бахмутянин зазначає, що з батьками цих дітей, ведуть роботу й волонтери й поліція:

“Був такий випадок, до Пункту Незламності приходила дівчинка 11 років. За тиждень перед моєю евакуацією, їхнього батька було вбито на сусідньому подвір’ї. Вже тоді ця родина евакуювалася, але можна уявити в якому стані. Смерть це така річ… це можна відчути тільки перебуваючи там. Дуже страшні речі, коли навколо всі гинуть. Війна — це страшна річ”

Творчий доробок майстра залишився в Бахмуті

За словами, пана Дмитра з місцевого музею намагалися вивезти частину цінних експонатів, зокрема й писанки митця. Втім, по дорозі машина потрапила в аварію, про подальшу долю частини виробів невідомо. В Бахмуті в пана Дмитра залишилося й гончарне коло й власний творчий доробок.

“Коли евакуювався брав тільки найпотрібніше, бо було обмеження на речі. Душа звісно болить, все що було здобуто, все, що було зроблено. Все обнуляється на жаль…. Маємо надію, що все повернеться в білу сторону й роботи збережуться. Поки, що ситуація не дуже обнадійлива”, — розмірковує пан Дмитро.

Плани до Великодня

Діти в Пункті Незламності разом з паном Дмитром. Фото: особистий архів героя

Попри складнощі, писанкар не втрачає силу духу, каже, що вже обговорили з керівництвом навчально закладу про проведення до свята Великодня заходу. На жаль, майстер-класи із розпису проводити технічно неможливо, бо все необхідне приладдя залишилося в Бахмуті, каже митець.

“Ми будемо планувати певний захід все ж. Намагаємося вийти на Пункт Незламності тут в Краматорську, шоб для всіх, хто знаходиться в цьому місті зробити Великодні листівки з дітьми. Потім, їх можна буде надіслати на передову для воїнів”, — ділиться планами писанкар.

Він додає, що за час вчителювання об’їхав з майстер-класами майже усю область, починаючи від Маріуполя й закінчуючи Святогірськом. Дмитро Денисенко наразі не планує їхати далі, він зупинився в Краматорську, каже що мріє повернутися в Бахмут й працювати вдома, а не в гостях.

Чоловік, як й кожен українець чекає позитивних новин з фронту, сподівається, що будуть переломні зміни весною, щиро вірить в Збройні Сили України й закликає інших до цього.

Писанкар прокоментував й питання стосовно проросійської частини населення, яку часту згадають посилаючись на Бахмут:

“Дійсно є такі випадки, й ці люди вже проявляють себе зараз, навіть на відео вони виступають. Я бачив інтерв’ю так званих “ждунів”. Їхня позиція, ну яка там позиція. Цілком, ймовірно, що вони могли бути коригувальниками вогню по Бахмуту. Я розумію, що вони були ще з 2014 року, їх ніщо не змінило й не змінить. Звісно, треба всі ці прояви фіксувати, щоб вони отримали відповідне покарання”.

Фото: особистий архів героя

Читайте також: Діти малюють те, у що вірять: історія митця Андрія Парахіна з Бахмута

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!