Працював у пункті Незламності та малював із дітьми: як писанкар Дмитро Денисенко жив в Бахмуті

Семаковська Тетяна 17:27, 3 Березня 2023

Screenshot 523 94181Майстер народної творчості з писанкарства Дмитро Денисенко до повномасштабного вторгнення викладав дітям образотворче мистецтво, займався писанкарством та гончарством – його роботи були відомі у всій Україні та брали участь у виставках. З початком повномасштабного вторгнення чоловік не евакуювався з Бахмута, а залишився допомагати рідному місту. Проте, коли ситуація загострилася, майстер з літньою мамою був змушений поїхати до Краматорська. Про те, як живе Бахмут, в якому щодня точаться пекельні бої — чоловік розповів редакції.

Думка залишатися в Бахмуті була до останнього

Дмитро Денисенко розповідає, що евакуація йому далося дуже важко, чоловік мав надію до останньої можливості залишатися в Бахмуті, але ситуація з кожним днем погіршувалася, в місті було просто небезпечно знаходитися.

“Поруч на вулиці людей щодня приїжджали й забирали після їхньої загибелі. Це сторона Колірмета, північна сторона Бахмута і там стало ще гарячіше зараз. Звісно, що емоційно евакуюватися й залишити дім було важко, але довелося це зробити”, — пригадує події пан Дмитро.

Евакуюватися чоловіку допоміг екіпаж “Білих Янголів”, насамперед митець турбувався про свою літню маму, тож вирішив не гаяти часу й виїздити.

Допомога дітям у Пункті Незламності

Пан Дмитро залишався у Бахмуті не просто так, чоловік допомагав діткам у Центрі Незламності, а паралельно ще й викладав вихованцям, адже працює педагогом.

“Я працюю в обласному палаці, тому навіть, коли в нас вже не було зв’язку, я їздив в Часів Яр й проводив заняття. До останнього намагався вести уроки. Вже в останні дні вишка в Часовому Ярі була зруйнована й взагалі вже не було мережі, використовував інтернет у Пункті Незламності, він був слабкуватий. Також я працював там із дітками, які залишилися в місті, у мене їх було близько 24”, — каже пан Дмитро.

Більшість з цих дітей, ще залишаються в Бахмуті (ред. розмова за 1 березня), каже чоловік. Він додає, що діти в місті переважно знаходяться в підвалах. В Пункти Незламності волонтери передали розмальовки, ігри та навіть ігрову приставку з телевізором. Бахмутянин допомагав діткам відволіктися від стану війни.

Побут без води, світла й тепла

зображення viber 2023 03 01 14 53 44 250 c5f8e

Дітки в Пункті Незламності. Фото: особистий архів героя

З серпня 2022 року Бахмут живе без води й світла. Бахмутянин розповідає, що воду він набирав з джерела, возив її каністрою.

“Вже потім на Пункті Незламності можна було воду брати, з водою ми ще якось вирішували питання. А от, відсутність електрики була більшою проблемою, потрібно було якось обігріватися, робити якісь прийнятні умови для життя. Коли було холодно, по Бахмуту різалися дерева, все, що горить збиралося: починаючи від картону й закінчуючи дрібними гілками дерев. Треба було знаходити матеріали, які б горіли й могли б давати тепло”.

Світло в Бахмуті, було лише вдень, коли, власне, на вулиці було сонячно. Діти, які намагалися навчатися виконували домашні завдання при свічках. Бахмутянин зазначає, що з батьками цих дітей, ведуть роботу й волонтери й поліція:

“Був такий випадок, до Пункту Незламності приходила дівчинка 11 років. За тиждень перед моєю евакуацією, їхнього батька було вбито на сусідньому подвір’ї. Вже тоді ця родина евакуювалася, але можна уявити в якому стані. Смерть це така річ… це можна відчути тільки перебуваючи там. Дуже страшні речі, коли навколо всі гинуть. Війна — це страшна річ”

Творчий доробок майстра залишився в Бахмуті

За словами, пана Дмитра з місцевого музею намагалися вивезти частину цінних експонатів, зокрема й писанки митця. Втім, по дорозі машина потрапила в аварію, про подальшу долю частини виробів невідомо. В Бахмуті в пана Дмитра залишилося й гончарне коло й власний творчий доробок.

“Коли евакуювався брав тільки найпотрібніше, бо було обмеження на речі. Душа звісно болить, все що було здобуто, все, що було зроблено. Все обнуляється на жаль…. Маємо надію, що все повернеться в білу сторону й роботи збережуться. Поки, що ситуація не дуже обнадійлива”, — розмірковує пан Дмитро.

Плани до Великодня

зображення viber 2023 03 01 14 53 44 361 1b04a

Діти в Пункті Незламності разом з паном Дмитром. Фото: особистий архів героя

Попри складнощі, писанкар не втрачає силу духу, каже, що вже обговорили з керівництвом навчально закладу про проведення до свята Великодня заходу. На жаль, майстер-класи із розпису проводити технічно неможливо, бо все необхідне приладдя залишилося в Бахмуті, каже митець.

“Ми будемо планувати певний захід все ж. Намагаємося вийти на Пункт Незламності тут в Краматорську, шоб для всіх, хто знаходиться в цьому місті зробити Великодні листівки з дітьми. Потім, їх можна буде надіслати на передову для воїнів”, — ділиться планами писанкар.

Він додає, що за час вчителювання об’їхав з майстер-класами майже усю область, починаючи від Маріуполя й закінчуючи Святогірськом. Дмитро Денисенко наразі не планує їхати далі, він зупинився в Краматорську, каже що мріє повернутися в Бахмут й працювати вдома, а не в гостях.

Чоловік, як й кожен українець чекає позитивних новин з фронту, сподівається, що будуть переломні зміни весною, щиро вірить в Збройні Сили України й закликає інших до цього.

Писанкар прокоментував й питання стосовно проросійської частини населення, яку часту згадають посилаючись на Бахмут:

“Дійсно є такі випадки, й ці люди вже проявляють себе зараз, навіть на відео вони виступають. Я бачив інтерв’ю так званих “ждунів”. Їхня позиція, ну яка там позиція. Цілком, ймовірно, що вони могли бути коригувальниками вогню по Бахмуту. Я розумію, що вони були ще з 2014 року, їх ніщо не змінило й не змінить. Звісно, треба всі ці прояви фіксувати, щоб вони отримали відповідне покарання”.

Фото: особистий архів героя

Читайте також: Діти малюють те, у що вірять: історія митця Андрія Парахіна з Бахмута

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

До Дня Гідності та Свободи: бахмутянин Андрій Лоза про два Майдани та події 2014 року

Семаковська Тетяна 10:00, 21 Листопада 2026

Напередодні 21 листопада, коли Україна відзначає День Гідності та Свободи, ми згадуємо події, що змінили хід нашої історії та загартували покоління борців за незалежність. Серед тих, хто відстоював український вибір ще з 2004 року, а взимку 2013–2014 років пройшов крізь газові атаки, побиття силовиками та Лук’янівське СІЗО, — бахмутянин Андрій Лоза.

Народжений у Бахмуті, він свідомо перейшов на українську мову в розпал Помаранчевої революції, ламаючи міфи про “російськомовний Донбас” у центрі Донецька. Згодом очолював міський осередок ВО “Свобода”, був затриманий силовиками на Водохреща 19 січня 2014 року, боронив рідну землю у складі добровольчого батальйону “Січ”, а під час повномасштабної війни став на захист Київщини.

Про першу поїздку на Майдан із 800 гривнями в кишені, жорстоке затримання на вулиці Грушевського, проросійський спротив у Бахмуті навесні 2014-го та мрію про відбудову рідного міста Андрій Лоза розповів редакції Бахмут IN.UA.

“Вийшов на перон у Києві вже українськомовним”: Помаранчева революція та робота в Донецьку

Андрій Лоза народився 1 червня 1983 року в Бахмуті, навчався у місцевій школі №13. Заклад тоді був російськомовним — українську мову та літературу викладали лише двічі на тиждень. Проте вчителька української, родом із Поділля, зуміла прищепити хлопцеві любов до рідного слова, яка згодом стала визначальною в його житті.

У 2002–2007 роках Андрій працював у Донецьку за графіком “чотири через чотири”: чотири доби в обласному центрі, чотири — вдома в Бахмуті. Працював у відомих закладах у середмісті Донецька — на бульварі Пушкіна, площі Дзержинського та в районі між “Донбас Ареною” і старим стадіоном “Челюскінців”.

Переломний момент стався восени 2004 року, у розпал Помаранчевої революції. Андрій ніколи не приховував своїх проукраїнських поглядів на роботі, тож зрештою керівництво ресторану попросило його звільнитися. Не вагаючись, із 800 гривнями в кишені він сів на потяг до Києва — вперше їхати до столиці, на Майдан.

“Саме в поїзді, в тамбурі, я згадав свою шкільну вчительку української мови з тринадцятої школи. І вирішив: усе, переходжу на українську. На перон київського вокзалу я вийшов уже українськомовним. А коли повернувся до Донецька, почав спілкуватися українською з гостями в закладі. Не розуміли мене відсотків п’ять-десять — ті, хто приїхав із росії. Усі інші чудово розуміли, ще й гарні чайові залишали. Ніякого “мовного питання” в Донецьку не існувало — це була вигадка політтехнологів“, — згадує Андрій Лоза.

“У мене не було Євромайдану — була Революція Гідності”: грудень 2013-го та Банкова

Перед початком Революції Гідності Андрій очолював бахмутський міський осередок ВО “Свобода” на громадських засадах, заробляючи на життя роботою на фермерському господарстві в Покровському. Коли наприкінці листопада 2013 року силовики жорстоко побили студентів у Києві, він разом із побратимами вирушив до столиці.

Із 1 грудня 2013 року по 19 січня 2014 року бахмутянин безвиїзно перебував у вирі протестів. Для нього ці події від самого початку мали глибший сенс, ніж просто зовнішньополітичний курс країни.

“У мене ніколи не було “Євромайдану”. Революція Гідності — це те, чого нам не вистачало, і цей гештальт досі повністю не закритий. Ще не всі розуміють, що таке гідність і власна цінність“, — наголошує чоловік.

Уже в перший день зими, 1 грудня, Андрій опинився в епіцентрі подій на вулиці Банковій — стояв безпосередньо біля того самого грейдера, коли активісти намагалися стримати людей і не допустити провокацій проти силовиків. Тоді ж він отримав своє перше “хрещення” сльозогінним газом та контузію.

Водохреща на Грушевського, побиття силовиками та Лук’янівське СІЗО

Найважчим спогадом тієї зими для Андрія стало 19 січня 2014 року — Водохреща, яке увійшло в історію Майдану як “Вогнехреща”. На той момент бахмутянин мав статус помічника народного депутата та посвідчення позаштатного кореспондента газети “Всеукраїнське об’єднання «Свобода»”, допомагаючи журналістам і стрімерам висвітлювати події наживо.

Того дня він разом із побратимами з’їздив скупатися в ополонці, вирішив кинути курити, одягнув вишиванку, а зверху — теплу куртку з капюшоном. Повернувшись на Майдан, побачив, що на вулиці Грушевського спалахнули активні сутички: силовики застосовували водомети на морозі, в повітрі літали світлошумові гранати. Андрій пішов туди, наївно розраховуючи, що журналістське посвідчення та статус помічника нардепа захистять його в межах закону.

“Мене витягли прямо з автобуса, де перебували журналісти. Люди в чорному камуфляжі без розпізнавальних знаків натягнули мені на голову капюшон, заламали руки в “ластівку” і відвели до бордюру біля Червоного корпусу університету. Почали бити ногами, вимагаючи розставити ноги. Дякувати Богу, я займався спортом: згрупувався, закрився в “замочок”, і це мене врятувало від тяжчих травм“, — розповідає Андрій.

Після затримання його близько трьох-чотирьох годин возили Києвом в автозаку. У кишені дивом залишився мобільний телефон, тож Андрій встиг зателефонувати до пресцентру Революції Гідності й повідомити, що його везуть до Деснянського райвідділу міліції. Коли автозак прибув на місце, там уже чергували адвокати та народні депутати. Попри це, за командою одного з міліцейських керівників затриманого кинули до камери, відрізавши шнурки та витягнувши пояс.

На суді взяти бахмутянина на поруки пропонували народні депутати та громадські діячі, однак суддя відправив його під варту — формальною підставою стало те, що Андрій був зареєстрований у Бахмуті (тоді Артемівську), а не в столиці.

“Спершу мене на дві доби помістили в ізолятор тимчасового тримання. Єдиний плюс, який я там отримав, — у камері була гаряча вода і я нарешті виспався після тижнів на барикадах. Потім перевели до Лук’янівського СІЗО. Хлопці в камері раділи, бо побратими з волі передавали мені сигарети, а я тримався і не курив — пообіцяв собі, що закурю лише тоді, коли вийду“, — ділиться спогадами ветеран.

У СІЗО, попри спроби тиску, Андрій відчув несподівану солідарність: навіть серед звичайних в’язнів до майданівців ставилися з повагою. А звільнення в лютому 2014 року, коли режим Януковича вже сипався, обернулося справжнім юридичним курйозом.

“Шевченківський суд змінив мені запобіжний захід на нічний домашній арешт — із десятої вечора до ранку за місцем прописки в Артемівську. Конвоїри в Києві розгубилися: вони мали везти мене під домашній арешт на Донеччину, а в країні вже тривала розв’язка, Янукович тікав із Межигір’я, і ніхто не розумів, що робити. Зрештою мене просто відпустили. Вийшовши за ворота, я, як і обіцяв, з’їв добрий шматок м’яса і закурив“, — посміхається Андрій.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Мрійлива дівчина з Бахмута”: історія переселенки Анастасії Косенко, яка здійснила мрію у Львові 

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 11:45, 17 Листопада 2026

Бахмутянка Анастасія Косенко зростала серед квітучих троянд рідного міста, ще зі шкільних років популяризувала українську музику на Донеччині та мріяла стати концертною фотографинею. Повномасштабне вторгнення змусило дівчину разом із родиною залишити дім у квітні 2022 року та шукати прихисток у Львові.

Опинившись у місті своєї мрії, дівчина змогла швидко адаптуватися, перейшла на українську мову та наважилася ризикнути, щоб придбати першу професійну камеру.

Про спогади з мирного Бахмута, знайомство з гуртом ТНМК та репером OTOY, вимушену евакуацію та шлях у фотографії Анастасія розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Квітуче місто троянд та український реп на Донеччині

Анастасія народилася і виросла в Бахмуті, жила на вулиці Ювілейній неподалік дитячої лікарні. У 2008 році дівчинка пішла до першого класу школи №18 — батьки одразу віддали її в український клас. Після випуску Анастасія вступила до Харківського політехнічного інституту (поблизу Харкова, жила її бабуся), проте майже щовихідних приїздила додому потягом.

У спогадах дівчини рідний Бахмут назавжди залишився затишним і зеленим. Найбільше вона любила гуляти з подругою Каріною на Алеї троянд, Набережній та біля пам’ятника “Дзвін Чорнобиля”.

“У моїх спогадах Бахмут — квітучий, місто троянд. Пам’ятаю, як ми завжди ходили в центр, гуляли біля пам’ятника “Дзвін Чорнобиля”, та й у мене на районі біля дитячої лікарні було дуже багато троянд. Червоних, гарних — це те, що запам’яталося найбільше“, — з теплотою згадує бахмутянка.

Ще у 2014 році, навчаючись у школі, Анастасія захопилася українською музикою. Попри те, що більшість однолітків тоді слухали російських виконавців і не розуміли її вподобань, дівчина активно підтримувала вітчизняних артистів. Усе почалося з треку “Пані та панове” гурту “Танок на Майдані Конго” (ТНМК). Протягом п’яти років Анастасія мріяла побачити улюблений гурт у рідному місті.

Анастасія Косенко на концерті Сергія Жадана / фото з особистого архіву героїні

Мрія здійснилася у січні 2019 року, одразу після її 18-річчя: ТНМК приїхали до Бахмута з безкоштовним акустичним концертом у кінотеатрі “Побєда”, де також виступав Сергій Жадан.

“Я підбігла до Фагота, а він каже: “О, мала, ти тут теж!” — упізнав мене, бо я постійно підтримувала їх у соцмережах. Подарували мені плакати з автографами — один із них я встигла забрати з Бахмута, він досі висить у мене у Львові. Фагот тоді запитав, чим я хочу займатися, і я сказала, що мрію фотографувати. Він відповів: “Настю, у тебе все вийде”. Було відчуття, наче він мене тоді благословив“, — ділиться дівчина.

Ця зустріч надихнула Анастасію створити власний блог про український реп “Репмуз” в Instagram та Telegram. Вона підтримувала молодих виконавців, зокрема гурт PVNCH, Valentine Lawrence  (Ennyday) та репера OTOY (В’ячеслава Дрофу). У 2021 році батько навіть відвіз її на фестиваль “Промзона” до сусідньої Костянтинівки, де дівчина особисто познайомилася з OTOY.

Евакуація до міста мрії та перехід на українську

У квітні 2022 року російські обстріли почали наближатися до житлових кварталів Бахмута — снаряди падали на околицях, поблизу парку культури та неподалік військової частини біля дому родини. 3 квітня батько вивіз Анастасію та сімʼю до Краматорська (за лічені дні до трагічного ракетного удару по місцевому вокзалу), звідки вони вирушили до Львова, де знайомий допоміг знайти житло. Як і більшість земляків, родина сподівалася повернутися додому за кілька тижнів.

Попри сум через вимушений від’їзд, адаптація у Львові минула для дівчини напрочуд легко. Ще у 2021 році вона казала батькові, що обов’язково переїде сюди жити. У новому місті її підтримала подруга, з якою вона раніше познайомилася завдяки спільноті українського репу.

“Я туди приїхала, і мені було максимально спокійно, наче я вдома. Іноді навіть жартую, що в якомусь минулому житті моя душа тут уже жила. Найскладнішим на початку була мова — дуже важко переналаштувати мозок, коли ти майже 20 років говорив російською. Львів і люди, які тут живуть, настільки тепло мене прийняли, що з часом мені самій захотілося перейти на українську мову“, — розповідає Анастасія.

Вулиці з ефектом дежавю та фотографії мирного міста

Дзвін Чорнобиля / фото з особистого архіву героїні

Сьогодні у Львові дівчині нагадують про дім окремі міські пейзажі. Наприклад, дорога на роботу вулицею Навроцького викликає у неї стійке відчуття дежавю — вона нагадує шлях у Бахмуті від Нового ринку в бік заводу “Кольорові метали”.

Водночас бахмутянка зізнається, що без земляків поруч спогади про рідні вулиці поступово стираються — її подруга зі школи нині живе у Дніпрі. Тримати зв’язок із минулим допомагають архівні кадри в телефоні.

“Найдорожче фото — де я сфотографувала себе на тлі колеса огляду в парку. Через кілька днів туди прилетіло, і ми поїхали. А ще дуже люблю старий знімок пам’ятника “Дзвін Чорнобиля” — там таке блакитне-блакитне небо і червоні троянди. Цей кадр ще з тих часів, коли в місті було мирно і батьки гуляли з дітьми”, — каже співрозмовниця.

Ризик заради мрії: як бахмутянка опановує фотографію

Живучи у Львові Анастасія певний час допомагала гурту PVNCH із промоцією треків на радіо, а згодом майже 10 місяців працювала в супермаркеті АТБ, щоб назбирати гроші на давню мрію. Попри поради рідних спершу знайти іншу роботу та підзаробити ще й на ноутбук, дівчина вирішила ризикнути: звільнилася і купила свій перший професійний фотоапарат Canon RP.

“Коли я взяла його в руки, та 14-річна Настя, яка у 2014 році мріяла фотографувати концерти ТНМК, просто усміхнулася. Я зрозуміла, що виконала свою дитячу мрію“, — ділиться бахмутянка.

Після купівлі камери Анастасія пройшла безкоштовні курси фотографії для переселенців у Львові. Спершу знімала все навколо — архітектуру Сихова й центру міста, тварин, квіти, вчилася працювати в ручному режимі налаштувань. Тепер вона фотографує подруг і поступово долає страх перед роботою з моделями, щоб розвиватися в комерційній зйомці.

На запитання, що для неї означає бути бахмутянкою далеко від дому, Анастасія відповідає одним словом — мріяти. Саме так, як “мрійливу дівчину з Бахмута”, її представили під час запису подкасту “Бо любов [крапка] війна” на Радіо Сковорода.

“Попри те, що ми залишилися без міста і без дому, у нас лишаються мрії та можливість рухатися далі. “Бо якщо не мріяти, навіщо ж тоді жити?”. Спочатку ти мрієш, потім ця мрія перетворюється на ціль, і ти крок за кроком до неї йдеш“, — підсумовує Анастасія Косенко.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

До Дня Гідності та Свободи: бахмутянин Андрій Лоза про два Майдани та події 2014 року

Напередодні 21 листопада, коли Україна відзначає День Гідності та Свободи, ми згадуємо події, що змінили хід нашої історії та загартували покоління борців за незалежність. Серед […]

Історії

“Мрійлива дівчина з Бахмута”: історія переселенки Анастасії Косенко, яка здійснила мрію у Львові 

Бахмутянка Анастасія Косенко зростала серед квітучих троянд рідного міста, ще зі шкільних років популяризувала українську музику на Донеччині та мріяла стати концертною фотографинею. Повномасштабне вторгнення […]

11:45, 17.11.2026 Скопіч Дмитро
раду впо
Історії

“Я не просто переїхала, а стала частиною громади”: історія бахмутянки Тетяни Шик, яка очолює Раду ВПО в Павлограді

Тетяна Шик — представниця активної громадської спільноти Бахмута. У рідному місті вона працювала у сфері управління багатоквартирними будинками: очолювала дев’ять ОСББ у центрі Бахмута. Окрім […]

Важливо

“Мрію писати Радіодиктант у мирному Краматорську”: історія заслуженої вчительки з Донеччини

Коли у Краматорській українській гімназії починається онлайн-урок, пані Ірина насамперед думає не про правила української мови. Їй важливо знати, чи всі діти на зв’язку, як […]

Історії

Евакуювалася до Вінниці і почала справу життя: як бахмутянка Анастасія Калужських започаткувала власну справу 

Бахмутянка Анастасія Калужських роками працювала в дошкільній освіті рідного міста, дбаючи про виховання найменших містян. Повномасштабне вторгнення змусило її разом із двома синами залишити дім […]

16:00, 21.10.2026 Скопіч Дмитро