Андрій Парахін — митець родом з Бахмута, провів чимало персональних фотовиставок. У культурному осередку чоловік популяризує мистецтво фотографії, завдяки його праці діти в Бахмуті більше дізналися про цю сферу та змогли побачити давно знайомі вулиці й будівлі в об’єктиві фотокамери. Про евакуацію з Бахмута, проєкти з інклюзивними дітьми та власні міркування бахмутянина — читайте в матеріалі.

Культура на часі

У березні 2022 року, коли вже почалася повномасштабна війна Андрій Парахін згадує, що вирішив не витрачати час, та зробив підсумок останніх років творчості. Результатом став артбук у вигляді друкованого альбому з його фотороботами. Примірник друкували в Дніпрі, він не встиг дійти до Бахмута, адже за два дні до того, в місті закрили Нову Пошту. 

Андрій Парахін з котом. Фото: особистий архів героїні

“Після 2014-го року в соціумі часто вимовлялася теза — культура не на часі. Я з цим не погоджувався, навіть психологи кажуть, що про проблеми треба говорити й тоді їх простіше вирішувати. Зараз вектор трохи змінився. Навіть, президент сказав, що культурний фронт не менш важливий. Але, я не дуже бачу якихось проривних зрушень. Хоча ті, культурні інституції, які раніше працювали вони й зараз продовжують свою роботу, той же PinchukArtCentre”, — розмірковує герой.

Митець почав міркувати над тим, як почувають себе діти ВПО, які були змушені полишити рідне місто, коли у травні, рятуючись від російських обстрілів, до Бахмута приїздило багато дітей з Попасної і сусідніх громад.

“У Бахмуті я працював у 24-й школі. Там звернув увагу на інклюзивних діток. Я брав свої фото, роздруковував їх на лазерному принтері й дав їх дітям розмальовувати фломастерами. Згодом побачив, що іноді виходять гарні речі. Так я почав з цим працювати”, — каже фотограф.

Згодом для Андрія став у пригоді цікавий проєкт, де чоловік працював з архівними фотознімками, власне, саме ця ініціатива надихнула Андрія на роботу з дітьми. Ідея проекту полягала у спробі репрезентації дитячих переживань крізь призму художньої творчості. 

Втрачене покоління та заняття з дітьми

Діти за заняттям. Фото: особистий архів героїні

Андрій розмірковує, що зараз Україна має таке саме втрачене покоління, як це було за часів Першої світової війни, й згодом описано в творах Ремарка. Зокрема, в романі “На Західному фронті без змін”. Дітям, дуже непросто переносити війну, каже Андрій, все це  залишає відбиток.

“У Бахмуті, я дізнався де у місті є переселенці, а саме родини з дітьми. Згодом, я почав працювати з ними, ми розмальовували фотографії. У мене були з собою кілька фломастерів та роздруківок світлин, так ми й проводили заняття”, — розповідає фотограф.

Евакуювавшись з Бахмута до Дніпра, фотограф теж не міг сидіти склавши руки, він почав шукати можливості допомагати дітям з евакуйованих родин. Однак, тут чоловік зіштовхнувся з труднощами, зокрема це відсутність приміщення.

Роботи дітей на імпровізованій виставці. Фото: особистий архів героя

 

Бувало й так, що заняття з дітьми Андрій Парахін проводив в зовсім непристосованих умовах, в шелтерах для ВПО діти малювали сидячи на двоповерховому ліжку.

“Був результат, коли я поспілкувався з керівництвом Дніпровського історичного музею, у них була окрема кімната й там ми трохи попрацювали з дітьми. Однак, коли росія почала погрожувати бомбардуваннями по цьому обєкту, ми припинили там заняття”, — згадує бахмутянин.

Андрій хоче знайти можливість орендувати невеличке приміщення в Дніпрі, де могло б вміститись кілька дітей, щоб проводити заняття в хороших умовах. 

Читайте також: Дух українського Бахмута: як працював “Пласт” в місті?

Проблеми нового міста

Андрій Парахін. Фото: Фейсбук

Евакуюючись з Бахмута, митець не вірив, що війна затягнеться надовго, тому все обладнання включно із професійною фотокамерою залишилося в місті. Зараз, каже фотохудожник, техніки, вже, ймовірно немає. З собою герой взяв мінімальну кількість речей вірив, що війна триватиме недовго, навіть теплий одяг й той залишився в Бахмуті. Чоловік вдячний за гуманітарну допомогу, яку видають для ВПО, адже вона є дуже помічною.

“Дніпро приняло нас (ред. людей, які були змушені евакуюватися) дуже добре. Поселили людей у гуртожитку, обживаємося потроху. В Донецьку я прожив кілька років до окупації – це було європейське місто, а в Дніпрі трішки скромніше мислення. Втім, з іншого боку, на мій погляд, Дніпро — це як друга реінкарнація Бахмута”, — каже він.

В новому місті, на думку героя, дуже схожа на бахмутську архітектура, що тішить око й душу. У Дніпрі Андрій Парахін знімкує всі кадри на мобільний телефон, далі фото друкує на принтері, купує фломастери й робота знову кипить, попри труднощі. Все це бахмутянин робить за свій кошт, тому, що донорів наразі немає. 

“Коли пишеш допомогу на грант — відмовляють, бо донори хочуть бачити красиву картинку, щоб дітей було багато, мінімум 15, але в моєму випадку це неможливо. Можна взяти максимум 5 дітей на пів години, тоді буде якийсь результат й для дітей й для мене”, — пояснює фотограф.

Діти не можуть брехати по-дорослому

Робота вихованців пана Андрія. Фото: надані героєм

Коли діти дорослішають, батьки відпускають їх у великий світ, дитині важко ставати на ноги, виділитися з маси, але творчість стає помічною у цьому процесі дорослішання, каже Андрій Парахін.

“З дорослими людьми, я зараз зовсім не бачу можливості працювати, бо це вже сформовані особистості. Дорослі частіше за всіх зараз кажуть: “Культура не на часі”. Натомість дітям простіше пояснити щось нове, вони не бояться помилок, вони відкриті до світу. Культура допомагає нам вижити, з дітьми я не відчуваю себе вчителем, радше я б назвав це наставництвом”,  — каже бахмутянин.

Перевагою роботи з дітьми, є й те, каже митець, що діти щиро вірять в те, що вони малюють, вони не вміють брехати по-дорослому:

Робота вихованців пана Андрія. Фото: надані героєм

“Якщо дитина малює сонечко, вона вірить в нього, вірить в те, що все буде добре”.

Дорослі, ж не вкладають такого сенсу, пояснює фотограф, їхні малюнки можуть зовсім відрізнятися від їхнього світогляду.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: “Хотіли, щоб люди любили своє місто”: розповідь санітара 24-ї ОМБР про вклад у громаду Світлодарська

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

На Полтавщині працює команда волонтерок, які шиють адаптивний одяг для поранених військових. Це різні види речей та нижня білизна на липучках, які є зручними для носіння у період реабілітації та післяопераційного відновлення, в тому числі й людям з ампутаціями. Працюють волонтерки власним коштом за підтримки небайдужих, а свій одяг передають у стабілізаційні пункти і лікарні, зокрема і для воїнів, які виконують бойові завдання на Донеччині.

З чого починався та як працює Миргородський громадський колектив “Шиття без меж”, розповіла волонтерка Ірина Ковіта.

Ідея виникла після курсів шиття

У місті Миргород на Полтавщині працює команда швачок, які шиють адаптивний одяг для військових. Працюють волонтерки вже рік. Розпочали свою роботу після курсів шиття.

“Я вела курси крою та шиття, і по закінченні курсу дівчатка хотіли продовження. Я сказала: “Є потреба в білизні для військових, якщо хочете, можемо шити білизну”. Всі погодились і так ми вже рік шиємо адаптивний одяг”, — розповіла Ірина Ковіта.

Загалом у команді є 10 волонтерок. Кожна з них займається своїм процесом — хтось кроїть вироби, хтось їх шиє, а хтось пере і прасує вже готовий одяг.

“У нас є жіночка, яка забирає готові вироби, пере і прасує, щоб вони вже чисті відправлялись. Я і ще одна жінка кроїмо, робимо заготовки. А решта семеро жінок шиють. Весь процес у нас розділений, як на фабриці. Хтось якісь деталі робить, хтось потім все разом зшиває, липучки пришиває, а хтось потім забирає прати. Весь процес розділений серед команди, щоб воно було максимально швидко. Кожен робить свій функціонал”, — розповідає волонтерка.

Половина з команди — це жінки, які залишились після курсів. Решта приєднались пізніше. Свою команду волонтерки назвали Миргородським громадським колективом “Шиття без меж”. Вони об’єднані прагненням допомагати військовим, а також мають певний терапевтичний ефект від роботи. Адже більшість волонтерок — це дружини і матері військових. Деякі з них — жінки, що втратили чоловіка або сина на війні.

“Це не тільки допомога військовим, це дещо більше. Це об’єднаний колектив, який спілкується і поза межами роботи. Це ще й допомога жінкам: хтось втратив сина, хтось чоловіка… і ця робота — це ще така собі група моральної підтримки, де ти можеш і допомагати іншим, і отримати підтримку серед таких жінок, як ти”, — каже Ірина Ковіта.

Що таке адаптивний одяг і кому він потрібен?

Основний вид виробів, які виготовляє миргородський колектив “Шиття без меж” — це адаптивний одяг для поранених військових. В асортименті є штани, шорти, футболки, лонгсліви та нижня білизна. Весь цей одяг на липучках, тому його комфортно одягати пораненим, в тому числі з ампутаціями та лежачим хворим.

“Це звичайний одяг, але він адапований під різні види поранень, ампутації ніг чи рук. Ми робимо розрізи по бокових швах або по плечових швах, робимо туди вставочки і пришиваємо липучки. Тому цей одяг можна вдягати і знімати з пораненого з максимальним комфортом. Робимо ми одяг двостороннім. Наприклад, якщо у людина ліва нога ціла, а права частково або повністю ампутована, то ми все одно робимо штани і на праву, і на ліву сторону, щоб вони розстібалися з двох боків. Тому що, як зазвичай показує практика, таким людям підійматися і натягувати на іншу здорову ногу штани не дуже зручно. Також цей одяг зроблений для максимального комфорту лежачих людей. У таких випадках під пораненого підстилається нижня частина одягу, зверху накривається іншою і защеплюється на липучки”, — розповідає Ірина Ковіта.

Своїм одягом волонтерки забезпечують стабілізаційні пункти і медичні заклади, де військові проходять лікування. Також закривають особисті запити від людей, чиї рідні постраждали на фронті. На сьогодні команда має сформований перелік місць, куди відправляють свої вироби. Серед них і ті, де проходять лікування бійці з Донеччини.

Також в асортименті є подушки, які адаптовані для людей з пораненнями.

“Це подушки у формі кісточок, вони дуже комфортні. Завдяки своїй формі їх легко покласти під руку, ногу, шию”, — каже Ірина Ковіта.

За словами Ірини Ковіти, попит на адаптивний одяг великий. Щотижня волонтерки відправляють близько 30-40 одиниць одягу.

“У нас був випадок, що нам телефонують і кажуть: “Дайте хоч три штуки, хоч чотири, хоч п’ять, все що є у вас, надішліть, будь ласка, терміново, бо вісім хлопців лежать роздягнені”. Бо неможливо вдягти звичайний одяг, якщо, наприклад, нога у спицях. Що ж ти туди натягнеш? Тому в нас був такий період, коли швидко доводилось все відшивати і відправляти, бо хлопців не було як одягнути для перевезення в лікарню”, — згадує волонтерка.

Де беруть тканину та чи приймають допомогу від людей?

Ірина Ковіта каже, що колектив має потребу в тканині. Адже адаптивний одяг хоч і має великий попит, його переважно не перуть після операцій, а викидають.

Через великий попит є і великі витрати тканини й фурнітури. Закуповують їх волонтерки власним коштом за донати небайдужих людей.

“Раз ми відкривали банку, назбирали приблизно 65 тисяч з хвостиком. На всі ці кошти ми закупили тканину і липучку. Все це коштовно зараз, на жаль. Також кидали запит, що люди можуть надіслати нам тканину. Тоді дуже багато людей відгукнулись, але ми вже все відшили. Зараз у нас є свої постачальники, але тканина дуже швидко розходиться. Наприклад, нам допомагала місцева швейна фабрика, віддавали свої залишки. В рулоні було 66 метрів і ми його за два понеділка скроїли, рулона немає”, — розповідає Ірина Ковіта.

Волонтерки також приймають звичайний одяг, переробляючи його в адаптивний. Однак беруть у роботу лише одяг у гарному стані, зношені речі чи з секонд-хенду не приймають. Кажуть, що для захисників роблять лише якісний одяг, який не зіпсується при першому ж використанні.

“Нам з Полтави надсилали величезні коробки одягу. Це був новий одяг, мабуть якісь залишки з гуманітарної допомоги. І ми адаптували його: розрізали футболки по плечових швах, розрізали штани, шорти і пришивали туди готові вставки і липучку. Тому також можна, якщо у людей є якісь речі, навіть хай це не нові, але в гарному стані, то ми можемо їх взяти й адаптувати для поранених”, — каже волонтерка.

Як допомогти Миргородському громадському колективу “Шиття без меж”

Зараз волонтеркам дуже потрібна тканина, бажано бавовняна. Підходить будь яка, навіть з візерунками. Також можна надіслати одяг у гарному стані для подальшої адаптації.

Якщо ви бажаєте допомогти волонтеркам, відправляйте тканини та одяг за адресою: місто Миргород, відділення “Нової пошти” №2 або №1 (вантажне). Посилку відправляйте на ім’я Ірини Ковіти, телефон: +380 (50) 511 2531.

Також можете відправляти Укрпоштою за індексом 37604.

Крім цього, волонтерки збирають кошти на тканину для адаптивної білизни. Долучайтесь, надсилаючи кошти в конверт ПриватБанку (номер картки конверта: 5168 7521 3793 1260).

Читайте також:

• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію
• Чаї, душі та білизна: як волонтери ГО “Бахмут Український” допомагають армії

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Наталя Босак — переселенка з Донеччини, яка на початку повномасштабного вторгнення евакуювалася в Німеччину. В цій країні Європейського Союзу розпочалося нове життя — від навчання німецької для роботи провізором до регулярної допомоги ЗСУ. І важливою частиною цього темпу став біг.

Про свої спогади про Бахмут, благодійні забіги та допомогу армії Наталя Босак розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про життя в Бахмуті та евакуацію

Наталя Босак — переселенка, яка народилася в Сіверську. Це місто вона пам’ятає, як маленьку та затишну локацію на Донеччині, де “всі один одного знають і допомагають”. Спочатку вона закінчила медичне училище й працювала в місцевій лікарні, а згодом вступила до Національного фармацевтичного університету в Харкові.

За фахом провізор, вона працювала в аптеках Сіверська, а з 2012 року — в Бахмуті. До повномасштабної війни протягом п’яти років була завідувачкою аптеки “Арніка” біля поліклініки.

Бахмут для жінки став домом та частиною особистої історії: перші побачення в кінотеатрі “Побєда”, прогулянки парком, зустрічі з друзями під час новорічних свят.

Війну героїня зустріла в Бахмуті.

“На початку повномасштабної війни я була вдома, працювала. Чоловік з перших днів долучився до війська, пішов воювати, пішов добровольцем. Я продовжувала працювати“, — пригадує Наталя Босак.

Через війну жінка почала відчувати сильний страх за родину. Його пік, за словами жінки, припав на кінець березня. Саме тоді вона у компанії доньки, мами та тітки виїхали за кордон.

Зараз вони проживають у Німеччині. Героїня каже, що німці дуже допомагають, однак адаптація була складною через мову, менталітет і відсутність знайомого оточення. Вона навчається на спеціалізованому курсі німецької мови для провізорів (рівень С1). Попри нове життя за кордоном, жінка мріє повернутися в Україну:

“Це наша земля, це наше повітря, це наша атмосфера. Навіть під звуки вибухів у Лук’янівці в Києві я спала краще, ніж у Німеччині. Бо це — мій дім“, — резюмує співрозмовниця.

Перші благодійні забіги — спосіб бути ближчою до ЗСУ

Наталя Босак зізнається, що шукала спосіб підтримати чоловіка та українське військо. Саме тоді вона побачила оголошення від організації “Гуркіт”, котра збирала гроші для 109 бригади ЗСУ, в якій воював чоловік героїні.

“Це був першій мій забіг на 5 кілометрів. Дуже важко, коли ти не можеш вплинути ситуацію та змінити якісь події, які відбуваються навколо. Проте, забіги — це моє “я можу“, — додає біженка з Бахмута в Німеччині.

З того часу Наталя Босак активно долучається до благодійних забігів, намагаючись підтримати українських захисників та захисниць.

Найважчим забігом, за словами героїні, став той, який пройшов наприкінці серпня на День пам’яті загиблих військових. Тоді учасники мали роздруковані імена загиблих, про яких вони хотіли нагадати світові.

“Я бігла з ім’ям чоловіка моєї найкращої подруги на ім’я Андрій Лаврушко, який загинув під час виконання бойових дій. Залишилося двоє маленьких діток, п’ять рочків, хлопчик і дівчинка. Вони також сумують за татом. Це такий був дуже важливий для мене забіг і водночас дуже важкий. Я перші, мабуть, 15 хвилин просто плакала, тому що дуже важко було стримати емоції. Усі кроки давалися дуже важко, особливо із розумінням того, що ти був на похоронах та кожен день підтримуєш подругу“, — пригадує жінка.

Загалом Наталя Босак активно долучається до діяльності різних гуманітарних та благодійних організацій. Лише за останній час вона брала участь в:

• бігозбір “Спека-2025”, де партнери автоматично донатять за кожен подоланий кілометр;
• забіг “Чисте небо” на підтримку 1020-го зенітно-ракетного полку, де служить її чоловік;
• відкриття зборів на авто та спорядження для його підрозділу;
• участь у заходах української організації Viche в Берліні — маршах, протестах, акціях до 24 лютого та Дня Незалежності.

Тренування та фізична підготовка

Жінка бігає ще зі школи, нині — майже щодня. Каже, що для участі у благодійних забігах не потрібно бути професійним спортсменом, адже організатори продумують одразу декілька маршрутів: від 400 метрів та до 10 кілометрів.

Наталя Босак рекомендує базові речі — підтримувати власне тіло в тонусі:

“Саме елементарне – зарядка, маленькі пробіжки та обов’язково ставити собі такі цілі одразу на 5-10 кілометрів достатньо і кілометр пробігти. Головне — це відчути себе залученим. З таких маленьких справ і буде наша Україна“, — додає співрозмовниця.

Читайте також:

• Теплі спогади про дім: історія переселенки Світлани Харіної, яка оживляє локації Бахмута через ШІ
• “Моя мотивація — в можливості представляти Бахмут”: історія школярки Анни Павленко, яка очолила раду лідерів учнівського самоврядування Донеччини
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!