Культурна платформа “Ізоляція” була заснована ще в 2010 році в Донецьку на території колишнього заводу ізоляційних матеріалів, якому фонд, власне, й завдячує своїм ім’ям. Вперше “Ізоляції” довелося залишити Донецьк у 2014 році, коли бойовики так званої ДНР окупували завод, тоді платформа перебралася до Києва, потім облаштуватися в Соледарі. Вже в 2022 році перед Ізоляцією постали нові завдання, тепер основна увага Фонду — це допомога людям. Про те як працює “Ізоляція” зараз, чому команда вирішила створити резиденцію саме в Соледарі та про допомогу Бахмуту — редакції розповіла кураторка Фонду Катерина Філюк.

Актуальні задачі культурної інституції

Через повномасштабне російське вторгнення напрямки роботи “Ізоляції” дещо змінилися, замість мистецької діяльності на заміну прийшла волонтерська. Останній рік “Ізоляція” займається допомогою ВПО. Втім, встигає й здійснювати підтримку митців, професіоналів культури та мистецтва в Україні та за кордоном. “Ізоляція” бере активну участь у культурній дипломатії та відстоюванню потреб української громади в міжнародних культурно-політичних інституціях.

Кураторка Фонду Катерина Філюк. Фото: особистий архів героїні

“Ізоляція отримала Європейський грант і наразі займається мікрогрантінгом і дистриб’юцією цих коштів, які допомогають митцям та організаціям, що сприяють ВПО адаптуватися до нових умов життя. Але окрім цього, є й інші проєкти, які виконуються. Це, наприклад, резиденція, яка мала б відбутися в Соледарській громаді, але зараз вона у Великій Британії, оскільки це спільний проєкт з британською організацією. Першочергово, було заплановано, що це буде резиденція британських митців у Соледарській громаді”, — пояснює пані Катерина.

Тепер українські митці працюють у британській резиденції.

Культурна резиденція в Соледарі

Приміщення “Ізоляції” в Соледарі. Фото: Фейсбук

У Соледарі філія “Ізоляція” з’явилася в 2019 році, це рішення було абсолютно виваженим. Перед тим, як відкривати резиденцію у Соледарі, команда Фонду близько року проводила власне дослідження місцевості, спілкувалась з місцевими мешканцями, намагалася більше дізнатися про історію, розповідає кураторка Фонду:

“Попри те, що ми працювали в Києві — це все одно було своєрідною діяльністю у вигнанні. Столицю ми ніколи не розглядали, як постійне місце локації. Вже згодом ми зрозуміли, що Київська культурна екосистема досить насичена, в ній багато цікавих гравців, й наша роль буде більш важливою не в Києві, а у маленькому місті, ми вирішили, що це буде саме Соледар. Ми розуміли ризики, на той час, це було близько 15 км від лінії фронту, але наша місія там була важливіша”.

Вся команда вірила в краще й вирішила заснувати в місті осередок, де могли б працювати локальні митці.  Загалом, це був мікс різних людей, пригадує пані Катерина. Більшу частину команди складали соледарці, також працювало декілька людей з Києва, зараз всі працюють з різних куточків планети.

“Звісно, що в окупованому Соледарі вже ніхто не залишився. Частина команди зараз на Заході України, частина в столиці, директорка фонду опинилася у Франції”, — розповідає Катерина Філюк.

Команда “Ізоляції” активно допомагала людям Бахмуту та Соледару, які залишилися в цих містах. Переважно, це було закриття базових потреб, таких як ліки чи їжа.

Реконструкція Будинку культури: проєкти перед Великою війною

Зруйнований офіс “Ізоляції” в Соледарі. Фото: пропагандистські канали

Напередодні російського повномасштабного наступу було чимало тривожних новин, Катерина Філюк згадала про те, як команда “Ізоляції” працювала за декілька днів до вторгнення росії.

“Ми були оптимістично налаштовані, подали заявку на великий Європейський грант, який допоміг б виконати реконструкцію Будинку культури в Соледарі. Подалися на грант ми влітку, і якраз в лютому місяці отримали всі фінальні підтвердження та підписали контакт. Програма відновлення будівлі мала тривати три роки, тож ми були налаштовані працювати. Звісно, що ніхто не очікував таких трагічних подій. Коли почалося повномасштабне вторгнення всі допомагали один одному, люди швидко виїхали”, — пригадує Катерина Філюк.

Мисткиня додає, що завдяки діяльності “Ізоляції” було багато допомоги, як митцям, які там працювали так і самій команді та культурній інституції. 

“У нас було багато планів щодо мистецьких резиденцій у Соледарі та у Соледарській громаді, бо це, власне, те, що ми робили. Судячи з відгуків митців, які просто закохалися в це місто — ми розуміли, що має сенс робити ці резиденції, запрошувати міжнародних діячів і розвивати далі цю ідею. Самі місцеві теж цікавилися нами. Звісно, що у нас є мрія повернутися в Соледар та продовжувати працювати”, — резюмує Катерина Філюк.

Фото: Фейсбук, IZOLYATSIA. Platform for Cultural Initiatives.

Читайте також: “Шансону й російських новин не було”: як починало працювати “Вільне Радіо”

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександра дбайливо спілкується з гостями, розраховує відвідувачів, наливає каву у чашку. Вона не тільки бариста за стійкою, а ще і власниця, і прибиральниця, і адміністраторка. Її кав’ярня в Києві — це нова точка Б. Та сама, з якої починається шлях, коли точку А — Бахмут — стерли з мапи війною. У 22 роки вона відкрила свою справу, щоб знову відчути опору під ногами. І щоб люди, які, як і вона, втратили дім, змогли знайти ковток звичного життя у чашці капучино, у домашньому торті та у людях довкола.

Історію бахмутянки Олександри Колягіної та її кав’ярні читайте в матеріалі.

“Моя точка Б”: історія

З Олександрою ми спілкуємося після обіду, але по той бік телефону чутно голоси гостей кав’ярні — дівчина паралельно й готує каву, й розмовляє з нами. Часу у неї зараз обмаль, адже все робиться своїми силами. У новому закладі дівчина працює сама, інколи допомагає мама.

Олександра розповідає, що народилася та виросла в Бахмуті, а її улюбленим місцем тут був парк. Зараз, у центрі столиці, Олександра часто ходить у парк Тараса Шевченка — каже, він їй нагадує дім. Останній раз в Бахмуті дівчина була 20 лютого, і тоді вона не знала, що це буде її останній раз, коли вона бачила місто цілим. 

Бахмутянка додає — з дитинства мріяла стати лікарем, навіть пішла навчатися у школу з поглибленим вивченням біології, але не склалося. У 2020 році вона вступила до Київського університету харчових технологій вже на магістра, за спеціальністю “Харчові технології”.

“Я дуже сильно марила, що я буду лікарем, дерматологом, але так, по іронії долі, вийшло, що я не змогла скласти на достатню кількість балів математику. І в останню мить я подала заявку в Київський університет, де я згодом і навчалася”, — розповідає дівчина.

Київ Олександра полюбила ще давно, а вперше з ним познайомилися вимушено у 2014 році, коли Бахмут окупували вперше і родина дівчини була змушена покинути дім. Евакуювалися тоді до столиці.

“Я ще маленькою було, років 12 здається, але вже тоді я сказала, що я буду тут жити, бо мені дуже сильно запав Київ в душу. І так вийшло, що я вступила в університет, комфортно себе почуваю в Києві. Звісно, трішки втомлює метушня, але я дуже люблю це місто”, – каже героїня.

Олександра каже: в останні роки, коли вона навчалася в Києві, почала помічати, як швидко розвивався Бахмут, як багато бізнесів намагалися впровадити щось новеньке у місті. Багато з цих закладів не відкрилися через війну. 

“Перед повномасштабним вторгненням було багато новин, що почнеться війна. Казали, 16 лютого може все початися, а я в той час була вдома, тому вирішила почекати й не їхати до столиці. Нічого не відбулося. Тоді 20 лютого я взяла квиток до Києва, і це був найтяжчий мій від’їзд з Бахмута. Чомусь мені було дуже тяжко їхати, пів дороги я плакала. Я ще такого не відчувала. Тоді я не знала, що це останній раз, коли буду вдома”.

Так й сталося. Весною 2022 року родина Олександри евакуювалася на Дніпропетровщину. Тоді люди вірили — перечекають й повернуться додому. Сама дівчина поїхала на Хмельниччину, де її на 4 місяці прихистила подруга, бо в Києві було надто небезпечно. Тоді бахмутянка захопилася випічкою.

“Для мене це була медитація, віддушена від всіх цих подій, які відбувалися. Я почала працювати в кондитерському цеху. А зараз вже у моїй кав’ярні я самостійно роблю десерти з мамою. Але, напевно, Наполеон – це перша моя особлива випічка, бо ми дуже багато їх робили з подругою, щоб якось зайняти свій час. Передавали торти для людей, щоб потішити чимось смачним” – пригадує бахмутянка.

Як бахмутянка відкрила кав’ярню у Києві

У 2023-му Олександра вперше серйозно задумалася про власну кав’ярню. Конкретного плану ще не було — лише відчуття, що хочеться створити щось своє, тепле, про дім. Рішення прийшло неочікувано. Якось у стрічці TikTok вона натрапила на історію жінки з Ірпеня, яка виграла державний грант і відкрила заклад на честь свого рідного міста.

Олександра згадує, що саме тоді відчула, що хоче зробити щось схоже для людей з Донеччини й Луганщини. Для тих, хто, як і вона, втратив дім і опинився у великому місті без нічого, з валізою й тривогою. Хотілось створити куточок, який нагадає: тебе тут чекають. Ти не сам.

Вона самостійно написала бізнес-план і подалась на грант. У розмові каже: не очікувала, що виграє, але кошти надійшли на баланс. Та вже в процесі вона зрозуміла, що це не її варіант, тож відмовилася від гранту. Далі Олександра шукала інвесторів, трохи позичала, багато ризикувала. І вже у травні 2025 року її кав’ярня “Моя точка Б” відкрилася.

“Чому така назва? Багато хто думає, що “Б” — це про Бахмут, і це частково так. Але для мене це дещо інше. Коли ти виїжджаєш з дому, то потрапляєш у точку А. Це невідомість, де немає опори. Усе тимчасове, усе може зникнути. Я бачила це по своїх батьках. Вони не мали стабільності, лиш переїзди, сумніви, страх. Я хотіла створити точку Б. Ту, куди приходиш і знаєш, що тебе тут чекають. Тут затишно, тут тепло. Тут можна видихнути.  Бо багато людей, які є переселенцями, вважають і думають, і їм так здається, що вони нікому не потрібні. Але це куточок, де ми кожному дуже сильно раді, ми хочемо вас побачити, зігрітися теплом, затишком дому. Тут вас завжди чекають”.

Попри те, що кав’ярня працює трохи понад місяць, у неї вже є свої улюбленці. Гості найчастіше замовляють меренговий рулет, лимонний чизкейк, фундучне печиво й, звісно, торт “Червоний оксамит”. Саме його Олександра радить спробувати в першу чергу.

У “Моїй точці Б” щоразу щось особливе. Тут не тільки п’ють каву, сюди ще приносять книжки, пов’язані з Донеччиною, лишають теплі слова, діляться спогадами. Заклад став своєрідним місцем зустрічі для тих, хто носить у серці Схід. Або хоче дізнатися про нього більше.

Знайти “Мою точку Б” можна у Києві, на вулиці Саксаганського, 70/16. Заклад працює з понеділка по п’ятницю з 08:00 до 20:00, у суботу — з 09:00 до 21:00. Неділя — вихідний.

До теми:

• Шматочок Бахмута у Львові: як бахмутянка відкрила сирний бізнес у місті Лева
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!