“Шансону й російських новин не було”: як починало працювати “Вільне Радіо”

Семаковська Тетяна 11:11, 13 Лютого 2023

photo 2023 02 09 15 22 00 35d2bВсесвітній день радіо щорічно відзначають 13 лютого. Саме завдяки радіомовленню мільйони людей навіть на окупованих територіях мали доступ до українських новин. Розповідаємо про “Вільне Радіо”, одне з перших на території українського Бахмута. Про те як заснували радіо, та як воно вплинуло на бахмутян — читайте в матеріалі редакції.

Більшість бахмутян, коли чують назву “Вільне радіо” асоціюють його з саме з платформою новин, сайтом або медіа. Однак, починалося все саме з радіомовлення на просторах Донеччини. Розповідає історію Анна Сердюк, редакторка медіа “Вільне радіо”.

Хотіли зробити хороше місцеве радіо

“Почалося все в 2017 році, коли троє співзасновників працювали на Донеччині та частково на Луганщині. Вони побачили, що є проблеми з місцевим радіомовленням. Не було альтернативи армійському та пропагандистським радіо з окупованих територій. Тоді й вирішили шукати можливість це зробити”, — пригадує Анна.

Ініціаторкою стала директорка «Вільного радіо» Анастасія Шибіко, дівчина раніше вже мала досвід роботи на радіо. Крок за кроком вибудовувався проєкт майбутнього радіо. Згодом до команди ентузіастів приєдналася наша співрозмовниця пані Анна Сердюк.

“Ми хотіли зробити хороше місцеве радіо, яке би хотілося слухати, а не загальноукраїнське, щоб люди в Бахмуті не слухали умовно рекламу таксі у Львові”, — розповідає Анна Сердюк.

Проблемою було й те, каже Анна, що навіть місцеві станції радіомовлення на Донеччині, робили дуже узагальнені новини. Натомість, “Вільне Радіо” сфокусувало увагу саме на локальних подіях. 

Про команду та роботу над випусками

photo 2023 02 09 15 22 42 b0e1e

Робочий кабінет для радіомовлення команди “Вільне Радіо”. Фото: особистий архів Анни Сердюк

За словами Анни Сердюк, спочатку команда була невеличка, а згодом її почали збільшувати, доєднувалися люди зі схожими цінностями та світоглядом. 

“Ми знайшли грантову підтримку та змогли повноцінно запустити проєкт, отримали дві хвилі радіомовлення з Бахмута 91.5 та Гірника. Зараз у нас залишається хвиля з Гірника, через те, що з Бахмута немає можливості ретранслювати”, — пояснює редакторка.  

До слова, сам сайт “Вільне Радіо” з’явився трішки згодом, приблизно через пів року після запуску радіомовлення в Бахмуті. 

“У нас був денний та вечірній ефір. Ведучі змінювалися тиждень через тиждень. Була команда, у якій працювало два ведучих, редактор та звукорежисер, разом ми наповнювали ефір актуальними новинами. Це були важливі загальноукраїнські новини та актуальні для Бахмута”, — ділиться тонкощами організації роботи Анна Сердюк.

Вечірні випуски тривали по 15 хвилин, денні займали 5-10 хвилин ефірного часу.

Без шансону та російської музики

Нерідко Донеччину звикли асоціювати з певним набором стереотипів, як от криміногенні авторитети на вулицях міст та шансон, який лунає ледь не з кожної автівки.  Ще задовго до повномасштабної війни команда “Вільне Радіо” почала популяризувати замість російської попси, українські та іноземні хіти.

“На той час у нас грала тільки іноземна музика, згодом почали більше додавати українських хітів – з’явився більший вибір. Звісно, складно сказати, що люди швидко змінювали свої вподобання. Не було шансону, не було важкої музики – я сподіваюсь, що ми змогли показати нашим читачам різноманіття. Було приємно йти містом і чути як з кав’ярні долітає звук нашого музичного радіоефіру”, — розповідає редакторка медіа.

photo 2023 02 09 15 23 10 4c8fa

Робоче обладнання. Фото: особистий архів Анни Сердюк 

Пані Анна додає, що радіо мало популярність та своїх слухачів, і звісно мало вагомий вплив на громаду:

“Те, що радіо мало попит ми бачили зі звернень до нас. За нами стежили люди, які ухвалюють рішення, які впливають на життя громади. Можливо, якусь новину почули не 200 тисяч мешканців, але її почув один посадовець, злякався й вирішив зробити добре для тих 200 тисяч людей. Це була наша мета і я вважаю, що ми її досягли”.

Радіо слухали навіть з окупованих територій

Авдиторія радіо була різна — це, власне, саме бахмутяни, люди з підконтрольних Україні територій, а також  мешканці тимчасово окупованих рф територій. Однак, згодом сигнал на окупованих територіях почали періодично глушити.

“До нас телефонували слухачі, просили щось додати в ефір, зокрема прогноз погоди, ситуацію на фронті. В основному наші теми були спрямовані на Бахмут, ми не виїжджали й залишались в місті, знайомилися з цим регіоном”, — пригадує Анна Сердюк. 

“Вільне радіо” працювало в Бахмуті майже 5 років, завойовуючи довіру бахмутян. Сьогодні команда продовжує висвітлювати події на Донбасі. Послухати прямий ефір тепер можна на частоті 106.0.

Фото: особистий архів Анни Сердюк

Читайте також: Бахмутянки-науковиці: чи важко жінці будувати кар’єру в Україні та як до освіти ставляться в Німеччині?

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

“Не хотів йти на війну, але казав хто, як не він”: історія військового Анатолія Кухаря, захисника Бахмута з Харкова

Семаковська Тетяна 15:30, 27 Березня 2024
Ілюстрація Бахмут IN.UA

“Росіяни не очікували, що Харків дасть такий спротив. Вони думали, що їх будуть зустрічати з квітами, зустріли…”, — каже Максим Кухар, син загиблого військового Анатолія Кухаря.

Максим написав редакції з проханням розмістити петицію про присвоєння його батьку звання Героя України. Але спершу ми хочемо розповісти історію Анатолія, бо він був одним з тих, хто захищав Бахмут, а ми повинні знати своїх героїв. Підписати петицію можна за посиланням. Наразі є 11 975 голосів з 25 тисяч потрібних.

Харків дав спротив

Харків ДСНС
Харків, 6 жовтня, 2023 рік / фото ДСНС

Максимові 32 роки, він викладач у Харківському національному університеті імені міського господарства імені О. М. Бекова, студентів навчає дистанційно. У самому Харкові зараз неспокійно, каже чоловік, постійні обстріли та прильоти дають свій відбиток на місцевих, але люди продовжують ходити на роботу й місто живе.

Анатолій Кухар / фото надане сином Анатолія

Власне тут з татом Максим провів все життя, батько працював токарем. Але в 2014 році життя родини Кухарів поступово змінювалося, татові друзі пішли захищати країну на схід. А сам Анатолій був впевнений — війна почнеться у більших масштабах, питання поставало тільки — коли.

“Татові друзі розказували усі звірства, які росіяни витворяли на окупованих територіях. У 2017 році батько мені сказав, що коли почнеться повномасштабний наступ — він піде захищати батьківщину. У лютому почалися обстріли в Харкові. Тато зібрав речі, взяв військовий квиток. Спочатку сказав, що пішов на роботу, але я зразу зрозумів, куди він пішов”, — говорить Максим.

Й додає деталь про батька, каже, той був дуже відповідальним. Перед тим як піти на фронт, він попередив всіх на роботі. Разом з Анатолієм пішов його колега, а о 8:30 чоловіки вже були у воєнкоматі. Товариш батька невдовзі загинув.

Анатолій Кухар / фото надані сином Анатолія

Анатолія взяли до Нацгвардії, батальйонна бригада “Спартан”. В перші дні батько Максима захищав рідний Харків.  

“Тато розповідав, що росіяни не дуже хотіли воювати навіть на танках. Боялися наших хлопців з автоматами, танки кидали, і втікали. Опір був сильний, але й смертей було багато”, — згадує у розмові Максим.

Бахмут 

Бахмут
Так виглядає Бахмут в березні 2024 року / скриншот

Після трьох місяців служби на передовій Анатолій офіційно підписав контракт. Його відпустили на кілька днів додому. Після звільнення частини Харківщини, батька Максима відправили на Донеччину, в Бахмут. Був початок 2023 року. Бахмут поступово зменшувався. Батько Максима розповідав, що в місті було багато безпритульних тварин, а ще попри обстріли працювало кілька комунальників.

Насправді тато дуже не хотів йти на війну, але казав, що мав обов’язок. Він майже плакав, коли розказував про Бахмут. Розповідав про родину, яка залишалась в місті: батько, мати й дочка. І дочка, коли були обстріли ще по вулиці ходила. Тато пропонував вивезти їх, але люди просто не хотіли виїжджати. У Бахмуті було жахіття, багато татових побратимів там залишилося”, — згадує чоловік.

Максим з батьком / фото надані сином Анатолія

Харків’янин опинився в Бахмуті, коли основною наступальною силою там були вагнерівці. Максим згадує, за словами батька, це були найбільш професійні війська рф. Наші Сили Оборони трималися до останнього, але через неможливість захищати попередні рубежі, змушені були відступити до району Літака, а самі бої продовжувалися в приватному секторі. Це не зупиняло місцевих, вони продовжували пересуватися між домами.

Батька Максима це дивувало, але потім він говорив, що ймовірно — люди звикли до цього, бо бажання евакуюватися у них не з’являлося.

В середині січня 2023 року Анатолій отримав поранення, й мав право демобілізуватися, але не зробив цього каже Максим. Після лікування батька відправили на навчання у Великобританію, відбір там був дуже скрупульозний, але Анатолія взяли. Максим пояснює, таких людей, як його тата ще требу було пошукати. Він був лідером, добрим та чуйним до хлопців у бригаді, справжнім фахівцем, тому його й відібрали.

Підписати петицію за посиланням, наведіть камеру телефону на зображення

“Тато піклувався просто про молодих хлопців постійно. Жалко їх було. Він тренував їх, розказував, що треба, як треба. Постійно у цих окопах був. Його побратим отримав поранення. Ніхто не хотів йти за ним, а він сам пішов й людину витягнув”, — говорить стишеним голосом співрозмовник. 

Анатолія не стало 7 листопада 2023 року. Він загинув біля села Роботине, Запорізької області. Поховали Анатолія, за його бажанням, на землях його дитинства та юності, селі Борушківці Житомирської області.

“Тато написав мені, що він вийде на зв’язок, але він не вийшов. Тиждень не було жодних новин, я почекав ще пару днів, а потім написав командиру, він повідомив, що тато зник без звісти”, — каже Максим.

Свого батька він згадує з посмішкою. Каже, тато був відповідальним, сміливим і дуже рішучим, він допомагав всім навколо і зазвичай не звертав увагу на свої проблеми. Батько не хотів йти на війну, каже його син. Але не зміг вчинити інакше, казав, що хто, як не він буде захищати свою країну. 

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Бахмут є був, і буде”: бахмутський активіст про місто

Семаковська Тетяна 18:30, 22 Березня 2024
Ілюстрація Бахмут IN.UA

Бахмутянин Володимир Березін через війну був змушений евакуюватися до Бережан, це невеличке містечко на Тернопільщині. Чоловік завжди мав патріотичну громадянську позицію й зараз слідкує за роботою мерії. Сам пан Володимир волонтерить та допомогає ЗСУ.

Наш відеооператор Роман Потапенко відвідав бахмутянина в евакуації.

Бахмутяни в евакуації

Володимир Березін у Бережани переїхав за запрошенням, сюди його запросили місцеві волонтери, які з 2014 року допомагають Збройним Силам України. Бахмутянин впевнений, аби повернутися в місто потрібно щось робити для цього, це універсальна порада для всіх переселенців.

“Коли я ввечері йду, я собі уявляю, що це Бережани це Бахмут, якби перемогла УНР в 1917 році. І у нас була би Україна, і у нас були би храми… Все воно б залишилося, те що було з 19 століття й перейшло б в 20 століття”, — каже Володимир Березін.

Волонтер впевнений, що Бахмут був, є та буде в майбутньому, а от росія своєю агресією тільки посилює українськість Донеччини.

Більше дивіться у відеосюжеті:

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Володимир Березін

“Бахмут є був, і буде”: бахмутський активіст про місто

Бахмутянин Володимир Березін через війну був змушений евакуюватися до Бережан, це невеличке містечко на Тернопільщині. Чоловік завжди мав патріотичну громадянську позицію й зараз слідкує за […]

Андрій Полухін та Федір Сорокін

Легше працювати з документами та спілкуватися з людьми: як активісти використовують свій досвід в ЗСУ

Активізм у цивільному житті допомагав людям розв’язувати проблеми в громадах, відстоювати свої права, шукати можливості, а також навчав лідерських якостей. Місцеві активісти завжди були залучені […]

Марія Алєкєєвич

“Наша ціль — повернути жертв теракту”: дружина військовополоненого про трагедію в Оленівці

“Я б воліла ніколи не виходити в публічний простір, якби мій чоловік не опинився там, де він є зараз. Я б не хотіла говорити з […]

Двічі переселенці: як склалася доля сім’ї, предків якої депортували на Донеччину в 50-х роках

Ірина — ВПО з Донеччини, яка зараз мешкає біля Львова. Її рідне село Верхньокам’янське зруйнували російські окупанти. За іронією долі, колись предки жінки теж стали […]

15:30, 15.03.2024 Скопіч Дмитро