Бахмутські соляні шахти — це те, чим була відома громада до початку повномасштабного вторгнення. Вони зараз знаходяться під окупацією, або на лінії фронту, через що відновити видобуток солі неможливо.
Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з завідувачем відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігорем Корнацьким, який розповів про те, як взагалі почався солевидобуток на території Бахмутського краю та як це робили наші предки.
Історія солевидобутку на Донеччині
Історія Бахмута та селищ з його найближчих околиць найтісніше пов’язана з мінералом, знак якого увічнений на міському гербі з 1811 року. Це — сіль, невичерпні поклади якої заховані у надрах бахмутського краю. Саме завдяки прибутковому соляному промислу на початку ХVІІI століття з’явилося постійне поселення козаків-солеварів на Бахмуті, відколи торський козак Бірюков знайшов тут соляні джерела із розсолом, міцнішим ніж у торських соляних озерах.
Згодом солеваріння становило основою економіки міста й визначало спосіб життя його мешканців наступні 80 років, поки в 1782 році уряд розпорядився про закриття солеварень через їх невигідність, спричинену надмірною витратою дров. Бахмутська сіль не витримувала конкуренції з дешевшою озерною та лиманською, яку купці довозили з Чорноморського узбережжя. В першій половині ХІХ століття не раз чинилися спроби відновити солеваріння на Бахмуті, але жодна з них не мала успіху.
Повернення до випарювання
Соляна промисловість у краї отримала новий поштовх до розвитку в 1871 році, коли були пробурені перші соляні свердловини та були знайдені величезні пласти підземної кам’яної солі. Спочатку сіль видобували звичним способом — випарюванням, але із властивими промисловій добі технічними удосконаленнями. Тоді у соляний пласт воду закачували, після чого підіймали нагору розсіл значної концентрації (24-26 %), з якого виварювали високоякісну сіль, спроможну конкурувати навіть на міжнародному ринку.
Так, на території нинішньої Бахмутської громади працював солеварний завод таганрозького купця Скараманги, збудований у 1873 році. Обладнання для підприємства було закуплене у Франції, за зразком одного з тамтешніх заводів. Потужність нового підприємства була визначена в 1800 тисяч пудів солі на рік. Завод успішно діяв до 1914 року, конкуруючи з соляними шахтами, які пропонували споживачам замість вивареної природну кам’яну сіль.
Перша соляна шахта і місцева легенда
Біля села Брянцівка (нині Соледар) в 1876-1880 роках була пробурена так звана “урядова” свердловина глибиною 233 метри, яка відкрила декілька розташованих на різній глибині шарів солі. Вже у 1879 році утворилася приватна промислова компанія на чолі з Летуновським, яка за 50 метрів від “урядової” свердловини розпочала будівництво першої в нашому краї повноцінної соляної шахти. Це була Брянцівська соляна копальня, що працювала з 1881 року й до наших днів. Нині вона входить у склад підприємства “Артемсіль”.
У 1889 році Летуновський продав шахту французькому акціонерному товариству. На прощання колишній власник обдарував з отриманого капіталу робітників і службовців значними на той час преміями, а вдячні робітники влаштували Летуновському зворушливі проводи. Столяр Єгор Попов, скульптор-самоук, наприклад, вирубав із солі фігуру щедрого господаря на повний зріст, яка й була встановлена в шахті. За однією з легенд, статуя “соляної людини”, що з початку 1960-х років експонувалася в краєзнавчому музеї в Донецьку і є портретним зображенням Летуновського.
Європейські інвестори
Французьке акціонерне товариство прагнуло монополізувати соляну галузь у регіоні. З цією метою воно скупило ще декілька шахт, а саме:
- Івановську;
- Харламівську;
- Деконську;
- Деконсько-Покровську.
Разом на ці шахти припадало 86% місцевого видобутку солі. Задля концентрації виробництва “Товариство для розробки кам’яної солі та вугілля в південній росії”, як воно стало називатися, законсервувало в 1896 році останні дві шахти, залишивши в дії найрентабельнішу — Брянцевську.
Успішну конкуренцію французам складало “Голландське товариство для розробки кам’яної солі в росії”, яке заснувало в 1885 році шахту “петро великий” на околиці Бахмута, біля станції Ступки. Усю підготовчу роботу здійснив інженер з петербурга Дмитро Чернов, який з 1881 року орендував землю під шахту, розпочав бурові розвідки й довів буріння до пласта солі. Чернов згодом займав помітне місце серед акціонерів товариства й надавав йому консультаційні послуги.
Довкола Голландського рудника виникло селище-колонія, яке поступово набувало доброустрію. Тут з’явилися:
- будинки для директорів шахти з родинами;
- бараки для робітників;
- будівля контори рудника;
- школа;
- приймальний покій із фельдшером;
- вуличне освітлення з газовими ліхтарями.
Голландські інвестори подавали приклад соціально відповідального бізнесу, дбаючи не лише про економічну вигоду, а й про добробут населення.
Як почався видобуток соди
Бахмутська сіль у ці роки бурхливого промислового розвитку краю привернула увагу й міжнародного содового концерну Сольве. Так, у 1888 році Деконсько-Покровська копальня була придбана його філією — російсько-бельгійським акціонерним товариством “Любимов, Сольве і К°”. Згодом, у 1896 році, цю шахту перекупило французьке товариство й затопило з метою ліквідації конкурента.
У 1892 році в селі Верхнє, Бахмутського повіту (нині — в межах міста Лисичанськ, Луганської області) “Любимов, Сольве і К°” відкрили Донецький содовий завод, який виробляв кальциновану соду аміачним способом. Сіль для виробництва доставляли сюди залізницею зі станції Деконської. Оскільки бельгійці мали намір постачати на ринок не тільки соду, а й кам’яну сіль, то це загрожувало інтересам французького товариства. Конфлікт був полагоджений таким чином, що французи відмовилися від будівництва власного содового заводу з тим, що содовий завод Любимова купуватиме сіль у їхньої акціонерної компанії.
Для здешевлення виробництва “Любимов, Сольве і К°” згодом придбали маєток Карфаген (поблизу села Володимирівка, що на території теперішнього Бахмутського району), де відновили власний солепромисел. Звідси, замість постійної доставки кам’яної солі залізницею, транспортували до заводу розсіл спеціально збудованим розсолопроводом. Це була одна з найбільших подібних промислових споруд у Європі. Для приведення в дію помпових станцій була збудована високовольтна електролінія довжиною 35 кілометрів.
Так європейські інвестори в кінці ХІХ та на початку ХХ століття визначали шляхи економічного розвитку нашого краю, запроваджуючи різноманітні технічні новації й нові соціальні стандарти.
Примітка. Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає погляд Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.
Читайте також:
- Викликали в КДБ й погрожували розправою: чому Алла Горська лякала росіян
- Місто-фортеця: бахмутський історик розповів, як правильно ставити наголос у назві
- Гіпсові шахти та Дюссельдорф: історія Artwinery
Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!
