Бахмутські соляні шахти — це те, чим була відома громада до початку повномасштабного вторгнення. Вони зараз знаходяться під окупацією, або на лінії фронту, через що відновити видобуток солі неможливо.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з завідувачем відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігорем Корнацьким, який розповів про те, як взагалі почався солевидобуток на території Бахмутського краю та як це робили наші предки.

Історія солевидобутку на Донеччині

Історія Бахмута та селищ з його найближчих околиць найтісніше пов’язана з мінералом, знак якого увічнений на міському гербі з 1811 року. Це — сіль, невичерпні поклади якої заховані у надрах бахмутського краю. Саме завдяки прибутковому соляному промислу на початку ХVІІI століття з’явилося постійне поселення козаків-солеварів на Бахмуті, відколи торський козак Бірюков знайшов тут соляні джерела із розсолом, міцнішим ніж у торських соляних озерах.

Згодом солеваріння становило основою економіки міста й визначало спосіб життя його мешканців наступні 80 років, поки в 1782 році уряд розпорядився про закриття солеварень через їх невигідність, спричинену надмірною витратою дров. Бахмутська сіль не витримувала конкуренції з дешевшою озерною та лиманською, яку купці довозили з Чорноморського узбережжя. В першій половині ХІХ століття не раз чинилися спроби відновити солеваріння на Бахмуті, але жодна з них не мала успіху.

Повернення до випарювання

Соляна промисловість у краї отримала новий поштовх до розвитку в 1871 році, коли були пробурені перші соляні свердловини та були знайдені величезні пласти підземної кам’яної солі. Спочатку сіль видобували звичним способом — випарюванням, але із властивими промисловій добі технічними удосконаленнями. Тоді у соляний пласт воду закачували, після чого підіймали нагору розсіл значної концентрації (24-26 %), з якого виварювали високоякісну сіль, спроможну конкурувати навіть на міжнародному ринку.

Так, на території нинішньої Бахмутської громади працював солеварний завод таганрозького купця Скараманги, збудований у 1873 році. Обладнання для підприємства було закуплене у Франції, за зразком одного з тамтешніх заводів. Потужність нового підприємства була визначена в 1800 тисяч пудів солі на рік. Завод успішно діяв до 1914 року, конкуруючи з соляними шахтами, які пропонували споживачам замість вивареної природну кам’яну сіль.

Перша соляна шахта і місцева легенда

Біля села Брянцівка (нині Соледар) в 1876-1880 роках була пробурена так звана “урядова” свердловина глибиною 233 метри, яка відкрила декілька розташованих на різній глибині шарів солі. Вже у 1879 році утворилася приватна промислова компанія на чолі з Летуновським, яка за 50 метрів від “урядової” свердловини розпочала будівництво першої в нашому краї повноцінної соляної шахти. Це була Брянцівська соляна копальня, що працювала з 1881 року й до наших днів. Нині вона входить у склад підприємства “Артемсіль”.

У 1889 році Летуновський продав шахту французькому акціонерному товариству. На прощання колишній власник обдарував з отриманого капіталу робітників і службовців значними на той час преміями, а вдячні робітники влаштували Летуновському зворушливі проводи. Столяр Єгор Попов, скульптор-самоук, наприклад, вирубав із солі фігуру щедрого господаря на повний зріст, яка й була встановлена в шахті. За однією з легенд, статуя “соляної людини”, що з початку 1960-х років експонувалася в краєзнавчому музеї в Донецьку і є портретним зображенням Летуновського.

Європейські інвестори

Французьке акціонерне товариство прагнуло монополізувати соляну галузь у регіоні. З цією метою воно скупило ще декілька шахт, а саме:

• Івановську;
• Харламівську;
• Деконську;
• Деконсько-Покровську.

Разом на ці шахти припадало 86% місцевого видобутку солі. Задля концентрації виробництва “Товариство для розробки кам’яної солі та вугілля в південній росії”, як воно стало називатися, законсервувало в 1896 році останні дві шахти, залишивши в дії найрентабельнішу — Брянцевську.

Успішну конкуренцію французам складало “Голландське товариство для розробки кам’яної солі в росії”, яке заснувало в 1885 році шахту “петро великий” на околиці Бахмута, біля станції Ступки. Усю підготовчу роботу здійснив інженер з петербурга Дмитро Чернов, який з 1881 року орендував землю під шахту, розпочав бурові розвідки й довів буріння до пласта солі. Чернов згодом займав помітне місце серед акціонерів товариства й надавав йому консультаційні послуги.

Довкола Голландського рудника виникло селище-колонія, яке поступово набувало доброустрію. Тут з’явилися:

• будинки для директорів шахти з родинами;
• бараки для робітників;
• будівля контори рудника;
• школа;
• приймальний покій із фельдшером;
• вуличне освітлення з газовими ліхтарями.

Голландські інвестори подавали приклад соціально відповідального бізнесу, дбаючи не лише про економічну вигоду, а й про добробут населення.

Як почався видобуток соди

Бахмутська сіль у ці роки бурхливого промислового розвитку краю привернула увагу й міжнародного содового концерну Сольве. Так, у 1888 році Деконсько-Покровська копальня була придбана його філією — російсько-бельгійським акціонерним товариством “Любимов, Сольве і К°”. Згодом, у 1896 році, цю шахту перекупило французьке товариство й затопило з метою ліквідації конкурента.

У 1892 році в селі Верхнє, Бахмутського повіту (нині — в межах міста Лисичанськ, Луганської області) “Любимов, Сольве і К°” відкрили Донецький содовий завод, який виробляв кальциновану соду аміачним способом. Сіль для виробництва доставляли сюди залізницею зі станції Деконської. Оскільки бельгійці мали намір постачати на ринок не тільки соду, а й кам’яну сіль, то це загрожувало інтересам французького товариства. Конфлікт був полагоджений таким чином, що французи відмовилися від будівництва власного содового заводу з тим, що содовий завод Любимова купуватиме сіль у їхньої акціонерної компанії.

Для здешевлення виробництва “Любимов, Сольве і К°” згодом придбали маєток Карфаген (поблизу села Володимирівка, що на території теперішнього Бахмутського району), де відновили власний солепромисел. Звідси, замість постійної доставки кам’яної солі залізницею, транспортували до заводу розсіл спеціально збудованим розсолопроводом. Це була одна з найбільших подібних промислових споруд у Європі. Для приведення в дію помпових станцій була збудована високовольтна електролінія довжиною 35 кілометрів.

Так європейські інвестори в кінці ХІХ та на початку ХХ століття визначали шляхи економічного розвитку нашого краю, запроваджуючи різноманітні технічні новації й нові соціальні стандарти.

Примітка. Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає погляд Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Читайте також:

• Викликали в КДБ й погрожували розправою: чому Алла Горська лякала росіян
• Місто-фортеця: бахмутський історик розповів, як правильно ставити наголос у назві
• Гіпсові шахти та Дюссельдорф: історія Artwinery

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмут – одне з найдавніших міст Донеччини. Але досі між істориками, краєзнавцями точаться суперечки щодо справжнього часу й обставин заснування міста. Коли ж насправді виникло постійне поселення на місці сучасного Бахмута і хто були його перші жителі – докладно розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький. Відкривайте справжню історію Бахмута і перевіряйте себе у тесті.

Дізнайтесь, чому Бахмут був і є українською територією — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Історія Бахмута

У більшості довідників та енциклопедій першої половини ХІХ ст. заснування Бахмута датується початком XVIII століття і пов’язується з відкриттям і початком розробки соляних джерел на території сучасного міста. Натомість у ХХ ст. поширилася й стала панівною думка, що місто Бахмут походить від Бахмутської сторожі XVI ст. На цьому ґрунтується й офіційна дата заснування міста – 1571 рік.

У XVI столітті по річці Сіверський Донець пролягав умовний кордон між Московською державою і Кримським ханством. Його правий берег, де наразі розташоване наше місто, так і називався в тогочасних документах – кримською стороною. Втім, по обидва боки кордону розлягалося Дике Поле – безмежний незаселений простір, де з одного боку кочували кримські й ногайські татари, а з іншого проникали загони козаків із Запоріжжя, Дону й Сіверщини у пошуках «козацького хліба» – військової здобичі.

Кримські татари майже щороку чинили грабіжницькі походи до населених земель Великого князівства Литовського (потім Речі Посполитої) та Московської держави – країн, між якими на той час були розділені українські землі. Обидві держави намагалися давати опір татарським набігам, утворюючи прикордонну службу, і залучали до охорони кордонів українських козаків. Так у 1572 році в Речі Посполитій з’явилося українське реєстрове козацтво. А в московській державі приблизно в цей час бачимо козаків із Сіверщини (севрюків) у складі прикордонної сторожової служби.

Яку сторожу застував іван грозний

У 1846 році вийшла друком книга російського історика Івана Бєляєва «О сторожевой, станичной и полевой службе на Польской Украине московского государства…», у якій докладно описана організація прикордонної служби московської держави у XVI столітті. Саме тут вперше серед істориків була згадана загадкова Бахмутська сторожа.

За часів царювання в москві івана Ггозного (1533 – 1584) на степовому кордоні було утворено декілька сторожових ліній для охорони від татарських нападів. У січні – лютому 1571 року в Москві був зібраний з’їзд прикордонників, який мав переглянути організацію прикордонної служби, щоб зробити її більш ефективною. З’їзд виробив “приговор” – своєрідний устав прикордонної  служби, в якому були детально розписані місця розташування прикордонних застав (сторож), маршрути розвідувальних загонів (станиць), обов’язки сторожів і станичників.

Крайньою на степовому кордоні була лінія з шести донецьких сторож (Коломацька, Обишкінська, Балаклійська, Ізюмська, Святогірська й Бахмутська, а також Айдарська – пізніше облишена, оскільки лежала осторонь від звичайних шляхів татарських набігів). Шоста, Бахмутська сторожа знаходилась “усть Черного Жеребца”, тобто в місці впадіння в Донець його лівої притоки – Чорного Жеребця. Навпроти, з правого боку в Донець впадає річка Бахмут, яка й дала назву сторожі.

Чи було в сторожі постійне поселення

Сторожа являла собою невеликий (з шести чоловік) кінний спостережний загін, який мав об’їздити дозором визначену ділянку кордону довжиною в кілька десятків верст на лівому (московському) березі Дінця. Сторожі мали спостерігати за кордоном і сповіщати царських воєвод у прикордонних містах про прихід татарських загонів. Отримавши тривожну звістку, царський уряд збирав військо для відсічі ворогу. Суворі правила прикордонної служби вимагали від сторожів розташовуватися на місцевості приховано, навіть не розводити вогонь на одному місці двічі, щоб не привернути  увагу ворога. Звісно, ні про які укріплення або постійні поселення сторожів на степовому кордоні не йшла й мова.

Але й ця тонка мережа спостережних загонів на пограниччі проіснувала недовго. Вже в 1587 році через напади “черкас” (свавільних українських козаків) Донецькі сторожі вирішено було скасувати, замінивши їх станицями – кінними загонами по 12 чоловік, які здійснювали розвідувальні рейди на “урочні місця”, де раніше стояли сторожі. А в часи російської Смути початку XVII століття прикордонна служба московської держави занепала, так що від прикордонних міст Путивля й Рильська, виїздили тільки “ближні” сторожі, не далі як за 15-20 верст.

Територія Бахмута у ХVII столітті

А в Придінців’ї в цей час поширився вплив українського козацтва. У середині XVII століття тут діяли свавільні козацькі загони Васька Рябухи, Семена Забузького, Григорія Торського. У складі одного з таких загонів вперше згадується Іван Богун – пізніше відомий козацький полковник, соратник Богдана Хмельницького.

У другій половині XVII століття розпочалося масове переселення з Правобережної та Лівобережної України на землі колишнього Дикого Поля, де утворилися козацькі полки Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький, а в 1685 році – найпівденніший з них Ізюмський. Разом вони склали новий історичний регіон – Слобідську Україну. З часом заселення перейшло на правий берег Дінця, й до складу Ізюмського полку ввійшли нові укріплені поселення: Маяки, Тор (теперішній Слов’янськ), Райгородок.

Наприкінці XVII століття торський козак Омелян Бирюков відкрив соляні джерела на річці Бахмут, довкола яких невдовзі з’явилося поселення козаків-солеварів. Про це через тридцять років писали місцеві жителі до Сенату, пригадуючи час і обставини заснування міста. Близько 1703 року збудована невеличка дерев’яна фортеця, приписана потім разом із її мешканцями до Ізюмського слобідського козацького полку. Саме це й було початком історії постійного поселення на місці сучасного Бахмута.

Отже, наше місто було започатковане внаслідок  української народної колонізації, а не за велінням згори. А 1571 рік в історії краю позначився лише реформою сторожової служби московської держави  за часів царя івана грозного.

Примітка. Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту “Громадськість за демократизацію”, який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО “Бахмутська Фортеця” і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Читайте також:

• Бахмутська цегла з літерою “П”: як з’явився завод Паланта
• “Не маса, а актив”: як донецькі ультраси прокладали шлях до українізації регіону
• Палац Культури у Часів Ярі: якою була історична споруда

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У Бахмуті минулого року перейменували 106 вулиць, назви яких повʼязані з радянським минулим. Таким чином, у Бахмутській громаді, вулиця, раніше названа в честь радянського воєначальника та генерала Червоної армії — Миколи Ватутіна отримала нову назву: вулиця Героїв Небесної Сотні. Так само й провулок Ватутіна одержав нову назву: провулок Героїв Небесної Сотні. 

Детальніше про перейменування — в матеріалі Бахмут IN.UA

Хто такі Герої Небесної Сотні

“Небесна Сотня” — це збірна назва протестувальників, що брали участь в Революції гідності (кінець 2013  — лютий 2014 року) та загинули під час зіткнень із силовиками. Герої Небесної Сотні – це люди, що віддали своє життя заради майбутнього своєї країни.

За даними Українського інституту Національної пам’яті, Героями Небесної Сотні визнано 107 осіб: це українці, що приїхали до Києва з різних куточків України. Їхня мужність стала символом боротьби за гідність та свободу, зокрема свободу думки та слова. Офіційно День Героїв Небесної Сотні ушановують 20-го лютого, цей день є символічною датою кульмінацією подій на Майдані.

У Бахмуті вулиця Ватутіна існувала ще з радянських часів та довгі роки мала імʼя воєначальника та генерала червоної армії – Миколи Ватутіна. Під час дерадянізації назв вулиць у Бахмутській громаді у 2024 році, вулицю Ватутіна перейменували на вулицю Героїв Небесної Сотні. 

Зазначимо, що серед Героїв Небесної Сотні є вихідці з Донеччини, зокрема:

• Юрій Дяковський;
• Володимир Рибак;
• Іван Пантелеєв;
• Дмитро Чернявський;
• Сергій Бондарев;
• Людмила Шеремет.

Примітка. Над текстом працювала практикантка Софія Чорнобай.

Читайте також:

• Бахмутська цегла з літерою “П”: як з’явився завод Паланта
• Хто такий Борис Вальх і чому його ім’ям назвали вулицю в Бахмуті
• Вулиця імені Дмитра Самофалова: на честь кого назвали вулицю в Бахмуті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!