Війна Росії проти України з 2014 року призвела до вимушеного переселення мільйонів людей, деякі втратили рідний дім вже вдруге. Двічі вимушена переселенка, учителька української мови та літератури бахмутської школи Євгенія Буднік розказує про себе так: «Патріот своєї держави до мозку і кісток, в моїх венах тече жовто-блакитна кров, яку я передала і своєму синові». У своєму дописі вона ділиться враженнями від перебування у Литві та розмірковує про перспективи роботи і життя.
Я ніколи не вміла просити допомоги. А перетнувши кордон Польщі, а потім Литви, побачила, що і просити не треба, допомога просто навколо… Гарячий чай та ковдра від прикордонника, співчутлива усмішка поліцейського, прапори України на балконах литовських громадян, на міському транспорті, адміністративних будівлях. У чому тут допомога?… Та просто в тому, що люди знають про Україну, про її боротьбу за волю і підтримують українських громадян хто словом, хто одягом, хто речами, а хто і житлом.
Мені пощастило трохи більше, ми їхали до родичів. Мій дядько кожен день вмовляв мене евакуюватися… І ось, відіспавшись, ми вирушили до міграційного центру. Довга черга з таких, як я, та багато волонтерів, які надають інформаційну та гуманітарну допомогу. А ще дивувало те, що литовці з великим бажанням підтримують нас.
Окремим і найбільш чуттєвим враженням була литовська школа: жовто-блакитні серця в коридорах, класах та на асфальті… А литовські діти… Їхні очі засяяли таким добром, коли з ними знайомили мого сина. Його прийняли в шкільну родину з теплом і щирістю. Литовський уряд надав українцям безкоштовний проїзд в міському транспорті та харчування дітей у школі, продуктові картки та невелику грошову допомогу. Цього цілком вистачить на перший час, а далі, хто не ледачий, той може стати на “сходинку” працевлаштування… Якщо ти з амбіціями, непогано володієш іноземними мовами (особливо англійською), вмієш працювати руками, то легко знайдеш кваліфіковану роботу з гарною зарплатнею. А от спеціалісту вузького профілю, яким є я, дістається “брудна” робота. Але всі ці труднощі тільки загартовують. Кожен з нас отримує певні знання, вміння та навички, які можуть знадобитися для відбудови України.
“Все, що я побачу і вивчу тут, в Європі, я потім використаю в Україні, щоб наша держава була найкращою!”- це каже мій син, десятирічний вимушений переселенець.
Текст і фото Євгенія Буднік.
