Письменник та художник, наш блогер Микола Фоменко ділиться з читачем своїми думками про причини війни в Україні, пов’ящуючи місцевий контекст з історією цивілізації. Може пора знайти ту паскудну хромосому, яка відповідає за здатність вбивати, – письменник Микола Фоменко.
Другий місяць війни. Доводиться чути різні думки з приводу її причин. Одні кажуть, що Росія воює не з Україною, а Америкою на українській території, що сама Україна її майже не цікавить. Інші бачать класичну імперіалістичну війну за сфери впливу з боку Росії і національно-визвольну війну з боку України. Багато хто, здебільш у Росії, переконані, що вони воюють з фашизмом. Є такі, що наголошують на історичні причини: мовляв існування України зі столицею у Києві заважає Росії відчувати себе спадкоємницею стародавньої Русі. Без сумніву можна прислухатись к тим, хто вбачає цю війну боротьбою між прогресом і регресом, лібералізмом і консерватизмом, майбутнім і минулим, боротьбу між добром і злом. А де хто рахує, що у Росії просто з’їхали з глузду.
Кожен експерт наполягає на своєму і тим самим робить картину дещо одномірною. Якщо брати до уваги, яка кількість людей так чи інакше втягнута у цю війну, то справедливо стверджувати, що ми маємо справу з цілим клубком мотивацій. Для одних важливіше одне, для інших друге, для третіх дещо інше. Це свідчить про те, що для закінчення війни мало усунути якусь одну окрему проблему. Декому здається, що варто скинути Путіна і все минеться, або як тільки Росія поладить з Америкою зникне привід і для війни з Україною, досить побороти імперіалізм і війни скінчаться самі собою, хтось повинен написати справжню історію і народи примиряться навічно.
Та все це ілюзія. Я скажу доволі цинічну і безнадійну річ: доки людина здатна до насилля, доти вона буде смакувати і насолоджуватись насиллям. Доки вбивство буде сприйматись, як спосіб вирішення проблем, завжди знайдеться привід для війни. За десятки тисяч років цивілізації може і додали якусь крихітку гуманізму у людські стосунки, але від цього ми не припинили вбивати і з кожним сторіччям вбиваємо все краще, вже навіть не бачачи одне одного за тисячі кілометрів. Людина залишається кровожерливою жорстокою твариною, яка здатна навмисно причиняти собі подібним страждання, біль і горе, попри всі досягнення культури і прогресу. Більш того: і самий прогрес багато в чому зобов‘язаний прагненню людей вбивати вправніше і більше. Як замислишся, які кошти витрачаються на зброю, навіть, ніяковієш. Важко уявити, що б то було за життя, якби замість зброї людство витратило їх на медицину, просвіту, мистецтво, на облаштування навколишнього середовища. Якщо просвіщення і культура не здатні впоратись з насильством, то може настав час генетиків, може пора знайти ту паскудну хромосому, яка відповідає за здатність вбивати. Знайти і заблокувати її назавжди. Які б ми були милі.
Уявляю, що ви подумали: чувак знайшов час до філософії, мабуть його самого війна ще не торкнулась. Звичайно, якби зараз я був у Маріуполі… Що там казати. Навіть відчуваєш себе винним перед маріупольцями за те, що нас поки не бомблять. Ви не бачите, я постукав по дереву. Все, що можу зробити. Саме ця безпорадність, нездатність щось змінити, вплинути на події кидає у такий розпач, що вже нема ніяких сил і ще питання, що краще: діяти, чи спостерігати.
м. Бахмут
