Андріївські вечорниці та спільні тренування: історія вчительки з Донеччини, яка мотивує учнів

Семаковська Тетяна 14:25, 22 Липня 2024

Вчителька Ірина Ситковська народилася на Донеччині, у Волноваському районі, який наразі окупований військами рф. Зараз наша героїня працює у Донецькому обласному спеціалізованому фаховому коледжі спортивного профілю ім. С. Бубки. Як їй вдалося інтегруватися у нову громаду, як працює з дітками та у чому запорука успіху студентів коледжу — Ірина Ситковська поділилася у розмові.

Перехід на українську мову

Пані Ірина є переселенкою і зараз працює заступницею директора з навчальної роботи в коледжі ім. С. Бубки. В освіту жінка прийшла невипадково — ділиться, що її мама також була вчителькою, тому вона пішла таким шляхом. Педагогиня закінчила Макіївське педучилище, а потім вступила до Слов’янського інституту на факультет української мови та літератури, зарубіжної літератури. Близько 12 років працювала в бахмутській школі-інтернаті, а останні 9 років навчає майбутніх спортсменів.

З початком повномасштабної війни коледж евакуювався з Бахмута. Вчителі Донеччини зараз переважно працюють онлайн. Втім, багато працівників коледжу переїхали до Полтави та продовжили піклуватися про спортсменів, і, як і раніше, пані Ірина викладає заняття з української мови. Каже, що ставлення до цього предмета у дітей помітно змінилося.

Діти у школі / фото з архіву героїні

“З початком війни і діти, і працівники коледжу намагаються переходити на спілкування українською, навіть ті, у яких не дуже виходить. Але ж любов до мови можна прищепити через традиції і звичаї українського народу. Ми з колегами проводили багато національно-патріотичних заходів: і тематичні заняття, і Андріївські вечорниці, і українські весілля тощо. Це в коледжі стало традицією з 2018 року.

Пригадую: дітям такі заходи подобалися — усі одягалися у святкові українське вбрання, співали пісні, танцювали та ворожили, як це робили наші пращури. Саме такі моменти залишаються у дітей в пам’яті. Вони із задоволенням ділилися з батьками враженнями та фотографіями із заходів і тим самим надихали їх вчити українську”, — розказує Ірина Ситковська.

Нове життя на Полтавщині й досвід релокації

Уже другий рік коледж імені С. Бубки працює на Полтавщині, куди пані Ірина щодня ходить на роботу, щоб допомогти вихованцям набувати нові знання — не тільки шкільні, а й людські. Саму евакуацію з Бахмута емоційно згадувати важко, а щоб вивезти всю спортивну техніку коледж наймав вантажівки, туди складали інвентар, вперше коли заклад евакуювався з Донеччини майже нічого не вдалося вивезти, цього ж разу евакуювали більшу частину спортінвентарю, на якому зараз займаються діти.

“Дітей ми евакуювали автобусом дуже швидко, привозили в кожне місто, в якому вони жили, та віддавали особисто в руки батькам. Діти думали, що ми вже ніколи не зустрінемося, бо не знали, що буде далі; але ж за декілька днів писали в месенджери викладачам і запитували, коли будуть заняття”, — пригадує донеччанка.

Після того, як коледж переїхав до Полтави, педагоги та тренери-викладачі почали поступово збирати своїх дітей з різних куточків України. Задля комфортного та безпечного перебування дітей були створені необхідні умови: облаштовано гуртожиток, їдальня та укриття. 

“Під час повітряної тривоги вихованців обов’язково спускають в укриття. Тому, чесно кажучи, проблем з адаптацією та звиканням я, начебто, не помітила, – розмірковує викладачка, – і додає: – У наш час не тільки викладачі вчать  дітей, але й вихованці можуть чомусь навчити дорослих. “Я більше, мабуть, не як викладач, а як людина вчуся.

Вона пояснює, що, як викладачка майбутніх спортсменів, цікавиться не тільки навчанням, але ж і спортивними досягненнями та результатами. 

“Ми разом з колегами часто буваємо на змаганнях та вболіваємо за наших вихованців. Для них це велика підтримка. Діти живуть у гуртожитку, тому рідних поряд немає, і саме ми, викладачі, взяли на себе роль батьків – це дає нашим “спортивним зірочкам” силу та підтримку”, — каже Ірина Ситковська.

Донеччанка наголошує, що у вчителюванні важливо знайти в дитині щось унікальне. Інколи дитині важко висловити свою думку  на заняттях української мови. Тоді варто підштовхнути її до цього через справу, якою вона захоплюється, спорт.

Вихованці коледжу / фото архів героїні

“Наприклад, якщо учень чи студент не може описати якусь подію, пропоную розповісти про спортивні змагання, відчуття, переживання тощо. І дитина розкривається, їй легко це зробити”, – підсумовує викладачка.

Під час заняття української мови пані Ірина приділяє багато уваги національно-патріотичному вихованню. А у коледжі майже кожні два тижні проводяться виховні заходи: конкурси, бесіди, вікторини, конкурси та інформаційні хвилинки, метою яких є прищеплення любові до мови, традиції та звичаїв українського народу.

“Наш заклад уже двічі переміщувався й дії працівників коледжу є поступові та зважені. Усі знають, як поводити себе в таких ситуаціях і, головне, як допомогти дітям адаптуватися в новому місці. У нас панує позитив. Ми самі одягаємо спортивні костюми та приходимо в тренажерну залу, де тренуються діти. Вони нам підказують, як і що треба робити, і це надає їм почуття самореалізації – діти вчать дорослих!”, — пояснює героїня.

Пані Ірина підсумовує: завдяки вже другому досвіду релокації коледж, його колектив та самі вихованці легше сприймають евакуацію. Спортсмени коледжу посідають призові місця, здобувають нагороди на Всеукраїнських та міжнародних змаганнях, але головне, — каже пані Ірина, — це те, що, попри всі негаразди, вони залишаються людьми. Коледж імені Сергія Бубки сьогодні став домом для тисячі дітей.

“Хочеться, щоб діти стали не тільки спортсменами, але й добрими та щирими людьми, бо саме ці якості викладачі намагаються формувати в серцях наших вихованців!”, — з надією говорить викладачка.

Марія Єфремова / фото Відділення НОК України Донеччини

Одна з вже відомих вихованок коледжу, це бахмутянка 17 річна Марія Єфремова. Ірина Ситковська пояснює, що у свої 17 дівчина вже майстер спорту України, членкиня національної збірної команди України з боротьби вільної основного складу. Попри евакуацію та тимчасову втрату основної спортивної бази для тренувань, дівчина продовжує виборювати міжнародні спортивні нагороди.

Марія з 6 років займалася спортом. Батьки дівчинки – тренери-викладачі з вільної боротьби . У 2024 році Марія стала бронзовою призеркою чемпіонату України серед жінок до 23 років та чемпіонкою України серед юніорів.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни

Валентина Твердохліб 18:03, 5 Січня 2026

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Олена Голубцова (на фото друга ліворуч) під час святкування Масниці в Бахмуті / фото з Facebook-сторінки героїні

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Журнал, в якому надрукували вірші Олени Голубцової / фото Facebook-сторінка журналу Volya

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Різдво — це стан душі”: майстер вертепу Андрій Тимчак із Званівки про підготовку до свята

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 10:20, 24 Грудня 2025
Званівський “Лемко Центр” / фото з особистого архіву героя

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

“Лемко Центром” керував Андрій Тимчак / фото з особистого архіву героя

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

  • хліб;
  • вареники;
  • голубці з картоплею;
  • зварена квашена капуста з пісною заправкою;
  • мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
  • холодець;
  • вино.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

збірка
Історії

“Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. […]

Історії

“Різдво — це стан душі”: майстер вертепу Андрій Тимчак із Званівки про підготовку до свята

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону. Редакція Бахмут […]

10:20, 24.12.2025 Скопіч Дмитро
Історії

Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити […]

добропілля
Історії

Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Ольга Долга — підприємиця з Добропілля. Під час війни вона продовжувала жити у рідному місті та започаткувала тут власну справу — відкрила магазин жіночого одягу. […]

Історії

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Кирилу Пономаренку 18 років, він родом з Бахмута. Юнак відомий в бахмутській учнівській спільноті як лідер та ініціатор проєктів для молоді. Почалось все з 7 […]