Андріївські вечорниці та спільні тренування: історія вчительки з Донеччини, яка мотивує учнів

Семаковська Тетяна 14:25, 22 Липня 2024

Вчителька Ірина Ситковська народилася на Донеччині, у Волноваському районі, який наразі окупований військами рф. Зараз наша героїня працює у Донецькому обласному спеціалізованому фаховому коледжі спортивного профілю ім. С. Бубки. Як їй вдалося інтегруватися у нову громаду, як працює з дітками та у чому запорука успіху студентів коледжу — Ірина Ситковська поділилася у розмові.

Перехід на українську мову

Пані Ірина є переселенкою і зараз працює заступницею директора з навчальної роботи в коледжі ім. С. Бубки. В освіту жінка прийшла невипадково — ділиться, що її мама також була вчителькою, тому вона пішла таким шляхом. Педагогиня закінчила Макіївське педучилище, а потім вступила до Слов’янського інституту на факультет української мови та літератури, зарубіжної літератури. Близько 12 років працювала в бахмутській школі-інтернаті, а останні 9 років навчає майбутніх спортсменів.

З початком повномасштабної війни коледж евакуювався з Бахмута. Вчителі Донеччини зараз переважно працюють онлайн. Втім, багато працівників коледжу переїхали до Полтави та продовжили піклуватися про спортсменів, і, як і раніше, пані Ірина викладає заняття з української мови. Каже, що ставлення до цього предмета у дітей помітно змінилося.

Діти у школі / фото з архіву героїні

“З початком війни і діти, і працівники коледжу намагаються переходити на спілкування українською, навіть ті, у яких не дуже виходить. Але ж любов до мови можна прищепити через традиції і звичаї українського народу. Ми з колегами проводили багато національно-патріотичних заходів: і тематичні заняття, і Андріївські вечорниці, і українські весілля тощо. Це в коледжі стало традицією з 2018 року.

Пригадую: дітям такі заходи подобалися — усі одягалися у святкові українське вбрання, співали пісні, танцювали та ворожили, як це робили наші пращури. Саме такі моменти залишаються у дітей в пам’яті. Вони із задоволенням ділилися з батьками враженнями та фотографіями із заходів і тим самим надихали їх вчити українську”, — розказує Ірина Ситковська.

Нове життя на Полтавщині й досвід релокації

Уже другий рік коледж імені С. Бубки працює на Полтавщині, куди пані Ірина щодня ходить на роботу, щоб допомогти вихованцям набувати нові знання — не тільки шкільні, а й людські. Саму евакуацію з Бахмута емоційно згадувати важко, а щоб вивезти всю спортивну техніку коледж наймав вантажівки, туди складали інвентар, вперше коли заклад евакуювався з Донеччини майже нічого не вдалося вивезти, цього ж разу евакуювали більшу частину спортінвентарю, на якому зараз займаються діти.

“Дітей ми евакуювали автобусом дуже швидко, привозили в кожне місто, в якому вони жили, та віддавали особисто в руки батькам. Діти думали, що ми вже ніколи не зустрінемося, бо не знали, що буде далі; але ж за декілька днів писали в месенджери викладачам і запитували, коли будуть заняття”, — пригадує донеччанка.

Після того, як коледж переїхав до Полтави, педагоги та тренери-викладачі почали поступово збирати своїх дітей з різних куточків України. Задля комфортного та безпечного перебування дітей були створені необхідні умови: облаштовано гуртожиток, їдальня та укриття. 

“Під час повітряної тривоги вихованців обов’язково спускають в укриття. Тому, чесно кажучи, проблем з адаптацією та звиканням я, начебто, не помітила, – розмірковує викладачка, – і додає: – У наш час не тільки викладачі вчать  дітей, але й вихованці можуть чомусь навчити дорослих. “Я більше, мабуть, не як викладач, а як людина вчуся.

Вона пояснює, що, як викладачка майбутніх спортсменів, цікавиться не тільки навчанням, але ж і спортивними досягненнями та результатами. 

“Ми разом з колегами часто буваємо на змаганнях та вболіваємо за наших вихованців. Для них це велика підтримка. Діти живуть у гуртожитку, тому рідних поряд немає, і саме ми, викладачі, взяли на себе роль батьків – це дає нашим “спортивним зірочкам” силу та підтримку”, — каже Ірина Ситковська.

Донеччанка наголошує, що у вчителюванні важливо знайти в дитині щось унікальне. Інколи дитині важко висловити свою думку  на заняттях української мови. Тоді варто підштовхнути її до цього через справу, якою вона захоплюється, спорт.

Вихованці коледжу / фото архів героїні

“Наприклад, якщо учень чи студент не може описати якусь подію, пропоную розповісти про спортивні змагання, відчуття, переживання тощо. І дитина розкривається, їй легко це зробити”, – підсумовує викладачка.

Під час заняття української мови пані Ірина приділяє багато уваги національно-патріотичному вихованню. А у коледжі майже кожні два тижні проводяться виховні заходи: конкурси, бесіди, вікторини, конкурси та інформаційні хвилинки, метою яких є прищеплення любові до мови, традиції та звичаїв українського народу.

“Наш заклад уже двічі переміщувався й дії працівників коледжу є поступові та зважені. Усі знають, як поводити себе в таких ситуаціях і, головне, як допомогти дітям адаптуватися в новому місці. У нас панує позитив. Ми самі одягаємо спортивні костюми та приходимо в тренажерну залу, де тренуються діти. Вони нам підказують, як і що треба робити, і це надає їм почуття самореалізації – діти вчать дорослих!”, — пояснює героїня.

Пані Ірина підсумовує: завдяки вже другому досвіду релокації коледж, його колектив та самі вихованці легше сприймають евакуацію. Спортсмени коледжу посідають призові місця, здобувають нагороди на Всеукраїнських та міжнародних змаганнях, але головне, — каже пані Ірина, — це те, що, попри всі негаразди, вони залишаються людьми. Коледж імені Сергія Бубки сьогодні став домом для тисячі дітей.

“Хочеться, щоб діти стали не тільки спортсменами, але й добрими та щирими людьми, бо саме ці якості викладачі намагаються формувати в серцях наших вихованців!”, — з надією говорить викладачка.

Марія Єфремова / фото Відділення НОК України Донеччини

Одна з вже відомих вихованок коледжу, це бахмутянка 17 річна Марія Єфремова. Ірина Ситковська пояснює, що у свої 17 дівчина вже майстер спорту України, членкиня національної збірної команди України з боротьби вільної основного складу. Попри евакуацію та тимчасову втрату основної спортивної бази для тренувань, дівчина продовжує виборювати міжнародні спортивні нагороди.

Марія з 6 років займалася спортом. Батьки дівчинки – тренери-викладачі з вільної боротьби . У 2024 році Марія стала бронзовою призеркою чемпіонату України серед жінок до 23 років та чемпіонкою України серед юніорів.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію

Валентина Твердохліб 11:45, 18 Листопада 2025
вокалотерапія

Анна Голубцова — вокалістка з Бахмута з багаторічним досвідом. Вона очолювала вокальний ансамбль естрадної та народної пісні “Рапсодія” і працювала з дитячими колективами. З початком війни пані Анна поєднала творчість і волонтерство. Щоб підтримувати людей у періоди стресу, опанувала арттепію та вокалотерапію. Нині допомагає жінкам ветеранів знімати напруження за допомогою дихальних вправ та співу.

Про заняття з вокалотерапії Анна Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Вокалотерапія: що це та як працює

Анна Голубцова була відомою вокалісткою в Бахмуті: керувала вокальним ансамблем естрадної та народної пісні “Рапсодія” та дитячим колективом, викладала технічний вокал. З початком повномасштабної війни жінка стала ще й волонтеркою. У рідному місті вона працювала в місцевому гуманітарному штабі на базі Бахмутського палацу культури імені Мартинова. Там вона роздавала гуманітарну допомогу.

З Бахмута пані Анна виїхала до Чернігова. Тут вона продовжила свою творчу діяльність та волонтерство. Зараз Анна Голубцова керує роботою центру підтримки “З Бахмутом у серці. Чернігів”.

Нещодавно бахмутянка розширила свою професійну кваліфікацію. Тепер вона не лише викладає вокал, а є тренеркою з вокалотерапії.

“Вже як 15 років я є викладачкою вокалу. Але на сьогоднішній день дуже актуальна тема ментального здоров’я, тому я не змінила кваліфікацію, але розширила її — сертифікувалася в напрямку арттерапії, до якої входить і вокалотерапія”, — зазначає Анна Голубцова.

Тепер пані Анна викладає вокалотерапію для мешканок Чернігова. Передусім допомогу надають жінкам військовослужбовців і ветеранів.

“Подібні заняття я спробувала вже декілька разів ще в тому році. Але нещодавно в нашого осередку з’явилися дуже гарні партнери — це громадська організація “Конвіктус Україна”, яка об’єднує жінок. На початку роботи цієї організації допомогу отримували жінки, які постраждали від насильства, а зараз вони теж розширили свою діяльність і займаються ще й ветеранською політикою, тому їх заходи відвідують жінки, в родинах яких є ветерани і військовослужбовці. І так сталося, що вони запросили мене саме з таким заходом з ментального здоров’я”, — розповідає бахмутянка.

Заняття з вокалотерапії / фото Бахмутська міськрада

Анна Голубцова пояснює, що вокалотерапія — це метод оздоровлення, який використовує голос і спів для покращення фізичного та ментального здоров’я. Такі заняття допомагають зняти напругу, покращити дихання та емоційний стан. При цьому мати гарні вокальні дані не потрібно.

На початку заняття тренерка розповідає, що таке спів, дихання, розслаблення, музична медитація. Після цього йдуть дихальні вправи, в тому числі дихання в русі, і комплекс вокальних вправ. В кінці заняття жінки співають пісні, акцентуючи увагу на конкретних словах і фразуваннях.

Для кращого ефекту потрібно пройти комплекс занять, однак відчути полегшення можна вже після першої зустрічі.

“Жінки, коли побачили афішу про такий захід, думали, що просто будемо співати пісні. Всі переймалися, що не вміють співати. Але це не про спів, це про стан душі, більше про розвантаження, в тому числі й фізичне. Бо спів — це, по-перше, здоров’я, це певні дихальні практики. На заняттях використовуються методи, коли знімаються зажими, знімається напруга. У фіналі заняття ми співали і тоді я зрозуміла, кому стало легше — тому, хто плакав у кінці. Адже пісня знімає весь той тягар. Жінки співали не в ряд, не ритмічно, не інтонуючи, а просто від душі. І коли це йде від душі, то й відбувається те саме розвантаження. Так, досягти результату від одного заняття можливо дуже рідко. Для цього потрібний комплекс, хоча б мінімум 5-10 зустрічей. Але навіть після першого заняття деякі жінки вже отримали якийсь результат, отримали вивільнення і хочуть продовжувати”, — каже Анна Голубцова.

Також на занятті створюється коло спілкування, де жінки можуть поділитися своїми враженнями і переживаннями.

“Після заняття було спілкування, аби отримати фідбек. І кожній жінці хотілося поділитися своєю історією, своєю душевною травмою. Були матері, які втратили своїх синів на фронті, були жінки, які втратили своїх чоловіків. І всі вони казали, що відчули полегшення, хочуть щось далі робити. Раніше я навіть уявити не могла, що через спів можна отримувати таке розслаблення”, — зазначає Анна Голубцова.

Заняття з вокалотерапії в Чернігові

Наразі заняття з вокалотерапії проходять в уже сформованій групі жінок. Згодом подібну групу хочуть сформувати на базі бахмутського осередку підтримки.

“Зараз група функціонує на базі громадської організації “Конвіктус Україна”. І ми будемо зустрічатись раз на два тижні в тій групі. Але з нового року таку групу ми будемо формувати безпосередньо в культурному осередку “З Бахмутом у серці. Чернігів”, — поділилась планами Анна Голубцова.

Нагадаємо, що Мистецький центр інтеграції для ВПО відкрили в Чернігові у вересні 2025 року. Його спільними зусиллями створили осередок підтримки “З Бахмутом у серці. Чернігів” та працівники культури міста Чернігів. У цьому центрі бахмутяни зможуть отримати психологічну підтримку та взяти участь у творчих заходах.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Хочемо повернутися і знову садити троянди та шипшину”: історія бахмутської родини Вороненків, які евакуювались до Німеччини

Валентина Твердохліб 14:20, 6 Листопада 2025
віктор вороненко з бахмута

Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина втратила домівку і бізнес та була вимушена поїхати в еміграцію. Подружжя разом з сином Олександром спочатку поїхали до Польщі, де працювали на підприємстві з вирощування грибів, а зараз проживають у Німеччині. За кордоном вони також почали вести сімейний відеоблог, де розповідають про свою буденність.

Про життя в Бахмуті, виїзд за кордон та плани повернення в Україну редакції Бахмут IN.UA розповіли Віктор та Олександр Вороненки.

Життя в Бахмуті

Віктор Вороненко родом з Бахмута. Тут він починав свій робочий шлях та створив родину. Чоловік працював на місцевих підприємствах,зокрема, на алебастровій шахті, а після цього — на автокрані.

Він згадує, що в 90-ті роки ситуація була нестабільною, зарплати ставали меншими, тому Віктор вирішив працювати на себе: займався ремонтом автомобілів, а згодом, за рекомендацією знайомого агронома, спробував себе у вирощуванні саджанців.

Спочатку чоловік не сприймав цю справу серйозно, бо не знав, як і куди подіти вирощені саджанці. Але коли вже в перший рік робити підприємець зміг продати все вирощене, то вирішив розширювати справу.

“Я ж взагалі не мав поняття, що таке саджанці. Спершу посадив і виростив 4 тисячі саджанців колоновидної яблуні. А потім думав куди ж це все подіти. Ночами не спав, думав: “Це ж так багато 4 тисячі саджанців, як його все продати?”. А потім осінь прийшла і їх розібрали. Так я й почав далі працювати. Спочатку 4, потім 6, а потім до 18 тисяч саджанців я вирощував. Я не вивозив їх продавати на базар, люди самі приїжджали та забирали оптом. Починав я з 30 соток землі і дійшов до гектара”, — розповів бахмутянин.

Ділянка з трояндами в Бахмуті / фото надане героями

Вирощував саджанці чоловік неподалік свого будинку, на вулиці Ювілейній. Там росли яблуні, шипшина, троянди. Загалом цій справі бахмутянин присвятив близько 30 років життя.

Повномасштабна війна та еміграція

Повномасштабна війна застала родину Вороненко в Бахмуті. У рідному місті вони прожили до квітня, а потім вирішили виїхати на Хмельниччину.

“18 лютого ми були в Лазурному, на Херсонщині. Якраз тоді вже були розмови про можливу війну… 20 лютого поїхали в Бахмут. 24 лютого о 4 ранку я почув перший вибух. Сім’я тоді спала, я не став їх будити. А потім о 7 ранку знову вибух, ми увімкнули телевізор і все дізнались. У Бахмуті ми були до квітня. Тесть залишався на окупованій Херсонщині, а у Хмельницькій області в нього була пуста квартира. Тому дружина запропонувала їхати туди”, — розповів Віктор Вороненко.

Зібравши всі речі, родина поїхала на Хмельниччину. Після цього пан Віктор ще раз приїздив у Бахмут у травні. Більше до рідного міста родина не поверталась.

“Ми коли виїжджали, то думали, що на тиждень, ну може на місяць. А виявилось, що на роки. Я ще раз приїжджав у Бахмут у травні, забрав деякі інструменти та прибрав на городі. Ще знайшов людей, заплатив їм. П’ять днів прибирались і я поїхав”, — розповідає чоловік.

Такою була земельна ділянка Віктора по приїзду в Бахмут / фото надане героями

Два роки родина Вороненко жила у Хмельницькій області. Через брак роботи сім’я вирішила їхати за кордон.

Життя в Польщі і Німеччині

У 2024 році подружжя Вороненко разом з сином Олександром виїхали в Польщу. Тут вони влаштувались на підприємство з вирощення грибів. Кажуть, що умови роботи тяжкі, але працювали, щоб заробити кошти.

“По приїзду до Польщі ми влаштувались на підприємтсво, збирали гриби. Як потім нам розповіли, найгірші роботи — це м’ясо, риба та гриби. Та оскільки ми звикли вдома нормально працювати, то не скаржились на умови. Щоправда, було тяжко. Наприклад, підйом о 5 ранку. Тоді сину було 17 років і він все одно зранку підіймався і щодня ходив на працю. О 6 ранку ти йдеш у теплиці і ріжеш гриби, це все триває до 14:00-15:00. Далі зрізані гриби треба запакувати і відправити. Точного часу, коли ти можеш піти додому, не кажуть. Ти вільний тоді, коли все зроблено”, — розповів Віктор Вороненко.

Попри важкі умови праці, родина працювала інколи й без вихідних. Адже мають мету — заробити гроші на нове житло. Та згодом бахмутяни вирішили виїжджати в Німеччину. Причиною цього рішення стало зростання цін у Польщі та неможливість знайти нову роботу.

“На тій роботі вийшов невеликий конфлікт і син звільнився. Один працювати там я не хотів, тому вирішили шукати нову роботу. Але куди? На заводи в три зміни дитина не хоче, дружина теж. На поля мене не беруть, бо 62 роки. А ще й ціни почали зростати. Виходить, що ми наче й заробляємо, але ці кошти йдуть на квартиру та проживання. Тому ми вирішили їхати в Німеччину”, — розповів пан Віктор.

Робота на підприємстві з вирощення грибів / фото надане героями

У Німеччині родина мешкає вже чотири місяці. Та процес інтеграції тут, з їх досвіду, набагато важчий. Даються взнаки бюрократичні процеси і складна мова.

“Тут дуже складна бюрократія. Все вирішується письмово, через листи. Та й сама процедура оформлення тут складна, кажуть, що у 2022 році тут було набагато легше. Наприклад, я коли подавав заяву, то ти маєш відповісти на 60 питань. Були серед них і дуже цікаві. Ось у мене питали чи не вагітний я. І на всі питання ти маєш відповісти. Навіть побутові питання тут вирішуються через листи. У нас у квартирі стоїть котел для опалення, але його ніяк не увімкнуть. Приходили кілька разів фотографували і все пишуть на пошту, що приїдуть і все зроблять. У Польщі було набагато легше. В тому числі й з мовним питанням. Якщо в Польщі ти хоч щось міг зрозуміти, то тут взагалі нічого”, — каже Олександр Вороненко.

Родина бахмутян добре відгукується про ставлення іноземців до українців. Кажуть, що і про Бахмут тут знають, і допомагають. Є в Європі і можливості для розвитку молоді, але для цього потрібно вчити мову.

“У Польщі до нас дуже добре ставились, особливо польки, які були бригадирками. На прощання вони навіть обіймали нас. А в Німеччині ми нещодавно познайомились з місцевою жінкою. Вона запитала в нас звідки ми, а коли дізналась, що з Бахмута, то співчувала нам. І каже, що до росіян тут погано ставляться. Загалом за весь час ми не стикалися з негативним ставленням від іноземців”, — зазначають батько і син.

Про плани на майбутнє

Зараз родина Вороненко будує плани на повернення в Україну. Вдома хочуть відновити колишню справу з вирощування саджанців.

“У Польщі ми не мали часу на відпочинок, працювали без вихідних, а в Німеччині не можемо знайти роботу. Дуже складно без знання мови. А сидіти на соціальній допомозі не хочеться, дуже нудно просто сидіти у квартирі і нічого не робити. Тому плануємо перезимувати в Німеччині і повертатись в Україну. Де ми осядемо, ще не знаємо, адже все життя прожили в Бахмуті і нас тягне туди. Спершу поїдемо на Хмельниччину. Я вже й шипшину замовив, щоб посіяти, також хочу десь 2 тисячі троянд виростити. Плани є”, — каже Віктор Вороненко.

Віктор Вороненко поливає рослини у Хмельницькій області / фото надане героями

А Олександр Вороненко планує навчатися. Він мріє стати медиком.

“До 6 класу я навчався в нашій бахмутській школі №18. А коли почався коронавірус, вступив до приватної школи в Харкові. Цьогоріч я закінчив навчання. НМТ не здавав, бо працював. Зараз готуюся до нього і планую здавати наступного року. Хочу вступати до навчального закладу і мрію стати медиком”, — розповів юнак.

Зараз родина також веде відеоблог на Youtube, де розповідає про своє життя. Вести влог вони планують і по поверненню в Україну. Хочуть показувати свій шлях відновлення власної справи.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

вокалотерапія
Історії

Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію

Анна Голубцова — вокалістка з Бахмута з багаторічним досвідом. Вона очолювала вокальний ансамбль естрадної та народної пісні “Рапсодія” і працювала з дитячими колективами. З початком […]

Історії

“Хочемо повернутися і знову садити троянди та шипшину”: історія бахмутської родини Вороненків, які евакуювались до Німеччини

Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина […]

Історії

“До глини не можна йти з сумом чи поганими думками”: історії кераміки Анни Полосухіної

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не […]

Історії

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

“В’язані янголи — це моє мистецтво. Це водночас і хобі, і можливість відволіктися” — так описує своє захоплення в’язанням переселенка з Бахмутського району Анна Шаповалова. […]

Важливо

“Я не хотів бути частиною російської системи”: історія донеччанина В’ячеслава Муністера, який повернувся до України після 11 років окупації

В’ячеслав Муністер — корінний донеччанин. Йому було 15 років, коли до рідного міста зайшли російські бойовики. Тоді життя хлопця і його родини змінилось, адже Донецьк […]