Вчителька Ірина Ситковська народилася на Донеччині, у Волноваському районі, який наразі окупований військами рф. Зараз наша героїня працює у Донецькому обласному спеціалізованому фаховому коледжі спортивного профілю ім. С. Бубки. Як їй вдалося інтегруватися у нову громаду, як працює з дітками та у чому запорука успіху студентів коледжу — Ірина Ситковська поділилася у розмові.

Перехід на українську мову

Пані Ірина є переселенкою і зараз працює заступницею директора з навчальної роботи в коледжі ім. С. Бубки. В освіту жінка прийшла невипадково — ділиться, що її мама також була вчителькою, тому вона пішла таким шляхом. Педагогиня закінчила Макіївське педучилище, а потім вступила до Слов’янського інституту на факультет української мови та літератури, зарубіжної літератури. Близько 12 років працювала в бахмутській школі-інтернаті, а останні 9 років навчає майбутніх спортсменів.

З початком повномасштабної війни коледж евакуювався з Бахмута. Вчителі Донеччини зараз переважно працюють онлайн. Втім, багато працівників коледжу переїхали до Полтави та продовжили піклуватися про спортсменів, і, як і раніше, пані Ірина викладає заняття з української мови. Каже, що ставлення до цього предмета у дітей помітно змінилося.

“З початком війни і діти, і працівники коледжу намагаються переходити на спілкування українською, навіть ті, у яких не дуже виходить. Але ж любов до мови можна прищепити через традиції і звичаї українського народу. Ми з колегами проводили багато національно-патріотичних заходів: і тематичні заняття, і Андріївські вечорниці, і українські весілля тощо. Це в коледжі стало традицією з 2018 року.

Пригадую: дітям такі заходи подобалися — усі одягалися у святкові українське вбрання, співали пісні, танцювали та ворожили, як це робили наші пращури. Саме такі моменти залишаються у дітей в пам’яті. Вони із задоволенням ділилися з батьками враженнями та фотографіями із заходів і тим самим надихали їх вчити українську”, — розказує Ірина Ситковська.

Нове життя на Полтавщині й досвід релокації

Уже другий рік коледж імені С. Бубки працює на Полтавщині, куди пані Ірина щодня ходить на роботу, щоб допомогти вихованцям набувати нові знання — не тільки шкільні, а й людські. Саму евакуацію з Бахмута емоційно згадувати важко, а щоб вивезти всю спортивну техніку коледж наймав вантажівки, туди складали інвентар, вперше коли заклад евакуювався з Донеччини майже нічого не вдалося вивезти, цього ж разу евакуювали більшу частину спортінвентарю, на якому зараз займаються діти.

“Дітей ми евакуювали автобусом дуже швидко, привозили в кожне місто, в якому вони жили, та віддавали особисто в руки батькам. Діти думали, що ми вже ніколи не зустрінемося, бо не знали, що буде далі; але ж за декілька днів писали в месенджери викладачам і запитували, коли будуть заняття”, — пригадує донеччанка.

Після того, як коледж переїхав до Полтави, педагоги та тренери-викладачі почали поступово збирати своїх дітей з різних куточків України. Задля комфортного та безпечного перебування дітей були створені необхідні умови: облаштовано гуртожиток, їдальня та укриття. 

“Під час повітряної тривоги вихованців обов’язково спускають в укриття. Тому, чесно кажучи, проблем з адаптацією та звиканням я, начебто, не помітила, – розмірковує викладачка, – і додає: – У наш час не тільки викладачі вчать  дітей, але й вихованці можуть чомусь навчити дорослих. “Я більше, мабуть, не як викладач, а як людина вчуся.

Вона пояснює, що, як викладачка майбутніх спортсменів, цікавиться не тільки навчанням, але ж і спортивними досягненнями та результатами. 

“Ми разом з колегами часто буваємо на змаганнях та вболіваємо за наших вихованців. Для них це велика підтримка. Діти живуть у гуртожитку, тому рідних поряд немає, і саме ми, викладачі, взяли на себе роль батьків – це дає нашим “спортивним зірочкам” силу та підтримку”, — каже Ірина Ситковська.

Донеччанка наголошує, що у вчителюванні важливо знайти в дитині щось унікальне. Інколи дитині важко висловити свою думку  на заняттях української мови. Тоді варто підштовхнути її до цього через справу, якою вона захоплюється, спорт.

“Наприклад, якщо учень чи студент не може описати якусь подію, пропоную розповісти про спортивні змагання, відчуття, переживання тощо. І дитина розкривається, їй легко це зробити”, – підсумовує викладачка.

Під час заняття української мови пані Ірина приділяє багато уваги національно-патріотичному вихованню. А у коледжі майже кожні два тижні проводяться виховні заходи: конкурси, бесіди, вікторини, конкурси та інформаційні хвилинки, метою яких є прищеплення любові до мови, традиції та звичаїв українського народу.

“Наш заклад уже двічі переміщувався й дії працівників коледжу є поступові та зважені. Усі знають, як поводити себе в таких ситуаціях і, головне, як допомогти дітям адаптуватися в новому місці. У нас панує позитив. Ми самі одягаємо спортивні костюми та приходимо в тренажерну залу, де тренуються діти. Вони нам підказують, як і що треба робити, і це надає їм почуття самореалізації – діти вчать дорослих!”, — пояснює героїня.

Пані Ірина підсумовує: завдяки вже другому досвіду релокації коледж, його колектив та самі вихованці легше сприймають евакуацію. Спортсмени коледжу посідають призові місця, здобувають нагороди на Всеукраїнських та міжнародних змаганнях, але головне, — каже пані Ірина, — це те, що, попри всі негаразди, вони залишаються людьми. Коледж імені Сергія Бубки сьогодні став домом для тисячі дітей.

“Хочеться, щоб діти стали не тільки спортсменами, але й добрими та щирими людьми, бо саме ці якості викладачі намагаються формувати в серцях наших вихованців!”, — з надією говорить викладачка.

Одна з вже відомих вихованок коледжу, це бахмутянка 17 річна Марія Єфремова. Ірина Ситковська пояснює, що у свої 17 дівчина вже майстер спорту України, членкиня національної збірної команди України з боротьби вільної основного складу. Попри евакуацію та тимчасову втрату основної спортивної бази для тренувань, дівчина продовжує виборювати міжнародні спортивні нагороди.

Марія з 6 років займалася спортом. Батьки дівчинки – тренери-викладачі з вільної боротьби . У 2024 році Марія стала бронзовою призеркою чемпіонату України серед жінок до 23 років та чемпіонкою України серед юніорів.

Читайте також:

• Людські ресурси, контужені тварини та потяг в один кінець: як Хмельницький зустрічає переселенців
• “Місце сили”: бахмутянка розповіла про евакуацію та життя у Житомирі
• Дізналася про війну в поїзді: художниця Маша Вишедська про життя, творчість та культуру (відеорепортаж)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Анастасія Калужських роками працювала в дошкільній освіті рідного міста, дбаючи про виховання найменших містян. Повномасштабне вторгнення змусило її разом із двома синами залишити дім і шукати прихисток у безпечнішому регіоні.

Опинившись у Вінниці, жінка не лише змогла адаптуватися на новому місці, а й наважилася реалізувати давню мрію — відкрити власний дитячий центр.

Про переїзд, перші кроки у бізнесі в евакуації, залучення грантів та спогади про бахмутську Алею Троянд Анастасія розповіла редакції Бахмут IN.UA.

З Бахмута до Вінниці: вимушений переїзд заради дітей

Пані Анастасія народилася в Костянтинівці, але вже у дитячому віці разом із родиною переїхала до Бахмута. Тут вона закінчила школу №24, її дитинство проходили  на вулиці Перемоги, саме тут жила родина дівчинки Коли Анастасія завершила школу, тоздобула фах історикині в Донецькому національному університеті, проте так склалося, що за спеціальністю вона не працювала жодного дня — серце лежало до роботи з дітьми. До повномасштабної війни наша героїня була вихователькою-методисткою у дитячому садку “Кульбабка”.

Початок повномасштабного вторгнення родина зустріла вдома. Проте, пам’ятаючи переляк дітей під час подій АТО, Анастасія вирішила не ризикувати їхнім емоційним станом і виїхати.

“Ми виїхали в березні, а 25 березня були вже у Вінниці. Їхали, щоб вивезти дітей, аби вони не лякалися. Не збиралися надовго, планували на Великдень повернутися додому. Але ось уже який рік у Вінниці. Опинилися тут випадково — просто їхали потягом, куди було можливо, і залишилися”, — пригадує бахмутянка.

Адаптація на новому місці вимагала сил та фінансової витривалості, адже великих заощаджень родина не мала. Звикати до нового життя допомагала активна підтримка місцевих служб, які організовували дозвілля для дітей.

“Мені здається, ми, люди нашого регіону, швидко адаптуємося. Ми не боїмося працювати й розуміємо, що треба рухатися вперед. Було нелегко, але, маючи двох дітей, треба було працювати. У Вінниці дітям добре допомагала ювенальна поліція — за перші пів року вони багато де побували. Тому я мала можливість виходити на роботу й працювати”, — ділиться Анастасія.

Власний дитячий центр у Вінниці: від ідеї до грантів

Попрацювавши у вінницьких приватних закладах освіти, Анастасія вирішила спробувати започаткувати власний проєкт. Вона пройшла у місті навчання від благодійних організацій та курси підвищення кваліфікації в Києві, де навчали основ ведення бізнесу в сфері дошкілля.

Поштовхом для героїністало тримісячне навчання за програмою “Право на бізнес” від БФ “Право на захист”. Написавши бізнес-план, бахмутянка змогла виграти декілька грантів на запуск власної справи — омріяного дитячого центру.

“Вінниця — відносно спокійний регіон, тут багато діток, а батьки зацікавлені в якісній освіті. Маючи великий досвід у дошкільній системі, я вирішила спробувати. Навчання в благодійних організаціях дало велику підтримку. Там роз’яснювали все простою мовою: від маркетингу до фінансової частини. Потихеньку, власними силами робили ремонт, довго шукали приміщення, щоб воно було безпечним для дітей”, — розповідає педагогиня.

Основна концепція закладу — це садок із додатковими гуртками, який працює 12 годин на добу, забезпечуючи максимальний комфорт для працюючих батьків. Головний акцент у центрі зроблено на безпеці та безперебійному навчальному процесі.

“Найголовніше — це безпека. Дітки фактично не мають реагувати на повітряні тривоги, вони зранку приходять і цілий день спокійно займаються. Ми маємо власну територію для прогулянок та безперебійне живлення. Крім того, ми проводимо безкоштовні сезонні свята, куди через хаби ВПО запрошуємо діток-переселенців зі всього району”, — зазначає Анастасія.

Ключі від втраченого дому та джерело натхнення

Робота з малечею вимагає колосального емоційного ресурсу. Анастасія зізнається, що уникати вигорання їй допомагає щирість вихованців та підтримка рідних.

“Саме дітки заряджають цією енергією. Ти приходиш кожного ранку, а це радість, сміх, вони тебе обіймають. Якщо ти до них із любов’ю, то й вони так само. Це найосновніший ресурс. І, звісно, вдячність батьків, коли вони кажуть ‘дякуємо, дитина біжить у садок із задоволенням'”, — каже співрозмовниця.

Попри облаштоване життя у Вінниці, спогади про рідний Бахмут залишаються важливою частиною життя родини.

“Коли їхали, перевезти багато чого було неможливо. Але ми бережемо ключі від квартир, яких вже немає… Це частинка дому. Також у нас із синами була tradition — кожного вечора ходити гуляти на Алею Троянд. Зараз у вихідні ми ходимо до місцевого парку у Вінниці, але все одно наших бахмутських троянд і рідних вулиць дуже не вистачає”, — з теплотою згадує бахмутянка.

Іншим переселенцям, які мріють про власну справу в евакуації, Анастасія радить не боятися, але діяти зважено:

• ретельно прораховувати фінансову модель та бізнес-план;
• починати з маленьких кроків і не занурюватися одразу у великі ризиковані проєкти;
• враховувати всі потенційні ризики сьогодення (відключення світла, безпекові умови);
• не соромитися вчитися, ставити питання та переймати досвід інших підприємців.

Життя ВПО у Вінниці: ринок праці та оренда житла

Оцінюючи Вінницю як місто для релокації та проживання внутрішньо переміщених осіб, Анастасія зазначає, що знайти роботу тут цілком реально, якщо людина готова сумлінно працювати. Втім, головною проблемою для переселенців залишається вартість оренди житла.

“Роботу я знайшла вже через три місяці після приїзду. Головне — робити свою справу чесно. Але Вінниця — недешеве місто. Ціни на оренду житла зараз дуже високі, це основна стаття витрат. За високі кошти іноді пропонують дуже скромні умови, тому до цього варто бути готовими”, — зауважує жінка.

Водночас у місті діє Бахмутський хаб, де переселенці можуть отримати гуманітарну допомогу, відвідати культурні заходи та відчути підтримку земляків.

“У Вінниці є хороший Бахмутський хаб, де працюють чудові дівчата. Вони за можливості видають гуманітарну допомогу та організовують заходи. Я намагаюся більше співпрацювати з ними та заробляти сама, залишаючи гуманітарну підтримку тим, кому вона зараз потрібніша”, — підсумовує Анастасія Калужських.

Читайте також:

Повернулися з Німеччини до України, купили будинок і відновлюють власну справу: продовження історії родини Вороненків з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Раніше Бахмут IN.UA розповідав історію Віктора Вороненка — підприємця з Бахмута, який через повномасштабну війну втратив дім і справу, якій присвятив понад 30 років життя. У Бахмуті він вирощував саджанці троянд, шипшини та яблунь. У 2022 році чоловік разом із дружиною та сином Олександром виїхали за кордон. Спочатку жили та працювали в Польщі, потім переїхали до Німеччини, але планували повернутися в Україну. Цьогоріч навесні Вороненки придбали власний будинок на Хмельниччині і почали новий етап життя.

Як родина облаштовується після повернення на Батьківщину та чи планує відновити власну справу — читайте в продовженні історії на Бахмут IN.UA.

Про повернення в Україну

Вперше історію родини Вороненків ми розповідали в листопаді 2025 року. Тоді пан Віктор зі своїм сином Олександром розповіли про 30-річний досвід вирощування саджанців у Бахмуті, евакуацію з міста та переїзд за кордон. Також батько з сином поділилися досвідом життя та роботи в Польщі і Німеччині.

Переїзд до Німеччини дався родині важко. Адаптуватися не виходило через складну мову та бюрократію. Під час нашої минулої розмови родина Вороненків поділилася планами про повернення до України. Пан Віктор хотів придбати будинок із землею для відновлення справи свого життя.

Вдруге з родиною ми говоримо майже через рік. Сьогодні Віктор Вороненко з дружиною і сином мешкають на Хмельниччині. Сюди перебралися у травні.

“Ми хотіли і раніше поїхати, бо розуміли, що Німеччина це просто не наша країна. Планували поїхати в березні, але не вийшло. Ми просто не знали, що орендодавця потрібно попереджати про виїзд за 3 місяці. Тому переїзд затягнувся”, — розповідає Віктор Вороненко.

Купівля і облаштування власного будинку

Після повернення до України родина почала пошуки житла. Окрім Хмельницької області, інших регіонів не розглядали, оскільки тут мешкають родичі. А ще тут є хороший ґрунт для вирощування саджанців.

Шукали житло в сільській місцевості, оскільки там і ціни доступніші, і є можливість придбати будинок із земельною ділянкою. У результаті допомогли знайти житло місцеві жителі.

“Як шукали житло? Дуже просто — заїхали до місцевого магазину і спитали чи немає тут будинків на продаж. У магазині ж зазвичай всі все знають. Ми якраз заїхали, а там люди сидять, пʼють каву, і якраз там була наша майбутня сусідка. Вона поїхала з нами і показала, які є будинки для купівлі в цьому селі”, — розповів Віктор Вороненко.

Будинок з ділянкою 25 соток придбали у селі Бачманівка. Пан Віктор відверто розповідає: спочатку за нього просили 10 тисяч доларів, але за такий стан будинку це було задорого. Вороненки запропонували придбати його за 7 тисяч доларів, і після кількох днів роздумів власниця погодилася. Зібрати гроші на будинок допомогли родичі.

“Будинок, щоб купити і одразу зайти та жити, тут за такі гроші не купиш. Тут за 10 тисяч доларів пропонують дерев’яні будинки взагалі без нічого, тому ми і погодились на цей варіант”, — каже чоловік.

Хоч родина вже має власний будинок, поки вимушені жити у батьків дружини в Нетішині. Переїхати в Бачманівку не можуть, оскільки будинок потребує ремонту. Тому зараз живуть так: вдень їдуть до села і облаштовують дім, а ввечері повертаються.

“Зараз ми у процесі ремонту. От зараз, наприклад, валяємо і кладемо нові перегородки, бо старі були з глини, стяжку залили у двох кімнатах. Також тут є три пічки, дві з них вже розвалили, бо вони вже віджили своє: потріскалися, димлять, після розпалювання дають чадний запах. Опалення в будинку є, але ми ще хочемо замінити труби на пластикові”, — розповідає пан Віктор.

Паралельно з цим займаються облаштуванням зручностей.

“Залишилося ще прибудову зробити для туалету, душу. Але тут так виходить, що копаєш півтора метри і починаються ґрунтові води. Тому питання де і як копати зливну яму. Поки будуємо туалет на вулиці”, — розповідає Віктор Вороненко.

До ремонту в самому будинку передувала велика робота у дворі та сараях.

“Тут всі шоковані, що ми за такий короткий час стільки зробили. Тільки самого сміття аж 13 причепів вивезли. На подвір’ї всі дерева зрубали, покосили траву, все вичистили. Дружина займалася майданчиком перед вікном, де ми хочемо троянди посадити: прибрала сміття, камінці, скло. Потім ми перейшли до сараїв. Там було повно сіна, то ми його віддали бабусі, яка через будинок від нас живе, то вона на знак вдячності досі нам яйця приносить, хоч ми і кажемо , що нам нічого не потрібно. Також дрова повіддавали людям, бо вони вже були трухляві, і якби ми їх зберігали , то вони б просто пропали”, — розповідають батько з сином.

Зараз у планах родини — якнайшвидше частково завершити ремонт, щоб можна було заїхати в будинок.

“Хочемо хоча б одну кімнату зробити і переїхати сюди, бо дуже накладно з такими цінами на пальне щодня по 32 кілометри їздити”, — каже Віктор Вороненко.

Про плани відновити вирощування саджанців

Віктор Вороненко планує відновити справу, якою він займався в Бахмуті — вирощування саджанців. Для цього в родини є майже гектар землі — 25 соток на території будинку, і ще 60 соток взяли в оренду. Початкові роботи на землі вже провели.

“Ми город готуємо, щоб посадити на весну, і влітку заколерувати. Плануємо пару тисяч троянд посадити. Також пройдуся мотоблоком, пропушу землю, щоб підготувати її під посадку шипшини на наступний рік. А ще хочемо сад посадити. Мені вже друг телефонував і каже: “Ти нікому не дзвони, я тобі все надішлю для посадки — яблуні, груші”, — розповідає Віктор Вороненко.

Як і в Бахмуті, чоловік хоче займатися продажем саджанців. Сьогодні в нього залишилася база старих клієнтів, які готові купувати вирощені ним саджанці.

Також у планах є завести власне господарство, родина хоче придбати курей. Для них вже знайшли місце в одній з господарських будівель.

Про розвиток сімейного блогу

Зараз родина веде свій відеоблог на Youtube. Тут вони показують свій шлях відновлення будинку і власної справи. Розвитком блогу займається Олександр Вороненко. Зйомки і монтаж відео робить у перервах між навчанням.

“Після приїзду до України я вступив до Київського національного лінгвістичного університету. Оскільки навчання проходить онлайн, у мене є багато часу на розвиток блогу. Вдень сиджу на парах, а ввечері монтую відео. Зараз у моїх планах лише дві мети — навчання і розвиток блогу”, — ділиться Олександр Вороненко.

За словами батька і сина, блог приносить їм не лише задоволення, а й деякий прибуток. Часто глядачі не лише пишуть приємні повідомлення, а й висилають допомогу родині. Успіх свого каналу вони пояснюють щирістю і відкритістю.

“Це сімейний блог. Чим ми живемо, те й показуємо. Сьогодні у нас 15 тисяч підписників, а переглядів 70-80 тисяч. Навіть не знаю, чим ми подобаємося людям. Мабуть тим, що нічого не вигадуємо, у нас нічого не награно — це контент без сценарію. Наприклад, кладемо блоки, і батько пояснює, що не фахівець у цьому, що він вперше це робить. І тоді люди або поради якісь дають, або просто дивляться наш досвід. Також люди часто допомагають. Ось, наприклад, сьогодні людина з Харківської області саджанці смородини надіслала, а до цього жінка з Нікополя надсилала полуницю та малину”, — розповідає Олександр.

Чи не шкодує родина про повернення в Україну

За словами Віктора і Олександра Вороненків, повернутися в Україну стало для їхньої родини правильним рішенням. Тут вони відчувають себе вільнішими і бачать можливість для розвитку.

“Ми в Україну повернулися і аж дихати стало легше. У Німеччині ж всюди штрафи, страшна бюрократія… І людей ми там практично не бачили. Як це було: жили ми в місті Гера, це таке містечко, як Бахмут, і там вже о 7-8 вечора вулиці пусті. А тут ми хоч можемо з людьми поспілкуватися, які говорять з тобою однією мовою”, — розповідають батько і син.

Родина каже, що за весь час життя на Хмельниччині не стикалися з утисками від місцевих жителів. Навпаки, досвід спілкування тільки позитивний.

На запитання: “Чи могли б вони порадити життя в такому ж селі бахмутянам?”, Вороненки відповідають:

“Так, але за однієї умови — якщо працювати на власній землі і тримати господарство. Бо, відверто, роботи тут немає. Але, в будь-якому разі, можна їздити на роботу до міста. Тут вже кожен вирішує сам”.

Роботи на землі родина не боїться, оскільки присвятила цьому своє життя в Бахмуті. На сьогодні їхня мрія — відновити будинок та власну справу, яка б приносила дохід.

Читайте також:

“Я завжди представляюся: “Аліса з Краматорська”: історія доннечанки, яка повернулася з Німеччини в Україну

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!