Рак молочних залоз, за даними Центру громадського здоров’я МОЗ України, став найбільш поширеним онкологічним захворюванням серед жінок. З початком повномасштабного вторгнення ця проблема загострилася ще більше. Тисячі переселенок турбувалися про те, щоб забезпечити базові потреби, насамперед дітей та інших членів родини, а тому відвідування мамолога постало на другий план. Після двох років повномасштабної війни жінки-ВПО стикнулися з іншою проблемою — це доступність медичних послуг. Йдеться не тільки про наявність цих послуг, але й обізнаність про них та їх якість.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Романом Чеботенком, медичним директором з хірургічного напрямку роботи у лікувально-діагностичному центрі КНП “БЛІЛ м. Бахмут”, а також з Вікторією Романюк, співзасновницею громадської організації “Афіна. Жінки проти раку”. Дізнавалися про доступність медичних послуг для бахмутянок, а також про виклики, з якими стикаються пацієнтки з раком грудей під час війни.

Рак молочних залоз: регулярний огляд як профілактика захворювання

У Бахмуті до повномасштабної війни жінки мали змогу регулярно відвідувати відділення Багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування, де сімейний лікар/ка-терапевт/ка чи гінеколог/ня оглядали молочні залози. Тут проводили не лише первинний огляд пацієнток, але й за потреби — діагностику пухлин, якщо такі виявляли. Для жінок ці медичні послуги надавались безоплатно, адже вони входили до пакета послуг, який оплачує у програмі медичних гарантій Національна служба здоров’я України (НСЗУ). 

Крім того, у Бахмуті з 2011 року функціонувала ГО “Донна”, яка надавала психологічну допомогу жінкам, які перенесли онкологічну операцію молочної залози. У коментарі редакції нам підтвердили, що з початку повномасштабного вторгнення “Донна” перестала функціонувати.

Через російське вторгнення лікарні Бахмута релокувались, і зараз Бахмутська лікарня працює у Броварах, Дніпрі, а ще кілька амбулаторій є в Києві. У Броварах є можливість пройти обстеження на мамографі — про це нам повідомив лікар Роман Чеботенко.

Опитування бахмутянок

Він зазначає, що жінкам віком від 40 років огляд молочних залоз слід робити щороку, а жінкам молодше 40 — за направленням лікаря. Ми запитали у бахмутянок, чи проходять вони обстеження молочних залоз та з якою періодичністю. Участь в опитуванні взяли понад 200 жінок.

За результатами опитування:

• 2% бахмутянок відвідують мамолога двічі на рік;
• 1% бахмутянок відвідують мамолога тричі на рік;
• 17 % бахмутянок відвідують мамолога раз у рік;
• 18% бахмутянок відвідують мамолога дуже рідко;
• 60% бахмутянок не відвідують мамолога.

У коментарях одна з користувачок написала, що в Бахмуті вона відвідувала фахівця/фахівчиню раз на рік, але зараз не робить це, адже немає коштів на медичне обслуговування. 

Наступне опитування редакція провела, аби дізнатися про доступність медичних послуг в евакуації. Участь у ньому взяли 170 бахмутянок, серед яких 44% відповіли, що вони мають можливість ходити на огляд до мамолога у селі/місті, де наразі проживають. 54% відповіли, що не мають такої можливості.

Первинний огляд пацієнток та допомога онкохворим

Роман Чеботенко у коментарі редакції пояснює, що первинно оглядати жінок можуть сімейні лікарі/лікарки або терапевти/терапевтки.

“Якщо фахівець запідозрив якусь патологію у пацієнтки, то тоді для уточнення вона направляється на обстеження. У разі виявлення новоутворення жінку скеровують до лікарів в онкологічне відділення. Перш за все використовують апаратне лікування під наглядом. Якщо новоутворення злоякісне, то можливе втручання хімієтерапії”, — пояснює Роман Чеботенко.

Він додає, що до Бахмутської лікарні у Броварах за послугами обстеження на мамографі звертаються багато пацієнток. Кожна жінка може безплатно пройти обстеження та отримати результати мамографії. Платити за обстеження не потрібно, пояснює лікар, адже згідно з договором НСЗУ (Національна служба здоров’я України) медзаклад проводить безоплатне лікування пацієнтів, а також, за потреби, необхідні операції.

Рак та війна

Вікторія Романюк — співзасновниця громадської організації “Афіна. Жінки проти раку”. ГО створена ще 2017 році, для захисту прав та інтересів пацієнтів з онкозахворюваннями та об’єднує онкопацієнтів/нток з усіх регіонів України. 

“Один з проєктів нашої організації – це закрита Facebook-група взаємопідтримки онкопацієнтів, яка видозмінювалася з часом. Спочатку була тільки жіночою, а потім ми почали приєднувати і лікарів, і чоловіків. У групі є модератори, які слідкують за тим контентом, що публікують. А також видаляють те, що не відповідає доказовій медицині або може зашкодити пацієнтам”, — пояснює Вікторія Романюк.

З початком повномасштабного вторгнення ГО також почала допомагати онкопацієнтам/кам ліками. Для цього є спеціальна форма, яку можуть заповнити як жінки, так й чоловіки. У формі людина вказує, які ліки їй потрібні, і якщо ГО має медикаменти, то зможе їх надати.

“На жаль, ми не можемо забезпечити усіх, кому потрібні якісь медичні вироби або лікарські засоби, тому що в Україні зареєстровано понад 1 мільйон онкохворих”, — пояснює співзасновниця громадської організації “Афіна. Жінки проти раку”.

Водночас завдяки ГО пацієнт/к/и змогли отримати препарат гемцитабін. Його застосовують для лікування метастатичного раку молочної залози і прогресуючого або метастатичного раку яєчника. Ціна за препарат стартує від 1500 гривень, а придбати його зараз в Україні практично неможливо, адже в аптеках його немає у наявності.

Доступність медичних послуг для жінок-переселенок та культура догляду за здоров’ям

Жінки-переселенки стикаються з тим, що насамперед їм потрібно закрити базові потреби родини, тож похід до лікаря відкладається на невизначений терміном

“Медична реформа дала можливість отримувати медичну допомогу, незалежно від прописки або місця проживання, у тому закладі, який подобається. Але зараз ми бачимо, що людям не вистачає засобів для прожиття. Буквально днями ми роздавали пацієнткам протези для молочної залози, які нам теж надали благодійники. Одна з жінок, яка отримала цей протез, була змушена покинути свій дім, який зараз на ТОТ. Вона розповідала про те, що у неї не було протезу, тому вона зробила собі мішечок, у який насипала льон”, — згадує у розмові Вікторія Романюк.

Представниця ГО пояснює, що культуру турботливого ставлення до свого здоров’я треба виховувати у дітей ще з дитинства, аби дорослі дівчата та жінки не нехтували своїм здоров’ям.

Адже нерідко жінки приходять на обстеження вже тоді, коли щось болить. Серед пацієнток, з якими працює ГО “Афіна. Жінки проти раку”, багато жінок старшого віку, каже Вікторія. Нерідко ці жінки звикли ігнорувати тривожні дзвінки у здоров’ї, зокрема й через зростаючу бідність та скрутне фінансове становище. 

Адже навіть, якщо сама медична послуга безоплатна, жінка має витратитися на громадський транспорт, аби доїхати до лікарні, відпроситись з роботи чи залишити домогосподарство у селі. Й ці клопоти виглядають більш значущими й важливими ніж вчасний похід до лікаря. 

Варто звернути увагу, що рак молочної залози не має проявів фізичного болю. Натомість жінка може виявити новоутворення при самоогляданні грудей. 

Страх профілактичних оглядів

Попри те, що рак грудної залози  є переважно “жіночою хворобою”, він також розвивається і в чоловіків.

“У нас багато людей ігнорують походи до лікаря роками, десятиліттями навіть. А звертаються вже тоді, коли геть погано. Існує страх лікарів, хоча лікар та пацієнт мають бути партнерами, адже обоє зацікавлені у одужанні. Люди часом думають, що обстеження — це дорого, але не потрібно платити за те, за що вже заплатила держава”, — каже пані Вікторія.

Вікторія додає, що її ГО разом з БФ “Пацієнти України” втілює також проєкт “Гарантовано!” у партнерстві  з Міністерством охорони здоров’я, Національною службою здоров’я та за підтримки  проєкту USAID “Підтримка реформи охорони здоров’я”. Пацієнтам повідомляють про безоплатні медичні послуги та як їх отримати.

“Я думаю, що ще багато років доведеться працювати над тим, щоб викорінити ці радянські звички. Часто пацієнти, навіть якщо їх не просять, намагаються дати гроші — вони думають, що вони таким чином отримають кращу медичну допомогу, хоча це не так. Але є й активні люди, які відстоюють свої права на безоплатне обстеження чи лікування. Це важливо, бо це змінить систему”, — каже спікерка.

З досвіду Вікторії Романюк, і жінки, й чоловіки, які вже мають діагноз “рак молочної залози” зазвичай відкладання походу до лікаря аргументували тим, що немає нічого безоплатного. Тобто люди не вірять в те, що можуть отримати якісну консультацію у лікаря без доплати.

Вікторія пригадує, що часто люди повторюють тезу про це в коментарях під дописами, у яких ГО розповідає про безоплатні медичні послуги.

“Так, медичні послуги не безоплатні, кожна послуга має свою вартість, але оплачує ці послуги держава. Для пацієнта вони безоплатні. Ще один міф це те, що рак – вирок. Досить часто люди думають, що якщо діагностовано рак, то немає сенсу й лікуватися, бо все одно помреш. Насправді ж рак лікувати можна, і чим раніше виявити онкозахворювання та розпочати лікування, тим ефективнішим воно буде”, — додає співрозмовниця.

Контакти для допомоги онкохворим жінкам та жінкам, які хочуть пройти обстеження

Бахмутянки з онкологією можуть звернутися за фінансовою допомогою до Бахмутського Соцзахисту, якщо є у вас є потреба у грошовій допомозі. 

Контакти для звернення:

+380 (95) 350 4113, контактна особа — Оксана Миколаївна.

Форма на отримання медичних препаратів за наявності від ГО “Афіна. Жінки проти раку” за посиланням.

Також від ГО працює гаряча лінія “Пацієнт має право” за телефонами+380 (68) 911 3333 або +380 (66) 911 3333. Тут можна дізнатися все, що стосується лікування онкозахворювань та отримання медичних послуг в Україні.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

Дитина не обирає, де народитися. Але тисячі українських дітей, які з’явилися на світ під окупацією, зіткнулися з ще більшими проблемами: держава, громадянами якої вони є за законом, офіційно не може підтвердити сам факт їхнього народження. Свідоцтво з “днр” чи з окупованого Криму для України є просто клаптиком паперу, і єдиний шлях перетворити його на справжній документ — це суд, який може тривати роками. Так само й дорослі, які виїхали з тимчасово окупованих територій, можуть застрягнути за кордоном без жодного документа: посольство не має права видати паспорт, а без паспорта неможливо навіть підтвердити, що ти — це саме ти. 

Про це замкнене коло, про те, чому російський паспорт сам по собі не позбавляє українського громадянства, і які документи з окупації суд все ж бере до уваги — ми поговорили з адвокаткою Тетяною Ольховіковою, яка вже кілька років допомагає людям з ТОТ відновлювати українські документи. 

Виїзд з ТОТ

З якими проблемами з українськими документами найчастіше стикаються люди, які виїхали з ТОТ? І чи відрізняється ситуація для тих, хто застав окупацію ще неповнолітнім?

Тетяна Ольховікова пояснює, що найскладніше — це випадок, коли людина застала окупацію ще дитиною: тоді часто немає жодного офіційного підтвердження її особи, і доводиться відновлювати всю документальну історію з нуля. Якщо ж говорити про дорослих людей, то вони найчастіше зіштовхуються з відсутністю паспорта чи свідоцтва про народження, розбіжностями у написанні імен та прізвищ і втратою документів на майно. 

“Найчастіше люди стикаються з наступними проблемами: відсутність паспорта, відсутність свідоцтва про народження, відсутність даних у державних реєстрах. Можуть бути розбіжності в написанні прізвищ і імен, якщо це були  старі акти або якщо документів немає в базі. Втрата документів на майно. Або пропущення певних строків, які були встановлені законом, — і на реалізацію певних прав це вже часто відбивається саме в питаннях спадку майна. Потім це треба доводити в суді, а в нас, на жаль, така судова практика, яка каже, що перебування в окупації не є поважною причиною для пропуску строку, наприклад, для прийняття спадщини”, — пояснює адвокатка.

Що відбувається з документами людини, яка під час окупації була змушена отримати російський паспорт? Чи може це стати підставою для відмови у підтвердженні українського громадянства?

Ольховікова одразу знімає найпоширеніший страх: отримання паспорта РФ під тиском обставин само по собі не тягне за собою втрату українського громадянства. Люди отримували ці документи не з ідеологічних причин, а щоб зберегти майно, мати змогу пересуватися чи отримати доступ до базових послуг — і це, за її словами, суд бере до уваги.

“Сам факт отримання російського паспорта, якщо це було вчинено з гуманітарних причин, не означає автоматичну втрату українського громадянства. Люди були вимушені отримувати ці документи для того, щоб, наприклад, зберегти своє майно, мати можливість пересуватися або мати доступ до базових послуг. Тому не треба боятися надавати документи, які ви отримали в окупації — наприклад, це може бути свідоцтво про смерть чи свідоцтво про народження. Не треба боятися надавати їх українському державному органу, тому що навіть у судовій справі ми використовуємо ці документи як джерело доказів”, — каже фахівчиня.

Юридично це працює через принцип міжнародного права, який адвокатка називає ‘намібійський виняток” . Він дозволяє брати з окупаційного документа фактичну інформацію (дату й місце народження, дані про батьків), не визнаючи легітимності самого органу, який його видав.

Примітка. “Namibia exception” — це принцип міжнародного права, згідно з яким документи, видані окупаційною владою, повинні братися судами до уваги, якщо їх нехтування веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Розгляд судами таких документів не означає автоматичного визнання окупаційної влади.

“Намібійські винятки” вперше були сформульовані у практиці Міжнародного суду ООН, зокрема в його Консультативному висновку від 21 червня 1971 року (Namibia case). Міжнародний суд ООН у документі “Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії” зазначив, що держави – члени ООН зобов’язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але “у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів”.

“Це такий принцип міжнародного права, згідно з яким документ, виданий окупаційною владою, не може братися судом до уваги і визнаватися, якщо його повне ігнорування призводить до серйозного порушення прав людини. Наприклад, якщо ми говоримо про факти народження або смерті, ми не можемо просто відмовлятися брати до уваги документи тільки тому, що вони видані в умовах окупації. Ми маємо взяти з нього інформацію, яка може бути джерелом додаткових відомостей, щоб встановити певний факт. Однак на практиці, на жаль, я знаю з власного досвіду роботи з клієнтами, що працівники державних органів інколи дають неприйнятні коментарі щодо таких документів або можуть надати недостовірну інформацію”, – коментує Тетяна Ольховікова.

Сама адвокатка зіткнулася з цим особисто: у відділі ДРАЦС їй надали недостовірну інформацію про порядок реєстрації смерті на окупованій території.

“Мені особисто в органі ДРАЦС надавали недостовірну інформацію про строки та порядок здійснення державної реєстрації смерті на окупованій території. Звичайно, я оскаржила це керівнику і отримала того ж дня результат. Тому я рекомендую не мовчати, відстоювати свої права і не боятися посилатися на документи, які ви отримали в окупації, показувати їх і наполягати на тому, щоб ваші права були реалізовані”.

Як людині довести своє українське громадянство та особу, якщо частину документів вона отримала на ТОТ або втратила під час окупації? Який алгоритм діє станом на 2026 рік?

За словами Ольховікової, все залежить від того, чи документувалася людина ще до окупації, тобто чи є про неї інформація в державних реєстрах.

“Головне питання тут — чи документувалася людина, коли вона ще не мала українського паспорта, і, відповідно, чи є інформація про неї в державних реєстрах. Якщо у людини вже був український паспорт, тоді вона звертається до державної міграційної служби, і там проводять ідентифікацію. Перевіряють дані про особу в державних реєстрах, встановлюють інформацію про цю особу і документують її, видаючи новий паспорт або продовжуючи документи, які потрібні”, — пояснює пані Тетяна.

Значно складніше тим, хто на момент окупації взагалі не встиг отримати паспорт — наприклад, дітям з окупованих у 2014 році областей, чиї дані просто не встигли зафіксувати в тодішніх, ще нечисленних, реєстрах. У такому випадку єдиний шлях — це встановлення особи через суд.

“У цьому випадку державна міграційна служба не може вас ідентифікувати, і буде використовуватися процедура встановлення особи через суд. Це відбувається шляхом опитування свідків — родичів, близьких осіб, які можуть підтвердити, що це саме ви. Також це відбувається шляхом відеоідентифікації, тобто через відео зв’язуються з цими близькими особами, і вони підтверджують вашу особу. Це не проста перевірка, що ви — це ви: державний орган має встановити, що ви дійсно маєте це ім’я, це прізвище, цю дату народження, і ця процедура займає не тиждень, а місяці”, — каже Тетяна Ольховікова.

На запитання, з чим людина живе весь цей час, якщо вона неповнолітня і опинилась в Україні без жодного документа, адвокатка відповідає прямо:

“Вона взагалі не має нічого. Просто має свідоцтво про народження, якщо воно є — і все. Я знаю, що деякі громади можуть надавати підтримку особам, які проходять цю процедуру: додатково надавати місце для проживання, гуманітарну підтримку. Але документи просто перебувають на розгляді, і людина чекає на їх отримання”.

Чи достатньо нинішніх юридичних механізмів для дітей, які пережили окупацію? Де найбільший законодавчий прогал?

Найгостріша проблема, за словами спікерки, виникає у тих, хто виїхав з окупованих територій одразу до сусідніх країн — Литви, Латвії, Польщі — маючи на руках лише свідоцтво про народження, без жодного паспортного документа. На початку повномасштабної війни ці країни приймали людей і без паспорта, але тепер ці ж люди не можуть ні виїхати з країни перебування, ні оформитися в Україні.

“Посольства, які захищають інтереси та права громадян за кордоном, не мають повноважень видавати українські паспорти. Посольство може видати лише посвідчення особи на повернення в Україну. І тут виникає проблема: для видачі посвідчення на повернення посольство також має підтвердити, що ви — це дійсно ви, а альтернативи цьому немає. І тут замикається коло: ви приходите, просите посвідчення, щоб отримати паспорт, а вам кажуть — а де ваш паспорт? І єдиний шлях, який залишається, — це звернення до суду для того, аби вашу особу встановили”, — пояснює адвокатка.

За її словами, державна міграційна служба часто формально підходить до таких справ і не враховує реальну ситуацію людей за кордоном. Серед її кейсів — діти, які були народжені під окупацією: виросли, виїхали за кордон лише зі свідоцтвом про народження і роками не могли ініціювати жодну процедуру, бо не мали паспорта.

“Державна міграційна служба, на мою думку, не завжди розуміє реальність. Вони не враховують, як людина має пересуватися без паспорта, куди вона може звернутися, тому що вона фактично залишається заблокованою в тій країні, де перебуває. Я розумію, що ці процедури створювалися до війни, коли така масова ситуація, як зараз, просто не передбачалась — але кількість громадян без жодного паспортного документа за кордоном сьогодні дуже велика, і у світі є країни, посольства яких мають повноваження приймати заяви на видачу внутрішніх паспортів. Чому в нас, попри війну і масштаб проблеми, посольства й досі не мають таких повноважень, я пояснити не можу”, — ділиться у розмові спікерка.

Окремо адвокатка наводить приклад, коли реєстрація народження дитини під окупацією можлива тільки через суд — бо жоден адміністративний орган України не має права визнати документ окупаційної влади про народження.

“Взагалі ніхто не може зареєструвати факт народження в окупації, окрім як на підставі рішення суду, бо в Україні немає жодного документа, який офіційно підтверджує таке народження. Тому ми йдемо в суд і кажемо: дивіться, ось у нас є документ з окупації, ось у нас є свідки, ось у нас є фотографії, — і надаємо все це, щоб суд ухвалив рішення. У моїй практиці такий кейс був успішним, і дитині вдалося отримати українське свідоцтво про народження, хоча сам процес зайняв не один рік”, — ділиться кейсом фахівчиня.

З якими проблемами люди, які виїхали з Донеччини/Луганщини ще у 2014–2015 роках, звертаються найчастіше?

За спостереженнями пані Тетяни, у цієї категорії людей найпоширеніші проблеми — це ідентифікація особи, підтвердження свідоцтв про народження або смерть та відновлення інших актів цивільного стану.

“Найчастіше це паспорти, ідентифікація особи, свідоцтва про народження, про смерть та інші документи цивільного стану, які можна відновити. Паспорти можуть бути невидимими, бо реєстраційні заклади, які діяли до 2014 року, не були перенесені в цифровий архів, і це знову потрібно підтверджувати через суд. Також дуже поширене питання — це продовження й отримання статусу ВПО, підтвердження вашої попередньої реєстрації. Це стосується насамперед Донецького й Луганського напрямків, де, знову ж таки, не збереглися попередні дані”, — пояснює пані Тетяна.

Ще одна масштабна категорія справ — втрата документів на майно, особливо у зруйнованих містах, коли реєстр не містить даних про право власності.

“Такі документи можуть бути пошкодженими, старими, такими, які не перенесені в реєстр, і, відповідно, відновити їх складно. Це дуже актуально, наприклад, для міст, які були зруйновані — люди отримують компенсації за зруйноване майно, і щоб отримати компенсацію, треба довести, що ви є власником. А якщо це не зареєстровано в реєстрі, доводиться звертатися до суду, щоб підтвердити цей факт”.

Скільки часу зараз займає встановлення факту належності особи чи права власності через суд?

Тут адвокатка відверта — швидких рішень чекати не варто. Суди перевантажені, відчувають кадровий дефіцит і не завжди витримують навіть ті процесуальні строки, які прописані законом. Орієнтуватися можна на строк від 6 місяців, і це буде позитивним сценарієм.

“Я б орієнтувалася на те, що судовий процес може тривати доволі довго — суди перевантажені, є кадровий дефіцит, справи розглядаються не швидко. Навіть попри те, що для деяких категорій встановлені законні строки, на практиці вони не завжди витримуються. Я б не очікувала тут якогось швидкого позитивного сценарію”, — пояснює вона.

Що людина може зробити вже зараз, якщо державний орган відмовляється видати або відновити українські документи? Коли справді потрібен адвокат?

Головна порада Тетяни Ольховікової — фіксувати абсолютно все: усі звернення, номери реєстрації заяв, дати й формулювання відмов:

“Якщо вам щось не надається і ви не розумієте, як отримати потрібну послугу, ви можете звернутися з адвокатом до керівника цього органу. Можна подавати письмові звернення, фіксувати, з якими питаннями ви зверталися, які підтвердження надавали, який номер реєстрації вашої заяви. Усе це потрібно фіксувати, щоб мати докази, якщо доведеться звертатися до суду. Тому я рекомендую все записувати”.

За її словами, навіть формальна відмова державного органу — це не кінець процесу, а лише привід іти далі, у суд.

“Не варто сприймати відмову як остаточне рішення — це не так. Її можна оскаржити або встановити необхідний факт через суд. Це все вирішується, але треба підготуватися і підсумувати всі свої звернення заздалегідь. Коли справа доходить до суду, саме зафіксовані звернення й відмови стають головними доказами того, що людина намагалася отримати послугу законним шляхом”.

Що, на вашу думку, держава повинна змінити в законодавстві, щоб люди могли швидше відновлювати документи та підтверджувати громадянство?

Насамкінець Тетяна Ольховікова виділяє кілька найбільш нагальних, на її погляд, змін — і в центрі уваги знову опиняються діти без паспортів.

“Я б виділила декілька найбільш нагальних речей. Перше — це спрощення підтвердження громадянства України та отримання документів на особу для дітей: якщо людина не має паспорта, вона не може почати жодну іншу процедуру, і весь процес просто зупиняється на самому початку. Друге — я думаю, що варто створити спеціалізовані підрозділи державних органів, які працювали б саме з громадянами з тимчасово окупованих територій. Головне, щоб не було упередженого ставлення до таких людей — жодного страху чи підозри щодо цих документів. Люди просто мають змогу підтвердити свою особу й іти далі”.

Окремо адвокатка наголошує на потребі уніфікованого підходу до документів, виданих в окупації, — щоб кожен орган не трактував їх по-своєму.

“Я б ще додала, що потрібен більш зрозумілий і системний підхід до роботи з документами, які люди отримали в окупації. Ми вже говорили про те, що ці документи автоматично не визнаються, але з них має братися важлива інформація — і тут потрібен чіткий, єдиний підхід”, — резюмує наша спікерка.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У дитячій версії застосунку Monobank з’явилася нова кнопка “Попросити гроші у батьків”. За її допомогою дитина може сформувати запит на певну суму, а батьки — погодити його або відхилити.

Про нову функцію повідомив співзасновник Monobank Олег Гороховський.

Як працює нова функція Monobank

Для надсилання запиту дитині потрібно натиснути кнопку “Попросити гроші у батьків”, після чого вказати необхідну суму. До запиту також можна додати коментар. Після надсилання батьки отримують сповіщення. Вони можуть вирішити, чи переказувати зазначену суму, або відхилити запит.

За словами Гороховського, на прийняття рішення у батьків є 24 години. Для нової функції також встановили обмеження. Дитина може надіслати до п’яти запитів на гроші протягом одного дня.

До теми:

Скільки коштує зібратися до школи у 2026 році: редакція проаналізувала ціни

Як дізнатися IBAN рахунку в мобільних застосунках Приватбанку, Монобанку та Ощадбанку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!