Під час війни для багатьох українська мова стала сакральним символом незламності, важливою частиною життя для тих, хто ідентифікує себе, як громадянина України.

Бахмут IN.UA підготував 30 цікавих та маловідомих фактів про українську мову, про які ви могли не чути.

День рідної мови

Історія свята має досить сумне походження, яке досить близьке для кожного українця. Справа в тому, що 21 лютого 1952 року в Бангладеші жорстоко придушили мітинг студентів, які виступили проти заборони на використання їх рідної бенгальської мови.

Вже в 1999 році на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО з метою захисту мовного та культурного різноманіття було прийнято рішення започаткувати день Міжнародний день рідної мови.

Факт 1. Без “ґ” в алфавіті

У 1933 році з українського алфавіту вилучили букву “ґ”. Це зробили з ідеологічних міркувань, бо тогочасна російська влада вважала, що використання літери “ґ” наближає українців до західного стилю мови й віддаляє їх від російської мови.

В ті часи відомі письменники Максим Рильський і Павло Тичина безуспішно намагалися повернути “ґ” в абетку. Утім, вдалося це зробити лише у 1990 році. Сьогодні ж кожен українець регулярно використовує “ґ” у щоденному вжитку.

Факт 2. 134 заборон

Українську мову неодноразово намагалися заборонити росіяни, через що її можна назвати однією з рекордсменок у світі. Вважається, що загалом таких спроб було 134. Найвідоміші з них — Валуєвський циркуляр та Емський указ. Спроби ввести жорстку заборону були й задовго до цих документів. Наприклад, в 1627 році церква наказала спалити та заборонити всі книги українською.

Факт 3. “Чорнобаївка” лідирує

“Паляниця”, “Збройні Сили”, “Стугна”, “Козак”, “Зміїний” і  “Чорнобаївка” — це одні із найуживаніших слів української мови за перші 100 днів повномасштабного вторгнення. Їх використовували українці кожного дня по декілька разів.

Факт 4. Першим був “мед”

Першими словами, які були написані українською мовою, стали “мед” і “страва”. Їх записав візантійський історик Пріск Панійський у 448 році, перебуваючи в таборі гунського володаря Аттіли на території сучасної України.

Однак, її формування почалося задовго до цього. Як вважає науковець Василь Кобилюха, українська мова сформувалася ще в Х-IV тисячоліттях до нашої ери зі санскриту.

Факт 5. Найдовші слова

Часто можна почути жарти, що у німецькій мові дуже довгі слова, які складаються з великої кількості літер. Найдовше слово в українській мові також не маленьке, у ньому аж 30 букв. Це — “дихлордифенілтрихлорметилметан”. Таку назву має спеціальний хімікат для боротьби зі шкідниками, як-от комарі. Але в народі слово має спрощену форму — “дуст”.

У свою чергу, в мові згадувалось ще довше слово “а-фторсульфо-нилоксиалканперфторкарбонова кислота”, в якому аж 38 літер.

Найдовшою абревіатурою в українській мові вважається ЦНДІІТЕДМТП, що розшифровується так: Центральний науково-дослідний інститут інформації і техніко-економічних досліджень з матеріально-технічного постачання.

Факт 6. Котляревський дав українській мові офіційний статус

Івана Котляревського вважають зачинателем української мови. Це відбулося після публікації твору “Енеїди”, його письменник писав на підґрунті полтавського діалекту. Писав він живою розмовною мовою не просто так, а тому що у 1729 році видали указ, який зобов’язував переписати з простої книжної української мови на російську.

Тож, щоб не писати російською, Котляревський використав хитрий прийом — створив твір живою розмовною українською мовою. У 2019 році “Енеїда” потрапила до списку 100 найкращих українських літературних творів за версією Українського ПЕН-клубу.

Факт 7. росія розмовляє українською

На планеті близько 45 мільйонів людей володіють українською мовою. Її використовують у Білорусі, Молдові, Польщі, Румунії, Словаччині, Казахстані, Аргентині, Бразилії, Великій Британії, Канаді, США й навіть у росії.

Факт 8. Паліндроми

Українська мова має унікальну особливість, яка притамана лише їй — це паліндроми. Ними називають “дзеркальні” фрази або слова. Унікальність у тому, що їх можна читати як зліва направо, так і справа наліво. Ось кілька прикладів паліндромів:

• я несу гусеня;
• де помити мопед;
• кит на морі романтик;
• кіт утік.

З повсякденного вжитку можна виокремити такі слова:

• зараз;
• дід.

Факт 9. Лайба й кіндейка

Українська мова багата на діалектизми — це слова, цілі фрази або граматичні форми, які використовують лише у певній місцевості. Донеччина також має цікаві приклади діалектизмів:

• порожняк (брехлива інформація);
• лайба (велосипед);
• кіндейка (маленька кімнатка або офіс);
• тормозок (перекус);
• бакай (вибій з водою на дорозі).

Факт 10. Київ та Полтава — столиці мови

Сучасна українська літературна мова ґрунтується на полтавсько-київському діалекті. Вся річ у тому, що автори, які першими писали живою українською мовою, походили з Полтавщини та Київщини.

Факт 11. Найуживаніша та найменш уживана букви в мові

Найуживанішою буквою в мові вважається “п”. Саме з неї починається найбільша кількість слів.

Своєю чергою, найменш вживаною буквою з українського алфавіту в словах є “ф”. Її наявність вказує на те, що слово є запозиченим, адже раніше, її вимовляли як сполучення букв “хв”. Наприклад, хвіртка, Хведір тощо.

Факт 12. Унікальність серед усіх слов’янських мов

Українська мова має одну особливість, яка виділяє її серед усіх слов’янських мов — це кличний відмінок. Саме солов’їна стала єдиною, що зберегла його. Тому в нас є цілих сім відмінків.

Факт 13. “Заповіт” та переклади

Українська література досить популярна в світі, особливо це стосується творчості Тараса Шевченка. Його “Заповіт” має найбільше перекладів серед усіх творів українською мовою. Вірш переклали на 140 мов світу.

Факт 14. Найбільш вживані слова

Українські науковці, проаналізувавши мову, виявили те, які слова найчастіше використовують громадяни в побуті. Це іменник “рука”, прикметник “великий” дієслово “бути” та займенник “він”.

Факт 15. Як називали українську мову в минулому

Українська мова в різні історичні періоди називалася людьми по-різному. Серед назв, які широко використовувалися, виділяють:

• проста;
• русинська;
• козацька.

Історично ж вважається, що найуживанішою назвою української мови до середини XIX століття була “руська”.

Факт 16. У 18 столітті українська мова фунціонувала лише на західноукраїнських землях

На початку XVIII століття російський цар петро І у Східній Україні заборонив друкувати українською мовою релігійну літературу. Її почали витісняти російською. Тоді повноцінно українська мова функціонувала фактично лише на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австро-Угорщини.

Факт 17. Офіційний правопис в Україні не є єдиноприйнятним

В Україні є офіційний правопис української мови, але він не є єдиноприйнятим. Наприклад, деякі книговидавництва схиляються до використаня „скрипниківки“, або по-іншому використовують іншомовні слова.

Факт 18. Тлумачний словник налічує 130 тисяч тлумачень

Український тлумачний онлайн-словник понад 130 000 тлумачень із словника української мови та понад 21 000 тлумачень, доданих командою та користувачами.

Факт 19. Українська абетка налічує 33 літери

Українська абетка складається з 33-ох літер, неформально туди включають ще апостроф, але офіційно цей знак туди не входить.

Факт 20. Без “ї” немає України

Буква “ї” тринадцята в українській абетці. У “ї” є унікальне поєднання звуків (й+і), таке звучання було властиве розмовній мові на території Русі. Правильно вживати її слід чітко промовляючи без наближення до “і”. Літери “ї” немає в жодній іншій мові, а для нашої країни вона особлива, адже без неї не буде слів “Україна” та “українська” пише Ольга Дубчак у книжці “Чути українською”.

Факт 21. З початку повномасштабного вторгнення 57% українців стали більше спілкуватися українською

За даними соцопитування на замовлення Суспільного, 57 % українців стали більше спілкуватися або повністю перейшли на українську мову з початку повномасштабної війни.

Факт 22. Українська книга завойовує нові полиці книжкових

За даними Української асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, виходили друком у російській мові. Після початку вторгнення україномовної літератури стало значно більше, й попит на неї росте, тоді як на контент російською падає.

Факт 23. В Україні існує понад десяток діалектних словників

В Україні налічують понад десяток словників з різними діалектами, наприклад: полтавська говірка, лемківська говірка, гуцульська, бойківська тощо.

Факт 24. Словник від Жадана та Забужко

В Україні існує словник сучасного українського сленгу, який містить понад 5 тисяч слів і словосполучень, узятих з живої мовної стихії. Зокрема, у словнику є сленг з творів відомих українських письменників Любка Дереша, Сергія Жадана, Юрія Андруховича, Оксанм Забужко та інших.

Факт 25. Щорічний радіодиктант

Щороку 27 жовтня в Україні святкують День української писемності та мови. До цього дня влаштовують щорічний флешмоб — Всеукраїнський радіодиктант національної єдності — тисячі українців доєднуються до написання.

Факт 26. Русифікація медіа Донеччини

У 2005 році в Донецькій області було зареєстровано 990 періодичних видань, з яких тільки 18 видавалися виключно українською мовою. Ситуація змінилась після Революції Гідності, нові україномовні видання відкривалися на території всього регіону.

Факт 27. В 19 столітті тривала “Азбучна війна”

Азбучна війна, це боротьба української громадськості Галичини в 19 столітті проти спроб латинізувати український алфавіт. Перше протистояння було у 1834 році, коли український вчений Лозинський, запропонував увести замість не відповідної фонетичній системі української мови “мертвої” кирилиці польський алфавіт.

Але Лозинський не врахував, що в умовах штучної роз’єднаності українського народу латинізація алфавіту була, по суті, спрямована на відрив західної частини України від східної. Лозинського розкритикували, люди протестували проти рішення.

Факт 28. Перший підручник української мови

“Грама́тка” авторства Пантелеймона Куліша була надрукована у 1857 році. Ця книга є одним з перших підручників сучасної української мови. Її надрукували у москві.

Факт 29. Найдовше слово

В українській мові є слово, яке складається з 30 літер! Це “дихлордифенілтрихлорметилметан”. Це хімікат для боротьби зі шкідниками.

Факт 30. 150 діалектизмів у творі

У творі “Слово о полку Ігоревім” налічують до 150 діалектизмів таких, як болоня, велми, гораздь, жалощи, зегзиця, зоря, клекьть, ковьілиє, лада, смага, тутнути, чрьленьїи, щекоть тощо.

Факт 31.

Читайте також:

• 11 цікавих фактів про українську Конституцію: від Орлика до 24-годинного засідання
• Хатинська різанина: міфи та факти від бахмутського історика Микити Безмена
• Трипільці, Київська Русь та Барбадос: сім цікавих фактів про український тризуб

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутський гіпсовий промисел — це унікальна сторінка економічної історії міста, яка почалася з відкриття покладів природного каменю на околицях Бахмутської фортеці ще у вісімнадцятому столітті. Наявність великих покладів мінералу дала потужний поштовх виникненню народного ремесла, яке місцеві поселяни традиційно називали “ломкою алебастру”.

Детальніше про те, як функціонував гіпсовий промисел у Бахмуті, розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Історія гіпсового промислу в Бахмуті

Після того, як у 1782 році остаточно закрилися Бахмутські казенні солеварні, видобуток гіпсового каменю почав стрімко розвиватися як альтернативне джерело заробітку. Свого абсолютного піку ця діяльність досягла у першій половині дев’ятнадцятого століття. Процес видобутку мав чітку сезонність. Навесні, відразу по закінченні основних польових робіт, місцеві жителі об’єднувалися у спеціальні робітничі артілі. Групи складалися з 15-20 осіб. За допомогою пороху робітники “рвали” гіпсовий камінь у кар’єрах. Лише за два місяці, у травні та червні, майстри заготовляли декілька мільйонів пудів сирого алебастру. Готову невідшліфовану сировину масово скуповували чумаки. Для транспортування каменю в інші регіони вони приганяли до Бахмута по кілька тисяч волових фур.

У другій половині дев’ятнадцятого століття кустарний видобуток поступово перейшов у масштабний промисловий формат. У місті почали масово з’являтися спеціалізовані алебастрові заводи. На цих підприємствах сирий гіпсовий камінь переробляли на повністю готовий алебастр, через що важкий народний промисел “ломки алебастру” поступово зійшов нанівець, поступившись місцем механізованій праці.

Мистецтво створення бахмутської ліпнини

Алебастр використовували не лише як базовий будівельний матеріал для зведення споруд. Він став ідеальною сировиною для виготовлення витончених предметів мистецтва та складних елементів декору. Фасади будинків, кімнати та каміни прикрашалися вишуканою “ліпниною”. У Бахмуті цим художнім напрямком займалися народні майстри-кустарі. Вони працювали переважно “під заказ” у невеликих приватних майстернях, які облаштовували просто на власних подвір’ях.

Процес виготовлення алебастрового декору був кропітким і складався з таких етапів:

• створення детального ескізу з урахуванням усіх архітектурних побажань замовника;
• виготовлення базової форми з дерева або м’якої глини на основі намальованого ескізу;
• змащування внутрішніх стінок форми жиром або олією, щоб уникнути прилипання матеріалу до основи;
• заливання сухого алебастру, який майстер попередньо розводив водою до необхідної густої консистенції;
• природне висихання суміші, яке тривало від 15 до 20 хвилин;
• вилучення готового предмета з форми та його фінальна обробка: шліфування, гравіювання, покриття базовою фарбою або розпис кольоровими красками за вимогою клієнта.

Для створення великих і важких предметів конструкцію обов’язково укріплювали зсередини. У ще рідкий розчин майстри вкладали грубу тканину, металеві дроти, цвяхи, залізні прутки або дерев’яні штапики. Саме за такою складною технологією виготовляли розкішні карнизи, пілястри та стельові “розетки”.

Замовники декору та післявоєнне відновлення

До 1917 року прикрашати власні будинки індивідуальною ліпниною могли дозволити собі виключно заможні містяни. Через високу вартість ручної роботи цей промисел не мав масового поширення, тому займалися ним одиниці. Сучасні історики досі не виявили письмових джерел із детальними згадками про приватні ліпні майстерні міста. Головним доказом діяльності “алебастрових художників-ливарів” залишаються вцілілі фасади приватних будинків кінця дев’ятнадцятого та початку двадцятого століття, а також усні спогади місцевих старожилів.

Традиція лиття предметів декору несподівано продовжилася і в радянський період. Найбільшої популярності це ремесло набуло після Другої світової війни, коли йшло активне відновлення зруйнованого житлового фонду міста (тодішнього Артемівська). Як і до революції, місцеві кустарі виливали з гіпсу предмети декору. Здебільшого це була плитка для стін, прості стельові карнизи та круглі “розетки” для люстр. Ці вироби продавалися невеликими партіями мешканцям міста та навколишніх сіл. Проте, на відміну від шедеврів старих бахмутських майстрів, вироби повоєнних артемівських ливарів особливою художньою красою вже не відрізнялися.

Гіпсові іграшки як окремий вид ремесла

Паралельно з архітектурною ліпниною на початку двадцятого століття існував ще один цікавий народний промисел — виготовлення невеликих гіпсових фігурок та дитячих іграшок. Підтвердженням цього стали знахідки краєзнавця Г.С. Соколовського, який у 2001 році виявив гіпсові фігурки у вигляді качки та лева. Артефакти знайшли в землі під час риття траншеї для водогону на подвір’ї приватного будинку на вулиці Набережній, 1, що в районі Забахмутки. Власник ділянки тоді розповів, що раніше цей будинок належав ремісникам, які створювали фігурки з гіпсу та торгували ними на місцевому ринку.

Скоріш за все, виготовлення та торгівля гіпсовими фігурками місцевого виробництва не приносила гідного прибутку. Через це промисел у Бахмуті не набув такого розмаху, як, наприклад, у слободі Димково Вятської губернії, де алебастрові вироби ставали експонатами престижних всеросійських виставок. Попри це, зразки декоративних гіпсових виробів, збережені з бахмутських будинків, стали важливою частиною експозиції місцевого краєзнавчого музею, увіковічнивши працю талановитих майстрів минулого.

Читайте також:

Столове, баварське та пільзенське: якою була історія бахмутського пивоваріння в XIX та у XX століттях

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Сучасний Бахмут асоціюється переважно з трагічними подіями війни та виробництвом ігристих вин. Проте мало хто знає, що наприкінці XIX та на початку XX століття місто було потужним центром пивоваріння. Місцеві заводи виготовляли десятки тисяч відер напою, який варили майстри з європейською освітою із сировини, привезеної з Нюрнберга та Варшави.

Детальніше про це розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Історія пивоваріння в Бахмуті

Офіційна історія місцевого пивоваріння бере свій початок у другій половині XIX століття. У 1869 році в Бахмуті запрацював перший пивоварний завод, який належав промисловцю Едуарду Адельману. Підприємство виготовляло до 20 тисяч пудів пива на рік, проте остання документальна згадка про нього датується 1890 роком.

У 1889 році в місті з’являється нова потужна фірма — “Торговий Дім Спадкоємців А. Я. Абрамовича”. За однією з історичних версій, саме вони у 1890 році викупили завод в Адельмана. Цікаво, що спадкоємцями були чотири купецькі дружини: Реввека, Сура, Мірра та Роза Абрамович.

Під їхнім керівництвом завод стрімко розвивався і перетворився на солідне підприємство, де працювало 20 осіб. Виробництвом керував справжній професіонал — майстер чеського походження (австрійського підданства), який здобув профільну освіту в школі пивоваріння у Празі. На заводі варили чотири сорти пива: “столове”, “чорне”, “мартовское” та “пільзенеське”. Обсяги виробництва вражали — 35-37 тисяч відер на рік. Сировину для напою (ячмінь та хміль) імпортували безпосередньо з Варшави, Любліна та німецького Нюрнберга.

З 1907 року орендарями заводу стали Абрам Мосін та Полак. Підприємство успішно працювало до середини 1914 року. Його діяльність обірвав указ російського імператора Миколи ІІ від 2 вересня 1914 року про заборону виробництва та продажу всіх видів алкоголю у зв’язку з початком Першої світової війни. Більше завод виробництво не відновлював.

Де знаходилася пивоварня Абрамовичів та її підземелля

Довгий час точне місце розташування заводу Абрамовичів викликало дискусії серед краєзнавців. У документах Бахмутського краєзнавчого музею вказана адреса: вул. Різдвяна (Сибірцева), 102. Логічно це вказувало на південну околицю міста, між вулицями Садовою та Гоголя. Проте насправді завод розташовувався на місці сучасного стадіону “Металург”, і на початку ХХ століття його реальною адресою була вул. Різдвяна, 16. Поруч знаходився млин тієї ж родини, який після приходу більшовиків націоналізували під назвою “Червоний борошномел”. У 1949 році на його місці відкрили стадіон “Локомотив”.

Історія заводу несподівано нагадала про себе влітку 2011 року. Під час будівництва нового спортивного комплексу на стадіоні робітники натрапили на дворівневі підземні приміщення глибиною близько шести метрів зі старовинною кладкою червоної цегли та галереями. Будівельники, не повідомивши відділ культури та краєзнавчий музей, вивезли кілька машин із фрагментами історичної цегли, а підвали частково засипали щебенем. Щоб не зупиняти будівництво, місцева влада та керівництво стадіону заблокували доступ історикам, і унікальні підвали були поспіхом засипані назавжди.

Завод Трахтерова: від медоваріння до руїн Другої світової

Паралельно із заводом Абрамовичів у Бахмуті працювало підприємство купця першої гільдії Соломона Трахтерова, відкрите у 1893 (або 1894) році. У 1896 році на його базі заснували Акціонерне Товариство “Общество пиво-медоваренія въ Бахмутѣ” зі статутним капіталом 300 тисяч рублів.

Завод розташовувався “на нижньому базарі” у будинку №46 (залишки будівлі знаходяться на сучасній вул. Незалежності, біля будинку №73). Контора правління знаходилась на вулиці Магістратській. На підприємстві працювало 54 особи, функціонував паровий котел потужністю 16 кінських сил. Асортимент складався з трьох сортів: “Баварське”, “Віденське” та “Пільзінське”. Обсяги виробництва сягали 170 тисяч відер пива на рік. Крім того, тут варили мед, який здебільшого продавали не в магазинах, а в аптеках.

Як і конкуренти, завод Трахтерова зупинив роботу через “сухий закон” 1914 року. Однак після більшовицького перевороту 1917 року його націоналізували. У 1920-х роках підприємство орендувала Донецька Губернська Рада Народного Господарства. Згодом завод перейменували на “Пролетарій”, а пізніше — на “Артемівський пивний завод Доннархарчу”.

Історія цього підприємства закінчилася у листопаді 1941 року під час наступу гітлерівських військ. Завод був зруйнований. Старожили згадували курйозний випадок: коли бої вщухли, місцеві мешканці пішли на руїни збирати густу солодку патоку, яка використовувалася для пивоваріння. Одна з жінок обома ногами так загрузла в цій масі, що її ледве витягли.

Після деокупації міста радянська влада вирішила не відбудовувати пивзавод. Проте залишки виробничих будівель не розібрали. Вони простояли майже 80 років, поступово перетворюючись на сміттєзвалище в центрі міста.

Розвінчання міфу про “будинок Абрамовичів” та загадковий четвертий завод

З історією пивоваріння пов’язаний популярний міський міф. На південній стіні будівлі біля руїн пивзаводу Трахтерова довго виднівся рекламний напис “Торговий Дім Спадкоємців А. Я. Абрамовича”. Через це багато місцевих жителів почали називати цю споруду “будинком Абрамовичів”, вважаючи, що вона належала цій родині. Насправді будівлю звели у 1912 році для банку “Товариства Взаємного Кредиту”. Сам же “Торговий Дім” Абрамовичів був не фізичним будинком, а назвою фірми чи підприємства.

Існував у Бахмуті й четвертий пивоварний завод, який належав компаньйонам Прусскому та Єфімову. Перша згадка про нього датується 1911 роком. Про загадкового Прусского інформації не залишилося, а от В. А. Єфімов був відомою людиною — він мав лавку на Торгівельній площі й займався виноторгівлею. Цей завод також став жертвою імператорського указу 1914 року, і до 1917 року значився у довідниках як “бездіяльний”.

Читайте також:

Людей живцем замурували в стіну: як нацисти знищували євреїв в Бахмуті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!