Під час війни для багатьох українська мова стала сакральним символом незламності, важливою частиною життя для тих, хто ідентифікує себе, як громадянина України.

Бахмут IN.UA підготував 30 цікавих та маловідомих фактів про українську мову, про які ви могли не чути.

День рідної мови

Історія свята має досить сумне походження, яке досить близьке для кожного українця. Справа в тому, що 21 лютого 1952 року в Бангладеші жорстоко придушили мітинг студентів, які виступили проти заборони на використання їх рідної бенгальської мови.

Вже в 1999 році на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО з метою захисту мовного та культурного різноманіття було прийнято рішення започаткувати день Міжнародний день рідної мови.

Факт 1. Без “ґ” в алфавіті

У 1933 році з українського алфавіту вилучили букву “ґ”. Це зробили з ідеологічних міркувань, бо тогочасна російська влада вважала, що використання літери “ґ” наближає українців до західного стилю мови й віддаляє їх від російської мови.

В ті часи відомі письменники Максим Рильський і Павло Тичина безуспішно намагалися повернути “ґ” в абетку. Утім, вдалося це зробити лише у 1990 році. Сьогодні ж кожен українець регулярно використовує “ґ” у щоденному вжитку.

Факт 2. 134 заборон

Українську мову неодноразово намагалися заборонити росіяни, через що її можна назвати однією з рекордсменок у світі. Вважається, що загалом таких спроб було 134. Найвідоміші з них — Валуєвський циркуляр та Емський указ. Спроби ввести жорстку заборону були й задовго до цих документів. Наприклад, в 1627 році церква наказала спалити та заборонити всі книги українською.

Факт 3. “Чорнобаївка” лідирує

“Паляниця”, “Збройні Сили”, “Стугна”, “Козак”, “Зміїний” і  “Чорнобаївка” — це одні із найуживаніших слів української мови за перші 100 днів повномасштабного вторгнення. Їх використовували українці кожного дня по декілька разів.

Факт 4. Першим був “мед”

Першими словами, які були написані українською мовою, стали “мед” і “страва”. Їх записав візантійський історик Пріск Панійський у 448 році, перебуваючи в таборі гунського володаря Аттіли на території сучасної України.

Однак, її формування почалося задовго до цього. Як вважає науковець Василь Кобилюха, українська мова сформувалася ще в Х-IV тисячоліттях до нашої ери зі санскриту.

Факт 5. Найдовші слова

Часто можна почути жарти, що у німецькій мові дуже довгі слова, які складаються з великої кількості літер. Найдовше слово в українській мові також не маленьке, у ньому аж 30 букв. Це — “дихлордифенілтрихлорметилметан”. Таку назву має спеціальний хімікат для боротьби зі шкідниками, як-от комарі. Але в народі слово має спрощену форму — “дуст”.

У свою чергу, в мові згадувалось ще довше слово “а-фторсульфо-нилоксиалканперфторкарбонова кислота”, в якому аж 38 літер.

Найдовшою абревіатурою в українській мові вважається ЦНДІІТЕДМТП, що розшифровується так: Центральний науково-дослідний інститут інформації і техніко-економічних досліджень з матеріально-технічного постачання.

Факт 6. Котляревський дав українській мові офіційний статус

Івана Котляревського вважають зачинателем української мови. Це відбулося після публікації твору “Енеїди”, його письменник писав на підґрунті полтавського діалекту. Писав він живою розмовною мовою не просто так, а тому що у 1729 році видали указ, який зобов’язував переписати з простої книжної української мови на російську.

Тож, щоб не писати російською, Котляревський використав хитрий прийом — створив твір живою розмовною українською мовою. У 2019 році “Енеїда” потрапила до списку 100 найкращих українських літературних творів за версією Українського ПЕН-клубу.

Факт 7. росія розмовляє українською

На планеті близько 45 мільйонів людей володіють українською мовою. Її використовують у Білорусі, Молдові, Польщі, Румунії, Словаччині, Казахстані, Аргентині, Бразилії, Великій Британії, Канаді, США й навіть у росії.

Факт 8. Паліндроми

Українська мова має унікальну особливість, яка притамана лише їй — це паліндроми. Ними називають “дзеркальні” фрази або слова. Унікальність у тому, що їх можна читати як зліва направо, так і справа наліво. Ось кілька прикладів паліндромів:

• я несу гусеня;
• де помити мопед;
• кит на морі романтик;
• кіт утік.

З повсякденного вжитку можна виокремити такі слова:

• зараз;
• дід.

Факт 9. Лайба й кіндейка

Українська мова багата на діалектизми — це слова, цілі фрази або граматичні форми, які використовують лише у певній місцевості. Донеччина також має цікаві приклади діалектизмів:

• порожняк (брехлива інформація);
• лайба (велосипед);
• кіндейка (маленька кімнатка або офіс);
• тормозок (перекус);
• бакай (вибій з водою на дорозі).

Факт 10. Київ та Полтава — столиці мови

Сучасна українська літературна мова ґрунтується на полтавсько-київському діалекті. Вся річ у тому, що автори, які першими писали живою українською мовою, походили з Полтавщини та Київщини.

Факт 11. Найуживаніша та найменш уживана букви в мові

Найуживанішою буквою в мові вважається “п”. Саме з неї починається найбільша кількість слів.

Своєю чергою, найменш вживаною буквою з українського алфавіту в словах є “ф”. Її наявність вказує на те, що слово є запозиченим, адже раніше, її вимовляли як сполучення букв “хв”. Наприклад, хвіртка, Хведір тощо.

Факт 12. Унікальність серед усіх слов’янських мов

Українська мова має одну особливість, яка виділяє її серед усіх слов’янських мов — це кличний відмінок. Саме солов’їна стала єдиною, що зберегла його. Тому в нас є цілих сім відмінків.

Факт 13. “Заповіт” та переклади

Українська література досить популярна в світі, особливо це стосується творчості Тараса Шевченка. Його “Заповіт” має найбільше перекладів серед усіх творів українською мовою. Вірш переклали на 140 мов світу.

Факт 14. Найбільш вживані слова

Українські науковці, проаналізувавши мову, виявили те, які слова найчастіше використовують громадяни в побуті. Це іменник “рука”, прикметник “великий” дієслово “бути” та займенник “він”.

Факт 15. Як називали українську мову в минулому

Українська мова в різні історичні періоди називалася людьми по-різному. Серед назв, які широко використовувалися, виділяють:

• проста;
• русинська;
• козацька.

Історично ж вважається, що найуживанішою назвою української мови до середини XIX століття була “руська”.

Факт 16. У 18 столітті українська мова фунціонувала лише на західноукраїнських землях

На початку XVIII століття російський цар петро І у Східній Україні заборонив друкувати українською мовою релігійну літературу. Її почали витісняти російською. Тоді повноцінно українська мова функціонувала фактично лише на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австро-Угорщини.

Факт 17. Офіційний правопис в Україні не є єдиноприйнятним

В Україні є офіційний правопис української мови, але він не є єдиноприйнятим. Наприклад, деякі книговидавництва схиляються до використаня „скрипниківки“, або по-іншому використовують іншомовні слова.

Факт 18. Тлумачний словник налічує 130 тисяч тлумачень

Український тлумачний онлайн-словник понад 130 000 тлумачень із словника української мови та понад 21 000 тлумачень, доданих командою та користувачами.

Факт 19. Українська абетка налічує 33 літери

Українська абетка складається з 33-ох літер, неформально туди включають ще апостроф, але офіційно цей знак туди не входить.

Факт 20. Без “ї” немає України

Буква “ї” тринадцята в українській абетці. У “ї” є унікальне поєднання звуків (й+і), таке звучання було властиве розмовній мові на території Русі. Правильно вживати її слід чітко промовляючи без наближення до “і”. Літери “ї” немає в жодній іншій мові, а для нашої країни вона особлива, адже без неї не буде слів “Україна” та “українська” пише Ольга Дубчак у книжці “Чути українською”.

Факт 21. З початку повномасштабного вторгнення 57% українців стали більше спілкуватися українською

За даними соцопитування на замовлення Суспільного, 57 % українців стали більше спілкуватися або повністю перейшли на українську мову з початку повномасштабної війни.

Факт 22. Українська книга завойовує нові полиці книжкових

За даними Української асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, виходили друком у російській мові. Після початку вторгнення україномовної літератури стало значно більше, й попит на неї росте, тоді як на контент російською падає.

Факт 23. В Україні існує понад десяток діалектних словників

В Україні налічують понад десяток словників з різними діалектами, наприклад: полтавська говірка, лемківська говірка, гуцульська, бойківська тощо.

Факт 24. Словник від Жадана та Забужко

В Україні існує словник сучасного українського сленгу, який містить понад 5 тисяч слів і словосполучень, узятих з живої мовної стихії. Зокрема, у словнику є сленг з творів відомих українських письменників Любка Дереша, Сергія Жадана, Юрія Андруховича, Оксанм Забужко та інших.

Факт 25. Щорічний радіодиктант

Щороку 27 жовтня в Україні святкують День української писемності та мови. До цього дня влаштовують щорічний флешмоб — Всеукраїнський радіодиктант національної єдності — тисячі українців доєднуються до написання.

Факт 26. Русифікація медіа Донеччини

У 2005 році в Донецькій області було зареєстровано 990 періодичних видань, з яких тільки 18 видавалися виключно українською мовою. Ситуація змінилась після Революції Гідності, нові україномовні видання відкривалися на території всього регіону.

Факт 27. В 19 столітті тривала “Азбучна війна”

Азбучна війна, це боротьба української громадськості Галичини в 19 столітті проти спроб латинізувати український алфавіт. Перше протистояння було у 1834 році, коли український вчений Лозинський, запропонував увести замість не відповідної фонетичній системі української мови “мертвої” кирилиці польський алфавіт.

Але Лозинський не врахував, що в умовах штучної роз’єднаності українського народу латинізація алфавіту була, по суті, спрямована на відрив західної частини України від східної. Лозинського розкритикували, люди протестували проти рішення.

Факт 28. Перший підручник української мови

“Грама́тка” авторства Пантелеймона Куліша була надрукована у 1857 році. Ця книга є одним з перших підручників сучасної української мови. Її надрукували у москві.

Факт 29. Найдовше слово

В українській мові є слово, яке складається з 30 літер! Це “дихлордифенілтрихлорметилметан”. Це хімікат для боротьби зі шкідниками.

Факт 30. 150 діалектизмів у творі

У творі “Слово о полку Ігоревім” налічують до 150 діалектизмів таких, як болоня, велми, гораздь, жалощи, зегзиця, зоря, клекьть, ковьілиє, лада, смага, тутнути, чрьленьїи, щекоть тощо.

Факт 31.

Читайте також:

• 11 цікавих фактів про українську Конституцію: від Орлика до 24-годинного засідання
• Хатинська різанина: міфи та факти від бахмутського історика Микити Безмена
• Трипільці, Київська Русь та Барбадос: сім цікавих фактів про український тризуб

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У Бахмуті понад пів століття працювало підприємство, яке виготовляло лимонад, квас, карамель, мармелад та інші солодощі. Артемівська харчосмакова фабрика розпочала свою історію в 1949 році як невеликий завод безалкогольних напоїв, а згодом перетворилася на виробництво, де щодня виготовляли до восьми тонн кондитерських виробів. Містяни називали її “цукерковою” або “ситровою” фабрикою. У 1990-х роках підприємство зіткнулося з фінансовою кризою, а у 2004 році остаточно припинило існування.

Історією фабрики поділився КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Як у Бахмуті з’явився завод безалкогольних напоїв

Історія Артемівської харчосмакової фабрики розпочалася в лютому 1949 року. Тоді в Бахмуті, який у той час мав назву Артемівськ, на вулиці Карла Лібкнехта, 15 запрацював Артемівський завод безалкогольних напоїв. Спочатку підприємство спеціалізувалося на виготовленні фруктових напоїв, газованої та сельтерської води, браги й квасу.

Завод мав філії не лише в Артемівську, а й у Горлівці, Микитівці, Попасній, Часовому Яру та селищі імені Карла Лібкнехта. До 1954 року підприємство працювало під назвою “Артемівський завод безалкогольних напоїв”. У цей період його асортимент налічував у середньому десять найменувань продукції.

Найпопулярнішими серед покупців були квас, лимонад і крем-сода. За добу на заводі розливали близько 13 тисяч півлітрових пляшок ситра та квасу. Це приблизно 6,5 тисячі літрів напоїв щодня.

Коли на фабриці почали виготовляти цукерки

У 1955 році завод змінив назву на “Міський харчовий комбінат”. Причиною стало відкриття кондитерського виробництва, відтоді на підприємстві працювали два основні цехи: кондитерський та безалкогольних напоїв. Перший кондитерський цех називали карамельним, адже спочатку тут виготовляли виключно карамельні цукерки, виробництво було переважно ручним. Цукор варили у великих каструлях на звичайних плитах, після чого отриману масу розливали на спеціальні столи.

Працівниці вручну вимішували солодку масу, додавали кондитерські інгредієнти, пресували, формували та пакували цукерки, такий спосіб виробництва використовували майже сім років. У 1962 році на підприємстві встановили нове обладнання, яке дозволило механізувати значну частину роботи та збільшити обсяги виробництва.

Згодом асортимент кондитерського цеху зріс до 25–30 найменувань на рік, на виробництві в різні періоди працювали 120 і більше людей. Більшість працівників становили жінки, саме вони займалися виготовленням цукерок, драже, мармеладу, ірису, приготуванням сиропів та пакуванням готової продукції. Попри модернізацію, робота залишалася фізично складною. Вона вимагала знання технологічних процесів, рецептур і правил кондитерського виробництва.

Скільки лимонаду та квасу виготовляла Артемівська харчосмакова фабрика

У 1963 році завершилася реконструкція цеху безалкогольних напоїв. Після оновлення його розділили на два відділення — ситрове та квасне. Вони працювали в одному приміщенні, але були відокремлені перегородкою. У квасному відділенні виготовляли “Хлібний квас”.

За час роботи підприємства асортимент безалкогольної продукції налічував близько 60 різновидів газованих напоїв, усю продукцію розливали у скляні пляшки об’ємом 0,5 літра. У 1978 році підприємство отримало назву, під якою його запам’ятали багато бахмутян, “Артемівська харчосмакова фабрика”.

Упродовж тривалого періоду фабрика виготовляла в середньому 7–8 тонн кондитерських виробів щодня. Виробництво безалкогольних напоїв становило приблизно 13,5 тисячі півлітрових пляшок на добу. Влітку попит на напої зростав, тому їхнє виробництво могло збільшуватися вдвічі, до 27 тисяч пляшок за день.

Фабрика, яка пахла ваніллю та какао: якою її пам’ятали містяни

Артемівська харчосмакова фабрика була відома не лише своєю продукцією. Мешканці Бахмута називали підприємство “цукерковою” або “ситровою” фабрикою. Через кондитерське виробництво навколо підприємства поширювалися запахи ванілі, какао, цитрусових есенцій та смаженого арахісу.

За описом історії підприємства, ці аромати можна було відчути на відстані кількох сотень метрів від виробничих приміщень, водночас сусідство з фабрикою мало й недоліки. Мешканцям прилеглих будинків докучав дим із фабричної котельні. Крім того, виробничі відходи кондитерського та безалкогольного цехів потрапляли на вулицю Островського, нині Магістратську. Особливо відчутною ця проблема була влітку.

У 1987 році на Артемівській харчосмаковій фабриці провели останню масштабну реконструкцію, під час модернізації замінили понад 70 одиниць застарілого обладнання. Це дозволило підприємству збільшити продуктивність. Упродовж наступних трьох років фабрика виготовляла приблизно 2600–2618 тонн кондитерської продукції щороку.

За наведеними історичними даними, це були максимальні обсяги, які дозволяли виробничі потужності підприємства. На початку 1990-х років фабрика ще продовжувала стабільно працювати. Водночас уже виникали труднощі із закупівлею сировини та пакувальних матеріалів. Через це продукція дорожчала, а асортимент поступово скорочувався.

Фірмові магазини “Пищевик” та “Золотий ключик”: як фабрика продавала свою продукцію

У березні 1992 року Артемівська харчосмакова фабрика відкрила два фірмові магазини. Перший, “Пищевик” — розташовувався біля прохідної підприємства. Другий магазин мав назву “Золотий ключик”. Він працював на вулиці Комсомольській, 3, навпроти готелю “Україна”.

Відкриття власних торговельних точок мало допомогти фабриці продавати продукцію без посередників та швидше отримувати кошти. На той час частина місцевих торговельних підприємств мала фінансові труднощі, тому фабрика відпускала їм продукцію за передоплатою.

Однак власну торговельну мережу підприємство не розвинуло. Натомість керівництво продовжувало співпрацювати з місцевими магазинами, які не завжди могли вчасно розрахуватися за отриманий товар. Іноді магазини повертали борги не грошима, а бартером, наприклад, порожніми пляшками. Ситуацію ускладнювала конкуренція з іншими виробниками, які самостійно доставляли продукцію до торговельних точок.

Водночас, за наведеними історичними відомостями, попит на продукцію Артемівської харчосмакової фабрики існував і за межами міста. Проте підприємство не налагодило достатньо активного збуту на інших ринках. У результаті готова продукція накопичувалася на складах, а фабрика дедалі частіше відчувала нестачу коштів для закупівлі сировини та виплати зарплат.

Приватизація Артемівської харчосмакової фабрики у 1994 році

Навесні 1994 року відбулася приватизація підприємства і Артемівська харчосмакова фабрика стала колективним підприємством, власником якого був трудовий колектив. Згодом фабрику викупили за 159 мільйонів карбованців.

Для цього використали майнові, або приватизаційні, ваучери, запроваджені державою в 1990-х роках. Працівникам не довелося безпосередньо вкладати власні гроші у викуп підприємства, однак зміна форми власності не розв’язала фінансових проблем фабрики. Упродовж 1992–1995 років підприємство продовжувало втрачати можливості для розвитку.

Серед причин кризи називають недостатню активність у пошуку нових ринків збуту, проблеми з реалізацією продукції та труднощі з пристосуванням до ринкових умов. У цей період фабрикою керувала Лідія Полякова, яка обіймала посаду директорки ще за радянських часів, замість розвитку власної торгівлі керівництво намагалося домогтися від міської влади підтримки продажу фабричної продукції через місцеві магазини. Виробництво поступово скорочувалося, а заборгованість підприємства зростала.

Чому Артемівська харчосмакова фабрика опинилася на межі закриття

На початку 1997 року фінансове становище фабрики стало критичним, працівники отримували заробітну плату частинами — по кілька разів на місяць, одна виплата нерідко становила не більше 35 гривень. Попри труднощі, підприємство ще продовжувало працювати, хоча темпи виробництва знижувалися. У вересні 1997 року трудовий колектив вирішив реорганізувати фабрику в закрите акціонерне товариство (ЗАТ). Директоркою підприємства обрали Валентину Божкову.

Тоді ж до фабрики долучилася структура “Донецькхарчопром”, представник якої, за історичним описом, обіцяв забезпечити підприємство замовленнями та збутом продукції в обмін на 48–49% акцій. Однак очікуваних інвестицій та поліпшення роботи фабрика не отримала.

Приблизно через десять місяців після реорганізації підприємство опинилося у ще складнішому становищі. Кондитерський і безалкогольний цехи повністю зупинилися. Містяни залишилися без продукції, яку роками виготовляли на фабриці, фірмового квасу, ситра та цукерок. Для погашення податкової заборгованості керівництво почало частково продавати майно підприємства.

Банкрутство фабрики: як підприємство остаточно припинило роботу

У квітні 1999 року закрите акціонерне товариство “Артемівська харчосмакова фабрика” було перетворене на товариство з обмеженою відповідальністю з такою самою назвою. Статутний капітал нового товариства становив 26,5 тисячі гривень.

За наведеними історичними відомостями, офіційним засновником стала краматорська фірма “Укрметекспорт”. Водночас у джерелі стверджується, що фактичний контроль над підприємством мав Слов’янський крейдо-вапняний завод.

Проте зміна юридичної форми не допомогла відновити виробництво. Через п’ять місяців більшість виробничих потужностей уже не працювала. У робочому стані залишалися лише олійний цех на вулиці Маріупольській та лінія з виготовлення макаронних виробів, запущена у 1996 році.

Працівники роками не отримували зарплату вчасно. Через заборгованість вони та їхні родичі зверталися до судів, прокуратури й міської влади. Згодом обласна адміністрація ініціювала процедуру банкрутства підприємства, а податкова інспекція звернулася до арбітражного суду щодо погашення боргів перед бюджетом шляхом продажу майна. Ліквідаційна процедура тривала кілька років. У квітні 2004 року ліквідаційна комісія розпочала продаж підприємства. За будівлі, обладнання та інше майно фабрики пропонували 190 тисяч гривень. Однак, за історичними відомостями, навіть цієї суми не вистачило б для повного погашення боргів із заробітної плати.

16 вересня 2004 року ТОВ “Артемівська харчосмакова фабрика” офіційно припинило існування у зв’язку з банкрутством.

Що сталося з територією харчосмакової фабрики після закриття

Після банкрутства виробництво на території колишньої Артемівської харчосмакової фабрики більше не відновлювали. Водночас будівлі не розібрали на будівельні матеріали. Територія підприємства залишалася законсервованою та перебувала під охороною. Із 2004 року до весни 2023 року тут не працювало ні кондитерське, ні будь-яке інше виробництво.

За ці роки фабрична територія поступово заростала травою, кущами та деревами. Деякі дерева виросли навіть на дахах колишніх виробничих приміщень.

До теми:

Як у Бахмуті працював аероклуб: історія перших льотчиків міста

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Кліщіївка — село Бахмутської громади, історія якого бере початок наприкінці XVIII століття. Колись воно називалося Карлівкою, мало дві окремі частини, власну церкву, школу, млин та господарства. У 1945 році село отримало сучасну назву, походження якої досі залишається предметом дослідження. Розповідаємо, як виникла Кліщіївка, хто був її першими мешканцями та яким було життя села в різні історичні періоди.

Примітка. Матеріал підготовлений на основі історико-краєзнавчого нарису про Кліщіївку, одним з авторів якого є дослідник Михайло Кулішов. У нарисі використано історичні документи, статистичні відомості та матеріали Бахмутського краєзнавчого музею.

Історія Кліщіївки: як виникло село Карлівка

Історія сучасної Кліщіївки розпочалася в останній чверті XVIII століття. Тоді на землях Бахмутської провінції створювали нові поселення. На південь від Бахмутської фортеці земельну ділянку площею 1700 десятин отримав секунд-майор Карл Томас, який був помічником коменданта Азовської фортеці.

Саме з його іменем пов’язують первісну назву села — Карлівка. За історичними відомостями, у 1782 році на цій території проживали лише три родини. Першими відомими поселенцями були:

• Корній Іванович та Тетяна Федорівна Мірошник;
• Гаврило Іванович та Тетяна Герасимівна Науменко;
• Семен Олексійович та Олена Андріївна Тупота.

У документах того часу їх називали “малоросіянами” — так в Російській імперії позначали українців. У першій половині 1790-х років, можливо у 1794 році, власником Карлівки став капітан Петро Петрович Плещеєв.

За переписом від 12 липня 1795 року, в селі проживало 220 людей. У 1799 році було складено економічний опис Карлівки. На той час у ній налічувалося 115 чоловіків і 121 жінка. Площа земель становила 1900 десятин.

У документі також згадували панський будинок, ставок, млин та землі, які використовували для сільського господарства. Від кінця XVIII до другої половини XIX століття Карлівка перебувала у власності представників родини Плещеєвих.

Церква, школа та поділ Карлівки на два поселення

У 1841 році в Карлівці відкрили церкву Покрови Пресвятої Богородиці. До її парафії належали не лише жителі Карлівки, а й мешканці Отрадівки та Андріївки. При храмі діяла церковнопарафіяльна школа. Після більшовицького перевороту 1917 року церква продовжувала працювати до 1925 року. Згодом її, ймовірно, закрили.

Подальша історія храму має суперечливі свідчення. За одними даними, після Другої світової війни церкву знову відкрили, а на початку 1960-х років закрили. За іншими, у повоєнний час у будівлі облаштували сільський клуб.

Відомо, що згодом приміщення використовували як колгоспне зерносховище. Богослужіння відновили на початку 1990-х років. Ще однією важливою подією для Карлівки стало скасування кріпосного права у 1861 році. Починаючи з 1863 року, місцеві селяни отримали можливість викуповувати або орендувати землю у колишніх власників.

Дослідники припускають, що після викупу земельних наділів частина селян почала будувати оселі на південній околиці Карлівки. Це могло сприяти виникненню нового поселення. Згодом Карлівку адміністративно поділили на два населені пункти — Карлівку 1 та Карлівку 2. У 1886 році в Карлівці 1 проживало 217 людей, а в Карлівці 2 — 145. Обидва поселення належали до Бахмутської волості Бахмутського повіту Катеринославської губернії.

Хто заснував Карлівку: чому в історичних джерелах виникла плутанина

У дослідженні історії Кліщіївки автори звертають увагу на неточність, яка поширилася в окремих історичних працях. У статистичному збірнику Катеринославської губернії, виданому в 1886 році, заснування Карлівки 1 та Карлівки 2 пов’язували з Осипом Івановичем Шультеном.

Таку інформацію укладачі записали зі слів місцевих старожилів. Однак автори нарису наголошують, що архівні документи не підтверджують причетності Шультена до заснування Карлівки. За їхніми дослідженнями, історія поселення пов’язана насамперед із Карлом Томасом, а згодом, із родиною Плещеєвих. На думку авторів, саме використання спогадів старожилів без належного зіставлення з архівними документами сприяло поширенню помилкової версії про засновника села.

Як жили мешканці Карлівки у XIX та на початку XX століття

Спочатку основними заняттями жителів Карлівки були землеробство, скотарство та робота на поміщицьких землях. У другій половині XIX століття дедалі більше селян знаходили заробіток у сусідньому Бахмуті. Вони підвозили будівельні матеріали, виконували підсобні роботи, займалися городництвом і торгівлею.

Деякі мешканці продавали худобу, сіно, борошно та кам’яне вугілля, яке закуповували на Горлівських і Щербинівських рудниках. На початку XX століття на західній околиці Карлівки 2 бахмутська фірма “Е. М. Фарке” розпочала розробку Карлівського крейдяного родовища. Це створило додаткові можливості для заробітку. Місцеві жителі працювали в кар’єрі та перевозили крейду до бахмутських заводів. На початку XX століття в Карлівці 1 налічувалося 47 дворів і 357 жителів, а в Карлівці 2 — 40 дворів та 313 мешканців.

Карлівка в радянський період: об’єднання села та розвиток господарства

Радянська влада остаточно встановилася в Карлівці 1 та Карлівці 2 у січні 1920 року. На початку 1920-х років обидва поселення об’єднали в одне село під назвою Карлівка.

У 1923 році воно увійшло до складу Бахмутської округи, а в 1924 році, до Артемівського району Артемівської округи Донецької губернії. На той час у селі працювали школа, приватний млин, олійниця та три кузні. Більшість місцевих родин мала земельні ділянки й утримувала худобу. У першій половині 1924 року Карлівку електрифікували.

За переписом 1926 року, на території Карлівської селищної ради проживало 1215 людей. Із них 1197 були українцями, 12 — росіянами, ще шестеро належали до інших національностей. Наприкінці 1920-х років, у період сталінської колективізації, у Карлівці організували сільськогосподарську артіль імені Петровського, яка згодом стала колгоспом.

На території Карлівської сільради також діяв колгосп імені Калініна. У 1938 році тут створили промислову артіль “Огнеупор”, яка виготовляла глиняну черепицю. За півтора року працівники збудували виробничий цех, їдальню та двоквартирний будинок. Напередодні Другої світової війни артіль виробляла понад 300 тисяч штук черепиці.

Кліщіївка під час Другої світової війни та перейменування села

Під час Другої світової війни Карлівка перебувала під нацистською окупацією з 1 листопада 1941 року до 5 вересня 1943 року. За наведеними в історичному нарисі даними, у цей період до Німеччини на примусові роботи вивезли 46 людей.

15 серпня 1945 року Президія Верховної Ради УРСР ухвалила указ про впорядкування назв населених пунктів Сталінської області. Відповідно до нього село Карлівка перейменували на Кліщіївку, а Карлівську сільську раду — на Кліщіївську.

Проте достеменно невідомо, чому для села обрали саме таку назву. Одна з місцевих версій пов’язує її з топонімом “Кліщієва Балка”, який нібито існував поблизу сучасного залізничного зупинного пункту Кліщіївка. Водночас автори історичного дослідження зазначають, що не знайшли підтвердження існування такої назви на відомих картах чи в географічних довідниках.

Інша версія, запропонована самими дослідниками, полягає в тому, що під час підготовки указу 1945 року могли припуститися орфографічної помилки. За цим припущенням, село могли планувати назвати Пліщіївкою — від прізвища колишніх власників Плещеєвих. На користь цієї версії автори наводять те, що в окремих дореволюційних довідниках поряд із назвою Карлівка зустрічався варіант “Плещеевка”.

Однак документального підтвердження такої помилки немає. Тому походження сучасної назви Кліщіївки залишається відкритим питанням.

Якою була Кліщіївка після війни

Наприкінці 1940-х років у Кліщіївці відкрили семирічну школу та встановили телефон у приміщенні сільської ради. Основним місцем роботи для багатьох мешканців залишалося сільське господарство. У 1962 році Кліщіївську сільраду розформували, а село передали до Красненської сільської ради.

На базі колгоспів імені Петровського та імені Калініна створили радгосп імені Калініна. У першій половині 1980-х років він отримав назву “Червоносільський”. Мешканці працювали в радгоспі, утримували власні городи та господарства. Продукти власного виробництва продавали в Артемівську, а завдяки залізничній зупинці могли їздити також до Горлівки, Макіївки та Донецька.

На початку 1990-х років через нестачу робочих місць частина жителів почала залишати село. Будинки продавали, а серед покупців були мешканці Артемівська, які використовували нерухомість у Кліщіївці як дачі.

Кліщіївка до повномасштабної війни: що збереглося в селі

У липні 2020 року наукові співробітники Бахмутського краєзнавчого музею відвідали Кліщіївку та Андріївку, щоб зібрати історичні матеріали й спогади місцевих жителів. У підготовленому ними звіті описали життя обох сіл, місцеві установи та громадські ініціативи.

За наведеними у звіті даними, у 2020 році в Кліщіївці та Андріївці разом проживало 472 людини. Також згадували 100 переселенців і 85 дітей віком до 18 років. Одним із головних громадських просторів Кліщіївки залишалося приміщення колишньої школи.

Тут працювали бібліотека, медичний пункт, пошта, центр соціального захисту та різноманітні гуртки. Мешканці брали участь у грантових програмах, завдяки яким облаштовували громадські приміщення, покращували освітлення вулиць та створювали простори для дозвілля. У 2010 році за грантові кошти відремонтували актову залу та облаштували вуличне освітлення. Згодом за міжнародної підтримки відкрили комп’ютерний і тренажерний зали.

Особливу історичну цінність мала сама будівля школи. За музейним звітом, одна її частина була зведена з крейди й належала до старої церковнопарафіяльної школи 1890 року. Іншу частину добудували у 1954 році. Під час спілкування з музейниками місцеві жителі також згадували колишній завод “Горняк”, де виготовляли глиняний посуд та інші вироби.

У бібліотеці зберігалися глиняні роботи місцевого майстра Віктора Науменка. У селі також залишалися будівлі, пов’язані з його минулим. Зокрема, на вулиці Першотравневій, за свідченнями краєзнавців, зберігалася стара будівля панської садиби, яку згодом використовували як лікарню та пологовий будинок.

Ці відомості зафіксували під час краєзнавчої поїздки 2020 року. Вони дозволяють відтворити частину історії Кліщіївки та повсякденного життя її мешканців до повномасштабного російського вторгнення.

До теми:

“Панська купальня” біля Бахмута: у Бахмутському краєзнавчому музеї розповіли його історію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!