Через повномасштабну війну в 2022/2023 навчальному році близько 1,5 млн українських дітей вчилися онлайн. У багатьох містах освітній процес відбувався в змішаному форматі. За даними Міністерства освіти і науки України (МОН), наразі 516 тисяч дітей із найвразливіших категорій та 82 тисячі вчителів потребують ноутбуки або планшети для доступу до навчання. Батьки тих учнів, які потребують девайсів для навчання, можуть подати заяву до закладу освіти на отримання гаджета в тимчасове користування.

---

На початку вересня у МОН повідомили, що кожна громада або область може напрямку комунікувати з партнерами-донорами (бізнесом, урядовими організаціями, фундаціями та міжнародними організаціями), які підтримують потреби освіти. Для цього треба надіслати лист на пошту: [email protected].

Начальниця управління освіти Бахмутської міської ради Оксана Карпець у коментарі редакції «Бахмут. IN. UA» розповіла, що наразі існує проблема повного забезпечення учнів технічним обладнанням для занять.

За даними спеціального дашборду Міносвіти, школи з Бахмута отримали загалом 98 девайсів для навчання. 62-ма гаджетами користуються учні, а 36-ма — вчителі.

Алгоритм розподілення гаджетів

Міносвіти пояснило, як навчальні заклади забезпечуватимуть такою технікою та як батькам учнів, що потребують девайсів для навчання, подати заяву на отримання гаджета в тимчасове користування.

Як визначають потребу в девайсах?

МОН збирає інформацію через департаменти освіти і науки ОВА. Області проводять опитування громад, а громади — закладів освіти.

Як обирають, хто саме отримає гаджет? 

У кожної дитини має бути доступ до навчання. Проте є соціально незахищені категорії населення, які потребують допомоги першочергово.

Пріоритетними категоріями населення є:

• малозабезпечені сім’ї;
• багатодітні сім’ї, у яких батьки мають робити непростий вибір, хто саме з дітей приєднається до уроків;
• внутрішньо переміщені діти;
• діти з особливими освітніми потребами, інвалідністю;
• діти позбавлені батьківського піклування.

Чи є пріоритетні області?

МОН розглядає девайси передусім як доступ до дистанційної освіти, тому в пріоритеті області, у яких переважає дистанційне навчання. Мова йде про Чернігівську, Сумську, Луганську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Херсонську, Миколаївську та Одеську області. Здебільшого девайси розподіляють пропорційно між цими регіонами України.

Як моніторити передавання девайсів?

Для цього МОН запустив спеціальний дашборд, у якому кожний може моніторити кількість девайсів, переданих до конкретної області, населеного пункту чи конкретного закладу освіти, спостерігати, скільки девайсів отримують учні, а скільки — вчителі.

Як батькам або закладам освіти подати запит на отримання гаджет?

Батькам необхідно зафіксувати потребу в девайсі через подання заяви до закладу освіти, у якому навчається дитина. Важливо тримати зв’язок зі своїм закладом освіти, бо саме він вирішує, хто саме отримає девайси після того, як вони потрапляють до школи.

Як техніка потрапляє до дитини?

Юридичними власниками девайсів є заклади освіти. Департаменти освіти і науки ОВА отримують обладнання через підписання актів приймання-передавання з партнерами та розподіляють пристрої серед громад, а громади — серед закладів освіти. Заклад передає девайси дітям або вчителям, які потребують їх найбільше, у користування.

Якщо дитина є ВПО, але досі зареєстрована і навчається у своєму закладі освіти, школа має передати їй девайс будь-яким зручним способом. Заклади освіти не можуть передавати отримані девайси дітям, які перебувають за кордоном, оскільки одержане обладнання є зареєстрованим майном таких закладів.

Що робити у разі несправності або втрати девайсу?

Іноді трапляється, що отриманий девайс не вмикається, діти випадково ламають гаджет або ж його пошкоджують/втрачають унаслідок форс-мажорних обставин, зокрема через військові дії. У такому разі батькам необхідно звернутися до свого закладу освіти. Оскільки саме заклади освіти є власниками одержаної техніки, вони мають намагатися забезпечувати відновлення девайсу самостійно. 

У разі, якщо обладнання ремонту не підлягає — необхідно застосовувати процедуру списання відповідно до чинного законодавства України (з документальною фіксацією пошкодження, знищення чи втрати).

Читайте також: Як зацікавити першокласника та підживлювати у дитини мотивацію до навчання

Фото: Pexels

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Музичний сервіс Spotify опублікував музичні підсумки 2025 року в Україні та назвав найпопулярніших українських артистів і треки. До списків увійшли як ветерани сцени, так і нові зірки, що стрімко набрали популярність цього року.

Детальніше про те, хто став найпопулярнішим артистом та яка пісня лунала найчастіше серед українських користувачів — в матеріалі Бахмут IN.UA

Spotify назвав найпопулярніших українських артистів та треки 2025 року

Музичний стримінговий сервіс Spotify підбив підсумки 2025 року та оприлюднив рейтинг найпопулярніших українських артистів і композицій. У перелік потрапили як відомі гурти, так і нові імена, що стали трендовим відкриттям цього року.

Топ 10 українських артистів 2025 року

У топі українських артистів на першому місці опинилася Klavdia Petrivna. Далі топ виглядає наступним чином:

• SadSvit;
• “Бумбокс”;
• Dorofeeva;
• “Океан Ельзи”;
• KRBK;
• Валентин Стрикало;
• YakTak;
• Parfeniuk;
• Jerry Heil.

Топ 10 українських треків 2025 року

Найпопулярнішою піснею року серед українців стала пісня “Смарагдове небо” від Drevo. Це атмосферний ліричний трек, який підкорив слухачів ніжним вокалом та емоційною історією.

Друге місце в топі зайняла енергійна композиція “Врубай” від Parfeniuk з інді-електронним звучанням, що стала популярною завдяки драйву.

Третє місце зайняла чуттєва пісня про крихкість стосунків “Не лякай”, яку створив дует Osty і Klavdia Petrivna.

Наступні позиції в топі виглядають наступним чином:

• Jerry Heil і Yarmak — “З якого ти поверху неба?”;
• SadSvit — “Касета”;
• Domiy — “Нагадай”;
• SadSvit і Структура щастя — “Силуети”;
• Шугар — “Олєг”;
• Cheev — “Рана”;
• Шугар — “Тьотя”.

Читайте також:

Де провести новорічні свята в Україні: найкращі напрямки для відпочинку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

***

Листопад 23 року.

Я повертаюся у Крам, де на той час живу. Працювати у місцевому медіа і фоткати кожен куток, щоб мати щось на згадку, коли дому не стане зовсім. За традицією фотка стели, ну бо, як це – додому ж їдеш! Перетнувши кордон області трава само собою одразу зеленіше, повітря чистіше, небо синіше, і оце все…

Зараз таку фотку не зробиш з відомих причин. Спочатку цю стелу замалюють від написів військових, шоб красіво. Потім на ній залишать нові, перетворивши у сучасний пам’ятник війні й боротьбі. Потім проїхати повз вже буде майже неможливо. В’їжджаючи цьогоріч вже минаю не цю стелу. Та мова не лише про неї. Про дім.

Мені пощастило, я пам’ятаю її й іншою. Свою Донеччину, хочете, Донбас, не має зараз сенсу розписувати різницю (хоч вона величезна насправді). Мені пощастило знати її до війни. Навіть до 14го, не кажучи про доповномасштабну.

Мені пощастило дитиною “тусить” на день міста у Бахмуті чи день шахтаря у Соледарі. Їсти солодку вату і розводити батьків на всілякі свєркающі сувеніри-шерпотреби, які валяються потім тижнями вдома. Штовхатися у натовпі святкових людей, що підтанцьовують під живі виступи якихось поп-ікон (прости Господи) того часу, типу Могилевської чи якихось Неангелів, а навколо пахне шашликами і літнім вечором.

А ці супер зрєліщні виступи на Кнауфі. Так, буквально виступи запрошених зірок у дворі величезного завода на околиці Соледару.

Зараз силюки пустять сльозу, а городські не поймуть. День села. Цього свята чекали весь рік. 14 жовтня, день Покрови (назва села відповідна), школярі й місцеві колективи тижнями репетирують у невеличкому будинку культури, а на саме свято вітають новостворені родини, відзначають річниці весіль та досягнення місцевих жителів. Лампово і щиро. З усіх сил аплодують сусідці чи кумі, бо та на сцені. Потім така собі вечірня програма, танці й посиденьки компаніями. Кілька років поспіль тодішній сільський голова умудрявся запрошувати дуже відомих співаків і ведучих та ввалював бабло у святкові салюти.

“Так гарно” – казали люди. “Це ж скільки грошей вилетіло в повітря” – додавали одразу. Але свято дійсно тоді того вартувало.

Мені пощастило їздити по гриби у Лиман. Той ліс з усіх, що я бачила єдиний…пахне лісом. Пахне настільки, що паморочиться голова, якщо походити там занадто довго.

А влітку на Дінець: Щурово чи Блакитні озера – затоплені водою з Сіверського Дінця колишні кар’єри, від того страшенно глибокі і чисті.

Пощастило їздити до Лаври. До Святогірська. Не те, щоб сильно відчувалася якась духовність, але піднятися “до Артема” – ото святе!

Сувеніри на кожному повороті і запах виробів з ялівця. І цей вид на Дінець і Лавру, коли нарешті підіймаєшся.

Мені пощастило їздити з батьками на море. Азовське. Найтепліше у світі. Щоліта на найкращі курорти мого життя: Мелекіне, Урзуф.

Побачивши з часом інші моря думка не змінюється. Азовське найпіжже!

Будиночки у “приватному секторі”. База відпочинку “Утьос” (це тільки для “прохаваних олдів”) з жахливими умовами, але найкращими краєвидами і пляжем, на якому згориш від сонця в перший же день, бо ти ж не слабак йти в тіньочок чи вилазить з води, бо вже “губи сині”. Розйобний маркетинг пляжних торговців, що 10 разів проходять повз тебе з сумками і неймовірно креативними постійноповторюваними гаслами, типу “паахлава мєдовая” і “ракі, ракі, поднімайтє свої…рукі”.

Ти встаєш о 3 ночі, бо виїзд автобуса о 4. Йдеш з сумками і передчуттям дороги, довольне як слон. Їдеш години чотири. Через Донецьк, тоді ще гарний, перспективний, амбітний і дочорта гоноровий. І Оленівку.

Вони не просто нищать мій дім, вони наче не дають мені пам’ятати його через призму дитячих спогадів. В Оленівці була ранкова зупинка після Донецька, відома “точка” смачної придорожньої випічки. Вони не дають мені навіть права сумувати за цим, бо тепер з цим населеним пунктом асоціації геть інші. Тепер це дорівнює одному з найжахливіших вчинених росіянами злочинів проти наших людей. І більше нічого.

Урзуф, Маріуполь. Тепер це не про море.

Соледар і Бахмут – не про сіль і шампанське і зовсім не про дитинство й плани на життя. Донеччина наче більше не належить мені, вони забирають її не лише фізично, її стирають звідусіль.

Тієї її більше немає і ніколи не буде.

Зараз її залишки у пікселі й мультикамі, вона на патчах зі сходом сонця і мерчі “Забоя”. Вона у корчах і воєнторгах. У піснях-символах, ненависті і невимовному болі. Ті залишки, що не здаються.

Решта її мовчить в окупації, сидить по підвалах-катівнях, або перетворилася на зомбі від укусів рускава міра.

Та мені таки пощастило її пам’ятати різною і бути її частиною. Бути “звідси” – ніколи про просто. Завжди про суперечно і з боротьбою.

Вона така. Важка, некомфортна, пряма і через те дещо наївна.

Її нелегко любити. Але якщо так – вона вже ніколи не відпустить.

Таки пощастило.

До теми:

“Бахмутський ключик”: історія дитячого спогаду бахмутянки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!