Віра Корен — уродженка Бахмута, яка зуміла здобути визнання на світовій сцені, ставши однією з найяскравіших зірок французького кіно XX століття. Її шлях — це історія про талант, незламність і жагу до мистецтва, яка не зникла попри війну, еміграцію та нове життя в іншій країні.

Детальніше про те, як звичайна дівчина з Донеччини стала символом елегантності французького кіно ХХ століття — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Віра Корен: біографія акторки

Французька акторка театру і кіно, режисерка Віра Корен народилася в українському місті Бахмут 17 червня 1901 року в родині шевця єврейського походження. Її повне ім’я — Віра Ребекка Корецька.

Після поразки Української революції вона емігрувала до Франції. Там навчалася у консерваторії та на театральних курсах у Парижі. Вже з 1922 року почала зніматися в кіно під псевдонімом Віра Корен (Vera Korène), а з 1931 року грала на сцені відомого Comédie-Française, де стала провідною акторкою.

Друга світова та післявоєнний період

Друга світова війна різко обірвала кар’єру Віри Корен і поставила під загрозу її подальшу долю: після окупації Франції нацистами уряд Віші позбавив акторку громадянства. У червні 1940 року вона була змушена тікати з країни. У листопаді того ж року Віра опинилася в Канаді, звідки намагалася пробитися до Голлівуду — безрезультатно. Деякий час вона жила в Бразилії, шукаючи нові можливості.

У цей час у Франції відбувалися зміни: у Comédie-Française почали активно шукати свою зірку, щоб повернути її назад. Історія нагадувала справжній детектив — до пошуків долучили навіть журналістів, які публікували статті в провідних світових виданнях. Але навіть після цього акторка, ображена на керівництво театру за звільнення, не поспішала повертатися до Франції. Керівник театру протягом двох років намагався переконати Віру повернутися до Парижа. У 1945 році вона таки повернулася — з величезним успіхом. Її знову прийняли до Comédie-Française і одразу довірили провідні ролі.

Згодом акторка перейшла до ролі організаторки театральних постановок. Зокрема, вона очолила Театр епохи Відродження (Théâtre de la Renaissance), яким керувала до 1978 року. Одночасно Корен читала лекції з мистецтва в Сорбонні та співпрацювала з різними театрами й режисерами світу, зокрема й українцями. Так, у 1962 році вона разом із Сержем Ліфарем, тодішнім керівником Паризької опери, поставила спектакль “Страждання святого Себастьяна” за однойменною п’єсою Габріеле Д’Аннунціо.

Останні роки

Останні роки свого життя Віра Корен провела в передмісті Парижа, в будинку для людей літнього віку.

Вона померла 20 листопада 1996 року у віці 95 років. Видатну актрису та режисерку українського походження поховали на цвинтарі Пантен під Парижем.

Читайте також:

• “Для росіян 9 травня — це фетиш”: історик Роман Кабачій пояснив культ російського победобєсія
• В’ячеслав Чорновіл та Донеччина: як пройшло знайомство українського державотворця з регіоном
• Людина, яку боявся Ленін: яким був Симон Петлюра

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2018 році бульвар Металургів реконструювали та змінили назву на Козацький. Тут часто прогулювалися бахмутяни, робили фото біля скульптури Козака-солевара з мішком солі та мушкетом.

Редакція Бахмут IN.UA згадує, як виглядав бульвар Металургів у 2018 році.

Бульвар Металургів Бахмут

Бульвар Козацький у 2018 році оновили, встановили обмежувачі швидкості, поставили клумбу, почистили територію.

В центрі бульвару створили кругову клумбу, на яку висаджували квіти-однолітки, основну частину скверу займали кущі троянд, їх налічували понад 4 тисячі.

Сквер Козацький оновили у 2018 році, у листопаді тут збирались бахмутяни на урочисте відкриття. Це місце мешканці Бахмута згадують з теплотою.

Читайте також:

• Світлодарськ до війни: як виглядало місто у липні 2021 року
• Ностальгічний та тихий Бахмут: як виглядало місто у червні 2018 року
• Васюківка до війни: як виглядало селище у серпні 2019 року

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Ірина Тесленко поділилась спогадами про Солоний карʼєр на виїзді з Бахмута. З дозволу авторки, редакція публікує текст.

***

Є одне на світі озеро, з яким повʼязано безліч приємних спогадів. Перший спогад — як я сиджу на березі, читаю “Тигролови” зі списку літньої літератури та слухаю як на фоні ллються розмови моєї ще повної сімʼї. І книга чудова, і погода така, що від води йде приємна свіжість, а далі в степу стоїть “звук спеки”, повітря гойдає від розжареного піску, а цвіркуни перебивають один одного.

Другий спогад більш ранній. Я ще в зовсім юному віці, бовтаюсь у воді. Я органічно відчувала себе у водному оточенні, нагадуючи загоріле жабеня. Раз за разом, я оберталась на берег, і чим ближче сонце було до обрію, тим активніше я кувиркалась в воді, бо розуміла, що скоро пора додому.

Вода в цьому озері трішки солона, а дно повністю біле від глини. Ступаючи ногами на дно, глина приємно пробирається крізь пальці, але виходити з озера важко, бо глина мокра та слизька, і тонкий очерет часом слугував природною рукою, яка простягала долоню відпочивальникам.

Як і підказувало моє чуття, незабаром з берега донеслось: “Ірііііішкаааа”. Мама почала збирати речі та щось розповідати про сині губи. Я не відчувала, що губи сині, і знала, що маю ще кілька хвилин, поки збереться подстілка.

Дитяча натура не хотіла вилазити з води, і в гру вступає тато. Стоячи у традиційній позі, яку я смішно перейняла у дорослому віці, тобто з руками в боки, татові треба було лише махнути рукою, підняти брови та крикнути: “Малиха”! Прийдеться вилазити, інших попереджень не буде

І от з рукою очерета, синіми губами та довольною пикою я вилажу з води. Ще попереду буде морозиво, а може заїдем забрати сестру з курсів (чи то вступних, чи то водійських), а ще шовковицю десь подовбати по вулиці. Ще купа справ.

У 2025 році мені легше побувати на Мальдівах, ніж на тому озері. Але, я б обрала не Мальдіви. ……..липень 2025 року. Солоному карʼєру на виїзді з міста, який подарував так багато спогадів.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!