18 лютого 2023 року, обороняючи Бахмут, загинув військовослужбовець Михайло Реуцький. У Михайла залишалась дружина Наталя та донька Катерина. Дві його найдорожчі жінки в житті зараз відкрили домашню кондитерську “Тихий куточок” в пам’ять про чоловіка, батька та Героя України. “Тихий” — це позивний батька Катерини.

Редакція поспілкувалась з Катериною Реуцькою. Розповідаємо історію кондитерської, а також говоримо про те, як власна справа може допомогти родинам загиблих.

 “Біль не вщухає, а час не лікує”

“Тихий куточок” — це домашня кондитерська Наталі та Катерини Реуцьких, її відкрили в пам’ять про батька та чоловіка. Від ідеї до реалізації пройшло не так багато часу, згадує Катерина — її мама раніше працювала в компанії, але через нерозуміння колег була змушена звільнитися. 

“Це були якісь жарти про ухилянтів, жарти про те, що треба вже віддавати території, бо без різниці, під яким прапором вони будуть. Останнє, що змусило маму звільнитися — це фраза, що треба вчитися вже знову жити після загибелі батька”, – пригадує Катерина в розмові.

Проте порада “знову жити” не допомогла, біль від утрати не вщухав, й час не лікував.

Тоді, дівчина вмовила маму залишити роботу, хоча це рішення для неї було важким. Наталія хвилювалась, що в неї нічого не вийде. Катерина додає, що кондитерська справа була маминим захопленням — жінка любила випікати торти, тестувати нові рецепти, це приносило їй задоволення. Після загибелі коханого вона перестала випікати, проте мрія працювати на себе, дарувати людям радість від випічки – не зникла. 

“Я розповіла мамі про ідею створити якесь місце, яке буде в пам’ять про тата. Пам’ятне і затишне, де люди зможуть прийти й просто посидіти. Люди, які також пройшли через війну, які стикнулися з цим болем. Мама почула цю ідею і дуже загорілася”, — каже Катерина.

Місце, в якому вирує любов, розуміння та підтримка

Дівчина додає, що спочатку вони з мамою хотіли створити саме фізичну кав’ярню, але це дуже тривалий процес, тому початково створили домашню кондитерську “Тихий куточок” — “тихий”, бо позивний батька Катерина був “Тихий”. Свій маленький бізнес вони офіційно зареєстрували, сплачують податки. Катерина наголошує — для неї та мами було важливо показувати приклад та вести “білий” бізнес. 

“Для нас оцей куточок, який ми зараз створили — це така віддушина, таке місце, в якому вирує любов, розуміння, підтримка. От всі ці емоції, всі ці почуття, які ми відчували поруч з татом. Я насправді не знаю, як словами описати те, що ми поруч з ним відчували. І ми б хотіли цими емоціями ділитися з іншими людьми, які зараз цього також дуже сильно потребують. Вирішили робити це через солодощі. Мама після загибелі тата жодного разу нічого не пекла, нічого не готувала. Їй просто не хотілося, а як тільки вона намагалася це зробити — в неї були сльози”, — пригадує Катерина в розмові.

Місяць тому мама Катерини приготувала перший смаколик — шоколадний брауні, і з того часу їх кондитерська почала працювати. Для готування їжі жінки орендували приміщення, де творять всі смаколики, вдосконалюють рецепти. Катерина взяла на себе обов’язки пакувальниці, менеджерки, кур’єрки, а ще вона відписує клієнтам та приймає замовлення. 

“Поки я пакую замовлення, мама щось готує, ми постійно говоримо по тата. Придумуємо собі, як би він реагував на те, що ми заробили якісь певні кошти, що отримуємо гарні відгуки. І дуже часто виходить так, що ми готуємо смаколики, солодощі, пакуємо їх, але це робиться завжди з соляними щоками, тому що ми постійно плачемо. Але це така, знаєте, світла туга, я б сказала. Ця справа нам трошечки зараз допомагає триматися на плаву”, – говорить дівчина.

Є дні, коли потрібно закупляти продукти для випікання — тоді, каже Катерина, вони з мамою беруть візочок, який вони жартома називають “Лексусом”, завантажують візочок борошном, яйцями, крем-сирами, шоколадом та іншим. Така робота почасту займає весь день, а близько 11 вечора Катерина та Наталія повертаються. Дорогою додому обов’язково відвідують памʼятне дерево.

“У нас з мамою ще є традиція. Коли проходимо крізь парк, який найменований в честь мого тата, йдемо сідати біля дуба, який ми посадили в пам’ять про тата. Якби пізно не було, якби холодно не було, але ми, бодай там 2-3 хвилиночки, біля нього посидимо. Це в нас такий ритуал, напевно. Раніше ми брали какао, але в кав’ярні біля нас какао зіпсувалося і стало не смачне. Тому просто так сидимо”, – розповідає Катерина.

Більше, ніж просто кондитерська

В асортименті “Тихого куточка” є багато випічки, а в меню можна знайти вже понад 10 позицій. Катерина каже, що перед випуском у продаж того чи іншого смаколика її мама ретельно перевіряє та вдосконалює рецепт. 

“Вона намагається довести рецепт до ідеалу, і щоб вже потім його продавати. Одну страву мама може готувати, я не знаю, разів п’ять, поки в неї не вийде ідеально. До кожного пакунку ми кладемо листівку. Ми розповідаємо про наш “Тихий куточок”, що це взагалі за місце і які емоції ми хочемо людям передати, бо це не просто кондитерська. Я розробила логотип для “Тихого куточка”, де на передній план виходить жіноча статура, і позаду неї тінь військового”, – пояснює Катерина.

Для неї з мамою домашня кондитерська стала розрадою. Обіцяний час не лікував їх біль, каже дівчина, хоча спочатку вони чекали цього.

“Я дійсно чекала моменту, коли ж час мене вилікує, коли ж я зможу не засинати зі сльозами на очах, коли в мене пройдуть панічні атаки, але цього не стається. Проте коли ми з мамою робимо щось для таких, як ми, то знаємо, що татові це точно б сподобалося. Мені хочеться, щоб рідні загиблих не боялися говорити про свою втрату. Дуже багато хто закривається і дуже багато хто в цьому вариться і думає, що суспільству байдуже. Але є ми, які завжди будемо поруч. Хочеться, щоб суспільство навколо це бачило, щоб воно розуміло, що ми існуємо, і щоб воно готувалося до того, аби з нами комунікувати. Не ми маємо підбирати слова, не ми маємо розуміти інших”, — наголошує дівчина.

Як кондитерська допомогає родині?

Власна справа, яку мама Катерини наважилась відкрити, дає їй та доньці сили, і особливо тішать відгуки від людей. Катерина пригадує, що якось смаколики у них замовляла дружина військового. Жінки впакували солодощі в рожеве пакування, додали туди стрічок, не знаючи, кому призначений подарунок. Проте захиснику такий сюрприз дуже сподобався, ділиться Катерина, бо таке яскраве пакування додало трішки радісних емоцій для нього. 

У майбутньому “Тихий куточок” планують втілити як кав’ярню, щоб там могли отримати робочі місця ветерани — учасники АТО та сучасної війни. Катерина додає, що для неї це особлива мрія, адже коли її тато був живий, то через свій військовий досвід не міг влаштуватись на роботу. 

“Часто казали, що він “кончений атошник”, що він “ненормальний” і всяке таке. Ми з мамою це все бачили й це все дуже-дуже боляче. Тому ми загорілися ідеєю створити робочі місця для тих, хто віддав цій країні все, що міг. Хочемо, щоб такі люди працювали з насолодою та в тому колективі, який буде близький. Я просто донька загиблого військовослужбовця, але навіть зі мною люди деколи не хочуть спілкуватися через те, що думають, що я ось така трошки повернута на темі смерті. І дійсно відчувається, що ти чужий в суспільстві”, — розмірковує дівчина.

Підтримати роботу “Тихого куточка”, можна замовивши солодощі за посиланням — їх відправляють навіть Новою Поштою. 

Матеріал створено у співпраці з Волинським пресклубом

Читайте також:

• “Альо…Альо…й ніби не було цих років”: історія бахмутянки, яка понад два з половиною роки чекала коханого з полону
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія Аліси Чумак, дружини полоненого нацгвардійця
• Вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Випадкова зустріч у крамниці вживаного одягу змінила життя львів’янки Ольги Євдокимової та сотень дітей, які через війну втратили власні домівки. Опублікований у мережі емоційний допис про хлопчика-переселенця Сашка з Донеччини викликав колосальний відгук у суспільстві, змінивши долі багатьох дітей-ВПО у Львові.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Ольгою Євдокимовою, волонтеркою щодо того, як історія допомоги хлопчику ВПО змінила її життя та як допомогла створити ініціативу “Коло добра”.

Від логістики для армії до підтримки цивільних

Ольга Євдокимова здобула журналістську освіту в Рівному, проте тривалий час працювала керівницею у комерційній сфері. З початком повномасштабного вторгнення вона потрапила під скорочення на роботі та одразу долучилася до волонтерської діяльності. Її першим напрямком став пошук, купівля та пригін автомобілів для військових підрозділів із Польщі та Литви. Спільно з благодійними фондами вона також забезпечувала доставку систем супутникового зв’язку Starlink в Україну, а разом зі своєю невеликою аудиторією в соціальній мережі інстаграм зібрала кошти на три FPV-дрони. 

Загалом за час діяльності її команда пригнала близько 200 транспортних засобів для українських оборонців. Допомогою внутрішньо переміщеним особам волонтерка раніше не займалася, аж поки не сталася подія, яка повністю змінила вектор її роботи.

Зустріч із Сашком та сила суспільної довіри

Переломний момент відбувся у звичайному львівському магазині секонд-хенду. Ольга стала свідком сцени, де маленький хлопчик благально просив свою бабусю придбати йому вживані ролики. Волонтерку вразило те, що дитина не влаштовувала істерик, а просто щиро сподівалася на покупку, яку жінка не мала фінансової можливості здійснити. 

Ольга купила ці ролики, познайомилася з родиною і дізналася, що дев’ятирічного хлопчика звати Сашко. Він втратив обох батьків, майже всі його особисті речі залишилися в Донецьку, а наразі він разом із бабусею Галиною мешкає у модульному містечку для переселенців у Львові.

Повернувшись додому, Ольга описала свої емоції в соціальній мережі Threads. Допис не містив закликів про фінансову допомогу, проте за короткий час набрав понад 800 тисяч переглядів. Користувачі масово почали просити волонтерку відкрити благодійний збір для допомоги дитині. Протягом перших 24 годин на банківський рахунок надійшло 613 729 гривень, а загальна сума збору згодом перевищила 900 тисяч гривень. Сама сума виявилася надзвичайно великою для непублічної людини, адже середній донат становив близько 250 гривень від майже трьох тисяч звичайних громадян без залучення великого бізнесу чи великих донорів.

“Всі мої друзі, хто мене знає, вони самі моніторили “банку” і до мене дзвонять: “Оля, вже 100 тисяч”, “Оля, вже 150 тисяч”, дзвонять через 20 хвилин — вже 200 тисяч. Я така: “Ніхто такого не очікував”. Я розумію, тому що в такий важкий час, в який ми живемо, людям треба хороші історії“, — згадує Ольга Євдокимова.

Становлення проєкту “Коло добра”

Великі фінансові можливості дозволили волонтерці вийти за межі первинного задуму. Збір став рушійною силою для допомоги всьому модульному містечку. Наразі Ольга вже придбала для Сашка велосипед, організувала його відпочинок у двох таборах та планує зробити щось масштабне для сім’ї Сашка вже найближчим часом.

Паралельно Ольга почала закривати потреби інших дітей-переселенців, які просили про велосипеди, ролики та трюкові самокати. Так народився проєкт “Коло добра”. Завдяки небайдужим громадянам з України та з-за кордону вдалося зібрати велику кількість спортивного інвентарю та одягу, перетворивши територію модульного містечка на активний майданчик для розваг.

Проєкт також допомагає підліткам та іншим переселенцям, які опинилися в скруті. Організаторка розповідає про історію дівчинки Каміли з Донеччини, яку цькували у школі через одяг та старий велосипед. Про цю ситуацію Ользі повідомила сусідка дитини, після чого волонтери оперативно закрили потребу в речах. Також допомогу отримав випускник Саша, якому за кілька годин зібрали кошти на якісний сучасний одяг та взуття для випускного. 

Головним принципом роботи “Кола добра” є абсолютна прозорість: волонтерка ніколи не перераховує живі гроші на особисті картки заявників, а самостійно оплачує конкретні товари, квитки чи медичні послуги, що повністю виключає ризик нецільового використання бюджету.

Логістичні виклики та внутрішня трансформація

Масштабування ініціативи виявило серйозні логістичні перешкоди. Ольга отримала понад 200 посилок з речами для переселенців. Найбільшою проблемою виявилася неможливість отримати знижку чи безкоштовну доставку від транспортної компанії “Нова Пошта”, через що велика частина зібраних коштів пішла на оплату логістики. Деякі громадяни не змогли надіслати габаритні велосипеди, оскільки їхнє транспортування у дерев’яних боксах коштувало понад тисячу гривень. Попри це, волонтерка з розумінням ставиться до позиції компанії, зважаючи на постійне руйнування їхніх терміналів внаслідок бойових дій з боку противника.

Особисте життя Ольги також зазнало значних змін. Перші тижні роботи вимагали цілодобового перебування в телефоні для комунікації з сотнями людей, через що вона тимчасово втратила фізичний та емоційний ресурс на особисті справи чи спорт. Проте волонтерство допомогло їй подолати постійну тривожність від читання новин.

“Коли сталася оця історія, я повністю абстрагувалася і просто подумала, що якщо я не можу там змінити щось, наприклад, у державі, то я можу допомогти певним людям змінити щось в їхньому житті. І це дуже класне відчуття. Кожні там 5, 10, 100 гривень — то дуже велика в кінцевому результаті сума виходить. І якщо кожна людина буде думати, що від неї нічого не залежить, то від неї нічого залежати не буде“, — наголошує Ольга.

Як правильно допомагати ВПО

На думку Ольги Євдокимової, головною проблемою сучасних благодійних платформ та офіційних каналів є суха та нецікава подача інформації, яка відштовхує потенційних донаторів. Люди не хочуть читати звіти про проведення чергових офіційних сесій, натомість вони прагнуть бачити реальні людські долі та щирі емоції. Волонтерка закликає говорити про проблеми переселенців через їхні особисті історії, демонструючи практичні результати допомоги.

Для тих, хто вважає свої зусилля мізерними, існує проста модель співучасті. Необов’язково бути одноосібним організатором великого фонду. Громадяни можуть створювати дружні банки, розділяючи один великий збір на кілька людей, або просто поширювати інформаційні матеріали та відеоролики у своїх соціальних мережах. Поширення контенту запускає ланцюгову реакцію, яка залучає нових учасників і дозволяє ефективно закривати базові та психологічні потреби людей, які втратили свій дім.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

“Ми взяли з собою по одній дорожній сумці, сіли в машини, і поїхали”: історія бахмутянки Аліни Дорохової

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Аліна Дорохова народилася та виросла в Бахмуті, її дитинство проходило в районі Забахмутка. До початку активних бойових дій вона працювала в місцевому логопедичному центрі, допомагаючи дітям. Сьогодні дівчина мешкає в Тернополі, де разом із чоловіком розробила спеціалізований застосунок для фахівців своєї галузі. Її історія — це шлях від болючої втрати рідних під час евакуації до прийняття нової реальності.

Історію Аліни Дорохова читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство на Забахмутці та зелений травневий Бахмут

Своє дитинство в Бахмуті Аліна пригадує як дуже яскравий період, сповнений сонця, зелені та вуличних ігор. Життя на Забахмутці минало в колі друзів, із якими вона грала у футбол та проводила весь вільний час просто неба. Найбільше в пам’яті дівчини закарбувалися весняні місяці, коли навчальний рік добігав кінця.

“Я пам’ятаю вулицю, якою я йшла. Вона була дуже яскравою, особливо в травневий період, коли школа вже закінчувалася і дуже було зелено і прохолодно“, — ділиться спогадами бахмутянка.

Говорячи про улюблені локації рідного міста, дівчина згадує Верхній парк, центральну частину Бахмута та місцевий ринок. Проте найтепліші спогади пов’язані з невеликою локацією, схованою від сторонніх очей. За школою №10 розташовувався затишний дворик із лавкою, оточеною густою зеленню. Саме там, в атмосфері повної відокремленості від міського галасу, минула значна частина її дитинства та підліткових років.

Вибір професії логопеда та особисті захоплення

Обираючи життєвий шлях, Аліна вагалася між двома напрямами: дитячою психологією та логопедією. Головним мотивом для дівчини було щире бажання допомагати дітям. Зрештою, вибір припав на логопедичну науку через специфіку професії, яка дозволяє бачити швидкі та конкретні зміни в розвитку дитини.

“Мене тішило, коли ти бачиш реальні результати від своєї роботи. І тішить досі, насправді. І тому я вибрала саме цей аспект, а не психологію. Через те, що в психології не завжди вдається швидко побачити реальні результати“, — пояснює Аліна.

У вільний від роботи час дівчина веде активний спосіб життя: займається фітнесом, кардіотренуваннями та виходить на пробіжки. Серед інтелектуальних захоплень — комп’ютерні та настільні ігри, а також література. Аліна захоплюється британською класикою, а з дитячих років зберігає любов до серії книг про Гаррі Поттера, які перечитувала безліч разів.

Трагедія евакуації: втрата батька та виїзд в один день

Рішення покинути Бахмут стало для Аліни найважчим у житті. Ситуація ускладнювалася родинними обставинами: дівчина мешкала з родиною свого майбутнього чоловіка, тоді як її власні батьки категорично відмовлялися виїжджати з міста. Трагічні події розгорталися стрімко — під час одного з ворожих обстрілів загинув батько Аліни.

Вирішальним став приїзд батька чоловіка, який на той час ніс військову службу на першій лінії фронту. Він повернувся додому лише на кілька годин і заявив, що залишатися в місті більше небезпечно. Родина мала виїхати наступного ж дня.

“Ми взяли з собою кожен по одній дорожній сумці, сіли в машину вісім людей і поїхали. Це рішення було дуже важке. Я навіть плакала декілька днів, бо я залишила батьків удома“, — згадує переселенка. Пізніше Аліні вдалося вмовити маму евакуюватися за допомогою волонтерів.

Після дванадцяти годин виснажливої дороги родина прибула до Миргорода на Полтавщині. Вісім втомлених, голодних людей не мали жодного плану дій. Знайшовши оголошення через платформу OLX, вони натрапили на чуйну власницю квартири, яка одразу привезла ключі та дозволила заселитися без попередньої оплати. У цій двокімнатній квартирі вісім осіб прожили чотири місяці.

Новий дім у Тернополі та біль усвідомлення

Через постійні переїзди родина змінила кілька міст. Після Миргорода був Київ, згодом Одеса, а кінцевою точкою став Тернопіль. Саме тут родина чоловіка придбала житло, і переселенці нарешті змогли осісти. Тернопіль несподівано вразив Аліну своєю схожістю з рідним Бахмутом.

“Тернопіль дуже схожий на Бахмут, до речі. Вайбом, якоюсь атмосферою. Він дуже компактний, його можна пройти за півтори години вдовж і поперек. Сам центр, архітектура дуже схожа на те, як було у нас на Топталовці, як було у нас в центрі. Є центральна вулиця, яка межує із центральною зупинкою, вона дуже-дуже схожа в Тернополі“, — ділиться спостереженнями дівчина.

Попри теплий прийом у новому місті, найважчим випробуванням для Аліни стала психологічна адаптація. Перші місяці життя в евакуації минали у стані вакууму та постійному очікуванні швидкого повернення додому.

“Коли вже просто стає зрозуміло, що ми ніколи туди не повернемося, то це відчуття, напевно, було найскладнішим, що можна пережити“, — зізнається логопединя.

Від конфлікту з клієнткою до власного IT-продукту

Ідея створення спеціалізованого застосунку для логопедів виникла з практичної потреби. Через постійні відключення світла в різних містах України Аліна, яка працювала онлайн і забезпечувала родину, часто втрачала можливість проводити заняття. Її чоловік у цей час почав вивчати IT-сферу. Для отримання практичного досвіду вони вирішили створити спільний проєкт, який би розв’язав реальні проблеми спеціалістів.

Каталізатором стала конфліктна ситуація з матір’ю одного з пацієнтів. Жінка відкрито ігнорувала повідомлення Аліни, забувала про оплату занять та пропускала уроки, змушуючи логопединю постійно нагадувати про фінансові та організаційні питання вручну. Це призводило до непорозумінь та втрати заробітку.

Аби уникнути подібних ситуацій у майбутньому, подружжя розробило платформу, яка бере на себе рутинну організацію роботи. Новий сервіс має чіткий функціонал

• самостійне нагадування клієнтам про розклад занять;
• автоматичне надсилання сповіщень про необхідність оплати;
• фіксація відвідуваності та скасованих уроків;
• наявність вбудованого шаблону договору про співпрацю для врегулювання правових відносин.

“Зараз у мене є ця система, я бачу свої заняття на місяць наперед. Я також бачу список скасованих занять, що дозволяє зрозуміти, що можу зараз запропонувати клієнтам цей час“, — зазначає розробниця.

Запуск платформи ВУЗОЛ

Реєстрація на платформі ВУЗОЛ відкрилася 5 червня. Лише за перший місяць роботи сервіс залучив 60 користувачів серед логопедів та фахівців суміжних спеціальностей. Фундаментальним принципом роботи застосунку стала абсолютна конфіденційність медичних даних.

Оскільки логопеди часто працюють з дітьми, які мають неврологічні або психіатричні діагнози, безпека інформації є критично важливою. Згідно з внутрішніми документами та політикою конфіденційності, розробники не мають доступу до даних пацієнтів своїх користувачів. Вони відстежують лише загальну статистику реєстрацій.

“Для мене було дуже важливо, щоб все це було зроблено правильно із точки зору турботи про наших користувачів та про їхніх клієнтів. Ми не переглядаємо ці дані, бо це неприпустимо“, — підкреслює Аліна.

Порада бахмутянам, які планують розпочати власну справу

Спираючись на власний досвід створення продукту без початкових капіталовкладень, Аліна радить землякам починати з раціонального підходу до планування. Вона наголошує, що на старті їхній застосунок розроблявся виключно завдяки ентузіазму та навичкам чоловіка, і лише на етапі просування виникла потреба в оплаті послуг юристів та реклами.

“Перша порада — це створити реалістичну ідею, яку можна реалізувати тут і зараз, або в перші два місяці, без особливих витрат емоційних, часових і матеріальних ресурсів. Має бути баланс між ідеєю і досяжністю її реалізації“, — підсумовує дівчина.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

“Можливо, ми одні з останніх людей, які народилися на Донбасі”. Історія поетеси з Бахмута Естер

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!