18 лютого 2023 року, обороняючи Бахмут, загинув військовослужбовець Михайло Реуцький. У Михайла залишалась дружина Наталя та донька Катерина. Дві його найдорожчі жінки в житті зараз відкрили домашню кондитерську “Тихий куточок” в пам’ять про чоловіка, батька та Героя України. “Тихий” — це позивний батька Катерини.

Редакція поспілкувалась з Катериною Реуцькою. Розповідаємо історію кондитерської, а також говоримо про те, як власна справа може допомогти родинам загиблих.

 “Біль не вщухає, а час не лікує”

“Тихий куточок” — це домашня кондитерська Наталі та Катерини Реуцьких, її відкрили в пам’ять про батька та чоловіка. Від ідеї до реалізації пройшло не так багато часу, згадує Катерина — її мама раніше працювала в компанії, але через нерозуміння колег була змушена звільнитися. 

“Це були якісь жарти про ухилянтів, жарти про те, що треба вже віддавати території, бо без різниці, під яким прапором вони будуть. Останнє, що змусило маму звільнитися — це фраза, що треба вчитися вже знову жити після загибелі батька”, – пригадує Катерина в розмові.

Проте порада “знову жити” не допомогла, біль від утрати не вщухав, й час не лікував.

Тоді, дівчина вмовила маму залишити роботу, хоча це рішення для неї було важким. Наталія хвилювалась, що в неї нічого не вийде. Катерина додає, що кондитерська справа була маминим захопленням — жінка любила випікати торти, тестувати нові рецепти, це приносило їй задоволення. Після загибелі коханого вона перестала випікати, проте мрія працювати на себе, дарувати людям радість від випічки – не зникла. 

“Я розповіла мамі про ідею створити якесь місце, яке буде в пам’ять про тата. Пам’ятне і затишне, де люди зможуть прийти й просто посидіти. Люди, які також пройшли через війну, які стикнулися з цим болем. Мама почула цю ідею і дуже загорілася”, — каже Катерина.

Місце, в якому вирує любов, розуміння та підтримка

Дівчина додає, що спочатку вони з мамою хотіли створити саме фізичну кав’ярню, але це дуже тривалий процес, тому початково створили домашню кондитерську “Тихий куточок” — “тихий”, бо позивний батька Катерина був “Тихий”. Свій маленький бізнес вони офіційно зареєстрували, сплачують податки. Катерина наголошує — для неї та мами було важливо показувати приклад та вести “білий” бізнес. 

“Для нас оцей куточок, який ми зараз створили — це така віддушина, таке місце, в якому вирує любов, розуміння, підтримка. От всі ці емоції, всі ці почуття, які ми відчували поруч з татом. Я насправді не знаю, як словами описати те, що ми поруч з ним відчували. І ми б хотіли цими емоціями ділитися з іншими людьми, які зараз цього також дуже сильно потребують. Вирішили робити це через солодощі. Мама після загибелі тата жодного разу нічого не пекла, нічого не готувала. Їй просто не хотілося, а як тільки вона намагалася це зробити — в неї були сльози”, — пригадує Катерина в розмові.

Місяць тому мама Катерини приготувала перший смаколик — шоколадний брауні, і з того часу їх кондитерська почала працювати. Для готування їжі жінки орендували приміщення, де творять всі смаколики, вдосконалюють рецепти. Катерина взяла на себе обов’язки пакувальниці, менеджерки, кур’єрки, а ще вона відписує клієнтам та приймає замовлення. 

“Поки я пакую замовлення, мама щось готує, ми постійно говоримо по тата. Придумуємо собі, як би він реагував на те, що ми заробили якісь певні кошти, що отримуємо гарні відгуки. І дуже часто виходить так, що ми готуємо смаколики, солодощі, пакуємо їх, але це робиться завжди з соляними щоками, тому що ми постійно плачемо. Але це така, знаєте, світла туга, я б сказала. Ця справа нам трошечки зараз допомагає триматися на плаву”, – говорить дівчина.

Є дні, коли потрібно закупляти продукти для випікання — тоді, каже Катерина, вони з мамою беруть візочок, який вони жартома називають “Лексусом”, завантажують візочок борошном, яйцями, крем-сирами, шоколадом та іншим. Така робота почасту займає весь день, а близько 11 вечора Катерина та Наталія повертаються. Дорогою додому обов’язково відвідують памʼятне дерево.

“У нас з мамою ще є традиція. Коли проходимо крізь парк, який найменований в честь мого тата, йдемо сідати біля дуба, який ми посадили в пам’ять про тата. Якби пізно не було, якби холодно не було, але ми, бодай там 2-3 хвилиночки, біля нього посидимо. Це в нас такий ритуал, напевно. Раніше ми брали какао, але в кав’ярні біля нас какао зіпсувалося і стало не смачне. Тому просто так сидимо”, – розповідає Катерина.

Більше, ніж просто кондитерська

В асортименті “Тихого куточка” є багато випічки, а в меню можна знайти вже понад 10 позицій. Катерина каже, що перед випуском у продаж того чи іншого смаколика її мама ретельно перевіряє та вдосконалює рецепт. 

“Вона намагається довести рецепт до ідеалу, і щоб вже потім його продавати. Одну страву мама може готувати, я не знаю, разів п’ять, поки в неї не вийде ідеально. До кожного пакунку ми кладемо листівку. Ми розповідаємо про наш “Тихий куточок”, що це взагалі за місце і які емоції ми хочемо людям передати, бо це не просто кондитерська. Я розробила логотип для “Тихого куточка”, де на передній план виходить жіноча статура, і позаду неї тінь військового”, – пояснює Катерина.

Для неї з мамою домашня кондитерська стала розрадою. Обіцяний час не лікував їх біль, каже дівчина, хоча спочатку вони чекали цього.

“Я дійсно чекала моменту, коли ж час мене вилікує, коли ж я зможу не засинати зі сльозами на очах, коли в мене пройдуть панічні атаки, але цього не стається. Проте коли ми з мамою робимо щось для таких, як ми, то знаємо, що татові це точно б сподобалося. Мені хочеться, щоб рідні загиблих не боялися говорити про свою втрату. Дуже багато хто закривається і дуже багато хто в цьому вариться і думає, що суспільству байдуже. Але є ми, які завжди будемо поруч. Хочеться, щоб суспільство навколо це бачило, щоб воно розуміло, що ми існуємо, і щоб воно готувалося до того, аби з нами комунікувати. Не ми маємо підбирати слова, не ми маємо розуміти інших”, — наголошує дівчина.

Як кондитерська допомогає родині?

Власна справа, яку мама Катерини наважилась відкрити, дає їй та доньці сили, і особливо тішать відгуки від людей. Катерина пригадує, що якось смаколики у них замовляла дружина військового. Жінки впакували солодощі в рожеве пакування, додали туди стрічок, не знаючи, кому призначений подарунок. Проте захиснику такий сюрприз дуже сподобався, ділиться Катерина, бо таке яскраве пакування додало трішки радісних емоцій для нього. 

У майбутньому “Тихий куточок” планують втілити як кав’ярню, щоб там могли отримати робочі місця ветерани — учасники АТО та сучасної війни. Катерина додає, що для неї це особлива мрія, адже коли її тато був живий, то через свій військовий досвід не міг влаштуватись на роботу. 

“Часто казали, що він “кончений атошник”, що він “ненормальний” і всяке таке. Ми з мамою це все бачили й це все дуже-дуже боляче. Тому ми загорілися ідеєю створити робочі місця для тих, хто віддав цій країні все, що міг. Хочемо, щоб такі люди працювали з насолодою та в тому колективі, який буде близький. Я просто донька загиблого військовослужбовця, але навіть зі мною люди деколи не хочуть спілкуватися через те, що думають, що я ось така трошки повернута на темі смерті. І дійсно відчувається, що ти чужий в суспільстві”, — розмірковує дівчина.

Підтримати роботу “Тихого куточка”, можна замовивши солодощі за посиланням — їх відправляють навіть Новою Поштою. 

Матеріал створено у співпраці з Волинським пресклубом

Читайте також:

• “Альо…Альо…й ніби не було цих років”: історія бахмутянки, яка понад два з половиною роки чекала коханого з полону
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія Аліси Чумак, дружини полоненого нацгвардійця
• Вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександра дбайливо спілкується з гостями, розраховує відвідувачів, наливає каву у чашку. Вона не тільки бариста за стійкою, а ще і власниця, і прибиральниця, і адміністраторка. Її кав’ярня в Києві — це нова точка Б. Та сама, з якої починається шлях, коли точку А — Бахмут — стерли з мапи війною. У 22 роки вона відкрила свою справу, щоб знову відчути опору під ногами. І щоб люди, які, як і вона, втратили дім, змогли знайти ковток звичного життя у чашці капучино, у домашньому торті та у людях довкола.

Історію бахмутянки Олександри Колягіної та її кав’ярні читайте в матеріалі.

“Моя точка Б”: історія

З Олександрою ми спілкуємося після обіду, але по той бік телефону чутно голоси гостей кав’ярні — дівчина паралельно й готує каву, й розмовляє з нами. Часу у неї зараз обмаль, адже все робиться своїми силами. У новому закладі дівчина працює сама, інколи допомагає мама.

Олександра розповідає, що народилася та виросла в Бахмуті, а її улюбленим місцем тут був парк. Зараз, у центрі столиці, Олександра часто ходить у парк Тараса Шевченка — каже, він їй нагадує дім. Останній раз в Бахмуті дівчина була 20 лютого, і тоді вона не знала, що це буде її останній раз, коли вона бачила місто цілим. 

Бахмутянка додає — з дитинства мріяла стати лікарем, навіть пішла навчатися у школу з поглибленим вивченням біології, але не склалося. У 2020 році вона вступила до Київського університету харчових технологій вже на магістра, за спеціальністю “Харчові технології”.

“Я дуже сильно марила, що я буду лікарем, дерматологом, але так, по іронії долі, вийшло, що я не змогла скласти на достатню кількість балів математику. І в останню мить я подала заявку в Київський університет, де я згодом і навчалася”, — розповідає дівчина.

Київ Олександра полюбила ще давно, а вперше з ним познайомилися вимушено у 2014 році, коли Бахмут окупували вперше і родина дівчини була змушена покинути дім. Евакуювалися тоді до столиці.

“Я ще маленькою було, років 12 здається, але вже тоді я сказала, що я буду тут жити, бо мені дуже сильно запав Київ в душу. І так вийшло, що я вступила в університет, комфортно себе почуваю в Києві. Звісно, трішки втомлює метушня, але я дуже люблю це місто”, – каже героїня.

Олександра каже: в останні роки, коли вона навчалася в Києві, почала помічати, як швидко розвивався Бахмут, як багато бізнесів намагалися впровадити щось новеньке у місті. Багато з цих закладів не відкрилися через війну. 

“Перед повномасштабним вторгненням було багато новин, що почнеться війна. Казали, 16 лютого може все початися, а я в той час була вдома, тому вирішила почекати й не їхати до столиці. Нічого не відбулося. Тоді 20 лютого я взяла квиток до Києва, і це був найтяжчий мій від’їзд з Бахмута. Чомусь мені було дуже тяжко їхати, пів дороги я плакала. Я ще такого не відчувала. Тоді я не знала, що це останній раз, коли буду вдома”.

Так й сталося. Весною 2022 року родина Олександри евакуювалася на Дніпропетровщину. Тоді люди вірили — перечекають й повернуться додому. Сама дівчина поїхала на Хмельниччину, де її на 4 місяці прихистила подруга, бо в Києві було надто небезпечно. Тоді бахмутянка захопилася випічкою.

“Для мене це була медитація, віддушена від всіх цих подій, які відбувалися. Я почала працювати в кондитерському цеху. А зараз вже у моїй кав’ярні я самостійно роблю десерти з мамою. Але, напевно, Наполеон – це перша моя особлива випічка, бо ми дуже багато їх робили з подругою, щоб якось зайняти свій час. Передавали торти для людей, щоб потішити чимось смачним” – пригадує бахмутянка.

Як бахмутянка відкрила кав’ярню у Києві

У 2023-му Олександра вперше серйозно задумалася про власну кав’ярню. Конкретного плану ще не було — лише відчуття, що хочеться створити щось своє, тепле, про дім. Рішення прийшло неочікувано. Якось у стрічці TikTok вона натрапила на історію жінки з Ірпеня, яка виграла державний грант і відкрила заклад на честь свого рідного міста.

Олександра згадує, що саме тоді відчула, що хоче зробити щось схоже для людей з Донеччини й Луганщини. Для тих, хто, як і вона, втратив дім і опинився у великому місті без нічого, з валізою й тривогою. Хотілось створити куточок, який нагадає: тебе тут чекають. Ти не сам.

Вона самостійно написала бізнес-план і подалась на грант. У розмові каже: не очікувала, що виграє, але кошти надійшли на баланс. Та вже в процесі вона зрозуміла, що це не її варіант, тож відмовилася від гранту. Далі Олександра шукала інвесторів, трохи позичала, багато ризикувала. І вже у травні 2025 року її кав’ярня “Моя точка Б” відкрилася.

“Чому така назва? Багато хто думає, що “Б” — це про Бахмут, і це частково так. Але для мене це дещо інше. Коли ти виїжджаєш з дому, то потрапляєш у точку А. Це невідомість, де немає опори. Усе тимчасове, усе може зникнути. Я бачила це по своїх батьках. Вони не мали стабільності, лиш переїзди, сумніви, страх. Я хотіла створити точку Б. Ту, куди приходиш і знаєш, що тебе тут чекають. Тут затишно, тут тепло. Тут можна видихнути.  Бо багато людей, які є переселенцями, вважають і думають, і їм так здається, що вони нікому не потрібні. Але це куточок, де ми кожному дуже сильно раді, ми хочемо вас побачити, зігрітися теплом, затишком дому. Тут вас завжди чекають”.

Попри те, що кав’ярня працює трохи понад місяць, у неї вже є свої улюбленці. Гості найчастіше замовляють меренговий рулет, лимонний чизкейк, фундучне печиво й, звісно, торт “Червоний оксамит”. Саме його Олександра радить спробувати в першу чергу.

У “Моїй точці Б” щоразу щось особливе. Тут не тільки п’ють каву, сюди ще приносять книжки, пов’язані з Донеччиною, лишають теплі слова, діляться спогадами. Заклад став своєрідним місцем зустрічі для тих, хто носить у серці Схід. Або хоче дізнатися про нього більше.

Знайти “Мою точку Б” можна у Києві, на вулиці Саксаганського, 70/16. Заклад працює з понеділка по п’ятницю з 08:00 до 20:00, у суботу — з 09:00 до 21:00. Неділя — вихідний.

До теми:

• Шматочок Бахмута у Львові: як бахмутянка відкрила сирний бізнес у місті Лева
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!