18 лютого 2023 року, обороняючи Бахмут, загинув військовослужбовець Михайло Реуцький. У Михайла залишалась дружина Наталя та донька Катерина. Дві його найдорожчі жінки в житті зараз відкрили домашню кондитерську “Тихий куточок” в пам’ять про чоловіка, батька та Героя України. “Тихий” — це позивний батька Катерини.

Редакція поспілкувалась з Катериною Реуцькою. Розповідаємо історію кондитерської, а також говоримо про те, як власна справа може допомогти родинам загиблих.

 “Біль не вщухає, а час не лікує”

“Тихий куточок” — це домашня кондитерська Наталі та Катерини Реуцьких, її відкрили в пам’ять про батька та чоловіка. Від ідеї до реалізації пройшло не так багато часу, згадує Катерина — її мама раніше працювала в компанії, але через нерозуміння колег була змушена звільнитися. 

“Це були якісь жарти про ухилянтів, жарти про те, що треба вже віддавати території, бо без різниці, під яким прапором вони будуть. Останнє, що змусило маму звільнитися — це фраза, що треба вчитися вже знову жити після загибелі батька”, – пригадує Катерина в розмові.

Проте порада “знову жити” не допомогла, біль від утрати не вщухав, й час не лікував.

Тоді, дівчина вмовила маму залишити роботу, хоча це рішення для неї було важким. Наталія хвилювалась, що в неї нічого не вийде. Катерина додає, що кондитерська справа була маминим захопленням — жінка любила випікати торти, тестувати нові рецепти, це приносило їй задоволення. Після загибелі коханого вона перестала випікати, проте мрія працювати на себе, дарувати людям радість від випічки – не зникла. 

“Я розповіла мамі про ідею створити якесь місце, яке буде в пам’ять про тата. Пам’ятне і затишне, де люди зможуть прийти й просто посидіти. Люди, які також пройшли через війну, які стикнулися з цим болем. Мама почула цю ідею і дуже загорілася”, — каже Катерина.

Місце, в якому вирує любов, розуміння та підтримка

Дівчина додає, що спочатку вони з мамою хотіли створити саме фізичну кав’ярню, але це дуже тривалий процес, тому початково створили домашню кондитерську “Тихий куточок” — “тихий, бо позивний батька Катерина був “Тихий”. Свій маленький бізнес вони офіційно зареєстрували, сплачують податки. Катерина наголошує — для неї та мами було важливо показувати приклад та вести “білий” бізнес. 

“Для нас оцей Куточок, який ми зараз створили — це така віддушина, таке місце, в якому вирує любов, розуміння, підтримка. От всі ці емоції, всі ці почуття, які ми відчували поруч з татом. Я насправді не знаю, як словами описати те, що ми поруч з ним відчували. І ми б хотіли цими емоціями ділитися з іншими людьми, які зараз цього також дуже сильно потребують. Вирішили робити це через солодощі. Мама після загибелі тата жодного разу нічого не пекла, нічого не готувала. Їй просто не хотілося, а як тільки вона намагалася це зробити — в неї були сльози”, — пригадує Катерина в розмові.

Місяць тому мама Катерини приготувала перший смаколик — шоколадний брауні, і з того часу їх кондитерська почала працювати. Для готування їжі жінки орендували приміщення, де творять всі смаколики, вдосконалюють рецепти. Катерина взяла на себе обов’язки пакувальниці, менеджерки, кур’єрки, а ще вона відписує клієнтам та приймає замовлення. 

“Поки я пакую замовлення, мама щось готує, ми постійно говоримо по тата. Придумуємо собі, як би він реагував на те, що ми заробили якісь певні кошти, що отримуємо гарні відгуки. І дуже часто виходить так, що ми готуємо смаколики, солодощі, пакуємо їх, але це робиться завжди з соляними щоками, тому що ми постійно плачемо. Але це така, знаєте, світла туга, я б сказала. Ця справа нам трошечки зараз допомагає триматися на плаву”, – говорить дівчина.

Є дні, коли потрібно закупляти продукти для випікання — тоді, каже Катерина, вони з мамою беруть візочок, який вони жартома називають “Лексусом”, завантажують візочок борошном, яйцями, крем-сирами, шоколадом та іншим. Така робота почасту займає весь день, а близько 11 вечора Катерина та Наталія повертаються. Дорогою додому обов’язково відвідують памʼятне дерево.

“У нас з мамою ще є традиція. Коли проходимо крізь парк, який найменований в честь мого тата, йдемо сідати біля дуба, який ми посадили в пам’ять про тата. Якби пізно не було, якби холодно не було, але ми, бодай там 2-3 хвилиночки, біля нього посидимо. Це в нас такий ритуал, напевно. Раніше ми брали какао, але в кав’ярні біля нас какао зіпсувалося і стало не смачне. Тому просто так сидимо”, – розповідає Катерина.

Більше, ніж просто кондитерська

В асортименті “Тихого куточка” є багато випічки, а в меню можна знайти вже понад 10 позицій. Катерина каже, що перед випуском у продаж того чи іншого смаколика її мама ретельно перевіряє та вдосконалює рецепт. 

“Вона намагається довести рецепт до ідеалу, і щоб вже потім його продавати. Одну страву мама може готувати, я не знаю, разів п’ять, поки в неї не вийде ідеально. До кожного пакунку ми кладемо листівку. Ми розповідаємо про наш “Тихий куточок”, що це взагалі за місце і які емоції ми хочемо людям передати, бо це не просто кондитерська. Я розробила логотип для “Тихого куточка”, де на передній план виходить жіноча статура, і позаду неї тінь військового”, – пояснює Катерина.

Для неї з мамою домашня кондитерська стала розрадою. Обіцяний час не лікував їх біль, каже дівчина, хоча спочатку вони чекали цього.

“Я дійсно чекала моменту, коли ж час мене вилікує, коли ж я зможу не засинати зі сльозами на очах, коли в мене пройдуть панічні атаки, але цього не стається. Проте коли ми з мамою робимо щось для таких, як ми, то знаємо, що татові це точно б сподобалося. Мені хочеться, щоб рідні загиблих не боялися говорити про свою втрату. Дуже багато хто закривається і дуже багато хто в цьому вариться і думає, що суспільству байдуже. Але є ми, які завжди будемо поруч. Хочеться, щоб суспільство навколо це бачило, щоб воно розуміло, що ми існуємо, і щоб воно готувалося до того, аби з нами комунікувати. Не ми маємо підбирати слова, не ми маємо розуміти інших”, — наголошує дівчина.

Як кондитерська допомогає родині?

Власна справа, яку мама Катерини наважилась відкрити, дає їй та доньці сили, і особливо тішать відгуки від людей. Катерина пригадує, що якось смаколики у них замовляла дружина військового. Жінки впакували солодощі в рожеве пакування, додали туди стрічок, не знаючи, кому призначений подарунок. Проте захиснику такий сюрприз дуже сподобався, ділиться Катерина, бо таке яскраве пакування додало трішки радісних емоцій для нього. 

У майбутньому “Тихий куточок” планують втілити як кав’ярню, щоб там могли отримати робочі місця ветерани — учасники АТО та сучасної війни. Катерина додає, що для неї це особлива мрія, адже коли її тато був живий, то через свій військовий досвід не міг влаштуватись на роботу. 

“Часто казали, що він “кончений атошник”, що він “ненормальний” і всяке таке. Ми з мамою це все бачили й це все дуже-дуже боляче. Тому ми загорілися ідеєю створити робочі місця для тих, хто віддав цій країні все, що міг. Хочемо, щоб такі люди працювали з насолодою та в тому колективі, який буде близький. Я просто донька загиблого військовослужбовця, але навіть зі мною люди деколи не хочуть спілкуватися через те, що думають, що я ось така трошки повернута на темі смерті. І дійсно відчувається, що ти чужий в суспільстві”, — розмірковує дівчина.

Підтримати роботу “Тихого куточка”, можна замовивши солодощі за посиланням — їх відправляють навіть Новою Поштою. 

Читайте також:

• “Альо…Альо…й ніби не було цих років”: історія бахмутянки, яка понад два з половиною роки чекала коханого з полону
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія Аліси Чумак, дружини полоненого нацгвардійця
• Вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Альо…Альо…й ніби не було цих майже трьох років”. Бахмутянка Анастасія Македонська літом 24 серпня 2024 року отримала найзаповітніший дзвінок від коханого, який два з половиною роки був в полоні росіян. Пара познайомилась в 2017 році, і з того часу їх стосунки пройшли чимало випробувань: відстань, війна, полон. 

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалась з бахмутянкою — розповідаємо її історію.

Весілля планували зробити в Святогірську

Анастасія народилась в Бахмуті — жила в районі Нового Ринку, навчалась в 12 школі. Батько дівчини медик, тож вона вирішила продовжити його шлях. Вступила в місцевий медичний коледж, а потім — в Краматорськ, в медичний університет.

“У мене тато працює на швидкій, він фельдшер. Крім того, у мене в родині багато лікарів, тому якось воно само собою так вийшло. Я з дитинства хотіла стати лікарем, ні для кого це не було новиною”, – пригадує в розмові дівчина.

Саме медицина допомогла Анастасії знайти кохання. Її чоловік, Родіон, з Лиману — пара познайомилась в літньому дитячому таборі. Дівчина влаштувалась туди медсестрою, перед тим попросивши маму, щоб та допомогла їй знайти роботу. Водночас Родіон з Лиману попросив свого батька знайти йому роботу в тому ж таборі.

“Коли я його побачила, в мене було відчуття, що, по-перше, я людину знаю дуже довго. Знаєте, дівчата зазвичай уявляють собі ідеального чоловіка. Родіон по всім моїм бажанням, по всім моїм критеріям був саме таким. Симпатія у нас обох була одразу, а сильні почуття з’явилися вже трохи пізніше. До кохання я дуже серйозно ставилась, бо, наприклад, в моїй родині батьки разом з 15 років”, — каже Анастасія, пригадуючи перше знайомство з Родіоном.

Три місяці Родіон та Анастасія працювали разом, приглядаючись один до одного, а наприкінці серпня зрозуміли, що хочуть бути разом. На заваді стала відстань –  

хлопець навчався в Харкові, а дівчина в Краматорську. Пара почала стосунки одразу на кілька міст: потяги, автобуси, телефонні дзвінки вечорами, переписки — так починалась історія їх кохання. Через рік стосунків Родіон освідчився коханій на її день народження.

Молодята одразу вирішили, що оплачувати весілля хочуть самостійно, тож на наступне літо поїхали в Одесу. Тут обоє почали працювати офіціантами й відкладали гроші на омріяне свято. Назбиравши грошей, Родіон та Анастасія купили собі обручки. 

“Ми замовляли обручки в Харкові, в ювеліра. Ці обручки тепер вже в нас, насправді вони весь цей час були в нас. Весілля ми планували зробити в Святогірську. Ми знайшли локацію, фотографа. Але, на жаль, через сімейні обставини в нас не вийшло відсвяткувати на той рік”, — ділиться дівчина.

“Тоді я не знала, що наша наступна зустріч буде через майже три роки”

Святкування довелося відкласти, але пара змогла жити разом, хоч і недовго — Родіону прийшла повістка на строкову службу, на 1 рік. Погодитися на ще один тривалий термін без коханого було важко, але довелося змиритися. 

“Це був 2021 рік, а в 2022 році в лютому починається війна. Родіону залишалося три місяці до демобілізації. Вона мала бути 17-го травня 2022-го року, якраз в цей день він вийшов у полон”, — розповідає Анастасія.

За час, поки Родіон був в Маріуполі, дівчина не могла часто приїжджати до коханого. Першим завадив коронавірус, адже пересування між містами було заборонено — але кілька разів пара встигла зустрітися. Вже перед повномасштабною війною Родіон поїхав у відпустку на 10 днів. На початку лютого 2022 року Анастасія прощалась з коханим у Слав’янську на вокзалі. 

“Коли Родіон був в полоні, я аналізувала ту нашу зустріч. Мені здається, я мало його обнімала, мало його цілувала. Я чітко пам’ятаю, як він поїхав, а я себе заспокоювала, що чекати залишилося лише три місяці. Тоді я не знала, що наша наступна зустріч буде через майже три роки”, — згадує дівчина.

“Збирайте речі, почалась війна”

Повномасштабну війну Анастасія зустріла у Краматорську, над її гуртожитком пролетіла ракета. Дівчина набрала Родіона телефоном, але швидко скинула дзвінок. Пригадує, що думала: коханий спить. Але Родіон в той час вже не спав, адже з другої ночі їх підняли по тривозі — Маріуполь обстрілювали росіяни, місто планували взяти в оточення.

“Коли 24-го все почалося, я прокинулася після 5-ої ранку. Дівчинка, з якою я жила на той момент, дуже плакала. Хлопець з сусідньої кімнати відкрив нам двері й сказав: “Збирайте речі, почалась війна”. Я почала дивитись новини, і там всюди були повідомлення про те, що бомблять Київ, Харків. Я зібрала речі й поїхала до батьків, в Бахмут. На той момент там було тихо”, — говорить Анастасія.

Але весною 2022 року в Бахмут почали прилітати російські ракети. Дівчина постійно була в тривозі, не могла спати — хвилювалась за коханого. 4 квітня Анастасія вирішила евакуюватися, про це її просив Родіон.

“Ми з Родіоном зідзвонювалися дуже рідко — в Маріуполі вже не було зв’язку, місто було оточене. Він кілька разів мені дзвонив, казав: “виїжджай”. 4 квітня — це був останній день, коли я була в Бахмуті — я їхала в автобусі та вдивлялася в ці будинки, в усі вулиці й дуже сильно плакала. Я мала передчуття, що це останній раз, коли я бачу це місто. Так і вийшло”, — каже вона.

Анастасія виїхала в Дніпро, і в цей час зв’язку з Родіоном практично не було. Він міг дзвонити раз в три тижні, а інколи дівчині приходило повідомлення з невідомого номера, де Родіон писав коротке повідомлення.

В січні Анастасія отримала лист з росії. Дізналась, що Родіон живий

Поступово росіяни брали Маріуполь в оточення. В березні Родіон двічі виходив на зв’язок, а потім — аж в кінці квітня. Так дівчина дізналась, що Родіон був поранений та перебував на Азовсталі. На початку травня хлопець передав, що вони чекають рішення щодо виходу з заводу. А наступне повідомлення дівчина отримала 21 липня, з Оленівки — напередодні її дня народження Родіон привітав кохану. З Оленівки чоловіка перевезли в росію. Далі була тиша. В січні 2023-го року Анастасія отримала лист з росії, з якого дізналась, що Родіон живий.

“У всіх полонених листи були майже однакові, їх вчать писати по шаблону. Там нічого не можна вказувати особистого. На той час, коли я отримала лист, я не була дружиною Родіона, а відповідати могли лише родичі, тож юридично я не мала на це права. Свій лист я підписала, як цивільна дружина. І він його отримав — і мій лист, і мами. Зараз вони у нас теж лежать вдома, він забрав їх з собою”, — пояснює дівчина.

Під час того, як Родіон був в полоні, Анастасія регулярно ходила на акції в підтримку полонених, їздила на всі зустрічі з родинами полонених, на зустрічі, які організовував Координаційний штаб. 

Родіон подзвонив Анастасії сам, спокійним голосом сказав: “Альо…”. 

“Ми зрозуміли, що якщо полонений — медійний, то це допоможе натиснути на Росію і скоріше повернути його в Україну. Чомусь тоді ми зробили такий висновок. Згодом нам сказали наші українські структури, що це не можна робити, а спитати в кого про те, чи справді ми робимо гірше, чи краще цими акціями, ми не могли. Тобто ми не розуміли цього процесу обмінів, але виконали прохання й створили інформаційну тишу. Проте результату це не дало. Батьки, жінки, дружини, сестри — всі розізлилися і ми почали знову робити великі гучні акції для того, щоб задіяти нашу владу, щоб вона розуміла, що треба щось робити, що в них немає часу зовсім”, — ділиться бахмутянка.

Вона додає, що дуже важливо підтримувати такі акції — не проходити просто повз, а стати поруч, або просто виразити підтримку. Вже зараз, коли коханий Анастасії повернувся з полону, пара разом продовжує ходити на акції.

День, коли Родіон повернувся додому, Анастасія пам’ятає дуже чітко. О 8 ранку дівчина побачила, що росіяни скинули інформацію про те, що сьогодні планується обмін строковиків на строковиків.

“Кожен обмін ти чекаєш, і потім це не стається. Ти просто вмираєш в цей день, а потім знову йдеш жити. Тому повірити в те, що там буде твій, дуже важко. Але десь о 12 дня вже почала просочуватися інформація, що справді йде обмін, що дійсно є наші строковики. Мені подзвонила мама Родіона, сказала, що їй прийшла смс-ка з Координаційного штабу, бо кожному, чий родич обмінюється, приходить смс-ка. Ми одразу почали плакати”, – пригадує дівчина.

Родіон подзвонив Анастасії сам.

“Спокійним голосом сказав: “Альо..”. Ніби й не було цих 3,5 роки. Я плакала й пищала в цю трубку, що люблю його. Бо він переживав, що я не дочекалася. І перед тим, як подзвонити мені, він спитав в мами, як там Настя. А мама йому сказала: “Настя тебе чекає, дзвони”. І він подзвонив мені. В полоні він хвилювався — насправді всі чоловіки там переживають, щоб жінки їх дочекалися. Він подзвонив й видихнув. Ми всі плакали”.

Після полону Родіон два місяці провів на реабілітації, а своє омріяне весілля, на яке очікували сім років, пара спланувала за місяць. 

“Ми вирішили, що хочемо цього свята — це біле плаття, про яке ми мріяли вже 7 років. Для мене було важливо, щоб чоловік не бачив мене у весільній сукні. Тож, вперше він мене побачив на церемонії. До нареченого мене за рук вів батько, це був найособливіший момент, дуже теплий. В цю хвилину плакав він і плакала я. Ми були разом”, — згадує з теплотою наша героїня.

Читайте також:

• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія Аліси Чумак, дружини полоненого нацгвардійця
• Вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута
• З тіла витягли 40 осколків: як захисник Бахмута отримав поранення

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутський центр професійно-технічної освіти з 2023 року працює в селищі Гоща Рівненської області. Сюди вдалося перевезти навчальне обладнання і колектив закладу, завдяки чому налагодили роботу з учнями. Наразі навчальний заклад працює в змішаному форматі і навчає дітей з Донеччини та Рівненщини. Бахмутський ЦПТО поступово розвивається на новому місці, у планах — відкрити сучасний центр для електриків і енергетиків.

Про роботу закладу, плани на майбутнє та розвиток громади, куди перемістили свою діяльність, редакції “Бахмут IN.UA” розповів директор Бахмутського центру професійно-технічної освіти Ігор Гаєвий.

Бахмутський ЦПТО, покращення і плани на майбутнє

Релокувавшись у нову громаду, навчальний заклад не просто відновив роботу, а й поступово працює над покращенням умов для своїх учнів. Першочергово у планах Бахмутського ЦПТО — створити сучасний навчальний центр для електриків і енергетиків, а також майстерню для зварників.

“По-перше, плануємо відкрити навчально-практичний центр електриків і енергетиків. Для реалізації цього проєкту нас вибрали в Міністерстві освіти. Зараз центр розбудовується, закуповується обладнання до нього. Все це буде коштувати десь біля 12 мільйонів гривень. Наразі ремонт вже практично закінчився. Також ми зараз розбудовуємо майстерню зварників. У нас є обладнання, яке ми вивезли з Бахмута, і ще нам надає обладнання Міжнародна організація ПРООН. Завдяки цьому і буде відкрита майстерня”, — розповідає директор навчального закладу Ігор Гаєвий.

Також є плани щодо покращення роботи учнівського кафе.

“У планах ще є трохи розширити наше кафе. Учні закладу можуть там харчуватися. Постійно там є пиріжки, чай, кава. Більше того, під час виробничого навчання наші учні там готують і реалізовують продукцію. Тому ми поступово покращуємо це місце, купуємо нове обладнання, наприклад, нещодавно придбали тістоміс”, — розповідає Ігор Гаєвий.

Займається Бахмутський ЦПТО й питанням розміщення учнів. Зокрема, зараз працюють над розширеннями гуртожитку. Планується, що наступного року в ньому зможуть проживати близько 120 учнів.

“У нас вже є гуртожиток. Ми оформили і оренду землі, і оренду цього будинку. На сьогодні в гуртожитку мешкають десь біля 50 дітей. На наступний рік плануємо, що буде близько 120 мешканців. Зараз для цього робляться ремонтні роботи”, — зазначає Ігор Гаєвий.

Бахмутський ЦПТО: волонтерство і розвиток громади

Педагоги й учні Бахмутського ЦПТО є соціально відповідальними, тому активно долучаються до розвитку Гощанської громади і до допомоги військовим з Бахмута і Гощі.

Серед покращень для Гощанської громади директор Бахмутського ЦПТО виділяє: учнів, які йдуть на практику в місцеві підприємства, можливості працевлаштування для місцевих жителів, і ремонти, які проводять у громаді.

“Звісно ми працюємо і для покращення громади. По-перше, ми навчаємо місцевих дітей, які потім йдуть проходити практику на підприємства, які є у громаді. По-друге, у нас є робочі місця для жителів громади. Тобто вони у нас працюють і заробляють кошти, які потім вкладають у громаду. По-третє, ремонти та все те, що ми робимо і вкладає адміністрація — це теж для покращення для громади. Ми ж також у цій громаді і живемо, і працюємо”, — розповідає Ігор Гаєвий.

Активно підтримує заклад й українських військових. Системно допомагають бійцям з Бахмута і Гощі, які захищають Україну на фронті. Допомогу надають військовим, які проходять лікування в медзакладах, і бійцям на передову.

“Ми продовжуємо нашу волонтерську роботу. Як працювали швачки, так і працюють у нас. Зокрема, постійно плетемо маскувальні сітки. Також постійно робимо різні кулінарні вироби. Їх возимо в лікарні до хлопців і на передову. Причому ми вже декілька разів на передову відвозили допомогу, це може бути різне: і кулінарні вироби, і сітки, і різна допомога. Наприклад, зовсім недавно передали хлопцям на передову генератор.

Також у нас є традиція до Дня Збройних Сил України. Цьогоріч у нас зібралися жінки і діти, які разом ліпили вареники. Ми наварили і відправили на передову хлопцям 15 відер вареників на 5 літрів. Тобто, наша допомога продовжується і навіть підвищуються темпи. Ми постійно підтримуємо наших хлопців і з Бахмута, і з Гощі, всіх, хто знаходиться на фронті”, — розповів директор Бахмутського центру професійно-технічної освіти Ігор Гаєвий.

Не забувають у навчальному закладі і про полеглих захисників. У центрі профосвіти створили стелу пам’яті, присвячену загиблим військовим з Бахмута.

Бахмутський ЦПТО, як працює зараз

Наразі Бахмутський центр професійно-технічної освіти працює в селищі Гоща. Дітей навчають у змішаному форматі, втім більша частина учнів відвідують заняття в очній формі.

Наразі в закладі навчаються 620 учнів. Це діти з Донецької області, з різних міст України та Рівненської області. Близько 40% учнів (приблизно 300 учнів) — це місцеві мешканці Гощанської громади.

Учні Бахмутського ЦПТО можуть опанувати багато технічних професій. Серед них:

• електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування/електрозварник ручного зварювання;
• електрослюсар (слюсар) черговий та з ремонту устаткування/електрозварник ручного зварювання;
• електрогазозварник/електрозварник на автоматичних та напівавтоматичних машинах;
• слюсар з ремонту колісних транспортних засобів/електрогазозварник;
• електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування;
• оператор з обробки інформаційного та програмного забезпечення;
• коваль ручного кування/електрозварник ручного зварювання; 
• слюсар-ремонтник/електрозварник ручного зварювання;
• кухар/кондитер; 
• маляр/штукатур; 
• швачка; 
• муляр.

З умовами вступу до Бахмутського ЦПТО можна ознайомитися в нашому матеріалі.

Читайте також:

• “Бахмут-Гоща”: на якому етапі ухвалення проєкту будівництва житла для бахмутян у Гощі
• Бахмут-Гоща: як бахмутяни можуть отримати довогоочікуване житло (Відеосюжет)
• Чи є робота для бахмутян в Гощі. Дізнавалась редакція

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!