Марат Бірман любив тварин та мотоцикли, а життя пов’язав з армією після Революції Гідності. Чоловік з родиною мав багато планів після війни. Разом сім’я мріяла повернутися у Бахмут, аби його відновлювати, а ще хотіла купити дім у Краматорську. Втім 9 листопада 48-річного Марата не стало — він героїчно загинув. Захисник похований у Києві на Берковецькому кладовищі. Зараз родина Марата має одну мету — зібрати підписи через петицію, аби воїну надали звання Героя.

Редакція розповідає історія Марата Бірмана, якою поділилася його дружина Тетяна Бірман.

Знайомство в інтернеті

Примітка. Підписати петицію можна за посиланням.

Тетяна та Марат познайомилися онлайн в 2020 році. Все почалося з коментаря на Facebook, пригадує жінка. З 2014 року у колі Тетяни побільшало військових, тож в рекомендаціях почали з’являтися все більше людей, дотичних до лав ЗСУ. Тоді їх називали добробатами (добровольчі батальйони).

Якось у стрічці Facebook жінка побачила допис Марата, відповіла йому, обоє обмінялися телефонами — так почалася їхня історія знайомства. Через 4 місяці пара одружилася. Традиційного весілля не було, закохані розписалися й почали жити разом.

Тетяна пригадує, що завжди намагалася підтримувати коханого. Жінка зауважує, що чула за випадки, коли родини розлучалися через те, що чоловік йшов на війну, але це була не їхня історія. 

“Це була його улюблена справа. Він у нас був в розвідці, а потім снайпером. А найбільш улюблена посада — це сапер, тобто розмінування. Марат служив у інженерних військах, згодом перевівся в нашу 54-ту бригаду”, — пригадує Тетяна.

Відпустки у військового не було

Від початку повномасштабної війни Марат не зміг взяти відпустку, чоловіка не було ким замінити. З дружиною та дітьми він спілкувався телефоном, рідко йому вдавалося приїхати до Дніпра, куди евакуювалася його сім’я. Побратими та рідні згадують його, як справедливого та чесного чоловіка.

“Марат не терпів брехні, не любив “прикрашені новини”. Для нас він — герой. Чоловік хотів навчатися саперської справи, отримати підвищення, дуже цього прагнув. Але у воєнний час є свої закони…”, — говорить Тетяна. 

Чоловік бахмутянки найдужче захоплювався мотоциклами й тваринами, пригадує жінка. Тетяна розповідає, що її Марат мав особливу любов до собак, адже якийсь час він служив кінологом в армії. У 2021 році, за рік до повномасштабки, військовий привіз додому собаку з передової. Ця вівчарка стала улюбленицею родини, але війну тварину не пережила, її поховали в Бахмуті.

Дніпро: життя переселенців

8 квітня Тетяна виїхала з Бахмута — у розмові вона пригадує, що вже тоді місто було безлюдним. Марат наполіг, аби жінка евакуювалася. 

Жінка з донькою найняли авто, зібрали речі й поїхали в Дніпро, де їх прийняла незнайома родина. З собою Тетяна взяла котів та собаку, а дім назавжди залишився в Бахмуті.

За майже два роки життя в Дніпрі героїня вже знає місто, але Донбас для неї залишається рідним. 

“Ми хотіли придбати будинок у Краматорську, а була б можливість відновлювати Бахмут. Так Марат і казав, ми планували повертатися. На жаль, я розумію, що це наші мрії. Хочеться, щоб все місто відновили, щоб не було війни. Але нас не тримає вже нічого в цій мрії”, — говорить Тетяна.

Похорон військового

Марат Бірман загинув 9 листопада 2023 року на Харківщині. Військовий пройшов Попасну, Дебальцеве, Луганськ, Світлодарськ, Бахмут, Сіверськ, Соледар, Куп’янськ.

Українець був нагороджений:

• медаллю Президента України “За участь в Антитерористичній операції”;
• медаллю “За участь в Боях “Світлодарська дуга”;
• медаллю “За відвагу” (2019);
• ювілейною медаллю “30 років Збройним Силам України” (2021); 
• почесною відзнакою “Хрест 54 ОМБР” (2023). 

11 листопада родина Марата дізналася про його загибель, а 13-го його привезли в місто Київ. Через два дні військового поховали з усіма почестями. 

“Нам дуже допомогли волонтери, його знайомі. Вони підтримували мене, казали: “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу, навіть буде змога з ним попрощатися”. Мені телефонували його побратими, в месенджерах писали”, — згадує дружина.

Тетяна закликає українців підписати петицію про присвоєння почесного звання Героя України (посмертно), бо її чоловік віддав життя за Україну, захищав свободу не тільки своєї родини, але й кожної. 

Підписати петицію

Щоб підписати петицію, перейдіть за посиланням. Станом на 20 грудня, є 8 998 підписів з 25 тисяч потрібних. Вам необхідно увійти через Дію. Детальна інструкція, як підписати петицію з телефона, є у відео:

Читайте також:

• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця
• Води не було: як утримували Бахмут розповів військовий Володимир Єлець
• Загублений в «ЛНР»: історія Юрія Закопець, який вже 8 місяців знаходиться в полоні

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2023 році редакція Бахмут IN.UA вже спілкувалася з пані Валерією — тоді вона жила в евакуації на Житомирщині й продовжувала писати вірші попри війну. За цей час минуло майже два роки, і життя бахмутянки знову кардинально змінилося. Сьогодні Валерія разом із родиною мешкає в Німеччині. Ми знову зателефонували, щоб дізнатися, що принесла їй еміграція, і як змінилася творчість.

За словами Валерії, шлях за кордон був не спонтанним, але й не бажаним. Після евакуації з Бахмута родина певний час жила у Бердичеві, згодом — у Дніпрі. Остаточне рішення виїхати з України було пов’язане одразу з кількома чинниками: відсутністю житла, постійними обстрілами та тяжкою хворобою свекрухи. Валерія зізнається: країну обирали з огляду на медицину та підтримку для українців, а також тому, що багато знайомих бахмутян уже перебували саме в Німеччині.

“Ми виїхали в квітні 22-го року і думали, що це на місяць-два, взяли тільки змінний одяг. А вийшло так, що втратили все — житло, роботу, фотографії, усе життя. В один момент уся родина залишилася без нічого”, — говорить Валерія.

У Німеччині родина живе вже півтора року, наразі — у соціальному житлі. Переїзд до Німеччини не став легким початком нового життя. Родина, яка в Бахмуті жила окремо й самостійно, була змушена знову об’єднатися під одним дахом у соціальному житлі. Спільне проживання кількох поколінь принесло не лише підтримку, а й побутову напругу — адже люди, звиклі до незалежності, опинилися в нових, обмежених умовах. Водночас саме тут з’явилося відчуття фізичної безпеки.

“Якби у нас було житло хоча б у Дніпрі, ми б ніколи не поїхали за кордон. Я була ініціаторкою виїзду, але ні чоловік, ні мама не хотіли. Ми не планували еміграцію — ми просто шукали, де вижити”, — зізнається поетеса.

Попри відносну стабільність, Валерія не відчуває впевненості в майбутньому. Війна, за її словами, позбавила можливості щось планувати — навіть на кілька місяців уперед. 

“Ми вже четвертий рік не відчуваємо себе впевнено. Я не знаю, де ми будемо жити через рік, чи залишимось тут. Наші плани були в Бахмуті — квартира, сім’я, життя. Зараз цього просто немає”, — каже вона.

У Бахмуті родина мала власну квартиру — придбали її в 2018 році. Механізму компенсації для переселенців з тимчасово окупованих територій, коли Валерія виїздила, взагалі не було. Зараз ситуація дещо краща, адже постанова 1161 дозволяє отримати житловий ваучер до 2 млн гривень двом категоріям ВПО з ТОТ.

Творчість, яка колись допомагала проживати стрес, нині відійшла на другий план. Валерія зізнається, що вже близько пів року не пише віршів — не через брак натхнення, а через постійне навчання й внутрішню втому.

“Це велика психічна травма. Мені досі сниться Бахмут — зруйнований, палаючий. Я прокидаюся у сльозах. Можливо, моя психіка ще не готова пропускати це через себе і знову переживати”, — пояснює поетеса.

Водночас, творчість не зникла з її життя повністю. Уже перебуваючи в Німеччині, Валерія двічі виступала зі своїми віршами. Перший раз — на благодійному заході в Нюрнберзі, організованому українцями для збору донатів на підтримку України. Для неї це стало несподіваним поверненням до сцени, з якою вона, здавалося, попрощалася після евакуації.

“Коли я їхала в Німеччину, я попрощалася зі своєю творчістю. Думала, що більше не виступатиму. Але коли вийшла на сцену і читала українські вірші — я згадала Бахмут. Ті вечори, ті люди. Це було дуже важливо для мене”, — ділиться Валерія.

Другий виступ був камернішим — власний поетичний вечір у колі близьких і знайомих. Хоч він і не зрівнявся за атмосферою з творчими вечорами в Бахмуті, але став важливим особистим кроком. Саме тоді Валерія усвідомила: навіть у вимушеній еміграції її поезія залишається частиною неї та способом зберігати зв’язок із домом.

Окремо вона говорить про українську спільноту за кордоном — неоднорідну, інколи болісну, але надзвичайно цінну там, де вона справжня.

“Коли приходиш на концерти, як-от “Океан Ельзи”, або на українські творчі події — душа відпочиває. Бо ми всі любимо свою країну. Ніхто з нас не хотів їхати”, — каже поетеса.

У фіналі розмови Валерія знову повертається до думки про дім — не як про місце, а як про майбутнє, у яке хочеться вірити.

“Я мрію, щоб війна закінчилась, і ми змогли повернутися. Привезти в Україну щось добре, що побачили тут. І зробити нашу країну кращою. Я дуже хочу в це вірити”.

Читайте також:

• Гостомельська громада очима бахмутян: які переваги тут бачать переселенці
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім
• Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!