У третій четвер травня в Україні відзначають День вишиванки — традиційне, але не офіційне, свято українського народу. Цьогоріч він припадає на 16 травня.

Редакція Бахмут IN.UA зібрала добірку з десяти маловідомих фактів про традиційні українські сорочки.

День вишиванки у 2024 році

Красива вишита українська сорочка з льону — це справжня традиція українців, яка втілює народний дух. Вона також вважається символом щасливої долі, родової пам’яті, щирої любові, міцного здоров’я та краси. Крім того, наші пращури вірили, що вишиванки — це найсильніші з усіх можливих видів оберегів, який гарантував повний захист від злого ока та слова.

Сьогодні вишиванка стала символом піднесення нації, який шанується кожного року в третій четвер травня. Свято на честь традиційного вишитого одягу святкують у понад 60 країнах світу, де існують сталі українські діаспори.

Тож, які ж існують цікаві факти про цей незвичайний елемент одягу?

Факт 1. Перші згадки

Вишиванка — це такий елемент одягу, який має надзвичайно давнє походження. За свідченнями відомого грецького історика Геродота, вишивкою свій одяг прикрашали ще скіфи. Зразки скіфської вишивки з тих часів, на жаль, не збереглися. 

Також відомо, що вже сучасні археологи знаходили на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, датовані VI століттям нашої ери. При дослідженні знайдених реліквій виявилося, що на тамтешніх чоловіках були присутні вишиті елементи одягу, які ідентичні українським вишиванкам XVІІІ-XIX століть.

Факт 2. Перша школа вишивки в Україні

За літописами, першу школу вишивки започаткували в Київській Русі ще в 1086 році на базі Янчиного монастиря. Її організувала княжна Анна, сестра Володимира Мономаха. У школі дівчат навчали не тільки гаптуванню золотом і сріблом, але й письму, читанню, церковному співу та Закону Божому.

Факт 3. Обереги

Давні слов’яни вірили, що вишиті елементи на одязі — це не тільки гарний спосіб доповнити власний образ, але й сильний оберіг від зла. Саме тому сорочки оздоблювали візерунками на рукавах, комірах, подолі так, щоб малюнок торкався тіла.

Часто бувало й таке, що вишиті сорочки дарували дітям при народженні, щоб вони оберігали їх спокій від злих людей та духів.

Факт 4. Вишиванки — святковий одяг

Українці в давнину ніколи не носили вишиванки на щоденній основі. Це було пов’язано з тим, що такі сорочки довго створювали, а тому її одягали лише на свята. Водночас наші пращури мали спеціальні сорочки для буднів, які називалися “буденками”.

Факт 5. Популяризація

Активно буденний одяг та традиційні українські вишиванки почали використовуватися у другій половині XIX століття. Першим, хто почав використовувати такий стиль, вважається видатний український поет Іван Франко.

Зазначимо, що вже за часів незалежності, на 20-гривневій купюрі зобразили Франка саме в буденному одязі, під яким була вишиванка.

Факт 6. Стиль вишивання хрестиком

Мало хто знає, але наші пращури не використовували відомий зараз стиль вишивання хрестиком. E них були 250 швів, які виконували 20-ма різними техніками.

Сам же стиль вишивання хрестиком став популярним у 50-х та 60-х роках XIX століття завдяки геніальній рекламній кампанії парфумерно-косметичної компанії “Товарищество Брокар и Ко”, під час якої шматки мила загортали у яскраві обгортки, на яких друкували прості схеми орнаментів для вишивання хрестиком. Сам продукт був дешевим, а тому дуже багато людей мали змогу ознайомитися з новим стилем вишивання.

Факт 7. Унікальність вишиванок

У всіх регіонах України створювали вишиванки, вкладаючи особливості власного регіону в них. Врешті-решт, це зробило вишиванки кожного регіону країни унікальними. У XIX столітті такий факт дозволяв людям лише за сорочкою визначати, з якого села походить власник або власниця.

Факт 8. Найбільш незвичайна сорочка

Одним із найоригінальніших видів вишиванок вважають борщівську, яка походить з Тернопільщини. Її особливість полягає у тому, що майстрині рясно розшивають білі сорочки чорними нитками, створюючи незвичайний одяг.

За легендою, такий стиль вишивання з’явився у XV-XVI століттях, коли турки напали на селище Борщівка. Тоді вони знищили практично всіх чоловіків, що змусило жінок з цього та сусідніх поселень протягом кількох поколінь одягати саме чорно-білі сорочки на знак скорботи.

Факт 9. Вишиванки та світові зірки

Українські традиційні сорочки відомі не тільки в нашій країні, але і за її межами. Вони навіть є у гардеробах відомих по всьому світі знаменитостей. Так, вишиванки від французького дизайнера Ізабель Маран можна знайти у повсякденному гардеробі Кейт Мосс, Енн Гетеуей, Холлі Беррі та Кетті Холмс. 

У 2012 році українська дизайнерка Олена Буреніна співпрацювала зі співачкою Мадонною, в результаті чого створила для неї вишиванку на підтримку альбому MDNA.

Факт 10. Рекорди

Найбільша кількість людей у вишиванках, яка зібралась в одному місці, була зареєстрована у 2011 році у місті Рівне. У День Незалежності на центральний майдан міста прийшло 6570 людей у вишиванках. Цю цифру зафіксовано у Книзі рекордів України.

Читайте також:

• “Світський біс” та чай з ромом: 10 маловідомих фактів про легендарного Тараса Шевченка
• Заборонена буква “ґ” й перша згадка: 15 цікавих фактів про українську мову, які ви не знали
• Трипільці, Київська Русь та Барбадос: сім цікавих фактів про український тризуб

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Часів Яр — це місто, яке сьогодні у більшості знають як точку на карті DeepState. Це місто, за яке активно йдуть бої. Однак сьогодні ми хочемо розповісти про іншу історію Часів Яру, а саме про те, як він формувався, хто його заселяв та чим він відомий.

Редакція Бахмут IN.UA звернулась до краєзнавця Валерія Богуненка та дізналась для вас цікаві факти з історії міста, походження його назви та легенди, пов’язані з ним.

Часів Яр — походження назви та коли вона вперше з’явилася в документах 

Часів Яр як назва вперше з’явилася у документах 1830 року на мапі, яка називалась “Геометричний генеральний план Бахмутського повіту Катеринославської губернії”. 

На цьому фрагменті, який нам надав пан Валерій, ви можете побачити “сільце Натальїнське”, у якому нараховували дві-три садиби та курган Шибенів, який нині знаходиться у центрі Часів Яра. Сьогодні на місці “Натальїнського” й розташоване місто. А також на фрагменті видно велику балку, позначену як “овраг Чесов ярь”.

“Є думки філолога, вже покійного, на жаль, академіка, колишнього декана філологічного факультету Донецького національного університету Євгена Степановича Отіна про те, що ця назва (ред. Часів Яр) має тюркське походження. Є також версія, що топонім має походження від власного прізвища “Часов”. Його історично носили люди, які виробляли годинники, годинникарі”, — каже Валерій Богуненко.

Як бачимо, назва Часів Яр пов’язана з балкою та річкою, яка протікала через населені пункти Віролюбівку (перша назва була — Чосово) та Білокузьминівку.

“Була така книжечка “Ім’я вашого міста”, видана наприкінці 70-х, здається. І ось там назви міст українських були подані, й версії їх походження. Часів Яр там теж був поданий — вказано, що заснований тоді-то й тоді-то був. А назву одержав, тому що великий яр тягнувся по землях поміщика Часа. Цього поміщика Часа, звісно, в природі не існувало, бо про нього ніяких згадок немає, крім цієї книжечки”, — каже Валерій Богуненко.

На думку краєзнавця, саме версія академіка Євгена Отіна видається найбільш науково обґрунтованою, тому що існує термін, співзвучний з назвою Часів Яр в тюркських мовах.

“У цих степах тюркськомовний період був тривалий час і ця територія мала географічні та топографічні назви, які мають підтверджене тюркське коріння”, — каже у розмові краєзнавець.

Він додає, що з XI-го по XVI століття цю територію населяли:

• хозари;
• печеніги;
• торки;
• половці (кумани);
• ногайці. 

В результаті на Донеччині можна знайти чимало топонімів. Відтак, назва балки і річки Часів Яр походить від тюркського “чаі-су”, що в перекладі означає “тиха вода”.

Легенди, як утворилася назва Часів Яр

Загалом різних легенд, пов’язаних з утворенням назви міста, було багато, зазначає краєзнавець. Але виділяють три основні. 

Перша легенда пов’язана з іменем “Час” — нібито це був поміщик, розбійник або козак, який збудував тут бордюг (ред. — землянка, нора в стінках яру).

Друга легенда пов’язана з годинником, вона є частиною дитячого фольклору. Згідно з нею, хтось загубив годинник в яру, й так місто отримало свою назву.

Третя легенда “виробнича”, як її називає історик. Вона химерна, але цікава. Згідно з нею о “годині дня” біля великого яру зустрілися будівельники залізниці, які в той час прокладали там колію з різних сторін, або ж у яру біля струмка вони починали свій обідній перепочинок.

Як правильно писати назву Часів Яр? 

Краєзнавець вважає, що назва “Часів Яр” у місцевій традиції відмінюється лише у другому слові, тоді як перше залишається незмінним. Тому писати “Часового Яру” або “Часовому Яру” неправильно, адже такі форми є штучними. Крім того, назву “Часів-Яр” варто писати через дефіс.

Коли Часів Яр отримав статус міста?

Видобуток глини призвів до того, що поряд з родовищем проклали залізничний шлях та відкрили у 1878 році залізничну станцію, яка отримала назву “Часів Яр (Грузька)”. Грузька – так назвали, бо була річка з такою назвою поблизу, з драглистими берегами, за що й отримала свою назву. 

Кількість вогнетривких заводів та кар’єрів до початку XX століття зростала, довкола них будували робітничі колонії, які потім об’єднали в один населений пункт. Так, на мапі у 1932 році з’явилося селище міського типу Часів Яр. У 1938 році Часів Яр отримав статус міста. Раніше ж у довідниках воно значилось як “робітниче” або “залізничне селище”.

Як будували Часів Яр?

Масштабна розбудова Часів Яру припала на 1930-1931 роки. Фото, як виглядало місто в ті роки, можна переглянути нижче:

Коли в Часів Ярі з’явився перший завод?

З розвитком промисловості на Донеччині у 1876 році неподалік села Миколаївка почав роботу вогнетривкий завод Федора Плещеєва, що виробляв з глини вогнетривку продукцію. Саме він став першим Часів-Ярським вогнетривким заводом. Тут працювали 35 робочих, які заробляли 50 рублів, а також були так звані “півробочі”, які працювали менше й, відповідно, менше отримували, по 25 рублів. Сезон тривав з квітня по листопад, і за цей відрізок часу встигали  виробляти близько 250 тисяч цеглин, тисячу цеглин продавали за 45 рублів.

“У другому томі «Збірника статистичних відомостей по Катеринославській губернії», виданому у 1886 р. та присвяченому Бахмутському повіту, було вказано, що розробки вогнетривких глин відбувалися біля с. Миколаївки-Грузької. Право експлуатації глини було здане в оренду миколаївськими селянами «землевласнику Дружківської волості Ф.І. Плещеєву на 7 років, з 1880 р. за 00 руб. на рік». 

Цеглу із заводу продавали на завод Юза, а також відправляли до Харкова, Ростова, Катеринослава, Олександрівська, Севастополя і на будівництво при лініях Азовської, Донецької, Севастопольської й Катеринославської залізниць.

На виїмку надглинного шару наймались селяни, за цю роботу їм платили 1 рубль 60 копійок за кубічний сажень, за саму глину – 7 рублів. Загалом протягом 19-20 століття виникає п’ять заводів, і всі — саме в межах Часів Яра.

Як виробляли цеглу на першому заводі Плещеєва?

Аби виробити цеглу, глину випікали в печі 36 годин. Робота була важка, тож люди тут були витривалими. На випікання глини витрачали близько 100 пудів вугілля. Готовий шамот робітники розбивали молотком на шматки, кожен розміром з волоський горіх, і перетирали на кінному верстаті двома чавунними циліндрами, що оберталися в різні боки. 

В результаті отримували перетерту глину 2-х сортів – порошкоподібна і крупна, завбільшки “з квасолю”. Потім її перемішували навпіл із сирою глиною і залишали в чанах із водою на 2-3 дні, після чого поміщали в чан з одним отвором, перемішували і видавлювали, у сараї різали на шматки і формували цеглу, просушували й обпалювали в Кассельській печі впродовж 3-х діб.

Як промисловість формувала менталітет людей

Під час зародження промисловості в Донецькому регіоні з кінця 19-го сторіччя починає деформуватися місцевий менталітет, каже краєзнавець.

“Було багато ліній деформації. Перше, це вироблення звички до дуже важкої праці в колективі з ієрархією. Треба було бути слухняним і треба казати максимальну правду. Тому що тут треба швидко діяти: це металургія, це хімічна промисловість, шахтна промисловість, це робота в кар’єрах з видобутку глини, де трохи не туди став і все посипалося, і ти втонув”, — розповідає Валерій Богуненко.

Перевагою такої зміни є відкритість та прямолінійність в характері донеччан — у відповідях рідше помітите двозначність, розмірковує краєзнавець.

Чи були в Часів Ярі вихідці з росії?

Так, в краю було чимало вихідців з російської губерній, областей, як і в інших регіонах України. Були й представники інших народів. Але попри спроби заселення іншими етнічними елементами, українці все одно переважали демографічно.

За словами пана Валерія, інколи зрозуміти походження людини можна по прізвищу. 

“Коли це Дергаус або там Замниборщ, то зрозуміло, що це не з Орловської губернії чоловік, що це якийсь місцевий. Але коли, наприклад, це  Шаповалов, то бачимо, що це прізвище є русифікованим. Але може бути прізвище Несторов, і тут вже не видно, чи це українець, чи росіянин, тому що це прізвище могли дати й українцю, і росіянину”, — пояснює Валерій Богуненко в коментарі.

Але попри це, українські прізвища та українська культура та менталітет переважали.

 Й нерідко вихідці з росії “українізувалися”: замість російської використовували суржик, одружувалися з українками.

“До Другої світової війни тут була етнічна мішанина, але переважав елемент український. Майже всі школи були українські. В селищі Часів Яр вчився в ті роки Олексій Іванович Тихий — відомий український правозахисник, педагог. Навчався він у школі, яка пізніше стала школою №19”, — згадує краєзнавець.

Після Другої Світової війни відбувалася міграція людей на відновлення промисловості та міста. Набирали людей у відновлювальні загони — один такий загін складався приблизно із 80 людей. Туди входили підлітки, які мали досвід роботи на виробництві.

Загони формувалися як з мешканців Донбасу, так і з вихідців з російських регіонів: Пєрмь, Уфа, Кіров. Після відновлення міста частина людей залишилась в Часів Ярі та асимілювалась, стали патріотами свого міста.

Релігійне життя в місті та місцеві традиції

Часів Яр був молодим містом й такі чинники, як стахановський рух та партійні чистки, агітації в газетах й на радіо не сприяли тому, щоб розвивалося релігійне життя. Ходити до церкви було не тільки заборонено, але й небезпечно. У місті перші молитовні будинки були ліквідовані на початку XX років. Проте відкритий православний молитовний дім був знову в 1946 році.

“Це була політика сталіна, що з церквою треба дружити. Тобто частково гоніння припинилося. Проте з цього часу церква почала співпрацювати з комуністами”, — пояснює Валерій Богуненко.

Згодом за хрущова часи заборон повернулися, й ходити до церкви знову було небажано, аби не потрапити на “дошку ганьби”. Втім, потайки все одно місцеві йшли на службу, врешті й деякі комуністи дітей хрестили у церквах.

Щодо традицій, то, вони значним чином продовжувалися. Наприклад, на Паску люди готували крашанки, фарбували їх у цибулевому лушпинні, щоб ті набували темно-червоного відтінку. 

Пекли традиційні Паски, а на саме свято родини йшли на цвинтар, аби провідати померлих. Біля могил часто можна було побачити столики, лавки, де сідали поїсти святкову трапезу, ніби розділити її з померлими. На самій могилі родичі залишали щось зі святкового столу — часто це були цукерки, які потім забирали діти. Також на Паску іноді готували кутю з рису та узвару. Варто зазначити, що кутя традиційно була їжею для померлих.

На думку історика, це форма тризни, тобто шанобливої трапези на могилах померлих, більш притаманна степу, тому й в Часів Ярі вона також існує.

Читайте також:

• Місто-фортеця: бахмутський історик розповів, як правильно ставити наголос у назві
• Бахмýт чи Артемівськ: розвінчуємо міф про назву міста-фортеці
• Що відомо про міський прапор Бахмута та його значення?

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

В’ячеслав Чорновіл — це видатний політик, публіцист та ініціатор Акту проголошення Незалежності, один з етапів життя якого тісно пов’язаний з Донеччиною.

Редакція Бахмут IN.UA розповідає про зв’язок Чорновола та Донеччини.

В’ячеслав Чорновіл: біографія

В’ячеслав Чорновіл народився 24 грудня 1937 року в селищі Єрки, що зараз знаходяться в адміністративних кордонах Черкаської області. Його батько був вчителем, якого переслідував сталінський режим, а дядька хлопчика розстріляли агенти як ворога народу.

Майбутній політик мав репутацію сумлінного учня, який у решті решт закінчив школу з медаллю. Згодом він подав документи до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на філологічний факультет. Але з другого курсу він переводиться на факультет журналістики, де почав демонструвати “не такі” погляди. У 1958 році Чорновіл тимчасово перериває навчання та їде на Донбас працювати теслярем, слюсарем та співробітником виїзної редакції газети. Через два роки він успішно захищає дипломну роботу та починає займатися науковою роботою спочатку у Львові, потім у Києві. До 29 років він заслужив собі славу успішного та перспективного українського журналіста, який працює у столичній газеті “Молода гвардія”. 

В’ячеслав Чорновіл як оратор та один із засновників національно-визвольного руху протистоїть тоталітарному режимові та бере активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді. 8 серпня 1965 року він оголошує антикомуністичну промову на відкритті пам’ятника Шевченкові в селі Шешори на Гуцульщині.

Після виступу Чорновола звільняють з роботи, допитують та проводять обшуки в його домівці. За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів його засуджують до трьох місяців примусових робіт. У листопаді 1967 року — уперше засуджують до 6 років колонії суворого режиму.

У 1970 році після дострокового звільнення йому вдалось влаштуватись на роботу спостерігача метеостанції в Закарпатті, а потім землекопом археологічної експедиції в Одеській області. Вже у 1971 році він починає працювати у Львівському відділенні Українського товариства охорони природи.

Через рік, в січні 1972 року, діяча знову арештовують за антирадянську агітацію та засуджують до 6 років ув’язнення і 3 роки заслання в Якутії. У квітні 1980 року його втретє арештовують на 5 років, проте в 1983 році достроково звільняють.

Політична кар’єра

Трохи згодом, у 1987 році, майбутній політик відновлює роботу відомого видання “Український вісник” та займається редакторською роботою. Приблизно у той же час він починає свій шлях у політиці, де швидко здобуває успіхи:

• з квітня 1990 року — він голова Львівської обласної ради;
• 1990 рік — народний депутат України;
• 1991 рік — балотується на пост Президента України та здобуває друге місце;
• березень 1992 — співголова Львівської обласної ради;
• грудень 1992 — голова Народного руху України, котрий під його управлінням з громадського об’єднання перетворився на політичну партію;
• протягом того ж року він обіймає посаду заступника голова Комісії з питань гласності та ЗМІ у Верховній Раді України;
• 1994 та 1998 — народний депутат України.

Загибель Чорновола

Загинув Чорновіл 25 березня 1999 року в автокатастрофі біля Борисполя. Автомобіль врізався в причеп вантажівки із зерном. Поховали політика в Києві на Байковому кладовищі.

Вже наступного ранку, не дочекавшись висновків експертів, тогочасний керівник Міністерства внутрішніх справ Юрій Кравченко заявив, що це — нещасний випадок, і іншої версії слідство не розглядатиме.

Проте соратники В’ячеслава Чорновола та його син Тарас зовсім іншої думки. Вони вважають, що загибель політика — це умисне убивство напередодні майбутніх президентських виборів.

Розслідування завершилося тоді, але почалося знову у 2011 році. Тоді Генпрокуратура передала на додаткове розслідування до столичного главку міліції кримінальну справу. Одночасно Тарас Чорновіл вважав, що розслідування справи про загибель його батька має залишатися у веденні Генпрокуратури, щоб уникнути можливих фальсифікацій.

21 січня 2014 року Бориспільський міськрайонний суд закрив справу про загибель В’ячеслава Чорновола, визнавши аварію нещасним випадком, проте згодом справу знову поновили. У 2018 році було призначено додаткову судово-медичну, медико-криміналістичну та автотехнічну експертизу, яка наприкінці 2018 року виявила, що політик В’ячеслав Чорновіл загинув унаслідок травм від ДТП.

Зазначимо, на цьому справа щодо загибелі Чорновола не завершилась. У вересні 2021 року в ЗМІ з’явилось інтерв’ю ексзаступника генпрокурора Миколи Голомші, який висловив припущення, базоване на свідченнях паталогоанатома та посмертних досліджень, що ДТП була не випадкова. Він додав, що Чорновіл пережив його, але невідомі добили політика та його водія декількома ударами кастета.

В’ячеслав Чорновіл на Донеччині: як пройшло знайомство з регіоном

Знайомство В’ячеслава Чорновола з Донеччиною розпочалося в молоді роки політика, коли він навчався на філфаці Київського державного університету. Аби уникнути виключення з університету, він взяв річну відпустку і поїхав на будівництво домни у Маріуполі (тоді ще Жданов) на металургійному заводі імені ілліча. 1957-1958 навчальний рік для нього пройшов саме на виробництві.

Спочатку політик працював теслярем, а потів став частиною виїзної команди редакції газети “Київський комсомолець”. Крім того, він працював над створенням текстів для республіканської газети, яку випускали на заводі імені ілліча. Саме там він зміг публікувати критичні висловлювання, які мали вплив.

Чорновіл та події 1989 року на Донеччині

Також цікавим моментом в житті Донеччини, який був пов’язаний з ім’ям Чорновіла, відбувся в 1989 році. Тоді в Донецьк приїхав В’ячеслав Чорновіл для організації збору Донецької організації Української Гельсінської Спілки. Саме в той же час відбулася скарга сусіда дисидента Володимира Мазанова, що в його квартирі збираються люди, які виступають проти комуністичної партії. Серед них був й Чорновіл.

Про події квітня 1989 року в Донецьку за участю В’ячеслава Чорновола згадує Ілля Шутов, який на той час був головою обласного Товариства української мови імені Тараса Шевченка, а також — юристом Київського райвиконкому міста Донецька:

“Перед під’їздом стояли троє, які своєю зовнішністю нагадували “філерів”, та відступати нікуди, іду у під’їзд, заповнений кагебістами, мєнтами, та іншими “свідками”» (в т. ч. стукач), у цей час відкриваються двері квартири Мазанова, мєнти завалюють у приміщення, скручують Володимира, і я чую В’ячеслава Чорновола, який твердим голосом цитує конституційні права про свободу зборів…“, — згадував Шутов.

За його словами, присутність юриста райвиконкому різко зняла напруження, а самого Мазанова відпустили. Як результат, збори не розігнали, а на Донеччині з’явилося регіональне утворення Української Гельсінської Спілки.

Читайте також:

• Легендарний вікінг чи один з перших князів в історії України: ким був Аскольд
• Історичні перемоги українців: як Святослав прогнав 12 тисяч половців
• Історичні перемоги українців: як Ярослав Мудрий провчив половців

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!