“Я вас теж люблю” — останні слова доньки до тата. “Так банально, як в кіно”, каже Катерина Реуцька й посміхається. Вона — донька загиблого Героя України. З 21-річною Катериною ми спілкуємося телефоном ввечері, по той бік трубки — спокійний та виважений голос. Катерина не вперше розповідає про тата — дівчина хоче, аби якомога більше людей дізналися про її батька, який віддав життя за незалежність й за те, що прямо зараз ви маєте можливість читати цей текст українською мовою. Михайло Реуцький був патріотом, який казав: хто, як не він, захищатиме свою державу.

Реуцького вбили росіяни в Бахмуті, 18 лютого будуть роковини з дня його загибелі. Поки я пишу цей текст, Катерина з мамою готуються до поминок — дві жінки, які стали опорою одна для одної. Мама пишається Катериною — вона татова донька, успадкувала його характер та волелюбність.

Примітка. Михайло Реуцький — старший сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, що загинув під час російського вторгнення в Україну, Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” посмертно. Брав участь у звільненні Харківщини — Ізюму та Салтівки. Потім — Бахмут, Соледар і знову Бахмут. Чоловік отримав кілька поранень, проте не залишав службу.

Михайло був професійним оператором протитанкових керованих реактивних снарядів. На його рахунку понад 250 пострілів. Загинув чоловік 18 лютого 2023 року в боях за місто Бахмут Бахмутського району на Донеччині. Похований на Алеї Слави Берковецького цвинтаря у Києві. У Михайла залишилася дружина Наталя, син Богдан та дочка Катерина.

Тато на війні: “Не пам’ятаю, яке в мене було життя до війни”

Катерині було 11 років, коли її тато вперше пішов захищати Україну. Саме тоді почалася війна на Донбасі. Більшість військових, які були учасниками АТО — це добровольці. Михайло Реуцький був одним із них. Чоловік виходив на Майдан, бо не міг лишатися осторонь. Донька Михайла рано подорослішала — в 7 років батько вчив її стріляти, хотів віддати у військову академію, але після АТО змінив свою думку. Він не хотів, щоб його діти бачили війну.

“Я насправді не дуже сильно пам’ятаю, яке в мене життя було до вторгнення, яке в мене було життя під час АТО, тому що я тоді була і маленька, і в мене психіка дуже сильно потерла всі ці спогади. У свої 21 не знаю, як це жити без війни, я не пам’ятаю цих часів. Тато пішов захищати нас у 2014-му році. Я на нього була дуже ображена, він це знав. Я не розуміла, чому батьки інших дітей сидять вдома, чому їхні тати можуть прийти на батьківські збори, а мій тато — ні. До інших дітей приходили батьки на шкільні вистави, а мій тато постійно десь в окопах сидів”, — говорить Катерина.

Попри це, донька Михайла завжди пишалась татом та з гордістю про нього розповідала, адже він був для неї прикладом та Героєм.

Навіть будучи в школі, Катерина бачила нерозуміння від інших дітей — наприклад, деякі діти вигукували, що її батька вб’є “днр”. Тато Катерини намагався повернутися у цивільне життя. Він мріяв працювати лісником, здобув вищу освіту під час АТО, коли у Михайла були відпустки він їздив складати іспити, але цивільне життя давалося йому важко.

Катерина пригадує, що з батька кілька разів сміялися підлітки через те, що він шкутильгав — чоловік мав поранення. Михайло соромився їх, бо відчував осуд у суспільстві. Він дуже скептично підбирав одяг та взуття, щоб оточуючі не здогадалися, що він служить.

Навіть зараз, каже дівчина, наше суспільство не готово ані до військових, ані до їх рідних. Героїня пояснює, що живучи в Києві, вона відчуває, що люди часто забувають за війну, проводять гучні вечірки, не донатять, а до військових ставляться без поваги.

Окупація Бахмута: розстріл військових

Батьку  Катерини дали позивний “Тихий” не просто так. За характером він був спокійний, говорив мало, але робив багато. Вже під час повномасштабного вторгнення Михайло Реуцький перевівся до рідної 93-ОМБР Холодний Яр, в якій служив ще за часів АТО. Саме ця бригада останні місяці захищала Бахмут від росіян.

“Ми з татом були дуже близькі. Коли він там востаннє був, в Бахмуті, він мені постійно телефонував, який би там зв’язок не був, які б там не були проблеми, та все одно він знаходив 2-3 хвилини подзвонити зранку. Я добре пам’ятаю одну з останніх наших розмов: він мені набрав вдень, а це було йому не притаманно. Ми поговорили хвилин 40 — тато розповів, що хлопців з його бригади взяли в полон та розстріляли. Він був дуже сумний та пригнічений, кожна смерть його побратимів давалась йому важко.  Це було за річкою Бахмутка. Татові хотілося з кимось цим поділитися, він відчував, що може мені довіряти”, — говорить Катерина.

Згодом після тої розмови батька Катерини вбили росіяни. Останніми словами до батька були “Я вас теж люблю”. Дівчина каже, що відчувала щось недобре за тиждень до загибелі, а в той день, 18 лютого 2023 року, коли тата вбили, вона нічого не відчула. Михайло врятував своїх хлопців, прийнявши вогонь супротивника на себе, тим самим відволікаючи ворога. 

“Тато зник на півтора тижня. Таке трапилося вперше за всі 10 років війни. Я читала російські пабліки, аби дізнатися, що там відбувається, тому що наші, українські, нічого про ситуацію в Бахмуті не писали. Я дізналась, що росіяни підбили вишку, і тому зв’язок повністю зник. Потім мені прийшла  SMS, що тато знову на зв’язку, але він швидко зник. Наступного дня він нам зателефонував. Це було 1 лютого, через два тижні його вбили. У нас всіх була сильна істерика, вдома стояв моторошний крик. Ми не вірили до останнього…”, — розповідає дівчина.

Катерина хоче з’їздити в Бахмут, коли це буде можливо, а також вона познайомилася з місцевою волонтеркою Жанною Рожко. Героїня каже, що мріє побувати на тих місцях, де востаннє дихав її тато, дивився на цей світ, коли був ще живим. 

Михайло Реуцький 16 лютого мав б святкувати річницю свого весілля — 17 лютого він обвінчався з коханням всього свого життя, дружиною Наталею. Натомість 18 лютого родина чоловіка буде вшановувати його пам’ять посмертно. 

Після загибелі тата Катерина почала волонтерити, дівчина закриває збори на дрони та автівки. Часто своїх донаторів вона вже знає напам’ять. Один чоловік, як потім дізналася героїня, щоб регулярно допомагати армії, бере кредити і ці гроші відправляє на збори. Потім робить перерву, закриває кредити та знову починає спочатку.

“Саме завдяки нашим небайдужим людям закриваються потреби для війська. Ми лише посередники між ними. Без їхньої допомоги та підтримки — у нас би нічого не виходило купувати, я їм дуже вдячна. Важливо бачити, що є небайдужі люди, які роблять багато чого, аби війна закінчилась”, — розмірковує героїня.

Актуальний збір на FPV-дрони можна підтримати тут:

• посилання на банку;
• номер картки: 5375 4112 1385 2556.

У пам’ять Михайла Реуцького

Ми попросили Катерину розповісти про тата, поділитись своїми спогади — далі наводимо невеликий монолог дівчини.

***

Війна не закінчується, неможливо прийняти цю втрату батька. А після закінчення війни буде ще важче. Тому що ти дійсно усвідомиш, що все. Тобто крапка стоїть. І інші люди побачать перемогу, а твій рідний, який зробив заради цієї перемоги все, він не побачить.

Ти побачиш перемогу, а він – ні. Я пам’ятаю, що навіть коли тато загинув, нам перші місяці було соромно їсти. Тиждень ми з мамою взагалі голодували, а потім щось потрошку-потрошку починали їсти, аби організм функціонував. Пригадую, я сиділа у мами на ліжку з тарілкою. У мене на тарілці лежав один бутерброд. І я сиджу, на нього дивлюся, а мама сидить, дивиться і плаче, каже: “Поїж”, а я кажу: “Як я можу їсти, коли тато вже ніколи цього не зможе зробити.

Я не розумію, як продовжувати жити, коли він загинув. І так триває весь рік. Цей біль, він немов конвертується в інший стан. Воно в тебе болить і постійно нагадує про те, що в тебе чогось немає. А потім твій організм немов звикає до цього величезного болю, аби якось продовжити існувати.

Не існує стану “було краще”. Тобі просто перманентно погано. Я втратила майже все своє коло спілкування, бо відвернулася від людей. Зараз мені дуже важко комунікувати з людьми, які не роблять нічого, аби зупинити війну. Мої друзі — це волонтери і військові. Зі звичайними цивільними мені дуже-дуже важко. Мені допомагає спілкування з тими, хто також живе війною. З тими, хто служить, хто допомагає війську, з тими, які як і я, втратили найрідніших. 

Мій тато — це така велика людина. Він настільки виховував у мені любов до України, що мені здається, якби кожен батько таку любов прививав, у нас було б все інакше. Це, напевно, от одна на тисячу людей, яка народжується, з такою любов’ю в серці до України, з Україною в серці, дійсно…так і є.

Тато був дуже глибокою, цікавою людиною. Мені шкода, що він відмовлявся за часів АТО про себе розповідати. Йому пропонували давати інтерв’ю, але він казав, що не публічна особа. А він якраз був тим, хто міг багато чого розповідати. Не дарма він Герой України. Не дарма. Коли я робила петицію на присвоєння цього звання, мені багато хто сказав, що він на це не заслуговує.

Я зверталася до людей, просила публікувати петицію, а вони казали, що не хочуть аудиторію свою засмучувати, казали, що я попрошайка. 8 липня татові надали звання я Героя, це був найкращий день за рік. Я подзвонила мамі, а вона почала плакати й побігла додому. Потім ми пішли до тата на могилу — ми ходимо туди кожної суботи, жодну не пропустили, це наше місце сили. 

У нас є кішка, яку привезли з-під Бахмута, її звати “Тіша” бо в честь тата “Тихого”, для мене вона особлива. Запала мені в душу й нагадує про тата.

Читайте також:

• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця
• Води не було, вологу витягували із соняшника: як утримували Бахмут розповів військовий Володимир Єлець

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олена Хатмулліна — підприємиця з міста Костянтинівка Донецької області. Тут вона мала власний бізнес з чотирма напрямками виробництва. Через війну жінка евакуювалась на Тернопільщину, куди перевезла й виробничі потужності. В новій громаді підприємиця започаткувала власну справу — виготовлення сублімованої їжі.

Про свій переїзд, відкриття нової справи і плани на майбутнє Олена Хатмулліна розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Життя до війни і евакуація на Тернопільщину

Олена Хатмулліна родом з Костянтинівки. Тут вона займалася підприємництвом за різними виробничими напрямками: санітарно-гігієнічна продукція, миючі засоби, виготовлення мікрозелені та сублімованих овочів і фруктів.

Початок повномасштабного вторгнення не змусив жінку опустити руки і вона відкрила ще один напрямок роботи — перепелину ферму. Та коли безпекова ситуація почала погіршуватись, вона вирішила евакуюватись і вивезти виробничі потужності.

“Коли почалась повномасштабна війна, ми ще довго продовжували працювати на Донеччині. Я ще й започаткувала там невеличку перепелину ферму, тому що співробітники залишались і треба було якось їх підтримувати. Наприкінці 2022 року я вирішила евакуюватись, виїхала у Тернопільську область, місто Шумськ. З собою я забрала деяке обладнання, але остаточно ми релокувалися в жовтні 2024 року. Таке рішення ухвалила, коли остаточно зрозуміла, що навряд чи ми найближчим часом повернемось, і в Костянтинівці стало досить небезпечно”, — розповідає Олена Хатмулліна.

Більшість робіт з релокації бізнесу підприємиця робила власним коштом.

Початок власної справи у новій громаді

Евакуювавшись на Тернопільщину, підприємиця змінила напрямок роботи, адже змінилась місцевість для роботи. Тому жінка вирішила шукати нові можливості для започаткування власної справи.

“Відновити власну справу і ті напрямки, які були раніше, мені не вдалося, тому що, на жаль, те, що було перспективно в нашому регіоні, нікому не потрібно тут, у західній частині України. В цих регіонів різний виробничий потенціал. Коли я все порахувала, то побачила, що просто немає сенсу відновлювати, краще і простіше започаткувати щось нове. Я почала шукати “родзинку” тут, у Тернопільській області. Шумськ — це маленьке містечко, і поблизу є багато сіл. Тому тут переважає сільське господарство, люди вирощують овочі і фрукти. Тому я подумала, що треба щось на цьому робити, тому що іншої промислової переваги я не бачила. Це було єдине, на що я могла опиратись”, — розповідає підприємиця.

Маючи деяке обладнання для сублімації овочів і фруктів, Олена Хатмулліна вирішила запустити виробництво сублімованої їжі. Але не просто фруктів чи овочів, а вже готових страв. Мотивацію жінці дав її брат-військовий, який розповів про потребу у швидкій гарячій їжі.

“Мій брат — військовий. І він постійно казав: “Придумай щось таке, щоб можна було швидко готувати, і щоб воно було смачне, як вдома, щоб можна було їсти військовим”. Так я почала експериментувати, а побратими з підрозділу мого брата стали моїми дегустаторами. Отак у мене і виник перший напрямок, який започаткувала вже на новому місці — це сублімована їжа швидкого приготування.

Цілий рік я працювала над цим напрямком. Коли я зрозуміла, саму технологію як воно має робитись і як готуватись, коли відточила всі страви, то потім почала робити документи, технічні умови, лабораторні випробування на безпечність харчових продуктів. Щоб мій продукт був безпечний. Потім я залучала грантові кошти, за які я придбала велике обладнання, що дозволило виготовляти цю продукцію в більшому об’ємі”, — розповідає Олена Хатмулліна.

Робота над продуктом тривала майже рік, і в березні 2024 року його випустили в широке виробництво. Велику увагу приділили питанню безпеки продукції і лабораторним дослідженням.

“Робота над цим продуктом тривала майже рік, тому що це харчові продукти і їх потрібно було тестувати. Найважливішим було протестувати термін зберігання, щоб страви не псувалися і залишались якісними. Потім проводили лабораторні дослідження на макро- і мікробіологію, це теж був серйозний процес. І вже на початку 2024 року ми запустили інтернет-магазин і продаж через соцмережі”, — розповідає Олена Хатмулліна.

Допомогу в розвитку бізнесу надала і Шумська громада. У 2023-2024 роках Олена Хатмулліна орендувала кухню у приватному кафе. Та коли виробництво почало розширюватись, на кухні не вистачало місця. До того ж приміщення виставили на продаж і в підприємиці не було гарантій, що вона зможе там лишитись.

Тоді пані Олена звернулась за допомогою в міськраду, де їй допомогли. Жінці надали в оренду кухню в закритому сільському дитсадку. В січні 2025 року підприємство переїхало туди і облаштувало кухню за стандартами.

Тренд на здорову їжу

Наразі в асортименті бренду “Пожива” є 22 страви швидкого приготування. Це перші та другі страви і лінійка веганського меню. Власниця бізнесу розповідає, що її клієнтами є переважно мандрівники та офісні працівники. Також ця продукція популярна серед військових. Їм надають знижку на придбання страв.

“Переважно це люди, які ведуть активний спосіб життя, живуть у великих містах, люди, які багато їздять у відрядження чи подорожують. Тобто ті, в яких немає часу готувати їжу. Також це офісні працівники з великих міст, які витрачають багато часу на дорогу до роботи і не хочуть витрачати багато часу для приготування їжі вдома. Також це одинокі чоловіки або жінки, які не хочуть готувати. І, звісно, військові. Для них у нас діє 20% знижки на всі страви”, — розповідає підприємиця.

Наразі мета Олени Хатмулліної — зруйнувати стереотип про те, що швидка їжа це некорисно. Навпаки, сублімовані страви підтримують тренд на здорове харчування. Їх можна вживати і дітям до року.

“Сублюмована їжа — це напрямок здорового харчування, який я популяризую. Вона не містить ні консервантів, ні хімічних домішок, ні ГМО. Тут повністю природні компоненти, так, як ви готуєте вдома. Просто вона висушена в особливий спосіб за допомогою вакууму. Зі страв випаровується волога, і коли ви додаєте окріп, вона повністю відновлює свою структуру і смакові якості. Сам спосіб приготування і метод сублімації дозволяє залишати 95% корисних речовин у страві. Наразі в суспільстві панує стереотип, що швидка їжа — це некорисна їжа. Тому ми зараз ламаємо думки, які були зацементовані роками, що швидке харчування порівнюють з “мівіною” і що це дуже небезпечно для здоров’я”, — каже Олена Хатмулліна.

Окрім готових страв, пані Олена виготовляє ще й корисні смаколики — пастилу. А в майбутньому також планує запустити лінійку дієтичного харчування на основі перепелиних продуктів.

“З Костянтинівки ми забрали обладнання з перепелиної ферми, а також закупили нове за грантові кошти. Завдяки цьому в лютому 2025 року я запустила невеличку перепелину ферму на півтори тисячі перепілок. Зараз я маю на мети популяризувати перепелині продукти, тому що, як я помітила, в західних регіонах вони не такі популярні, як були у нас на сході”, — поділилась планами підприємиця.

Читайте також:

• “Життя йде, а ми сидимо?”: як троє бахмутянок на Полтавщині будують усе з нуля
• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Три жінки, три долі, один зруйнований дім Бахмут — і однакове рішення: не зламатися. Вони були змушені залишити рідне місто. Але Олена, Оксана та Євгенія — мами, переселенки, жінки з руками, які не опускаються — обрали починати з нуля. Вони виграли грант у проєкті “Ніжна” від БО “Світло Надії”, і тепер будують нове, жінок не спиняють труднощі. У когось вітер зірвав теплицю, а у когось бджоли не зібрали першого меду, — та всі троє обрали рух. Обрали дію.

Історії трьох жінок — сьогодні в матеріалі Бахмут IN.UA

Пасіка бахмутянки в Кременчуці

Оксана з міста Бахмут евакуювалась на Полтавщину, у місто Кременчук. Чоловік жінки служить на фронті, а вона виховує їх 4 дітей та починає власну справу: бджільництво. Пані Оксана виграла грант, який дозволив їй розвинути свою ідею.

“В Бахмуті я теж займалась бджільництвом, але це було більше як хобі. У нас з чоловіком була будівельна фірма, все наше обладнання, що було в Бахмуті, знищено. Чоловік пішов на фронт, а я приїхала з 4 дітьми сама у Кременчук. Крутилась, крутилась і зрозуміла, що так себе з 4 дітьми не зможу забезпечити, держава мені теж такі гроші не дає, бо оренда житла, комунальні, речі для дітей, їжа — це все гроші”, — пояснює бахмутянка.

Тож вона вирішила діяти — спочатку придбала у дачному кооперативі ділянку на 12 соток, між полями лаванди та акації біля Кременчука. Вирішила, що тут буде облаштовувати пасіку, і така робота виявилась для матері прийнятною: звичайний графік з 8 до 5 вечора для жінки не підходить, бо діти мають свої потреби, й за ними потрібно доглядати, каже пані Оксана.

“Я планую продавати мед та продукти бджільництва. Ідей в мене багато: наприклад створити безбар’єрну пасіку для екскурсій, можливо переробляти мед”, – ділиться жінка.

Перший грант жінка побачила в соцмережах від благодійного фонду “СОС Дитячі містечка”, куди вона сама склала та заповнила заявку і пройшла відбір. Завдяки цьому пані Оксана виграла кошти, за які закупила обладнання для облаштування пасіки. А другий грант від БО “Світло Надії” мав невелике фінансування, але був націлений на навчання. 

Сподобався матеріал — підтримай нашу редакцію за посиланням. Бахмут живе тут!

Й це для пані Оксани стало відкриттям, бо їй, як мамі 4 дітей, не раз доводилося стикатися зі стереотипами, що багатодітна дорівнює неблагополучна. А на курсі працювали з психоемоційною підтримкою, вчили жінок усвідомлювати, що вони насамперед особистості.

“Мені дали зрозуміти, що я можу діяти сама як жінка, мені не потрібно ні на кого чекати. Ми всі потроху починаємо рухатися вперед — ми були застопорені, думали, що ми повернемось. Але починаєш розуміти, що повертатися немає куди й потрібно щось робити”.

Збувати продукти бджільництва бахмутянка планує як онлайн, так і офлайн в Кременчуці.

Органічні овочі

Бахмутянка Євгенія в місті мала приватну ділянку, де разом з родиною вирощували на продаж розсаду та овочі. Також для збуту тримали перепілок, кролів, курей та качок. У березі 2022 року через вторгнення росіян жінці довелося виїхати: всього родині довелося переїжджати три рази, а зупинилися вони на Полтавщині у Кременчуці. Родина вирішила придбати земельну ділянку.

“Я побоялась, звісно, бо невідомо, що завтра, але чоловік та діти мене підтримали. Кажуть: “Життя йде, а ми сидимо та чекаємо чогось”, — каже бахмутянка.

На земельній ділянці родина встановила теплицю, щоб вирощувати овочі, а потім через погану погоду теплиця перевернулась та порвалась. Бахмутяни самотужки її і залатали. Коли жінка думала, що робити далі, знайома сказала, що побачила грант, на який та може податися.

“Чоловік та діти мене підтримали, бо від спроби ми ж нічого не втрачаємо. Ми всією родиною писали цей грант, це перший раз в житті я робила. І скажу, що коли ти це робиш не один, а з такою підтримкою, як у мене — це не складно”, — ділиться жінка. 

Заявка бахмутянки пройшла, а після цього свій проєкт довелося ще захищати. Це вже був складніший етап: кожній учасниці випадав номерок, під яким вона виступала. Євгенія витягла 29 номер та зрозуміла — це знак, бо 29 день народження у її молодшого сина.

“Нервувалась трохи перед виступом, але розказала все, як є: що я сама з Бахмута, що займалася вирощуванням овочів, що на балконі висадила близько 200 кущів, хоча потім чоловік нагадав, що їх більше”, — згадує бахмутянка.

Проєкт потрапив до переліку переможців, й тепер пані Євгенія планує продавати вирощені без хімікатів овочі. Жінка веде свій Інстаграм, де ділиться буднями, як працює з рослинами. Крім цього, вона ще працює на двох роботах, але все одно знаходить час на свою справу.

Саджанці від бахмутянки в Харкові

Бахмутянка Олена в рідному місті близько 10 років займалась рослинами. Це була родина справа її чоловіка, разом з ним вирощували саджанці. Це були декоративні рослини: туї, ялівці, ялинки, сосни тощо. Раніше бахмутянка працювала у банку й агробізнесом не цікавилась, але несподівано для себе відкрила — саме робота з вирощування рослин приносить задоволення.

Саджанці продавали у Харкові, а також на нічному ринку в Ступках, де раз на тиждень бахмутяни могли придбати рослини. Основні продажі були в Харкові, а сам павільйон уцілів й тут досі можна купити саджанці від бахмутян.

У квітні 2022 року, — після того, як почалася повномасштабна війна, — Олена евакуювалася до Кременчука. 

“Ми не встигли вивезти нічого: ні обладнання, ні рослини, все залишилося там. Поки це було можливо за нашою ділянкою в Бахмуті доглядали сусіди”, — каже бахмутянка.

Згодом жінка дізналася, що весь їх родинний бізнес в Бахмуті зруйнований. Пані Олена пішла працювати касиркою, але зрозуміла, що хоче повертатися до садівництва. Родина вирішила не здаватись, а пробувати з нуля створювати справу на Полтавщині: закупили посадковий матеріал та висадили рослини. Перші продажі розпочалися в 2024 році.

“Я почала цікавитися грантами, перший мій досвід подачі на грант був від програми Карітас у 2024 році. Сестра мені порадила подаватися й в мене вийшло — ми виграли грант, за котрий придбали культиватор та інше обладнання. Це допомогло нам стартувати, бо нам потрібні були фінансові вкладання. А другий грант був від благодійної організації “Світло Надії”, — каже бахмутянка.

Тут жінок навчали азам маркетингу, також була психологічна підтримка. А по завершенню навчання учасниці отримають виплати на обладнання для бізнесу.

“Нас навчили бути більш відкритими до світу, вести соцмережі та показувати свою роботу. І я вже бачу результати. Цей сезон для нас пройшов добре, рослини розібрали, звісно не в нуль, але це гарний результат”, — каже бахмутянка.

“Носи пам’ять”: Редакція Бахмут IN.UA запускає мерч підтримки

Читайте також:

• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• “Хочу, щоб ВПО відчували підтримку”: як бахмутянка Анна Яхонтова змінює життя переселенців на Закарпатті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!