“Я вас теж люблю” — останні слова доньки до тата. “Так банально, як в кіно”, каже Катерина Реуцька й посміхається. Вона — донька загиблого Героя України. З 21-річною Катериною ми спілкуємося телефоном ввечері, по той бік трубки — спокійний та виважений голос. Катерина не вперше розповідає про тата — дівчина хоче, аби якомога більше людей дізналися про її батька, який віддав життя за незалежність й за те, що прямо зараз ви маєте можливість читати цей текст українською мовою. Михайло Реуцький був патріотом, який казав: хто, як не він, захищатиме свою державу.

Реуцького вбили росіяни в Бахмуті, 18 лютого будуть роковини з дня його загибелі. Поки я пишу цей текст, Катерина з мамою готуються до поминок — дві жінки, які стали опорою одна для одної. Мама пишається Катериною — вона татова донька, успадкувала його характер та волелюбність.

Примітка. Михайло Реуцький — старший сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, що загинув під час російського вторгнення в Україну, Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” посмертно. Брав участь у звільненні Харківщини — Ізюму та Салтівки. Потім — Бахмут, Соледар і знову Бахмут. Чоловік отримав кілька поранень, проте не залишав службу.

Михайло був професійним оператором протитанкових керованих реактивних снарядів. На його рахунку понад 250 пострілів. Загинув чоловік 18 лютого 2023 року в боях за місто Бахмут Бахмутського району на Донеччині. Похований на Алеї Слави Берковецького цвинтаря у Києві. У Михайла залишилася дружина Наталя, син Богдан та дочка Катерина.

Тато на війні: “Не пам’ятаю, яке в мене було життя до війни”

Катерині було 11 років, коли її тато вперше пішов захищати Україну. Саме тоді почалася війна на Донбасі. Більшість військових, які були учасниками АТО — це добровольці. Михайло Реуцький був одним із них. Чоловік виходив на Майдан, бо не міг лишатися осторонь. Донька Михайла рано подорослішала — в 7 років батько вчив її стріляти, хотів віддати у військову академію, але після АТО змінив свою думку. Він не хотів, щоб його діти бачили війну.

“Я насправді не дуже сильно пам’ятаю, яке в мене життя було до вторгнення, яке в мене було життя під час АТО, тому що я тоді була і маленька, і в мене психіка дуже сильно потерла всі ці спогади. У свої 21 не знаю, як це жити без війни, я не пам’ятаю цих часів. Тато пішов захищати нас у 2014-му році. Я на нього була дуже ображена, він це знав. Я не розуміла, чому батьки інших дітей сидять вдома, чому їхні тати можуть прийти на батьківські збори, а мій тато — ні. До інших дітей приходили батьки на шкільні вистави, а мій тато постійно десь в окопах сидів”, — говорить Катерина.

Попри це, донька Михайла завжди пишалась татом та з гордістю про нього розповідала, адже він був для неї прикладом та Героєм.

Навіть будучи в школі, Катерина бачила нерозуміння від інших дітей — наприклад, деякі діти вигукували, що її батька вб’є “днр”. Тато Катерини намагався повернутися у цивільне життя. Він мріяв працювати лісником, здобув вищу освіту під час АТО, коли у Михайла були відпустки він їздив складати іспити, але цивільне життя давалося йому важко.

Катерина пригадує, що з батька кілька разів сміялися підлітки через те, що він шкутильгав — чоловік мав поранення. Михайло соромився їх, бо відчував осуд у суспільстві. Він дуже скептично підбирав одяг та взуття, щоб оточуючі не здогадалися, що він служить.

Навіть зараз, каже дівчина, наше суспільство не готово ані до військових, ані до їх рідних. Героїня пояснює, що живучи в Києві, вона відчуває, що люди часто забувають за війну, проводять гучні вечірки, не донатять, а до військових ставляться без поваги.

Окупація Бахмута: розстріл військових

Батьку  Катерини дали позивний “Тихий” не просто так. За характером він був спокійний, говорив мало, але робив багато. Вже під час повномасштабного вторгнення Михайло Реуцький перевівся до рідної 93-ОМБР Холодний Яр, в якій служив ще за часів АТО. Саме ця бригада останні місяці захищала Бахмут від росіян.

“Ми з татом були дуже близькі. Коли він там востаннє був, в Бахмуті, він мені постійно телефонував, який би там зв’язок не був, які б там не були проблеми, та все одно він знаходив 2-3 хвилини подзвонити зранку. Я добре пам’ятаю одну з останніх наших розмов: він мені набрав вдень, а це було йому не притаманно. Ми поговорили хвилин 40 — тато розповів, що хлопців з його бригади взяли в полон та розстріляли. Він був дуже сумний та пригнічений, кожна смерть його побратимів давалась йому важко.  Це було за річкою Бахмутка. Татові хотілося з кимось цим поділитися, він відчував, що може мені довіряти”, — говорить Катерина.

Згодом після тої розмови батька Катерини вбили росіяни. Останніми словами до батька були “Я вас теж люблю”. Дівчина каже, що відчувала щось недобре за тиждень до загибелі, а в той день, 18 лютого 2023 року, коли тата вбили, вона нічого не відчула. Михайло врятував своїх хлопців, прийнявши вогонь супротивника на себе, тим самим відволікаючи ворога. 

“Тато зник на півтора тижня. Таке трапилося вперше за всі 10 років війни. Я читала російські пабліки, аби дізнатися, що там відбувається, тому що наші, українські, нічого про ситуацію в Бахмуті не писали. Я дізналась, що росіяни підбили вишку, і тому зв’язок повністю зник. Потім мені прийшла  SMS, що тато знову на зв’язку, але він швидко зник. Наступного дня він нам зателефонував. Це було 1 лютого, через два тижні його вбили. У нас всіх була сильна істерика, вдома стояв моторошний крик. Ми не вірили до останнього…”, — розповідає дівчина.

Катерина хоче з’їздити в Бахмут, коли це буде можливо, а також вона познайомилася з місцевою волонтеркою Жанною Рожко. Героїня каже, що мріє побувати на тих місцях, де востаннє дихав її тато, дивився на цей світ, коли був ще живим. 

Михайло Реуцький 16 лютого мав б святкувати річницю свого весілля — 17 лютого він обвінчався з коханням всього свого життя, дружиною Наталею. Натомість 18 лютого родина чоловіка буде вшановувати його пам’ять посмертно. 

Після загибелі тата Катерина почала волонтерити, дівчина закриває збори на дрони та автівки. Часто своїх донаторів вона вже знає напам’ять. Один чоловік, як потім дізналася героїня, щоб регулярно допомагати армії, бере кредити і ці гроші відправляє на збори. Потім робить перерву, закриває кредити та знову починає спочатку.

“Саме завдяки нашим небайдужим людям закриваються потреби для війська. Ми лише посередники між ними. Без їхньої допомоги та підтримки — у нас би нічого не виходило купувати, я їм дуже вдячна. Важливо бачити, що є небайдужі люди, які роблять багато чого, аби війна закінчилась”, — розмірковує героїня.

Актуальний збір на FPV-дрони можна підтримати тут:

• посилання на банку;
• номер картки: 5375 4112 1385 2556.

У пам’ять Михайла Реуцького

Ми попросили Катерину розповісти про тата, поділитись своїми спогади — далі наводимо невеликий монолог дівчини.

***

Війна не закінчується, неможливо прийняти цю втрату батька. А після закінчення війни буде ще важче. Тому що ти дійсно усвідомиш, що все. Тобто крапка стоїть. І інші люди побачать перемогу, а твій рідний, який зробив заради цієї перемоги все, він не побачить.

Ти побачиш перемогу, а він – ні. Я пам’ятаю, що навіть коли тато загинув, нам перші місяці було соромно їсти. Тиждень ми з мамою взагалі голодували, а потім щось потрошку-потрошку починали їсти, аби організм функціонував. Пригадую, я сиділа у мами на ліжку з тарілкою. У мене на тарілці лежав один бутерброд. І я сиджу, на нього дивлюся, а мама сидить, дивиться і плаче, каже: “Поїж”, а я кажу: “Як я можу їсти, коли тато вже ніколи цього не зможе зробити.

Я не розумію, як продовжувати жити, коли він загинув. І так триває весь рік. Цей біль, він немов конвертується в інший стан. Воно в тебе болить і постійно нагадує про те, що в тебе чогось немає. А потім твій організм немов звикає до цього величезного болю, аби якось продовжити існувати.

Не існує стану “було краще”. Тобі просто перманентно погано. Я втратила майже все своє коло спілкування, бо відвернулася від людей. Зараз мені дуже важко комунікувати з людьми, які не роблять нічого, аби зупинити війну. Мої друзі — це волонтери і військові. Зі звичайними цивільними мені дуже-дуже важко. Мені допомагає спілкування з тими, хто також живе війною. З тими, хто служить, хто допомагає війську, з тими, які як і я, втратили найрідніших. 

Мій тато — це така велика людина. Він настільки виховував у мені любов до України, що мені здається, якби кожен батько таку любов прививав, у нас було б все інакше. Це, напевно, от одна на тисячу людей, яка народжується, з такою любов’ю в серці до України, з Україною в серці, дійсно…так і є.

Тато був дуже глибокою, цікавою людиною. Мені шкода, що він відмовлявся за часів АТО про себе розповідати. Йому пропонували давати інтерв’ю, але він казав, що не публічна особа. А він якраз був тим, хто міг багато чого розповідати. Не дарма він Герой України. Не дарма. Коли я робила петицію на присвоєння цього звання, мені багато хто сказав, що він на це не заслуговує.

Я зверталася до людей, просила публікувати петицію, а вони казали, що не хочуть аудиторію свою засмучувати, казали, що я попрошайка. 8 липня татові надали звання я Героя, це був найкращий день за рік. Я подзвонила мамі, а вона почала плакати й побігла додому. Потім ми пішли до тата на могилу — ми ходимо туди кожної суботи, жодну не пропустили, це наше місце сили. 

У нас є кішка, яку привезли з-під Бахмута, її звати “Тіша” бо в честь тата “Тихого”, для мене вона особлива. Запала мені в душу й нагадує про тата.

Читайте також:

• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця
• Води не було, вологу витягували із соняшника: як утримували Бахмут розповів військовий Володимир Єлець

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

На Полтавщині працює команда волонтерок, які шиють адаптивний одяг для поранених військових. Це різні види речей та нижня білизна на липучках, які є зручними для носіння у період реабілітації та післяопераційного відновлення, в тому числі й людям з ампутаціями. Працюють волонтерки власним коштом за підтримки небайдужих, а свій одяг передають у стабілізаційні пункти і лікарні, зокрема і для воїнів, які виконують бойові завдання на Донеччині.

З чого починався та як працює Миргородський громадський колектив “Шиття без меж”, розповіла волонтерка Ірина Ковіта.

Ідея виникла після курсів шиття

У місті Миргород на Полтавщині працює команда швачок, які шиють адаптивний одяг для військових. Працюють волонтерки вже рік. Розпочали свою роботу після курсів шиття.

“Я вела курси крою та шиття, і по закінченні курсу дівчатка хотіли продовження. Я сказала: “Є потреба в білизні для військових, якщо хочете, можемо шити білизну”. Всі погодились і так ми вже рік шиємо адаптивний одяг”, — розповіла Ірина Ковіта.

Загалом у команді є 10 волонтерок. Кожна з них займається своїм процесом — хтось кроїть вироби, хтось їх шиє, а хтось пере і прасує вже готовий одяг.

“У нас є жіночка, яка забирає готові вироби, пере і прасує, щоб вони вже чисті відправлялись. Я і ще одна жінка кроїмо, робимо заготовки. А решта семеро жінок шиють. Весь процес у нас розділений, як на фабриці. Хтось якісь деталі робить, хтось потім все разом зшиває, липучки пришиває, а хтось потім забирає прати. Весь процес розділений серед команди, щоб воно було максимально швидко. Кожен робить свій функціонал”, — розповідає волонтерка.

Половина з команди — це жінки, які залишились після курсів. Решта приєднались пізніше. Свою команду волонтерки назвали Миргородським громадським колективом “Шиття без меж”. Вони об’єднані прагненням допомагати військовим, а також мають певний терапевтичний ефект від роботи. Адже більшість волонтерок — це дружини і матері військових. Деякі з них — жінки, що втратили чоловіка або сина на війні.

“Це не тільки допомога військовим, це дещо більше. Це об’єднаний колектив, який спілкується і поза межами роботи. Це ще й допомога жінкам: хтось втратив сина, хтось чоловіка… і ця робота — це ще така собі група моральної підтримки, де ти можеш і допомагати іншим, і отримати підтримку серед таких жінок, як ти”, — каже Ірина Ковіта.

Що таке адаптивний одяг і кому він потрібен?

Основний вид виробів, які виготовляє миргородський колектив “Шиття без меж” — це адаптивний одяг для поранених військових. В асортименті є штани, шорти, футболки, лонгсліви та нижня білизна. Весь цей одяг на липучках, тому його комфортно одягати пораненим, в тому числі з ампутаціями та лежачим хворим.

“Це звичайний одяг, але він адапований під різні види поранень, ампутації ніг чи рук. Ми робимо розрізи по бокових швах або по плечових швах, робимо туди вставочки і пришиваємо липучки. Тому цей одяг можна вдягати і знімати з пораненого з максимальним комфортом. Робимо ми одяг двостороннім. Наприклад, якщо у людина ліва нога ціла, а права частково або повністю ампутована, то ми все одно робимо штани і на праву, і на ліву сторону, щоб вони розстібалися з двох боків. Тому що, як зазвичай показує практика, таким людям підійматися і натягувати на іншу здорову ногу штани не дуже зручно. Також цей одяг зроблений для максимального комфорту лежачих людей. У таких випадках під пораненого підстилається нижня частина одягу, зверху накривається іншою і защеплюється на липучки”, — розповідає Ірина Ковіта.

Своїм одягом волонтерки забезпечують стабілізаційні пункти і медичні заклади, де військові проходять лікування. Також закривають особисті запити від людей, чиї рідні постраждали на фронті. На сьогодні команда має сформований перелік місць, куди відправляють свої вироби. Серед них і ті, де проходять лікування бійці з Донеччини.

Також в асортименті є подушки, які адаптовані для людей з пораненнями.

“Це подушки у формі кісточок, вони дуже комфортні. Завдяки своїй формі їх легко покласти під руку, ногу, шию”, — каже Ірина Ковіта.

За словами Ірини Ковіти, попит на адаптивний одяг великий. Щотижня волонтерки відправляють близько 30-40 одиниць одягу.

“У нас був випадок, що нам телефонують і кажуть: “Дайте хоч три штуки, хоч чотири, хоч п’ять, все що є у вас, надішліть, будь ласка, терміново, бо вісім хлопців лежать роздягнені”. Бо неможливо вдягти звичайний одяг, якщо, наприклад, нога у спицях. Що ж ти туди натягнеш? Тому в нас був такий період, коли швидко доводилось все відшивати і відправляти, бо хлопців не було як одягнути для перевезення в лікарню”, — згадує волонтерка.

Де беруть тканину та чи приймають допомогу від людей?

Ірина Ковіта каже, що колектив має потребу в тканині. Адже адаптивний одяг хоч і має великий попит, його переважно не перуть після операцій, а викидають.

Через великий попит є і великі витрати тканини й фурнітури. Закуповують їх волонтерки власним коштом за донати небайдужих людей.

“Раз ми відкривали банку, назбирали приблизно 65 тисяч з хвостиком. На всі ці кошти ми закупили тканину і липучку. Все це коштовно зараз, на жаль. Також кидали запит, що люди можуть надіслати нам тканину. Тоді дуже багато людей відгукнулись, але ми вже все відшили. Зараз у нас є свої постачальники, але тканина дуже швидко розходиться. Наприклад, нам допомагала місцева швейна фабрика, віддавали свої залишки. В рулоні було 66 метрів і ми його за два понеділка скроїли, рулона немає”, — розповідає Ірина Ковіта.

Волонтерки також приймають звичайний одяг, переробляючи його в адаптивний. Однак беруть у роботу лише одяг у гарному стані, зношені речі чи з секонд-хенду не приймають. Кажуть, що для захисників роблять лише якісний одяг, який не зіпсується при першому ж використанні.

“Нам з Полтави надсилали величезні коробки одягу. Це був новий одяг, мабуть якісь залишки з гуманітарної допомоги. І ми адаптували його: розрізали футболки по плечових швах, розрізали штани, шорти і пришивали туди готові вставки і липучку. Тому також можна, якщо у людей є якісь речі, навіть хай це не нові, але в гарному стані, то ми можемо їх взяти й адаптувати для поранених”, — каже волонтерка.

Як допомогти Миргородському громадському колективу “Шиття без меж”

Зараз волонтеркам дуже потрібна тканина, бажано бавовняна. Підходить будь яка, навіть з візерунками. Також можна надіслати одяг у гарному стані для подальшої адаптації.

Якщо ви бажаєте допомогти волонтеркам, відправляйте тканини та одяг за адресою: місто Миргород, відділення “Нової пошти” №2 або №1 (вантажне). Посилку відправляйте на ім’я Ірини Ковіти, телефон: +380 (50) 511 2531.

Також можете відправляти Укрпоштою за індексом 37604.

Крім цього, волонтерки збирають кошти на тканину для адаптивної білизни. Долучайтесь, надсилаючи кошти в конверт ПриватБанку (номер картки конверта: 5168 7521 3793 1260).

Читайте також:

• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію
• Чаї, душі та білизна: як волонтери ГО “Бахмут Український” допомагають армії

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Наталя Босак — переселенка з Донеччини, яка на початку повномасштабного вторгнення евакуювалася в Німеччину. В цій країні Європейського Союзу розпочалося нове життя — від навчання німецької для роботи провізором до регулярної допомоги ЗСУ. І важливою частиною цього темпу став біг.

Про свої спогади про Бахмут, благодійні забіги та допомогу армії Наталя Босак розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про життя в Бахмуті та евакуацію

Наталя Босак — переселенка, яка народилася в Сіверську. Це місто вона пам’ятає, як маленьку та затишну локацію на Донеччині, де “всі один одного знають і допомагають”. Спочатку вона закінчила медичне училище й працювала в місцевій лікарні, а згодом вступила до Національного фармацевтичного університету в Харкові.

За фахом провізор, вона працювала в аптеках Сіверська, а з 2012 року — в Бахмуті. До повномасштабної війни протягом п’яти років була завідувачкою аптеки “Арніка” біля поліклініки.

Бахмут для жінки став домом та частиною особистої історії: перші побачення в кінотеатрі “Побєда”, прогулянки парком, зустрічі з друзями під час новорічних свят.

Війну героїня зустріла в Бахмуті.

“На початку повномасштабної війни я була вдома, працювала. Чоловік з перших днів долучився до війська, пішов воювати, пішов добровольцем. Я продовжувала працювати“, — пригадує Наталя Босак.

Через війну жінка почала відчувати сильний страх за родину. Його пік, за словами жінки, припав на кінець березня. Саме тоді вона у компанії доньки, мами та тітки виїхали за кордон.

Зараз вони проживають у Німеччині. Героїня каже, що німці дуже допомагають, однак адаптація була складною через мову, менталітет і відсутність знайомого оточення. Вона навчається на спеціалізованому курсі німецької мови для провізорів (рівень С1). Попри нове життя за кордоном, жінка мріє повернутися в Україну:

“Це наша земля, це наше повітря, це наша атмосфера. Навіть під звуки вибухів у Лук’янівці в Києві я спала краще, ніж у Німеччині. Бо це — мій дім“, — резюмує співрозмовниця.

Перші благодійні забіги — спосіб бути ближчою до ЗСУ

Наталя Босак зізнається, що шукала спосіб підтримати чоловіка та українське військо. Саме тоді вона побачила оголошення від організації “Гуркіт”, котра збирала гроші для 109 бригади ЗСУ, в якій воював чоловік героїні.

“Це був першій мій забіг на 5 кілометрів. Дуже важко, коли ти не можеш вплинути ситуацію та змінити якісь події, які відбуваються навколо. Проте, забіги — це моє “я можу“, — додає біженка з Бахмута в Німеччині.

З того часу Наталя Босак активно долучається до благодійних забігів, намагаючись підтримати українських захисників та захисниць.

Найважчим забігом, за словами героїні, став той, який пройшов наприкінці серпня на День пам’яті загиблих військових. Тоді учасники мали роздруковані імена загиблих, про яких вони хотіли нагадати світові.

“Я бігла з ім’ям чоловіка моєї найкращої подруги на ім’я Андрій Лаврушко, який загинув під час виконання бойових дій. Залишилося двоє маленьких діток, п’ять рочків, хлопчик і дівчинка. Вони також сумують за татом. Це такий був дуже важливий для мене забіг і водночас дуже важкий. Я перші, мабуть, 15 хвилин просто плакала, тому що дуже важко було стримати емоції. Усі кроки давалися дуже важко, особливо із розумінням того, що ти був на похоронах та кожен день підтримуєш подругу“, — пригадує жінка.

Загалом Наталя Босак активно долучається до діяльності різних гуманітарних та благодійних організацій. Лише за останній час вона брала участь в:

• бігозбір “Спека-2025”, де партнери автоматично донатять за кожен подоланий кілометр;
• забіг “Чисте небо” на підтримку 1020-го зенітно-ракетного полку, де служить її чоловік;
• відкриття зборів на авто та спорядження для його підрозділу;
• участь у заходах української організації Viche в Берліні — маршах, протестах, акціях до 24 лютого та Дня Незалежності.

Тренування та фізична підготовка

Жінка бігає ще зі школи, нині — майже щодня. Каже, що для участі у благодійних забігах не потрібно бути професійним спортсменом, адже організатори продумують одразу декілька маршрутів: від 400 метрів та до 10 кілометрів.

Наталя Босак рекомендує базові речі — підтримувати власне тіло в тонусі:

“Саме елементарне – зарядка, маленькі пробіжки та обов’язково ставити собі такі цілі одразу на 5-10 кілометрів достатньо і кілометр пробігти. Головне — це відчути себе залученим. З таких маленьких справ і буде наша Україна“, — додає співрозмовниця.

Читайте також:

• Теплі спогади про дім: історія переселенки Світлани Харіної, яка оживляє локації Бахмута через ШІ
• “Моя мотивація — в можливості представляти Бахмут”: історія школярки Анни Павленко, яка очолила раду лідерів учнівського самоврядування Донеччини
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!