“Я вас теж люблю” — останні слова доньки до тата. “Так банально, як в кіно”, каже Катерина Реуцька й посміхається. Вона — донька загиблого Героя України. З 21-річною Катериною ми спілкуємося телефоном ввечері, по той бік трубки — спокійний та виважений голос. Катерина не вперше розповідає про тата — дівчина хоче, аби якомога більше людей дізналися про її батька, який віддав життя за незалежність й за те, що прямо зараз ви маєте можливість читати цей текст українською мовою. Михайло Реуцький був патріотом, який казав: хто, як не він, захищатиме свою державу.

Реуцького вбили росіяни в Бахмуті, 18 лютого будуть роковини з дня його загибелі. Поки я пишу цей текст, Катерина з мамою готуються до поминок — дві жінки, які стали опорою одна для одної. Мама пишається Катериною — вона татова донька, успадкувала його характер та волелюбність.

Примітка. Михайло Реуцький — старший сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, що загинув під час російського вторгнення в Україну, Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” посмертно. Брав участь у звільненні Харківщини — Ізюму та Салтівки. Потім — Бахмут, Соледар і знову Бахмут. Чоловік отримав кілька поранень, проте не залишав службу.

Михайло був професійним оператором протитанкових керованих реактивних снарядів. На його рахунку понад 250 пострілів. Загинув чоловік 18 лютого 2023 року в боях за місто Бахмут Бахмутського району на Донеччині. Похований на Алеї Слави Берковецького цвинтаря у Києві. У Михайла залишилася дружина Наталя, син Богдан та дочка Катерина.

Тато на війні: “Не пам’ятаю, яке в мене було життя до війни”

Катерині було 11 років, коли її тато вперше пішов захищати Україну. Саме тоді почалася війна на Донбасі. Більшість військових, які були учасниками АТО — це добровольці. Михайло Реуцький був одним із них. Чоловік виходив на Майдан, бо не міг лишатися осторонь. Донька Михайла рано подорослішала — в 7 років батько вчив її стріляти, хотів віддати у військову академію, але після АТО змінив свою думку. Він не хотів, щоб його діти бачили війну.

“Я насправді не дуже сильно пам’ятаю, яке в мене життя було до вторгнення, яке в мене було життя під час АТО, тому що я тоді була і маленька, і в мене психіка дуже сильно потерла всі ці спогади. У свої 21 не знаю, як це жити без війни, я не пам’ятаю цих часів. Тато пішов захищати нас у 2014-му році. Я на нього була дуже ображена, він це знав. Я не розуміла, чому батьки інших дітей сидять вдома, чому їхні тати можуть прийти на батьківські збори, а мій тато — ні. До інших дітей приходили батьки на шкільні вистави, а мій тато постійно десь в окопах сидів”, — говорить Катерина.

Попри це, донька Михайла завжди пишалась татом та з гордістю про нього розповідала, адже він був для неї прикладом та Героєм.

Навіть будучи в школі, Катерина бачила нерозуміння від інших дітей — наприклад, деякі діти вигукували, що її батька вб’є “днр”. Тато Катерини намагався повернутися у цивільне життя. Він мріяв працювати лісником, здобув вищу освіту під час АТО, коли у Михайла були відпустки він їздив складати іспити, але цивільне життя давалося йому важко.

Катерина пригадує, що з батька кілька разів сміялися підлітки через те, що він шкутильгав — чоловік мав поранення. Михайло соромився їх, бо відчував осуд у суспільстві. Він дуже скептично підбирав одяг та взуття, щоб оточуючі не здогадалися, що він служить.

Навіть зараз, каже дівчина, наше суспільство не готово ані до військових, ані до їх рідних. Героїня пояснює, що живучи в Києві, вона відчуває, що люди часто забувають за війну, проводять гучні вечірки, не донатять, а до військових ставляться без поваги.

Окупація Бахмута: розстріл військових

Батьку  Катерини дали позивний “Тихий” не просто так. За характером він був спокійний, говорив мало, але робив багато. Вже під час повномасштабного вторгнення Михайло Реуцький перевівся до рідної 93-ОМБР Холодний Яр, в якій служив ще за часів АТО. Саме ця бригада останні місяці захищала Бахмут від росіян.

“Ми з татом були дуже близькі. Коли він там востаннє був, в Бахмуті, він мені постійно телефонував, який би там зв’язок не був, які б там не були проблеми, та все одно він знаходив 2-3 хвилини подзвонити зранку. Я добре пам’ятаю одну з останніх наших розмов: він мені набрав вдень, а це було йому не притаманно. Ми поговорили хвилин 40 — тато розповів, що хлопців з його бригади взяли в полон та розстріляли. Він був дуже сумний та пригнічений, кожна смерть його побратимів давалась йому важко.  Це було за річкою Бахмутка. Татові хотілося з кимось цим поділитися, він відчував, що може мені довіряти”, — говорить Катерина.

Згодом після тої розмови батька Катерини вбили росіяни. Останніми словами до батька були “Я вас теж люблю”. Дівчина каже, що відчувала щось недобре за тиждень до загибелі, а в той день, 18 лютого 2023 року, коли тата вбили, вона нічого не відчула. Михайло врятував своїх хлопців, прийнявши вогонь супротивника на себе, тим самим відволікаючи ворога. 

“Тато зник на півтора тижня. Таке трапилося вперше за всі 10 років війни. Я читала російські пабліки, аби дізнатися, що там відбувається, тому що наші, українські, нічого про ситуацію в Бахмуті не писали. Я дізналась, що росіяни підбили вишку, і тому зв’язок повністю зник. Потім мені прийшла  SMS, що тато знову на зв’язку, але він швидко зник. Наступного дня він нам зателефонував. Це було 1 лютого, через два тижні його вбили. У нас всіх була сильна істерика, вдома стояв моторошний крик. Ми не вірили до останнього…”, — розповідає дівчина.

Катерина хоче з’їздити в Бахмут, коли це буде можливо, а також вона познайомилася з місцевою волонтеркою Жанною Рожко. Героїня каже, що мріє побувати на тих місцях, де востаннє дихав її тато, дивився на цей світ, коли був ще живим. 

Михайло Реуцький 16 лютого мав б святкувати річницю свого весілля — 17 лютого він обвінчався з коханням всього свого життя, дружиною Наталею. Натомість 18 лютого родина чоловіка буде вшановувати його пам’ять посмертно. 

Після загибелі тата Катерина почала волонтерити, дівчина закриває збори на дрони та автівки. Часто своїх донаторів вона вже знає напам’ять. Один чоловік, як потім дізналася героїня, щоб регулярно допомагати армії, бере кредити і ці гроші відправляє на збори. Потім робить перерву, закриває кредити та знову починає спочатку.

“Саме завдяки нашим небайдужим людям закриваються потреби для війська. Ми лише посередники між ними. Без їхньої допомоги та підтримки — у нас би нічого не виходило купувати, я їм дуже вдячна. Важливо бачити, що є небайдужі люди, які роблять багато чого, аби війна закінчилась”, — розмірковує героїня.

Актуальний збір на FPV-дрони можна підтримати тут:

• посилання на банку;
• номер картки: 5375 4112 1385 2556.

У пам’ять Михайла Реуцького

Ми попросили Катерину розповісти про тата, поділитись своїми спогади — далі наводимо невеликий монолог дівчини.

***

Війна не закінчується, неможливо прийняти цю втрату батька. А після закінчення війни буде ще важче. Тому що ти дійсно усвідомиш, що все. Тобто крапка стоїть. І інші люди побачать перемогу, а твій рідний, який зробив заради цієї перемоги все, він не побачить.

Ти побачиш перемогу, а він – ні. Я пам’ятаю, що навіть коли тато загинув, нам перші місяці було соромно їсти. Тиждень ми з мамою взагалі голодували, а потім щось потрошку-потрошку починали їсти, аби організм функціонував. Пригадую, я сиділа у мами на ліжку з тарілкою. У мене на тарілці лежав один бутерброд. І я сиджу, на нього дивлюся, а мама сидить, дивиться і плаче, каже: “Поїж”, а я кажу: “Як я можу їсти, коли тато вже ніколи цього не зможе зробити.

Я не розумію, як продовжувати жити, коли він загинув. І так триває весь рік. Цей біль, він немов конвертується в інший стан. Воно в тебе болить і постійно нагадує про те, що в тебе чогось немає. А потім твій організм немов звикає до цього величезного болю, аби якось продовжити існувати.

Не існує стану “було краще”. Тобі просто перманентно погано. Я втратила майже все своє коло спілкування, бо відвернулася від людей. Зараз мені дуже важко комунікувати з людьми, які не роблять нічого, аби зупинити війну. Мої друзі — це волонтери і військові. Зі звичайними цивільними мені дуже-дуже важко. Мені допомагає спілкування з тими, хто також живе війною. З тими, хто служить, хто допомагає війську, з тими, які як і я, втратили найрідніших. 

Мій тато — це така велика людина. Він настільки виховував у мені любов до України, що мені здається, якби кожен батько таку любов прививав, у нас було б все інакше. Це, напевно, от одна на тисячу людей, яка народжується, з такою любов’ю в серці до України, з Україною в серці, дійсно…так і є.

Тато був дуже глибокою, цікавою людиною. Мені шкода, що він відмовлявся за часів АТО про себе розповідати. Йому пропонували давати інтерв’ю, але він казав, що не публічна особа. А він якраз був тим, хто міг багато чого розповідати. Не дарма він Герой України. Не дарма. Коли я робила петицію на присвоєння цього звання, мені багато хто сказав, що він на це не заслуговує.

Я зверталася до людей, просила публікувати петицію, а вони казали, що не хочуть аудиторію свою засмучувати, казали, що я попрошайка. 8 липня татові надали звання я Героя, це був найкращий день за рік. Я подзвонила мамі, а вона почала плакати й побігла додому. Потім ми пішли до тата на могилу — ми ходимо туди кожної суботи, жодну не пропустили, це наше місце сили. 

У нас є кішка, яку привезли з-під Бахмута, її звати “Тіша” бо в честь тата “Тихого”, для мене вона особлива. Запала мені в душу й нагадує про тата.

Читайте також:

• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця
• Води не було, вологу витягували із соняшника: як утримували Бахмут розповів військовий Володимир Єлець

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Випадкова зустріч у крамниці вживаного одягу змінила життя львів’янки Ольги Євдокимової та сотень дітей, які через війну втратили власні домівки. Опублікований у мережі емоційний допис про хлопчика-переселенця Сашка з Донеччини викликав колосальний відгук у суспільстві, змінивши долі багатьох дітей-ВПО у Львові.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Ольгою Євдокимовою, волонтеркою щодо того, як історія допомоги хлопчику ВПО змінила її життя та як допомогла створити ініціативу “Коло добра”.

Від логістики для армії до підтримки цивільних

Ольга Євдокимова здобула журналістську освіту в Рівному, проте тривалий час працювала керівницею у комерційній сфері. З початком повномасштабного вторгнення вона потрапила під скорочення на роботі та одразу долучилася до волонтерської діяльності. Її першим напрямком став пошук, купівля та пригін автомобілів для військових підрозділів із Польщі та Литви. Спільно з благодійними фондами вона також забезпечувала доставку систем супутникового зв’язку Starlink в Україну, а разом зі своєю невеликою аудиторією в соціальній мережі інстаграм зібрала кошти на три FPV-дрони. 

Загалом за час діяльності її команда пригнала близько 200 транспортних засобів для українських оборонців. Допомогою внутрішньо переміщеним особам волонтерка раніше не займалася, аж поки не сталася подія, яка повністю змінила вектор її роботи.

Зустріч із Сашком та сила суспільної довіри

Переломний момент відбувся у звичайному львівському магазині секонд-хенду. Ольга стала свідком сцени, де маленький хлопчик благально просив свою бабусю придбати йому вживані ролики. Волонтерку вразило те, що дитина не влаштовувала істерик, а просто щиро сподівалася на покупку, яку жінка не мала фінансової можливості здійснити. 

Ольга купила ці ролики, познайомилася з родиною і дізналася, що дев’ятирічного хлопчика звати Сашко. Він втратив обох батьків, майже всі його особисті речі залишилися в Донецьку, а наразі він разом із бабусею Галиною мешкає у модульному містечку для переселенців у Львові.

Повернувшись додому, Ольга описала свої емоції в соціальній мережі Threads. Допис не містив закликів про фінансову допомогу, проте за короткий час набрав понад 800 тисяч переглядів. Користувачі масово почали просити волонтерку відкрити благодійний збір для допомоги дитині. Протягом перших 24 годин на банківський рахунок надійшло 613 729 гривень, а загальна сума збору згодом перевищила 900 тисяч гривень. Сама сума виявилася надзвичайно великою для непублічної людини, адже середній донат становив близько 250 гривень від майже трьох тисяч звичайних громадян без залучення великого бізнесу чи великих донорів.

“Всі мої друзі, хто мене знає, вони самі моніторили “банку” і до мене дзвонять: “Оля, вже 100 тисяч”, “Оля, вже 150 тисяч”, дзвонять через 20 хвилин — вже 200 тисяч. Я така: “Ніхто такого не очікував”. Я розумію, тому що в такий важкий час, в який ми живемо, людям треба хороші історії“, — згадує Ольга Євдокимова.

Становлення проєкту “Коло добра”

Великі фінансові можливості дозволили волонтерці вийти за межі первинного задуму. Збір став рушійною силою для допомоги всьому модульному містечку. Наразі Ольга вже придбала для Сашка велосипед, організувала його відпочинок у двох таборах та планує зробити щось масштабне для сім’ї Сашка вже найближчим часом.

Паралельно Ольга почала закривати потреби інших дітей-переселенців, які просили про велосипеди, ролики та трюкові самокати. Так народився проєкт “Коло добра”. Завдяки небайдужим громадянам з України та з-за кордону вдалося зібрати велику кількість спортивного інвентарю та одягу, перетворивши територію модульного містечка на активний майданчик для розваг.

Проєкт також допомагає підліткам та іншим переселенцям, які опинилися в скруті. Організаторка розповідає про історію дівчинки Каміли з Донеччини, яку цькували у школі через одяг та старий велосипед. Про цю ситуацію Ользі повідомила сусідка дитини, після чого волонтери оперативно закрили потребу в речах. Також допомогу отримав випускник Саша, якому за кілька годин зібрали кошти на якісний сучасний одяг та взуття для випускного. 

Головним принципом роботи “Кола добра” є абсолютна прозорість: волонтерка ніколи не перераховує живі гроші на особисті картки заявників, а самостійно оплачує конкретні товари, квитки чи медичні послуги, що повністю виключає ризик нецільового використання бюджету.

Логістичні виклики та внутрішня трансформація

Масштабування ініціативи виявило серйозні логістичні перешкоди. Ольга отримала понад 200 посилок з речами для переселенців. Найбільшою проблемою виявилася неможливість отримати знижку чи безкоштовну доставку від транспортної компанії “Нова Пошта”, через що велика частина зібраних коштів пішла на оплату логістики. Деякі громадяни не змогли надіслати габаритні велосипеди, оскільки їхнє транспортування у дерев’яних боксах коштувало понад тисячу гривень. Попри це, волонтерка з розумінням ставиться до позиції компанії, зважаючи на постійне руйнування їхніх терміналів внаслідок бойових дій з боку противника.

Особисте життя Ольги також зазнало значних змін. Перші тижні роботи вимагали цілодобового перебування в телефоні для комунікації з сотнями людей, через що вона тимчасово втратила фізичний та емоційний ресурс на особисті справи чи спорт. Проте волонтерство допомогло їй подолати постійну тривожність від читання новин.

“Коли сталася оця історія, я повністю абстрагувалася і просто подумала, що якщо я не можу там змінити щось, наприклад, у державі, то я можу допомогти певним людям змінити щось в їхньому житті. І це дуже класне відчуття. Кожні там 5, 10, 100 гривень — то дуже велика в кінцевому результаті сума виходить. І якщо кожна людина буде думати, що від неї нічого не залежить, то від неї нічого залежати не буде“, — наголошує Ольга.

Як правильно допомагати ВПО

На думку Ольги Євдокимової, головною проблемою сучасних благодійних платформ та офіційних каналів є суха та нецікава подача інформації, яка відштовхує потенційних донаторів. Люди не хочуть читати звіти про проведення чергових офіційних сесій, натомість вони прагнуть бачити реальні людські долі та щирі емоції. Волонтерка закликає говорити про проблеми переселенців через їхні особисті історії, демонструючи практичні результати допомоги.

Для тих, хто вважає свої зусилля мізерними, існує проста модель співучасті. Необов’язково бути одноосібним організатором великого фонду. Громадяни можуть створювати дружні банки, розділяючи один великий збір на кілька людей, або просто поширювати інформаційні матеріали та відеоролики у своїх соціальних мережах. Поширення контенту запускає ланцюгову реакцію, яка залучає нових учасників і дозволяє ефективно закривати базові та психологічні потреби людей, які втратили свій дім.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

“Ми взяли з собою по одній дорожній сумці, сіли в машини, і поїхали”: історія бахмутянки Аліни Дорохової

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Аліна Дорохова народилася та виросла в Бахмуті, її дитинство проходило в районі Забахмутка. До початку активних бойових дій вона працювала в місцевому логопедичному центрі, допомагаючи дітям. Сьогодні дівчина мешкає в Тернополі, де разом із чоловіком розробила спеціалізований застосунок для фахівців своєї галузі. Її історія — це шлях від болючої втрати рідних під час евакуації до прийняття нової реальності.

Історію Аліни Дорохова читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство на Забахмутці та зелений травневий Бахмут

Своє дитинство в Бахмуті Аліна пригадує як дуже яскравий період, сповнений сонця, зелені та вуличних ігор. Життя на Забахмутці минало в колі друзів, із якими вона грала у футбол та проводила весь вільний час просто неба. Найбільше в пам’яті дівчини закарбувалися весняні місяці, коли навчальний рік добігав кінця.

“Я пам’ятаю вулицю, якою я йшла. Вона була дуже яскравою, особливо в травневий період, коли школа вже закінчувалася і дуже було зелено і прохолодно“, — ділиться спогадами бахмутянка.

Говорячи про улюблені локації рідного міста, дівчина згадує Верхній парк, центральну частину Бахмута та місцевий ринок. Проте найтепліші спогади пов’язані з невеликою локацією, схованою від сторонніх очей. За школою №10 розташовувався затишний дворик із лавкою, оточеною густою зеленню. Саме там, в атмосфері повної відокремленості від міського галасу, минула значна частина її дитинства та підліткових років.

Вибір професії логопеда та особисті захоплення

Обираючи життєвий шлях, Аліна вагалася між двома напрямами: дитячою психологією та логопедією. Головним мотивом для дівчини було щире бажання допомагати дітям. Зрештою, вибір припав на логопедичну науку через специфіку професії, яка дозволяє бачити швидкі та конкретні зміни в розвитку дитини.

“Мене тішило, коли ти бачиш реальні результати від своєї роботи. І тішить досі, насправді. І тому я вибрала саме цей аспект, а не психологію. Через те, що в психології не завжди вдається швидко побачити реальні результати“, — пояснює Аліна.

У вільний від роботи час дівчина веде активний спосіб життя: займається фітнесом, кардіотренуваннями та виходить на пробіжки. Серед інтелектуальних захоплень — комп’ютерні та настільні ігри, а також література. Аліна захоплюється британською класикою, а з дитячих років зберігає любов до серії книг про Гаррі Поттера, які перечитувала безліч разів.

Трагедія евакуації: втрата батька та виїзд в один день

Рішення покинути Бахмут стало для Аліни найважчим у житті. Ситуація ускладнювалася родинними обставинами: дівчина мешкала з родиною свого майбутнього чоловіка, тоді як її власні батьки категорично відмовлялися виїжджати з міста. Трагічні події розгорталися стрімко — під час одного з ворожих обстрілів загинув батько Аліни.

Вирішальним став приїзд батька чоловіка, який на той час ніс військову службу на першій лінії фронту. Він повернувся додому лише на кілька годин і заявив, що залишатися в місті більше небезпечно. Родина мала виїхати наступного ж дня.

“Ми взяли з собою кожен по одній дорожній сумці, сіли в машину вісім людей і поїхали. Це рішення було дуже важке. Я навіть плакала декілька днів, бо я залишила батьків удома“, — згадує переселенка. Пізніше Аліні вдалося вмовити маму евакуюватися за допомогою волонтерів.

Після дванадцяти годин виснажливої дороги родина прибула до Миргорода на Полтавщині. Вісім втомлених, голодних людей не мали жодного плану дій. Знайшовши оголошення через платформу OLX, вони натрапили на чуйну власницю квартири, яка одразу привезла ключі та дозволила заселитися без попередньої оплати. У цій двокімнатній квартирі вісім осіб прожили чотири місяці.

Новий дім у Тернополі та біль усвідомлення

Через постійні переїзди родина змінила кілька міст. Після Миргорода був Київ, згодом Одеса, а кінцевою точкою став Тернопіль. Саме тут родина чоловіка придбала житло, і переселенці нарешті змогли осісти. Тернопіль несподівано вразив Аліну своєю схожістю з рідним Бахмутом.

“Тернопіль дуже схожий на Бахмут, до речі. Вайбом, якоюсь атмосферою. Він дуже компактний, його можна пройти за півтори години вдовж і поперек. Сам центр, архітектура дуже схожа на те, як було у нас на Топталовці, як було у нас в центрі. Є центральна вулиця, яка межує із центральною зупинкою, вона дуже-дуже схожа в Тернополі“, — ділиться спостереженнями дівчина.

Попри теплий прийом у новому місті, найважчим випробуванням для Аліни стала психологічна адаптація. Перші місяці життя в евакуації минали у стані вакууму та постійному очікуванні швидкого повернення додому.

“Коли вже просто стає зрозуміло, що ми ніколи туди не повернемося, то це відчуття, напевно, було найскладнішим, що можна пережити“, — зізнається логопединя.

Від конфлікту з клієнткою до власного IT-продукту

Ідея створення спеціалізованого застосунку для логопедів виникла з практичної потреби. Через постійні відключення світла в різних містах України Аліна, яка працювала онлайн і забезпечувала родину, часто втрачала можливість проводити заняття. Її чоловік у цей час почав вивчати IT-сферу. Для отримання практичного досвіду вони вирішили створити спільний проєкт, який би розв’язав реальні проблеми спеціалістів.

Каталізатором стала конфліктна ситуація з матір’ю одного з пацієнтів. Жінка відкрито ігнорувала повідомлення Аліни, забувала про оплату занять та пропускала уроки, змушуючи логопединю постійно нагадувати про фінансові та організаційні питання вручну. Це призводило до непорозумінь та втрати заробітку.

Аби уникнути подібних ситуацій у майбутньому, подружжя розробило платформу, яка бере на себе рутинну організацію роботи. Новий сервіс має чіткий функціонал

• самостійне нагадування клієнтам про розклад занять;
• автоматичне надсилання сповіщень про необхідність оплати;
• фіксація відвідуваності та скасованих уроків;
• наявність вбудованого шаблону договору про співпрацю для врегулювання правових відносин.

“Зараз у мене є ця система, я бачу свої заняття на місяць наперед. Я також бачу список скасованих занять, що дозволяє зрозуміти, що можу зараз запропонувати клієнтам цей час“, — зазначає розробниця.

Запуск платформи ВУЗОЛ

Реєстрація на платформі ВУЗОЛ відкрилася 5 червня. Лише за перший місяць роботи сервіс залучив 60 користувачів серед логопедів та фахівців суміжних спеціальностей. Фундаментальним принципом роботи застосунку стала абсолютна конфіденційність медичних даних.

Оскільки логопеди часто працюють з дітьми, які мають неврологічні або психіатричні діагнози, безпека інформації є критично важливою. Згідно з внутрішніми документами та політикою конфіденційності, розробники не мають доступу до даних пацієнтів своїх користувачів. Вони відстежують лише загальну статистику реєстрацій.

“Для мене було дуже важливо, щоб все це було зроблено правильно із точки зору турботи про наших користувачів та про їхніх клієнтів. Ми не переглядаємо ці дані, бо це неприпустимо“, — підкреслює Аліна.

Порада бахмутянам, які планують розпочати власну справу

Спираючись на власний досвід створення продукту без початкових капіталовкладень, Аліна радить землякам починати з раціонального підходу до планування. Вона наголошує, що на старті їхній застосунок розроблявся виключно завдяки ентузіазму та навичкам чоловіка, і лише на етапі просування виникла потреба в оплаті послуг юристів та реклами.

“Перша порада — це створити реалістичну ідею, яку можна реалізувати тут і зараз, або в перші два місяці, без особливих витрат емоційних, часових і матеріальних ресурсів. Має бути баланс між ідеєю і досяжністю її реалізації“, — підсумовує дівчина.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

“Можливо, ми одні з останніх людей, які народилися на Донбасі”. Історія поетеси з Бахмута Естер

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!