“Я вас теж люблю” — останні слова доньки до тата. “Так банально, як в кіно”, каже Катерина Реуцька й посміхається. Вона — донька загиблого Героя України. З 21-річною Катериною ми спілкуємося телефоном ввечері, по той бік трубки — спокійний та виважений голос. Катерина не вперше розповідає про тата — дівчина хоче, аби якомога більше людей дізналися про її батька, який віддав життя за незалежність й за те, що прямо зараз ви маєте можливість читати цей текст українською мовою. Михайло Реуцький був патріотом, який казав: хто, як не він, захищатиме свою державу.

Реуцького вбили росіяни в Бахмуті, 18 лютого будуть роковини з дня його загибелі. Поки я пишу цей текст, Катерина з мамою готуються до поминок — дві жінки, які стали опорою одна для одної. Мама пишається Катериною — вона татова донька, успадкувала його характер та волелюбність.

Примітка. Михайло Реуцький — старший сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, що загинув під час російського вторгнення в Україну, Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” посмертно. Брав участь у звільненні Харківщини — Ізюму та Салтівки. Потім — Бахмут, Соледар і знову Бахмут. Чоловік отримав кілька поранень, проте не залишав службу.

Михайло був професійним оператором протитанкових керованих реактивних снарядів. На його рахунку понад 250 пострілів. Загинув чоловік 18 лютого 2023 року в боях за місто Бахмут Бахмутського району на Донеччині. Похований на Алеї Слави Берковецького цвинтаря у Києві. У Михайла залишилася дружина Наталя, син Богдан та дочка Катерина.

Тато на війні: “Не пам’ятаю, яке в мене було життя до війни”

Катерині було 11 років, коли її тато вперше пішов захищати Україну. Саме тоді почалася війна на Донбасі. Більшість військових, які були учасниками АТО — це добровольці. Михайло Реуцький був одним із них. Чоловік виходив на Майдан, бо не міг лишатися осторонь. Донька Михайла рано подорослішала — в 7 років батько вчив її стріляти, хотів віддати у військову академію, але після АТО змінив свою думку. Він не хотів, щоб його діти бачили війну.

“Я насправді не дуже сильно пам’ятаю, яке в мене життя було до вторгнення, яке в мене було життя під час АТО, тому що я тоді була і маленька, і в мене психіка дуже сильно потерла всі ці спогади. У свої 21 не знаю, як це жити без війни, я не пам’ятаю цих часів. Тато пішов захищати нас у 2014-му році. Я на нього була дуже ображена, він це знав. Я не розуміла, чому батьки інших дітей сидять вдома, чому їхні тати можуть прийти на батьківські збори, а мій тато — ні. До інших дітей приходили батьки на шкільні вистави, а мій тато постійно десь в окопах сидів”, — говорить Катерина.

Попри це, донька Михайла завжди пишалась татом та з гордістю про нього розповідала, адже він був для неї прикладом та Героєм.

Навіть будучи в школі, Катерина бачила нерозуміння від інших дітей — наприклад, деякі діти вигукували, що її батька вб’є “днр”. Тато Катерини намагався повернутися у цивільне життя. Він мріяв працювати лісником, здобув вищу освіту під час АТО, коли у Михайла були відпустки він їздив складати іспити, але цивільне життя давалося йому важко.

Катерина пригадує, що з батька кілька разів сміялися підлітки через те, що він шкутильгав — чоловік мав поранення. Михайло соромився їх, бо відчував осуд у суспільстві. Він дуже скептично підбирав одяг та взуття, щоб оточуючі не здогадалися, що він служить.

Навіть зараз, каже дівчина, наше суспільство не готово ані до військових, ані до їх рідних. Героїня пояснює, що живучи в Києві, вона відчуває, що люди часто забувають за війну, проводять гучні вечірки, не донатять, а до військових ставляться без поваги.

Окупація Бахмута: розстріл військових

Батьку  Катерини дали позивний “Тихий” не просто так. За характером він був спокійний, говорив мало, але робив багато. Вже під час повномасштабного вторгнення Михайло Реуцький перевівся до рідної 93-ОМБР Холодний Яр, в якій служив ще за часів АТО. Саме ця бригада останні місяці захищала Бахмут від росіян.

“Ми з татом були дуже близькі. Коли він там востаннє був, в Бахмуті, він мені постійно телефонував, який би там зв’язок не був, які б там не були проблеми, та все одно він знаходив 2-3 хвилини подзвонити зранку. Я добре пам’ятаю одну з останніх наших розмов: він мені набрав вдень, а це було йому не притаманно. Ми поговорили хвилин 40 — тато розповів, що хлопців з його бригади взяли в полон та розстріляли. Він був дуже сумний та пригнічений, кожна смерть його побратимів давалась йому важко.  Це було за річкою Бахмутка. Татові хотілося з кимось цим поділитися, він відчував, що може мені довіряти”, — говорить Катерина.

Згодом після тої розмови батька Катерини вбили росіяни. Останніми словами до батька були “Я вас теж люблю”. Дівчина каже, що відчувала щось недобре за тиждень до загибелі, а в той день, 18 лютого 2023 року, коли тата вбили, вона нічого не відчула. Михайло врятував своїх хлопців, прийнявши вогонь супротивника на себе, тим самим відволікаючи ворога. 

“Тато зник на півтора тижня. Таке трапилося вперше за всі 10 років війни. Я читала російські пабліки, аби дізнатися, що там відбувається, тому що наші, українські, нічого про ситуацію в Бахмуті не писали. Я дізналась, що росіяни підбили вишку, і тому зв’язок повністю зник. Потім мені прийшла  SMS, що тато знову на зв’язку, але він швидко зник. Наступного дня він нам зателефонував. Це було 1 лютого, через два тижні його вбили. У нас всіх була сильна істерика, вдома стояв моторошний крик. Ми не вірили до останнього…”, — розповідає дівчина.

Катерина хоче з’їздити в Бахмут, коли це буде можливо, а також вона познайомилася з місцевою волонтеркою Жанною Рожко. Героїня каже, що мріє побувати на тих місцях, де востаннє дихав її тато, дивився на цей світ, коли був ще живим. 

Михайло Реуцький 16 лютого мав б святкувати річницю свого весілля — 17 лютого він обвінчався з коханням всього свого життя, дружиною Наталею. Натомість 18 лютого родина чоловіка буде вшановувати його пам’ять посмертно. 

Після загибелі тата Катерина почала волонтерити, дівчина закриває збори на дрони та автівки. Часто своїх донаторів вона вже знає напам’ять. Один чоловік, як потім дізналася героїня, щоб регулярно допомагати армії, бере кредити і ці гроші відправляє на збори. Потім робить перерву, закриває кредити та знову починає спочатку.

“Саме завдяки нашим небайдужим людям закриваються потреби для війська. Ми лише посередники між ними. Без їхньої допомоги та підтримки — у нас би нічого не виходило купувати, я їм дуже вдячна. Важливо бачити, що є небайдужі люди, які роблять багато чого, аби війна закінчилась”, — розмірковує героїня.

Актуальний збір на FPV-дрони можна підтримати тут:

• посилання на банку;
• номер картки: 5375 4112 1385 2556.

У пам’ять Михайла Реуцького

Ми попросили Катерину розповісти про тата, поділитись своїми спогади — далі наводимо невеликий монолог дівчини.

***

Війна не закінчується, неможливо прийняти цю втрату батька. А після закінчення війни буде ще важче. Тому що ти дійсно усвідомиш, що все. Тобто крапка стоїть. І інші люди побачать перемогу, а твій рідний, який зробив заради цієї перемоги все, він не побачить.

Ти побачиш перемогу, а він – ні. Я пам’ятаю, що навіть коли тато загинув, нам перші місяці було соромно їсти. Тиждень ми з мамою взагалі голодували, а потім щось потрошку-потрошку починали їсти, аби організм функціонував. Пригадую, я сиділа у мами на ліжку з тарілкою. У мене на тарілці лежав один бутерброд. І я сиджу, на нього дивлюся, а мама сидить, дивиться і плаче, каже: “Поїж”, а я кажу: “Як я можу їсти, коли тато вже ніколи цього не зможе зробити.

Я не розумію, як продовжувати жити, коли він загинув. І так триває весь рік. Цей біль, він немов конвертується в інший стан. Воно в тебе болить і постійно нагадує про те, що в тебе чогось немає. А потім твій організм немов звикає до цього величезного болю, аби якось продовжити існувати.

Не існує стану “було краще”. Тобі просто перманентно погано. Я втратила майже все своє коло спілкування, бо відвернулася від людей. Зараз мені дуже важко комунікувати з людьми, які не роблять нічого, аби зупинити війну. Мої друзі — це волонтери і військові. Зі звичайними цивільними мені дуже-дуже важко. Мені допомагає спілкування з тими, хто також живе війною. З тими, хто служить, хто допомагає війську, з тими, які як і я, втратили найрідніших. 

Мій тато — це така велика людина. Він настільки виховував у мені любов до України, що мені здається, якби кожен батько таку любов прививав, у нас було б все інакше. Це, напевно, от одна на тисячу людей, яка народжується, з такою любов’ю в серці до України, з Україною в серці, дійсно…так і є.

Тато був дуже глибокою, цікавою людиною. Мені шкода, що він відмовлявся за часів АТО про себе розповідати. Йому пропонували давати інтерв’ю, але він казав, що не публічна особа. А він якраз був тим, хто міг багато чого розповідати. Не дарма він Герой України. Не дарма. Коли я робила петицію на присвоєння цього звання, мені багато хто сказав, що він на це не заслуговує.

Я зверталася до людей, просила публікувати петицію, а вони казали, що не хочуть аудиторію свою засмучувати, казали, що я попрошайка. 8 липня татові надали звання я Героя, це був найкращий день за рік. Я подзвонила мамі, а вона почала плакати й побігла додому. Потім ми пішли до тата на могилу — ми ходимо туди кожної суботи, жодну не пропустили, це наше місце сили. 

У нас є кішка, яку привезли з-під Бахмута, її звати “Тіша” бо в честь тата “Тихого”, для мене вона особлива. Запала мені в душу й нагадує про тата.

Читайте також:

• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця
• Води не було, вологу витягували із соняшника: як утримували Бахмут розповів військовий Володимир Єлець

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Маленький “епіцентр” нашого села”, “магазин, в якому було все і навіть більше”, “там було завжди все свіже і смачненьке” — так мешканці Бахмутського району згадують магазин “Журавушка”, що працював у селі Переїзне. Цю крамницю у 2007 році відкрили подружжя Журавльових. Працював магазин до літа 2022 року. Власники продовжували роботу до останнього, підтримуючи своїх земляків. Роботу довелося зупинити через наближення лінії фронту та часті обстріли.

Про роботу “Журавушки” та відновлення бізнесу на новому місці редакції Бахмут IN.UA розповіла його власниця — Людмила Журавльова.

Як “Журавушка” працювала під час війни

“Журавушка” — це сімейний бізнес подружжя Журавльових з села Переїзне Бахмутського району. Під такою назвою працювали чотири магазини в різних населених пунктах — Переїзному, Федорівці, Соледарі і Сіверську. Першим магазином була “Журавушка” у Переїзному — рідному селі родини. Він відкрився у 2007 році.

Працювала “Журавушка” до 2022 року. Власниця магазину, Людмила Журавльова, до останнього привозила сюди продукти і підтримувала роботу бізнесу. Не зупиняло підприємицю ні відсутність світла, ні складність доставки товару.

Зачинити магазин і виїхати з рідного села Людмила Журавльова вирішила після пережитих обстрілів.

“Я виїжджала у серпні 2022 року. У червні я ще працювала. Без світла, без нічого, працювала сама. Поки була така можливість, я робила все для тих людей, хто там залишався. Хоч світла вже й не було, доставки товару, в принципі, були. Одна фірма залишалася, яка до нас доїжджала. Зачинити магазин і виїхати остаточно я вирішила після прильоту. Взагалі я була під обстрілами двічі. Коли перший раз прилетіло, то вікна повилітали. Другий раз прилетіла ракета навпроти магазину і зруйнувало будинок, я тоді якраз була на роботі. Від пережитого стресу я вирішила, що все — залишатися більше я тут не можу, там було небезпечно”, — згадує пані Людмила.

За роки роботи “Журавушка” здобула велику довіру людей. І сьогодні мешканці Бахмутського району з теплотою згадують свій улюблений магазин. Його власниця каже, що особливого секрету успіху не має. Вона лише дуже любила свою роботу і намагалася прислухатися до своїх клієнтів. Цим, на її думку, вона і заслужила таку довіру.

“По-перше, я завжди до людей ставилася з розумінням, прислухалася, коли говорили, що їм треба. Я намагалася зробити так, щоб прийшов у магазин, і тут є все, що потрібно. У нас питали: “А у вас є те?” Ми відповідали: “Є”. А коли відповідали: “Немає”, то наступного разу воно в мене вже було. Я намагалася, щоб товар був різний на різну категорію людей, щоб всі наші клієнти знали, що коли вони йдуть у “Журавушку”, то вони будуть впевнені, що в нас все є. І по-друге, це ж моя робота. Я дуже люблю цим займатися, мені це подобається, тому і старалась завжди зробити все якнайкраще”, — розповідає Людмила Журавльова.

Чи змогли відновити “Журавушку” після переїзду?

Бізнес, який родина Журавльових будувала на Донеччині, зруйновано. Поки була можливість, сім’я встигла вивезти частину обладнання на Дніпропетровщину, куди і переїхали.

“Ми розуміли, що треба було кудись все вивозити. Спочатку один магазин вивезли з поличками. А ще ж треба було вивезти холодильники хоча б кудись. Виїжджати було нікуди, а речей було багато. Це ж чотири магазини: скільки холодильних вітрин, скільки всякого обладнання… Треба було терміново кудись вивозити, щоб не втратити. Наші друзі були у Дніпропетровській області, у місті Перещепино, і там продавався магазин. Купувати нам було ні за що, тому ми взяли його в оренду. Туди ми і перевезли все, що вдалося вивезти”, — каже Людмила Журавльова.

У липні 2022 року родина остаточно переїхала в Перещепине. А вже за кілька тижнів, 13 серпня, вони відкрили тут перший магазин. Назву не змінювали, крамниця так само називається “Журавушка”. Людмила Журавльова каже, що свідомо не змінювала назву, бо таким чином вона хоче зберегти зв’язок із домом. У цьому магазині підприємиця розмістила вивіску, банери і обладнання з Донеччини, а наповнила його таким асортиментом, який був у колишніх магазинах.

“Вирішили не змінювати нашу назву, бо це продовження нашого сімейного бізнесу. Ми вивезли всі вивіски “Журавушки”, банери, на яких зображені наші діти у вишиванках. Я зробила все так, як робила це вдома, так само завезла великий асортимент. Звісно, морально це було дуже важко, бо менталітети різні. У кожний район приїжджаєш, і тут все по-різному, хоча, начебто, ми всі однакові. А потреби, виявляється, зовсім інші. Наприклад, майонез “МакМай” всі прекрасно знали і любили в Донецькій області, а тут його ніхто не знає. Тому довелося пристосовуватися до інших потреб”, — розповідає власниця “Журавушки”.

Відновити власну справу вдалося і не без допомоги людей, з якими раніше співпрацювали на Донеччині.

“Найскладніше було морально, тому що це переїзд: ти втратив все, ти не знаєш, куди рухатися і до кого йти, де брати товар. І тут нам допомогло те, що у нас була дуже хороша репутація щодо нашого бізнесу. Ми дуже добре працювали з усіма фірмами і залишилися контакти супервайзерів, агентів. І були такі моменти, що нам допомогли. Наприклад, хлопці з фірми “Славутич” розповідали іншим, що “Журавушка” — це дійсно нормальні люди і їм можна довіряти. А вже сьогодні, за роки роботи, місцеві вже і самі знають нашу “Журавушку”. Приємно, що і тут ми змогли здобути довіру людей”, — каже Людмила Журавльова.

Власниця бізнесу зазначає, що робота з відновлення бізнесу допомогла їй не опустити руки після втрати дому і переїзду. А особливо цінним для неї є те, що на новому місці знаходяться ті, хто знав “Журавушку” ще на Донеччині.

“Дуже цікаві історії були, які мені наші працівниці розповіли. Бувало, що під’їжджали люди і запитували: “А що це за “Журавушка”?” Випадково не з Донецької області?” — І це так приємно, що нас згадують”, — каже підприємиця.

Магазин у Перещепиному не єдиний, який на новому місці відкрила родина Журавльових. У них вже є чотири магазини у Дніпропетровській області: три в Перещепиному, і ще один у Підгородньому. Таким чином, сім’я змогла відновити свій бізнес на новому місці.

Читайте також:

• “Я їхала до людей”: шлях бахмутянки Катерини Попович від Донеччини до Карпат
• “Мрію поїхати до Японії і стати йокодзуна”: історія 11-річного сумоїста з Бахмута Владислава Ставицького
• “Хочеться зберігати теплі спогади про місто”: як Олексій Халтурін створив фотопроєкт пам’яті про довоєнний Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

19-річний Олег (ред. ім’я змінене з міркувань безпеки) днями перетнув кордон України з Білоруссю. Сюди він вирвався з рідної Херсонщини, яка чотири роки перебуває в окупації. Юнаку було всього 15 років, коли до його рідного населеного пункту зайшла російська армія. Окупаційна влада принесла нові закони, порядки і постійний тиск на тих, хто чинив опір. Ще будучи школярем, Олег вирішив, що не миритиметься з окупаційним режимом і мріяв про повернення до України. Після досягнення повноліття юнак став готуватися до виїзду.

Про своє життя в окупації і виїзд до України Олег розповів редакції Бахмут IN.UA.

Про довоєнне життя і початок повномасштабного вторгнення

Олег родом з Каланчацького району Херсонщини. Тут він мешкав разом з родиною і навчався у школі. До 2022 року юнак мав звичайне життя — навчався у школі, гуляв з друзями, вів соцмережі.

24 лютого 2022 року Херсонщина прийняла на себе удар окупантів. Населений пункт, у якому тоді мешкав Олег, став однією з перших мішеней російської армії. Спочатку його обстріляли “Градами”, а вже рано вранці ним їздили російські танки.

“Вночі 24 лютого я чомусь не спав, не хотілося. Дивився собі фільм на телефоні і ні про що не переживав. Я новинами тоді не цікавився, тому навіть не підозрював, що взагалі щось має бути. А о 4 ранку почув дуже сильні вибухи і свист ракет. Почав хвилюватися і побіг до батьків у кімнату. Ми сиділи там разом, одразу ж одягнулися, бо думали, що треба буде кудись їхати. А далі почалися сильні обстріли. Спочатку “Градом” накрили, а вже десь о 6 ранку до нас танки заїхали, почали всюди їздити, роздивлятися. Мабуть, вони шукали українських військових. Дивилися хто, може, лишився чи заховався”, — розповідає Олег.

Юнак розповідає, що місцеві жителі дуже негативно сприйняли окупацію. Перший час люди масово виходили на мітинги і виказували спротив, однак росіяни змогли придушити проукраїнське населення зброєю і погрозами.

“Те, що на Херсонщині хтось чекав росію — це брехня повна. В перші місяці ходили всі на мітинги. У маленьких селах їх не було, а саме в містах, тому ж Каланчаку, наприклад, були проукраїнські мітинги. І в Херсоні мітинги були, і танки зупиняли голими руками. Просто потім російські військові почали з автоматами на людей нападати, і всіх розганяли. Тому багато людей одразу виїхали, щоб це все не терпіти. Спротив справді був, але зараз, можливо тому що багато хто виїхав, здається, що в окупації нікого проукраїнського не лишилося”, — зауважив Олег.

Як змінилося життя в окупації

Коли рідний населений пункт Олега окупували, навчання в школі стало неможливим. Юнаку та його однокласникам видали документи про дострокове закінчення 9 класу, оскільки проведення випускних іспитів було неможливе.

1 вересня 2022 року Олег був змушений піти на навчання в російську школу. До цього дітей примушували окупанти. Навчатися онлайн в українських школах було заборонено, а за прогули в російській школі батькам погрожували забрати дитину.

“Казали, якщо не підуть у російську школу, то до батьків прийдуть з органів опіки і вилучать дитину в інтернат. Ще був варіант вчитися в українській школі онлайн. Перший час, перші 2-3 місяці з вересня, до цього нормально ставилися. А потім почали за це карати. До дітей приходили перевіряти, чи навчаються вони в українській школі і чи не прогулюють вони російські. У мене був знайомий з окупації, він у російську школу не ходив. То до нього приходили військові і питали, чому він туди не ходить. А потім він через якийсь час виїхав”, — розповів хлопець.

У школах активно просували російські наративи. Також учнів змушували відвідувати пропагандистські заходи і брати в них участь. Паралельно з цим окупанти знищували українські символіку, як у навчальних закладах, так і на вулицях.

“Перші 2-3 місяці у школі все нормально було. Нам казали, що буде звичайне навчання просто за російськими стандартами. А потім почалась дуже сильна пропаганда: нав’язування ідеології росії, проводили так звані “уроки мужества”, уроки російської культури, історію росії почали нав’язувати. Також прибирали українську символіку зі школи і взагалі всюди — знаки, пам’ятники. Була пропаганда Дня перемоги. Нас змушували ходити на ці всі свята, одягатися у військову форму, виступати. Навіть якщо ти не хотів туди йти, то все одно змушували. Погрожували, що якщо не будеш брати участь, то в тебе будуть проблеми”, — розповів Олег.

Зміни були відчутні і на побутовому рівні. Зменшився асортимент продуктів у магазинах та знизилась їх якість.

Також окупаційна влада намагалась домогтися більш лояльного ставлення мешканців, тому в перші місяці люди могли не платити за комунальні послуги. Та потім люди зіштовхнулись з російськими цінами і тарифами.

“Перші місяці з продуктами було дуже важко. Навіть звичайний цукор було важко купити. Його намагалися брати мішками, тому що в магазинах його не вистачало. Та і продукти там стали сумнівної якості, вони такі ж і зараз. А ще вони набагато дорожчі, ніж у Криму чи росії. Може націнка через експорт, може просто їм так вигідно, я не знаю. Загалом продуктів стало менше, асортимент не дуже великий. На рахунок послуг ЖКГ, то в перші місяці ми не платили ні за що. Нам сказали, що можна не платити. А потім ввели російські тарифи, поступово почали їх піднімати. Казка закінчилася, так би мовити”, — згадує хлопець.

Була на Херсонщині і примусова паспортизація. Юнак каже, ще спершу були люди, які за власним бажанням взяли російський паспорт. Це були ті, хто підтримували дії рф. З кінця 2022 року паспортизація стала примусовою. Олега змусили отримати паспорт у школі. Хлопцю сказали, що в разі відмови від документа російського зразка у нього будуть проблеми.

Про виїзд з окупації

Олег хотів виїхати з окупації ще з перших днів війни. Та він не міг цього зробити, оскільки був неповнолітнім. Коли хлопцю виповнилось 18 років, він серйозно задумався про виїзд. Каже, що мотивацією було бажання жити нормальне життя без страху і переховувань.

“Я просто хотів нормального життя без тиску, без пропаганди і без страху, що в будь-яку хвилину можуть прийти російські військові і кудись мене відвезти в невідомому напрямку. Мені просто набридло жити постійно у страху, що треба ховати телефон, ховати і видаляти переписки, шифруватися з друзями. Бо там були постійні перевірки, обшуки. А ще там нікому не можна було довіряти, особливо малознайомим людям. Бо спочатку це начебто бабуся як бабуся, гарна сусідка, а після 24 лютого вони вже пішла здавати тебе російським військовим. Були і такі люди, що до війни нормальні були, а після приходу росії зразу пішли на них працювати і здавати проукраїнських людей”, — каже Олег.

Виїзд із окупації був для хлопця надзвичайно складним. У знаки давалось те, що він мав проблеми з російським законом через підтримку України. Тому виїзд був ризиковим, оскільки в разі невдачі він міг отримати реальний термін за ґратами.

Маршрут юнака пролягав з Херсонської області до Криму, далі була москва, Мінськ і з Білорусі він потрапив в Україну через єдиний пункт пропуску. Олег вважає, що йому дуже пощастило пройти російський кордон без фільтрації, бо за нього вступився водій. Чоловік сказав, що автобус не буде чекати стільки часу одного пасажира, і це допомогло йому вибратись з росії.

Потрапивши до України, Олега дуже вразила доброзичливість людей і продукти, які колись були для нього звичними.

“Це, мабуть, дуже абсурдно, але тут така смачна “Фанта”. В окупації теж вона є, але звісно це не оригінальний напій, а російська пародія. У них там воно все несмачне, їжа якась прісна. Тому чомусь мене саме забутий смак “Фанти” вразив. А ще я запам’ятав доброзвичливість українських прикордонників. Тому що російські дуже грубі, якісь злі, ніби ображені на весь світ. А українські такі добрі, спокійні, запитували як я себе почуваю, чи все в мене добре, як я доїхав”, — розповів Олег.

По приїзду юнак успішно пройшов перевірку на українському кордоні і тепер починає нове життя. Каже, що має дуже велику підтримку від волонтерів. Залишившись без нічого, він отримав всю необхідну допомогу. Волонтери допоможуть йому і облаштуватися на новому місці.

“По приїзду мене поселили, дали поїсти, ліжко комфортне, душ. Видали різні пакети з гігієною, одягом, продуктами на перший час. Всі дуже доброзичливі і ніхто не каже, що я поганий, бо з окупації виїхав. Ніхто не каже, що я якийсь колаборант, зрадник, навпаки всі ставляться зі співчуттям і розумінням. Далі планую їхати в Київ, де мені має допомогти волонтерська організація, яка якраз допомагала і виїхати. Мені мають знайти житло на перший час, можливо навіть і роботу, та пропонують інші послуги підтримки, наприклад, психолог, адаптація, навчання, оформлення грошових виплат, як ВПО. А ще у планах зустрітися зі своїми друзями, яких я не бачив 4 роки, живучи в окупації”, — ділиться планами Олег.

Тим, хто досі живе в окупації, але хоче виїхати, Олег радить зважити всі ризики і намагатися виїхати. Але це рішення потрібно ухвалювати виважено і прискіпливо продумати кожен крок.

“Скажу так — життя одне. Тому зараз, поки є можливість, треба намагатися виїжджати. Я думаю, що рано чи пізно росіяни закрутять гайки і вже ніяк звідти не виїдеш. Взагалі це ризиковано. Я виїхав під великим ризиком і не кажу, що гарантовано всі так зможуть виїхати, особливо в кого судимість. Мені правда дуже пощастило. Я не хочу наражати людей на небезпеку своїми порадами, але я й не хочу, щоб вони лишалися в окупації. Тому нехай самі вирішують: їхати чи ні. Тут треба морально бути готовим до ризиків. Особисто я морально був готовий до того, що в будь-яку хвилину мене можуть забрати і відвезти у в’язницю. Це був шлях без права на помилку”, — каже Олег.

Раніше редакція публікувала історію В’ячеслава Муністера — донеччанина, який виїхав з Донецька після 10 років окупації. Читайте її за покликанням.

Читайте також:

• Евакуація з Донеччини: люди почали виїздити зі Слов’янська та Краматорська
• 18-річна дівчина з Волновахи допомогала ЗСУ, будучи на ТОТ: їй загрожує до 20 років арешту
• “Служу росії”: як окупанти мілітаризують дітей у школах і садках Донеччини до “дня защитника отчечества”

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!