“Я вас теж люблю” — останні слова доньки до тата. “Так банально, як в кіно”, каже Катерина Реуцька й посміхається. Вона — донька загиблого Героя України. З 21-річною Катериною ми спілкуємося телефоном ввечері, по той бік трубки — спокійний та виважений голос. Катерина не вперше розповідає про тата — дівчина хоче, аби якомога більше людей дізналися про її батька, який віддав життя за незалежність й за те, що прямо зараз ви маєте можливість читати цей текст українською мовою. Михайло Реуцький був патріотом, який казав: хто, як не він, захищатиме свою державу.

Реуцького вбили росіяни в Бахмуті, 18 лютого будуть роковини з дня його загибелі. Поки я пишу цей текст, Катерина з мамою готуються до поминок — дві жінки, які стали опорою одна для одної. Мама пишається Катериною — вона татова донька, успадкувала його характер та волелюбність.

Примітка. Михайло Реуцький — старший сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, що загинув під час російського вторгнення в Україну, Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” посмертно. Брав участь у звільненні Харківщини — Ізюму та Салтівки. Потім — Бахмут, Соледар і знову Бахмут. Чоловік отримав кілька поранень, проте не залишав службу.

Михайло був професійним оператором протитанкових керованих реактивних снарядів. На його рахунку понад 250 пострілів. Загинув чоловік 18 лютого 2023 року в боях за місто Бахмут Бахмутського району на Донеччині. Похований на Алеї Слави Берковецького цвинтаря у Києві. У Михайла залишилася дружина Наталя, син Богдан та дочка Катерина.

Тато на війні: “Не пам’ятаю, яке в мене було життя до війни”

Катерині було 11 років, коли її тато вперше пішов захищати Україну. Саме тоді почалася війна на Донбасі. Більшість військових, які були учасниками АТО — це добровольці. Михайло Реуцький був одним із них. Чоловік виходив на Майдан, бо не міг лишатися осторонь. Донька Михайла рано подорослішала — в 7 років батько вчив її стріляти, хотів віддати у військову академію, але після АТО змінив свою думку. Він не хотів, щоб його діти бачили війну.

“Я насправді не дуже сильно пам’ятаю, яке в мене життя було до вторгнення, яке в мене було життя під час АТО, тому що я тоді була і маленька, і в мене психіка дуже сильно потерла всі ці спогади. У свої 21 не знаю, як це жити без війни, я не пам’ятаю цих часів. Тато пішов захищати нас у 2014-му році. Я на нього була дуже ображена, він це знав. Я не розуміла, чому батьки інших дітей сидять вдома, чому їхні тати можуть прийти на батьківські збори, а мій тато — ні. До інших дітей приходили батьки на шкільні вистави, а мій тато постійно десь в окопах сидів”, — говорить Катерина.

Попри це, донька Михайла завжди пишалась татом та з гордістю про нього розповідала, адже він був для неї прикладом та Героєм.

Навіть будучи в школі, Катерина бачила нерозуміння від інших дітей — наприклад, деякі діти вигукували, що її батька вб’є “днр”. Тато Катерини намагався повернутися у цивільне життя. Він мріяв працювати лісником, здобув вищу освіту під час АТО, коли у Михайла були відпустки він їздив складати іспити, але цивільне життя давалося йому важко.

Катерина пригадує, що з батька кілька разів сміялися підлітки через те, що він шкутильгав — чоловік мав поранення. Михайло соромився їх, бо відчував осуд у суспільстві. Він дуже скептично підбирав одяг та взуття, щоб оточуючі не здогадалися, що він служить.

Навіть зараз, каже дівчина, наше суспільство не готово ані до військових, ані до їх рідних. Героїня пояснює, що живучи в Києві, вона відчуває, що люди часто забувають за війну, проводять гучні вечірки, не донатять, а до військових ставляться без поваги.

Окупація Бахмута: розстріл військових

Батьку  Катерини дали позивний “Тихий” не просто так. За характером він був спокійний, говорив мало, але робив багато. Вже під час повномасштабного вторгнення Михайло Реуцький перевівся до рідної 93-ОМБР Холодний Яр, в якій служив ще за часів АТО. Саме ця бригада останні місяці захищала Бахмут від росіян.

“Ми з татом були дуже близькі. Коли він там востаннє був, в Бахмуті, він мені постійно телефонував, який би там зв’язок не був, які б там не були проблеми, та все одно він знаходив 2-3 хвилини подзвонити зранку. Я добре пам’ятаю одну з останніх наших розмов: він мені набрав вдень, а це було йому не притаманно. Ми поговорили хвилин 40 — тато розповів, що хлопців з його бригади взяли в полон та розстріляли. Він був дуже сумний та пригнічений, кожна смерть його побратимів давалась йому важко.  Це було за річкою Бахмутка. Татові хотілося з кимось цим поділитися, він відчував, що може мені довіряти”, — говорить Катерина.

Згодом після тої розмови батька Катерини вбили росіяни. Останніми словами до батька були “Я вас теж люблю”. Дівчина каже, що відчувала щось недобре за тиждень до загибелі, а в той день, 18 лютого 2023 року, коли тата вбили, вона нічого не відчула. Михайло врятував своїх хлопців, прийнявши вогонь супротивника на себе, тим самим відволікаючи ворога. 

“Тато зник на півтора тижня. Таке трапилося вперше за всі 10 років війни. Я читала російські пабліки, аби дізнатися, що там відбувається, тому що наші, українські, нічого про ситуацію в Бахмуті не писали. Я дізналась, що росіяни підбили вишку, і тому зв’язок повністю зник. Потім мені прийшла  SMS, що тато знову на зв’язку, але він швидко зник. Наступного дня він нам зателефонував. Це було 1 лютого, через два тижні його вбили. У нас всіх була сильна істерика, вдома стояв моторошний крик. Ми не вірили до останнього…”, — розповідає дівчина.

Катерина хоче з’їздити в Бахмут, коли це буде можливо, а також вона познайомилася з місцевою волонтеркою Жанною Рожко. Героїня каже, що мріє побувати на тих місцях, де востаннє дихав її тато, дивився на цей світ, коли був ще живим. 

Михайло Реуцький 16 лютого мав б святкувати річницю свого весілля — 17 лютого він обвінчався з коханням всього свого життя, дружиною Наталею. Натомість 18 лютого родина чоловіка буде вшановувати його пам’ять посмертно. 

Після загибелі тата Катерина почала волонтерити, дівчина закриває збори на дрони та автівки. Часто своїх донаторів вона вже знає напам’ять. Один чоловік, як потім дізналася героїня, щоб регулярно допомагати армії, бере кредити і ці гроші відправляє на збори. Потім робить перерву, закриває кредити та знову починає спочатку.

“Саме завдяки нашим небайдужим людям закриваються потреби для війська. Ми лише посередники між ними. Без їхньої допомоги та підтримки — у нас би нічого не виходило купувати, я їм дуже вдячна. Важливо бачити, що є небайдужі люди, які роблять багато чого, аби війна закінчилась”, — розмірковує героїня.

Актуальний збір на FPV-дрони можна підтримати тут:

• посилання на банку;
• номер картки: 5375 4112 1385 2556.

У пам’ять Михайла Реуцького

Ми попросили Катерину розповісти про тата, поділитись своїми спогади — далі наводимо невеликий монолог дівчини.

***

Війна не закінчується, неможливо прийняти цю втрату батька. А після закінчення війни буде ще важче. Тому що ти дійсно усвідомиш, що все. Тобто крапка стоїть. І інші люди побачать перемогу, а твій рідний, який зробив заради цієї перемоги все, він не побачить.

Ти побачиш перемогу, а він – ні. Я пам’ятаю, що навіть коли тато загинув, нам перші місяці було соромно їсти. Тиждень ми з мамою взагалі голодували, а потім щось потрошку-потрошку починали їсти, аби організм функціонував. Пригадую, я сиділа у мами на ліжку з тарілкою. У мене на тарілці лежав один бутерброд. І я сиджу, на нього дивлюся, а мама сидить, дивиться і плаче, каже: “Поїж”, а я кажу: “Як я можу їсти, коли тато вже ніколи цього не зможе зробити.

Я не розумію, як продовжувати жити, коли він загинув. І так триває весь рік. Цей біль, він немов конвертується в інший стан. Воно в тебе болить і постійно нагадує про те, що в тебе чогось немає. А потім твій організм немов звикає до цього величезного болю, аби якось продовжити існувати.

Не існує стану “було краще”. Тобі просто перманентно погано. Я втратила майже все своє коло спілкування, бо відвернулася від людей. Зараз мені дуже важко комунікувати з людьми, які не роблять нічого, аби зупинити війну. Мої друзі — це волонтери і військові. Зі звичайними цивільними мені дуже-дуже важко. Мені допомагає спілкування з тими, хто також живе війною. З тими, хто служить, хто допомагає війську, з тими, які як і я, втратили найрідніших. 

Мій тато — це така велика людина. Він настільки виховував у мені любов до України, що мені здається, якби кожен батько таку любов прививав, у нас було б все інакше. Це, напевно, от одна на тисячу людей, яка народжується, з такою любов’ю в серці до України, з Україною в серці, дійсно…так і є.

Тато був дуже глибокою, цікавою людиною. Мені шкода, що він відмовлявся за часів АТО про себе розповідати. Йому пропонували давати інтерв’ю, але він казав, що не публічна особа. А він якраз був тим, хто міг багато чого розповідати. Не дарма він Герой України. Не дарма. Коли я робила петицію на присвоєння цього звання, мені багато хто сказав, що він на це не заслуговує.

Я зверталася до людей, просила публікувати петицію, а вони казали, що не хочуть аудиторію свою засмучувати, казали, що я попрошайка. 8 липня татові надали звання я Героя, це був найкращий день за рік. Я подзвонила мамі, а вона почала плакати й побігла додому. Потім ми пішли до тата на могилу — ми ходимо туди кожної суботи, жодну не пропустили, це наше місце сили. 

У нас є кішка, яку привезли з-під Бахмута, її звати “Тіша” бо в честь тата “Тихого”, для мене вона особлива. Запала мені в душу й нагадує про тата.

Читайте також:

• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця
• Води не було, вологу витягували із соняшника: як утримували Бахмут розповів військовий Володимир Єлець

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вікторія Канаєва — переселенка з Бахмута. У 2022 році вона виїхала з рідного міста і оселилася на Київщині в місті Ірпінь. Втративши домівку, жінка почала адаптуватися на новому місці. Цю адаптацію вона знайшла в допомозі іншим. Спочатку це була група для обʼєднання ВПО, потім інформаційна робота з місцевою депутаткою, а зараз — допомога дітям із зон бойових дій та робота в Раді ВПО.

Про переїзд з Бахмута, адаптацію на новому місці та допомогу іншим Вікторія Канаєва розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про життя в Бахмуті

Вікторія Канаєва — корінна бахмутянка. Звідси були родом її батьки та вона сама. Тут жінка здобула і освіту — закінчила Артемівський індустріальний технікум.

У Бахмуті пані Вікторія створила власну родину — вийшла заміж та народила доньку і сина. Працювала у сфері торгівлі, була керуючою мережі магазинів.

“З Бахмутом повʼязані найтепліші спогади: там пройшло моє дитинство, там я вперше закохалася, народила дітей. Усе моє життя повʼязане з цим містом. Якщо згадувати про найулюбленіші місця, то ми дуже любили гуляти на Посьолку, де була алея троянд, часто ходили в кінотеатр “Перемога”, – згадує бахмутянка.

Виїхати з Бахмута родина вирішила на початку квітня. Пані Вікторія згадує, що рішення ухвалювали, бачачи як масово люди їдуть з міста. Та й обстріли ставали все ближчими.

“Всі сусіди почали виїжджати, почалася паніка. Звісно і обстріли посилювалися. Тому ми і вирішили виїжджати. Тим паче з нами в місті була онука, і не хотілося, щоб дитина бачила все це”, — згадує жінка.

Спочатку родина переїхала до Дніпра. Там пробули чотири дні і вирушили на Київщину, де проживали родичі. Доньці пані Вікторії знайомі запропонували квартиру в Броварах, де перший місяць родина жила разом. Та потім решта сімʼї перебралася до Ірпеня.

Адаптація через допомогу іншим

Переїзд дався непросто. В Ірпені у пані Вікторії не було близького кола спілкування, і багато інших переселенців опинилися в такій самій ситуації.

Спілкуючись із ВПО, вона дедалі частіше чула одні й ті ж запитання: куди звертатися по допомогу, як оформити документи, де отримати інформацію про житло, медицину чи освіту дітей.

Тоді бахмутянка вирішила створити Telegram-групу “ВПО Ірпінь Буча”, яка сьогодні об’єднує понад 700 людей.

“Бувало таке, що йду і бачу, як сидить людина і плаче. Я підходжу і запитую: “У вас щось трапилося? “. А людина каже: “У мене дім розбило”, і починає ділитися своєю історією. А я кажу: “Я така ж сама”. І я зрозуміла, що нам всім треба десь спілкуватися. Тому створила групу “ВПО Ірпінь Буча”. Як тільки з кимось знайомилася, дізнавалася що він ВПО, то давала посилання на групу і так ми обʼєднувалися”, — розповіла Вікторія Канаєва.

Групу для ВПО жінка веде і досі. Ця спільнота стала не лише джерелом корисної інформації, а й простором для знайомств, взаємної підтримки та спільного дозвілля. Для самої пані Вікторії це також стало важливою частиною адаптації на новому місці.

“Завдяки цій групі люди починали товаришувати або проводити разом дозвілля. Ходили на прогулянки разом. Наприклад, писали: “Ходімо сьогодні ввечері в парк попʼємо чаю зі смаколиками”. Особисто мені ця спільнота дуже допомогла в адаптації. І я думаю, що й іншим теж. Бо якщо ця група досі працює, там спілкуються люди, значить вона їм потрібна”, — каже Вікторія Канаєва.

Пізніше Вікторія Канаєва долучилася до роботи з місцевою депутаткою, допомагаючи проводити консультації для ВПО та постраждалих мешканців громади. Людям роз’яснювали питання щодо пошкодженого і знищеного майна, модульного житла, освіти дітей та інших можливостей.

“Кожного четверга ми проводили прийом у міській раді та консультували людей. Приходили і місцеві жителі, які постраждали внаслідок війни, і ВПО. Зокрема, роз’яснювали як подати заяву про знищене чи пошкоджене майно в “Дії”, розповідали про житло в модульних містечках. Також для ВПО була актуальною інформація про дошкільні і шкільні навчальні заклади, оскільки було багато родин, які просто не знали куди влаштувати свою дитину”, — розповіла переселенка.

Допомога жінкам і дітям

В Ірпені пані Вікторія зайнялася активною громадською роботою. По-перше, разом з донькою заснували власну ГО “Незламна”. Першочергово надавали допомогу жінкам. Головними цілями роботи мати і донька визначили захист прав жінок та досягнення гендерної рівності, надання допомоги жінкам, які постраждали внаслідок війни, та розвиток інклюзивного суспільства.

“Ми опікувалися жінками-ВПО і жінками з інвалідністю. Для них ми робили різні заходи, переважно терапевтичні, щоб жінки розвантажувалися”, — розповідає Вікторія Канаєва.

Сьогодні пані Вікторія працює консультанткою з розвитку батьківських навичок у благодійному фонді Save Ukraine. Її робота пов’язана з дітьми раннього віку та їхніми батьками.

Особливе місце займає група для дітей 3-4 років та їхніх батьків, яку жінка веде разом із психологинею. Це група за програмою СМВМ — психосоматичної медицини та догляду за собою, адаптованої для маленьких дітей. Програма допомагає дітям у доступній для їхнього віку формі знайомитися зі способами заспокоєння, розслаблення та саморегуляції. Заняття поєднують рух, дихальні вправи, медитацію, керовані образи, тілесні практики та творчі завдання.

Діти вчаться зупинятися, слухати себе, помічати напруження та поступово повертатися до спокійного стану. Паралельно з цим на заняттях є творчі та пізнавальні активності: аплікації, ліплення, малювання, ігри на комунікацію, вивчення кольорів, спільні кулінарні заняття.

“Для мене важливо, щоб дитина не просто виконала вправу, а відчула: я можу заспокоїтися, мама поруч, мене розуміють, зі мною все гаразд”, — каже Вікторія Канаєва.

Робота в Раді ВПО та мрія про власний дім

Сьогодні пані Вікторія також є членкинею Ради ВПО в Ірпені. Разом із колегами вона працює над створенням окремого інформаційного ресурсу для переселенців на сайті Ірпінської міської ради. Це має бути своєрідна дорожня карта з корисними контактами, порадами та інформацією, куди звертатися з різними питаннями.

Попри активну роботу та допомогу іншим, у пані Вікторії залишається власне невирішене питання — житло. Її родина, як в багато інших бахмутян, втратила дім через війну. Нині вони орендують житло, але його вартість постійно зростає. Тому головна мрія жінки — мати власний дім і нарешті відчути стабільність.

“У нас, як і в багатьох бахмутян, одна мрія — мати власне житло. Хочеться не просто допомагати іншим будувати життя заново, а й самій нарешті мати місце, яке можна назвати домом”, — підсумувала бахмутянка.

Читайте також:

“Я завжди представляюся: “Аліса з Краматорська”: історія доннечанки, яка повернулася з Німеччини в Україну

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 17 років Аліса виїхала з Краматорська через повномасштабне вторгнення. Разом із мамою вона дісталася Німеччини, де могла залишитися, навчатися та будувати нове життя. Але вже за два місяці дівчина вирішила повернутися в Україну. Сьогодні Алісі 22, вона живе й працює в Києві, має власну творчу волонтерську команду та організовує події про Донеччину.

Про рішення повернутися, зв’язок із Краматорськом, пошуки дому та життя після вимушеного переїзду Аліса розповіла Бахмут IN.UA.

“Весь схід був моїм домом”: яким Аліса пам’ятає життя у Краматорську

Аліса народилася у Краматорську й прожила там усе дитинство. З рідним містом пов’язані її школа, друзі та родина, але власне відчуття дому для неї завжди було трохи ширшим за одне місто, ділиться у розмові дівчина. У дитинстві її родина багато подорожувала Донеччиною та Кримом. До 2014 року майже кожне літо вони їздили до моря в Крим. Після його окупації маршрут змінився — були Бердянськ, Білосарайська коса, Святогірськ. Змінилися й інші звичні напрямки: замість Донецька родина почала частіше їздити до Харкова. Для Аліси це були не просто точки на карті, а простір, у якому минало її дитинство.

“Я народилася і проживала все своє життя в Краматорську. Живучи там, я об’їздила Донеччину, Крим, тому що кожного літа ми їздили на море. Буквально весь схід був моїм таким домом”, — з теплотою згадує співрозмовниця.

Зараз Аліса живе у Києві. Тут у неї робота, друзі та команда, разом з якою вона займається культурними проєктами. Та коли дівчина говорить про себе, Краматорськ досі залишається однією з перших речей, які вона називає і з чим себе ідентифікує.

У 17 років довелося залишити Краматорськ

На початку повномасштабного вторгнення Алісі було 17. Її будинок розташовувався неподалік краматорського аеропорту, і вже в перші тижні бойові дії наблизилися до дому. Одного разу вибух стався неподалік квартири. У цей момент там перебувала мама Аліси, вона прибирала та заклеювала вікна. Жінка не постраждала.

Рішення про евакуацію значною мірою ухвалювала саме мама. Аліса згадує: тоді вона ще була неповнолітньою і водночас розуміла, що мама не захоче виїжджати без неї. Тому вони вирішили залишати місто разом. Спочатку планували їхати потягом із Краматорська. Вони приїхали на вокзал і чекали на евакуаційний рейс, але атмосфера була настільки напруженою, що зрештою повернулися додому та почали шукати інший шлях.

“Мама дуже сильно переживала. Ми стояли на вокзалі годину чи дві, чекаючи на евакуаційні потяги, але це було настільки напружено й нервово, що ми розвернулися та поїхали назад. Почали думати про інші варіанти — як нам виїхати швидше і безпечніше”, — пригадує Аліса.

Зрештою з Краматорська вони автомобілем дісталися Дніпра. Звідти евакуаційним потягом поїхали до Львова, а потім рушили за кордон. Той період Аліса досі згадує як хаотичний і важкий. Люди масово залишали свої міста, знайомі й родичі роз’їжджалися різними країнами, а майбутнє було абсолютно незрозумілим.

Сама Аліса тоді щиро вірила, що це ненадовго.

“Ми почали, якщо можна так сказати, розкидатися по світу, і тоді ніхто не знав, чого очікувати. Я всім казала, що, звичайно, це все закінчиться через два-три тижні. Я була тією людиною, яка вірила в це дуже щиро. Але це не закінчилося”, — каже Аліса.

Німеччина могла стати новим життям, але Аліса хотіла додому

Країну для евакуації родина обирала передусім з міркувань безпеки. У Німеччині жили знайомі українці, які погодилися прийняти Алісу з мамою. За словами дівчини, ставлення до них було теплим. Їй пропонували можливості для навчання та подальшої інтеграції. Аліса продовжувала дистанційно закінчувати 11 клас, знала англійську та навіть почала самостійно вивчати німецьку.

Вона згадує, що вже за два місяці почала розуміти окремі фрази й потроху говорити німецькою. Тож, якби Аліса вирішила залишитися, адаптація, на її думку, могла б пройти досить легко.

Проблема була в іншому, зізнається в розмові дівчина — залишатися вона не хотіла.

“Мені не сподобалося існування в іншій країні й не сподобалася перспектива життя там, тому що в мене в голові було тільки бажання повернутися додому. Я хотіла знову бути в Україні, бути серед своїх. Я просто не уявляю свого життя за кордоном і серед іншої культури”, — каже Аліса.

У Німеччині вона прожила близько двох місяців. Коли їй виповнилося 18 років, рішення про власне майбутнє вона вже могла ухвалювати самостійно. Тож, у травні 2022 року дівчина повертається в Україну.

“Мам, я тут не залишусь”: чому Аліса обрала Київ

Повертатися безпосередньо до Краматорська Аліса не планувала, розуміючи, що там буде небезпечно. Ще з 2019 року вона мріяла навчатися у Києві, а її старша сестра на той момент уже близько двох років жила у столиці. Тому після повернення з Німеччини вибір міста для неї був майже очевидним.

“Пригадую, що я я постійно казала: “Мам, я тут (ред. в Німеччині) не залишусь. Мам, я поїду тільки в Київ. Я не хочу тут навчатися, я не хочу тут залишатися”. Мені насправді пропонували все: казали, що буде і робота, і навчання, і університет. У 2022 році для українців було багато можливостей, щоб ми могли почуватися в безпеці та інтегруватися, але я все одно хотіла повернутися”, — згадує дівчина у розмові.

У Києві Аліса оселилася разом зі старшою сестрою, вступила до університету, а згодом почала працювати За чотири роки столиця стала містом, у якому вона навчилася будувати самостійне доросле життя.

Цього року Аліса вже закінчила бакалаврат. Від магістратури поки вирішила зробити перерву: поєднувати навчання з роботою, повітряними тривогами, відключеннями світла та постійними змінами між очним і дистанційним форматами було складно. До навчання вона хоче повернутися, коли відчує, що має для цього достатньо сил.

Фотоальбоми та щоденники: що Аліса забирала з Краматорська

У розмові ми торкнулися і теми речей, які вдалося забрати з собою. Дівчина каже, що коли родина евакуювалася у 2022 році, вона не збиралася так, ніби залишає місто на роки. Взяла документи, ноутбук, валізу та речі, які могли знадобитися найближчим часом. Пізніше, вже живучи у Києві, вона поступово почала перевозити речі з Краматорська. Серед них були одяг, техніка та навіть телевізор, але найціннішим виявилося зовсім інше.

“Напевно, найцінніше, що я хотіла забрати і що зараз є для мене найціннішим із того життя, — це фотоальбоми. Треба було ще в перший день забрати всі фотографії, записнички, книги, щоденники. Нещодавно я сказала мамі, що треба вивозити всі документи, які в нас колись були, навіть якісь непотрібні,  просто щоб усе, що пов’язує нас із містом, залишилося”, — розповідає дівчина.

З часом ці речі набули для Аліси іншого значення. Це вже не просто старі документи чи фотографії, а матеріальні свідчення життя, яке було в Краматорську до повномасштабної війни. Одна з дитячих фотографій Аліси тепер навіть подорожує Україною, її передали для виставки, присвяченої Донеччині.

“Я завжди представляюся: Аліса з Краматорська”

Близьких друзів та родичів у Краматорську в Аліси майже не залишилося. Більшість виїхали у перші роки повномасштабної війни. Проте зв’язок із містом нікуди не зник. Він просто набув іншої форми. Аліса називає його культурним.

У Києві вона створила благодійну творчу команду, яка організовує культурні події. Серед них, заходи, присвячені Донеччині та Донецьку. Подібну подію команда проводила й у Львові, де говорила про історію регіону та міфи, які досі існують між сходом і заходом України. Аліса ділиться, їй важливо, щоб про Донеччину говорили не лише в контексті війни.

“Я постійно всім розказую про Краматорськ і дуже люблю асоціювати себе з ним. Я завжди всім представляюся, що я саме Аліса з Краматорська. Це такі маленькі зв’язки з містом, які допомагають тобі триматися: ти знаєш, що ці люди є, вони рухаються далі й так само, як і ти, сумують за своїм місцем”, — пояснює дівчина.

Сьогодні значну частину її кола спілкування в Києві також складають люди з Донеччини, з Краматорська, Слов’янська, Бахмута та Дружківки. Це середовище, каже Аліса, допомагає зберігати відчуття зв’язку з регіоном навіть за сотні кілометрів від нього. А ще дає можливість розповідати іншим про Донеччину такою, якою вона була й залишається для людей, що там виросли. Це усвідомлення — тішить.

“Знаєте, дуже багато людей дізналися про Донеччину тільки після війни, хоча про Краматорськ і Донеччину повинні були знати й до війни. Навіть про наші міста до 2014 року. Вони мали і мають великий потенціал, якщо туди повернуться люди”, — каже героїня.

Київ став місцем для життя, але не став домом

За ці роки Київ дав Алісі багато того, чого вона шукала, коли поверталася в Україну. Тут вона здобула освіту, знайшла роботу, друзів і людей, разом із якими реалізовує культурні проєкти. Проте назвати столицю домом вона досі не може. І, якщо говорити щиро, то не впевнена, що колись зможе:

“Київ став для мене містом, де я можу реалізовуватися, шукати роботу, але в мене немає відчуття, що я хочу називати Київ своїм домом. Тому що дім у мене один. Поки тут є робота, друзі й моя творча команда, це місто, в якому хочеться залишатися, але “домом” я, напевно, не зможу його назвати ніколи”.

Водночас життя у столиці останнім часом також стало важчим через останні щоденні російські атаки на Київ. Аліса розповідає, що постійне відчуття небезпеки впливає і на роботу, і на зустрічі з друзями, і на звичайні плани. Однак попри це вона продовжує працювати й розвивати свою команду.

Її історія, як і історії тисячі внутрішньо-переміщених осіб, які були змушені залишити дім не по своїй волі, сьогодні ніби існує між двома містами. Краматорськом, який вона продовжує називати домом, і Києвом, у якому вже побудувала значну частину свого дорослого життя.

“ВПО теж не мають забувати, що вони є один в одного”

Евакуація з Донеччини триває і зараз. Лише за вересень звідти виїхали 18 тисяч людей. Говорячи про людей, які лише зараз залишають Донеччину, Аліса не намагається давати універсальних порад. Вона розуміє, що її власний досвід відрізняється: у 2022 році їй було 17, вона мала підтримку родини, а після повернення змогла навчатися, знайти роботу та поступово стати фінансово самостійною. Для інших родин починати життя в новому місці може бути значно складніше.

Саме тому найважливішою Аліса вважає спільноту. Радить шукати в нових містах людей із Краматорська, Бахмута, Костянтинівки, Донецька та інших міст Донеччини, знайомитися, допомагати одне одному з роботою та просто залишатися поруч:

“Я хочу, щоб люди об’єднувалися, дружили між собою, знаходили спільноти тих, хто теж переїхав. Там ви можете підтримувати одне одного, тому що розумієте одне одного. Я просто хочу, щоб про ВПО не забували, а ВПО теж не забували, що вони є один в одного”.

Сама Аліса сьогодні уже не потребує постійної допомоги, як каже вона сама, вона працює й забезпечує себе. Проте відчуття крихкості нового життя нікуди повністю не зникло. Вона теж думає про те, що буде, якщо втратить роботу або не зможе платити за квартиру. Адже звичного варіанта, просто повернутися додому, у неї немає.

І хоча фізично вона зараз далеко від Краматорська, у її житті місто залишається присутнім: у старих фотоальбомах, нових друзях із Донеччини, культурних подіях і простій фразі, якою вона продовжує знайомитися з людьми: “Привіт, я Аліса з Краматорська”.

До теми:

Працювала в бахмутському дитсадку, а тепер навчає дітей танцям у Краматорську: історія хореографки Альони Стрющенко

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!