Олександр — харків’янин, батько 3 дітей. До повномасштабної війни він не був задіяний в армії. Вранці 24 лютого 2022 року чоловік зібрав родину та вивіз їх до безпечного місця, а сам повертався три дні автостопом до Харкова. Олександра не відразу взяли до армії — охочих захищати країну було так багато, що його відправили додому. Але він продовжував оббивати пороги й врешті-решт знайшов для себе місце у 228 батальоні ТРО, 127 бригада. А вже потім перейшов до 225 ОШБ, зараз її бійці боронять Часів Яр.

Військовий розповів у розмові з Бахмут IN.UA про рідний Харків, оборону Часів Яру та тактику ворога.

228-й батальйон ТРО міста Харків

Лютий 2022 року. У цей час Олександр не підозрював, чим для нього та його рідного міста обернуться найближчі дні. У розмові військовий згадує — про те, що буде війна такого масштабу, він не підозрював.

“Як для мене почалася війна? Я чоловік не військовий, був цивільним. У мене за спиною були 1.5
роки армії й все. Швидко зібрав сім’ю, у мене троє дітей, вивіз їх до західної частини України.
Потім довіз до кордону з Польщею, а сам автостопом три дні добирався до Харкова”, — згадує у коментарі військовослужбовець.

На питання, чому чоловік вирішив піти на війну, хоча мав троє дітей й за законом мав право це
не робити, Олександр пояснює — у нього двоє неповнолітніх та одна повнолітня дитина.

“Але навіть якби у мене було б троє неповнолітніх дітей, то я все одно б пішов. Спочатку
подбав б про безпеку сім’ї та дітей, а потім пішов. Не знаю, чому — може тому, що патріот,
чи чорт його знає як це назвати”, — говорить він.

Чоловік згадує, що його довго не хотіли брати, тому що людей було забагато. Тому на початку він
вирішив: якщо не беруть в армію — буде волонтерити. Герой допомагав евакуюватися родинам —
каже, що евакуація з Харкова залізницею була дуже добре організована. У Дніпрі, натомість панував хаос, пригадує Олександр, волонтер привіз туди двох дівчат з маленькими дітьми, (вони були з міста Мерефи Харківської області, жінки боялися їхати на евакуацію з Харкова, тому що місто бомбардували).

Евакуація з Дніпра

“На залізничному вокзалі був повний хаос, море людей, ніхто не контролював евакуацію й коли поїзд підїхав, то товпа людей ринула у нього. Давка, крики, чоловіки намагалися втиснутися першими у вагони та відтягували за волосся жінок з дітьми. Я не знав, що в нас такі чоловіки бувають, які жінок з дітьми відтягують, щоби самому в вагон влізти”, — згадує спірозмовник.

У Харкові такого не було, запевняє він. Залізничний вокзал був огороджений військовими та поліцією, пропускали тільки жінок, дітей та людей старшого віку. На платформи виводили необхідну кількість людей, після чого подавали потяг й люди заходили у вагони.

Олександр й далі оббивав пороги військкомату, просив взяти його на місце якогось молодого
хлопця. Його наполегливість дала результат, і він приєднався до 228-й батальйону ТРО міста
Харків. Цей батальйон брав участь у боях за П’ятихатки, Лісне, Питомник, та 213-ту висоту,
поряд з Руською Лозовою.

Олександр тренувався два місяці перед тим, як стати на блокпости у Харкові. Його та його
побратимів поступово вводили у війну: спершу вчили звикати до постійних обстрілів на другій лінії оборони, а потім вже дозволили виходити на бойові.

“Погано, коли одразу тебе з цивільного життя відправляють в окопи, і ти не розумієш, що робити. Я дуже вдячний нашому командиру Олегу Ширяєву за те, як він нас вчив”, — каже військовий.

Оріхово-Василівка, Бахмут

У 2023 році Олександра з побратимами відправили на Донеччину у складі 225 батальону ТРО.

“Нас відправили на Бахмут, не у саме місто. Ми тримали Оріхово-Василівку, адже, якщо
подивитися на карту, то Бахмут хотіли взяти в оточення. І от якраз одна з точок цієї клешні
— це була Оріхово-Василівка”, — пояснює військовий.

У цьому селі на момент бойових дій ще залишалося небагато людей, переважно це були люди
старшого віку. Їм бійці допомагали харчами та медикаментами.

“Ще там був чоловік з купою собак. Він казав, що нікуди не поїде, бо у нього батьки похоронені
там”.

Події в Авдіївці

Олександр пояснює, що за успішне виконання всіх поставлених бойових задач батальйон перейшов з ТРО у сухопутні війська 225 ОШБ. Його перекинули вже до Макіївки, де утримували прорив росіян.

“Це було в районі Лиману. Там була дуже важка ситуація, десь місяць-два ми там були,
звідти переїхали до Горлівки, а далі Авдіївка. Тут ми разом з ГУРівцями, РДК та іноземним
легіоном тримали коридор для виходу наших бійців”, — військовий описує події в Авдіївці від
16 до 29 лютого 2024 року.

#Avdiivka fell to the Russians on Saturday, after some of the most horrific and destructive fighting of the two-year-old war. In the end, Russia’s superior firepower and manpower overwhelmed Ukrainian forces over many months. -NYTpic.twitter.com/6ZFTE2TTdF

— WORLD AT WAR (@World_At_War_6) February 18, 2024

Росіян чоловік описує як сильного ворога, який вчиться, так само як й українська армія.
Олександр відзначає, що у армії рф налагоджена система поставки дронів. Водночас професійність
російських військових дуже відрізняється: якщо говорити за Вагнер (станом на зараз вже
ліквідована ПВК), або ПВК “Ветерани”, то там були дуже якісно підготовлені кадри, а от військові з “Шторму-Z” воюють не так активно та часто здаються в полон, пояснює Олександр.

“Вагнерівці були вмотивовані, добре екіпіровані. Їм вбили у голову, що вони тут нібито
нацистів вбивають. Деякі навіть у полон не здавалися, а вискакували з гранатами у руках.
У нас так двоє хлопців загинули, коли вагнерівці нібито хотіли здатися у полон та виходили
з окопів, а потім починали стріляти. Ворог вчиться, але й ми вчимося, тому що на початку
війни у нас не було практично нічого — ні дронів, ні РЕБів. А зараз без цього ми не можемо
вийти на позиції”, — розповідає військовий.

Часів Яр

У Часів Ярі, каже Олександр, військові практично не пересікаються з цивільними. Однак інколи
бачать, як люди пораються по городу навіть тоді, коли поруч прилетіло.

“Вони живуть своїм життям — я не знаю, як люди можуть до такого привикнути. Якщо ви подивитеся наш (телеграм) канал “Чорний Лебідь”, то там є відео, де у людини горить дім, а вона город копає. Основна маса людей, які залишилися — це люди старшого віку. Не можу сказати, що цивільні нам заважають. Ми тримаємо лінію неподалік Каналу. Ми єдиний батальйон, який не залишив свої позиції. І ми єдині, хто залишився за каналом”, — пояснює Олександр.

Щодо зброї, то найбільше бракує саме снарядів та артилерії під час штурмів, каже військовий,
бо вмотивованих бійців вистачає. Часів Яр росіяни поступово знищують за тактикою випаленої
землі, як це було в Бахмуті.

Примітка. Часів Яр, карта бойових дій тут показує, що росіяни окупували лише один мікрорайон, втім місто дуже щільно обстрілюють. Ситуація у Часів Ярі важка, ворог має переважаючу кількість, Сили Оборони тримають місто.

***

Чому Часів Яр росіяни хочуть знищити?

Пряма мова героя:

“Мікрорайон Канал росіяни повністю знищили КАБами та Солнцепеками, просто багатоповерхівки
складувалися від вибухів, потім вже не було за що триматися, не було де закріпитися.
Тому ухвалили рішення йти за Канал на другу лінію оборони і тримати оборону там.
Їм не потрібно цілі міста, їм потрібна просто територія. Їм треба дійти до Харкова, до Києва.

Подивіться, що з Придністров’ям відбувалося, з Абхазією. Там бідність, ніхто нічого не відновлює.
Наведу приклад, коли ми вибивали росіян під Харковом, селище є таки Питомник, то там були дуже сильні бої. Але вигнавши звідти росіян, село практично було ціле, бо йшла піхота, не арта.
Але потім росіяни ще намагалися окупувати село, й коли ми звідти виходили — вони практично
все зрівняли з землею. Оце і є різниця між нами та ними, ми намагаємося зберегти,
вони знищити — бо по іншому вони не вміють, вони йдуть далі по мертвій землі”.

Читайте також:

• “Рили траншеї на місці тих, які були в 1943”: Олег Зонтов розповів, як звільняли Слов’янськ у 2014-ому та обороняли у 2022-ому
• Врятувався від російської ракети та вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута
• “Є людина, яка за квіткою може ідентифікувати місцевість”: закулісся роботи DeepStateMAP

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Тисячі родин переселенців втратили житло через війну. Через це дехто вимушений жити в тимчасових прихистках, орендувати житло чи мешкати у знайомих чи родичів. Разом з цим в Україні реалізують програми підтримки ВПО, за якими люди можуть отримати компенсації та сертифікати на придбання власного житла. Також серед переселенців є і ті, хто купують власне житло у нових громадах за іпотечними програмами чи за власні заощадження.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалась з трьома переселенками — Маргаритою, Ганною та Євдокією, які придбали власне житло. Їхній досвід і поради і для ВПО в нашому матеріалі.

З Маріуполя — у Львівську область

Маргарита Березовська — переселенка з Маріуполя. До повномасштабного вторгнення вона разом з чоловіком мали сімейний бізнес — вирощували багаторічники, надавали послуги з ландшафтного і садового дизайну.

У березні 2022 року родина виїхала з Маріуполя. Евакуюватися вирішили на Львівщину.

“З Маріуполя ми змогли евакуюватися 18 березня 2022 року. Майже одразу ми поїхали на захід України, у Львів. Тут, на нашу думку, тоді було найбільш безпечно, а ще нас запросили друзі і пообіцяли подбати про житло та роботу. Якраз житло тоді було дуже важливим для нас, оскільки наша родина складала шестеро людей, з яких двоє — моя мама та мама чоловіка — доволі вікові та не дуже здорові жінки. В ніч на 21 березня ми дісталися Львова, де нас зустрів наш давній товариш. Він облаштував нам місця для сну, де ми заснули чи не вперше з 24 лютого в тиші та спокої”, — розповідає жінка.

Після адаптації на новому місці, родина почала моніторити ринок житла на продаж. Оселю планували купити у Львівській області, яка їх прихистила. Жінка розповідає, що на допомогу держави вони з чоловіком не розраховували, оскільки механізм отримання компенсацій за житло на ТОТ ще не працює.

“Ми бачили, в якому стані перебувало наше багатостраждальне місто після того, як його захопила росія. Тому особливих надій на те, що наші квартири та будинки нас дочекаються ми не мали. Чи страшно було купувати житло? Ні. Страшно тільки не дожити до перемоги.

Допомоги від держави ми не отримали ніякої. Не тому, що нам відмовили. Можливо, тому що ми не зверталися до відповідних органів по таку допомогу. По-перше, якщо твоє житло на окупованих територіях, то майже неможливо довести ступінь його пошкодження. Принаймні так було, коли я цікавилася цим питанням. Збирати довідки я не хотіла, оскільки мені вистачило того, що я відновлювала деякі особисті документи. Тому в питаннях грошей на житло ми на державу не розраховували”, — каже Маргарита Березовська.

Зараз родина винаймає житло у Львові. Тут вони продовжують жити, поки роблять ремонт у своєму власному будинку, придбаному в гірському селищі. Жінка розповідає, що обрали цю місцину за спокій і красиві краєвиди.

Адаптація на новому місці в родині переселенців ще триває. Маргарита Березовська каже, що в цьому їй допомагає фіксація на чомусь хорошому і пошук нових хобі.

“У будиночку, який ми придбали, неквапливо точиться ремонт. Бо періодично бракує то часу, то грошей. Адаптація відбувається поступово, у всіх по-різному. Дітям складніше, бо дочка обожнює Маріуполь і ніде більше не хоче жити, вона невимовно сумує за морем. Ми з чоловіком дуже багато працюємо, тому на сум залишається мало сил і часу. Допомагає “не поїхати дахом” — мріяти про що завгодно, але про красиве. Також допомагають фізичні навантаження, прогулянки горами або лісом. Особисто мені допомогли зусилля по відновленню власної бібліотеки. Я все життя дуже багато читала саме паперові книги, а бібліотеки в мене не залишилося. Тому я почала шукати улюблені книжки на вторинному ринку, і це дуже захопило мене і дає приємні емоції”, — розповідає жінка.

Родинам, які теж втратили житло і вимушено переселилися, Маргарита Березовська радить шукати можливості для купівлі власної оселі. Особливо, якщо ті знайшли громаду, де їх влаштовує життя і умови.

“Я впевнена, що якщо людині подобається те місце, де вона вимушено опинилася, якщо місцеві не дратують таку людину своїм способом життя чи традиціями, якщо підходить клімат — треба не чекати, поки закінчиться активна фаза війни, її місто звільнять і будь-що подібне. Якщо допускаєш думку змінити місце проживання, то шукай можливість. Тих можливостей набагато менше, ніж хочеться, але вони точно є. Знаєте, як кажуть? Якщо не можеш досягти омріяного, запевни себе, що мріяв про досягнуте”, — радить Маргарита Березовська.

З Харкова — у Львівську область

Ганна Карпенко — переселенка з Харкова. 12 років вона працювала бухгалтеркою, а перед повномасштабним вторгненням влаштувалась в українську IT-компанію. Там вона працює і сьогодні тестувальницею бухгалтерської програми. 

З Харкова родина Карпенко евакуювалась 8 березня. Виїздили з міста трьома поколіннями — пані Ганна зі своїм чоловіком, батьками і дітьми. Також з собою забрали домашніх улюбленців — троє собак і четверо котів.

Спочатку родина облаштувалась у Рівному, де їх зустріли родичі. А потім перебралися до Львова. При цьому рідні Ганни Карпенко не полишали мрій повернутися до рідного Харкова. Однак спроби повернення додому були невдалими.

“У Рівному ми змінили не одну квартиру, а потім наші друзі запропонували свою квартиру у Львові в новобудові. Квартира була без ремонту, в якому стані будівельники її здали, так ми і заселилися. Варіантів більше не було, бо в нас багато тварин і знайти житло з ними дуже важко. Так ми з чоловіком і тваринами прожили майже три роки в однокімнатній квартирі, зробили простенький ремонт і привели її в житловий стан. Звісно кожен рік ми марили поверненням до Харкова, але поки там тривають обстріли, то жити там страшно. У мене навіть батьки і діти поверталися в різний час у Харків, але, на жаль, не змогли там жити. Ці повернення були разів три”, — розповідає жінка.

Зрозумівши, що повертатись у Харків поки неможливо, велика родина вирішила придбати власне житло в селі Велика Озимина на Львівщині. Для купівлі оселі зібрали всі наявні заощадження.

“Ми дійшли висновку, що треба купувати будинок, бо весь час жити надією і очікуванням, що припиниться війна і що ми повернемось, просто неможливо. Це психологічно дуже важко. Тому ми вирішили, що треба сприймати дійсність, яка вона є, і в нас з’явилась думка, що треба купувати будинок. На нього скинулась грошима вся родина — наші з чоловіком заощадження, заощадження мами, якась спадщина від її померлого чоловіка, діти теж вклалися. І так ми придбали будинок у селі в Самбірському районі. Ми шукали житло не тільки у Львівській області, а й в інших регіонах на заході країни. Але фізично дуже важко їздити в інші області і шукати будинки. Також був варіант у Німеччину поїхати, але ми не можемо покинути тварин. Наш свідомий вибір — жити в Україні”, — розповідає Ганна Карпенко.

Наразі родина звикає жити в селі. Це для них незвичний досвід, однак вони прилаштовуються до нових умов. Поки найбільші виклики, які переживає родина — побутові.

“Наразі важко даються побутові речі. Наприклад, у колодязі забруднена вода і треба її чистити. А ми всі гроші вклали, тому такі проблеми будемо вирішувати не відзразу, а коли будуть на це сили і час. Ззовні будинок непоганий, але там виявилася і пліснява, і проблема з водою, і каналізацію треба робити. Також важко те, що це дуже маленьке село, і тут тільки один магазин, де можна тільки за готівку купляти. І виходить, що нам треба їхати кудись, наприклад, у Дрогобич, щоб зняти гроші. У нас є машина, звісно, вона це допомагає. Нам просто треба звикнути до того, що треба робити закупи на тиждень, щоб потім не виїжджати, але все одно у нас так не виходить. Тому їздимо до найближчого села, де більше магазинів і можна розплатитися карткою. Але до всього звикаємо, все поступово”, — каже Ганна Карпенко.

Переселенцям, які хочуть придбати житло, Ганна Карпенко радить відкинути страхи і налагоджувати своє життя тут і зараз. А підходити до вибору оселі треба зважено.

“Думаю, що не треба боятися купувати своє житло. Але треба багато чого врахувати перед тим, як переїжджати. Особисто ми шукали цей будинок рік, але й досі проходимо етап пристосування. Можу порадити обирати житло, щоб воно було не дуже далеко від більших населених пунктів. Якщо у вас є авто, прорахуйте відстань до найближчого міста, якщо немає — шукайте, щоб близько громадський транспорт. Головне — врахуйте всі фактори для вашого комфорту”, — радить Ганна Карпенко.

Житло в іпотеку

Пані Євдокія — переселенка з Маріуполя. Останні 10 років до повномасштабної війни вона працювала економісткою в Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Разом з родиною жінка евакуювалась наприкінці березня 2022 року.

Перший рік після евакуації родина мешкала на Вінничині. Однак потім переїхали до Львівщини, де пані Євдокії запропонували на роботу. Компанія, в яку влаштувалась жінка, допомогла родині з житлом. Їм вдалось придбати квартиру в іпотеку в селі Добротвір.

“У червні 2023 року ми переїхали у Львівську область. Я працювала, відкладала гроші і зібрала невеличку суму. Стала замислюватися над тим, що потрібно купувати житло, бо від держави ми, напевно, так і не дочекаємось ніякої компенсації. І компанія, в якій я працюю, пішла мені на зустріч і дозволила оформити іпотеку на придбання нерухомості. Тобто я придбала квартиру, уклала з ними договір іпотеки і зараз її сплачую. Звісно, придбала житло я не там, де хотіла. Це маленьке село з населенням 5 тисяч осіб. Але ціни у Львові такі, що треба було б виплачувати іпотеку десь 20 років, що вже перевалить за мій пенсійний вік. Тому я не ризикнула. Вважаю, що краще мати щось своє, хоч і не там, де хотів”, — каже пані Євдокія.

Наразі родина проходить адаптацію на новому місці. Жінка каже, що найскладніше родині дається звикнути до нових традицій і світогляду.

“Я дуже вдячна Вінниці, що навчила мене чисто говорити українською мовою. Мене дуже підтримували люди, хоч я на початку говорила з акцентом і ламаними словами. Зараз я вже вільно спілкуюсь українською. Але є деякі різниці у традиціях і світогляді. Наприклад, великі релігійні свята тут святкують тижнями, і не можна нічого робити по дому. Ми ж звикли, що, наприклад, свято Різдва відзначили і можна далі працювати. Дехто робить зауваження, але я відповідаю, що ми звикли так жити, і до нас ставляться з розумінням”, — каже жінка.

Переселенцям жінка радить не боятися ризикувати. Адже вкласти гроші у своє житло — це дуже вигідна інвестиція.

“Я можу говорити лише за свій досвід. Я жила в орендованому житлі, але завжди мріяла про власне. У Вінниці я платила 9 тисяч за оренду, а у Львівській області — 7 тисяч. Зараз же мій щомісячний платіж за іпотеку складає 15 тисяч. Так, я переплачую. Але ж ці кошти я вкладаю у своє житло. Тому я б порадила людям не боятися ризикувати. Звісно, в кожного свій вибір, тому потрібно зважувати всі ризики”, — каже пані Євдокія.

Читайте також:

• Чернігівщина надає безоплатне житло для ВПО з дітьми — які умови
• У Дніпрі облаштовують соціальне житло для переселенців з Маріуполя
• Скільком евакуйованим з Донеччини надали безоплатне житло у 2024 році

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Лариса Боєнко любить вчитися новому. Але вона ніколи не думала, що їй доведеться вчитися наново будувати своє життя. Лариса переселенка. Три роки вона проживає в Олександрівській громаді на Донеччині, де допомагає собі та іншим жінкам відновлювати внутрішню опору через творчість, спільну дію та екологічну свідомість. У громаді, що живе в постійній небезпеці через близькість фронту, вона ініціювала “Екоклуб” – простір підтримки, навчання та перетворень.

Велика Новосілка у сірій зоні

Лариса Боєнко – з Великої Новосілки. Зараз це “сіра зона” Донеччини, яка з перших днів повномасштабного російського наступу під постійними обстрілами. Один з таких обстрілів зруйнував будинок, в якому Лариса проживала з родиною, та забрав життя її чоловіка. Жінка вимушена була шукати прихисток на новому місці:

“Чому Олександрівська громада? Тут живуть батьки, є знайомі, то все ж, думаю, уже не сама буду, – розповідає Лариса про свій переїзд. – Починати все з початку страшно, але мене підтримали. Майже рік я просто адаптовувалася. Діти вже дорослі, вони студенти та живуть у Дніпрі. А у мене тут тепер свої сільські студентки”.

Сьогодні Лариса – амбасадорка мирних змін Олександрівської громади. Вона ініціювала в селі роботу Екоклубу, де проводить майстер-класи з апсайклінгу – навчає жінок-переселенок і жительок громади переробляти старі та непотрібні речі в корисні та унікальні вироби. 

Як виникла ідея проєкту

Ідея проєкту виникла, коли Лариса почала працювати в місцевому еколого-натуралістичному центрі. Згодилися також “довоєнний” досвід роботи методисткою у Центрі дитячої творчості та захоплення швацькою справою. Ініціативу підтримала громадська організація SMARTA, яка реалізує проєкт “Амбасадорки мирних змін” за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). 

В Екоклубі жінки створюють унікальні речі: старі футболки перетворюють на шорти, чоловічі сорочки – на наволочки, залишки тканин – на подушки та екоторбинки. А чоловіки, які також долучаються до майстер-класів, реставрують меблі, даючи їм друге життя.

“Якось ми з колежанкою закуповувались у магазині, і там нам на касі “пробили” пакет за дві з половиною гривні. 2.50 за пакет, який ще й шкідливий для природи, бо пластиковий? Та це ж можна самим собі шоперів нашити! Буде й оригінально, й екологічно”, – пригадує Лариса моменти практичних усвідомлень того, якою корисною є її ініціатива.  

Найактивніші дні в Екоклубі – п’ятниці. Дні, коли працює місцевий ринок, і приїжджають жінки з сусідніх сіл. І кожна така зустріч – як маленьке відкриття. 

Відновити контроль над життям

“Нам для роботи SMARTA придбала швейну та вишивальну машинки, а також оверлок. Шити на машинці я вмію, а от з вишивальною технікою ніколи не працювала. А вона ж сучасна! Інструкція італійською, ніхто нічого не розуміє. Але ми розібралися. І тепер кожна жінка, яка спочатку боялася навіть увімкнути ті машинки, сміливо і без страху працює. Це символічно. Так ми поступово відновлюємо контроль над своїм життям, – говорить Лариса. – Для мене це не просто рукоділля. Це можливість бути серед людей, створювати простір підтримки та довіри. Жінки починають вірити в себе. Вони перестають боятися нового”.

А ще майстер-класи з апсайклінгу вчать цінувати ресурси, розвивають екологічне мислення та допомагають перетворювати хобі на джерело доходу. Жінкам-переселенкам це особливо цікаво та потрібно.

Участь у проєкті “Амбасадорки мирних змін” вмотивувала Ларису змінити власне життя:

“Координаторка шукала активних переселенок у громаді. Запросила мене, і я погодилася. Ми отримали грант, закупили техніку. Але головне – я розширила коло однодумиць і зрозуміла, що можу бути корисною людям. На тренінгу мені дуже відгукнулася та запам’яталася порада тренерки: бути настільки позитивною, щоб навіть на кладовищі на пам’ятниках бачити не хрестики, а плюсики”.

Попри близькість Олександрівської громади до лінії фронту та постійну загрозу евакуації, Лариса продовжує свою справу.

“Я не знаю, що буде завтра. Але поки є сьогодні – я дію. Бо навіть маленька ініціатива здатна творити великі зміни, – переконана Лариса. – Люди в громаді стають більш екосвідомими, відкритими до нового. Спільна творчість об’єднує. Ми разом навчаємось довіряти одна одній. Жінки мають неймовірну силу трансформувати громаду. І ця сила – в діях”.

“Ніхто не хоче жити на купі бруду й сміття”: як переселенка зі Званівки навчає молодь екосвідомості

Примітка. Текст підготувала Ірина Шаталова, комунікаційна менеджерка ГО SMARTA

Читайте також:

• Як бахмутянка Катерина Арісой допомагає евакуйованим із Сумщини
• “Найважче — це приїздити на місця обстрілів, де є загиблі”: інспекторка групи “Білий Янгол” Валерія Білінець про свою роботу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!