Олександр — харків’янин, батько 3 дітей. До повномасштабної війни він не був задіяний в армії. Вранці 24 лютого 2022 року чоловік зібрав родину та вивіз їх до безпечного місця, а сам повертався три дні автостопом до Харкова. Олександра не відразу взяли до армії — охочих захищати країну було так багато, що його відправили додому. Але він продовжував оббивати пороги й врешті-решт знайшов для себе місце у 228 батальоні ТРО, 127 бригада. А вже потім перейшов до 225 ОШБ, зараз її бійці боронять Часів Яр.

Військовий розповів у розмові з Бахмут IN.UA про рідний Харків, оборону Часів Яру та тактику ворога.

228-й батальйон ТРО міста Харків

Лютий 2022 року. У цей час Олександр не підозрював, чим для нього та його рідного міста обернуться найближчі дні. У розмові військовий згадує — про те, що буде війна такого масштабу, він не підозрював.

“Як для мене почалася війна? Я чоловік не військовий, був цивільним. У мене за спиною були 1.5
роки армії й все. Швидко зібрав сім’ю, у мене троє дітей, вивіз їх до західної частини України.
Потім довіз до кордону з Польщею, а сам автостопом три дні добирався до Харкова”, — згадує у коментарі військовослужбовець.

На питання, чому чоловік вирішив піти на війну, хоча мав троє дітей й за законом мав право це
не робити, Олександр пояснює — у нього двоє неповнолітніх та одна повнолітня дитина.

“Але навіть якби у мене було б троє неповнолітніх дітей, то я все одно б пішов. Спочатку
подбав б про безпеку сім’ї та дітей, а потім пішов. Не знаю, чому — може тому, що патріот,
чи чорт його знає як це назвати”, — говорить він.

Чоловік згадує, що його довго не хотіли брати, тому що людей було забагато. Тому на початку він
вирішив: якщо не беруть в армію — буде волонтерити. Герой допомагав евакуюватися родинам —
каже, що евакуація з Харкова залізницею була дуже добре організована. У Дніпрі, натомість панував хаос, пригадує Олександр, волонтер привіз туди двох дівчат з маленькими дітьми, (вони були з міста Мерефи Харківської області, жінки боялися їхати на евакуацію з Харкова, тому що місто бомбардували).

Евакуація з Дніпра

“На залізничному вокзалі був повний хаос, море людей, ніхто не контролював евакуацію й коли поїзд підїхав, то товпа людей ринула у нього. Давка, крики, чоловіки намагалися втиснутися першими у вагони та відтягували за волосся жінок з дітьми. Я не знав, що в нас такі чоловіки бувають, які жінок з дітьми відтягують, щоби самому в вагон влізти”, — згадує спірозмовник.

У Харкові такого не було, запевняє він. Залізничний вокзал був огороджений військовими та поліцією, пропускали тільки жінок, дітей та людей старшого віку. На платформи виводили необхідну кількість людей, після чого подавали потяг й люди заходили у вагони.

Олександр й далі оббивав пороги військкомату, просив взяти його на місце якогось молодого
хлопця. Його наполегливість дала результат, і він приєднався до 228-й батальйону ТРО міста
Харків. Цей батальйон брав участь у боях за П’ятихатки, Лісне, Питомник, та 213-ту висоту,
поряд з Руською Лозовою.

Олександр тренувався два місяці перед тим, як стати на блокпости у Харкові. Його та його
побратимів поступово вводили у війну: спершу вчили звикати до постійних обстрілів на другій лінії оборони, а потім вже дозволили виходити на бойові.

“Погано, коли одразу тебе з цивільного життя відправляють в окопи, і ти не розумієш, що робити. Я дуже вдячний нашому командиру Олегу Ширяєву за те, як він нас вчив”, — каже військовий.

Оріхово-Василівка, Бахмут

У 2023 році Олександра з побратимами відправили на Донеччину у складі 225 батальону ТРО.

“Нас відправили на Бахмут, не у саме місто. Ми тримали Оріхово-Василівку, адже, якщо
подивитися на карту, то Бахмут хотіли взяти в оточення. І от якраз одна з точок цієї клешні
— це була Оріхово-Василівка”, — пояснює військовий.

У цьому селі на момент бойових дій ще залишалося небагато людей, переважно це були люди
старшого віку. Їм бійці допомагали харчами та медикаментами.

“Ще там був чоловік з купою собак. Він казав, що нікуди не поїде, бо у нього батьки похоронені
там”.

Події в Авдіївці

Олександр пояснює, що за успішне виконання всіх поставлених бойових задач батальйон перейшов з ТРО у сухопутні війська 225 ОШБ. Його перекинули вже до Макіївки, де утримували прорив росіян.

“Це було в районі Лиману. Там була дуже важка ситуація, десь місяць-два ми там були,
звідти переїхали до Горлівки, а далі Авдіївка. Тут ми разом з ГУРівцями, РДК та іноземним
легіоном тримали коридор для виходу наших бійців”, — військовий описує події в Авдіївці від
16 до 29 лютого 2024 року.

#Avdiivka fell to the Russians on Saturday, after some of the most horrific and destructive fighting of the two-year-old war. In the end, Russia’s superior firepower and manpower overwhelmed Ukrainian forces over many months. -NYTpic.twitter.com/6ZFTE2TTdF

— WORLD AT WAR (@World_At_War_6) February 18, 2024

Росіян чоловік описує як сильного ворога, який вчиться, так само як й українська армія.
Олександр відзначає, що у армії рф налагоджена система поставки дронів. Водночас професійність
російських військових дуже відрізняється: якщо говорити за Вагнер (станом на зараз вже
ліквідована ПВК), або ПВК “Ветерани”, то там були дуже якісно підготовлені кадри, а от військові з “Шторму-Z” воюють не так активно та часто здаються в полон, пояснює Олександр.

“Вагнерівці були вмотивовані, добре екіпіровані. Їм вбили у голову, що вони тут нібито
нацистів вбивають. Деякі навіть у полон не здавалися, а вискакували з гранатами у руках.
У нас так двоє хлопців загинули, коли вагнерівці нібито хотіли здатися у полон та виходили
з окопів, а потім починали стріляти. Ворог вчиться, але й ми вчимося, тому що на початку
війни у нас не було практично нічого — ні дронів, ні РЕБів. А зараз без цього ми не можемо
вийти на позиції”, — розповідає військовий.

Часів Яр

У Часів Ярі, каже Олександр, військові практично не пересікаються з цивільними. Однак інколи
бачать, як люди пораються по городу навіть тоді, коли поруч прилетіло.

“Вони живуть своїм життям — я не знаю, як люди можуть до такого привикнути. Якщо ви подивитеся наш (телеграм) канал “Чорний Лебідь”, то там є відео, де у людини горить дім, а вона город копає. Основна маса людей, які залишилися — це люди старшого віку. Не можу сказати, що цивільні нам заважають. Ми тримаємо лінію неподалік Каналу. Ми єдиний батальйон, який не залишив свої позиції. І ми єдині, хто залишився за каналом”, — пояснює Олександр.

Щодо зброї, то найбільше бракує саме снарядів та артилерії під час штурмів, каже військовий,
бо вмотивованих бійців вистачає. Часів Яр росіяни поступово знищують за тактикою випаленої
землі, як це було в Бахмуті.

Примітка. Часів Яр, карта бойових дій тут показує, що росіяни окупували лише один мікрорайон, втім місто дуже щільно обстрілюють. Ситуація у Часів Ярі важка, ворог має переважаючу кількість, Сили Оборони тримають місто.

***

Чому Часів Яр росіяни хочуть знищити?

Пряма мова героя:

“Мікрорайон Канал росіяни повністю знищили КАБами та Солнцепеками, просто багатоповерхівки
складувалися від вибухів, потім вже не було за що триматися, не було де закріпитися.
Тому ухвалили рішення йти за Канал на другу лінію оборони і тримати оборону там.
Їм не потрібно цілі міста, їм потрібна просто територія. Їм треба дійти до Харкова, до Києва.

Подивіться, що з Придністров’ям відбувалося, з Абхазією. Там бідність, ніхто нічого не відновлює.
Наведу приклад, коли ми вибивали росіян під Харковом, селище є таки Питомник, то там були дуже сильні бої. Але вигнавши звідти росіян, село практично було ціле, бо йшла піхота, не арта.
Але потім росіяни ще намагалися окупувати село, й коли ми звідти виходили — вони практично
все зрівняли з землею. Оце і є різниця між нами та ними, ми намагаємося зберегти,
вони знищити — бо по іншому вони не вміють, вони йдуть далі по мертвій землі”.

Читайте також:

• “Рили траншеї на місці тих, які були в 1943”: Олег Зонтов розповів, як звільняли Слов’янськ у 2014-ому та обороняли у 2022-ому
• Врятувався від російської ракети та вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута
• “Є людина, яка за квіткою може ідентифікувати місцевість”: закулісся роботи DeepStateMAP

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ольга Долга — підприємиця з Добропілля. Під час війни вона продовжувала жити у рідному місті та започаткувала тут власну справу — відкрила магазин жіночого одягу. Та 16 липня 2025 року життя дівчини розділилось на “до” та “після”. В той день Ольга опинилась в епіцентрі удару російської авіабомби по центру Добропілля. В результаті обстрілу вона втратила кінцівку. Зараз дівчина проходить реабілітацію, чекає на протезування та будує плани на майбутнє.

Своєю історією Ольга Долга поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Любила своє місто і не збиралась нікуди їхати

Ольга Долга народилась і мешкала в Добропіллі. Своє місто дівчина згадує з теплом.

“Якби не війна, я б там, мабуть, і прожила все своє життя. Місто дуже гарне, хоч воно і маленьке, але там все було. Мені повністю підходило для комфортного життя”, — каже дівчина.

Повномасштабну війну дівчина зустріла в Добропіллі, де на той момент працювала продавчинею-консультанткою. Попри страх і невідомість, вона все ж вирішила лишатись у рідному місті. Та і ситуація тут, за її словами, була спокійною.

“24 лютого мені подзвонила моя роботодавиця і сказала, щоб я не приходила на роботу, бо почалась війна. Я спочатку не повірила, була дуже здивована. Згодом прийшло усвідомлення, але я не думала, що все це настільки затягнеться. Я мала надію, що війна швидко закінчиться, тому вирішила залишатись у Добропіллі. Та й ситуація тут була нормально, все було спокійно до 2025 року. Майже не було ніяких прильотів, ще можна було жити“, — згадує Ольга про початок повномасштабного вторгнення.

Згодом героїня вирішила започаткувати власну справу, відкрити магазин одягу. Бізнес виявився успішним, клієнти були як у фізичному магазині, так і робили замовлення онлайн.

“У 2023 році я відкрила свій магазин.Тим паче я пропрацювала 6 років продавчинею-консультанткою, тому вмію працювати з людьми, знаю всі нюанси такої роботи і вирішила спробувати. Тоді у нас майже ніхто не виїжджав з Добропілля, бо була нормальна ситуація, тому вести бізнес було легко. Плюс ще й було дуже багато онлайн-замовлень. І я якось вірила, що все буде добре”, — каже Ольга Долга.

Обстріл Добропілля 16 липня 2025 року

Як каже героїня, її звичне життя розділилось на “до” та “після” 16 липня 2025 року. Того дня, близько 17:20, росіяни вдарили авіабомбою “ФАБ-500” по центру Добропілля, удар прийшовся по торговому центру. Внаслідок обстрілу тоді загинули четверо людей. 27 мешканців міста отримали поранення, серед них була і Ольга Долга.

“Того дня я відпрацювала, зачинила магазин і пішла на педикюр. Після процедури я йшла назад та говорила з мамою телефоном. І якраз коли проходила повз магазин “Аврора”, я почула гучний звук. Спочатку подумала, що то літак пролетів дуже низько. І в цей момент пролунав вибух, піднявся густий дим. Я одразу лягла на землю, тому що мені раніше хтось казав, що під час вибуху, треба лягати. Лягла і відчула дивне тепло в ногах. Підняла голову, щоб подивитися, що там сталося, бо відчула, що там щось не те, і побачила, що правої ноги немає вища коліна, а з лівої відірвані м’язи і м’які тканини”, — згадує Ольга.

Першу допомогу пораненій дівчині надали військові. Вони й відвезли її в лікарню.

“Я довго лежала, кликала на допомогу, але ніхто не приходив. Може мене не було видно через той дим, а ще люди боялись підійти. Я по часу не пам’ятаю скільки пролежала, але мені здавалося, що дуже довго. Потім підійшли військові, медики, мабуть, наклали мені турнікети і відвезли в нашу Добропільську лікарню. Потім був наркоз і перша допомога від лікарів. А коли я відкрила очі, біля мене були рідні, близькі, підтримували мене”, — ділиться спогадами Ольга.

У Добропіллі дівчина була добу, після чого її доправили у Дніпропетровську обласну клінічну лікарню імені Мечникова. Там вона була близько тижня, а після цього відправилась до центру воєнної травми Superhumans, що спеціалізується на протезуванні, реабілітації та психологічній підтримці постраждалих від війни.

Реабілітація та плани на майбутнє

За п’ять місяців Ольга Долга пережила понад 10 операцій на нижніх кінцівках. Зараз вона перебуває в центрі Superhumans, де проходить реабілітацію і вчиться заново ходити.

“Після завершення всіх операцій, загоєння ран, зі мною почав працювати фізичний терапевт. Спочатку я вчилась пересідати на крісло колісне, їздити. Потім почала робили якісь мінімальні вправи, тому що в мене через те, що я довго лежала, атрофувалися м’язи, і мені важко було навіть ногу догори підняти самостійно. Том ми робили вправи, зміцнювали м’язи, а зараз вчимося ходити на милицях”, — каже Ольга.

Вчора Ользі зробили перший зліпок гільзи для майбутнього протезу. Відсьогодні вона почне ставати на нього, вчитись ходити і тримати рівновагу. Після того як дівчина навчиться всім навичкам на навчальному протезі, її чекає повноцінне протезування.

Разом з фізичним здоров’ям Ольга покращує і ментальне. Каже, що прийняти та пережити втрату кінцівки їй допомогли підтримка рідних, персоналу центру реабілітації та людей у соцмережах.

“Я почала вести соцмережі, але не очікувала, що стільки підтримки отримаю від зовсім незнайомих людей. На мене почали підписуватись і писати дуже багато повідомлень, коментарів. Мені здається, що саме це дуже допомогло мені впоратись. А ще я відчуваю велику підтримку від персоналу реабілітаційного центру. Тут просто надзвичайні люди. Я навіть не очікувала, що це буде настільки теплий, класний прийом і таке гарне ставлення. Я до всіх так звикла, що мені буде дуже боляче звідси виїжджати додому. Це як мій другий дім за ці п’ять місяців”, — каже Ольга.

Дівчина вже має плани на життя після реабілітації. Каже, що хоче відновити свій бізнес та продовжувати вести блог. Бо в соцмережах вона не лише знайшла підтримку, а тепер дає цю підтримку іншим людям, які пережили ампутації кінцівок.

“Зараз у мене дуже багато планів. По-перше, я хочу відновити свій магазин, але вже в Києві. А ще думаю продовжувати вести сторінку, розвивати блог. Тому що я побачила, що дуже багатьом це цікаво. Мені пишуть багато людей, зокрема хлопців-військових, котрі теж зіткнулися з втратою кінцівки. Вони питають у мене поради, і я з ними залюбки спілкуюся. Мені хочеться морально їм допомагати, бо я сама знаю, як це важко на початку”, — зауважила Ольга Долга.

Читайте також:

• У якому стані родина з Костянтинівки, що потрапила під удар російського дрона
• Команда жінок з Миргорода шиє адаптивний одяг для поранених військових: історія волонтерок
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Кирилу Пономаренку 18 років, він родом з Бахмута. Юнак відомий в бахмутській учнівській спільноті як лідер та ініціатор проєктів для молоді. Почалось все з 7 класу, коли Кирило вирішив самостійно написати і зняти виставу до Дня Святого Миколая. Заручившись підтримкою педагогів, Кирило Пономаренко згодом став Президентом учнівського самоврядування Бахмута і разом з однолітками втілювали різні проєкти. Зараз Кирило студент і готується представляти Донецьку область на міжнародному рівні.

Про своє лідерство в учнівському самоврядуванні, реалізовані проєкти та плани на майбутнє Кирило Пономаренко розповів редакції Бахмут IN.UA.

Історія Кирила Пономаренка

Кирило все своє дитинство провів у рідному місті, навчався у школі №7. У березні 2022 року, коли хлопцю було 14 років, його родина була змушена евакуюватися. Виїхати вирішили до Вінниці, де Кирило проживає і дотепер. 

Хлопець каже, що продовжує любити своє рідне місто і плекає про нього теплі спогади.

“Я не можу нічого поганого сказати про Бахмут, тому що маю про нього тільки позитивні емоції і теплі спогади. Це неймовірне, зручне місто. Місто можливостей, яке розвивалося б, якщо не війна. Я вважаю, що це дійсно було місто європейського стандарту”, — згадує Кирило.

Попри переїзд школяр продовжував навчатися у своїй рідній Бахмутській школі №7, хоч і перехід на онлайн-навчання був непростим. Адже саме у стінах цього навчального закладу Кирило робив свої перші кроки як лідер: брав участь у різноманітних конкурсах, олімпіадах, святах і виставах. Перший поштовх до створення чогось нового хлопець відчув у 7 класі.

“Це було перед Святим Миколаєм. Тоді я цікавився відеозйомкою, монтажем і якось сидів та подумав: “Треба зробити якусь святкову сценку в школі”. Хотів спробувати себе як режисер, актор і відеооператор. Це відбулось просто в моменті, у мене виникла ідея написати сценарій до Дня Святого Миколая. Я подзвонив до своєї класної керівниці, запропонував це і вона погодилась. Я так загорівся ідеєю, що буквально за один вечір написав сценарій. Звичайно, він потребував великої координації, адже він був написаний трохи незв’язно, незрозуміло, але я в такий спосіб вчився, опановував нові навички”, — розповів Кирило Пономаренко.

Цю роботу юнак вважає своїм першим лідерським проєктом, адже саме тоді він зміг об’єднати однолітків, щоб реалізувати свій задум.

“Це взагалі був перший досвід, коли я вперше об’єднав таку велику кількість людей до дії і ми змогли разом це зробити. Знімали це у школі. Там була велика гримерка з костюмами, ми переодягалися в різні образи і грали як справжні актори. Так моя спонтанна ідея виросла у справжню дитячу театральну виставу. І це для мене тоді було найкрутіше, що я зміг зробити”, — згадує хлопець.

Перелаштування діяльності і президентство

До війни Кирило разом з однолітками зняли ще не одну виставу до різних свят. Було багато планів на майбутні заходи, але почалась повномасштабна війна. За словами Кирила, він тоді відчув, що все те, що робив до цього, в один момент стало непотрібним.

“Кому тепер потрібні мої сценки?” — думав хлопець.

У цей момент школярів підтримала педагогиня-організаторка, яка запропонувала шкільному самоврядуванню змінити формат діяльності.

“Десь через тиждень чи два після початку війни наша педагогиня-організаторка написала, що потрібно підтримувати військових. І от тоді я почав оживати, я зрозумів, що моє самоврядування продовжується, але воно переросло в новий етап. Тому ми підлаштувалися під сьогодення: підтримували воїнів, волонтерські акції, писали листи тощо”, — каже Кирило Пономаренко.

Окрім підтримки воїнів, школярі зрозуміли, що потрібно підтримувати і своїх однолітків. Тому започаткували проєкти “Евакуація” та “Сам собі психолог”.

“Проєкт “Сам собі психолог” був створений для того, щоб стабілізувати емоційний і фізичний стан людини. Бо деякі люди бояться йти до психологів, розповідати іншим про свої проблеми чи переживання. І цей проєкт направлений на те, що ти можеш включити відео, помедитувати і отримати розуміння, що життя продовжується. Ми робили відео, щоб рятувати людей від переживань, втоми, смутку, і вони дійсно допомагають. Проєкт “Евакуація” був створений, щоб показати, що самоврядування і учні навіть в умовах війни залишаються разом. Ми робили репортажі з Фінляндії, Вінниці, Дніпра, Німеччини, Полтави, Києва, Закарпаття, Австрії, Італії. І це дійсно класно. Адже ти пізнаєш світ онлайн і бачиш, як люди продовжують жити і реалізовувати себе в інших країнах, традиціях та культурах”, — розповів Кирило.

Крім активної діяльності у школі, Кирило також навчався в Бахмутському міському Центрі дітей та юнацтва. Якось викладачка запропонувала хлопцю подати свою кандидатуру на посаду Президента учнівському самоврядування Бахмута.

“Я одразу ж почав підготовку до виборів: треба було зробити презентацію і захистити її. Ми виходили в Google Meet, нас слухали онлайн, і це було доволі важко через технічні моменти. Але ми це зробили і мене обрали Президентом учнівського самоврядування Бахмута. І я ніколи не шкодував про це, адже здобув новий досвід. Ця посада навчила мене тримати себе в руках, я став більш дисциплінованим, відповідальним, навчився комунікації з людьми. Оскільки ти постійно виходиш на якісь форуми, представляєш місто, захищаєш інтереси самоврядування, навчальних закладів. Ця посада дає такий досвід, який, я вважаю, знадобиться кожному, хто хоче себе реалізувати в житті”, — каже бахмутянин.

На посаді Президента учнівського самоврядування Кирило Пономаренко був два роки. Його термін спливає наприкінці грудня 2025 року. Також він був очільником Донецької обласної ради лідерів учнівського самоврядування, і в листопаді 2025 року склав повноваження.

За цей час команда школярів під лідерством Кирила встигла реалізувати не один проєкт, пов’язаний з волонтерством і творчістю. Головною метою їх проєктів було об’єднання бахмутян.

“Один з найголовніших проєктів, якими пишаємось я та моя команда — це, напевно, проєкт “Бахмутська сім’я”. Історія цього проєкту доволі цікава. Спочатку він був створений на базі школи, просто як шкільний проєкт. Ніхто навіть не думав про те, що він вийде за межі школи. Але згодом до нього почали приєднуватись інші школи, групуватися учні, вчителі. Так великою бахмутською родиною ми почали створювати спільні ініціативи. Цей проєкт стає майданчиком для реалізації будь-кого, хто потрапляє до нашої сім’ї. Він може реалізувати свою ідею, отримавши підтримку”, — розповів Кирило.

У межах проєкту “Бахмутська сім’я” школярі за підтримки учнівської громади реалізують свої ідеї та проводять творчі конкурси. Один з таких — “Бахмутобачення”, який є аналогом всесвітньо відомого “Євробачення”. Конкурс об’єднує талановитих дітей та підлітків Бахмута, які можуть показати свої таланти на велику аудиторію.

Президент учнівського самоврядування каже, що найголовнішим викликом у роботі для нього є війна. Адже дистанційний формат навчання не дає в повній мірі реалізувати задумане. Нелегкою є і комунікація зі школярами, адже до кожного потрібно знайти підхід.

“Напевно, найголовніший виклик — це дистанційне навчання, оскільки ми не можемо реалізувати ті проєкти, які задумали. Бо ти онлайн, не маєш певних ресурсів і втрачається живий зв’язок. Тому деякі проєкти в голові з’являлися, але ми розуміємо, що в умовах дистанційної роботи ми це не можемо зробити. Звісно, впливають і відключення світла, і постійні тривоги. А ще особисто для мене було складно працювати з новою командою, бо вона була сформована раніше, а я просто очолив її. Тому було важливо знайти підхід, адже у кожного свої погляди. Сотні людей, думок, пропозицій, і моя мета, як очільника — об’єднати всіх і зробити так, щоб вони не сварилися і вірили в себе. Як лідер, я помітив, що дуже важливо надихати інших, у важливий момент говорити: “Ти все зможеш, ми в тебе віримо, ти вже переможець сам для себе”, — ділиться юнак.

Кирило Пономаренко представлятиме Донеччину на міжнародному рівні

Кирило Пономаренко вже завершив навчання у школі. 9 класів він вчився у своїй рідній школі №7, а 10-11 класи — у школі №24. Своє навчання юнак продовжив у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса.

Будучи студентом, бахмутянин продовжує активну громадську діяльність. Нещодавно його обрали представником Донеччини на Міжнародній асоціації позашкільної освіти. Він братиме участь у конференціях, доповідях, спільних проєктах з лідерами інших регіонів. Також, за можливості, Кирило представлятиме освіту Донеччини європейським партнерам.

“Мій головний меседж — це те, що Донеччина була, є і буде Україною і вона не чекає “освободітєлєй”. Я хочу, щоб мої колеги із заходу та центру України розуміли, що донеччани не чекають росію, а намагаються робити все для відбудови вільної та єдиної України. Також, звісно, запланована активна робота, втілення креативних ідей, деякі з яких ми вже запланували, але поки тримаємо в таємниці”, — каже хлопець.

У планах Кирила Пономаренка — пов’язати своє життя з економікою та політикою. В цьому йому, як він вважає, допоможе лідерський досвід, який він здобув під час шкільного життя. Дітям і підліткам він радить пробувати свої сили в учнівському самоврядуванні, адже це цінний досвід для подальшого життя.

“Ви це робите не для когось, а для себе. Беручи участь у конкурсах чи шкільних проєктах, ви розвиваєте свої навички, вміння. І це не для “галочки” у школі, а для себе. Спочатку я теж боявся. Якщо, наприклад, подивитися наші старі відео, то я дуже боявся камери. Але потім зрозумів, що я живу для себе і я це роблю, щоб бути активним. Ніколи не бійтеся і робити помилки, адже навіть вони — це досвід. Використовуйте всі можливості, які у вас є, щоб голосно заявити про себе і проявити свої таланти чи лідерські якості”, — порадив Кирило Пономаренко.

Не забуває бахмутянин і про Донецьку обласну раду лідерів учнівського самоврядування. Він буде координатором нового складу ради і допомагатиме школярам своїм досвідом. До речі, очолила раду школярка Анна Павленко з Бахмута. Раніше редакція публікувала її історію.

Читайте також:

• Бахмутський школяр виборов грант на навчання, представляючи Донеччину на всеукраїнському рівні
• “Ми не росія, але ми й не Україна більше”. Історія Анастасії, яка виїхала з окупованої Горлівки в перший день великої війни
• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!