Російські пропагандистські джерела опублікували, на яких записані свідчення подружжя з міста Часів Яр. Чоловік та жінка стверджують, що їх нібито залишили напризволяще у місті.

Редакція “Бахмут IN.UA” показала відео з мешканцями Часового Яру волонтеру Євгену Ткачову, який займається евакуацією людей з міста. Волонтер впізнав подружжя і розповів, чи мали вони можливість евакуюватися до України та чи отримували вони допомогу.

Допомога людям у Часовому Яру: свідчення волонтера

Редакція “Бахмут IN.UA” показала відео з подружжям Горбатенків волонтеру з Часового Яру Євгену Ткачову. Він регулярно возив гуманітарну допомогу в місто і особисто евакуйовував людей.

Євген Ткачов впізнав пару. За словами волонтера, вони регулярно отримували гуманітарну допомогу. Це було навіть тоді, коли в район їхнього проживання вже було неможливо заїхати. Тому свідчення про те, що їх “кинули напризволяще” не відповідає дійсності.

“Цих людей я впізнав. Вони постійно приходили отримувати гуманітарну допомогу. Поки ще був проїзд до Жовтневого мікрорайону, гуманітарку видавали у школі №17, туди також і воду возили. У той час я їх майже кожного тижня там зустрічав. Це було десь до травня цього року. А потім, коли в Жовтневий заїхати було неможливо, вони виходили за гуманітаркою в центр міста, до Пункту незламності. Там вже рідше їх бачив”, — зазначив Євген Ткачов.

Також у подружжя Горбатенків була можливість комфортно і безоплатно евакуюватися в більш безпечні регіони України.

“Звісно всім мешканцям Часового Яру разів безліч разів пропонували евакуюватися і волонтери, і військова адміністрація. Коли проїзд до 17-ї школи був вільний і не під прицілами дронів, то там і об’яви про евакуацію розвішували, і запис на евакуацію проходив прямо в пункті видачі гуманітарної допомоги. Всі, хто хотів, залишали свою адресу чи номер телефону, з ними зв’язувалися або приїжджали і забирали. Тому ці люди, звісно, були повністю поінформовані про можливості евакуації. До травня їх точно можна було забрати з комфортом зі всіма необхідними речами навіть з-під двору. Ще й влітку інколи можна було заїхати в той район, але це вже був великий ризик. А потім вони так само могли весь цей час прийти до Пункту незламності, звідки продовжувалася евакуація”, — розповів Євген Ткачов.

Звинувачення ЗСУ

Едуард та Наталія Горбатенко родом з міста Часів Яр. За даними росджерел, вони вирішили евакуюватися на окуповані території наприкінці жовтня. Історію “евакуації” подружжя росіяни використали як інструмент пропаганди.

В інтерв’ю пропагандистам чоловік із жінкою розповіли, що їх, нібито, прицільно атакували ЗСУ. В розмові з окупантами Едуард Горбатенко розповів, він разом із жінкою і сусідами намагалися самотужки вийти на території, які контролюються росією. На шляху до російських позицій їх, нібито, прицільно атакували десятки дронів ЗСУ. А росіяни, яких вихваляють “евакуйовані”, скидали їм із дронів ліки. Подружня пара розповіла, що вони врятувалися від дронів втечею. А їхні супутники, ймовірно, загинули. Однак, перевірити цю інформацію наразі неможливо.

Додамо, що росіяни не вперше спотворюють інформацію про становище людей, які попри заклики української влади евакуюватися, залишаються жити на лінії фронту. Окупанти виставляють українську армію злочинцями, які нібито не дають людям евакуюватися. Однак є підтвердження, що військові ЗСУ навпаки сприяють евакуації людей.

Водночас відомі непоодинокі випадки, коли армія рф розстрілює цивільних. Зокрема, це відбулось у місті Селидове, тут росіяни вбили цивільних людей, які були в автівці, про це повідомляє офіс Генпрокурора.

У відео подружжя з Часів Яру підігрувало російській пропаганді, пара висловила подяку окупантам за те, що ті їх “нагодували, дали води та обробили рани”.

Наразі, як повідомляють росджерела, подружжя перебуває на окупованій частині Луганщини. Нагадаємо, що росіяни частково окупували Часів Яр, евакуація з міста тривала й триває досі, попри те, що заїхати за людьми волонтерам та міській владі стає все небезпечніше.

Часів Яр: контакти для евакуації

Зробити заявку на евакуацію з Часового Яру можна за міським телефоном: +380 (099) 712 0359.

Звернення також приймають на гарячих лініях Донецької області: 0 800 408 911, +380 (98) 890 3318, +380 (66) 285 6290.

Для запису на евакуацію тяжкохворих і людей з інвалідністю діють номери: 0 800 332 614, +380 (99) 710 4872, +380 (99) 311 5314, +380 (96) 108 6048.

Читайте також:

• Сапери мінують місцевість біля Часового Яру: яка ситуація на 4 листопада
• “Зарано говорити про те, що ворог закріпився у нашій частині міста”: 24 ОМБр про прорив оборони Часового Яру
• “Білі янголи”, які рятують з пекла війни: розповідаємо історію Павла Дяченка (Відео)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Музичний сервіс Spotify опублікував музичні підсумки 2025 року в Україні та назвав найпопулярніших українських артистів і треки. До списків увійшли як ветерани сцени, так і нові зірки, що стрімко набрали популярність цього року.

Детальніше про те, хто став найпопулярнішим артистом та яка пісня лунала найчастіше серед українських користувачів — в матеріалі Бахмут IN.UA

Spotify назвав найпопулярніших українських артистів та треки 2025 року

Музичний стримінговий сервіс Spotify підбив підсумки 2025 року та оприлюднив рейтинг найпопулярніших українських артистів і композицій. У перелік потрапили як відомі гурти, так і нові імена, що стали трендовим відкриттям цього року.

Топ 10 українських артистів 2025 року

У топі українських артистів на першому місці опинилася Klavdia Petrivna. Далі топ виглядає наступним чином:

• SadSvit;
• “Бумбокс”;
• Dorofeeva;
• “Океан Ельзи”;
• KRBK;
• Валентин Стрикало;
• YakTak;
• Parfeniuk;
• Jerry Heil.

Топ 10 українських треків 2025 року

Найпопулярнішою піснею року серед українців стала пісня “Смарагдове небо” від Drevo. Це атмосферний ліричний трек, який підкорив слухачів ніжним вокалом та емоційною історією.

Друге місце в топі зайняла енергійна композиція “Врубай” від Parfeniuk з інді-електронним звучанням, що стала популярною завдяки драйву.

Третє місце зайняла чуттєва пісня про крихкість стосунків “Не лякай”, яку створив дует Osty і Klavdia Petrivna.

Наступні позиції в топі виглядають наступним чином:

• Jerry Heil і Yarmak — “З якого ти поверху неба?”;
• SadSvit — “Касета”;
• Domiy — “Нагадай”;
• SadSvit і Структура щастя — “Силуети”;
• Шугар — “Олєг”;
• Cheev — “Рана”;
• Шугар — “Тьотя”.

Читайте також:

Де провести новорічні свята в Україні: найкращі напрямки для відпочинку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

***

Листопад 23 року.

Я повертаюся у Крам, де на той час живу. Працювати у місцевому медіа і фоткати кожен куток, щоб мати щось на згадку, коли дому не стане зовсім. За традицією фотка стели, ну бо, як це – додому ж їдеш! Перетнувши кордон області трава само собою одразу зеленіше, повітря чистіше, небо синіше, і оце все…

Зараз таку фотку не зробиш з відомих причин. Спочатку цю стелу замалюють від написів військових, шоб красіво. Потім на ній залишать нові, перетворивши у сучасний пам’ятник війні й боротьбі. Потім проїхати повз вже буде майже неможливо. В’їжджаючи цьогоріч вже минаю не цю стелу. Та мова не лише про неї. Про дім.

Мені пощастило, я пам’ятаю її й іншою. Свою Донеччину, хочете, Донбас, не має зараз сенсу розписувати різницю (хоч вона величезна насправді). Мені пощастило знати її до війни. Навіть до 14го, не кажучи про доповномасштабну.

Мені пощастило дитиною “тусить” на день міста у Бахмуті чи день шахтаря у Соледарі. Їсти солодку вату і розводити батьків на всілякі свєркающі сувеніри-шерпотреби, які валяються потім тижнями вдома. Штовхатися у натовпі святкових людей, що підтанцьовують під живі виступи якихось поп-ікон (прости Господи) того часу, типу Могилевської чи якихось Неангелів, а навколо пахне шашликами і літнім вечором.

А ці супер зрєліщні виступи на Кнауфі. Так, буквально виступи запрошених зірок у дворі величезного завода на околиці Соледару.

Зараз силюки пустять сльозу, а городські не поймуть. День села. Цього свята чекали весь рік. 14 жовтня, день Покрови (назва села відповідна), школярі й місцеві колективи тижнями репетирують у невеличкому будинку культури, а на саме свято вітають новостворені родини, відзначають річниці весіль та досягнення місцевих жителів. Лампово і щиро. З усіх сил аплодують сусідці чи кумі, бо та на сцені. Потім така собі вечірня програма, танці й посиденьки компаніями. Кілька років поспіль тодішній сільський голова умудрявся запрошувати дуже відомих співаків і ведучих та ввалював бабло у святкові салюти.

“Так гарно” – казали люди. “Це ж скільки грошей вилетіло в повітря” – додавали одразу. Але свято дійсно тоді того вартувало.

Мені пощастило їздити по гриби у Лиман. Той ліс з усіх, що я бачила єдиний…пахне лісом. Пахне настільки, що паморочиться голова, якщо походити там занадто довго.

А влітку на Дінець: Щурово чи Блакитні озера – затоплені водою з Сіверського Дінця колишні кар’єри, від того страшенно глибокі і чисті.

Пощастило їздити до Лаври. До Святогірська. Не те, щоб сильно відчувалася якась духовність, але піднятися “до Артема” – ото святе!

Сувеніри на кожному повороті і запах виробів з ялівця. І цей вид на Дінець і Лавру, коли нарешті підіймаєшся.

Мені пощастило їздити з батьками на море. Азовське. Найтепліше у світі. Щоліта на найкращі курорти мого життя: Мелекіне, Урзуф.

Побачивши з часом інші моря думка не змінюється. Азовське найпіжже!

Будиночки у “приватному секторі”. База відпочинку “Утьос” (це тільки для “прохаваних олдів”) з жахливими умовами, але найкращими краєвидами і пляжем, на якому згориш від сонця в перший же день, бо ти ж не слабак йти в тіньочок чи вилазить з води, бо вже “губи сині”. Розйобний маркетинг пляжних торговців, що 10 разів проходять повз тебе з сумками і неймовірно креативними постійноповторюваними гаслами, типу “паахлава мєдовая” і “ракі, ракі, поднімайтє свої…рукі”.

Ти встаєш о 3 ночі, бо виїзд автобуса о 4. Йдеш з сумками і передчуттям дороги, довольне як слон. Їдеш години чотири. Через Донецьк, тоді ще гарний, перспективний, амбітний і дочорта гоноровий. І Оленівку.

Вони не просто нищать мій дім, вони наче не дають мені пам’ятати його через призму дитячих спогадів. В Оленівці була ранкова зупинка після Донецька, відома “точка” смачної придорожньої випічки. Вони не дають мені навіть права сумувати за цим, бо тепер з цим населеним пунктом асоціації геть інші. Тепер це дорівнює одному з найжахливіших вчинених росіянами злочинів проти наших людей. І більше нічого.

Урзуф, Маріуполь. Тепер це не про море.

Соледар і Бахмут – не про сіль і шампанське і зовсім не про дитинство й плани на життя. Донеччина наче більше не належить мені, вони забирають її не лише фізично, її стирають звідусіль.

Тієї її більше немає і ніколи не буде.

Зараз її залишки у пікселі й мультикамі, вона на патчах зі сходом сонця і мерчі “Забоя”. Вона у корчах і воєнторгах. У піснях-символах, ненависті і невимовному болі. Ті залишки, що не здаються.

Решта її мовчить в окупації, сидить по підвалах-катівнях, або перетворилася на зомбі від укусів рускава міра.

Та мені таки пощастило її пам’ятати різною і бути її частиною. Бути “звідси” – ніколи про просто. Завжди про суперечно і з боротьбою.

Вона така. Важка, некомфортна, пряма і через те дещо наївна.

Її нелегко любити. Але якщо так – вона вже ніколи не відпустить.

Таки пощастило.

До теми:

“Бахмутський ключик”: історія дитячого спогаду бахмутянки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!