Вже понад місяць тривають протести фермерів на польсько-українському кордоні. За цей час відбулося кілька серйозних інцидентів. Зокрема, 11 лютого 2024 року на пункті пропуску “Ягодин — Дорогуськ” протестувальники висипали українське зерно з фур, вдруге це повторилося 20 лютого уже на залізниці. Чи впливає ситуація на кордоні з Польщею на фермерів з Донеччини, які під обстрілами збирають врожай?

Редакція пояснює, що зараз відбувається на кордоні з Польщею, та як це вплине на фермерів Донеччини.

Протести фермерів

У лютому 2024 року на польсько-українському кордоні загострилася ситуація із протестами. Польські фермери перекрили дорогу для українських вантажівок із зерном, але відомо, що затримувалися також гуманітарні вантажі та військова допомога, йдеться про озброєння.

Протестувальники висунули свої вимоги, серед яких є заборона ввезення української агропродукції (м’яса птиці, цукру, соняшникової олії, яєць та іншої продукції). Зауважимо, що через польський кордон українські товари йдуть транзитом, як це було з вагоном зерна, який прямував через Польщу до Німеччини. Протестувальники висипали із вагона збіжжя.

На цей інцидент відреагував Олександр Кубраков, за словами міністра розвитку громад, територій та інфраструктури, розсипане українське зерно на залізничних коліях у Польщі – це чергова політична провокація, спрямована на розкол між нашими народами.

Чи вплине ситуація на кордоні на зерно Донеччини?

Масштабна блокада кордону ускладнює й становище трейдерів в Україні, пояснює нам Олександр Вінюков, доктор сільськогосподарських наук та директор Донецької дослідної станції.

Говорячи про фермерів Донецького регіону, Вінюков додає, що для аграріїв області наслідки через протести на кордоні будуть мінімальні. Річ у тому, що основна маса зерна на експорт з Донеччини транспортувалася саме через порт Маріуполя та Бердянська. Зараз частину зерна вивозять через порт Одеси, а от через польський кордон перевозять мінімальну частину збіжжя. Втім є інша проблема, це ціна логістики, адже вартість зерна, яке транспортують з Донецької області до Одеської стає на вагу золота.

“Логістика до Одеси майже дорівнює собівартості зерна пшениці. Тобто, перевізники і трейдери заробляють навіть більше, ніж ті люди, які її вирощують. Щодо пшениці, то ціна значно знизилась, і більшість товаровиробників, в кращому випадку, вийшли у нуль за витратами, при вирощенні пшениці.”, — каже експерт.

Попри це, фермери Донеччини продовжують роботу у складних умовах. За словами директора Донецької дослідної станції, люди продовжують працювати навіть на прифронтових посівних пунктах. Зараз активно йдуть польові роботи. Фермери планують засівати поля соняшником, ріпаком та пшеницею, на останню ціна значно впала.

Фермери Донеччини сіють нові культури

За словами Олександра Вінюкова, агрономи експериментують, пробують саджати нові культури, які мають вищу ціну, хоча вони й не притаманні нашому регіону. Наприклад, сіють кукурудзу.

“Фермери наші не зламні. Польові роботи виконуються у повному обсязі, тривають підготовчі процеси. Тобто, нічого не скасовують, з голоду ніхто не помре”, — говорить агроном.

Він пояснює, що, порівнюючи з іншими регіонами країни, з основними зерновими, а це південь, Донеччина має дуже гарні результати, хоча відсоток площі, яку засівають, у нас знизився через російське вторгнення. У новому році фермери очікують приблизно 5 тонн зерна з гектара, це реальна цифра, якщо зараз удобрити землю та подбати про захист від шкідників та хвороб.

Інша складність, з якою зіштовхуються донецькі фермери, а особливо Лиманська, Святогірська та Слов’янська громади — це вибухонебезпечні предмети. Як пояснює, пан Олександр, часто люди не чекають на розмінування, а роблять те, що у їх силах на власний страх та ризик.

Крім того, не вистачає оборотних коштів, тобто кредитування для фермерів, хоча цього року ситуація вже трохи краща.

“Минулого року взагалі кредитів не було. Враховуючи цінову політику і втрати наших фермерів, їм важко було. На сьогодні ситуація більш-менш стабілізувалася, але все одно всі наші фермери вимушені вивозити техніку в міжсезоння якомога далі. Щоб не ризикувати втратити її через обстріли, вивіз збільшує її розхід. Значно збільшує. Але у них немає іншого варіанту, інакше можна взагалі все втратити”, — резюмує Олександр Вінюков.

Протести на польському кордоні все ж погіршують транзитну логістику, це потенційно робить працю українського фермера дешевшою, бо трейдери, щоб заробити будуть шукати нижчу ціну на закупівлю збіжжя.

Російський слід у польських протестах

“Путін, наведи порядок і в Україні, і в Брюсселі, і з нашими урядовцями”, — скандальний надпис на тракторі польського фермера під час протесту 20 лютого, 2024 року.

Цей плакат обґрунтовано викликав обурення навіть у самих польських фермерів, які не очікували побачити вихваляння путіна. Відомо, що фермера, який наклеїв цей надпис, притягнуть до відповідальності.

На фоні протестів активізувалися проросійські агенти в Польщі, які намагаються погіршити ситуацію, користуючись напруженими відносинами між Польщею та Україною. Цей факт не приховує навіть польська влада.

21 лютого Павел Вронський, речник міністерства закордонних справ Польщі, заявив в коментарі місцевому медіа Rmf24, що протестний рух фермерів на кордоні з Україною намагаються захопити російські агенти.

“Ці гасла, які з’явилися, є шокуючими. Вони чинять шкоду Польщі, репутації польської нації, яка першою прийняла українців і відкрила для них свої домівки”, — заявив Павел Вронський.

Він також закликав організаторів страйків дистанціюватися від людей, які поширюють проросійські наративи. Додамо, що в акції протестів підозрюють причетність ультраправої “Конфедерація”, це польська партія, яка відома своїми антиукраїнськими настроями. Один із її лідерів Гжегож Браун відзначився скандальними висловами про “зупинку бандеризації Польщі”. Брауна розкритикували, але вплив “Конфедерації” не зник.

Українські перевізники повідомляли, що деякі учасники акцій на території Польщі стоять там не безплатно. Зараз ситуацію з протестами намагаються залагодити дипломатично.

Еліза Дзвонкевич, Генконсулка Польщі у Львові на своїй сторінці у Facebook перепросила за дії протестувальників.

Ситуація на польському кордоні має вирішитися

Щоб розв’язати проблему на польському кордоні урядовці Польщі та України хочуть зустрітися у Варшаві 28 березня, таку заяву зробив польський прем’єр Дональд Туск. Володимир Зеленський напередодні пропонував зустрітися до 24 лютого, але цю пропозицію вочевидь відхилили.

“Мусимо знайти спільне розвʼязання, щоб зберегти інтереси польських фермерів”, — сказав Туск.

Також він анонсував, що Польща запровадить новий механізм, аби не затримувати військову та гуманітарну допомогу.

Читайте також:

• Як постраждалим від війни фермерам отримати фінансову допомогу
• Бахмутський фермер розповів, як працюють аграрії за кілька кілометрів від фронту
• Росіяни знищили поле пшениці на Донеччині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Іванівське — це невелике село під Бахмутом на Донеччині, де до повномасштабного вторгнення росії мешкало близько двох тисяч людей. Тут були свої садок, школа, ферма та фельдшерсько-акушерський пункт. Здавалося б, звичайне село, яких тисячі по всій Україні, якби не одна унікальна особливість — потужні та багаторічні футбольні традиції, які гуртували всю громаду.

Детальніше про історію футбольної частини цілої громади розповіли в “Локальній історії”.

Зародження традиції: саморобні м’ячі та перші матчі

Найстарішому знайденому футбольному фото з Іванівського — вже 68 років. У далекому 1958 році сільські хлопчаки долали 10 кілометрів на велосипедах до Малоільїнівки (селища, яке згодом стало одним із районів Бахмута), щоб зіграти матч. Тоді це був суто аматорський рівень. Замість регулярних професійних тренувань хлопці просто ганяли м’яча, який часто доводилося зшивати власноруч із підручних матеріалів.

Володимир Карнаух, який у 1960-х роках грав за місцеву команду, пригадує історію створення одного з таких м’ячів:

“Спершу їх робили з халяв чобіт. Якось брат взявся за це, але йому не вистачало матеріалу. Я спитав у свого друга Володі Рогаченка, нам було десь по 10 років, — чи не має він часом халяв? Він приніс пару. Ох і радість була — м’яч зробили! Але восени батьки Вовки кинулися діставати свої чоботи — а там не чоботи, а валянки самі з обрізаним верхів’ям“.

“Футбол — це не про гроші, його любити треба”

До складу місцевої команди входили водій швидкої допомоги, працівники котельні, вчителі, шофер вантажівки, комбайнер та навіть геолог, який працював у Харкові, але щовихідних долав 200 кілометрів, щоб зіграти за рідне село. Жоден із них не був професійним футболістом. Проте це не заважало їм регулярно брати участь у чемпіонаті та розіграшах кубка між 12-16 селами Бахмутського району.

Тренування проходили за власними правилами. Гравці збиралися у суботу, і якщо команда капітана Миколи Соколова програвала, він змушував грати далі, аргументуючи тим, що “корів ще не загнали”. Тому матчі тривали не стандартні 45 хвилин, а могли затягнутися на весь день.

У тодішній пресі команду офіційно підписували як “колектив радгоспу Красносільський”. Хоча далеко не всі футболісти працювали в сільському господарстві, команда формально була приписана до радгоспу і захищала його честь. Керівництво ферми допомагало гравцям: забезпечувало формою, м’ячами та транспортом. Все інше трималося на чистому ентузіазмі селян.

“Грати на область ми їздили на ‘газоні’ без тенту. Ігри були до пізньої осені. Пам’ятаю, на фінальні матчі в листопаді-грудні довелося їхати при -4 °C, а ми на відкритій машині. Ще й за лавочки треба було триматися на ямах, щоб не випасти. Якось у газеті після перемоги за кубок написали, ніби нам гроші дарували. Та не платили нам. Футбол — це не про гроші, його любити треба. Ми всі були любителями футболу“, — пригадує гравець команди Анатолій Скиданенко.

В архівах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського журналістам вдалося знайти документальні підтвердження про 25 перемог команди з Іванівського у районних та обласних турнірах у період із 1965 по 2003 рік. Самі ж учасники змагань стверджують, що брали трофеї майже щороку. Перевірити це неможливо: усі турнірні таблиці зберігалися в Донецькому обласному архіві, який з 2014 року перебуває в окупації.

Золота епоха “Колоса”

Пік розвитку футболу в селі припав на 1970-1980-ті роки. Саме тоді гравці “Колоса” здобули свої найпрестижніші нагороди — сільська команда двічі вигравала першість Донецької області та ставала срібним призером.

На шляху до чемпіонства іванівці перемагали серйозних суперників із великих міст. Наприклад, у 1978 році вони здолали слов’янський “Донрибгосп”. Гравець Олександр Скиданенко згадує вирішальний момент того матчу:

“Ми мали складний матч на їхньому полі. Наш гравець Микола Соколов сам, трохи правіше від центру поля, ніхто його не накрив. До воріт метрів сорок-п’ятдесят. І він як зарядить у праву дев’ятку! Такі удари рідко виходять. Тисячу разів попроси його повторити — не вийде“.

Фінал тих же обласних ігор 1978 року проти команди Новоазовського району став легендарним. Забивши першими, гравці “Колоса” сфолили у своєму штрафному майданчику, отримали пенальті, пропустили гол і залишилися вдесятьох через вилучення. Але навіть у меншості сільська команда змогла вирвати перемогу в суперника, який тоді виступав на всеукраїнському рівні.

“Коли приїжджала команда з іншого села, наш стадіон був заповнений глядачами. Це було справжнє свято футболу, і ми завжди були в призерах!” — ділиться спогадами вчитель фізкультури, колишній гравець і тренер “Колоса” Микола Соколов.

Щоб гідно протистояти сильнішим колективам, сільська команда почала залучати зірок. З 1987 року за “Колос” почав регулярно виступати Олександр Носатих, який мав досвід гри за збірну Молдови на кубку срср серед сільськогосподарських колективів. Згодом, у середині 90-х, до команди приєднався Ігор Сурай — колишній гравець збірної України серед юнаків віком до 18 років.

Тріумф “Колоска” на всеукраїнському рівні

У 1998 році справжню сенсацію створила дитячо-юнацька команда “Колосок”, яку сформували на базі Красненської загальноосвітньої школи. Хлопці з невеликого села Іванівське зуміли дійти до 5 місця з-поміж 90 команд зі всієї України на престижному турнірі “Шкіряний м’яч”.

Володимир Міхельсон, тодішній капітан дитячої команди, згадує:

“Ми обіграли Луганську і Донецьку області, після цього нас запросили в Івано-Франківськ на фінальну частину турніру боротися за перше місце. Усього участь брали 8 команд. Усі колективи були з міст, тренувалися на базах ДЮСШ. Ми були єдиними представниками села. За 5 загальне місце грали проти команди ‘Таврія’ з Нової Каховки — ми виграли з рахунком 5:1“.

Унікальні фотографії місцевої команди та живі спогади гравців лягли в основу книги “Історія футболу села Іванівського”. Над цим виданням протягом трьох років працювали місцеві жителі Сергій Нагорний та Микола Соколов. Книга побачила світ у 2025 році за фінансової підтримки начальника Бахмутської МВА Олексія Реви.

Наслідки російського вторгнення

У січні 2023 року почалися жорстокі бої за Іванівське. Школу, у спортзалі якої Микола Соколов роками зберігав переможні світлини, знищили російські снаряди

11 червня 2024 року аналітичний проєкт DeepState повідомив про окупацію населеного пункту російськими військами. Наразі в Іванівському не залишилося жодної вцілілої будівлі та жодного місцевого мешканця.

Читайте також:

Видатні бахмутяни: історія життя бібліографині Есфір Беркович

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Жінки Бахмута — у портретах, родинних фото та студійних знімках. Як вони виглядали? Ми зібрали архівні світлини з фондів Бахмутського краєзнавчого музею, які зберігають живу історію міста та його мешканців.

Фото з Бахмута

У колекції Бахмутського краєзнавчого музею зберігаються сотні унікальних фотографій, зроблених ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Серед них — портрети жінок, родинні світлини та студійні фото, створені у перших бахмутських фотоательє.

Ці зображення не лише передають зовнішність тогочасних мешканок, а й відображають моду, соціальний статус і повсякденне життя. На світлинах — як міщанки, так і селянки, молоді дівчата й матері з дітьми. Частину фото створювали у місцевих ательє, які з’явилися у Бахмуті ще у 1870-х роках і стали важливою частиною культурного життя міста.

Сьогодні ці архівні кадри є не лише історичними документами, а й нагадуванням про багате минуле Бахмута, яке вдалося зберегти завдяки музейним колекціям.

Примітка. Всі фото взяті з міського медіаархіву, правове регулювання яких належить Бахмутському краєзнавчому музею.

Дівчина з гаманцем на поясі й віялом у руці стоїть біля дзеркала. Селище Яковлевського району. Монограма “ЕЛ” на гербовому щиті, напис “Е.Я. Львов. Бахмут”. Створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

Хима Пипочка — сестра Ганни Іванівни Андреєвої. Дівчині 17–18 років. Її зазнімкували в інтер’єрі фотоательє. Створили фото у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

Зображення жінок погрудне. Витиснений напис — назва фотоательє “Мерейнес. Бахмут”, монограма “РД”. Створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Р. і Д. Мерейнес, вулиця Катеринославська, 2.

На фото дівчина 18–20 років — це Євдокія Лобасова, сестра Георгія Лобасова, власника миловарних і свічних заводів у Бахмуті. Фото створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Р. Рубанчик, вулиця Катеринославська, 2.

На фото дівчина у святковій блузі та спідниці, рік знімку, ймовірно, 1919.

На знімку троє жінок у святкових одежах. Знімок зробили у фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

На знімку молода дівчина, це Дуся Боднаренко, бахмутянка, рік зйомки 1912-1917. Фото створили у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє “Свет” Л. Хадака, вулиця Харківська, 48.

На знімку троє бахмутянок, рік зйомки, можливо, 1904–1909 років.

До теми:

Панорамні краєвиди Бахмута перед повномасштабною війною: добірка фотографій

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!