Вже понад місяць тривають протести фермерів на польсько-українському кордоні. За цей час відбулося кілька серйозних інцидентів. Зокрема, 11 лютого 2024 року на пункті пропуску “Ягодин — Дорогуськ” протестувальники висипали українське зерно з фур, вдруге це повторилося 20 лютого уже на залізниці. Чи впливає ситуація на кордоні з Польщею на фермерів з Донеччини, які під обстрілами збирають врожай?

Редакція пояснює, що зараз відбувається на кордоні з Польщею, та як це вплине на фермерів Донеччини.

Протести фермерів

У лютому 2024 року на польсько-українському кордоні загострилася ситуація із протестами. Польські фермери перекрили дорогу для українських вантажівок із зерном, але відомо, що затримувалися також гуманітарні вантажі та військова допомога, йдеться про озброєння.

Протестувальники висунули свої вимоги, серед яких є заборона ввезення української агропродукції (м’яса птиці, цукру, соняшникової олії, яєць та іншої продукції). Зауважимо, що через польський кордон українські товари йдуть транзитом, як це було з вагоном зерна, який прямував через Польщу до Німеччини. Протестувальники висипали із вагона збіжжя.

На цей інцидент відреагував Олександр Кубраков, за словами міністра розвитку громад, територій та інфраструктури, розсипане українське зерно на залізничних коліях у Польщі – це чергова політична провокація, спрямована на розкол між нашими народами.

Чи вплине ситуація на кордоні на зерно Донеччини?

Масштабна блокада кордону ускладнює й становище трейдерів в Україні, пояснює нам Олександр Вінюков, доктор сільськогосподарських наук та директор Донецької дослідної станції.

Говорячи про фермерів Донецького регіону, Вінюков додає, що для аграріїв області наслідки через протести на кордоні будуть мінімальні. Річ у тому, що основна маса зерна на експорт з Донеччини транспортувалася саме через порт Маріуполя та Бердянська. Зараз частину зерна вивозять через порт Одеси, а от через польський кордон перевозять мінімальну частину збіжжя. Втім є інша проблема, це ціна логістики, адже вартість зерна, яке транспортують з Донецької області до Одеської стає на вагу золота.

“Логістика до Одеси майже дорівнює собівартості зерна пшениці. Тобто, перевізники і трейдери заробляють навіть більше, ніж ті люди, які її вирощують. Щодо пшениці, то ціна значно знизилась, і більшість товаровиробників, в кращому випадку, вийшли у нуль за витратами, при вирощенні пшениці.”, — каже експерт.

Попри це, фермери Донеччини продовжують роботу у складних умовах. За словами директора Донецької дослідної станції, люди продовжують працювати навіть на прифронтових посівних пунктах. Зараз активно йдуть польові роботи. Фермери планують засівати поля соняшником, ріпаком та пшеницею, на останню ціна значно впала.

Фермери Донеччини сіють нові культури

За словами Олександра Вінюкова, агрономи експериментують, пробують саджати нові культури, які мають вищу ціну, хоча вони й не притаманні нашому регіону. Наприклад, сіють кукурудзу.

“Фермери наші не зламні. Польові роботи виконуються у повному обсязі, тривають підготовчі процеси. Тобто, нічого не скасовують, з голоду ніхто не помре”, — говорить агроном.

Він пояснює, що, порівнюючи з іншими регіонами країни, з основними зерновими, а це південь, Донеччина має дуже гарні результати, хоча відсоток площі, яку засівають, у нас знизився через російське вторгнення. У новому році фермери очікують приблизно 5 тонн зерна з гектара, це реальна цифра, якщо зараз удобрити землю та подбати про захист від шкідників та хвороб.

Інша складність, з якою зіштовхуються донецькі фермери, а особливо Лиманська, Святогірська та Слов’янська громади — це вибухонебезпечні предмети. Як пояснює, пан Олександр, часто люди не чекають на розмінування, а роблять те, що у їх силах на власний страх та ризик.

Крім того, не вистачає оборотних коштів, тобто кредитування для фермерів, хоча цього року ситуація вже трохи краща.

“Минулого року взагалі кредитів не було. Враховуючи цінову політику і втрати наших фермерів, їм важко було. На сьогодні ситуація більш-менш стабілізувалася, але все одно всі наші фермери вимушені вивозити техніку в міжсезоння якомога далі. Щоб не ризикувати втратити її через обстріли, вивіз збільшує її розхід. Значно збільшує. Але у них немає іншого варіанту, інакше можна взагалі все втратити”, — резюмує Олександр Вінюков.

Протести на польському кордоні все ж погіршують транзитну логістику, це потенційно робить працю українського фермера дешевшою, бо трейдери, щоб заробити будуть шукати нижчу ціну на закупівлю збіжжя.

Російський слід у польських протестах

“Путін, наведи порядок і в Україні, і в Брюсселі, і з нашими урядовцями”, — скандальний надпис на тракторі польського фермера під час протесту 20 лютого, 2024 року.

Цей плакат обґрунтовано викликав обурення навіть у самих польських фермерів, які не очікували побачити вихваляння путіна. Відомо, що фермера, який наклеїв цей надпис, притягнуть до відповідальності.

На фоні протестів активізувалися проросійські агенти в Польщі, які намагаються погіршити ситуацію, користуючись напруженими відносинами між Польщею та Україною. Цей факт не приховує навіть польська влада.

21 лютого Павел Вронський, речник міністерства закордонних справ Польщі, заявив в коментарі місцевому медіа Rmf24, що протестний рух фермерів на кордоні з Україною намагаються захопити російські агенти.

“Ці гасла, які з’явилися, є шокуючими. Вони чинять шкоду Польщі, репутації польської нації, яка першою прийняла українців і відкрила для них свої домівки”, — заявив Павел Вронський.

Він також закликав організаторів страйків дистанціюватися від людей, які поширюють проросійські наративи. Додамо, що в акції протестів підозрюють причетність ультраправої “Конфедерація”, це польська партія, яка відома своїми антиукраїнськими настроями. Один із її лідерів Гжегож Браун відзначився скандальними висловами про “зупинку бандеризації Польщі”. Брауна розкритикували, але вплив “Конфедерації” не зник.

Українські перевізники повідомляли, що деякі учасники акцій на території Польщі стоять там не безплатно. Зараз ситуацію з протестами намагаються залагодити дипломатично.

Еліза Дзвонкевич, Генконсулка Польщі у Львові на своїй сторінці у Facebook перепросила за дії протестувальників.

Ситуація на польському кордоні має вирішитися

Щоб розв’язати проблему на польському кордоні урядовці Польщі та України хочуть зустрітися у Варшаві 28 березня, таку заяву зробив польський прем’єр Дональд Туск. Володимир Зеленський напередодні пропонував зустрітися до 24 лютого, але цю пропозицію вочевидь відхилили.

“Мусимо знайти спільне розвʼязання, щоб зберегти інтереси польських фермерів”, — сказав Туск.

Також він анонсував, що Польща запровадить новий механізм, аби не затримувати військову та гуманітарну допомогу.

Читайте також:

• Як постраждалим від війни фермерам отримати фінансову допомогу
• Бахмутський фермер розповів, як працюють аграрії за кілька кілометрів від фронту
• Росіяни знищили поле пшениці на Донеччині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вночі 27 жовтня росія атакувала Київ. Внаслідок атаки постраждав центр “ЯМаріуполь”, що працює на лівому березі столиці. Попри пошкодження, центр продовжує надавати допомогу маріупольцям.

Про це повідомляє Маріупольська міськрада.

Центр “ЯМаріуполь” у Києві постраждав внаслідок обстрілу

Вночі 27 жовтня росіяни атакували Київ. Внаслідок обстрілу постраждав центр “ЯМаріуполь”, розташований на лівому березі столиці.

Вибуховою хвилею вибило вікна, пошкоджено дитячу кімнату й рамку з Декларацією солідарності, яку підписали 18 польських міст та інституцій на знак підтримки Маріуполя та засудження російської агресії.

Постраждалих серед людей не було.

Наразі триває оцінювання збитків та відновлення приміщень. Попри пошкодження, центр продовжує працювати у звичному режимі та надавати допомогу маріупольцям.

Читайте також:

• Росіяни вдарили по Ясногірці: понад 10 людей поранено
• Росіяни скинули на Слов’янськ три авіабомби: постраждали діти
• На Донеччині росіяни атакували евакуаційний автомобіль “Проліски”

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Коли у Краматорській українській гімназії починається онлайн-урок, пані Ірина насамперед думає не про правила української мови. Їй важливо знати, чи всі діти на зв’язку, як минула їхня ніч і чи вдалося їм виспатися. Її учні сьогодні живуть у різних містах України та за кордоном, але продовжують навчатися разом. Для пані Ірини ця школа давно стала другою домівкою, а діти — частиною великої родини.

Ірина Савчук, заслужена вчителька України, яка вже 25 років працює у Краматорській українській гімназії. Вона тричі ставала переможницею Радіодиктанту національної єдності — у 2013, 2017 та 2018 роках, і сподівається, що знову напише Радіодиктант у мирному Краматорську:

“Мене завжди зворушує думка, що в один і той самий час тисячі людей у різних куточках України й світу пишуть один текст. Особливо це важливо зараз, коли війна розкидала стільки наших родин по різних країнах. Я тричі ставала переможницею, але переконана, що головне тут — не кількість помилок, а бажання бути разом, відчувати свою причетність до української культури, любити й удосконалювати рідну мову. І дуже мрію, щоб наступного року ми писали Радіодиктант у мирній Україні, разом з учнями та колегами в нашій рідній Краматорській українській гімназії. Це було б для мене справжнім щастям”.

Її педагогічний шлях розпочався з дитячої мрії, а згодом привів до Покровська, Кам’янця-Подільського та Краматорська. Сьогодні, у День Радіодиктанту національної єдності редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Іриною Савчук про дитинство на Донеччині, любов до української мови, роботу вчительки під час війни та учнів, заради яких вона щодня повертається до викладання.

“Я ще з дитинства вирішила, що буду вчителькою”

Пані Ірина народилася у селі Баламутівка Чернівецької області, але значна частина її дитинства та юності минула на Донеччині. Коли дівчинці було 12 років, родина переїхала на схід України. Її батьки працювали вчителями у Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району, тому шкільне життя було для Ірини знайомим із ранніх років. Вона пригадує своє дитинство з особливою теплотою, адже попри зайнятість батьки завжди знаходили час для дітей. Саме вони навчили її відповідальності, чесності та поваги до людей, а також передали любов до вчительської професії.

“Я виросла у вчительській родині. Мої батьки працювали в Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району. Вони навчили мене бути відповідальною, чесною, не боятися труднощів і поважати людей. І, мабуть, саме від них я перейняла цю любов до вчительської професії”, — розповідає Ірина Савчук.

Після закінчення школи Ірина вирішила пов’язати своє життя з педагогікою. У 1985 році вона вступила до Красноармійського педагогічного училища в місті, яке сьогодні має назву Покровськ. Навчання завершила у 1989 році, а через 30 років повернулася до училища на зустріч випускників. Тоді колишні студенти домовилися побачитися знову у 2024 році, на 35-річчя випуску. Однак повномасштабна війна змінила ці плани, а закладу, де вона здобувала освіту, за словами вчительки, більше немає.

“У 2019 році ми зібралися на зустріч випускників з нагоди 30-річчя. Це була настільки тепла і зворушлива зустріч, було дуже багато емоцій. Ми планували, що зустрінемося за п’ять років, у 2024-му, але не судилося. Дуже прикро, але знаю, що сьогодні вже немає того закладу, де я навчалася”, — пригадує Ірина Савчук.

Після педагогічного училища пані Ірина недовго працювала у дитячому садочку Слов’янська. Згодом вступила на очне навчання до педагогічного університету в Кам’янці-Подільському, де обрала спеціальність учительки української мови та літератури. Так у її житті знову з’явилася Хмельниччина, але Донеччина залишалася місцем, із яким вона пов’язувала значну частину свого життя. У 2001 році педагогиня повернулася — цього разу до Краматорська. Саме тут вона знайшла школу, в якій працює вже чверть століття.

“Для мене це не просто навчальний заклад, це моя домівка”

У Краматорській українській гімназії пані Ірина почала працювати ще у 2001 році. Вона пригадує, що тоді українська мова на Донеччині ще не мала такого поширення, як сьогодні. Однак у гімназії панувала атмосфера, в якій українська була природною частиною шкільного життя. Поруч працювали колеги, які поділяли її погляди на освіту та виховання дітей. За словами педагогині, саме це середовище допомогло їй відчути себе на своєму місці, це не просто навчальний заклад, каже педагогиня, це її домівка.

“Знаєте, мене просто переповнює гордість, коли слухаю своїх старшокласників. Ще кілька років тому вони соромилися відповідати, шукали потрібні слова, а сьогодні вже вміють грамотно, впевнено й аргументовано висловлювати свої думки українською мовою, дискутувати, відстоювати власну позицію. Для мене це, мабуть, одна з найбільших радостей у професії”, — ділиться вчителька.

За понад три десятиліття роботи Ірина Савчук переконалася, що вчителювання не обмежується уроками та перевіркою зошитів. Освітянам доводиться підтримувати дітей, допомагати їм долати труднощі та вірити у власні сили. Особливо цінними для неї залишаються повідомлення від колишніх учнів, які через багато років згадують шкільні заняття. Вона говорить, що саме такі моменти допомагають не втрачати мотивації. Адже навіть після закінчення школи зв’язок між учителем і вихованцями може зберігатися роками.

“Мене завжди зворушує вдячність колишніх учнів. Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися”, — розповідає Ірина Савчук.

Однією з учениць, чиїми досягненнями особливо пишається вчителька, є Анна Рищенко — дівчина з Донецька. У 2023 році, вже під час повномасштабного вторгнення, дівчина посіла третє місце на Всеукраїнській олімпіаді з української мови та літератури. Також вона здобула друге місце на конкурсі імені Петра Яцика та отримала 200 балів на НМТ з української мови. Для пані Ірини такі результати є свідченням того, що навіть під час війни діти продовжують навчатися та досягати успіхів.

Навчання під час війни

Після початку повномасштабного вторгнення Краматорська українська гімназія швидко перейшла на дистанційне навчання. Як пригадує пані Ірина, досвід онлайн-уроків учителі вже мали через пандемію коронавірусу. Тому організувати навчання вдалося досить швидко, орієнтовно на другому тижні після початку вторгнення. Частина дітей тоді виїхала за кордон, інші залишилися в Україні, але продовжили навчатися у своїй школі. Попри відстань, повітряні тривоги та інші труднощі, педагоги намагаються підтримувати зв’язок з кожним учнем.

“Ми перейшли на дистанційну форму навчання дуже швидко. Звичайно, є свої плюси і мінуси. Ти не бачиш очей дітей, ти не можеш їх обійняти, не можеш зробити те, що можеш очно. Але разом із тим ми не здаємося, ми працюємо”, — розповідає Ірина Савчук.

Сьогодні кожен урок для вчительки починається з уваги до емоційного стану дітей. Вона запитує, як минула ніч, чи всі змогли відпочити та чи почуваються в безпеці. Іноді для цього достатньо звичайної розмови про повсякденні справи, яка допомагає зняти напруження. Під час повітряних тривог учні можуть переривати заняття, щоб перейти до укриття, а згодом повертаються до уроку.

“Коли ти заходиш на урок, то перш за все думаєш про те, чи всі прийшли, яка була ніч, безсонна чи ні. Бувають випадки, що діти розказують, що вночі не спали, але вони знову оживають, коли чують слова підтримки. Навіть коли лунає тривога, дитина каже, що побігла, але зараз повернеться. І дійсно повертається, бо хоче спілкуватися зі своїми однокласниками”, — говорить педагогиня

За її педагогині, зв’язок між учнями та вчителями не обмежується уроками. Вони спілкуються у спільних чатах, цікавляться одне одним і підтримують тих, кому зараз складно. Діти можуть перебувати в різних областях України або за її межами, але залишаються частиною одного класу. Ця єдність стала особливо важливою під час війни. Сама вчителька порівнює шкільну спільноту з великою родиною.

“У нас є чат, у нас є групи, де ми цікавимося одне одним. Це така велика родина, яка об’єдналася, яка знаходиться на різних територіях України, але ми разом. Ми тримаємося одне одного. І ми подумки обіймаємо одне одного та підтримуємо”, — ділиться у розмові пані Ірина.

Як змінилося ставлення дітей до української мови

Педагогиня каже, що що українська мова завжди була важливою частиною життя їхньої гімназії. Водночас після початку повномасштабної війни вона помітила зміни у ставленні учнів до її предмета. На думку вчительки, діти почали глибше усвідомлювати зв’язок між мовою, культурою та власною ідентичністю. Педагогиня особливо радіє, коли бачить, як учні не лише опановують українську, а й пишаються своїми знаннями.

“Діти усвідомили, що українська мова — це якраз про нашу ідентичність, про нашу культуру. Ми розуміємо, що вони народилися в російськомовному середовищі, але вони відчувають себе українцями. Вони намагаються, докладають дуже багато зусиль до того, щоб дійсно володіти українською мовою. І не просто володіти, а пишаються тим, що вони українці”, — говорить Ірина Савчук.

Особливо помітними ці зміни стають для вчительки, коли вона випускає старшокласників. Минулого року Ірина Савчук завершила навчання одинадцятого класу, з яким працювала багато років. Вона пригадує, як колись ці діти лише починали впевнено висловлювати свої думки українською. Тепер це дорослі юнаки та дівчата, які вільніше говорять і не соромляться власної позиції. Для педагогині такі зміни є однією з найбільших винагород за роботу.

“Коли ти бачиш дитину на початку, у п’ятому класі, її несміливі кроки, несміливі вислови. А потім бачиш уже дорослих юнаків і дівчат, які отримують задоволення від того, що можуть багато чого сказати, висловити. Вони пишаються собою. Мене переповнює радість і гордість за наші майбутні покоління”, — розповідає Ірина Савчук.

Не забувають педагогиню і її колишні учні та учениці, і це особливі теплі спогади та спілкування. Пані Ірині телефонують і пишуть, діляться радощами і питають поради.

“Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися.Звичайно, пишаюся і їхніми досягненнями. Серед моїх вихованців є переможці всеукраїнських олімпіад, конкурсів, стипендіати Президента України, Кабінету Міністрів, Тараса Шевченка”, — ділиться пані Ірина.

“Це наша спільна перемога”: як учителька отримала звання заслуженої

У 2021 році пані Ірина отримала почесне звання “Заслужений вчитель України”. Нагородження тоді відбулося у Верховній Раді з нагоди 30-річчя Всеукраїнського референдуму щодо незалежності України. Для педагогині ця подія стала особливою, адже вона вперше побувала у парламенті та особисто отримала нагороду від президента. Після церемонії її вітали учні, випускники та колеги.

“Я була у Києві, вперше була у Верховній Раді. Я вперше бачила президента, коли він вручав нагороду. Мені було дуже приємно, що я серед своїх однодумців, колег представляю Донеччину. Я цим, звичайно, пишалася”, — пригадує Ірина Савчук.

Свої професійні досягнення вчителька не відокремлює від успіхів учнів та підтримки колег. Вона згадує олімпіади, конкурси й поїздки, до яких долучалася не лише школа, а й її родина. Наприклад, її чоловік допомагав супроводжувати дітей на змагання, а у складних ситуаціях шкільна спільнота об’єднувалася, щоб підтримати учнів. Зокрема, у 2023 році вони збирали кошти на поїздку школярки на олімпіаду до Львова. Дівчина змогла взяти участь у змаганні та здобути перемогу.

“Я говорила про те, що це наша спільна перемога, це наші спільні досягнення. Бо одна я без своїх учнів, без своїх колег, звичайно, таких результатів не досягла. Всі діти, яких я навчала, — це моя сім’я. І я вдячна долі за те, що я вчителька”, — говорить Ірина Савчук.

Попри війну, дистанційне навчання та труднощі, пані Ірина продовжує працювати зі своїми учнями. Вона зізнається, що в педагогічній професії бувають різні моменти, але підтримку знаходить у родині та дітях. Її донька також обрала викладання, а чоловік завжди з розумінням ставився до роботи дружини. Для самої педагогині школа давно перестала бути лише місцем працевлаштування. Це люди, з якими пов’язані десятиліття її життя, спільні перемоги, переживання та спогади.

“Мені дають сили мої учні і моя родина. Звичайно, бувають різні моменти, особливо зараз. Але коли починаєш урок, бачиш їхні очі, чуєш їхні запитання, жарти, настрій змінюється. І ти розумієш, чому ти тут і заради чого працюєш”, — говорить Ірина Савчук.

До теми:

Тричі перемагала у Радіодиктанті: вчителька з Донеччини розповіла, як написати текст без помилок

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!