Проблеми українських біженців з епілепсією в Румунії

Олександра Манайла Олександра Манайла 12:12, 30 Листопада 2023
Ілюстрація Бахмут IN.UA

На епілепсію страждають приблизно 65 мільйонів людей у всьому світі. За оцінками лікарів, на кожні 100 здорових людей припадає принаймні одна людина з епілепсією. Ми не знаємо точно, скільки українців із цією хворобою виїхало з країни внаслідок війни, а скільки залишилося. Деякі хворі опинились в Румунії, де потребували медичної допомоги.

Сергій Палахута з Миколаєва. Після початку війни в Україні він виїхав до Румунії. 30-річний чоловік з 8 років страждає на епілепсію і з того часу перебуває на лікуванні. Він має вищу освіту, до початку війни працював кур’єром і малював, щоб заробити додаткову копійку.

Сергій провів багато часу в лікарнях, тому що його діагноз завжди викликав побоювання. Це відбувалося з 4 років.

Лише у віці 8 років йому поставили правильний діагноз і призначили лікування, яке він досі продовжує, але з часом у нього ставалися епілептичні припадки,

Швець Світлана, мати Сергія // розповіла виданню videomedicina.ro

Сергій Палахута з мамою, Швець Світланою / Олександра Манайла

Останній епілептичний напад у Сергія стався в Румунії

У Миколаєві почалися вибухи, і хлопець був твердо налаштований виїхати. Мер міста підтримав українців, які хотіли покинути країну, тож запропонував транспорт із центру міста до Румунії, Німеччини, Польщі.

Першою думкою було поїхати до Румунії, тому що там ближче до дому, і я взяв ліків на три місяці,

розповів Сергій // про переїзд

Мати та бабуся не змогли покинути рідну країну, тож залишились в Україні. Сергій опинився в центрі для біженців у Бухаресті, де після сварки з іншими біженцями його так сильно побили, що він відразу потрапив до лікарні.

“Я не знаю, хто мене бив, але я був у комі”, — сказав Сергій.

Тим часом матері й бабусі вдалося дістатися до Бухареста, де вони застали юнака в дуже тяжкому стані.

“Він був дезорієнтований, з ним не можна було розмовляти. Його госпіталізували”, — розповіла мати, яка вважає, що у хлопця також був напад епілепсії.

Лікар Богдан Флоря: “Війна — фактор, що сприяє епілептичним нападам”

Війна негативно впливає на хворих на епілепсію, особливо тих, хто постраждав безпосередньо. Про наслідки розповідає Богдан Флоря — невролог, який заснував телемедичну мережу для допомоги при епілепсії в Румунії.

“Сприятливим” фактором є недосип або безсоння — найбільший тригер нападу. Очевидно також низький рівень цукру в крові, втома, менструальний цикл, енергетичні напої. Але безсоння є головним тригером, тому що немає ліків, які могли б замінити сон,

сказав Богдан Флоря // невролог

Спеціаліст зазначив виданню videomedicina.ro, що українці з епілепсією, вигнані з дому через війну, які накопичили 36-48 годин безсоння, мають вищу ймовірність на збільшення частоти епілептичних нападів.

“Пацієнти, в яких справи йшли добре, у яких було спокійне життя, тепер не мають жодного життя”, — каже лікар Богдан Флоря.

Щодо Сергія, то Швець Світлана вважає, що у її сина був синдром перерваного приймання ліків:

“Деякий час він не приймав ліки. Коли я приїхала до Румунії, я почала лікувати його за схемою з Україні, і його стан поволі почав покращуватися. Я говорила з лікарем, який лікував його в дитинстві в Україні, і він пояснив мені телефоном, як повільно починати лікування, і за тиждень йому стало краще. Він уже сидів на лавці й пив каву”.

Об’єднану сім’ю перевели до іншого центру для біженців у Бухаресті, де Сергій пройшов лікування від епілепсії та відновився.

Кароліна Салару разом із Сергієм та Світланою / Олександра Манайла

Кароліна Салару працює у Фонді соціальних інновацій Королеви Марії, де з 10 березня 2022 року до кінця червня 2023 року було проконсультовано понад 7000 українських біженців у Румунії. Її відданість і ефективність у роботі з цими біженцями неймовірні, а українці, яким вона допомогла, дуже поважають і цінують Кароліну.

“Був хлопець з епілепсією, який прийшов до транзитного центру, він залишився ненадовго також через те, що в нього не було ліків. Ми приїхали до “Медичного міста Енаяті” — реабілітаційної лікарні. Фонд оплатив консультацію, і нам вдалося дістати йому ліки за рецептом, які він приймав щодня, і через місяць він поїхав далі. Таких осіб було більше, у деяких були ліки із собою, і вони зверталися до нас тільки тоді, коли розуміли, що ліки закінчуються, а отримати консультацію без сімейного лікаря було дуже важко. І тоді благодійні фонди нам дуже допомогли”, — підкреслила Кароліна Салару.

Загалом хворі на епілепсію з України їхали далі до Німеччини та Польщі. 

“На мій подив, було багато молоді”, — додала Кароліна Салару.

Медикиня Євгенія Роза: “Можна було побачити особливу емоційну ситуацію, через яку проходять українські діти з епілепсією”

Викладачка університету, докторка наук Євгенія Роза з кафедри дитячої неврології Першої дитячої клінічної лікарні імемні доктора Віктора Гомойу в Бухаресті сказала, що до лікарні, де вона працює, прибуло мало дітей з України та їхніх сімей.

Наш поріг переступили небагато дітей з України та їхніх родин. Особисто в мене пацієнтів не було, але в кабінеті чергового лікаря я дійсно проконсультувала кількох дітей, які приходили з іншими педіатричними проблемами, в деяких із них теж було діагностовано епілепсію. І тоді також була потрібна присутність невролога, щоб їм призначити потрібні ліки, в правильній дозі тощо, і за ними також був потрібен нагляд, враховуючи ситуацію, в якій вони перебувають,

доктор Євгенія Роза // дитячий невролог із дитячої клінічної лікарні ім. доктора Віктора Гомойу в Бухаресті.

Дитячий невролог сказала, що ліки для малюків були, в цьому сенсі проблем немає, але великим викликом було спілкування з українськими пацієнтами.

“Врешті якось мені вдалося за допомогою Google Перекладача. Вони не дуже розмовляють англійською, французькою чи іншою міжнародною мовою, але ми впоралися з Google Перекладачем”, — сказала доктор Євгенія Роза.

Щодо проблем українських дітей, хворих на епілепсію, лікарка сказала, що вони загалом такі ж, як і в наших маленьких пацієнтів, тільки що в більшості з діток — і це те, з чим ми, на жаль, не можемо їм допомогти в кабінеті чергового лікаря — можна було б якимось чином побачити конкретну емоційну ситуацію, через яку вони проходили. 

“І потім ці речі мають різні наслідки, навіть для дітей, які не походять із зони бойових дій. І з цим важко впоратися в кабінеті чергового лікаря. Необхідно було провести міждисциплінарне втручання, і тоді, на жаль, ми не змогли їм допомогти, тому що вони не залишилися в лікарні. Вони продовжили свій шлях…”, — наголосила дитячий невролог.

Причиною відмови українців від госпіталізації було те, що люди мали багато багажу у своїх автомобілях і їхали туди, де вони хотіли оселитися. У Румунії вони були лише транзитом, пояснила доктор Євгенія Роза, яка з початку війни спостерігала 5 українських дітей з епілепсією.

Доктор Богдан Флоря: “Хворі на епілепсію українці виїхали з дому, маючи телефон і один блістер ліків”

Лікар із Клужу Богдан Флореа також консультував у своєму кабінеті кількох дорослих українців з епілепсією, які знайшли притулок у жудецях (повітах) на півночі країни: у Сучаві, Марамуреші, Сату-Маре, Салажі.

“У ті моменти паніки, принаймні в північних жудецях — Сучава, Марамуреш, Сату-Маре, Салаж —, люди організувалися ще до дій адміністрації. А пацієнтів, які приходили, супроводжували перекладачі, в кабінеті був перекладач. Українці поїхали з тим, що лежало на тумбочці, іконою, телефоном і одним блістером ліків”, — розповів невролог Богдан Флоря.

Лікар уточнив, що українці не оплачують дослідження. 

“Я знаю, що вони не платять ні за дослідження, ні за ці ліки, а сімейні лікарі отримують заохочення і мають право виписувати ці ліки пацієнту. Що стосується наявності в аптеці, тут нічого не можна вам гарантувати”.

Д-р Богдан Флоря: “Мережа телемедицини для допомоги при епілепсії, також використовується для українських біженців”

7 років тому лікар Богдан Флоря заснував мережу телемедицини при епілепсії. Понад 22 000 пацієнтів проконсультувалися в 12 епілептичних центрах, обладнаних відео ЕЕГ. Лікар, який заснував мережу телемедицини для допомоги приепілепсії в Румунії, розповідає, що використовував її також для українських біженців.

“Раз на місяць я їжджу в Бая-Маре і там проводжу консультації. Кожного разу в Бая-Маре у мене був один чи два українські пацієнти з епілепсією. За допомогою мережі телемедицини я працював кілька разів, із Сучави, з Ораді, і так, я сидів і дивився на заповнені історії хвороби пацієнтів, карти й аспекти ЕЕГ. Так, кілька пацієнтів прийшли, їхній стан покращився. Я, знаходячись у Клужі, просто дивився конструктивно”, — сказав невролог, зазначивши, що більшість українських хворих на епілепсію виїхали в інші країни, мало хто залишився в Румунії.

Доктор Євгенія Роза про кризу лікарських препаратів при епілепсії: “Ми вимушені знаходити всілякі шляхи”

Криза лікарських препаратів при епілепсії в нашій країні торкається як румунів, так і українських біженців.

Ривотрил, також відомий як клоназепам, тимоніл і нейротоп з діючою речовиною карбамазепін, леветирацетам, клобазам, а також трилептал з речовиною окскарбазепін — це препарати, які використовуються при лікуванні епілепсії, які викликають у пацієнтів хвилювання, оскільки їх не завжди можна знайти в аптеках, і також деякий час тривають перебої з постачанням ліків.

“Наразі ситуація дійсно є такою, якою не було вже давно. У нас завжди були проблеми з бензодіазепінами, відповідно з клобазамом, але зараз його можна знайти в країні. Проте ви більше не можете знайти ті препарати, які раніше були в наявності: щось, що використовується дуже часто, а саме леветирацетам у формі сиропу для дітей молодшого віку або майже всі форми карбамазепіну, препарату старого покоління, але також дуже ефективного й особливо показаного при багатьох формах генетичної епілепсії, а також клоназепам останнім часом вилучається з ринку, і, на жаль, він також є дуже ефективним бензодіазепіном, і багато пацієнтів його використовують, тож ми вимушені знаходити всілякі шляхи, щоб забезпечити їх цим лікуванням”, — засвідчила д-р Євгенія Роза.

Дитячий невролог звернула увагу на наслідки кризи з лікарськими препаратами для пацієнтів.

“Наслідки часто виражаються в тому, що змінюється та дуже крихка рівновага пацієнта, який живе з діагнозом епілепсія. Що стосується пацієнтів з епілепсією, особливо тих, які є фармакорезистентними, тобто не реагують на перше або друге лікування, це дуже тонкий баланс. Той факт, що ви змінюєте препарат, з яким людина працює і який зупиняє його епілептичні напади, є абсолютно руйнівним для багатьох із них, тому що в багатьох є стійкість до ліків”, — зазначила д-р Євгенія Роза.

Лікар з Бухареста сказала, що проблема з клоназепамом триває з минулого року і що його знаходять все рідше, а леветирацетама в останні місяці взагалі майже немає. З минулого року почалися проблеми з карбамазепіном.

“Ми винахідливі, ми певною мірою сформували мережу в тому сенсі, що ми дзвонимо другу, який дзвонить другові, у нас є багато колег, які працюють за кордоном, а потім… чи то фармацевти чи лікарі, ми дбаємо про те, щоб привезти ліки з-за кордону для пацієнтів, які, в свою чергу, дзвонять своїм родичам за кордон”, — зазначила доктор Євгенія Роза.

Резван Прісада, президент ANMDM: “Надійде кілька тисяч коробок клоназепаму”

Лікарські препарати від епілепсії відсутні через проблеми з виробництвом, пояснив президент Національного агентства з лікарських засобів та медичних виробів у Румунії (ANMDM). Коли до нього звернулося видання videomedicina.ro, фармацевт Резван Прісада, президент ANMDM, запевнив: 

“Ривотрил 0,5 мг відправляється цими днями перевезенням із Німеччини, отримано всі документи, а ривотрил 2 мг має надійти до Румунії до кінця серпня. Надійде кілька сотень тисяч коробок, яких, судячи з історії споживання, вистачить приблизно на 4 місяці. У жовтні очікуються ще поставки”.

Щодо карбамазепіну 200 мг, “це більше не проблема. Unifarm має достатньо для всіх, уже кілька місяців… Це ANS (прим. ред.: авторизація особливих потреб — ANS) для кількості на 1 рік, лише для замовлення аптеками. Тим часом ми також отримали відомості від румунських виробників, що вони відновлюють виробництво. Вони чекали, коли з 1 серпня почнуть діяти нові підвищені ціни. Тут була проблема виключно цінового питання”, — пояснив президент ANMDM.

Доктор Богдан Флоря: “На жаль, те, що відбувається в Румунії в 2023 році, країні, де панує мир, — це ганьба!”

Схеми лікування хворих на епілепсію в Румунії не дуже відрізняються від українських, кажуть неврологи. 

“На жаль, те, що відбувається в Румунії в 2023 році, країні, де панує мир, — це ганьба. Прикро, що пацієнти з Трансільванії їдуть із румунським рецептом до Угорщини, з півдня — до Болгарії, а з Молдови — до Кишинева. Не знаю, чи вдасться виправити ситуацію”, — сказав д-р Богдан Флоря.

Лариса Мезіну, CNAS: Українці, які прибули до Румунії з епілепсією, стійкою до медикаментозного лікування, не могли бути зараховані до спеціальної підпрограми

Сергій Палахута не покладався на румунську державу й ліки, які йому потрібні від епілепсії. Він привозить їх з України.

Сергій Палахута й Швець Світлана

“Коли їде якийсь транспорт з України до Бухареста, я прошу когось привезти мої ліки, даю йому рецепт, і він мені привозить. У нього знову можуть бути припадки. І він вирішив дотримуватися того ж лікуванням, що й в Україні. Є препарат бензонал, який в Румунії не використовують, він його приймає вже 30 років і не може відмовитися від нього, й навіть не ризикує”, — засвідчила Швець Світлана, мати хлопця.

Щодо ситуації українських біженців, хворих на епілепсію, то з паперів Національного будинку медичного страхування (CNAS) випливає, що “наразі в підпрограмі діагностики й лікування епілепсії, резистентної до медикаментозного лікування, не зареєстровано пацієнтів із зони збройного конфлікту в Україні”, повідомила речниця CNAS Лариса Мезіну.

Представниця CNAS підкреслила, що українські пацієнти можуть скористатися діагностикою та лікуванням, застосовуючи методологічні правила впровадження та застосування рамкового контракту як у денній госпіталізації, так і в безперервній госпіталізації, і їх можна лікувати як будь-яку іншу застраховану особу в Румунії.

За словами неврологів, загалом третина хворих на епілепсію має резистентність до лікарських засобів. Причина того, чому пацієнтів, які прибули з України, не реєстрували в підпрограмі діагностики й лікування резистентної до медикаментозної терапії епілепсії, за словами Лариси Мезіну, полягає в тому, що в них не було медичної карти, яка б це підтверджувала.

Що стосується кількості пацієнтів, у яких розвивається резистентність до медикаментозної терапії, то зі документів CNAS випливає, що кількість пацієнтів є постійною, останнім часом збільшення не було. Оскільки реєстру пацієнтів з цим захворюванням не існує, ми можемо орієнтуватися лише на приблизні дані, за оцінками неврологів, в нашій країні налічується близько 300 000 людей з епілепсією.

“У Румунії загальна кількість пацієнтів з епілепсією у 2021 році, за даними INSP (Національний інститут громадського здоров’я), становила 124 583 людини, з яких 13 684 були діагностовані вперше (11%)”, — сказала професор, д-р Іоана Миндруце, координатор відділу моніторингу епілепсії SUUB та Національної програми лікування фармакорезистентної епілепсії на онлайн-заході, організованому Асоціацією хворих на епілепсію в Румунії (ASPERO) з нагоди цьогорічного Фіолетового дня.

У березні 2023 року асоціація ASPERO провела дослідження незадоволених потреб у нашій країні щодо діагностики, надання медичних і соціальних послуг, доступу до лікування, поінформованості широкої громадськості й проблеми стигми. З цієї нагоди кількість відгуків тих, хто зіткнувся з цим діагнозом (пацієнтів, опікунів, родичів чи друзів), була вражаючою, як і ситуації та життєві історії, які вони розповіли.

За даними дослідження ASPERO, у 25% випадків доступ до невролога ускладнений на національному рівні.

Пацієнтам з епілепсією в більшості випадків призначають кілька препаратів одночасно, “але останнім часом ми стикаємося з численними скаргами щодо нестачі ліків, що викликає занепокоєння, і органи влади повинні більше залучатися до цього фундаментального аспекту”, — сказала Іляна Штефан, виконавчий директор ASPERO, яка теж страждає на епілепсію.

88% опитаних проходять медикаментозну терапію. Щонайменше в третини респондентів лікування епілепсії змінювалося більше 5 разів із моменту встановлення діагнозу, ще в третини воно змінювалося 2–3 рази, а 12% повідомили, що змінювали його один раз.

Фарм. Резван Присада: “Ліки на один день без рецепта для людей з епілепсією — звичайна річ”

Фармацевт Резван Прісада, президент ANMDM / фото з відкритих джерел

Videomedicina.ro запитала ANMDM, чи існує якась норма, пов’язана з одноденним безрецептурним відпуском протиепілептичних препаратів, оскільки українські біженці з епілепсією можуть потребувати, але не матимуть поряд лікаря, щоб виписав їм рецепти.

“У законі немає ідеї про відпуск будь-яких ліків без рецепта, в будь-якій кількості… Так звана екстрена доза — це насправді звичай, адже саме так із часом зробили для антибіотиків. Ми ведемо серйозні дискусії щодо цього… Фармацевтичний департамент Міністерства охорони здоров’я вважає, що ми повинні врегулювати це питання на майбутнє, в тому сенсі, що повинна бути можливість відпускати такі кількості, як одноденна доза, без рецепта. Я, зі свого боку, ставлюся до цього стримано, я думаю, що це призведе до ситуації, коли всі посилатимуться на винятки. Мені здається, що пацієнт, особливо хронічний, достатньо відповідальний, щоб не виходити з дому без ліків”, — зазначив фармацевт Резван Прісада, президент ANMDM.

На його думку, замість того, щоб законодавчо встановлювати винятки, ми б краще зробили функціональною електронну карту пацієнта, до якої постачальники матимуть доступ і можуть перевірити, яке лікування отримає пацієнт, і можуть відпускати препарати скільки, коли й де потрібно, без зайвих паперів.

“Для біженців, які є хронічно хворими й отримують лікування, я вважаю обов’язковим, щоб вони пройшли до нашого центру. Я знаю, що вони організувалися в місцях перетину кордону… й отримують рецепти від тамтешніх лікарів. Ви усвідомлюєте, який хаос ми створюємо, якщо дозволяємо відпускати бензодіазепіни без рецепта будь-кому під приводом того, що він хворий і що він з України, не маючи можливості це перевірити?”, — пояснив фармацевт Резван Присада.

Доктор Євгенія Роза пояснює, що робити, коли в української дитини-біженця з епілепсією закінчилися ліки

Дитячий невролог Євгенія Роза вважає, що ризиковані протиепілептичні препарати не можна відпускати без рецепта, і пояснює, що робити, коли в української дитини з епілепсією, яка знайшла притулок у Румунії, закінчуються ліки.

Невролог зізналася, що чула від пацієнтів, що коли в них немає екстрених ліків, вони йдуть в аптеку й намагаються отримати ліки на добу. 

“Але це не обов’язково правильно. Хвора на епілепсію дитина з України, у якої закінчилися ліки і яка перебуває в Румунії, має звернутися до кабінету чергового лікаря. Це найдоступніше, і ми завжди можемо виписати їм рецепти, щоб вони могли купити собі ліки”, — розповіла доктор Євгенія Роза.

Доктор Богдан Флоря про екстрену дозу протиепілептичних ліків без рецепта: “Не можемо давати на один день? Добре, що Відень дає, Мюнхен дає…”

Однак доктор Богдан Флоря, невролог для дорослих, має іншу думку після подорожей кількома країнами Європи та купування в аптеках ліків від серцевої недостатності, епілепсії чи інших захворювань, екстреної дози.

“Як це буває в Угорщині, Австрії, Німеччині, коли ви кажете, пане, я не маю ліків, я поїхав у відпустку, я втратив свій багаж і я приймаю ліки постійно від цього захворювання, дайте мені ці дози, фармацевт після пари питань визначає ситуацію та відпускає ліки. Він може зробити копію посвідчення особи, взяти його номер телефону й дати йому ліки на вечірню дозу сьогодні та ранкову на завтра. Хворий на епілепсію без проблем зможе відповісти на 10 запитань про стан свого здоров’я. Тож, ви йому не даєте, а якщо в нього криза, тому що він раптом припинив лікування, як ви почуватиметеся як лікар, як фармацевт? Не можемо давати на один день? Добре, що Відень дає, Мюнхен дає…”, — зазначив лікар із Клужа Богдан Флоря.

Найбільший виклик для українських біженців з епілепсією: боротьба з хворобою під час війни

Життєва історія Сергія та його родини тільки тепер стала покращуватися в Румунії. Його перевели в інший центр для біженців, де умови проживання кращі. Він живе з мамою та бабусею, житло безкоштовне, і всі троє отримують від румунської держави їжу тричі на день.

Він має намір повернутися додому, але чекає скорішого закінчення війни, але не знає, коли це станеться. Найбільшим викликом для нього було поїхати до Румунії. Дитячий невролог дитячої клінічної лікарні імені доктора Віктора Гомойу в Бухаресті вважає, що ми, люди, дуже, дуже різні, і проблеми, з якими ми стикаємося, дуже різні. Щодо українців:

“Я можу собі уявити, що є шок від втрати дому, є шок від невизначеності майбутнього, а коли до всього цього додається хронічна хвороба, така як епілепсія, це ще важче. І тоді я з усією повагою ставлюся до їхніх сил рухатися далі, тому що вони справляються із цією ситуацією, але я уявляю, що це зовсім непросто. Я маю на увазі, що боротьба з хворобою — це найбільший виклик у такому контексті”, — зазначила д-р Євгенія Роза.

Незалежно від того, хвора вона на епілепсію чи ні, будь-яка особа з досвідом війни страждає. 

“Особливо дитина, яка не має тих інструментів емоційної адаптації, які є в дорослого, і тоді сприймає цей виклик зовсім по-іншому. Тобто дитина справляється або не справляється”, —повідомила дитячий невролог.

Особам з епілепсією в Румунії зовсім не просто, але це також не кінець світу. 

“Людям треба допомагати тоді, коли вони цього потребують, не раніше й не пізніше”, — сказав кілька місяців тому д-р Богдан Флоря, маючи на увазі хворих на епілепсію.

Румуни довели, що вони порядні люди, у них добра душа й воля допомогти українським біженцям тут, і вони зробили те, що залежало від них, як від осіб. Решту більших і складніших проблем залишається вирішувати владі.

Примітка. Мультимедійний журналістський матеріал Олександри Манаїла та Міхая-Габріеля Манаїла, проект реалізований за підтримки Science+. Цей репортаж був перекладений та створений за підтримки міжнародної мережі Science+. Оригінальний майданчик публікації Videomedicina.ro.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Мрійлива дівчина з Бахмута”: історія переселенки Анастасії Косенко, яка здійснила мрію у Львові 

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 11:45, 17 Листопада 2026

Бахмутянка Анастасія Косенко зростала серед квітучих троянд рідного міста, ще зі шкільних років популяризувала українську музику на Донеччині та мріяла стати концертною фотографинею. Повномасштабне вторгнення змусило дівчину разом із родиною залишити дім у квітні 2022 року та шукати прихисток у Львові.

Опинившись у місті своєї мрії, дівчина змогла швидко адаптуватися, перейшла на українську мову та наважилася ризикнути, щоб придбати першу професійну камеру.

Про спогади з мирного Бахмута, знайомство з гуртом ТНМК та репером OTOY, вимушену евакуацію та шлях у фотографії Анастасія розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Квітуче місто троянд та український реп на Донеччині

Анастасія народилася і виросла в Бахмуті, жила на вулиці Ювілейній неподалік дитячої лікарні. У 2008 році дівчинка пішла до першого класу школи №18 — батьки одразу віддали її в український клас. Після випуску Анастасія вступила до Харківського політехнічного інституту (поблизу Харкова, жила її бабуся), проте майже щовихідних приїздила додому потягом.

У спогадах дівчини рідний Бахмут назавжди залишився затишним і зеленим. Найбільше вона любила гуляти з подругою Каріною на Алеї троянд, Набережній та біля пам’ятника “Дзвін Чорнобиля”.

“У моїх спогадах Бахмут — квітучий, місто троянд. Пам’ятаю, як ми завжди ходили в центр, гуляли біля пам’ятника “Дзвін Чорнобиля”, та й у мене на районі біля дитячої лікарні було дуже багато троянд. Червоних, гарних — це те, що запам’яталося найбільше“, — з теплотою згадує бахмутянка.

Ще у 2014 році, навчаючись у школі, Анастасія захопилася українською музикою. Попри те, що більшість однолітків тоді слухали російських виконавців і не розуміли її вподобань, дівчина активно підтримувала вітчизняних артистів. Усе почалося з треку “Пані та панове” гурту “Танок на Майдані Конго” (ТНМК). Протягом п’яти років Анастасія мріяла побачити улюблений гурт у рідному місті.

Анастасія Косенко на концерті Сергія Жадана / фото з особистого архіву героїні

Мрія здійснилася у січні 2019 року, одразу після її 18-річчя: ТНМК приїхали до Бахмута з безкоштовним акустичним концертом у кінотеатрі “Побєда”, де також виступав Сергій Жадан.

“Я підбігла до Фагота, а він каже: “О, мала, ти тут теж!” — упізнав мене, бо я постійно підтримувала їх у соцмережах. Подарували мені плакати з автографами — один із них я встигла забрати з Бахмута, він досі висить у мене у Львові. Фагот тоді запитав, чим я хочу займатися, і я сказала, що мрію фотографувати. Він відповів: “Настю, у тебе все вийде”. Було відчуття, наче він мене тоді благословив“, — ділиться дівчина.

Ця зустріч надихнула Анастасію створити власний блог про український реп “Репмуз” в Instagram та Telegram. Вона підтримувала молодих виконавців, зокрема гурт PVNCH, Valentine Lawrence  (Ennyday) та репера OTOY (В’ячеслава Дрофу). У 2021 році батько навіть відвіз її на фестиваль “Промзона” до сусідньої Костянтинівки, де дівчина особисто познайомилася з OTOY.

Евакуація до міста мрії та перехід на українську

У квітні 2022 року російські обстріли почали наближатися до житлових кварталів Бахмута — снаряди падали на околицях, поблизу парку культури та неподалік військової частини біля дому родини. 3 квітня батько вивіз Анастасію та сімʼю до Краматорська (за лічені дні до трагічного ракетного удару по місцевому вокзалу), звідки вони вирушили до Львова, де знайомий допоміг знайти житло. Як і більшість земляків, родина сподівалася повернутися додому за кілька тижнів.

Попри сум через вимушений від’їзд, адаптація у Львові минула для дівчини напрочуд легко. Ще у 2021 році вона казала батькові, що обов’язково переїде сюди жити. У новому місті її підтримала подруга, з якою вона раніше познайомилася завдяки спільноті українського репу.

“Я туди приїхала, і мені було максимально спокійно, наче я вдома. Іноді навіть жартую, що в якомусь минулому житті моя душа тут уже жила. Найскладнішим на початку була мова — дуже важко переналаштувати мозок, коли ти майже 20 років говорив російською. Львів і люди, які тут живуть, настільки тепло мене прийняли, що з часом мені самій захотілося перейти на українську мову“, — розповідає Анастасія.

Вулиці з ефектом дежавю та фотографії мирного міста

Дзвін Чорнобиля / фото з особистого архіву героїні

Сьогодні у Львові дівчині нагадують про дім окремі міські пейзажі. Наприклад, дорога на роботу вулицею Навроцького викликає у неї стійке відчуття дежавю — вона нагадує шлях у Бахмуті від Нового ринку в бік заводу “Кольорові метали”.

Водночас бахмутянка зізнається, що без земляків поруч спогади про рідні вулиці поступово стираються — її подруга зі школи нині живе у Дніпрі. Тримати зв’язок із минулим допомагають архівні кадри в телефоні.

“Найдорожче фото — де я сфотографувала себе на тлі колеса огляду в парку. Через кілька днів туди прилетіло, і ми поїхали. А ще дуже люблю старий знімок пам’ятника “Дзвін Чорнобиля” — там таке блакитне-блакитне небо і червоні троянди. Цей кадр ще з тих часів, коли в місті було мирно і батьки гуляли з дітьми”, — каже співрозмовниця.

Ризик заради мрії: як бахмутянка опановує фотографію

Живучи у Львові Анастасія певний час допомагала гурту PVNCH із промоцією треків на радіо, а згодом майже 10 місяців працювала в супермаркеті АТБ, щоб назбирати гроші на давню мрію. Попри поради рідних спершу знайти іншу роботу та підзаробити ще й на ноутбук, дівчина вирішила ризикнути: звільнилася і купила свій перший професійний фотоапарат Canon RP.

“Коли я взяла його в руки, та 14-річна Настя, яка у 2014 році мріяла фотографувати концерти ТНМК, просто усміхнулася. Я зрозуміла, що виконала свою дитячу мрію“, — ділиться бахмутянка.

Після купівлі камери Анастасія пройшла безкоштовні курси фотографії для переселенців у Львові. Спершу знімала все навколо — архітектуру Сихова й центру міста, тварин, квіти, вчилася працювати в ручному режимі налаштувань. Тепер вона фотографує подруг і поступово долає страх перед роботою з моделями, щоб розвиватися в комерційній зйомці.

На запитання, що для неї означає бути бахмутянкою далеко від дому, Анастасія відповідає одним словом — мріяти. Саме так, як “мрійливу дівчину з Бахмута”, її представили під час запису подкасту “Бо любов [крапка] війна” на Радіо Сковорода.

“Попри те, що ми залишилися без міста і без дому, у нас лишаються мрії та можливість рухатися далі. “Бо якщо не мріяти, навіщо ж тоді жити?”. Спочатку ти мрієш, потім ця мрія перетворюється на ціль, і ти крок за кроком до неї йдеш“, — підсумовує Анастасія Косенко.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Я не просто переїхала, а стала частиною громади”: історія бахмутянки Тетяни Шик, яка очолює Раду ВПО в Павлограді

Валентина Твердохліб 11:00, 5 Листопада 2026
раду впо

Тетяна Шик — представниця активної громадської спільноти Бахмута. У рідному місті вона працювала у сфері управління багатоквартирними будинками: очолювала дев’ять ОСББ у центрі Бахмута. Окрім цього, пані Тетяна була членкинею Громадської ради двох скликань. У 2022 році жінка з родиною евакуювалися до Павлограда. Інтегруватися в нову громаду їй допомогла активна громадянська позиція. У новій громаді жінка почала розвивати роботу ОСББ і очолила місцеву Раду ВПО.

Своєю історією Тетяна Шик поділилася з редакцією Бахмут IN.UA.

У Бахмуті очолювала дев’ять ОСББ

Тетяна Шик родом з Волновахи. Зі свого рідного міста вона переїхала на навчання до Донецька, де познайомилася з майбутнім чоловіком. Зігравши весілля, на початку 2000-х років пара переїхала до Бахмута. Сьогодні пані Тетяна вважає його своїм другим домом.

Після переїзду в Бахмут жінка влаштувалася на завод кольорових металів. Там вона пропрацювала недовго, бо пішла у декретну відпустку.

Згодом бахмутянка знайшла себе у сфері управління багатоквартирними будинками, оскільки хотіла змінювати свій будинок на краще і робити простір комфортнішим. Спочатку пані Тетяна очолила ОСББ у своєму будинку, а згодом до неї почали проситися мешканці будинків, розташованих поряд. Кількість будинків під її управлінням росла, і перед початком війни їх було дев’ять. Це багатоповерхівки в центральній частині міста на вулицях Олексія Дульнева (колишня назва — Горбатова), Незалежності і Миру.

Будинок Тетяни Шик у Бахмуті / фото надане героїнею

Окрім цього, пані Тетяна була членкинею Громадської ради двох скликань, де займалася різними питаннями і долучалася до робочих груп. Своє життя у мирному Бахмуті вона характеризує так:

“Було активне життя в дуже швидкому ритмі. Діти, школа, садочок, робота — просто круговерть подій. Життя було насичене, повне”.

Виїзд з Бахмута і допомога містянам

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Тетяна Шик розуміла, що Бахмут може стати ціллю російської армії. Тому разом з чоловіком вони ухвалили рішення про виїзд. Житло допоміг знайти колега чоловіка.

“Колега мого чоловіка запропонував нам свою квартиру в місті Павлоград у Дніпропетровській області. Він пропонував, щоб ми хоча б туди виїхали, а потім вже планували або їхати кудись далі, або повертатися, бо ж такі надії у нас ще були. Тому у квітні, коли по центру міста почали прилітати перші ракети, ми швиденько зібралися, хоча сумки вже були зібрані, і поїхали до Павлограда”, — згадує жінка.

Попри те, що родина переїхала, Тетяна Шик ще кілька разів приїздила до Бахмута. Вона роздавала гуманітарну допомогу мешканцям своїх будинків та привозила ліки. 

“Ми з чоловіком ще їздили в Бахмут. Могли на тиждень, могли на декілька днів там залишитись. До міста тоді йшли вантажі з гуманітарною допомогою, і треба було організовувати видачу для моїх ОСББ. У мене був офіс у центрі міста, тому я приймала допомогу туди, і потім люди за нею приходили. Що могла, то розвозила самостійно. Також ліки привозила, коли в аптеках почали зникати деякі препарати. Я робила закупівлю в Павлограді, і люди до мене приходили, розбирали їх. Так ми десь до червня ще їздили, а потім одного разу приїхали і була така неспокійна ніч, що ми переночували і поїхали назад. Це був наш останній день у Бахмуті”, — згадує пані Тетяна.

Їздити до Бахмута жінка більше не наважувалася, та це не стало перепоною для допомоги людям. Тетяна Шик продовжувала передавати ліки людям та допомагала ліквідовувати наслідки обстрілів у будинках, якими вона опікувалася.

“У мене в кожному будинку ОСББ був створений чат, і ми спілкувалися, бо ще багато людей залишалося в місті. І коли були перші прильоти по вулиці Горбатова… Коли прилетіло по торговому комплексу “Україна”, постраждав будинок по Горбатова, 25, коли по “Металургу” прилетіло, постраждав будинок по Горбатова, 34 — це все ми ще виправляли. Затягували плівкою покрівлю, забивали вікна. Я з Павлограда направляла туди майстрів, і люди підхоплювали їх, ми усували всі ті руйнування. Я підтримувала надію в групах, казала, що не пошкоджені несучі конструкції, і ми все це виправимо, це все не складно. Але далі ставало тільки гірше, і, мабуть, перед Новим роком до мене прийшло повне розуміння, що швидкого вороття додому не буде”, — розповідає Тетяна Шик.

Таким свій будинок пані Тетяна побачила на відео, яке публікували окупанти / фото надане героїнею

Адаптація через залучення до громадського життя

Адаптація у новому місті давалася бахмутянці важко. Перш за все морально, бо вона втратила все, що мала.

Період звикання до нового життя тривав десь рік. Бо перший час пані Тетяна жила Бахмутом — їздила з допомогою, дистанційно усувала пошкодження і постійно читала новини з надією на краще. Далі був важкий процес самоідентифікації в новій громаді, оскільки жінка не розуміла хто вона тепер і чим їй займатися далі.

“У мене постійно крутилося в голові питання: “Хто я тут?”. Бо у моєму місті в мене було все: дім, улюблена робота, повага, бо я працювала щиро і віддавалася роботі. А після переїзду була тільки пустота: місто зруйноване, а тут нові люди, чужі люди, і все не таке. Я тоді помічала, що навіть квіти пахнуть не так, як вдома, тут і небо не таке, і сонце, і дерева. Це зараз я вже трохи відійшла, і все інакше сприймаю, а перший рік було дуже важко”, — поділилася спогадами Тетяна Шик.

Щоб реалізувати себе в Павлограді, жінка вирішила робити те, що в неї виходило найкраще — спробувати доєднатися до місцевої спільноти ОСББ. Вона знайшла контакти колег з Павлограда і запропонувала свою допомогу, оскільки в неї був великий досвід. Керівники місцевих ОСББ порекомендували пані Тетяні податися до місцевої громадської ради, і таким чином бахмутянка долучилася до життя міста.

“Так сталося, що частина спільноти ОСББ входили у громадську раду, а сама голова громадської ради була головою ОСББ. Тоді якраз закінчувався термін роботи минулої ради і потрібно було оновлювати склад, тому влітку я подала свої документи і увійшла до оновленого складу. Це було моє перше долучення до життя Павлограда. З тих пір я почала читати місцеві новини, дивитися навколо себе, помічати щось, що хотілося б змінити або на що треба звернути увагу”, — розповідає Тетяна Шик.

Паралельно з цим жінка працювала над покращеннями будинку, в якому жила. Пані Тетяна пропонувала своїм сусідам створити ОСББ, щоб самим змінювати свій простір на краще, а не покладатися на керуючу компанію. Хоч бахмутянка спочатку стикнулася з недовірою людей, їй все ж вдалося зібрати ініціативних мешканців і створити ОСББ. 

“Мене дуже турбував будинок, в якому я жила. Ним займалася керуюча компанія. І коли ставалася якась проблема, наприклад, зникло світло, то людей кидали майже напризволяще. Треба було або зібрати гроші, закупити матеріали і тоді тільки звертатися до керуючої компанії, або взагалі запрошувати майстрів самостійно. Потроху я долучалася до вирішення проблем будинку, і люди почали, мабуть, звертати увагу, що: “Щось вона там робить для нашого блага”. І потім я набралася хоробрості і розвісила оголошення: запросила людей поспілкуватися на тему створення ОСББ в будинку. Спочатку була недовіра до мене. Хтось казав: “Створиш ОСББ, збереш гроші і поїдеш до свого Бахмута”. Це були люди, які, мабуть, не слідкували за новинами, і їм здавалося, що Бахмут десь є, але на той час життя там не могло бути. Хтось казав, що нічого гарного не буде. Різні думки були. Але виявилося, що там був актив людей, які дуже хотіли створити ОСББ ще з 2016 року, але не було лідера, який був би готовий взяти на себе відповідальність. Так у мене і з’явився перший будинок, і ще один, який розташований неподалік. Це два моїх перших ОСББ, з яких я почала свою діяльність”, — розповіла Тетяна Шик.

Будинок по вулиці Соборна, що став першим ОСББ, яким Тетяна Шик почала керувати в Павлограді / фото надане героїнею

Сьогодні в управлінні пані Тетяни дев’ять будинків. Бахмутянка завоювала довіру людей, і до неї просяться мешканці й інших багатоповерхівок. Та більше будинків вона поки брати не хоче, бо піклується, в першу чергу, не про свій заробіток, а про можливість робити реальні зміни і контролювати їх.

Про головування в Раді ВПО

У 2023 році в Павлограді оголосили збір заявок до Ради з питань ВПО. Тетяна Шик зізнається, що коли побачила це оголошення, то не зацікавилася ним. Оскільки це був новий орган, жінка не розуміла як він працюватиме, і які ініціативи він може реалізувати.

Подати заявку їй порадила голова громадської ради. В останній день прийому пані Тетяна зібрала всі необхідні документи і подала свою кандидатуру. Потім її чекала співбесіда з заступницею міського голови і запрошення долучитися до складу Ради. У вересні, під час перших установчих зборів, Тетяну Шик обрали головою Ради з питань ВПО.

Її першим кроком було знайомство і об’єднання команди, щоб зрозуміти, як їм рухатися далі. 

“У складі Ради ВПО не було жодної людини, яка була б мені знайома раніше, всі з різних міст. У нас у складі 24 людини, з яких 12 – це внутрішньо переміщені люди, 4 — представники громадських організацій, і 8 — представники різних структурних підрозділів виконкому. Тобто, достатньо великий склад. Але ми вирішили зібратися складом 12 осіб, саме ВПО, і познайомитися, поспілкуватися, поділитися своїм досвідом. І це була така дружня атмосфера. Нам запропонувала свій простір одна з громадських організацій, ми сіли у великі крісла-мішки, створили коло і почали передавати м’ячик і розповідати про себе. І виявилося, що це така класна команда: у кожного є певний досвід, і кожен — це лідер. Так я зрозуміла, що ми зможемо працювати і щось створювати”, — каже Тетяна Шик.

Тетяна Шик (на фото по центру) стала головою Ради з питань ВПО / фото надане героїнею

Особливо цінною для Ради ВПО стала підтримка місцевої влади. Пані Тетяна каже, що керівництво громади зацікавлене в тому, щоб ця Рада була не черговим органом на папері, а дієвим інструментом впливу переселенців на життя міста.

“Хоч це місто було для нас чужим, і ми багато чого не знали, але нам дуже повезло з місцевою владою. Бо вони не просто створили цю Раду, щоб вона була, бо є постанова Кабінету Міністрів, і треба було дотримуватись. Коли нас створили, нам заступниця міського голови сказала: “Хлопці, дівчата, ви можете збиратися хоч у мене в кабінеті. Ми готові вас чути, ми готові вам сприяти і допомагати. І всю інформацію, яка необхідна для вашої діяльності на користь ВПО, ми готові надати”. Мені, як голові Ради, надали всі контакти, куди я могла звертатися в тій чи іншій ситуації”, — зазначила Тетяна Шик.

Першочергово після створення Ради з питань ВПО міська влада почала залучати її членів до робочих груп і комісій виконкому. Також представників Ради запрошують на зустрічі з іноземними делегаціями, які приїжджають з візитом до міста, та різні заходи, де обговорюють питання ВПО. 

Робота Ради ВПО / фото надане героїнею

Окрім діяльності, яка передбачена в положенні про Раду ВПО, її представники розгорнули й іншу роботу. Зокрема, для ВПО міста Павлоград створили групу в Telegram. Вона стала джерелом інформації для допомоги переселенцям і їхньої інтеграції у громаду. Група є зв’язком між людьми та Радою ВПО, оскільки там працює зворотній зв’язок, і переселенці можуть поділитися своїми проблемами.

Також Рада ВПО розвиває співпрацю з благодійними організаціями.

“Ми проводимо благодійні видачі, беручи на себе всі організаційні процеси: це і запрошення людей, і формування списків, і самі видачі. Це можуть бути харчові продукти, реєстрація на грошову допомогу, видача побутової хімії, проведення ремонтів від “Карітас” у будинках і квартирах, які винаймають або придбали внутрішньо переміщені люди”, — розповіла голова Ради ВПО.

Допомагає Тетяна Шик і новопробулим ВПО.

“У транзитному пункті, який функціонує в Павлограді, є мої контакти. І якщо людина звертається: “Допоможіть, будь ласка, або з житлом, або яку тут допомогу можна отримати”, то ми завжди долучаємося. З житлом дуже складно, але щодо допомоги, то ми часто скеровуємо до громадських організацій, які можуть взяти людину під супровід. Також ми надаємо консультаційну допомогу, бо люди просто не знають що і де тут є. Наприклад, для старших людей розповідаємо про роботу  терцентру, для батьків з дітьми — про гуртки і можливості дозвілля в безпечних громадських просторах”, — розповідає жінка.

Згуртована команда Ради ВПО в Павлограді / фото надане героїнею

Як Рада ВПО у Павлограді реалізує гранти

Для реалізації своїх ініціатив, Рада ВПО подається на грантові програми. На сьогодні їм вдалося отримати два гранти.

Перший грант витратили на облаштування свого простору. Місцева влада виділила приміщення, яке Рада ВПО використовує для видачі допомоги та різних заходів. До роботи простору долучають психологів, юристів, фахівців з роботи з дітьми.

За кошти другого гранту допомогли облаштувати приміщення філіалу територіального центру для людей старшого віку.

За словами Тетяни Шик, зараз вона відчуває себе повноцінною мешканкою Павлограда. Ця громада тепло прийняла її, і жінка вдячна їй за те, що вона змогла реалізувати себе тут.

“Коли я почала активно займатися Радою, і паралельно в мене з’явилися ОСББ — це те, до чого я прагнула. Я почала себе відчувати місцевою. Я занурилася в життя громади настільки, що горювати мені ніколи. І зараз я відчуваю себе наповненою. Якби ще не літало нічого над головою, і в країні був мир, я б сказала, що я повністю щаслива людина. У громаді мені справді комфортно. Інколи запитують: “А чого Павлоград? А чого так поруч? Чому не поїхала кудись далі?”. А я не знаю, як би моє життя склалося, якби я поїхала далі. Зараз Павлоград у мене таким теплом відгукується. Бо ця громада мене прийняла, вона дала мені роботу, вона дала моїй родині і моїм дітям все те, що вони мають. І я дуже вдячна, що у мене все склалося так”, — підсумувала розмову бахмутянка Тетяна Шик.

За успішну роботу на користь переселенців Тетяну Шик нагородили Національною відзнакою / фото надане героїнею

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутська лікарня в Броварах впроваджує нові реабілітаційні послуги

Бахмутська лікарня в Броварах впроваджує нові реабілітаційні послуги: як записатися на прийом?

Лікувально-діагностичний центр Бахмутської багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування в Броварах покращує надання реабілітаційних послуг та впроваджує нові методики. У серпні за власні кошти заклад придбав новий […]

11:32, 30.08.2023 Микола Ситник
5 de015

“Мені сказали: хочеш жити — потрібен інсулін”: бахмутянка розповіла, як майже 10 років живе з діабетом

Не всі люди готові розказати про свій досвід боротьби з діабетом. Нам вдалося поговорити з Мариною Лебігою — жінкою, яка майже десять років живе з […]

14:40, 22.01.2024 Ганна Бокова
104163232 554668855180000 146187614127205602 n 20b15

Інфаркт та інсульт: чи є в пацієнтів бахмутської лікарні шанс повернутися до повноцінного життя?

Відмирання серцевого м’язу при інфаркті та пошкодження мозку при інсульті має серйозні наслідки для здоров’я людини. Минулого року  з цими захворюваннями в Бахмутську лікарню звернулися […]