“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім
• Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!