Бахмутянка пані Олена написала коментар під постом нашої редакції в Telegram, де ми публікували фотозгадки з Бахмута. На одній із цих світлин була зображена стела на могилі Невідомого солдата. Цю стелу, як виявилося, зробив батько пані Олени, який працював на місцевому підприємстві. Зараз бахмутянка живе в Києві, їй довелося покинути рідний дім. Жінка розповіла нам про історію своєї родини, яка вже двічі зустріла Велику війну. Мама Олени, 93-річна пенсіонерка, ще добре пам’ятає події Другої світової війни. 

Публікуємо спогади пані Олени.

Примітка. Матеріал було оновлено 5 березня 2024 року згідно з редакційною політикою. Героїня матеріалу зауважила, що прізвище її батька Медведєв, а не Медведев, як було зазначено раніше. Прізвище було виправлено. Також героїня додала коментар щодо визволення від нацистської окупації Бахмута (на той час Артемівська).

Родинна історія

Олена Кірсанова народилася в 1953 році в місті Бахмут — тоді це ще був на радянський лад Артемівськ. Останні роки праці були на заводі ЗАО Керамік, роботу на якому пані Олена дуже цінувала.

“До речі, багато архітектурних об’єктів в Києві було збудовано з нашої бахмутської лицьової цегли. Це не околиці міста, а центральний елітний район столиці — Печерський, вулиці Щорса, Кловський узвіз, Олеся Гончара, Патаржинського й інші. Саме з Бахмута поставляли для цього цеглу, тому я знаю, що вона наша, у Київ я також їздила у робочі відрядження”, — згадує пані Олена.

Батько бахмутянки, Олексій Медведєв, застав німецьку окупацію, ще будучи підлітком. У вересні 1943 року, коли тогочасний Артемівськ звільнили від німців, 14-річний Олексій, щоб прогодувати сім’ю (він був єдиним чоловіком в родині, мав маму та двох молодших сестричок), працював на заводі “Перемога праці” (на той час завод мав іншу назву) в цеху.

“Тато отримав повістку з воєнкомату, і сфотографувався на пам’ять. Але його не призвали, тому що у нього була бронь”, — описує цю світлину бахмутянка.

“Тато працював з 14 років за станком, стоячи на ящику, бо він був дитиною, малий зростом. Він робив все для нашої перемоги. Пам’ятаю тато розказував, що вони були такі стомлені після роботи, що спали на кучі гарячих болтів аж до світанку. За свою роботу вони отримували пайки. Пайок — це був тільки хліб по 500 грамів, його видавали кожного дня. Він все життя віддав цій роботі. Так він до самої пенсії й пропрацював на цьому підприємстві. Брав участь у створенні стели для могили невідомого солдата в Бахмуті. Був бригадиром, а ще дуже фаховим спеціалістом. Його поважали та цінували, він був авторитетом для колег”, — говорить бахмутянка.

Примітка. До стели приходили відзначати День Перемоги на 9 травня — це радянське свято. 

В Бахмут ціле покоління сім’ї пані Олени потрапило, “завдячуючи сталінському режиму”. Її мама Лідія, яка родом з Житомирщини, (Любарський район, тут у часи Голодомору померло 95% населення) — в два рочки з батьками тікала від Голодомору на Донбас, це був кінець 1932 року, грудень.

Дідусь пані Олени — Парамон помер невдовзі після вимушеного переселення, тоді люди наймалися на важку роботу, дідусь (на той час молодий чоловік 28 років) найнявся  колоти  лід, але через втому провалився під той же лід, його не встигли довезти до лікарні й він помер.

Родичів мами розкуркулили, бо вони були заможними: займалися землеробством, робили брички та ободи для коней, також були кузнеці в роду. Їх відправили в росію, а через 18 років (після смерті Сталіна) виявилося, що вони були в Іркутську без права переписки, а сама мала Лідія опинилась у селах Луганщини, туди їх забрав родич. Коли почалася Друга світова війна, Лідія переїхала в Артемівськ. 

“Отчима мого забрали в армію, ми тоді жили в Первомайську, близько до лінії фронту. Щоб врятувати дітей від війни, бабуся була вимушена тікати з села, вона зібрала нас малих, а їхали ми повозкою з дітьми в інше село, так опинилися в Новоолександрівці, а потім вже у Артемівську. Німці, коли відходили з сіл, вони забирали в наступне село цивільне населення. Нас забрали в Попасну, німці потім забрали мою бабусю в Артемівську, так і я там опинилася, мені було 13 років”, — каже пані Лідія нам у коментарі.

Надворі був 1941 рік, війна тільки набирала обертів. Мама Олени пам’ятає, як у місто зайшли німецькі солдати, це було 24 жовтня 1941 рік. Жінка наголошує, що вони не поводилися так звірсько, як росіяни. 

В цей час Дар’я (мама батька Олени) жила в одному великому будинку, в якому розташовувалася німецька канцелярія. В одному з приміщень проживали офіцери, які допомагали Дар’ї та її дітям.

“Поруч з домом була німецька польова кухня. І завжди, коли німці йшли на обід чи сніданок, то казали моєму татові, щоб він брав з собою каструлю, та ставили його перед собою в черзі. Так родина й виживала”, — пригадує жінка.

Під німецькою окупацією місто пробуло від 24 жовтня 1941 року до 5 вересня 1943 року.

Примітка. Офіційні джерела вказують, що окупація Бахмута почалася з листопада, але Олена Кірсанова наголошує, що добре пам’ятає дати, коли німці зайшли в місто, це було 24 жовтня.

Мамі Олени вдалося пережити німецьку окупацію, а вже згодом вона зустріла кохання свого життя Олексія, з яким дівчина познайомилась на танцях в Артемівську.

Початок російського повномасштабного вторгнення

20 травня 2022 року, через три місяці після початку повномасштабного вторгнення, родина Кірсанових евакуювалася до Києва з пакетом найнеобхідніших речей. Про те, що Бахмут буде повністю зруйнованим, не було й думки. 

“Ми мріяли повернутись додому, але зараз вже нічого там не збереглося. Наша квартира, нічого нема… А квартира, де жила моя родина — фото будинку облетіло весь світ. Дім був на вулиці Ватутіна, 25”, — говорить бахмутянка.

За кілька кілометрів від цієї багатоповерхівки був розташований приватний будинок — це було родинне обійстя батька Олени, але в часи колективізації цей дім відібрали й заселили туди чужих людей. Останні роки він пустував. Все життя бахмутянка проходила повз будівлю, але так й не змогла побачити її зсередини.

“Про те, що це був дім нашої родини, страшно було говорити вголос”, — говорить Олена Кірсанова.

На 75 роковини Голодомору пані Олена вирішила принести квіти до фундаменту їхнього родинного будинку. Жінка взяла гвоздики, але коли приїхала додому, то побачила, що дах (в минулу ніч) будинку обвалився.

Відбудова Бахмута

Про те, що Бахмут буде відбудований, залишається тільки мріяти, каже бахмутянка. На її думку, спершу місто треба визволити, розмінувати, а вже потім почнеться процес відбудови.

“Ця війна все зруйнувала. Росіяни хочуть знищити нашу пам’ять. Щоб нічого не залишити. Нічого святого. От, як, наприклад, можна церкви руйнувати чи історичні будинки? Це ж така краса! Знаєте, я ходила завжди по вулицях й просто розглядала кожний будинок. Отак дивишся на ці історичні будинки, думаєш, було тут життя, така краса, а зараз цього вже нема”, — пояснює Олена.

Місто Бахмут пані Олена згадує, як тепле, світле та затишне, а ще дуже комфортне. Це відзначали й перші біженці в 2014 році, які евакуювалися у місто з початком війни, жінка вважає, що головна заслуга в цьому керівництва міста.

Зараз, перебуваючи в Києві, жінка розказує, що це місто асоціюється з чимось теплим та добрим. Думками героїня в рідному Бахмуті. Гуманітарна допомога переселенцям зараз зменшилася, якщо порівнювати з минулим роком, розказує пані Олена. Одна з головних проблем, на її думку, — це питання житла. Час від часу жінка ходить у Центр підтримки бахмутян у місті Київ — вона вдячна за допомогу, але живого спілкування бракує.

Чоловік пані Олени помер, вона зі старенькою мамою опинилась на самоті. Крім того, у самої бахмутянки виявили важке захворювання. Завдяки допомозі небайдужих киян, двох родин, які надають різнопланову допомогу, жінкам вдається жити, адже виживати на 3-4 тисячі пенсії неможливо.

“За їх людяність, добрі серця, відповідальність, за те, що вони фактично виконують обов’язки держави, низький уклін від нас і вічна подяка. Неможливо висловити слова вдячності. А від держави очікуємо рішення про те, як же ж можна жити далі пенсіонерам в орендованому житлі? Минуло майже 2 роки, де брати гроші?”, — питає бахмутянка.

Вона каже, що настав час звернутись і до Бахмутської міської адміністрації. Далі ми публікуємо саме звернення пані Олени.

***

З відкритих джерел інформації відомо, що гроші платників податків надходять в бюджет міста Бахмут. Використовуються на потреби ЗСУ, на оснащення медичних закладів. І це чудово, і викликає тільки позитивні враження. Так тримати надалі. Але, коли доводиться до відома громади про захмарні премії працівникам, то виникає питання, чи це справедливо?

А сама заробітна плата, вона що, не відображає той вклад, за що йде нарахування, за обов’язки? Якщо є кошти в бюджеті, то згадайте за отих нещасних 90-річних і старше стареньких, яким залишилось зовсім мало прожити, як моя мама (пані Лідія).

Вона тричі за своє життя втратила житло: в Голодомор, під час німецької окупації будинок спалили, а тепер російська навала знищила все. Допоможіть, будь ласка, таким стареньким матеріально, аби була можливість сплачувати оренду та лікуватись. Хочеться, що б за це піклувалась держава. Покоління старших пенсіонерів заслуговує на увагу та турботу.

Читайте також:

• Двічі втратити дім, але залишитись собою: історія художниці з Рубіжного
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Анастасія Калужських роками працювала в дошкільній освіті рідного міста, дбаючи про виховання найменших містян. Повномасштабне вторгнення змусило її разом із двома синами залишити дім і шукати прихисток у безпечнішому регіоні.

Опинившись у Вінниці, жінка не лише змогла адаптуватися на новому місці, а й наважилася реалізувати давню мрію — відкрити власний дитячий центр.

Про переїзд, перші кроки у бізнесі в евакуації, залучення грантів та спогади про бахмутську Алею Троянд Анастасія розповіла редакції Бахмут IN.UA.

З Бахмута до Вінниці: вимушений переїзд заради дітей

Пані Анастасія народилася в Костянтинівці, але вже у дитячому віці разом із родиною переїхала до Бахмута. Тут вона закінчила школу №24, її дитинство проходили  на вулиці Перемоги, саме тут жила родина дівчинки Коли Анастасія завершила школу, тоздобула фах історикині в Донецькому національному університеті, проте так склалося, що за спеціальністю вона не працювала жодного дня — серце лежало до роботи з дітьми. До повномасштабної війни наша героїня була вихователькою-методисткою у дитячому садку “Кульбабка”.

Початок повномасштабного вторгнення родина зустріла вдома. Проте, пам’ятаючи переляк дітей під час подій АТО, Анастасія вирішила не ризикувати їхнім емоційним станом і виїхати.

“Ми виїхали в березні, а 25 березня були вже у Вінниці. Їхали, щоб вивезти дітей, аби вони не лякалися. Не збиралися надовго, планували на Великдень повернутися додому. Але ось уже який рік у Вінниці. Опинилися тут випадково — просто їхали потягом, куди було можливо, і залишилися”, — пригадує бахмутянка.

Адаптація на новому місці вимагала сил та фінансової витривалості, адже великих заощаджень родина не мала. Звикати до нового життя допомагала активна підтримка місцевих служб, які організовували дозвілля для дітей.

“Мені здається, ми, люди нашого регіону, швидко адаптуємося. Ми не боїмося працювати й розуміємо, що треба рухатися вперед. Було нелегко, але, маючи двох дітей, треба було працювати. У Вінниці дітям добре допомагала ювенальна поліція — за перші пів року вони багато де побували. Тому я мала можливість виходити на роботу й працювати”, — ділиться Анастасія.

Власний дитячий центр у Вінниці: від ідеї до грантів

Попрацювавши у вінницьких приватних закладах освіти, Анастасія вирішила спробувати започаткувати власний проєкт. Вона пройшла у місті навчання від благодійних організацій та курси підвищення кваліфікації в Києві, де навчали основ ведення бізнесу в сфері дошкілля.

Поштовхом для героїністало тримісячне навчання за програмою “Право на бізнес” від БФ “Право на захист”. Написавши бізнес-план, бахмутянка змогла виграти декілька грантів на запуск власної справи — омріяного дитячого центру.

“Вінниця — відносно спокійний регіон, тут багато діток, а батьки зацікавлені в якісній освіті. Маючи великий досвід у дошкільній системі, я вирішила спробувати. Навчання в благодійних організаціях дало велику підтримку. Там роз’яснювали все простою мовою: від маркетингу до фінансової частини. Потихеньку, власними силами робили ремонт, довго шукали приміщення, щоб воно було безпечним для дітей”, — розповідає педагогиня.

Основна концепція закладу — це садок із додатковими гуртками, який працює 12 годин на добу, забезпечуючи максимальний комфорт для працюючих батьків. Головний акцент у центрі зроблено на безпеці та безперебійному навчальному процесі.

“Найголовніше — це безпека. Дітки фактично не мають реагувати на повітряні тривоги, вони зранку приходять і цілий день спокійно займаються. Ми маємо власну територію для прогулянок та безперебійне живлення. Крім того, ми проводимо безкоштовні сезонні свята, куди через хаби ВПО запрошуємо діток-переселенців зі всього району”, — зазначає Анастасія.

Ключі від втраченого дому та джерело натхнення

Робота з малечею вимагає колосального емоційного ресурсу. Анастасія зізнається, що уникати вигорання їй допомагає щирість вихованців та підтримка рідних.

“Саме дітки заряджають цією енергією. Ти приходиш кожного ранку, а це радість, сміх, вони тебе обіймають. Якщо ти до них із любов’ю, то й вони так само. Це найосновніший ресурс. І, звісно, вдячність батьків, коли вони кажуть ‘дякуємо, дитина біжить у садок із задоволенням'”, — каже співрозмовниця.

Попри облаштоване життя у Вінниці, спогади про рідний Бахмут залишаються важливою частиною життя родини.

“Коли їхали, перевезти багато чого було неможливо. Але ми бережемо ключі від квартир, яких вже немає… Це частинка дому. Також у нас із синами була tradition — кожного вечора ходити гуляти на Алею Троянд. Зараз у вихідні ми ходимо до місцевого парку у Вінниці, але все одно наших бахмутських троянд і рідних вулиць дуже не вистачає”, — з теплотою згадує бахмутянка.

Іншим переселенцям, які мріють про власну справу в евакуації, Анастасія радить не боятися, але діяти зважено:

• ретельно прораховувати фінансову модель та бізнес-план;
• починати з маленьких кроків і не занурюватися одразу у великі ризиковані проєкти;
• враховувати всі потенційні ризики сьогодення (відключення світла, безпекові умови);
• не соромитися вчитися, ставити питання та переймати досвід інших підприємців.

Життя ВПО у Вінниці: ринок праці та оренда житла

Оцінюючи Вінницю як місто для релокації та проживання внутрішньо переміщених осіб, Анастасія зазначає, що знайти роботу тут цілком реально, якщо людина готова сумлінно працювати. Втім, головною проблемою для переселенців залишається вартість оренди житла.

“Роботу я знайшла вже через три місяці після приїзду. Головне — робити свою справу чесно. Але Вінниця — недешеве місто. Ціни на оренду житла зараз дуже високі, це основна стаття витрат. За високі кошти іноді пропонують дуже скромні умови, тому до цього варто бути готовими”, — зауважує жінка.

Водночас у місті діє Бахмутський хаб, де переселенці можуть отримати гуманітарну допомогу, відвідати культурні заходи та відчути підтримку земляків.

“У Вінниці є хороший Бахмутський хаб, де працюють чудові дівчата. Вони за можливості видають гуманітарну допомогу та організовують заходи. Я намагаюся більше співпрацювати з ними та заробляти сама, залишаючи гуманітарну підтримку тим, кому вона зараз потрібніша”, — підсумовує Анастасія Калужських.

Читайте також:

Повернулися з Німеччини до України, купили будинок і відновлюють власну справу: продовження історії родини Вороненків з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Раніше Бахмут IN.UA розповідав історію Віктора Вороненка — підприємця з Бахмута, який через повномасштабну війну втратив дім і справу, якій присвятив понад 30 років життя. У Бахмуті він вирощував саджанці троянд, шипшини та яблунь. У 2022 році чоловік разом із дружиною та сином Олександром виїхали за кордон. Спочатку жили та працювали в Польщі, потім переїхали до Німеччини, але планували повернутися в Україну. Цьогоріч навесні Вороненки придбали власний будинок на Хмельниччині і почали новий етап життя.

Як родина облаштовується після повернення на Батьківщину та чи планує відновити власну справу — читайте в продовженні історії на Бахмут IN.UA.

Про повернення в Україну

Вперше історію родини Вороненків ми розповідали в листопаді 2025 року. Тоді пан Віктор зі своїм сином Олександром розповіли про 30-річний досвід вирощування саджанців у Бахмуті, евакуацію з міста та переїзд за кордон. Також батько з сином поділилися досвідом життя та роботи в Польщі і Німеччині.

Переїзд до Німеччини дався родині важко. Адаптуватися не виходило через складну мову та бюрократію. Під час нашої минулої розмови родина Вороненків поділилася планами про повернення до України. Пан Віктор хотів придбати будинок із землею для відновлення справи свого життя.

Вдруге з родиною ми говоримо майже через рік. Сьогодні Віктор Вороненко з дружиною і сином мешкають на Хмельниччині. Сюди перебралися у травні.

“Ми хотіли і раніше поїхати, бо розуміли, що Німеччина це просто не наша країна. Планували поїхати в березні, але не вийшло. Ми просто не знали, що орендодавця потрібно попереджати про виїзд за 3 місяці. Тому переїзд затягнувся”, — розповідає Віктор Вороненко.

Купівля і облаштування власного будинку

Після повернення до України родина почала пошуки житла. Окрім Хмельницької області, інших регіонів не розглядали, оскільки тут мешкають родичі. А ще тут є хороший ґрунт для вирощування саджанців.

Шукали житло в сільській місцевості, оскільки там і ціни доступніші, і є можливість придбати будинок із земельною ділянкою. У результаті допомогли знайти житло місцеві жителі.

“Як шукали житло? Дуже просто — заїхали до місцевого магазину і спитали чи немає тут будинків на продаж. У магазині ж зазвичай всі все знають. Ми якраз заїхали, а там люди сидять, пʼють каву, і якраз там була наша майбутня сусідка. Вона поїхала з нами і показала, які є будинки для купівлі в цьому селі”, — розповів Віктор Вороненко.

Будинок з ділянкою 25 соток придбали у селі Бачманівка. Пан Віктор відверто розповідає: спочатку за нього просили 10 тисяч доларів, але за такий стан будинку це було задорого. Вороненки запропонували придбати його за 7 тисяч доларів, і після кількох днів роздумів власниця погодилася. Зібрати гроші на будинок допомогли родичі.

“Будинок, щоб купити і одразу зайти та жити, тут за такі гроші не купиш. Тут за 10 тисяч доларів пропонують дерев’яні будинки взагалі без нічого, тому ми і погодились на цей варіант”, — каже чоловік.

Хоч родина вже має власний будинок, поки вимушені жити у батьків дружини в Нетішині. Переїхати в Бачманівку не можуть, оскільки будинок потребує ремонту. Тому зараз живуть так: вдень їдуть до села і облаштовують дім, а ввечері повертаються.

“Зараз ми у процесі ремонту. От зараз, наприклад, валяємо і кладемо нові перегородки, бо старі були з глини, стяжку залили у двох кімнатах. Також тут є три пічки, дві з них вже розвалили, бо вони вже віджили своє: потріскалися, димлять, після розпалювання дають чадний запах. Опалення в будинку є, але ми ще хочемо замінити труби на пластикові”, — розповідає пан Віктор.

Паралельно з цим займаються облаштуванням зручностей.

“Залишилося ще прибудову зробити для туалету, душу. Але тут так виходить, що копаєш півтора метри і починаються ґрунтові води. Тому питання де і як копати зливну яму. Поки будуємо туалет на вулиці”, — розповідає Віктор Вороненко.

До ремонту в самому будинку передувала велика робота у дворі та сараях.

“Тут всі шоковані, що ми за такий короткий час стільки зробили. Тільки самого сміття аж 13 причепів вивезли. На подвір’ї всі дерева зрубали, покосили траву, все вичистили. Дружина займалася майданчиком перед вікном, де ми хочемо троянди посадити: прибрала сміття, камінці, скло. Потім ми перейшли до сараїв. Там було повно сіна, то ми його віддали бабусі, яка через будинок від нас живе, то вона на знак вдячності досі нам яйця приносить, хоч ми і кажемо , що нам нічого не потрібно. Також дрова повіддавали людям, бо вони вже були трухляві, і якби ми їх зберігали , то вони б просто пропали”, — розповідають батько з сином.

Зараз у планах родини — якнайшвидше частково завершити ремонт, щоб можна було заїхати в будинок.

“Хочемо хоча б одну кімнату зробити і переїхати сюди, бо дуже накладно з такими цінами на пальне щодня по 32 кілометри їздити”, — каже Віктор Вороненко.

Про плани відновити вирощування саджанців

Віктор Вороненко планує відновити справу, якою він займався в Бахмуті — вирощування саджанців. Для цього в родини є майже гектар землі — 25 соток на території будинку, і ще 60 соток взяли в оренду. Початкові роботи на землі вже провели.

“Ми город готуємо, щоб посадити на весну, і влітку заколерувати. Плануємо пару тисяч троянд посадити. Також пройдуся мотоблоком, пропушу землю, щоб підготувати її під посадку шипшини на наступний рік. А ще хочемо сад посадити. Мені вже друг телефонував і каже: “Ти нікому не дзвони, я тобі все надішлю для посадки — яблуні, груші”, — розповідає Віктор Вороненко.

Як і в Бахмуті, чоловік хоче займатися продажем саджанців. Сьогодні в нього залишилася база старих клієнтів, які готові купувати вирощені ним саджанці.

Також у планах є завести власне господарство, родина хоче придбати курей. Для них вже знайшли місце в одній з господарських будівель.

Про розвиток сімейного блогу

Зараз родина веде свій відеоблог на Youtube. Тут вони показують свій шлях відновлення будинку і власної справи. Розвитком блогу займається Олександр Вороненко. Зйомки і монтаж відео робить у перервах між навчанням.

“Після приїзду до України я вступив до Київського національного лінгвістичного університету. Оскільки навчання проходить онлайн, у мене є багато часу на розвиток блогу. Вдень сиджу на парах, а ввечері монтую відео. Зараз у моїх планах лише дві мети — навчання і розвиток блогу”, — ділиться Олександр Вороненко.

За словами батька і сина, блог приносить їм не лише задоволення, а й деякий прибуток. Часто глядачі не лише пишуть приємні повідомлення, а й висилають допомогу родині. Успіх свого каналу вони пояснюють щирістю і відкритістю.

“Це сімейний блог. Чим ми живемо, те й показуємо. Сьогодні у нас 15 тисяч підписників, а переглядів 70-80 тисяч. Навіть не знаю, чим ми подобаємося людям. Мабуть тим, що нічого не вигадуємо, у нас нічого не награно — це контент без сценарію. Наприклад, кладемо блоки, і батько пояснює, що не фахівець у цьому, що він вперше це робить. І тоді люди або поради якісь дають, або просто дивляться наш досвід. Також люди часто допомагають. Ось, наприклад, сьогодні людина з Харківської області саджанці смородини надіслала, а до цього жінка з Нікополя надсилала полуницю та малину”, — розповідає Олександр.

Чи не шкодує родина про повернення в Україну

За словами Віктора і Олександра Вороненків, повернутися в Україну стало для їхньої родини правильним рішенням. Тут вони відчувають себе вільнішими і бачать можливість для розвитку.

“Ми в Україну повернулися і аж дихати стало легше. У Німеччині ж всюди штрафи, страшна бюрократія… І людей ми там практично не бачили. Як це було: жили ми в місті Гера, це таке містечко, як Бахмут, і там вже о 7-8 вечора вулиці пусті. А тут ми хоч можемо з людьми поспілкуватися, які говорять з тобою однією мовою”, — розповідають батько і син.

Родина каже, що за весь час життя на Хмельниччині не стикалися з утисками від місцевих жителів. Навпаки, досвід спілкування тільки позитивний.

На запитання: “Чи могли б вони порадити життя в такому ж селі бахмутянам?”, Вороненки відповідають:

“Так, але за однієї умови — якщо працювати на власній землі і тримати господарство. Бо, відверто, роботи тут немає. Але, в будь-якому разі, можна їздити на роботу до міста. Тут вже кожен вирішує сам”.

Роботи на землі родина не боїться, оскільки присвятила цьому своє життя в Бахмуті. На сьогодні їхня мрія — відновити будинок та власну справу, яка б приносила дохід.

Читайте також:

“Я завжди представляюся: “Аліса з Краматорська”: історія доннечанки, яка повернулася з Німеччини в Україну

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!