Бахмутянка пані Олена написала коментар під постом нашої редакції в Telegram, де ми публікували фотозгадки з Бахмута. На одній із цих світлин була зображена стела на могилі Невідомого солдата. Цю стелу, як виявилося, зробив батько пані Олени, який працював на місцевому підприємстві. Зараз бахмутянка живе в Києві, їй довелося покинути рідний дім. Жінка розповіла нам про історію своєї родини, яка вже двічі зустріла Велику війну. Мама Олени, 93-річна пенсіонерка, ще добре пам’ятає події Другої світової війни. 

Публікуємо спогади пані Олени.

Примітка. Матеріал було оновлено 5 березня 2024 року згідно з редакційною політикою. Героїня матеріалу зауважила, що прізвище її батька Медведєв, а не Медведев, як було зазначено раніше. Прізвище було виправлено. Також героїня додала коментар щодо визволення від нацистської окупації Бахмута (на той час Артемівська).

Родинна історія

Олена Кірсанова народилася в 1953 році в місті Бахмут — тоді це ще був на радянський лад Артемівськ. Останні роки праці були на заводі ЗАО Керамік, роботу на якому пані Олена дуже цінувала.

“До речі, багато архітектурних об’єктів в Києві було збудовано з нашої бахмутської лицьової цегли. Це не околиці міста, а центральний елітний район столиці — Печерський, вулиці Щорса, Кловський узвіз, Олеся Гончара, Патаржинського й інші. Саме з Бахмута поставляли для цього цеглу, тому я знаю, що вона наша, у Київ я також їздила у робочі відрядження”, — згадує пані Олена.

Батько бахмутянки, Олексій Медведєв, застав німецьку окупацію, ще будучи підлітком. У вересні 1943 року, коли тогочасний Артемівськ звільнили від німців, 14-річний Олексій, щоб прогодувати сім’ю (він був єдиним чоловіком в родині, мав маму та двох молодших сестричок), працював на заводі “Перемога праці” (на той час завод мав іншу назву) в цеху.

“Тато отримав повістку з воєнкомату, і сфотографувався на пам’ять. Але його не призвали, тому що у нього була бронь”, — описує цю світлину бахмутянка.

“Тато працював з 14 років за станком, стоячи на ящику, бо він був дитиною, малий зростом. Він робив все для нашої перемоги. Пам’ятаю тато розказував, що вони були такі стомлені після роботи, що спали на кучі гарячих болтів аж до світанку. За свою роботу вони отримували пайки. Пайок — це був тільки хліб по 500 грамів, його видавали кожного дня. Він все життя віддав цій роботі. Так він до самої пенсії й пропрацював на цьому підприємстві. Брав участь у створенні стели для могили невідомого солдата в Бахмуті. Був бригадиром, а ще дуже фаховим спеціалістом. Його поважали та цінували, він був авторитетом для колег”, — говорить бахмутянка.

Примітка. До стели приходили відзначати День Перемоги на 9 травня — це радянське свято. 

В Бахмут ціле покоління сім’ї пані Олени потрапило, “завдячуючи сталінському режиму”. Її мама Лідія, яка родом з Житомирщини, (Любарський район, тут у часи Голодомору померло 95% населення) — в два рочки з батьками тікала від Голодомору на Донбас, це був кінець 1932 року, грудень.

Дідусь пані Олени — Парамон помер невдовзі після вимушеного переселення, тоді люди наймалися на важку роботу, дідусь (на той час молодий чоловік 28 років) найнявся  колоти  лід, але через втому провалився під той же лід, його не встигли довезти до лікарні й він помер.

Родичів мами розкуркулили, бо вони були заможними: займалися землеробством, робили брички та ободи для коней, також були кузнеці в роду. Їх відправили в росію, а через 18 років (після смерті Сталіна) виявилося, що вони були в Іркутську без права переписки, а сама мала Лідія опинилась у селах Луганщини, туди їх забрав родич. Коли почалася Друга світова війна, Лідія переїхала в Артемівськ. 

“Отчима мого забрали в армію, ми тоді жили в Первомайську, близько до лінії фронту. Щоб врятувати дітей від війни, бабуся була вимушена тікати з села, вона зібрала нас малих, а їхали ми повозкою з дітьми в інше село, так опинилися в Новоолександрівці, а потім вже у Артемівську. Німці, коли відходили з сіл, вони забирали в наступне село цивільне населення. Нас забрали в Попасну, німці потім забрали мою бабусю в Артемівську, так і я там опинилася, мені було 13 років”, — каже пані Лідія нам у коментарі.

Надворі був 1941 рік, війна тільки набирала обертів. Мама Олени пам’ятає, як у місто зайшли німецькі солдати, це було 24 жовтня 1941 рік. Жінка наголошує, що вони не поводилися так звірсько, як росіяни. 

В цей час Дар’я (мама батька Олени) жила в одному великому будинку, в якому розташовувалася німецька канцелярія. В одному з приміщень проживали офіцери, які допомагали Дар’ї та її дітям.

“Поруч з домом була німецька польова кухня. І завжди, коли німці йшли на обід чи сніданок, то казали моєму татові, щоб він брав з собою каструлю, та ставили його перед собою в черзі. Так родина й виживала”, — пригадує жінка.

Під німецькою окупацією місто пробуло від 24 жовтня 1941 року до 5 вересня 1943 року.

Примітка. Офіційні джерела вказують, що окупація Бахмута почалася з листопада, але Олена Кірсанова наголошує, що добре пам’ятає дати, коли німці зайшли в місто, це було 24 жовтня.

Мамі Олени вдалося пережити німецьку окупацію, а вже згодом вона зустріла кохання свого життя Олексія, з яким дівчина познайомилась на танцях в Артемівську.

Початок російського повномасштабного вторгнення

20 травня 2022 року, через три місяці після початку повномасштабного вторгнення, родина Кірсанових евакуювалася до Києва з пакетом найнеобхідніших речей. Про те, що Бахмут буде повністю зруйнованим, не було й думки. 

“Ми мріяли повернутись додому, але зараз вже нічого там не збереглося. Наша квартира, нічого нема… А квартира, де жила моя родина — фото будинку облетіло весь світ. Дім був на вулиці Ватутіна, 25”, — говорить бахмутянка.

За кілька кілометрів від цієї багатоповерхівки був розташований приватний будинок — це було родинне обійстя батька Олени, але в часи колективізації цей дім відібрали й заселили туди чужих людей. Останні роки він пустував. Все життя бахмутянка проходила повз будівлю, але так й не змогла побачити її зсередини.

“Про те, що це був дім нашої родини, страшно було говорити вголос”, — говорить Олена Кірсанова.

На 75 роковини Голодомору пані Олена вирішила принести квіти до фундаменту їхнього родинного будинку. Жінка взяла гвоздики, але коли приїхала додому, то побачила, що дах (в минулу ніч) будинку обвалився.

Відбудова Бахмута

Про те, що Бахмут буде відбудований, залишається тільки мріяти, каже бахмутянка. На її думку, спершу місто треба визволити, розмінувати, а вже потім почнеться процес відбудови.

“Ця війна все зруйнувала. Росіяни хочуть знищити нашу пам’ять. Щоб нічого не залишити. Нічого святого. От, як, наприклад, можна церкви руйнувати чи історичні будинки? Це ж така краса! Знаєте, я ходила завжди по вулицях й просто розглядала кожний будинок. Отак дивишся на ці історичні будинки, думаєш, було тут життя, така краса, а зараз цього вже нема”, — пояснює Олена.

Місто Бахмут пані Олена згадує, як тепле, світле та затишне, а ще дуже комфортне. Це відзначали й перші біженці в 2014 році, які евакуювалися у місто з початком війни, жінка вважає, що головна заслуга в цьому керівництва міста.

Зараз, перебуваючи в Києві, жінка розказує, що це місто асоціюється з чимось теплим та добрим. Думками героїня в рідному Бахмуті. Гуманітарна допомога переселенцям зараз зменшилася, якщо порівнювати з минулим роком, розказує пані Олена. Одна з головних проблем, на її думку, — це питання житла. Час від часу жінка ходить у Центр підтримки бахмутян у місті Київ — вона вдячна за допомогу, але живого спілкування бракує.

Чоловік пані Олени помер, вона зі старенькою мамою опинилась на самоті. Крім того, у самої бахмутянки виявили важке захворювання. Завдяки допомозі небайдужих киян, двох родин, які надають різнопланову допомогу, жінкам вдається жити, адже виживати на 3-4 тисячі пенсії неможливо.

“За їх людяність, добрі серця, відповідальність, за те, що вони фактично виконують обов’язки держави, низький уклін від нас і вічна подяка. Неможливо висловити слова вдячності. А від держави очікуємо рішення про те, як же ж можна жити далі пенсіонерам в орендованому житлі? Минуло майже 2 роки, де брати гроші?”, — питає бахмутянка.

Вона каже, що настав час звернутись і до Бахмутської міської адміністрації. Далі ми публікуємо саме звернення пані Олени.

***

З відкритих джерел інформації відомо, що гроші платників податків надходять в бюджет міста Бахмут. Використовуються на потреби ЗСУ, на оснащення медичних закладів. І це чудово, і викликає тільки позитивні враження. Так тримати надалі. Але, коли доводиться до відома громади про захмарні премії працівникам, то виникає питання, чи це справедливо?

А сама заробітна плата, вона що, не відображає той вклад, за що йде нарахування, за обов’язки? Якщо є кошти в бюджеті, то згадайте за отих нещасних 90-річних і старше стареньких, яким залишилось зовсім мало прожити, як моя мама (пані Лідія).

Вона тричі за своє життя втратила житло: в Голодомор, під час німецької окупації будинок спалили, а тепер російська навала знищила все. Допоможіть, будь ласка, таким стареньким матеріально, аби була можливість сплачувати оренду та лікуватись. Хочеться, що б за це піклувалась держава. Покоління старших пенсіонерів заслуговує на увагу та турботу.

Читайте також:

• Двічі втратити дім, але залишитись собою: історія художниці з Рубіжного
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Коли у Краматорській українській гімназії починається онлайн-урок, пані Ірина насамперед думає не про правила української мови. Їй важливо знати, чи всі діти на зв’язку, як минула їхня ніч і чи вдалося їм виспатися. Її учні сьогодні живуть у різних містах України та за кордоном, але продовжують навчатися разом. Для пані Ірини ця школа давно стала другою домівкою, а діти — частиною великої родини.

Ірина Савчук, заслужена вчителька України, яка вже 25 років працює у Краматорській українській гімназії. Вона тричі ставала переможницею Радіодиктанту національної єдності — у 2013, 2017 та 2018 роках, і сподівається, що знову напише Радіодиктант у мирному Краматорську:

“Мене завжди зворушує думка, що в один і той самий час тисячі людей у різних куточках України й світу пишуть один текст. Особливо це важливо зараз, коли війна розкидала стільки наших родин по різних країнах. Я тричі ставала переможницею, але переконана, що головне тут — не кількість помилок, а бажання бути разом, відчувати свою причетність до української культури, любити й удосконалювати рідну мову. І дуже мрію, щоб наступного року ми писали Радіодиктант у мирній Україні, разом з учнями та колегами в нашій рідній Краматорській українській гімназії. Це було б для мене справжнім щастям”.

Її педагогічний шлях розпочався з дитячої мрії, а згодом привів до Покровська, Кам’янця-Подільського та Краматорська. Сьогодні, у День Радіодиктанту національної єдності редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Іриною Савчук про дитинство на Донеччині, любов до української мови, роботу вчительки під час війни та учнів, заради яких вона щодня повертається до викладання.

“Я ще з дитинства вирішила, що буду вчителькою”

Пані Ірина народилася у селі Баламутівка Чернівецької області, але значна частина її дитинства та юності минула на Донеччині. Коли дівчинці було 12 років, родина переїхала на схід України. Її батьки працювали вчителями у Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району, тому шкільне життя було для Ірини знайомим із ранніх років. Вона пригадує своє дитинство з особливою теплотою, адже попри зайнятість батьки завжди знаходили час для дітей. Саме вони навчили її відповідальності, чесності та поваги до людей, а також передали любов до вчительської професії.

“Я виросла у вчительській родині. Мої батьки працювали в Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району. Вони навчили мене бути відповідальною, чесною, не боятися труднощів і поважати людей. І, мабуть, саме від них я перейняла цю любов до вчительської професії”, — розповідає Ірина Савчук.

Після закінчення школи Ірина вирішила пов’язати своє життя з педагогікою. У 1985 році вона вступила до Красноармійського педагогічного училища в місті, яке сьогодні має назву Покровськ. Навчання завершила у 1989 році, а через 30 років повернулася до училища на зустріч випускників. Тоді колишні студенти домовилися побачитися знову у 2024 році, на 35-річчя випуску. Однак повномасштабна війна змінила ці плани, а закладу, де вона здобувала освіту, за словами вчительки, більше немає.

“У 2019 році ми зібралися на зустріч випускників з нагоди 30-річчя. Це була настільки тепла і зворушлива зустріч, було дуже багато емоцій. Ми планували, що зустрінемося за п’ять років, у 2024-му, але не судилося. Дуже прикро, але знаю, що сьогодні вже немає того закладу, де я навчалася”, — пригадує Ірина Савчук.

Після педагогічного училища пані Ірина недовго працювала у дитячому садочку Слов’янська. Згодом вступила на очне навчання до педагогічного університету в Кам’янці-Подільському, де обрала спеціальність учительки української мови та літератури. Так у її житті знову з’явилася Хмельниччина, але Донеччина залишалася місцем, із яким вона пов’язувала значну частину свого життя. У 2001 році педагогиня повернулася — цього разу до Краматорська. Саме тут вона знайшла школу, в якій працює вже чверть століття.

“Для мене це не просто навчальний заклад, це моя домівка”

У Краматорській українській гімназії пані Ірина почала працювати ще у 2001 році. Вона пригадує, що тоді українська мова на Донеччині ще не мала такого поширення, як сьогодні. Однак у гімназії панувала атмосфера, в якій українська була природною частиною шкільного життя. Поруч працювали колеги, які поділяли її погляди на освіту та виховання дітей. За словами педагогині, саме це середовище допомогло їй відчути себе на своєму місці, це не просто навчальний заклад, каже педагогиня, це її домівка.

“Знаєте, мене просто переповнює гордість, коли слухаю своїх старшокласників. Ще кілька років тому вони соромилися відповідати, шукали потрібні слова, а сьогодні вже вміють грамотно, впевнено й аргументовано висловлювати свої думки українською мовою, дискутувати, відстоювати власну позицію. Для мене це, мабуть, одна з найбільших радостей у професії”, — ділиться вчителька.

За понад три десятиліття роботи Ірина Савчук переконалася, що вчителювання не обмежується уроками та перевіркою зошитів. Освітянам доводиться підтримувати дітей, допомагати їм долати труднощі та вірити у власні сили. Особливо цінними для неї залишаються повідомлення від колишніх учнів, які через багато років згадують шкільні заняття. Вона говорить, що саме такі моменти допомагають не втрачати мотивації. Адже навіть після закінчення школи зв’язок між учителем і вихованцями може зберігатися роками.

“Мене завжди зворушує вдячність колишніх учнів. Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися”, — розповідає Ірина Савчук.

Однією з учениць, чиїми досягненнями особливо пишається вчителька, є Анна Рищенко — дівчина з Донецька. У 2023 році, вже під час повномасштабного вторгнення, дівчина посіла третє місце на Всеукраїнській олімпіаді з української мови та літератури. Також вона здобула друге місце на конкурсі імені Петра Яцика та отримала 200 балів на НМТ з української мови. Для пані Ірини такі результати є свідченням того, що навіть під час війни діти продовжують навчатися та досягати успіхів.

Навчання під час війни

Після початку повномасштабного вторгнення Краматорська українська гімназія швидко перейшла на дистанційне навчання. Як пригадує пані Ірина, досвід онлайн-уроків учителі вже мали через пандемію коронавірусу. Тому організувати навчання вдалося досить швидко, орієнтовно на другому тижні після початку вторгнення. Частина дітей тоді виїхала за кордон, інші залишилися в Україні, але продовжили навчатися у своїй школі. Попри відстань, повітряні тривоги та інші труднощі, педагоги намагаються підтримувати зв’язок з кожним учнем.

“Ми перейшли на дистанційну форму навчання дуже швидко. Звичайно, є свої плюси і мінуси. Ти не бачиш очей дітей, ти не можеш їх обійняти, не можеш зробити те, що можеш очно. Але разом із тим ми не здаємося, ми працюємо”, — розповідає Ірина Савчук.

Сьогодні кожен урок для вчительки починається з уваги до емоційного стану дітей. Вона запитує, як минула ніч, чи всі змогли відпочити та чи почуваються в безпеці. Іноді для цього достатньо звичайної розмови про повсякденні справи, яка допомагає зняти напруження. Під час повітряних тривог учні можуть переривати заняття, щоб перейти до укриття, а згодом повертаються до уроку.

“Коли ти заходиш на урок, то перш за все думаєш про те, чи всі прийшли, яка була ніч, безсонна чи ні. Бувають випадки, що діти розказують, що вночі не спали, але вони знову оживають, коли чують слова підтримки. Навіть коли лунає тривога, дитина каже, що побігла, але зараз повернеться. І дійсно повертається, бо хоче спілкуватися зі своїми однокласниками”, — говорить педагогиня

За її педагогині, зв’язок між учнями та вчителями не обмежується уроками. Вони спілкуються у спільних чатах, цікавляться одне одним і підтримують тих, кому зараз складно. Діти можуть перебувати в різних областях України або за її межами, але залишаються частиною одного класу. Ця єдність стала особливо важливою під час війни. Сама вчителька порівнює шкільну спільноту з великою родиною.

“У нас є чат, у нас є групи, де ми цікавимося одне одним. Це така велика родина, яка об’єдналася, яка знаходиться на різних територіях України, але ми разом. Ми тримаємося одне одного. І ми подумки обіймаємо одне одного та підтримуємо”, — ділиться у розмові пані Ірина.

Як змінилося ставлення дітей до української мови

Педагогиня каже, що що українська мова завжди була важливою частиною життя їхньої гімназії. Водночас після початку повномасштабної війни вона помітила зміни у ставленні учнів до її предмета. На думку вчительки, діти почали глибше усвідомлювати зв’язок між мовою, культурою та власною ідентичністю. Педагогиня особливо радіє, коли бачить, як учні не лише опановують українську, а й пишаються своїми знаннями.

“Діти усвідомили, що українська мова — це якраз про нашу ідентичність, про нашу культуру. Ми розуміємо, що вони народилися в російськомовному середовищі, але вони відчувають себе українцями. Вони намагаються, докладають дуже багато зусиль до того, щоб дійсно володіти українською мовою. І не просто володіти, а пишаються тим, що вони українці”, — говорить Ірина Савчук.

Особливо помітними ці зміни стають для вчительки, коли вона випускає старшокласників. Минулого року Ірина Савчук завершила навчання одинадцятого класу, з яким працювала багато років. Вона пригадує, як колись ці діти лише починали впевнено висловлювати свої думки українською. Тепер це дорослі юнаки та дівчата, які вільніше говорять і не соромляться власної позиції. Для педагогині такі зміни є однією з найбільших винагород за роботу.

“Коли ти бачиш дитину на початку, у п’ятому класі, її несміливі кроки, несміливі вислови. А потім бачиш уже дорослих юнаків і дівчат, які отримують задоволення від того, що можуть багато чого сказати, висловити. Вони пишаються собою. Мене переповнює радість і гордість за наші майбутні покоління”, — розповідає Ірина Савчук.

Не забувають педагогиню і її колишні учні та учениці, і це особливі теплі спогади та спілкування. Пані Ірині телефонують і пишуть, діляться радощами і питають поради.

“Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися.Звичайно, пишаюся і їхніми досягненнями. Серед моїх вихованців є переможці всеукраїнських олімпіад, конкурсів, стипендіати Президента України, Кабінету Міністрів, Тараса Шевченка”, — ділиться пані Ірина.

“Це наша спільна перемога”: як учителька отримала звання заслуженої

У 2021 році пані Ірина отримала почесне звання “Заслужений вчитель України”. Нагородження тоді відбулося у Верховній Раді з нагоди 30-річчя Всеукраїнського референдуму щодо незалежності України. Для педагогині ця подія стала особливою, адже вона вперше побувала у парламенті та особисто отримала нагороду від президента. Після церемонії її вітали учні, випускники та колеги.

“Я була у Києві, вперше була у Верховній Раді. Я вперше бачила президента, коли він вручав нагороду. Мені було дуже приємно, що я серед своїх однодумців, колег представляю Донеччину. Я цим, звичайно, пишалася”, — пригадує Ірина Савчук.

Свої професійні досягнення вчителька не відокремлює від успіхів учнів та підтримки колег. Вона згадує олімпіади, конкурси й поїздки, до яких долучалася не лише школа, а й її родина. Наприклад, її чоловік допомагав супроводжувати дітей на змагання, а у складних ситуаціях шкільна спільнота об’єднувалася, щоб підтримати учнів. Зокрема, у 2023 році вони збирали кошти на поїздку школярки на олімпіаду до Львова. Дівчина змогла взяти участь у змаганні та здобути перемогу.

“Я говорила про те, що це наша спільна перемога, це наші спільні досягнення. Бо одна я без своїх учнів, без своїх колег, звичайно, таких результатів не досягла. Всі діти, яких я навчала, — це моя сім’я. І я вдячна долі за те, що я вчителька”, — говорить Ірина Савчук.

Попри війну, дистанційне навчання та труднощі, пані Ірина продовжує працювати зі своїми учнями. Вона зізнається, що в педагогічній професії бувають різні моменти, але підтримку знаходить у родині та дітях. Її донька також обрала викладання, а чоловік завжди з розумінням ставився до роботи дружини. Для самої педагогині школа давно перестала бути лише місцем працевлаштування. Це люди, з якими пов’язані десятиліття її життя, спільні перемоги, переживання та спогади.

“Мені дають сили мої учні і моя родина. Звичайно, бувають різні моменти, особливо зараз. Але коли починаєш урок, бачиш їхні очі, чуєш їхні запитання, жарти, настрій змінюється. І ти розумієш, чому ти тут і заради чого працюєш”, — говорить Ірина Савчук.

До теми:

Тричі перемагала у Радіодиктанті: вчителька з Донеччини розповіла, як написати текст без помилок

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Анастасія Калужських роками працювала в дошкільній освіті рідного міста, дбаючи про виховання найменших містян. Повномасштабне вторгнення змусило її разом із двома синами залишити дім і шукати прихисток у безпечнішому регіоні.

Опинившись у Вінниці, жінка не лише змогла адаптуватися на новому місці, а й наважилася реалізувати давню мрію — відкрити власний дитячий центр.

Про переїзд, перші кроки у бізнесі в евакуації, залучення грантів та спогади про бахмутську Алею Троянд Анастасія розповіла редакції Бахмут IN.UA.

З Бахмута до Вінниці: вимушений переїзд заради дітей

Пані Анастасія народилася в Костянтинівці, але вже у дитячому віці разом із родиною переїхала до Бахмута. Тут вона закінчила школу №24, її дитинство проходили  на вулиці Перемоги, саме тут жила родина дівчинки Коли Анастасія завершила школу, тоздобула фах історикині в Донецькому національному університеті, проте так склалося, що за спеціальністю вона не працювала жодного дня — серце лежало до роботи з дітьми. До повномасштабної війни наша героїня була вихователькою-методисткою у дитячому садку “Кульбабка”.

Початок повномасштабного вторгнення родина зустріла вдома. Проте, пам’ятаючи переляк дітей під час подій АТО, Анастасія вирішила не ризикувати їхнім емоційним станом і виїхати.

“Ми виїхали в березні, а 25 березня були вже у Вінниці. Їхали, щоб вивезти дітей, аби вони не лякалися. Не збиралися надовго, планували на Великдень повернутися додому. Але ось уже який рік у Вінниці. Опинилися тут випадково — просто їхали потягом, куди було можливо, і залишилися”, — пригадує бахмутянка.

Адаптація на новому місці вимагала сил та фінансової витривалості, адже великих заощаджень родина не мала. Звикати до нового життя допомагала активна підтримка місцевих служб, які організовували дозвілля для дітей.

“Мені здається, ми, люди нашого регіону, швидко адаптуємося. Ми не боїмося працювати й розуміємо, що треба рухатися вперед. Було нелегко, але, маючи двох дітей, треба було працювати. У Вінниці дітям добре допомагала ювенальна поліція — за перші пів року вони багато де побували. Тому я мала можливість виходити на роботу й працювати”, — ділиться Анастасія.

Власний дитячий центр у Вінниці: від ідеї до грантів

Попрацювавши у вінницьких приватних закладах освіти, Анастасія вирішила спробувати започаткувати власний проєкт. Вона пройшла у місті навчання від благодійних організацій та курси підвищення кваліфікації в Києві, де навчали основ ведення бізнесу в сфері дошкілля.

Поштовхом для героїністало тримісячне навчання за програмою “Право на бізнес” від БФ “Право на захист”. Написавши бізнес-план, бахмутянка змогла виграти декілька грантів на запуск власної справи — омріяного дитячого центру.

“Вінниця — відносно спокійний регіон, тут багато діток, а батьки зацікавлені в якісній освіті. Маючи великий досвід у дошкільній системі, я вирішила спробувати. Навчання в благодійних організаціях дало велику підтримку. Там роз’яснювали все простою мовою: від маркетингу до фінансової частини. Потихеньку, власними силами робили ремонт, довго шукали приміщення, щоб воно було безпечним для дітей”, — розповідає педагогиня.

Основна концепція закладу — це садок із додатковими гуртками, який працює 12 годин на добу, забезпечуючи максимальний комфорт для працюючих батьків. Головний акцент у центрі зроблено на безпеці та безперебійному навчальному процесі.

“Найголовніше — це безпека. Дітки фактично не мають реагувати на повітряні тривоги, вони зранку приходять і цілий день спокійно займаються. Ми маємо власну територію для прогулянок та безперебійне живлення. Крім того, ми проводимо безкоштовні сезонні свята, куди через хаби ВПО запрошуємо діток-переселенців зі всього району”, — зазначає Анастасія.

Ключі від втраченого дому та джерело натхнення

Робота з малечею вимагає колосального емоційного ресурсу. Анастасія зізнається, що уникати вигорання їй допомагає щирість вихованців та підтримка рідних.

“Саме дітки заряджають цією енергією. Ти приходиш кожного ранку, а це радість, сміх, вони тебе обіймають. Якщо ти до них із любов’ю, то й вони так само. Це найосновніший ресурс. І, звісно, вдячність батьків, коли вони кажуть ‘дякуємо, дитина біжить у садок із задоволенням'”, — каже співрозмовниця.

Попри облаштоване життя у Вінниці, спогади про рідний Бахмут залишаються важливою частиною життя родини.

“Коли їхали, перевезти багато чого було неможливо. Але ми бережемо ключі від квартир, яких вже немає… Це частинка дому. Також у нас із синами була tradition — кожного вечора ходити гуляти на Алею Троянд. Зараз у вихідні ми ходимо до місцевого парку у Вінниці, але все одно наших бахмутських троянд і рідних вулиць дуже не вистачає”, — з теплотою згадує бахмутянка.

Іншим переселенцям, які мріють про власну справу в евакуації, Анастасія радить не боятися, але діяти зважено:

• ретельно прораховувати фінансову модель та бізнес-план;
• починати з маленьких кроків і не занурюватися одразу у великі ризиковані проєкти;
• враховувати всі потенційні ризики сьогодення (відключення світла, безпекові умови);
• не соромитися вчитися, ставити питання та переймати досвід інших підприємців.

Життя ВПО у Вінниці: ринок праці та оренда житла

Оцінюючи Вінницю як місто для релокації та проживання внутрішньо переміщених осіб, Анастасія зазначає, що знайти роботу тут цілком реально, якщо людина готова сумлінно працювати. Втім, головною проблемою для переселенців залишається вартість оренди житла.

“Роботу я знайшла вже через три місяці після приїзду. Головне — робити свою справу чесно. Але Вінниця — недешеве місто. Ціни на оренду житла зараз дуже високі, це основна стаття витрат. За високі кошти іноді пропонують дуже скромні умови, тому до цього варто бути готовими”, — зауважує жінка.

Водночас у місті діє Бахмутський хаб, де переселенці можуть отримати гуманітарну допомогу, відвідати культурні заходи та відчути підтримку земляків.

“У Вінниці є хороший Бахмутський хаб, де працюють чудові дівчата. Вони за можливості видають гуманітарну допомогу та організовують заходи. Я намагаюся більше співпрацювати з ними та заробляти сама, залишаючи гуманітарну підтримку тим, кому вона зараз потрібніша”, — підсумовує Анастасія Калужських.

Читайте також:

Повернулися з Німеччини до України, купили будинок і відновлюють власну справу: продовження історії родини Вороненків з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!