Бахмутянка пані Олена написала коментар під постом нашої редакції в Telegram, де ми публікували фотозгадки з Бахмута. На одній із цих світлин була зображена стела на могилі Невідомого солдата. Цю стелу, як виявилося, зробив батько пані Олени, який працював на місцевому підприємстві. Зараз бахмутянка живе в Києві, їй довелося покинути рідний дім. Жінка розповіла нам про історію своєї родини, яка вже двічі зустріла Велику війну. Мама Олени, 93-річна пенсіонерка, ще добре пам’ятає події Другої світової війни. 

Публікуємо спогади пані Олени.

Примітка. Матеріал було оновлено 5 березня 2024 року згідно з редакційною політикою. Героїня матеріалу зауважила, що прізвище її батька Медведєв, а не Медведев, як було зазначено раніше. Прізвище було виправлено. Також героїня додала коментар щодо визволення від нацистської окупації Бахмута (на той час Артемівська).

Родинна історія

Олена Кірсанова народилася в 1953 році в місті Бахмут — тоді це ще був на радянський лад Артемівськ. Останні роки праці були на заводі ЗАО Керамік, роботу на якому пані Олена дуже цінувала.

“До речі, багато архітектурних об’єктів в Києві було збудовано з нашої бахмутської лицьової цегли. Це не околиці міста, а центральний елітний район столиці — Печерський, вулиці Щорса, Кловський узвіз, Олеся Гончара, Патаржинського й інші. Саме з Бахмута поставляли для цього цеглу, тому я знаю, що вона наша, у Київ я також їздила у робочі відрядження”, — згадує пані Олена.

Батько бахмутянки, Олексій Медведєв, застав німецьку окупацію, ще будучи підлітком. У вересні 1943 року, коли тогочасний Артемівськ звільнили від німців, 14-річний Олексій, щоб прогодувати сім’ю (він був єдиним чоловіком в родині, мав маму та двох молодших сестричок), працював на заводі “Перемога праці” (на той час завод мав іншу назву) в цеху.

“Тато отримав повістку з воєнкомату, і сфотографувався на пам’ять. Але його не призвали, тому що у нього була бронь”, — описує цю світлину бахмутянка.

“Тато працював з 14 років за станком, стоячи на ящику, бо він був дитиною, малий зростом. Він робив все для нашої перемоги. Пам’ятаю тато розказував, що вони були такі стомлені після роботи, що спали на кучі гарячих болтів аж до світанку. За свою роботу вони отримували пайки. Пайок — це був тільки хліб по 500 грамів, його видавали кожного дня. Він все життя віддав цій роботі. Так він до самої пенсії й пропрацював на цьому підприємстві. Брав участь у створенні стели для могили невідомого солдата в Бахмуті. Був бригадиром, а ще дуже фаховим спеціалістом. Його поважали та цінували, він був авторитетом для колег”, — говорить бахмутянка.

Примітка. До стели приходили відзначати День Перемоги на 9 травня — це радянське свято. 

В Бахмут ціле покоління сім’ї пані Олени потрапило, “завдячуючи сталінському режиму”. Її мама Лідія, яка родом з Житомирщини, (Любарський район, тут у часи Голодомору померло 95% населення) — в два рочки з батьками тікала від Голодомору на Донбас, це був кінець 1932 року, грудень.

Дідусь пані Олени — Парамон помер невдовзі після вимушеного переселення, тоді люди наймалися на важку роботу, дідусь (на той час молодий чоловік 28 років) найнявся  колоти  лід, але через втому провалився під той же лід, його не встигли довезти до лікарні й він помер.

Родичів мами розкуркулили, бо вони були заможними: займалися землеробством, робили брички та ободи для коней, також були кузнеці в роду. Їх відправили в росію, а через 18 років (після смерті Сталіна) виявилося, що вони були в Іркутську без права переписки, а сама мала Лідія опинилась у селах Луганщини, туди їх забрав родич. Коли почалася Друга світова війна, Лідія переїхала в Артемівськ. 

“Отчима мого забрали в армію, ми тоді жили в Первомайську, близько до лінії фронту. Щоб врятувати дітей від війни, бабуся була вимушена тікати з села, вона зібрала нас малих, а їхали ми повозкою з дітьми в інше село, так опинилися в Новоолександрівці, а потім вже у Артемівську. Німці, коли відходили з сіл, вони забирали в наступне село цивільне населення. Нас забрали в Попасну, німці потім забрали мою бабусю в Артемівську, так і я там опинилася, мені було 13 років”, — каже пані Лідія нам у коментарі.

Надворі був 1941 рік, війна тільки набирала обертів. Мама Олени пам’ятає, як у місто зайшли німецькі солдати, це було 24 жовтня 1941 рік. Жінка наголошує, що вони не поводилися так звірсько, як росіяни. 

В цей час Дар’я (мама батька Олени) жила в одному великому будинку, в якому розташовувалася німецька канцелярія. В одному з приміщень проживали офіцери, які допомагали Дар’ї та її дітям.

“Поруч з домом була німецька польова кухня. І завжди, коли німці йшли на обід чи сніданок, то казали моєму татові, щоб він брав з собою каструлю, та ставили його перед собою в черзі. Так родина й виживала”, — пригадує жінка.

Під німецькою окупацією місто пробуло від 24 жовтня 1941 року до 5 вересня 1943 року.

Примітка. Офіційні джерела вказують, що окупація Бахмута почалася з листопада, але Олена Кірсанова наголошує, що добре пам’ятає дати, коли німці зайшли в місто, це було 24 жовтня.

Мамі Олени вдалося пережити німецьку окупацію, а вже згодом вона зустріла кохання свого життя Олексія, з яким дівчина познайомилась на танцях в Артемівську.

Початок російського повномасштабного вторгнення

20 травня 2022 року, через три місяці після початку повномасштабного вторгнення, родина Кірсанових евакуювалася до Києва з пакетом найнеобхідніших речей. Про те, що Бахмут буде повністю зруйнованим, не було й думки. 

“Ми мріяли повернутись додому, але зараз вже нічого там не збереглося. Наша квартира, нічого нема… А квартира, де жила моя родина — фото будинку облетіло весь світ. Дім був на вулиці Ватутіна, 25”, — говорить бахмутянка.

За кілька кілометрів від цієї багатоповерхівки був розташований приватний будинок — це було родинне обійстя батька Олени, але в часи колективізації цей дім відібрали й заселили туди чужих людей. Останні роки він пустував. Все життя бахмутянка проходила повз будівлю, але так й не змогла побачити її зсередини.

“Про те, що це був дім нашої родини, страшно було говорити вголос”, — говорить Олена Кірсанова.

На 75 роковини Голодомору пані Олена вирішила принести квіти до фундаменту їхнього родинного будинку. Жінка взяла гвоздики, але коли приїхала додому, то побачила, що дах (в минулу ніч) будинку обвалився.

Відбудова Бахмута

Про те, що Бахмут буде відбудований, залишається тільки мріяти, каже бахмутянка. На її думку, спершу місто треба визволити, розмінувати, а вже потім почнеться процес відбудови.

“Ця війна все зруйнувала. Росіяни хочуть знищити нашу пам’ять. Щоб нічого не залишити. Нічого святого. От, як, наприклад, можна церкви руйнувати чи історичні будинки? Це ж така краса! Знаєте, я ходила завжди по вулицях й просто розглядала кожний будинок. Отак дивишся на ці історичні будинки, думаєш, було тут життя, така краса, а зараз цього вже нема”, — пояснює Олена.

Місто Бахмут пані Олена згадує, як тепле, світле та затишне, а ще дуже комфортне. Це відзначали й перші біженці в 2014 році, які евакуювалися у місто з початком війни, жінка вважає, що головна заслуга в цьому керівництва міста.

Зараз, перебуваючи в Києві, жінка розказує, що це місто асоціюється з чимось теплим та добрим. Думками героїня в рідному Бахмуті. Гуманітарна допомога переселенцям зараз зменшилася, якщо порівнювати з минулим роком, розказує пані Олена. Одна з головних проблем, на її думку, — це питання житла. Час від часу жінка ходить у Центр підтримки бахмутян у місті Київ — вона вдячна за допомогу, але живого спілкування бракує.

Чоловік пані Олени помер, вона зі старенькою мамою опинилась на самоті. Крім того, у самої бахмутянки виявили важке захворювання. Завдяки допомозі небайдужих киян, двох родин, які надають різнопланову допомогу, жінкам вдається жити, адже виживати на 3-4 тисячі пенсії неможливо.

“За їх людяність, добрі серця, відповідальність, за те, що вони фактично виконують обов’язки держави, низький уклін від нас і вічна подяка. Неможливо висловити слова вдячності. А від держави очікуємо рішення про те, як же ж можна жити далі пенсіонерам в орендованому житлі? Минуло майже 2 роки, де брати гроші?”, — питає бахмутянка.

Вона каже, що настав час звернутись і до Бахмутської міської адміністрації. Далі ми публікуємо саме звернення пані Олени.

***

З відкритих джерел інформації відомо, що гроші платників податків надходять в бюджет міста Бахмут. Використовуються на потреби ЗСУ, на оснащення медичних закладів. І це чудово, і викликає тільки позитивні враження. Так тримати надалі. Але, коли доводиться до відома громади про захмарні премії працівникам, то виникає питання, чи це справедливо?

А сама заробітна плата, вона що, не відображає той вклад, за що йде нарахування, за обов’язки? Якщо є кошти в бюджеті, то згадайте за отих нещасних 90-річних і старше стареньких, яким залишилось зовсім мало прожити, як моя мама (пані Лідія).

Вона тричі за своє життя втратила житло: в Голодомор, під час німецької окупації будинок спалили, а тепер російська навала знищила все. Допоможіть, будь ласка, таким стареньким матеріально, аби була можливість сплачувати оренду та лікуватись. Хочеться, що б за це піклувалась держава. Покоління старших пенсіонерів заслуговує на увагу та турботу.

Читайте також:

• Двічі втратити дім, але залишитись собою: історія художниці з Рубіжного
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмут. 24 лютого 2022 року. П’ята ранку. Місто ще спить, коли тишу розрізають тривожні новини. За мить життя перевернеться й більше ніколи не стане таким як раніше. Війна настає зненацька. Так було й цього разу. Поки люди в місті метушаться запасаючи продукти, воду, знімаючи готівку, кілька жінок мають інші турботи — вони шукають запаси їжі та ліків для притулку.

Місцевий притулок “Лада” був не просто місцем для тварин — це був острів турботи посеред непростого життя. Тут рятували покалічені долі, лікували страх, вірили, що кожен пес заслуговує на дім. Але війна прийшла без дозволу, і змусила зробити вибір, якого не мало б бути: рятувати життя, тікаючи.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Мариною Шажко, керівницею притулку “Лада”. Говорили про перші години війни, рішення про евакуацію після обстрілів, неймовірний порятунок 145 собак за один день і про те, як “Лада” живе сьогодні.

Примітка. Бахмутське товариству захисту тварин “Лада” — це громадська організація, яка утворилася у 2011 році в Бахмуті. Тут допомагали на волонтерських засадах безхатнім тваринам у власному реабілітаційному притулку, котрі постраждали  від жорстокого поводження власників чи бойових дій. 

Перший день війни: паніка й порожні полиці

Війна завжди розпочинається зненацька. За словами Марини Шашко, вона застала притулок та його команду близько п’ятої ранку.

“Перша думка — що робити? Не було часу на розгубленість. Ми одразу вирішили робити запаси їжі та ліків“, — згадує керівниця притулку.

Жінка пригадує, що в перші дні не було думок про евакуацію, головне було забезпечити тварин мінімальним запасом для їх виживання. Волонтерка почала розповсюджувати пости з проханням допомоги у соціальних мережах, а люди відгукувалися: хтось фінансово, а хтось продуктами чи навіть інформацією.

“Магазини тоді були порожні, усе змітали. Але знайомі телефонували, коли щось з’являлося на складах, щоб ми встигли викупити“, — каже Марина Шажко.

Життя в такому темпі продовжувалося до серпня, коли в притулок вперше прилетів артилерійський снаряд. Тоді трьом волонтеркам — Марині Шажко, Ользі Литовченко та Людмилі Булавченко — стало очевидно, що лишатися небезпечно. Але роздавати тварин по різних містах не хотіли, для команди було принциповим вивезти всіх разом. 

Волонтерка Ольга, яка перебралася із сім’єю до села Вільне Дніпропетровської області, звернулася до місцевої влади. Там запропонували територію, але оренда вартувала 15 тисяч гривень на місяць — занадто багато на той момент. Шукали інші варіанти.

“Ми зверталися до різних фондів і організацій, але всі варіанти мали свої “але”: без світла, без води, без приміщень або занадто далеко“, — каже керівниця “Лади”.

Тим часом по притулку прилетіло вдруге. Наприкінці серпня російська артилерія вбила собаку Ладу, названу на честь притулку, жінки зрозуміли, чекати більше не можна.

“Ми сприйняли це як знак, що чекати більше не можна. І погодилися на ті 15 тисяч. Жодна сума не більша за ціну їхніх життів“, — додає пані Марина.

Евакуація за один день: 145 собак під загрозою нових обстрілів

Повноцінна евакуація відбулася 28 вересня 2022 року — після довгої підготовки. До неї долучилися представники “Порятунок тварин Харків”, англійської організації Breaking The Chains, а також подружжя Зоя Шкурко й Дмитро Підтуркін із Києва.

“Це було 28 вересня. Фронт наближався, попередні дні були дуже гучні, а того дня — тиша. Ніби вищі сили допомагали нам“, — каже волонтерка Марина Шажко.

Вивозили у три черги — з 7:00 до 15:00. За один день вдалося перевезти всіх 145 собак. Евакуація була важкою, але дозволила зберегти життя усім собакам з притулку “Лада”.

“Після кожного приїзду транспорту з’являлися дрони, а за ними — прильоти. Ми розуміли, що часу на поступовість немає“, — згадує керівниця притулку.

Як тварини переживали поїздку

Готувати тварин до самої евакуації почали за три місяці, коли волонтерки почали давати всім підопічним заспокійливі препарати, щоб зменшити тривожність. У сам день виїзду більшість поводилися неспокійно: скавчали, дряпали бокси, тремтіли. Але під час завантаження деякі ніби розуміли, що відбувається.

“Вони мовчки сідали у клітки, ніби довіряючи нам“, — пригадує керівниця притулку.

Волонтерка зізнається, що це переїзд став одним із найважчих періодів у їхньому житті.

“Постійна напруга, страх за кожного хвостика, відповідальність за рішення… Ми не мали права на помилку“, — каже Марина Шажко.

Попри стрес, команду тримала взаємна підтримка, а також перші ознаки того, що тварини на новому місці почали заспокоюватися:

“Коли вони почали їсти, спати, довіряти — тоді прийшло відчуття, що ми вистояли“, — ділиться керівниця бахмутського притулку.

З того часу притулок “Лада” поступово став одним із хабів на Дніпропетровщині, куди евакуюють тварин із зони бойових дій на Донеччині. Так тут опинився й пес на ім’я Граф, який потрапив у притулок “Лада” вже після початку війни. Він родом із Максимільянівки — невеликого села в Покровському районі. Його власники виїхали, залишивши на короткому ланцюгу під обстрілами. Від постійних вибухів Граф втратив зір.

“Сусіди підгодовували, але розуміли, що він загине. Коли приїхала команда порятунку, попросили забрати його“, — кажуть у притулку.

Спершу пес опинився у Харкові, потім — у “Ладі”. Тут його лікували, адаптували. Після довгої боротьби він вистояв і навіть отримав подарунок, повноцінний вольєр від благодійниці зі США, яка прочитала його історію та вирішила підтримати вихованця притулку.

Щоденна робота: понад дві сотні тварин і нестача коштів

Життя притулку сьогодні залишається складним. Жінки змушені сплачувати оренду, шукати гроші на корм та ліки, все це існує завдяки донатам небайдужих людей. Зараз тут проживає понад дві сотні собак, всі вони мають власну непросту історію.

“Головна складність — фінансова. Витрати великі, а допомоги часто не вистачає навіть на базові потреби“, — каже керівниця “Лади”

Друга проблема — медична. У притулку багато літніх і хронічно хворих тварин, які потребують медикаментів. До цього додається постійна емоційна втома. Попри це команда працює щодня:

“Ми навчилися жити в режимі марафону: день за днем, просто роблячи все, що можемо“, — зазначає Марина Шажко.

Підтримують притулок переважно такі ж волонтери та благодійні організації.

“Фонди Happy Paw, UFA, UAnimals, організація з Німеччини BGK Bochum/Köln — без них ми б не впоралися. Місцева влада не допомагає зовсім“, — зазначає притулок.

У притулку визнають, що складнощі  часом змушують замислюватися закриття, але ніхто ніколи не розглядав, це як реальний варіант виходу. Сотні собак, які залежать від цього притулку можуть залишитися на вулиці.

“Для нас це не “об’єкт”, а живі душі, які довірили нам життя. Якщо не буде коштів — будемо стукати у всі двері. Ми не маємо плану Б“, — підкреслює керівниця притулку.

Що тримає команду сьогодні

Волонтери кажуть, що сенс роботи змінився.

“Після всього, що ми пережили — війну, втрату дому, евакуацію — я не уявляю себе поза цим. Це вже не просто справа. Це — сенс життя“, — підсумовує співрозмовниця.

Як допомогти притулку “Лада”

Щоб допомогти притулку “Лада”, можна напряму звернутися до керівниці Марини Шажко за контактним номером телефону, вказаним у групі у Facebook.

• Найменування отримувача: ГО БТЗТ “ЛАДА”. Код отримувача: 37868823. Рахунок: UA113052990000026001033900793;
• Банк: АТ КБ “ПРИВАТБАНК”. ПриватБанк: 4731 2196 5029 6076;
• ПУМБ: 5355 2800 3944 9234;
• Банка Монобанк: https://send.monobank.ua/jar/2BDRYuBHQX;
• Номер картки Банки: 5375 4112 0465 1983;
• PayPal: [email protected].

Примітка. Матеріал створено у межах участі в конкурсі “Співпростір”, за підтримки ГО “Ю-Хартс Україна” та Kormotech.

Читайте також:

“Ми не маємо права зупинятися”: як зараз виживає бахмутський притулок “Лада”

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

На Полтавщині працює команда волонтерок, які шиють адаптивний одяг для поранених військових. Це різні види речей та нижня білизна на липучках, які є зручними для носіння у період реабілітації та післяопераційного відновлення, в тому числі й людям з ампутаціями. Працюють волонтерки власним коштом за підтримки небайдужих, а свій одяг передають у стабілізаційні пункти і лікарні, зокрема і для воїнів, які виконують бойові завдання на Донеччині.

З чого починався та як працює Миргородський громадський колектив “Шиття без меж”, розповіла волонтерка Ірина Ковіта.

Ідея виникла після курсів шиття

У місті Миргород на Полтавщині працює команда швачок, які шиють адаптивний одяг для військових. Працюють волонтерки вже рік. Розпочали свою роботу після курсів шиття.

“Я вела курси крою та шиття, і по закінченні курсу дівчатка хотіли продовження. Я сказала: “Є потреба в білизні для військових, якщо хочете, можемо шити білизну”. Всі погодились і так ми вже рік шиємо адаптивний одяг”, — розповіла Ірина Ковіта.

Загалом у команді є 10 волонтерок. Кожна з них займається своїм процесом — хтось кроїть вироби, хтось їх шиє, а хтось пере і прасує вже готовий одяг.

“У нас є жіночка, яка забирає готові вироби, пере і прасує, щоб вони вже чисті відправлялись. Я і ще одна жінка кроїмо, робимо заготовки. А решта семеро жінок шиють. Весь процес у нас розділений, як на фабриці. Хтось якісь деталі робить, хтось потім все разом зшиває, липучки пришиває, а хтось потім забирає прати. Весь процес розділений серед команди, щоб воно було максимально швидко. Кожен робить свій функціонал”, — розповідає волонтерка.

Половина з команди — це жінки, які залишились після курсів. Решта приєднались пізніше. Свою команду волонтерки назвали Миргородським громадським колективом “Шиття без меж”. Вони об’єднані прагненням допомагати військовим, а також мають певний терапевтичний ефект від роботи. Адже більшість волонтерок — це дружини і матері військових. Деякі з них — жінки, що втратили чоловіка або сина на війні.

“Це не тільки допомога військовим, це дещо більше. Це об’єднаний колектив, який спілкується і поза межами роботи. Це ще й допомога жінкам: хтось втратив сина, хтось чоловіка… і ця робота — це ще така собі група моральної підтримки, де ти можеш і допомагати іншим, і отримати підтримку серед таких жінок, як ти”, — каже Ірина Ковіта.

Що таке адаптивний одяг і кому він потрібен?

Основний вид виробів, які виготовляє миргородський колектив “Шиття без меж” — це адаптивний одяг для поранених військових. В асортименті є штани, шорти, футболки, лонгсліви та нижня білизна. Весь цей одяг на липучках, тому його комфортно одягати пораненим, в тому числі з ампутаціями та лежачим хворим.

“Це звичайний одяг, але він адапований під різні види поранень, ампутації ніг чи рук. Ми робимо розрізи по бокових швах або по плечових швах, робимо туди вставочки і пришиваємо липучки. Тому цей одяг можна вдягати і знімати з пораненого з максимальним комфортом. Робимо ми одяг двостороннім. Наприклад, якщо у людина ліва нога ціла, а права частково або повністю ампутована, то ми все одно робимо штани і на праву, і на ліву сторону, щоб вони розстібалися з двох боків. Тому що, як зазвичай показує практика, таким людям підійматися і натягувати на іншу здорову ногу штани не дуже зручно. Також цей одяг зроблений для максимального комфорту лежачих людей. У таких випадках під пораненого підстилається нижня частина одягу, зверху накривається іншою і защеплюється на липучки”, — розповідає Ірина Ковіта.

Своїм одягом волонтерки забезпечують стабілізаційні пункти і медичні заклади, де військові проходять лікування. Також закривають особисті запити від людей, чиї рідні постраждали на фронті. На сьогодні команда має сформований перелік місць, куди відправляють свої вироби. Серед них і ті, де проходять лікування бійці з Донеччини.

Також в асортименті є подушки, які адаптовані для людей з пораненнями.

“Це подушки у формі кісточок, вони дуже комфортні. Завдяки своїй формі їх легко покласти під руку, ногу, шию”, — каже Ірина Ковіта.

За словами Ірини Ковіти, попит на адаптивний одяг великий. Щотижня волонтерки відправляють близько 30-40 одиниць одягу.

“У нас був випадок, що нам телефонують і кажуть: “Дайте хоч три штуки, хоч чотири, хоч п’ять, все що є у вас, надішліть, будь ласка, терміново, бо вісім хлопців лежать роздягнені”. Бо неможливо вдягти звичайний одяг, якщо, наприклад, нога у спицях. Що ж ти туди натягнеш? Тому в нас був такий період, коли швидко доводилось все відшивати і відправляти, бо хлопців не було як одягнути для перевезення в лікарню”, — згадує волонтерка.

Де беруть тканину та чи приймають допомогу від людей?

Ірина Ковіта каже, що колектив має потребу в тканині. Адже адаптивний одяг хоч і має великий попит, його переважно не перуть після операцій, а викидають.

Через великий попит є і великі витрати тканини й фурнітури. Закуповують їх волонтерки власним коштом за донати небайдужих людей.

“Раз ми відкривали банку, назбирали приблизно 65 тисяч з хвостиком. На всі ці кошти ми закупили тканину і липучку. Все це коштовно зараз, на жаль. Також кидали запит, що люди можуть надіслати нам тканину. Тоді дуже багато людей відгукнулись, але ми вже все відшили. Зараз у нас є свої постачальники, але тканина дуже швидко розходиться. Наприклад, нам допомагала місцева швейна фабрика, віддавали свої залишки. В рулоні було 66 метрів і ми його за два понеділка скроїли, рулона немає”, — розповідає Ірина Ковіта.

Волонтерки також приймають звичайний одяг, переробляючи його в адаптивний. Однак беруть у роботу лише одяг у гарному стані, зношені речі чи з секонд-хенду не приймають. Кажуть, що для захисників роблять лише якісний одяг, який не зіпсується при першому ж використанні.

“Нам з Полтави надсилали величезні коробки одягу. Це був новий одяг, мабуть якісь залишки з гуманітарної допомоги. І ми адаптували його: розрізали футболки по плечових швах, розрізали штани, шорти і пришивали туди готові вставки і липучку. Тому також можна, якщо у людей є якісь речі, навіть хай це не нові, але в гарному стані, то ми можемо їх взяти й адаптувати для поранених”, — каже волонтерка.

Як допомогти Миргородському громадському колективу “Шиття без меж”

Зараз волонтеркам дуже потрібна тканина, бажано бавовняна. Підходить будь яка, навіть з візерунками. Також можна надіслати одяг у гарному стані для подальшої адаптації.

Якщо ви бажаєте допомогти волонтеркам, відправляйте тканини та одяг за адресою: місто Миргород, відділення “Нової пошти” №2 або №1 (вантажне). Посилку відправляйте на ім’я Ірини Ковіти, телефон: +380 (50) 511 2531.

Також можете відправляти Укрпоштою за індексом 37604.

Крім цього, волонтерки збирають кошти на тканину для адаптивної білизни. Долучайтесь, надсилаючи кошти в конверт ПриватБанку (номер картки конверта: 5168 7521 3793 1260).

Читайте також:

• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію
• Чаї, душі та білизна: як волонтери ГО “Бахмут Український” допомагають армії

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!