Бахмутянка пані Олена написала коментар під постом нашої редакції в Telegram, де ми публікували фотозгадки з Бахмута. На одній із цих світлин була зображена стела на могилі Невідомого солдата. Цю стелу, як виявилося, зробив батько пані Олени, який працював на місцевому підприємстві. Зараз бахмутянка живе в Києві, їй довелося покинути рідний дім. Жінка розповіла нам про історію своєї родини, яка вже двічі зустріла Велику війну. Мама Олени, 93-річна пенсіонерка, ще добре пам’ятає події Другої світової війни. 

Публікуємо спогади пані Олени.

Примітка. Матеріал було оновлено 5 березня 2024 року згідно з редакційною політикою. Героїня матеріалу зауважила, що прізвище її батька Медведєв, а не Медведев, як було зазначено раніше. Прізвище було виправлено. Також героїня додала коментар щодо визволення від нацистської окупації Бахмута (на той час Артемівська).

Родинна історія

Олена Кірсанова народилася в 1953 році в місті Бахмут — тоді це ще був на радянський лад Артемівськ. Останні роки праці були на заводі ЗАО Керамік, роботу на якому пані Олена дуже цінувала.

“До речі, багато архітектурних об’єктів в Києві було збудовано з нашої бахмутської лицьової цегли. Це не околиці міста, а центральний елітний район столиці — Печерський, вулиці Щорса, Кловський узвіз, Олеся Гончара, Патаржинського й інші. Саме з Бахмута поставляли для цього цеглу, тому я знаю, що вона наша, у Київ я також їздила у робочі відрядження”, — згадує пані Олена.

Батько бахмутянки, Олексій Медведєв, застав німецьку окупацію, ще будучи підлітком. У вересні 1943 року, коли тогочасний Артемівськ звільнили від німців, 14-річний Олексій, щоб прогодувати сім’ю (він був єдиним чоловіком в родині, мав маму та двох молодших сестричок), працював на заводі “Перемога праці” (на той час завод мав іншу назву) в цеху.

“Тато отримав повістку з воєнкомату, і сфотографувався на пам’ять. Але його не призвали, тому що у нього була бронь”, — описує цю світлину бахмутянка.

“Тато працював з 14 років за станком, стоячи на ящику, бо він був дитиною, малий зростом. Він робив все для нашої перемоги. Пам’ятаю тато розказував, що вони були такі стомлені після роботи, що спали на кучі гарячих болтів аж до світанку. За свою роботу вони отримували пайки. Пайок — це був тільки хліб по 500 грамів, його видавали кожного дня. Він все життя віддав цій роботі. Так він до самої пенсії й пропрацював на цьому підприємстві. Брав участь у створенні стели для могили невідомого солдата в Бахмуті. Був бригадиром, а ще дуже фаховим спеціалістом. Його поважали та цінували, він був авторитетом для колег”, — говорить бахмутянка.

Примітка. До стели приходили відзначати День Перемоги на 9 травня — це радянське свято. 

В Бахмут ціле покоління сім’ї пані Олени потрапило, “завдячуючи сталінському режиму”. Її мама Лідія, яка родом з Житомирщини, (Любарський район, тут у часи Голодомору померло 95% населення) — в два рочки з батьками тікала від Голодомору на Донбас, це був кінець 1932 року, грудень.

Дідусь пані Олени — Парамон помер невдовзі після вимушеного переселення, тоді люди наймалися на важку роботу, дідусь (на той час молодий чоловік 28 років) найнявся  колоти  лід, але через втому провалився під той же лід, його не встигли довезти до лікарні й він помер.

Родичів мами розкуркулили, бо вони були заможними: займалися землеробством, робили брички та ободи для коней, також були кузнеці в роду. Їх відправили в росію, а через 18 років (після смерті Сталіна) виявилося, що вони були в Іркутську без права переписки, а сама мала Лідія опинилась у селах Луганщини, туди їх забрав родич. Коли почалася Друга світова війна, Лідія переїхала в Артемівськ. 

“Отчима мого забрали в армію, ми тоді жили в Первомайську, близько до лінії фронту. Щоб врятувати дітей від війни, бабуся була вимушена тікати з села, вона зібрала нас малих, а їхали ми повозкою з дітьми в інше село, так опинилися в Новоолександрівці, а потім вже у Артемівську. Німці, коли відходили з сіл, вони забирали в наступне село цивільне населення. Нас забрали в Попасну, німці потім забрали мою бабусю в Артемівську, так і я там опинилася, мені було 13 років”, — каже пані Лідія нам у коментарі.

Надворі був 1941 рік, війна тільки набирала обертів. Мама Олени пам’ятає, як у місто зайшли німецькі солдати, це було 24 жовтня 1941 рік. Жінка наголошує, що вони не поводилися так звірсько, як росіяни. 

В цей час Дар’я (мама батька Олени) жила в одному великому будинку, в якому розташовувалася німецька канцелярія. В одному з приміщень проживали офіцери, які допомагали Дар’ї та її дітям.

“Поруч з домом була німецька польова кухня. І завжди, коли німці йшли на обід чи сніданок, то казали моєму татові, щоб він брав з собою каструлю, та ставили його перед собою в черзі. Так родина й виживала”, — пригадує жінка.

Під німецькою окупацією місто пробуло від 24 жовтня 1941 року до 5 вересня 1943 року.

Примітка. Офіційні джерела вказують, що окупація Бахмута почалася з листопада, але Олена Кірсанова наголошує, що добре пам’ятає дати, коли німці зайшли в місто, це було 24 жовтня.

Мамі Олени вдалося пережити німецьку окупацію, а вже згодом вона зустріла кохання свого життя Олексія, з яким дівчина познайомилась на танцях в Артемівську.

Початок російського повномасштабного вторгнення

20 травня 2022 року, через три місяці після початку повномасштабного вторгнення, родина Кірсанових евакуювалася до Києва з пакетом найнеобхідніших речей. Про те, що Бахмут буде повністю зруйнованим, не було й думки. 

“Ми мріяли повернутись додому, але зараз вже нічого там не збереглося. Наша квартира, нічого нема… А квартира, де жила моя родина — фото будинку облетіло весь світ. Дім був на вулиці Ватутіна, 25”, — говорить бахмутянка.

За кілька кілометрів від цієї багатоповерхівки був розташований приватний будинок — це було родинне обійстя батька Олени, але в часи колективізації цей дім відібрали й заселили туди чужих людей. Останні роки він пустував. Все життя бахмутянка проходила повз будівлю, але так й не змогла побачити її зсередини.

“Про те, що це був дім нашої родини, страшно було говорити вголос”, — говорить Олена Кірсанова.

На 75 роковини Голодомору пані Олена вирішила принести квіти до фундаменту їхнього родинного будинку. Жінка взяла гвоздики, але коли приїхала додому, то побачила, що дах (в минулу ніч) будинку обвалився.

Відбудова Бахмута

Про те, що Бахмут буде відбудований, залишається тільки мріяти, каже бахмутянка. На її думку, спершу місто треба визволити, розмінувати, а вже потім почнеться процес відбудови.

“Ця війна все зруйнувала. Росіяни хочуть знищити нашу пам’ять. Щоб нічого не залишити. Нічого святого. От, як, наприклад, можна церкви руйнувати чи історичні будинки? Це ж така краса! Знаєте, я ходила завжди по вулицях й просто розглядала кожний будинок. Отак дивишся на ці історичні будинки, думаєш, було тут життя, така краса, а зараз цього вже нема”, — пояснює Олена.

Місто Бахмут пані Олена згадує, як тепле, світле та затишне, а ще дуже комфортне. Це відзначали й перші біженці в 2014 році, які евакуювалися у місто з початком війни, жінка вважає, що головна заслуга в цьому керівництва міста.

Зараз, перебуваючи в Києві, жінка розказує, що це місто асоціюється з чимось теплим та добрим. Думками героїня в рідному Бахмуті. Гуманітарна допомога переселенцям зараз зменшилася, якщо порівнювати з минулим роком, розказує пані Олена. Одна з головних проблем, на її думку, — це питання житла. Час від часу жінка ходить у Центр підтримки бахмутян у місті Київ — вона вдячна за допомогу, але живого спілкування бракує.

Чоловік пані Олени помер, вона зі старенькою мамою опинилась на самоті. Крім того, у самої бахмутянки виявили важке захворювання. Завдяки допомозі небайдужих киян, двох родин, які надають різнопланову допомогу, жінкам вдається жити, адже виживати на 3-4 тисячі пенсії неможливо.

“За їх людяність, добрі серця, відповідальність, за те, що вони фактично виконують обов’язки держави, низький уклін від нас і вічна подяка. Неможливо висловити слова вдячності. А від держави очікуємо рішення про те, як же ж можна жити далі пенсіонерам в орендованому житлі? Минуло майже 2 роки, де брати гроші?”, — питає бахмутянка.

Вона каже, що настав час звернутись і до Бахмутської міської адміністрації. Далі ми публікуємо саме звернення пані Олени.

***

З відкритих джерел інформації відомо, що гроші платників податків надходять в бюджет міста Бахмут. Використовуються на потреби ЗСУ, на оснащення медичних закладів. І це чудово, і викликає тільки позитивні враження. Так тримати надалі. Але, коли доводиться до відома громади про захмарні премії працівникам, то виникає питання, чи це справедливо?

А сама заробітна плата, вона що, не відображає той вклад, за що йде нарахування, за обов’язки? Якщо є кошти в бюджеті, то згадайте за отих нещасних 90-річних і старше стареньких, яким залишилось зовсім мало прожити, як моя мама (пані Лідія).

Вона тричі за своє життя втратила житло: в Голодомор, під час німецької окупації будинок спалили, а тепер російська навала знищила все. Допоможіть, будь ласка, таким стареньким матеріально, аби була можливість сплачувати оренду та лікуватись. Хочеться, що б за це піклувалась держава. Покоління старших пенсіонерів заслуговує на увагу та турботу.

Читайте також:

• Двічі втратити дім, але залишитись собою: історія художниці з Рубіжного
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна Голубцова — вокалістка з Бахмута з багаторічним досвідом. Вона очолювала вокальний ансамбль естрадної та народної пісні “Рапсодія” і працювала з дитячими колективами. З початком війни пані Анна поєднала творчість і волонтерство. Щоб підтримувати людей у періоди стресу, опанувала арттепію та вокалотерапію. Нині допомагає жінкам ветеранів знімати напруження за допомогою дихальних вправ та співу.

Про заняття з вокалотерапії Анна Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Вокалотерапія: що це та як працює

Анна Голубцова була відомою вокалісткою в Бахмуті: керувала вокальним ансамблем естрадної та народної пісні “Рапсодія” та дитячим колективом, викладала технічний вокал. З початком повномасштабної війни жінка стала ще й волонтеркою. У рідному місті вона працювала в місцевому гуманітарному штабі на базі Бахмутського палацу культури імені Мартинова. Там вона роздавала гуманітарну допомогу.

З Бахмута пані Анна виїхала до Чернігова. Тут вона продовжила свою творчу діяльність та волонтерство. Зараз Анна Голубцова керує роботою центру підтримки “З Бахмутом у серці. Чернігів”.

Нещодавно бахмутянка розширила свою професійну кваліфікацію. Тепер вона не лише викладає вокал, а є тренеркою з вокалотерапії.

“Вже як 15 років я є викладачкою вокалу. Але на сьогоднішній день дуже актуальна тема ментального здоров’я, тому я не змінила кваліфікацію, але розширила її — сертифікувалася в напрямку арттерапії, до якої входить і вокалотерапія”, — зазначає Анна Голубцова.

Тепер пані Анна викладає вокалотерапію для мешканок Чернігова. Передусім допомогу надають жінкам військовослужбовців і ветеранів.

“Подібні заняття я спробувала вже декілька разів ще в тому році. Але нещодавно в нашого осередку з’явилися дуже гарні партнери — це громадська організація “Конвіктус Україна”, яка об’єднує жінок. На початку роботи цієї організації допомогу отримували жінки, які постраждали від насильства, а зараз вони теж розширили свою діяльність і займаються ще й ветеранською політикою, тому їх заходи відвідують жінки, в родинах яких є ветерани і військовослужбовці. І так сталося, що вони запросили мене саме з таким заходом з ментального здоров’я”, — розповідає бахмутянка.

Анна Голубцова пояснює, що вокалотерапія — це метод оздоровлення, який використовує голос і спів для покращення фізичного та ментального здоров’я. Такі заняття допомагають зняти напругу, покращити дихання та емоційний стан. При цьому мати гарні вокальні дані не потрібно.

На початку заняття тренерка розповідає, що таке спів, дихання, розслаблення, музична медитація. Після цього йдуть дихальні вправи, в тому числі дихання в русі, і комплекс вокальних вправ. В кінці заняття жінки співають пісні, акцентуючи увагу на конкретних словах і фразуваннях.

Для кращого ефекту потрібно пройти комплекс занять, однак відчути полегшення можна вже після першої зустрічі.

“Жінки, коли побачили афішу про такий захід, думали, що просто будемо співати пісні. Всі переймалися, що не вміють співати. Але це не про спів, це про стан душі, більше про розвантаження, в тому числі й фізичне. Бо спів — це, по-перше, здоров’я, це певні дихальні практики. На заняттях використовуються методи, коли знімаються зажими, знімається напруга. У фіналі заняття ми співали і тоді я зрозуміла, кому стало легше — тому, хто плакав у кінці. Адже пісня знімає весь той тягар. Жінки співали не в ряд, не ритмічно, не інтонуючи, а просто від душі. І коли це йде від душі, то й відбувається те саме розвантаження. Так, досягти результату від одного заняття можливо дуже рідко. Для цього потрібний комплекс, хоча б мінімум 5-10 зустрічей. Але навіть після першого заняття деякі жінки вже отримали якийсь результат, отримали вивільнення і хочуть продовжувати”, — каже Анна Голубцова.

Також на занятті створюється коло спілкування, де жінки можуть поділитися своїми враженнями і переживаннями.

“Після заняття було спілкування, аби отримати фідбек. І кожній жінці хотілося поділитися своєю історією, своєю душевною травмою. Були матері, які втратили своїх синів на фронті, були жінки, які втратили своїх чоловіків. І всі вони казали, що відчули полегшення, хочуть щось далі робити. Раніше я навіть уявити не могла, що через спів можна отримувати таке розслаблення”, — зазначає Анна Голубцова.

Заняття з вокалотерапії в Чернігові

Наразі заняття з вокалотерапії проходять в уже сформованій групі жінок. Згодом подібну групу хочуть сформувати на базі бахмутського осередку підтримки.

“Зараз група функціонує на базі громадської організації “Конвіктус Україна”. І ми будемо зустрічатись раз на два тижні в тій групі. Але з нового року таку групу ми будемо формувати безпосередньо в культурному осередку “З Бахмутом у серці. Чернігів”, — поділилась планами Анна Голубцова.

Нагадаємо, що Мистецький центр інтеграції для ВПО відкрили в Чернігові у вересні 2025 року. Його спільними зусиллями створили осередок підтримки “З Бахмутом у серці. Чернігів” та працівники культури міста Чернігів. У цьому центрі бахмутяни зможуть отримати психологічну підтримку та взяти участь у творчих заходах.

Читайте також:

• Пісня з Бахмута прозвучить у столиці: в музеї війни презентують кліп на слова бахмутянки Юлії Романуші
• У Києві відкривають центр допомоги переселенцям: які послуги надаватимуть
• В Ужгороді стартує безплатний курс бариста для жінок: участь можуть взяти й ВПО

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина втратила домівку і бізнес та була вимушена поїхати в еміграцію. Подружжя разом з сином Олександром спочатку поїхали до Польщі, де працювали на підприємстві з вирощування грибів, а зараз проживають у Німеччині. За кордоном вони також почали вести сімейний відеоблог, де розповідають про свою буденність.

Про життя в Бахмуті, виїзд за кордон та плани повернення в Україну редакції Бахмут IN.UA розповіли Віктор та Олександр Вороненки.

Життя в Бахмуті

Віктор Вороненко родом з Бахмута. Тут він починав свій робочий шлях та створив родину. Чоловік працював на місцевих підприємствах,зокрема, на алебастровій шахті, а після цього — на автокрані.

Він згадує, що в 90-ті роки ситуація була нестабільною, зарплати ставали меншими, тому Віктор вирішив працювати на себе: займався ремонтом автомобілів, а згодом, за рекомендацією знайомого агронома, спробував себе у вирощуванні саджанців.

Спочатку чоловік не сприймав цю справу серйозно, бо не знав, як і куди подіти вирощені саджанці. Але коли вже в перший рік робити підприємець зміг продати все вирощене, то вирішив розширювати справу.

“Я ж взагалі не мав поняття, що таке саджанці. Спершу посадив і виростив 4 тисячі саджанців колоновидної яблуні. А потім думав куди ж це все подіти. Ночами не спав, думав: “Це ж так багато 4 тисячі саджанців, як його все продати?”. А потім осінь прийшла і їх розібрали. Так я й почав далі працювати. Спочатку 4, потім 6, а потім до 18 тисяч саджанців я вирощував. Я не вивозив їх продавати на базар, люди самі приїжджали та забирали оптом. Починав я з 30 соток землі і дійшов до гектара”, — розповів бахмутянин.

Вирощував саджанці чоловік неподалік свого будинку, на вулиці Ювілейній. Там росли яблуні, шипшина, троянди. Загалом цій справі бахмутянин присвятив близько 30 років життя.

Повномасштабна війна та еміграція

Повномасштабна війна застала родину Вороненко в Бахмуті. У рідному місті вони прожили до квітня, а потім вирішили виїхати на Хмельниччину.

“18 лютого ми були в Лазурному, на Херсонщині. Якраз тоді вже були розмови про можливу війну… 20 лютого поїхали в Бахмут. 24 лютого о 4 ранку я почув перший вибух. Сім’я тоді спала, я не став їх будити. А потім о 7 ранку знову вибух, ми увімкнули телевізор і все дізнались. У Бахмуті ми були до квітня. Тесть залишався на окупованій Херсонщині, а у Хмельницькій області в нього була пуста квартира. Тому дружина запропонувала їхати туди”, — розповів Віктор Вороненко.

Зібравши всі речі, родина поїхала на Хмельниччину. Після цього пан Віктор ще раз приїздив у Бахмут у травні. Більше до рідного міста родина не поверталась.

“Ми коли виїжджали, то думали, що на тиждень, ну може на місяць. А виявилось, що на роки. Я ще раз приїжджав у Бахмут у травні, забрав деякі інструменти та прибрав на городі. Ще знайшов людей, заплатив їм. П’ять днів прибирались і я поїхав”, — розповідає чоловік.

Два роки родина Вороненко жила у Хмельницькій області. Через брак роботи сім’я вирішила їхати за кордон.

Життя в Польщі і Німеччині

У 2024 році подружжя Вороненко разом з сином Олександром виїхали в Польщу. Тут вони влаштувались на підприємство з вирощення грибів. Кажуть, що умови роботи тяжкі, але працювали, щоб заробити кошти.

“По приїзду до Польщі ми влаштувались на підприємтсво, збирали гриби. Як потім нам розповіли, найгірші роботи — це м’ясо, риба та гриби. Та оскільки ми звикли вдома нормально працювати, то не скаржились на умови. Щоправда, було тяжко. Наприклад, підйом о 5 ранку. Тоді сину було 17 років і він все одно зранку підіймався і щодня ходив на працю. О 6 ранку ти йдеш у теплиці і ріжеш гриби, це все триває до 14:00-15:00. Далі зрізані гриби треба запакувати і відправити. Точного часу, коли ти можеш піти додому, не кажуть. Ти вільний тоді, коли все зроблено”, — розповів Віктор Вороненко.

Попри важкі умови праці, родина працювала інколи й без вихідних. Адже мають мету — заробити гроші на нове житло. Та згодом бахмутяни вирішили виїжджати в Німеччину. Причиною цього рішення стало зростання цін у Польщі та неможливість знайти нову роботу.

“На тій роботі вийшов невеликий конфлікт і син звільнився. Один працювати там я не хотів, тому вирішили шукати нову роботу. Але куди? На заводи в три зміни дитина не хоче, дружина теж. На поля мене не беруть, бо 62 роки. А ще й ціни почали зростати. Виходить, що ми наче й заробляємо, але ці кошти йдуть на квартиру та проживання. Тому ми вирішили їхати в Німеччину”, — розповів пан Віктор.

У Німеччині родина мешкає вже чотири місяці. Та процес інтеграції тут, з їх досвіду, набагато важчий. Даються взнаки бюрократичні процеси і складна мова.

“Тут дуже складна бюрократія. Все вирішується письмово, через листи. Та й сама процедура оформлення тут складна, кажуть, що у 2022 році тут було набагато легше. Наприклад, я коли подавав заяву, то ти маєш відповісти на 60 питань. Були серед них і дуже цікаві. Ось у мене питали чи не вагітний я. І на всі питання ти маєш відповісти. Навіть побутові питання тут вирішуються через листи. У нас у квартирі стоїть котел для опалення, але його ніяк не увімкнуть. Приходили кілька разів фотографували і все пишуть на пошту, що приїдуть і все зроблять. У Польщі було набагато легше. В тому числі й з мовним питанням. Якщо в Польщі ти хоч щось міг зрозуміти, то тут взагалі нічого”, — каже Олександр Вороненко.

Родина бахмутян добре відгукується про ставлення іноземців до українців. Кажуть, що і про Бахмут тут знають, і допомагають. Є в Європі і можливості для розвитку молоді, але для цього потрібно вчити мову.

“У Польщі до нас дуже добре ставились, особливо польки, які були бригадирками. На прощання вони навіть обіймали нас. А в Німеччині ми нещодавно познайомились з місцевою жінкою. Вона запитала в нас звідки ми, а коли дізналась, що з Бахмута, то співчувала нам. І каже, що до росіян тут погано ставляться. Загалом за весь час ми не стикалися з негативним ставленням від іноземців”, — зазначають батько і син.

Про плани на майбутнє

Зараз родина Вороненко будує плани на повернення в Україну. Вдома хочуть відновити колишню справу з вирощування саджанців.

“У Польщі ми не мали часу на відпочинок, працювали без вихідних, а в Німеччині не можемо знайти роботу. Дуже складно без знання мови. А сидіти на соціальній допомозі не хочеться, дуже нудно просто сидіти у квартирі і нічого не робити. Тому плануємо перезимувати в Німеччині і повертатись в Україну. Де ми осядемо, ще не знаємо, адже все життя прожили в Бахмуті і нас тягне туди. Спершу поїдемо на Хмельниччину. Я вже й шипшину замовив, щоб посіяти, також хочу десь 2 тисячі троянд виростити. Плани є”, — каже Віктор Вороненко.

А Олександр Вороненко планує навчатися. Він мріє стати медиком.

“До 6 класу я навчався в нашій бахмутській школі №18. А коли почався коронавірус, вступив до приватної школи в Харкові. Цьогоріч я закінчив навчання. НМТ не здавав, бо працював. Зараз готуюся до нього і планую здавати наступного року. Хочу вступати до навчального закладу і мрію стати медиком”, — розповів юнак.

Зараз родина також веде відеоблог на Youtube, де розповідає про своє життя. Вести влог вони планують і по поверненню в Україну. Хочуть показувати свій шлях відновлення власної справи.

Читайте також:

• “До глини не можна йти з сумом чи поганими думками”: історії кераміки Анни Полосухіної
• В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво
• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!