У Хмельницькій області працює хоспіс для самотніх літніх людей. Більша частина його мешканців — люди, яких вивезли з прифронтових територій Донеччини. Історія хоспісу почалася у 2017 році в місті Часів Яр. Після повномасштабного вторгнення заклад переїхав на Хмельниччину, де і продовжив свою роботу.

Як зараз працює хоспіс, редакції Бахмут IN.UA розповів волонтер Геннадій Ткачов, який опікується закладом.

Хоспіс у Часів Ярі, переїзд на Хмельниччину

Хоспіс для самотніх літніх людей розпочав роботу в місті Часів Яр у 2017 році. Його відкрив місцевий волонтер Євген Ткачов. Сюди звозили покинутих людей з сірої зони.

“Притулок працює з 2017 року. Це все почалося з того, що батько купив один будинок, потім інший, потім третій. І до цих будинків звозили покинутих стареньких з сірої зони. В ті роки були цілі покинуті села, і звідти військові та волонтери вивозили до нас літніх людей. Так і почалась наша робота”, — розповідає волонтер.

Спочатку хоспісом опікувався його засновник Євген Ткачов. Та коли кількість людей збільшилась до 14-15, він передав управління закладом своєму синові Геннадію. До сьогодні Геннадій Ткачов залишається його директором.

Згодом кількість людей зросла до 55. Для їх розміщення були вже чотири будинки та три квартири. Однак у 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, родина Ткачових вирішила евакуювати хоспіс. Притулок знайшли на Хмельниччині. Зараз літні проживають у будівлі колишнього дитячого санаторію в Дунаєвецькому районі.

“Після початку повномасштабного вторгнення ми одразу ж почали думати куди переїжджати. Бо лінія фронту вже тоді була достатньо близько. Мабуть, найближче було до Горлівки, кілометрів 40-50. Спочатку нам знайшли для переїзду школу в Хмельницькій області. Ми туди переїхали, але нам потрібно було розділити хоспіс, бо всі 55 людей не поміщалися у школу, куди ми переїжджали. 15 людей поїхали у Львівську область до притулку, яким опікувалась церква. А 40 людей поїхали з нами до Хмельниччини в школу. Там ми пробули два роки. І потім Дунаєвецька міська рада приготувала для нас колишній дитячий санаторій і будівлі панського маєтку. Тут ми вже працюємо більше року”, — розповідає Геннадій Ткачов.

Як працює хоспіс

Наразі в хоспісі перебувають 50 людей. Вмістити більшу кількість він не може. Всі люди, які живуть у хоспісі — це самотні літні люди, більшість з яких мають фізичні чи ментальні розлади. Близько 80% мешканців — це люди, яких евакуювали з Донеччини.

“Це люди похилого віку, 70+. Майже всі з якимись фізичними або ментальними вадами. Ці люди покинуті, але майже у всіх є родичі. Це або повністю відсутнє спілкування, або дуже давно не бачили і не знають де ці родичі взагалі. Інколи ці родичі телефонують раз у тиждень або раз у місяць, можуть дізнатися самопочуття. І є один чи два такі, що раз на пів року приїжджають з-за кордону провідати. Є, звісно, й ті, в кого ніколи не було ні дітей, ні внуків, але таких небагато”, — каже Геннадій Ткачов.

Люди, які живуть у хоспісі, мають постійне піклування. Їм надають повноцінне харчування та медичний догляд.

“На одній зміні працюють близько 8-9 людей. А взагалі персонал складає десь 13-14 людей. Прийшли на зміну, 12 годин відпрацювали, а наступний день відпочивають. Наприклад, кухар працює 5 днів, 2 дні відпочиває, тому кожен день у нас різна кількість працівників може бути”, — каже директор хоспісу.

Працює заклад за допомоги волонтерів.

“Без волонтерів ми не виживемо, адже коштів не вистачає. Дунаєвецька міська рада оплачує нам рахунки за світло і воду, бо без цього було б взагалі нереально існувати. Для опалення у нас є своя кочегарка, і нам закупляють туди дрова для опалення, за що ми теж дуже вдячні. Якщо самим прийшлось би купувати, то понад 300 тисяч гривень потрібно було б на це. Взагалі на початку війни волонтерських організацій було значно більше. Майже кожен місяць хтось привозив їжу чи якісь запаси на майбутнє. А зараз допомагає тільки “Рокада” з Хмельницького і декілька закордонних організацій”, — зазначив Євген Ткачов.

У разі звільнення місць нових людей до хоспісу привозять волонтери. Першочергово це евакуйовані з прифронтових територій.

Читайте також:

• Притулок на Полтавщині: як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку
• Безплатний притулок та адаптація: як санаторії України допомагають ВПО
• Житло для переселенців у Гостомелі: що відомо про будівництво для бахмутян

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Поліцейські спільно з волонтерами провели евакуацію дітей з віддаленого району Дружківки. Загалом з міста евакуювали трьох дітей з батьками. Виходити з міста довелося пішки через ризик атаки дронів.

Про це повідомили у відділі комунікації поліції Донецької області.

Евакуація дітей із Дружківки

У місті Дружківка, яке перебуває в зоні бойових дій, провели надскладну рятувальну операцію. Поліцейські спільно з волонтерами евакуювали дві родини з віддаленого району міста. Серед врятованих були троє дітей. Хоча ще у травні обласна влада заявляла про те, що всі діти з Дружківки евакуйовані. Як діти знову опинилися в місті, не повідомляється.

Частково евакуація проходила пішки. Через обстріли евакуаційна група залишила автомобіль у відносно безпечному місці та добиралася до адреси пішки. Щойно представники “Білих янголів” зайшли до приватного сектору, над ними почали кружляти щонайменше 5 дронів. Один із них влучив у сусідній будинок, а інший взяв курс на евакуаційну групу, тому довелося застосувати антидронову зброю.

Дорогою поліцейські випадково зустріли жінку з сином-підлітком. Через це правоохоронці  розділилися: одна група евакуювала щойно виявлену родину, а інша пішла за основною заявкою. Там на порятунок чекала сім’я з двома дітьми — 11-річною дівчинкою та 6-річним хлопчиком. Люди мешкали без світла, газу, зв’язку та під постійними вибухами.

Зворотний шлях із дорослими та дітьми також долали пішки. Люди несли на собі речі, що сильно обмежувало швидкість, і зростав ризик потрапити під удар дронів. Тому один із броньованих автомобілів ризикнув прорватися ближче до групи, щоб забрати сумки. Розвантаживши людей, поліцейські успішно вивели їх з небезпечної зони та передали волонтерам. Зараз людям шукають житло.

Нагадаємо, що на початок липня в Донецькій області залишаються проживати 7 147 дітей. У п’яти населених пунктах, де оголошено обов’язкову евакуацію в примусовий спосіб, перебувають 270 дітей. Троє з них — у місті Миколаївка, яке входить у зону бойових дій.

Читайте також:

• У Краматорську під час російської атаки поранені двоє дітей: що відомо
• “Не хочуть виїжджати, бо не розуміють, куди їм їхати”: як донеччанка рятує людей з прифронтових територій
• Як наважитися на повторну евакуацію: пояснює психологиня Олена Рижа

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Більшу частину свого життя бахмутянка Анастасія Саржевська присвятила роботі зі словом. Любов до української мови в неї з’явилася ще під час шкільного навчання в рідному селі Зайцеве і Бахмуті. Далі було фахове навчання в Донецьку і переїзд до Вінниці через війну. Зараз пані Анастасія працює літературною редакторкою у видавництві і є однією із засновниць поетичної спільноти MoodNight у Вінниці.

У розмові з редакцією Бахмут IN.UA Анастасія Саржевська поділилася своїми спогадами про Бахмут, розповіла про роботу з книгами та захоплення поезією.

“У мене завжди був привілей повернутися додому”

Анастасія Саржевська родом із села Зайцеве Бахмутського району. Дівчина навчалася у сільській школі та Бахмутській школі №5. У 16 років вступила до ліцею при Донецькому національному університеті на спеціальність “Українська філологія”. 

Завершити навчання в Донецьку не вдалося. У 2014 році місто окупували російські бойовики і навчальний заклад був змушений евакуювати своїх студентів до Вінниці. Анастасія теж переїхала туди, але часто їздила додому. Згадує, що їй було дуже цінно мати дім, куди можна було повернутися.

“Після 2014 року мені завжди було радісно усвідомлювати, що я можу повертатися додому. Якщо порівняти, наприклад, з тоді вже окупованим Донецьком, звідки багато моїх знайомих переїхали і, на жаль, не могли поїхати додому. Хоч Бахмут після 2014 року і був прифронтовим містом, але принаймні я мала дім, куди можна було повернутися. Після 2022 року тема дому для мене складніша. Колись ці спогади, можливо, перейдуть у ностальгічну і неболючу пам’ять, але зараз сильно відчувається ця втрата”, — каже Анастасія Саржевська.

Востаннє пані Анастасія була вдома на початку 2022 року. Тоді вона з родиною, як завжди, відзначали новорічні свята у сімейному колі.

“Тоді я навіть не могла уявити, що це буде останній Новий рік вдома. Згадуючи нині ту новорічну відпустку, з’являються думки, що треба було більше побути там, більше поїхати по місту погуляти. Але тоді це так не сприймалося, то були безтурботніші часи разом з рідними”, — згадує Анастасія Саржевська.

Найбільше у Бахмуті дівчина любила його архітектуру. Загалом свій рідний край вона згадує красивим, зеленим і комфортним.

“Багато моїх знайомих, які були або жили в Бахмуті, часто описують його, як гарне, красиве і європейське місто. І я згодна з цим. Місто дійсно було дуже чисте, сучасне, при цьому було й багато старих історичних будівель. Наприклад, біля нашої п’ятої школи була синагога рожевого кольору, яку я запам’ятала дуже архітектурно красивою. Назавжди у спогадах також Нижній і Верхній парки, що біля автостанції. Це місця з дитинства, які залишалися незмінними скільки я себе пам’ятаю”, — поділилася спогадами пані Анастасія.

Робота у видавництві

Професійний шлях Анастасії Саржевської нерозривно пов’язаний із текстами. Любов до української мови в неї була зі шкільних років. Потім вона переросла у фахове навчання — дівчина вступила до ліцею при Донецькому національному університеті на спеціальність “Українська філологія”. Завершити навчання в Донецьку завадила війна. У 2014 році університет релокувався і евакуював своїх студентів у Вінницю. 

У різний час бахмутянка працювала з текстами в соцмережах, писала статті на сайти, працювала редакторкою в ІТ-компанії. Паралельно з цим постійно відточувала навички: пройшла курси письменницької майстерності, редагування та інші курси на платформі Litosvita.

Останні майже 2 роки пані Анастасія працює літературною редакторкою і коректоркою у видавництві імені Соломії Павличко “Основи”.

“Я працюю з текстами, здебільшого з перекладними. Отримую переклади і далі починається літературне редагування тексту: це і лексика, і побудова речень, і технічні деталі. Або коректую, коли перед друком потрібно вичитати ворд, потім верстку і здати фінальний варіант книги”, — розповідає про роботу Анастасія.

Літературна спільнота і збори на ЗСУ

Свій вільний від роботи час Анастасія Саржевська присвячує творчості: пише вірші і організовує літературні читання у Вінниці. У 2021 році дівчина разом зі своєю подругою заснували спільноту MoodNight, яка об’єднала вінницьких поетів, музикантів, художників і фотографів. Сьогодні вона налічує понад 60 учасників та 5 організаторів.

“Коли ми зібрали спільноту, згодом до нас почали доєднуватися інші люди. Це були знайомі, які розповідали про нас іншим, і так поступово у нас сформувалася доволі велика спільнота. На вихідних ми збираємося на зустрічі по 10-15 людей, читаємо вірші, обговорюємо. Також у нас є спільний чат, де ми ділимося, хто що зробив, що написав і разом обговорюємо це”, — каже Анастасія Саржевська.

Головною метою спільноти є створення безпечного середовища, в якому можна показати свою творчість і обговорити літературу з однодумцями.

“Для нас було важливо, щоб люди могли показувати те, що вони пишуть, у безпечному екологічному середовищі, де більше прийняття, ніж критики. Показувати, ділитися цим, щоб можна було бачитися, спілкуватися з людьми, які теж приблизно так відчувають і пишуть. Наша спільнота це також і популяризація віршів, прози, читання і літератури загалом,  навколо цього ми і збираємося”, — розповідає Анастасія Саржевська.

***

Що головне

Щоб бджоли не порозлітались — 

Версія одного з поетів. 

«Головне дожити до вересня» —

Миттєво випалює пасічник, 

Знімаючи рукавиці. 

«Хай йому кат» — 

Сказала б з усмішкою моя бабуся, 

Якби я колись у неї запитала. 

Головне було не розплакатись, 

Коли її обіймала

Перед тим, як закинути 

Валізу в багажник.

***

Анастасія Саржевська

Спільнота MoodNight проводить заходи на підтримку української армії. Під час одного з останніх вдалося зібрати 29 тисяч гривень.

“У травні ми організували літературні читання, метою яких був збір коштів на 46-ту бригаду, збирали на комплектування для дронів. Ми проводили ярмарок книжок, де кожен, хто міг і хотів, приносив книжки, а відвідувачі купували їх. Наприклад, за донейт від 500 гривень розіграли велику глянцеву книгу з фотографіями “Незалежні”. Також на аукціоні за 5 тисяч гривень продали “Тигроловів” Івана Багряного. Сумарно вийшло зібрати 29 тисяч гривень. Збір ми проводили у співпраці з благодійним фондом “Тихо”, які також надіслали нам книжки для ярмарки, і Андрій Лиман, засновник фонду, увесь час був на зв’язку, консультував нас щодо збору. Ми з організаторами дуже вдячні йому за підтримку та легку комунікацію. Всі деталі для дронів уже закупили, і військові отримали посилку для своєї майстерні”, — розповіла поетеса.

За словами пані Анастасії, розвиток культури і літератури надзвичайно важливий в умовах війни. Адже творчість допомагає закарбувати складні моменти нашої країни для майбутніх поколінь.

“Якщо говорити про книжки, сучасні вірші і прозу, то це рефлексія, і війни зокрема. Важливо засвідчити, підтвердити, поширити і показати це самим собі, і, можливо, людям з інших країн, тому що переклади української літератури нині за кордоном мають попит. Ця частина літератури описує сьогодення, а інша — дає людям спосіб виходу складних емоцій. І ці обидва запити важливі”, — підсумовує Анастасія Саржевська.

***

Даю собі ляпаса,

Щоб отямитись.

Зажартую відвертість.

Феєрверки в моїй голові

Подібні смерті.

Ми складаємось із молекул

І недописаних пісень.

Ми зайшли так далеко,

Попри все.

Передивляюсь відеоінструкції,

Як навчитись сміятись заново.

Прикладаю слова

Твої

Про те ж саме.

Боги на Олімпі розводять руками,

Брешуть, що не знали,

Що мало бути інакше,

І замовкають.

Розбирайтесь, кажуть,

Це ж вам тут тепер

Не плакати, не відчувати,

Замовляли?

***

Анастасія Саржевська

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• “Ми взяли з собою по одній дорожній сумці, сіли в машини, і поїхали”: історія бахмутянки Аліни Дорохової
• “Можливо, ми одні з останніх людей, які народилися на Донбасі”. Історія поетеси з Бахмута Естер
• “Не хочуть виїжджати, бо не розуміють, куди їм їхати”: як донеччанка рятує людей з прифронтових територій

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!