Березень 2023 року. Минуть лічені тижні, й Бахмут буде повністю окупований ворогом. Станом на січень 2023 року вже було відомо про 133 загиблих бахмутян, ще 464 людини отримали поранення — цифри росли. Мережі рясніли оголошенням про зниклих військових, рідні звертались в нашу редакцію. Коли ситуація у місті загострилися й фронт почав наближатися швидше, ближче, суворіше — люди ховали своїх рідних у дворах багатоповерхівок. Бахмутяни стали на захист свого дому. У квітні 2024 року в міськраді повідомили про 49 загиблих військових з Бахмута та 6 зниклих безвісти. Смерті переросли у статистику, за цифрами перестали впізнавати людей. Як можна зберігати пам’ять про тих, хто своє життя віддав за Незалежність, та про тих, кого росіяни вбили у рідному місті?

Редакція поговорила про це з Дарцею Веретюк, волонтеркою, дизайнеркою та авторкою концепції “Пантеону Героїв”.

Дисклеймер. Спікерка нашого матеріалу зазначає, що вона не є фахівчинею-історикинею чи архітекторкою. Натомість Дарця Веретюк має досвід створення проєкту “Пантеон Героїв” і досвід постійної комунікації з сім’ями загиблих. Меморіальний комплекс “Пантеон Героїв” у Тернополі розміщений на на секторі почесних військових поховань Микулинецького кладовища, його будівництво почалося у серпні 2023 року. Міськрада виділила на проєкт 14 мільйонів гривень.

“Коли люди гинуть за ідею свободи, то це зобов’язує країну думати про те, як вшанувати їхню пам’ять”

Сьогодні вшануванням пам’яті загиблих здебільшого займаються їх рідні, а допомагають у цьому громадські організації та волонтери. На державному рівні все ще немає розвинутого механізму, який б допомагав рідним загиблих вшанувати пам’ять. Якщо говорити про Бахмутську громаду, то наразі родичі загиблого можуть отримати лише грошову допомогу — на цьому все. Ми запитали у героїні, хто мав б ініціювати процес вшанування загиблих.

“Якщо говорити в ідеалі, то мало би бути наступним чином. 11 років тому наша держава мала би подумати про те, що, вочевидь, назріла така потреба. З квітня 2014 року йде війна і гинуть люди. Якщо ще не було зрозуміло за події 19-20 лютого 2014 року, то з квітня це вже було надто очевидно – це війна. І як би там її не називали, не інтерпретували, але гинули люди. А коли люди гинуть за ідею свободи і Незалежності країни, то це вже зобов’язує країну думати про те, як вшанувати їхню пам’ять”, — каже Дарця Веретюк.

Вона додає, що тогочасних добровольців, які першими взяли зброю у руки, не потрібно було навіть організовувати, адже вони самі пішли захищати державу. Тому логічним кроком з боку держави було б захистити і подбати про пам’ять цих людей. Втім, цього не було зроблено ні тоді, у 2014, ні на початку повномасштабного вторгнення у 2022, ні на третьому році Великої війни. Тому зараз вшанування загиблих можна назвати стихійним або безсистемним.

“Це відбувається або з ініціативи громад міських, або з ініціативи самих родичів, сімей, колег”.

“Вшанування загиблих залежить завжди від людей, тобто кому це потрібно — той це і робить”

Одним із можливих рішень для вшанування загиблих військових мав б стати проєкт Національного військового меморіального кладовища. Його відкриють поблизу Києва, біля села Гатне, площа сягатиме понад 200 гектарів. Таке кладовище вирішило б питання і з похованням військових, рідні міста яких окуповані, або вже знаходяться близько до лінії фронту.

Поховання за місцем перебування родичів недоцільне, бо їм у кращому випадку прийдеться перепоховати тіло — а у гіршому, тіла залишаться на окупованих територіях, а росіяни цілеспрямовано знущаються над могилами загиблих українських військових. Такі випадки фіксували на Херсонщині, у Каланчаку, коли росіяни викопали тіла загиблих та вивезли у невідомому напрямку. А на Донеччині росіяни обстріляли цвинтар у Костянтинівці, пошкодивши кладовище.

“Зараз ми маємо проєкт Національного військового меморіального комплексу, і нарешті він мав би бути взірцем того, як це має відбуватися на місцях менших громад. Але, знову ж таки, на жаль, ми не маємо цього взірцевого прикладу, оскільки є ряд розслідувань та висновок СБУ про те, що виконавець, який виграв грант на реалізацію цього проєкту — це підсанкційна особа, а головний архітектор, якого обрали без конкурсу — це людина, яка у травні 2015-го, це вже після Іловайська та Дебальцево, поїхала в москву на конференцію презентувати проєкт “Дом в Криму”, — пояснює співрозмовниця.

“У громадах пам’ять загиблих вшановують загиблих”

Дарця Веретюк лобіює вшанування загиблих у своїй громаді в Тернополі, де місцева рада сама ініціювала цей процес, виділила фінансування і почала працювати в цьому напрямку. 

Пані Дарці на волонтерських засадах дали можливість долучитися до проєкту “Пантеону героїв”, оскільки за фахом вона дизайнерка. Тема вшанування загиблих їй близька — у розмові героїня пояснює, що також втратила близьку людину на війні.

“Міськрада дала фінансування на проєкт, долучилися незалежні приватні підрядники, які якісно виконували технічну частину роботи, і сім’ї загиблих також були залучені до розробки проєкту. Такий от симбіоз. Але, знову ж таки, в кожному місті це працює по-різному. Перш за все, треба розуміти, що на місцях всі цвинтарі, де ховають військових — це є комунальні цвинтарі, тобто міські. Єдиний статус військового цвинтаря буде мати Національне військове кладовище”, — пояснює пані Дарця.

Вона також додає, що наразі ми маємо ситуацію, коли в країні при нагальній критичній потребі у вшануванні, держава це ніяк не контролює правом чи нормами. Відповідно, це все реалізовується стихійно на місцях. 

“Військові мають бути поховані на військових кладовищах”: як бути з цивільними?

Зважаючи на світову практику, військові мають бути поховані на військових кладовищах, каже Дарця Веретюк. На це є декілька причин. Одна з них – це візуальна обусобленість, виокремленість, аби наступні покоління шанували своїх борців за свободу, коли вже їхніх близьких і рідних не буде.

“Це сама суть взагалі, чому існують військові кладовища, аби візуально вирізнятися від цивільних поховань. Це повинно бути видно на багато поколінь уперед. Щодо цивільних жертв війни, не впевнена, що взагалі маю морально-етичне право

говорити про них, оскільки в мене немає дотичного досвіду. В темі війни вже понад десять років, і це постійний потік загиблих друзів і близьких, але цивільних серед них немає. Світова практика передбачає встановлення як мінімум меморіалів жертвам війн. Однозначно, ці жертви дуже важливі й для рідних, які втратили свою частину сім’ї, і для нації, яка має пам’ятати про масштаб трагедії. І для світової спільноти, яка потім, як би це цинічно не звучало, має визначити відповідний обсяг репарацій, країна-вбивця має бути покарана і не лише фізично, а й матеріально. Ми маємо знати і пам’ятати кожного, хто загинув від рук ворога”, — говорить волонтерка.

На питання, чи варто робити окремі кладовища для загиблих на війні цивільних, героїня каже, що відповісти на це важко, навіть якби це було фізично можливо. Йдеться про можливість перезаховання цивільних на якусь іншу територію. Однак, до цього не готові ні рідні загиблих, ні світ загалом, тому доцільність такого кладовища під питанням. 

Зовсім інша справа щодо поховань у дворах житлових секторів окупованих міст,— цих загиблих, звичайно ж варто перепоховувати на кладовища і розміщати поруч, аби у майбутньому була можливість організації гідних меморіалів.

“Кожна нова точка дотику цивільної громади до пам’яті про загиблих військових – це дуже важливо”.

“Нагородження загиблих військових посмертно, перейменування вулиць на їх честь, встановлення меморіальних дошок — все це для цивільної спільноти, яка має пам’ятати про їхній вклад і про те, яку ціну вони заплатили, за те, аби інші могли вільно жити”, — говорить спікерка.

На її думку, такі процеси нагадують цивільному населенню про тих людей, хто є добровольцями, хто сам пішов на війну — а не про тих, кого спіймали ТЦК. Якщо ж говорити про рідних загиблих, то для них вручення нагород посмертно — це допомога у проживанні горя, травми, але не ретравматизація. Навпаки, така відзнака для рідних є ще одним вагомим доказом, що пам’ять про їхнього полеглого близького буде збережена. Це добре водночас і для соціуму, бо це ще одна точка дотику між цивільними та військовими.  

Крім того, вшанування пам’яті військових допомагає родинам проживати горе по-іншому — вони зустрічають своє коло спілкування, гуртуються. Це можна порівняти з великим організмом. Але є важливий нюанс — вшанування не повинно бути гнітючим. Наприклад, якщо у громаді відкривають сквер, меморіал, то він має бути не втіленням чорного жаху та нескінченного горя.

“Це мають бути місця, з яких ти не хочеш втекти…”

“Це мають бути місця, з яких ти не хочеш втекти, бо там жорстко, бо там страхітливо. Я не знаю, як це ще передати… Саме тому на військових цвинтарях у світовій практиці і використовуються світлі будівельні матеріали, щоб люди, які приходять на цю локацію, могли там почуватися гідно, вільно. Думали про вклад людей, які полягли за ідеї свободи, а не думали про те, що кінець всьому, кінець життю, світу, а далі тільки чорна безпросвітна скорбота і все”, — пояснює пані Дарця.

За її словами, прикладом такого місця є меморіал на горі Маківка. Там дуже вдала форма самих пам’ятних знаків, пояснює співрозмовниця, та загалом атмосфера цього місця наштовхує думати не про смерть — а про вектор розвитку цієї держави і чого нам це вартує.

Також гарним прикладом таких місць в Україні є козацькі хрести, які теж зроблені з світлого пісковика. Важливо, щоб такі місця у перспективі ставали туристичними маршрутами, щоб люди знали й цінували своїх героїв. 

Матеріальна культура — це завжди маркер приналежності

“Навіть зараз можна було б безліч маршрутів скласти по старих цвинтарях, цінувати цей спадок. Але ми, на жаль, досі не маємо того рівня самосвідомості, який притаманний цивілізованому світу, Європі, і думаємо, що нам це не потрібно. Мені відома лише одна приватна ініціатива, яка займається популяризацією таких маршрутів — проєкт Україна Інкогніта. Ми досі проживаємо пострадянський спадок, коли старі вишукані пам’ятні знаки із світлого каменю на старих кладовищах ніхто не доглядає, не вбачаючи у цьому жодної цінності.

Совіти руйнували ці пам’ятки, будували із них свинарники, бо це був візуальний маркер нашої причетності до світової культури, а не радянської. Паралельно насаджували традицію використання чорних, сірих та червоних полірованих гранітів,— практику, яка притаманна лише пострадянському простору, яка його окреслює та мітить своїм. Матеріальна культура — це завжди маркер приналежності середовища та самоідентифікації суспільства”, — каже пані Дарця.

Кількість цивільних жертв на Донеччині точно встановити неможливо, чимало територій перебувають під контролем росії. Так само невідоме число полеглих військовослужбовців/виць. У Бахмуті відомо про 133 загиблих цивільних, та 49 полеглих військових. Росія тим часом продовжує знищувати міста та села України, бої тривають по всій лінії фронту. 

Читайте також:

• Як у Вільногірській громаді автоматично надають звання почесного громадянина загиблим військовим. Чи можливо це для Бахмута
• Хто повернеться до Бахмута: редакція почула думки бахмутян
• “Повертаємо загублені душі додому”: як відбувається ексгумація тіл на ДОТ та лінії фронту

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У Кропивницькому можуть з’явитися соціальні житлові приміщення для внутрішньо переміщених осіб з Бахмутської громади — відповідний проєкт планується реалізувати у співпраці з Північною екологічною фінансовою корпорацією (НЕФКО).

Про це редакції Бахмут IN.UA повідомили у Бахмутській МВА.

Житло для бахмутян у Кропивницькому

Бахмутська міська військова адміністрація у 2026 році планує реалізувати проєкт за яким забезпечить житлом внутрішньо переміщених осіб з Бахмутської громади у місті Кропивницький.

Зазначається, що у 2026 році запланована тристороння співпраця між Кропивницькою міською радою, НЕФКО (Північна екологічна фінансова корпорація) та Бахмутською МВА в межах грантової угоди. Проєкт реалізується у рамках програми “Стійкі рішення у громадських будівлях та водному секторі для громад України”, яка є частиною Програми Зеленого відновлення України.

Житло планують створити реконструювавши вже наявну будівлю. Йдеться про соціальний проєкт “Реконструкція житлової будівлі для тимчасового проживання ВПО” за адресою: вулиця Металургів, 15, село Нове, місто Кропивницький.

Окрім цього, Бахмутська МВА повідомила, що веде консультації й з іншими органами місцевого самоврядування та переговори з міжнародними фінансовими організаціями й донорами щодо створення житла для бахмутян і в інших громадах за межами Донецької області. Шукають оптимальні рішення для будівництва або реконструкції житлового фонду з урахуванням потреб переселенців з Бахмута.

Нагадаємо, що у селищі Софіївка Дніпропетровської області також планують реконструювати будівлю амбулаторії під житловий будинок. Проєкт передбачає облаштування 28 однокімнатних квартир. Отримати житло тут зможуть переселенці із Бахмутської громади, які перебувають на обліку як ВПО, а також окремі категорії місцевих жителів Софіївської громади.

30 вересня 2025 року на сайті Прозорро опублікували тендер на 1 мільйон 198 тисяч 217 гривень та 40 копійок. За ці гроші розроблять проєктну документацію для реконструкції будівлі амбулаторії під житловий будинок. Кошти на розробку проєкту реконструкції амбулаторії надали порівну дві громади: Бахмутська та Софіївська.

До теми:

Гостомельська громада очима бахмутян: які переваги тут бачать переселенці

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

13 січня Верховна Рада у другому читанні ухвалила у цілому закон“Про основні засади житлової політики” (реєстр. №12377) — документ, який закладає нову рамку для житлової реформи після десятиліть фактичної відсутності державної політики у цій сфері. Зараз закон переданий на підпис Президента. Закон не обіцяє швидких рішень і не створює житло “тут і зараз”, але вперше формує систему, на яку зможуть спиратися наступні кроки держави, громад і міжнародних партнерів. Закладено тут й основи про соціальне житло. 

Про те, що саме змінює цей закон, чи не погіршить він становище внутрішньо переміщених осіб і вразливих категорій, а також чому ключові відповіді ще попереду, ми поговорили з Аліною Москаленко, директором Інституту житла.

Що змінює закон “Про основні засади житлової політики” №12377?

Прийняття закону “Про основні засади житлової політики” №12377 стало точкою відліку для масштабної житлової реформи, якої в Україні не було з радянських часів. Як пояснює Аліна Москаленко, директор Інститут житла, документ готувався роками, а сама команда була залучена до його розробки ще з моменту появи ідеї — створити новий нормативний акт, який скасує застарілий Житловий кодекс 1983 року. За її словами, закон зазнав суттєвих змін у процесі роботи, однак зберіг ключову мету — закласти основу для нової житлової політики, що відповідає міжнародним практикам.

Важливо додати, що цей закон не означає миттєвих змін для людей, які сьогодні не мають змоги ані купити, ані орендувати житло за ринковими цінами. Про це прямо говорить директор Інститут житла, наголошуючи: ухвалення документа — це лише старт великої реформи, а не швидке вирішення житлової кризи. Водночас саме цей закон відкриває шлях до системних змін, яких в Україні не було десятиліттями, та є сигналом для міжнародних партнерів щодо готовності держави діяти за європейською моделлю.

“Від того, що у нас прийнятий закон, у нас завтра не з’явиться одномоментно величезна кількість житла, яке буде безоплатно  чи за пільговою орендою надано людям. Ні. Це початок великої реформи”, — пояснює Москаленко. 

За її словами, очікувати негайного покращення житлових умов для всіх — нереалістично, але в короткостроковій та середньостроковій перспективах соціальне житло в Україні почне з’являтися. 

“Вже в найближчі роки починається будівництво першого соціального житла. Європейський інвестиційний банк, ЄБРР та інші донори вже заявили про намір фінансувати такі  проєкти”, — каже вона.

Важливою частиною реформи є роль місцевих громад, які фактично стають виконавцями нової житлової політики. Однак, як показують дослідження Інституту житла, громади до цього поки що готові лише частково. За словами Аліни Москаленко, у половині громад житловими питаннями займаються одна-дві людини, які одночасно відповідають за архітектуру, землю, ЖКГ, інвестиції та інфраструктуру. Такий кадровий дефіцит унеможливлює реалізацію складних житлових проєктів.

“Це жахлива ситуація. В одному відділі може працювати одна-дві  особи, і  начальник відділу може бути і головним архітектором, і відповідальним за всі житлові процеси”, — зазначає вона. 

Саме тому організація запустила програму підвищення кваліфікації для представників органів місцевого самоврядування, працюючи з громадами безпосередньо на місцях. Навчання охоплює весь життєвий цикл об’єктів  — від планування територій до управління соціальним житлом. Окремим бар’єром для громад, за словами Москаленко, є страх відповідальності та кримінального переслідування. Будівництво житла пов’язане з великими коштами, а в умовах воєнного часу це часто означає відкриття кримінальних проваджень навіть без наявності складу злочину як “превентивна міра”. 

“Є такий вислів — ініціативи караються. І це дуже сильно стримує громади”, — пояснює вона.

Чи не погіршить 12377 становище ВПО у плані соціального житла?

У центрі дискусії навколо нового закону — питання доступності житла для найбільш вразливих груп, зокрема внутрішньо переміщених осіб. Москаленко наголошує: закон не погіршує їхнє становище, бо фактично погіршувати вже нічого. Так, для ВПО передбачалося надання соціального житла, але тут важливо розуміти: за словами експертки, сьогодні в Україні до 1000 квартир є соціальними, а переселенців налічується понад 4 мільйони.

“У нас сьогодні житла для вразливих категорій просто немає. Єдине, що пропонується, — це місця тимчасового проживання, які часто взагалі не є житлом”, — каже вона, маючи на увазі тимчасові місця проживання у переобладнаних адмінбудівлях чи модульні містечка.

Сам закон не визначає конкретних критеріїв розподілу соціального житла — ці механізми будуть закладені в наступному профільному законі та підзаконних актах. За попередніми напрацюваннями, йтиметься про бальну систему, де першочергове право матимуть вразливі категорії, включно з ВПО, але також враховуватимуться молоді сім’ї, багатодітні родини та інші групи. 

Окремо в межах нової моделі передбачено механізм субсидій для тих людей, які не зможуть оплатити навіть соціальну оренду. Це принципово важливий елемент системи, адже йдеться про людей у найвразливішому становищі — без стабільного доходу, роботи або заощаджень. У таких випадках держава не залишає людину сам на сам із проблемою, а закладає механізм компенсації вартості оренди через систему субсидій, щоб запобігти втраті житла та соціальній ізоляції. Таким чином, навіть ті, хто не має фінансової можливості оплачувати житло, зможуть скористатися програмою і не повинні панікувати через ризик залишитися без даху над головою.

Заборона приватизації житла: за й проти

Принциповою нормою нового підходу є заборона приватизації державного й комунального  житла. Москаленко підкреслює, що це відповідає міжнародній практиці й має запобігти корупції. 

“Немає жодної країни у світі, де держава будує житло і безоплатно передає його у приватну власність”, — зазначає вона. 

Водночас, мова не йде про вилучення квартир у людей, які вже десятиліттями проживають у відомчому державному житлі: для них передбачено перехідний період для завершення приватизації після завершення воєнного стану.

Соціальне житло/доступне житло

На початку розмови Аліна Москаленко наголошує на ключовій зміні, яку запроваджує закон: чіткому розмежуванні понять “соціальне житло” та “доступне житло”. Соціальне житло — це орендне житло з регульованою платою, а доступне житло — це фінансово-кредитні механізми за участі держави. В основі соціальної оренди лежить принцип, за яким витрати на житло не мають перевищувати 30% доходу домогосподарства.

За словами експертки, раніше ці терміни часто змішували, що створювало плутанину і в законодавстві, і в практиці. Тепер соціальне житло — це виключно соціальне орендне житло, тоді як доступне житло охоплює пільгові фінансово-кредитні механізми за участі держави.

В основі соціальної оренди лежить міжнародний принцип доступності житла, за яким домогосподарство не повинно витрачати на житло понад 30% свого доходу. Саме тому соціальна оренда має бути дешевшою за ринкову, орієнтовно вдвічі. 

“Якщо я заробляю 15 тисяч гривень і 10 тисяч з них витрачаю на житло — це вже недоступне житло. Бо я витрачаю на житло левову частку свого доходу”, — пояснює вона. 

За словами Москаленко, нинішня ситуація з соціальним житлом в Україні фактично є критичною. Хоча відповідний закон “Про житловий фонд соціального призначення” формально існує, реального соціального житла практично немає.

“Кількість соціального житла по всій Україні — близько тисячі одиниць. Це фактично означає повну відсутність соціального житла”, — говорить вона. Для порівняння, у європейських країнах частка соціального житла зазвичай становить 5–10% усього житлового фонду, а в окремих державах сягає 30%.

Причину такої ситуації Москаленко вбачає у популістичності чинного законодавства. Воно передбачало безкоштовне житло для найбідніших і найвразливіших категорій населення без жодної економічної моделі утримання такого фонду. 

“Житло — це актив. Хтось за нього має платити. А коли житло безкоштовне і надається людям з доходом до п’яти тисяч гривень, жодна громада не буде зацікавлена створювати такий фонд”, — пояснює вона. Щобільше, концентрація виключно найвразливіших категорій  у такому житлі, за її словами, створює ризик соціальної ізоляції та геттоїзації.

Що передбачає нова модель житла?

Нова модель соціального житла, закладена в законі, передбачає платну, але доступну оренду для ширшого кола людей. Йдеться не лише про найбільш вразливі категорії, а й про молодь, працюючих людей, сім’ї, які не можуть дозволити собі ринкову оренду. Орієнтовно вартість соціальної оренди має бути вдвічі нижчою за ринкову. Для тих, хто не зможе оплатити навіть таку оренду, передбачено механізм субсидій.

Для реалізації нової моделі передбачено створення операторів соціального житла — спеціальних компаній, які будуватимуть і управлятимуть таким житлом. Вони можуть бути державними, комунальними або приватними. Бізнес, за словами Москаленко, зацікавлюватимуть через пільги, зокрема безплатну землю та можливі податкові стимули. Водночас ці проєкти матимуть довшу окупність і будуть цікаві насамперед великим гравцям ринку.

“Це не про малий бізнес. Це про компанії, які готові працювати з довгостроковими інвестиціями”, — зазначає вона, додаючи, що важливу роль відіграватимуть і муніципальні компанії, які нині проходять процес корпоратизації.

Підсумовуючи, Аліна Москаленко наголошує: новий закон не дає швидких рішень, але вперше створює цілісну рамку для житлової політики в Україні. 

“Це початок великої реформи. Вона потребує часу, але альтернативи цьому шляху просто немає”, — резюмує вона.

Примітка. Матеріал підготовлений у межах Проєкту “Імпульс”, що реалізується Міжнародним фондом “Відродження” та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida). Зміст матеріалу не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження», Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії та Уряду Швеції. Мета проєкту “Імпульс” — посилення організацій громадянського суспільства у постраждалих регіонах, підтримка відновлення, інклюзивності та місцевої демократії. У межах цієї програми було передбачено малі гранти для локальних організацій, які можуть ініціювати зміни у своїх громадах.

До теми:

Реформа житлової політики: як новий закон торкнеться ВПО. Пояснюють юристи

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!