“Оскар” та робота з Майклом Джексоном: 10 маловідомих фактів про Квітку Цісик

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 11:00, 4 Квітня 2024
Квітка Цісик / ілюстрація Бахмут IN.UA

Квітка Цісик — відома американська співачка українського походження, яка підкорила багатьох своїм рідкісним голосом та великою кількістю пісень й джинглів для реклам. Сьогодні, 4 квітня, їй могло б виповнитися 65 років.

Редакція Бахмут IN.UA до дня народження відомої української співачки підготувала 10 фактів про її незвичайне життя.

Біографія Квітки Цісик

Квітослава Цісик народилася 1953 року у Нью-Йорку. Її сім’я емігрувала до США після завершення Другої світової війни, адже втікала від переслідувань радянської влади через статус інтелігенції, який не вписувався в концепцію срср.

Дівчина з самого дитинства цікавилась музикою, а особливо тією, яка була популярна серед українців. Крім того, вона займалася академічним вокалом та навчалась грі на скрипці й фортепіано

Родина Цісик / фото з відкритих джерел

Квітка Цісик та її сім’я після смерті батька опинилася в скрутному становищі. Майбутній співачці навіть довелося покинути навчання і виступати в нічних клубах. Згодом їй довелося працювати бек-вокалісткою на студіях звукозапису та брати участь в роботі над саундтреками фільмів.

На початку 1980-х років, Цісик вважалася однією з найдорожчих виконавиць рекламних джинглів і пісень в США. Її послугами користувались великі корпорації, серед яких: 

  • Ford Motors;
  • АBC;
  • NBC;
  • CBS;
  • Chevrolet;
  • Cadillac;
  • Toyota;
  • Burger King;
  • McDonald’s;
  • American Airlines;
  • Delta Air Lines;
  • Coca-Cola;
  • Pepsi-Cola.

Приблизно у той же час, співачка підготувала випустили дві платівки з професійними записами українських пісень: “Квітка” (1980) та “Два кольори” (1989).

Виступ Квітки Цісик / фото з відкритих джерел

Квітка померла у 1998 році, не доживши п’ять днів до свого 45-річчя, від раку молочної залози. На її честь в Україні назвали вулиці у Львові та в Пущі-Водиці, що під Києвом.

Факт 1. Сестри Цісик

Квітка Цісик з сестрою Марією / фото з відкритих джерел

У родині Цісиків музично обдарованою була також і старша сестра Квітослави на ім’я Марія. Вона стала відомою піаністкою в США, а також директоркою консерваторії у Сан-Франциско — це один з найкращих закладів вищої музичної освіти у світі.

Факт 2. Особливості голосу

Квітка Цісик мала при житті рідкісний тембр голосу — колоратурне сопрано, який вважається найвищим з можливих жіночих голосів. Це дозволило співачці мати неабиякий успіх як у виконанні пісень популярних жанрів, як, наприклад, поп або джаз, так і в оперному співі.

Вона також володіла технікою співу, яка поширена у карпатських селах — “білим голосом”.

Факт 3. Королева реклами

Голос Квітки Цісик можна було почути в багатьох рекламних компаніях американських корпорацій. Однак, найбільш впізнаваною вважається співпраця з Ford Motors. Наприклад, музичний джингл “Have you driven a Ford lately”, за підрахунками представників самої автомобільної компанії у 1989 році, прослухали понад 20 мільярдів людей. Іншими словами, кожний тодішній мешканець планети мав почути голос Квітки Цісик понад чотири рази.

Факт 4. Бек-вокал

Квітка Цісик за свою кар’єру працювала з багатьма відомими американськими зірками. Наприклад, вона співала на бек-вокалі на концертах Вітні Г’юстон та Майкла Джексона, а також брала участь в записах альбомів для Майкла Болтона, Лінд Ронстад та Роберта Флека.

Факт 5. “Оскар” та номінація на “Ґреммі”

У 1978 році Квітка Цісик виконала пісню для фільму “You Light Up My Life” (Ти осяюєш моє життя), яка отримала безліч нагород, серед яких “Оскар” та “Золотий глобус”. Вона також була номінована на “Ґреммі” у категорії “Пісня року”.

Зазначимо, що прізвище співачки вирізали із титрів фільму. Це пов’язано з тим, що вона мала конфлікт з режисером фільму Джозефом Бруксом.

Факт 6. Визнання української музики

Квітка Цісик за власний кошт записала два україномовні альбоми: “Квітка” у 1980 році, а також “Два кольори” у 1989-му. Їй допомагали сестра Марія та мама

Обидві збірки у 1990 році були номіновані на премію “Ґреммі” в категорії “сучасний фольк”.

Факт 7. Контрабанда пісень

На жаль, альбоми виконавиці офіційно не продавалися в Україні у 90-х роках. До країни вони потрапляли здебільшого контрабандою. Люди, які отримували платівки, перезаписували пісні Квітки Цісик і передавали їх один одному.

Факт 8. Квітка Цісик та Україна

Квітка Цісик побувала в Україні лише один раз — у 1983 році, коли вони з мамою приїхали у Львів. Як казала згодом племінниця співачки Марта Цісик, ця поїздка не афішувалася і була майже таємною для всіх, окрім найближчих родичів.

Співачка після того, як дізналася про здобуття Україною Незалежності, планувала приїхати з концертом. Однак, цей задум так і не здійснився через рак.

Факт 9. Вподобання Квітки Цісик

Квітка Цісик на коні / фото з відкритих джерел

Квітка обожнювала усі квіти, але найбільш сильно любила прості польові маки та ромашки. На одному зі своїх дисків, вона навіть сфотографована з букетом червоних маків. Ще одним великим захопленням співачки були коні, з якими вона любила проводити час.

Факт. 10 Сімейне життя

Квітка Цісик, Едвард Раковіч та їх син Едвард-Володимир / фото з відкритих джерел

Співачка за своє життя була двічі заміжня. Перший її чоловік Джек Кортнер — відомий джазовий музикант та один з найвідоміших композиторів музичного театру. Її другим чоловіком став Едвард Раковіч — відомий звукорежисер, засновник та президент Clinton Recording Studios у Нью-Йорку, де записувались Френк Сінатра, Боб Ділан, Тоні Беннетт та інші. У другому шлюбі в 1990 році у Квітки народився син Едвард-Володимир Раковіч, який став академічним піаністом.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Смерть Володимира Рибака означала незворотність”: спогади горлівчанки

Валентина Твердохліб 14:39, 17 Квітня 2026
володимир рибак

12 років тому, 17 квітня 2014 року, в нині окупованій Горлівці пройшов проукраїнський мітинг. Люди, які були проти самопроголошеної влади “днр” виступили з мирним протестом. Одним із тих, хто намагався відстояти українську незалежність, був Володимир Рибак — депутат Горлівської міськради. За свою проукраїнську позицію та відкрите протистояння бойовикам “днр” його викрали та закатували. Загибель Володимира Рибака визнана однією із перших втрат серед мирних жителів Донеччини та сьогодні є символом спротиву окупації.

Спогадами про Володимира Рибака та квітневі події 2014 року в Горлівці з редакцією Бахмут IN.UA поділилася Галина Докашенко — горлівчанка, завідувачка кафедри історії імені професора Віктора Докашенка Горлівського інституту іноземних мов.

Спогади про Володимира Рибака, мітинг 17 квітня 2014 року

Галина Докашенко — педагогиня, історикиня з Горлівки. Вона була свідком подій весни 2014 року, коли Горлівку захопили бойовики так званої “днр”. Пані Галина каже, що особисто не була знайома з Володимиром Рибаком, але знала про його активну проукраїнську діяльність, якою він займався до 2014 року.

Галина Докашенко / фото ГІІМ

“До цих подій я особисто не була з ним знайома, але знала, що він був одним із найактивніших депутатів міської ради, він належав до “Батьківщини”. Завжди у пресі давали інформацію про кожне засідання міськради, і я бачила, що Володимир Рибак дуже активно виступав. У нього завжди, навіть до подій 2014 року, була відверта проукраїнська позиція”, — каже Галина Докашенко.

17 квітня 2014 року в Горлівці відбувся мирний мітинг, організований на підтримку міського голови Євгена Клепа. Тоді місцеві жителі вийшли з плакатами до міськради, виступаючи на підтримку законно обраної української влади. Серед мітингарів була і Галина Докашенко разом з колегами і студентами.

Володимир Рибак / фото Небесна Сотня

“Мітинг 17 квітня я достатньо добре запам’ятала. Можливо тому, що саме на цьому мітингу почалась словесна перепалка щодо мера. Місцеві жителі виступали за законно обраного, легітимного мера Євгена Клепа. А бойовики, звісно, хотіли свою кандидатуру. Пам’ятаю, ми йшли на цей мітинг і зробили плакат “Клеп усьому голова”, за аналогією відомого вислова “хліб усьому голова”. Я не можу сказати, що були якісь збройні протистояння. По завершенні мітингу там, де стояли останні ряди мітингувальників, кажуть, що якась штовханина трохи була. Але я про це не можу впевнено сказати, бо її не бачила, оскільки стояла всередині. Загалом тоді доволі багато людей було”, — каже Галина Докашенко.

Саме під час мітингу 17 квітня Володимир Рибак відкрито виступив проти бойовиків, які захопили владу в Горлівці. Того дня він спробував зняти прапор так званої “днр” і повернути український прапор на будівлю міськради. Після цих подій депутат зник.

Новину про зникнення Володимира Рибака пані Галина дізналась від свого чоловіка, який теж був депутатом Горлівської міськради.

“Наступного дня мій чоловік сказав, що після мітингу Володимир Рибак зник і його ніде немає. Тоді ми вже дізналися, що він вийшов на дах міськради, зняв прапор “днр” і знову вивісив прапор України. Потім вже я дізналася, що додому він так і не прийшов, його просто затягнули в машину по дорозі. Родина Володимира Рибака та його друзі тоді дуже хвилювалися за його долю”, — розповідає історикиня.

19 квітня місцеві рибалки знайшли два тіла в річці Казенний Торець біля селища Райгородок. 22 квітня дружина Володимира Рибака впізнала його тіло. Депутата закатували і ще живим скинули в річку.

Ким Володимир Рибак став для горлівчан

Галина Докашенко, як історикиня, каже, що загибель Володимира Рибака дала розуміння того, що окупанти не будуть миритися з проукраїнським населенням.

“Для мене, як для людини та історикині, Володимир Рибак є першою мирною жертвою того протистояння. Я і до сьогодні вважаю, що він є першою жертвою, яка постраждала за свою позицію. Я точно розуміла, що так жорстоко з ним вчинили просто за його проукраїнські погляди. Після загибелі Володимира Рибака до мене прийшло дуже чітке розуміння, що ніякого мирного процесу тут не буде, хоча сам мітинг був мирним. Багато хто в моєму оточенні, з ким ми тоді тісно спілкувалися, дуже переживали ці події”, — згадує педагогиня.

Фактично загибель Володимира Рибака можна оцінювати як факт залякування мирного населення, яке виступало проти окупації. Однак саме після вбивства депутата до людей прийшло чітке усвідомлення того, що врегулювати ситуацію мирним шляхом не вийде.

“Мені здається, що саме від його трагічної смерті пішов незворотний відлік, коли неможливо вже було говорити про якесь мирне примирення або “замирення”, як дехто говорив що треба замиритися. Смерть Володимира Рибака означала незворотність протистояння, яке вже на той час визначилося на Донеччині, і в Горлівці зокрема. Ми всі зрозуміли серйозність подій, що це не просто локальні невеличкі суперечки, а події політичного протистояння”, — зауважила Галина Докошенко.

Історикиня згадує, що у 2015 році Володимиру Рибаку посмертно присвоїли звання Героя України. На її думку, це дуже важливо для пам’яті про ті події. Роботою щодо збереження пам’яті про важливих постатей, які стали символом спротиву окупації, зараз займаються освітяни Горлівського інституту іноземних мов.

“Ми готуємо друге видання навчального посібника “Історія рідного краю. Донеччина: люди — духовність — природа”. У розділ “Люди” ми хочемо дати кілька історичних портретів до тих, що там вже є. Це будуть історичні нариси про Дмитра Чернявського, Володимира Рибака і Степана Чубенка. Також думаю, що ми додамо й четвертий історичний нарис про Олексія Дульнева”, — поділилася Галина Докашенко.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Історія футболу у знищеному росіянами Іванівському: від м’ячів із чобіт до перемог на обласних турнірах

Семаковська Тетяна 14:00, 13 Квітня 2026
“Колос” / фото “Локальної історії”

Іванівське — це невелике село під Бахмутом на Донеччині, де до повномасштабного вторгнення росії мешкало близько двох тисяч людей. Тут були свої садок, школа, ферма та фельдшерсько-акушерський пункт. Здавалося б, звичайне село, яких тисячі по всій Україні, якби не одна унікальна особливість — потужні та багаторічні футбольні традиції, які гуртували всю громаду.

Детальніше про історію футбольної частини цілої громади розповіли в “Локальній історії”.

Зародження традиції: саморобні м’ячі та перші матчі

Найстаріше фото команди / фото Володимир Карнауха

Найстарішому знайденому футбольному фото з Іванівського — вже 68 років. У далекому 1958 році сільські хлопчаки долали 10 кілометрів на велосипедах до Малоільїнівки (селища, яке згодом стало одним із районів Бахмута), щоб зіграти матч. Тоді це був суто аматорський рівень. Замість регулярних професійних тренувань хлопці просто ганяли м’яча, який часто доводилося зшивати власноруч із підручних матеріалів.

Володимир Карнаух, який у 1960-х роках грав за місцеву команду, пригадує історію створення одного з таких м’ячів:

Спершу їх робили з халяв чобіт. Якось брат взявся за це, але йому не вистачало матеріалу. Я спитав у свого друга Володі Рогаченка, нам було десь по 10 років, — чи не має він часом халяв? Він приніс пару. Ох і радість була — м’яч зробили! Але восени батьки Вовки кинулися діставати свої чоботи — а там не чоботи, а валянки самі з обрізаним верхів’ям“.

“Футбол — це не про гроші, його любити треба”

До складу місцевої команди входили водій швидкої допомоги, працівники котельні, вчителі, шофер вантажівки, комбайнер та навіть геолог, який працював у Харкові, але щовихідних долав 200 кілометрів, щоб зіграти за рідне село. Жоден із них не був професійним футболістом. Проте це не заважало їм регулярно брати участь у чемпіонаті та розіграшах кубка між 12-16 селами Бахмутського району.

Тренування проходили за власними правилами. Гравці збиралися у суботу, і якщо команда капітана Миколи Соколова програвала, він змушував грати далі, аргументуючи тим, що “корів ще не загнали”. Тому матчі тривали не стандартні 45 хвилин, а могли затягнутися на весь день.

У тодішній пресі команду офіційно підписували як “колектив радгоспу Красносільський”. Хоча далеко не всі футболісти працювали в сільському господарстві, команда формально була приписана до радгоспу і захищала його честь. Керівництво ферми допомагало гравцям: забезпечувало формою, м’ячами та транспортом. Все інше трималося на чистому ентузіазмі селян.

Грати на область ми їздили на ‘газоні’ без тенту. Ігри були до пізньої осені. Пам’ятаю, на фінальні матчі в листопаді-грудні довелося їхати при -4 °C, а ми на відкритій машині. Ще й за лавочки треба було триматися на ямах, щоб не випасти. Якось у газеті після перемоги за кубок написали, ніби нам гроші дарували. Та не платили нам. Футбол — це не про гроші, його любити треба. Ми всі були любителями футболу“, — пригадує гравець команди Анатолій Скиданенко.

В архівах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського журналістам вдалося знайти документальні підтвердження про 25 перемог команди з Іванівського у районних та обласних турнірах у період із 1965 по 2003 рік. Самі ж учасники змагань стверджують, що брали трофеї майже щороку. Перевірити це неможливо: усі турнірні таблиці зберігалися в Донецькому обласному архіві, який з 2014 року перебуває в окупації.

Золота епоха “Колоса”

Футболісти / фото “Локальна історія”

Пік розвитку футболу в селі припав на 1970-1980-ті роки. Саме тоді гравці “Колоса” здобули свої найпрестижніші нагороди — сільська команда двічі вигравала першість Донецької області та ставала срібним призером.

На шляху до чемпіонства іванівці перемагали серйозних суперників із великих міст. Наприклад, у 1978 році вони здолали слов’янський “Донрибгосп”. Гравець Олександр Скиданенко згадує вирішальний момент того матчу:

Ми мали складний матч на їхньому полі. Наш гравець Микола Соколов сам, трохи правіше від центру поля, ніхто його не накрив. До воріт метрів сорок-п’ятдесят. І він як зарядить у праву дев’ятку! Такі удари рідко виходять. Тисячу разів попроси його повторити — не вийде“.

Фінал тих же обласних ігор 1978 року проти команди Новоазовського району став легендарним. Забивши першими, гравці “Колоса” сфолили у своєму штрафному майданчику, отримали пенальті, пропустили гол і залишилися вдесятьох через вилучення. Але навіть у меншості сільська команда змогла вирвати перемогу в суперника, який тоді виступав на всеукраїнському рівні.

“Коли приїжджала команда з іншого села, наш стадіон був заповнений глядачами. Це було справжнє свято футболу, і ми завжди були в призерах!” — ділиться спогадами вчитель фізкультури, колишній гравець і тренер “Колоса” Микола Соколов.

Щоб гідно протистояти сильнішим колективам, сільська команда почала залучати зірок. З 1987 року за “Колос” почав регулярно виступати Олександр Носатих, який мав досвід гри за збірну Молдови на кубку срср серед сільськогосподарських колективів. Згодом, у середині 90-х, до команди приєднався Ігор Сурай — колишній гравець збірної України серед юнаків віком до 18 років.

Тріумф “Колоска” на всеукраїнському рівні

“Колос” у 1998 році / фото Володимира Міхельсона

У 1998 році справжню сенсацію створила дитячо-юнацька команда “Колосок”, яку сформували на базі Красненської загальноосвітньої школи. Хлопці з невеликого села Іванівське зуміли дійти до 5 місця з-поміж 90 команд зі всієї України на престижному турнірі “Шкіряний м’яч”.

Володимир Міхельсон, тодішній капітан дитячої команди, згадує:

Ми обіграли Луганську і Донецьку області, після цього нас запросили в Івано-Франківськ на фінальну частину турніру боротися за перше місце. Усього участь брали 8 команд. Усі колективи були з міст, тренувалися на базах ДЮСШ. Ми були єдиними представниками села. За 5 загальне місце грали проти команди ‘Таврія’ з Нової Каховки — ми виграли з рахунком 5:1“.

Унікальні фотографії місцевої команди та живі спогади гравців лягли в основу книги “Історія футболу села Іванівського”. Над цим виданням протягом трьох років працювали місцеві жителі Сергій Нагорний та Микола Соколов. Книга побачила світ у 2025 році за фінансової підтримки начальника Бахмутської МВА Олексія Реви.

Наслідки російського вторгнення

Зруйнована школа в Іванівському / фото “Локальна історія”

У січні 2023 року почалися жорстокі бої за Іванівське. Школу, у спортзалі якої Микола Соколов роками зберігав переможні світлини, знищили російські снаряди

11 червня 2024 року аналітичний проєкт DeepState повідомив про окупацію населеного пункту російськими військами. Наразі в Іванівському не залишилося жодної вцілілої будівлі та жодного місцевого мешканця.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Важливо

“Смерть Володимира Рибака означала незворотність”: спогади горлівчанки

12 років тому, 17 квітня 2014 року, в нині окупованій Горлівці пройшов проукраїнський мітинг. Люди, які були проти самопроголошеної влади “днр” виступили з мирним протестом. […]

Історія футболу у знищеному росіянами Іванівському: від м’ячів із чобіт до перемог на обласних турнірах

Іванівське — це невелике село під Бахмутом на Донеччині, де до повномасштабного вторгнення росії мешкало близько двох тисяч людей. Тут були свої садок, школа, ферма […]

Історії

Як виглядали жінки Бахмута понад 100 років тому: унікальні фото

Жінки Бахмута — у портретах, родинних фото та студійних знімках. Як вони виглядали? Ми зібрали архівні світлини з фондів Бахмутського краєзнавчого музею, які зберігають живу […]

Важливо

Як Бахмут не став “днр” у 2014: вам цього не казали

Весна 2014 року: в Бахмут починають з’їжджатися не місцеві — їх помітно одразу: вони виділяються з натовпу. У місті відбувається перший проросійський мітинг — на […]

Видатні бахмутяни: історія життя бібліографині Есфір Беркович

Бахмутська земля подарувала Україні плеяду талановитих науковців, митців та діячів культури. Однією з таких постатей, чий внесок у розвиток вітчизняної науки залишається вагомим, є Есфір […]