Сергію 39 років, він родом з Києва, до повномасштабної війни чоловік працював відеооператором, але згодом, як й сотні українців втратив роботу. Чоловік почав займатися евакуацією людей з гарячих точок, спочатку це був рідний Київ, на околицях якого точилися бої. Згодом, Сергій приєднався до волонтерської організації і тепер рятує людей, які живуть неподалік від лінії фронту.

Редакція «Бахмут IN.UA» розповідає історію киянина

За словами героя, спочатку все почалося з допомоги знайомим. Подруга Сергія, на початку повномасштабного вторгнення евакуювалася за кордон, а йому залишила свою машину. Жінка попросила, щоб авто використали в добрих цілях, так й склалося. До Сергія спочатку звернулися знайомі, чоловік вивозив з Гостомелю, Києва та Чернігова людей, а далі все закрутилося, відіграло роль й сарафанне радіо.

Згодом, Сергій опинився в Рівному та долучився до християнської благодійної організації «Hope to People». Від імені цієї організації Сергій разом з іншими волонтерами почав їздити на евакуацію людей в Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівку та Дружківку. З собою чоловіки везли гуманітарну допомогу, назад привозили людей.

«Так, я вперше потрапив в Донбас. Мені там дуже сподобалося, особливо люди, емоції від цієї діяльності дуже припали мені до душі. Це були мої перші поїздки в той напрямок, в середньому їхали один раз на тиждень, це не дуже багато, мені було мало поїздок», — пригадує у розмові герой.

За словами, чоловіка йому хотілося бути ближче до фронту, щоб мати змогу більше допомагати. Доля немов почула прохання нашого героя, вже незабаром він знайомиться з координатором поїздок RescueNOW. Харківському фонду були потрібні водії, адже на Донеччині був тільки один водій, який займався евакуацією людей. Відтак, наплив людей був досить високий, тож Сергій доєднався до діяльності RescueNOW.

«Я дуже довго просив координаторів фонду можливості поїхати в Соледар, але там було дуже гаряче, тож мене не сильно хотіли пускати. Але все-таки я зміг туди потрапити. Був випадок, що у нас була гумдопомога для Соледару, а їхати не було кому. А трошки пізніше потрапив і на евакуацію, вона була зовсім інша! Не така, як в Слов’янську чи Краматорську, для мене це були тилові міста. Я відчув, що ця евакуація, саме та, якою я хочу займатися й надалі. Ти буквально висмикуєш людей з-під обстрілів і підвалів!», — розповідає Сергій.

На думку волонтера, попит на евакуацію збільшуватиметься, коли люди зіштовхнуться з першими сильними морозами. Це може стати поштовхом для них виїхати, адже звуками вибухів, їх вже не налякаєш. Зараз, каже Сергій, найбільше попиту на евакуацію в Бахмуті (особливо район Собачовки і Забахмутки).

Сергій на робочому виїзді. Фото: Таня Синя

Заявки на евакуацію Сергій отримує із різних джерел. Відтак, чоловік сам роздає свій номер місцевим, щоб ті могли з ним зв’язатися в разі потреби. Окрім того, у фонду, де працює Сергій, є партнери, це БО «Благодійний фонд Все буде добре Україна», який співпрацює з Донецькою обласною адміністрацією, туди люди звертаються на гарячу лінію евакуації. Також можна звертатися на гарячу лінію RescueNOW — +38 067 644 30 19.

«Наша головна ціль — це врятувати людину якнайшвидше, тому звідки саме надійде заявка неважливо. Навіть якщо це одна заявка — я за нею поїду», — розповідає Сергій.

Зазвичай у дорогу Сергій вирушає один, інколи з ним їдуть інші волонтери, але це радше виняток, ніж правило. Стосовно страху, герой каже, що його практично не має.

«Є якийсь момент страху, але, мабуть, він менший ніж у людей які цим не займаються. Я беру себе в руки, дихаю, зупиняюсь, оцінюю ситуацію і йду вперед або знаходжу альтернативний варіант рішення. Евакуація з фронту — це надзвичайний мікс емпатії і адреналіну. І я надзвичайно люблю життя і людей!», — каже герой.

Люди, яких евакуювали з Бахмута в безпечне місто. Фото: Таня Синя

Також, волонтер наголошує, що він без проблем евакуює людей з тваринами. Відтак, переїхати у безпечне місце з кішкою чи собакою можна всім охочим, серед екзотичних мешканців Сергій пригадує, що перевозив шиншилу. Окрім основної роботи водія, киянин ще паралельно виконує роль перекладача, спілкується англійською з іноземцями-волонтерами, які працюють в українських штабах, допомагає налагоджувати комунікацію.

Зараз герой в Києві у невеликій відпустці, у вільний час читає, остання книга «Fata Morgana» українського письменника Михайла Коцюбинського. Після всіх поїздок Сергій взяв час, щоб трохи відпочити, а далі знову за роботу — рятувати людей.

Фото: Таня Синя

Читайте також: «В штабі плетуть сітки, а вдома печуть смаколики»: волонтер про те, як працює штаб в Першотравенську

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

 

Російські пропагандистські ресурси 3 листопада повідомили, що з окупованого Покровська Донецької області нібито почали вивозити перших цивільних осіб. Зазначається, що людей “евакуюють” до підконтрольних росії територій.

Що відомо про вивезення цивільних, читайте в матеріалі Бахмут IN.UA

Росіяни заявили, що вивозять людей з Покровська

Російські інформаційні ресурси заявляють, що з міста Покровськ у Донецькій області нібито почато вивезення перших цивільних мешканців. Зокрема, опубліковано інтерв’ю з місцевим жителем — Валерій Жуков, котрий розповідає, що залишався в місті після початку бойових дій, мав поранення, та що звернення українських військових із пропозицією залишити місто він відмовився.

Офіційного підтвердження факту вивезення цивільних із Покровська з боку українських органів влади наразі немає.

Нагадаємо, що за останніми даними, станом на 29 жовтня, у самому Покровську залишалося 1 256 осіб, у Мирноград — близько 900 осіб, у Родинському — орієнтовно 300 осіб. Евакуація з Покровська практично неможлива. Єдиний шанс виїхати з міста, який був, це звернутись до військових. Також є випадки, коли люди самостійно виходили з міста, але це дуже небезпечно.

Водночас ситуація у Покровську складна. Російська армія продовжує наступ у районі Покровська. Окрім спроб просунутись у самому Покровську. За даними аналітиків DeepState, протягом минулої доби, 2 листопада, росіяни просунулись поблизу Покровська. Вони підійшли впритул до південно-західних околиць міста, а також пройшли вперед на заході від міста.

До теми:

“Поліція і ДСНС туди вже не їздять”: яка ситуація з евакуацією в Покровську

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!